Текст книги "Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)"
Автор книги: Джеймс Крюс
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)
Але троє людей у Гамбурзi вже вiдкрили той шлях, i дивний випадок з'єднав хлопця з тими людьми. Випадок той скористався з телефону. Невеличкий телефонний апарат у Тiмовiй кiмнатi раптом задзеленчав, а коли хлопець пiдняв трубку й приклав до вуха, в нiй пролунав далекий голос:
– Говорить Гамбург. Це пан барон?
Тiмовi зразу аж дух перехопило. Та за мить вiн закричав:
– Це ви, пане Рiкерт? Я Тiм!
Далекий голос у трубцi став трохи гучнiший i виразнiший:
– Так, так, це я! Господи, Тiме, як же нам пощастило! В мене були Крешимир i Джоннi. Крешимир знає...
На лихо, Тiм не дав пановi Рiкертовi договорити. Згарячу вiн перебив його:
– Вiтайте Джоннi, пане Рiкерт! I Крешимира теж! I вашу матусю! I подумайте, будь ласка...
Через Тiмове плече на телефон лягла чиясь рука... Розмову було перервано. Тiм, зляканий, аж блiдий, рвучко обернувся. За спиною в нього стояв барон. У своєму щасливому хвилюваннi хлопець не почув, як той увiйшов до кiмнати.
– Ви повиннi забути своїх колишнiх знайомих, пане Талер, спокiйно мовив Троч, – Скоро ви станете королем, успадкуєте королiвство рахункiв. А там правлять цифри, а не почуття.
Тiм хотiв був вiдказати: "Я запам'ятаю, бароне", – як вiн казав уже не раз. Та цього разу хлопець не зумiв опанувати себе. Вiн поклав руки й голову на телефонний столик i заплакав. Звiдкись наче здалеку-здалеку пролунав голос: "Залиште мене з хлопцем на самотi, бароне". Тодi почулися кроки, грюкнули дверi, i все стихло. Чутно було тiльки, як хлипав Тiм.
Старий Салех-бей сiв на канапцi в кутку бiля вiкна й дав хлопцевi виплакатися.
За якусь часину вiн промовив:
– Здається менi, юначе, ця спадщина затяжка для ваших плiч.
Тiм хлипнув iще разiв зо два, тодi втерся мереживною хусточкою й вiдповiв:
– Я її зовсiм не хочу, цiєї спадщини, Салех-бею.
– Чого ж ти тодi хочеш, хлопче?
Тiмовi так приємно стало, що до нього звертались на "ти". Йому нестерпно захотiлось розповiсти Салех-беєвi про свою бiду. Але ж тодi його смiх пропаде назавжди... I Тiм мовчав.
– Ну гаразд, – буркнув старий. – У барона багато таємниць. I одна з тих таємниць – ти. Здається, це якась дуже негарна таємниця.
Тiм кивнув головою, але не сказав нiчого. Салех-бей облишив ту тему й розповiв хлопцевi, яким побитом вiн став одним iз головних компаньйонiв у цiй багатющiй фiрмi.
– Їм треба було для своїх азiатських справ якої-небудь дуже шанованої людини. Коли б вони обрали магометанина, уразились би буддiйськi країни; а обравши буддiйця, розгнiвали б магометан. Тому й було обрано проводиря невеличкої секти, що її всi вважали за чудну, але гiдну пошани, – цебто мене. Задля мене барон i замок цей купив. Крiм того, вiн цiкавиться нашою вiрою.
– Але ж вам багато що в цьому товариствi не подобається, – сказав Тiм. – Нащо ж ви погодились увiйти до нього?
– Я погодився тiльки з умовою, що менi дадуть частину контрольних акцiй. I вони мусили пристати на мою умову. Тепер я маю право голосу в правлiннi й можу де в чому їм перешкоджати, хоч i не багато в чому. А крiм того... – Салех-бей захихотiв i повiв далi вже пошепки: – Крiм того, всi тi мiльйони, що я в них наживаю, я обертаю проти них-таки. В Пiвденнiй Америцi я найняв армiю, що повалить того злодiя й убивцю, якому наше товариство допомогло посiсти президентське крiсло. А в Афганiстанi...
У дверi постукали, й Салех-бей зразу змовк.
– Вiдчинити? – потихеньку спитав Тiм.
Старий кивнув головою, i хлопець пiшов до дверей. У кiмнату спрожогу влетiв звичайно такий незворушний та надутий мiстер Пеннi й здушено забелькотiв:
– Що означає зiс демд... м-м... сей прокляти... м-м...
– Говорiть по-англiйському, – сказав йому Салех-бей. – Я перекладу хлопцевi.
I мiстер Пеннi залопотiв по-англiйському. Потiм раптово урвав свою мову, показав на Тiма й промовив до Салех-бея:
– Перекладiть йому, будь ласка!
Старий спокiйно запросив англiйця сiсти, а коли мiстер Пеннi знесилено впав у крiсло-гойдалку, сказав Тiмовi:
– Барон щойно звiльнив з посади директора нашого гамбурзького пароплавства пана Рiкерта. А що мiстер Пеннi має найбiльшу частину пароплавних акцiй, то вiн вiдмовляється погодитись на це. Вiн твердить, що Рiкерта дуже поважають у Гамбурзi, i коли його звiльнити, вийде великий скандал, який погано вiдiб'ється на справах пароплавства. I це нiбито ваша провина, каже мiстер Пеннi, що пана Рiкерта звiльняють.
– Моя провина? – зчудовано перепитав поблiдлий Тiм.
– Аужеж, так, уаша проуина! – мiстер Пеннi знову схопився з крiсла. – Так сказала... м-м... сказало... м-м... так сказау барон.
Тiм, певна рiч, зрозумiв, що Рiкертове звiльнення пов'язане з їхньою телефонною розмовою; але звертати на нього провину – це вже диявольське паскудство: хiба ж мiг Тiм хотiти, щоб пан Рiкерт позбувся своєї посади!
Салех-бей раптом вийшов iз кiмнати, у дверях мовивши до мiстера Пеннi:
– Побалакайте собi з паном Талером по-нiмецькому, це примусить вас говорити повiльно й спокiйно.
Огрядний лондонець гепнувся на канапу в кутку, де щойно сидiв старий, i простогнав:
– Я се не можу розумiти!
Тiм спочатку хотiв був сказати, що барон набрехав. Але йому спала на думку розмова з сеньйором ван дер Толеном, що про неї вiн дуже багато мiркував. I та думка напровадила його на iншу.
– Мiстер Пеннi, -почав вiн. – Ви ж, певне, знаєте, що я, дiйшовши повнолiття, успадкую цiлу купу контрольних акцiй.
– Знаю, – буркнув гладун у кутку.
– Якби я вам пообiцяв письмово, що вiдступлю вам тi акцiї, коли менi вийде двадцять один рiк, ви дали б менi за це зараз вашi акцiї гамбурзького пароплавства?
Мiстер Пеннi притих у своєму кутку й ледь прищулив очi. Чути було тiльки, як вiн сопе. Аж ось англiєць важко видихнув iз себе:
– А уи не джартуєте, мiстере Талер?
– Нi, мiстере Пеннi, кажу цiлком щиро.
– То замкнiть дверi!
Тiм послухався його. А тодi в замкненiй кiмнатi уклав з мiстером Пеннi угоду, що її вiн повинен був тримати в такiй самiй таємницi, як i угоду з Трочем, бо нi в якому разi не можна було допустити до того, щоб барон дiзнався про неї. Була тiльки одна прикрiсть: на передачу акцiй пароплавства до iнших рук iснував обмежувальний термiн, i Тiм мiг одержати їх лише через рiк. Але, може, так воно було й краще для тих планiв, що їх наукладав Тiм за безсонну нiч пiсля того дня.
Як. на чотирнадцятирiчного хлопця, то були грандiознi плани. Бо Тiм надумав не бiльш не менш, як iз Салех-беєвою допомогою так розхитати баронове акцiйне товариство, цю найбагатшу й наймогутнiшу в свiтi фiрму, щоб бароновi лишилось тiльки вiддати Тiмовi його смiх або ж зразу втратити все своє багатство й могутнiсть.
Замiр той був зовсiм божевiльний i навiть iз Салех-беєвою допомогою нездiйсненний. Тiм iще тiльки-тiльки почав принюхуватись до свiту великої комерцiї, а тому ще не вмiв оцiнювати витривалостi такої всесвiтньої фiрми, застрахованої на тисячу ладiв. Недооцiнював вiн i тих людей, що з ними мав справу, та їх одностайнiсть у хвилину небезпеки. Кожен з них коли завгодно кинув би напризволяще, на поталу злидням свою жiнку, дiтей, батька, матiр, якби це могло вiдвернути падiння фiрми. А Троч вiддав би навiть смiх.
Та й сам Тiм був iще замолодий i не досить хитрий для таких планiв. Смiх його можна було вiдвоювати куди простiшим способом усього лиш кiлькома словами. Але при баронi Тiм розучився дивитися на життя просто. Замiсть iти навпростець, вiн блукав манiвцями.
Удосвiта, о четвертiй годинi, так i не заснувши, вiн iще раз перечитав укладену з мiстером Пеннi угоду, i йому впала в вiчi дата: тридцяте вересня. То був Тiмiв день народження.
Тiмовi вийшло повних п'ятнадцять рокiв. День, що його Тiмовi ровесники вiдзначали тортами, какао та веселим смiхом, для Тiма був днем таємних угод i чорних планiв. Гiркi сльози знову обернули захопленого таємними планами змовника на звичайного нещасливого пiдлiтка без усмiшки й принесли йому, коли вiн нарештi заплющив очi, майже легкий сон.
Двадцять п'ятий аркуш
У ЧЕРВОНОМУ ПАВIЛЬЙОНI
День у замку минав суворо за розкладом. Уранцi о восьмiй годинi в Тiмовi дверi стукали, i входив, не чекаючи дозволу, молодий приязний слуга, що з ним Тiм, на жаль, не мiг поговорити, бо не знав арабської мови.
Слуга вiдгортав завiси на вiкнах, приносив глек гарячої води й виливав його в умивальник.
Умившись i вдягнувшись, Тiм смикав за гаптований пас вiд дзвоника. Тодi слуга приносив снiданок на тацi, пересував до вiкна столик, розставляв на ньому посуд, наливав у чашку какао, насипав цукру, клав вершки, присовував стiлець i, поклавши руки на бильце, чекав, поки Тiм сiдатиме, щоб пiдсунути йому стiльця ближче.
Першого дня слуга широко всмiхався Тiмовi. Але вже з другого дня вiн не всмiхнувся нi разу. Обличчя в нього було весь час сумне, немовби вiн знав Тiмове горе.
Тiм приймав усi тi послуги мовчки. Хоч вiн i вiдчував юнакове спiвчуття i хоч слуга йому подобався, все ж Тiм бував щоразу радий, коли церемонiя снiданку закiнчувалась i вiн лишався бiля свого вiкна сам.
Уранцi пiсля тiєї безсонної ночi Тiмовi дуже не хотiлося вставати. До того ж iще не зовсiм i розвиднiлось, бо церемонiал зi слугою вiдбувся як i щоранку, їздячи з бароном, Тiм навчився самовладання, дисциплiни.
Снiдаючи, Тiм дивився у вiкно на замковi сходи. Барвистi полив'янi собаки блищали пiд дощем. Та однаково мали вони жалюгiдний вигляд, сидячи так застигло й безпорадно пiд струменями зливи, в безглуздому суворому послуху.
Тiмовi здавалось, наче й сам вiн стане одним iз тих собак, коли йому не пощастить невдовзi повернути собi свiй смiх.
Задзеленчав телефон. Дзвонив Троч. Вiн попросив Тiма прийти до нього на п'яту годину пити чай. До Червоного павiльйону.
Тiм вiдповiв: "Гаразд, бароне!" – й сiв доїдати снiданок, думаючи, що це Трочевi треба. Досi барон просто приходив до хлопцевої кiмнати, коли хотiв щось сказати йому. Видно, тут справа якась надзвичайна, що вiн хоче зустрiтись iз Тiмом у павiльйонi.
Рiвно о першiй годинi удар гонга покликав Тiма на обiд. Широкими сходами з гарно вигнутим рiзьбленим поруччям хлопець спустивсь на перший поверх, до їдальнi. Хоч за обiдом вiн сидiв поруч барона, той анi словом не згадав про своє запрошення.
Салех-бей, що завжди приходив до замку тiльки по обiдi, цього разу обiдав з ними, i в Тiма склалось таке враження, нiби того ранку вiдбулась якась важлива розмова. Але компаньйони про неї не згадували. Взагалi той обiд був такий мовчазний, як iще нi разу.
Пiсля обiду звичайно всi розходились по своїх кiмнатах. Тiм здебiльшого брався за книжку, бо в його кiмнатi стояла шафа з нiмецькими книжками. Найбiльше вiн любив червоно-брунатнi томики з нижньої полицi, твори Чарлза Дiккенса. Вiн поглинав романи про бiдних нещасливих дiтей, мов марципани панi Бебер. Але щоразу боявся щасливого кiнця роману. Три книжки вiн узагалi не дочитав, помiтивши, що дiя в них прямує до щасливого кiнця.
Дощ лив i лив цiлий день. У таку негоду тiльки й читати сумнi романи. Але Тiмовi чогось не читалося. Вiн сидiв на канапцi бiля вiкна й видивлявся надвiр, на сiру долину, слухав одноманiтне шелестiння дощу й силкувався пригадати свої нiчнi плани. Але в головi у нього було порожньо, як виметено. Вiн не мiг думати. Сидiв i тупо дивився на дощ, на смутних собак понад сходами та на фургон, що в ньому кожного дня по обiдi привозили з Мосула свiжi припаси на кухню.
За кiлька хвилин перед п'ятою годиною прийшов молодий слуга з парасолькою в руках. Вiн, видно, збирався вiдвести хлопця до Червоного павiльйону, несучи парасольку над ним. Але Тiм забрав її в нього з рук i на мигах показав, що пiде сам. Потiм надiв легкого плаща, купленого на ринку в Афiнах, i вийшов з кiмнати.
На сходах стояв Салех-бей. Потискуючи Тiмовi руку, вiн непомiтно – хоч поблизу не видно було нiкого – вклав йому в долоню авторучку й шепнув: "Пiдпишеш нею".
Не встиг Тiм нiчого спитати, як старий уже пiшов. Хлопець поклав ручку до кишенi, спустився сходами вниз i перейшов вестибюль. Старий швейцар вiдчинив перед ним великi дверi.
Тiм хотiв був уже вийти пiд дощ, але ззаду гукнули:
– Одну хвилиночку, пане Талер!
Iз-за колони виступив сеньйор ван дер Толен. Махнувши рукою старому, щоб той вiдiйшов, вiн пiвголосом спитав Тiма:
– Ну, ви вже надумались, пане Талер? Пообiцяйте, що вiддасте менi свої контрольнi акцiї, а я за те подарую вам велике пiдприємство.
Тiм трохи-трохи не сказав: "Я вже пообiцяв їх мiстеровi Пеннi". Але похмурий сльотавий день допомiг хлопцевi хоч в одному: поки млявий, аж сонний Тiм зiбравсь розкрити рота, вiн устиг похопитись та вiдповiсти обережнiше:
– Я не можу укласти з вами такої угоди, сеньйоре ван дер Толен.
– Шкода, – з незворушним обличчям сказав португалець. А вже повернувшись iти, додав: – Ну хоч у маргариновiй справi пристаньте на наше прохання, пане Талер.
Аж тодi вiн пiшов.
Тiм не знав, що йому й думати про обидвi тi зустрiчi. Спершу Салех-беєва таємнича авторучка, тепер сеньйоровi ван дер Толеновi незрозумiлi слова про маргаринову справу. "Ще невистачало, щоб мене й мiстер Пеннi перестрiв", – подумав хлопець.
Так i вийшло. Спускаючись пiд парасолькою замковими сходами, вiн побачив бiля одного мокрого полив'яного хорта мiстера Пеннi – також пiд парасолькою.
– Прошу уас сiлкоуита моучанка про наш неуелички фчорашнi умова, – сказав англiєць.
– Добре, добре, – заспокоїв його Тiм.
Мiстер Пеннi, здавалося, мав на думцi ще щось, але, видно, не мiг наважитись його висловити. Кивнувши хлопцевi головою, вiн рушив сходами вниз.
Тiм розгубився. Певно, його розмова з бароном у павiльйонi матиме для компаньйонiв велику вагу, а то б вони не стали один по одному перепиняти його. Тяжко замислившись, попрямував вiн до павiльйону. Той так званий Червоний павiльйон стояв на середнiй терасi парку. Називався вiн так, мабуть, по вогненно-червоному пiвниковi на шпилi конусовидного даху, бо сам павiльйон був бiлий.
Пiдстриженi дерева й кущi нагадували поважних панiв, що попали ненароком пiд дощ, вимокли, змерзли й чекають, поки їх хтось вирятує. Тiм швиденько пройшов алеєю, що вела до павiльйону. Барон уже стояв у напiввiдчинених скляних дверях i чекав на хлопця.
– Ви спiзнились на три хвилини, – сказав вiн Тiмовi. – Вас хтось затримав?
– Так, – вiдповiв Тiм, однак допитуватися барон не став.
У круглiй кiмнатi павiльйону стояли легенькi меблi, оббитi шовком у жовту та ясно-брунатну пересмужку. Служниця поналивала з росiйського самовара чаю в чашки й хотiла була вийти. Тiм побачив, що парасольки в неї нема, й спинив її:
– Стривайте!
Жiнка обернулась, i хлопець простяг їй свою парасольку.
Служниця неначе аж злякалася. Напiвспантеличено, напiвзапитливо глянула вона на барона. Але той тiльки засмiявся й помахом руки звелiв їй щезнути разом iз парасолькою. Жiнку мов вiтром звiяло.
– А знаєте, отакi вашi невеличкi люб'язностi справляють враження на людей, пане Талер. Тiльки не треба надуживати їх, – сказав барон. Тодi помiг Тiмовi скинути плащ, i вони посiдали.
– Бачте, пане Талер, рiч у тому, що люди подiленi на двi половини: на панiв i на слуг. Наш час хоче стерти той подiл, однак це небезпечно. Треба, щоб були люди, якi думають i наказують, i люди, що не думаючи виконують накази.
Тiм спокiйно надпив iз чашки чаю i аж тодi вiдповiв:
– Як я був iще малий, бароне, мiй тато якось сказав менi: "Не вiр у панiв i слуг, синку! Вiр тiльки, що є люди розумнi й дурнi, i бiйся дуростi, коли вона не добродушна!" Я тодi цi слова навiть у зошит записав, тому й пам'ятаю їх досi.
– Ваш батько сказав по сутi те саме, що й я, пане Талер. Бо розумнi – то й є пани, а дурнi – то слуги.
– А Салех-бей, – не поступався Тiм, – розповiдав менi, що в Афганiстанi й у Пiвденнiй Америцi панують тiльки тi, хто випадково народився паном.
– Народитись випадково не можна, – невдоволено буркнув Троч. – I взагалi ваш Салех-бей, пане Талер, комунiст. Навiть попри свою вiру, Вiн тiльки сам цього не знає. Зате я знаю, що вiн найняв у Пiвденнiй Америцi армiю, щоб скинути нашого президента. Знаю я й те, що в Афганiстанi вiн пiдбурює гострiїв проти нашого уповноваженого Рамадулли.
– Ви це знаєте? – в Тiма на обличчi вiдбився такий жах, що барон зареготав.
– Я знаю бiльше, нiж ви гадаєте, – смiючись, вигукнув вiн. Навiть про вашу умову з мiстером Пеннi. I здогадуюсь, яку пропозицiю зробив вам ван дер Толен.
Тiм аж чаєм похлинувся. Невже Троч умiв читати думки? Але барокове всевидiння пояснювалося куди простiше. Вiн сам розтлумачив хлопцевi:
– В цьому замку всi слуги – мої шпиги. Ви не помiтили, пане Талер, що на вашому письмовому столi лежить нова вимочка?
– Нi...
– А на такi дрiбнички треба звертати увагу! Бо як пiднести стару вимочку до дзеркала, на нiй можна досить виразно прочитати вашу умову з мiстером Пеннi.
Ту хвилину Тiм зрозумiв, що нiколи не спроможеться перехитрити барона в комерцiйних справах. I всi нiчнi плани розтанули, як пара над чашкою чаю. В боротьбi за свiй смiх хлопець програв один тур.
– А ви тепер щось зробите Салех-беєвi та мiстеровi Пеннi, бароне?
Троч iзнову засмiявся:
– Нi, любий мiй! Iз мене досить того, що я про все знаю. Звiсно, я спершу був розсердився, коли довiдався, що вони зробили чи надумали. Але, на щастя, ваш смiх допомагає менi не брати таких речей близько до серця. Вiн розвiює прикрiсть i дає менi полегкiсть. От бачте, пане Талер, для якої корисної мети вживаю я ваш смiх.
– Ви, здається, в усьому шукаєте тiльки користi, бароне.
– За двома винятками, пане Талере: моя зацiкавленiсть мистецтвом цiлком некорислива. А також моя зацiкавленiсть релi... Нi, – перебив Троч сам себе: – Релiгiєю я цiкавлюся теж iз певною метою.
Тiм поквапився звести розмову на iнше, бо напохватi не було пiдходящої люстри. Вiн спитав:
– А як же моя умова з мiстером Пеннi?
– Що ж, пане Талер... Мiстер Пеннi одержить контрольнi акцiї в тому разi, коли ви в двадцять один рiк справдi ще будете спадкоємцем усього мого майна разом iз контрольними акцiями. А друга частина вашої умови чинна безумовно. Рiвно за рiк бiльшiсть акцiй нашого гамбурзького пароплавства стане ваша. Ви, певне, хочете знову настановити пана Рiкерта директором?
– Так, – не вагаючись вiдповiв Тiм.
– Ну що ж, сподiваймося, що за рiк вiн буде ще живий i здоровий...
Цi останнi слова, хоч барон вимовив їх цiлком побiжно, налякали хлопця. Бо Троч, безперечно, здатен на все: вiн може навiть яким-небудь способом укоротити вiку пановi Рiкертовi. Отже, Тiмовi треба вдати, нiби пан Рiкерт не дуже й цiкавить його. Тому хлопець сказав:
– Менi просто нiяково було, що пан Рiкерт позбувся посади через мене. Ось тому я й уклав умову з мiстером Пеннi.
Троч налив собi в чай рому з невеличкої кришталевої карафки й спитав:
– I вам?
Тiм кивнув головою i барон долив рому й йому. А тодi промовив:
– Я хочу зробити вам одну пропозицiю, пане Талер. Протягом одного року не шукайте нiякого зв'язку з паном Рiкертом та iншими вашими гамбурзькими друзями, i я подбаю, щоб за рiк акцiї гамбурзького пароплавства справдi належали вам. Згода?
– Добре, – замислившись на хвилинку, вiдповiв Тiм. – Згода.
А собi подумав: "Цiлий рiк без смiху – це дуже важко, але ж цiле життя без смiху – це нестерпно. Треба якось перетерпiти цей рiк. А за такий довгий час я, може, придумаю, як пошити барона в дурнi. Як комерсанта я його перехитрити не зумiю, але, може, знайду в нього якесь вразливе мiсце просто як у людини".
Немов прочитавши Тiмовi думки, Троч додав:
– Давайте, пане Талер, весь цей рiк подорожувати. Довкола свiту, вдвох, як приватнi особи. Я дарую вам цю подорож на день народження. I щиро вiтаю вас, хоч i з запiзненням. – Вiн дзвiнко засмiявся й подав Тiмовi холодну-холодну руку.
– Щиро дякую, – вiдповiв Тiм i сьорбнув гарячого чаю.
– А ви знаєте, що п'єте ром стерничого Джоннi, пане Талер?
– Цебто як, пробачте?
– Ви ж забули в шинку в Генуї двi пляшки рому, що виграли в стерничого. Вас тодi вiдвезли до готелю, а ром я переслав сюди, щоб вигране справдi дiсталося вам. Я в таких дрiбницях пунктуальний.
Тiм змовчав, тiльки проказав собi подумки прислiв'я Джоннi: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу... стерничий!"
Троч перебив хлопцевi думки:
– Ну, а тепер до дiла, пане Талер. Поговорiмо про маргарин.
– Гаразд, бароне, гаразд, до дiла, то й до дiла.
Двадцять шостий аркуш
МАРГАРИН
Барон пiдвiвся й почав походжати павiльйоном, заклавши руки за спину.
Ходячи, вiн говорив до Тiма:
– Ви ж знаєте, пане Талер, що нашому майбутньому маргариновi треба дати назву. Назва має бути приваблива й легко запам'ятовуватись; найкраще, коли вона буде пов'язана з чимсь вiдомим. Ми дуже довго радились про ту назву, бо це надзвичайно важлива справа. Добра назва виробу – це однаково що готовi грошi.
Тiм кивнув головою, ще не розумiючи, до чого ж тут вiн. Але скоро вiн мав про це дiзнатися.
– Пiсля всiляких можливих пропозицiй, – не зупиняючись, провадив барон, – Салех-бей висловив одну думку, i ми її схвалили вiдразу й одноголосно, як найкращу з усiх. Салех-бей, зауважу до речi, дуже корисна для нас людина попри всi свої химернi iдеї. Але це я так, мiж iншим... Вiн запропонував для маргарину назву "Тiм Талер".
Троч зупинився й поглянув на хлопця крiзь темнi окуляри, що їх тепер майже нiколи не скидав. Але на Тiмовому обличчi не вiдбилось нiчого. Хлопець сприйняв ту пропозицiю зовсiм байдуже, чи, може, й не зрозумiв її. Тому барон почав змальовувати йому наслiдки.
– Ви повиннi зрозумiти, пане Талер, що маркового маргарину не було й нема ще нiде в свiтi. Коли ми несподiвано, навально, в великiй кiлькостi викинемо його в продаж, то нам, можливо, пощастить завоювати весь свiтовий маргариновий ринок. У кiлькох пiвденно-американських країнах ми зможемо купити навiть монополiю на продаж маргарину. А все це означає, пане Талер, що ваше iм'я буде на устах у всiх людей вiд Нью-Йорка до Токiо, вiд Стокгольма до Кейптауна. Навiть найменша крамничка в найглухiшому перському селищi продаватиме маргарин iз вашим прiзвищем. I по всьому свiтi розiйдеться надрукована синьою фарбою на жовтому паперi фотографiя усмiхненого хлопця – ваша фотографiя, пане Талер!
Аж тодi Тiм весь нашорошився й тихо-тихо спитав:
– Як же я всмiхатимуся, коли я не вмiю смiятись?
– Це питання другорядне, пане Талер. До нього ми зараз перейдемо. А спершу я хочу знати ось що: чи згоднi ви на таку назву маргарину?
Тiм вiдповiв не зразу.
Вiн зрозумiв нарештi, чому така марка на маргаринi дуже вигiдна товариству. Адже вiн, Тiм Талер, – славнозвiсний багатий спадкоємець, i портрети його та прiзвище й досi з'являються в газетах по всьому свiтi. Отже, не нова марка маргарину вславить його iм'я, а навпаки, його iм'я, вже широко вiдоме, уславить нову марку маргарину.
– Це треба вирiшити швидко, бароне?
– Сьогоднi, пане Талер! Отут на мiсцi, не виходячи з павiльйону. Хоч маргарин буде випущено на ринок тiльки за рiк, однак усе найважливiше треба ухвалити вже цими днями. В справу треба вкласти силу-силенну грошей. Ставка в цiй грi така висока, що все наше товариство може пiти димом догори в разi невдачi.
Застромивши руку в кишеню, Тiм намацав там Салех-беєву авторучку. В вухах йому ще лунали Трочевi слова, що в разi невдачi з маргарином може пiти димом догори все товариство. Чи не хоче Салех-бей за допомогою цiєї ручки "пустити все товариство димом догори"? Отже, Салех-бей – таємний Тiмiв спiльник?
Нiбито в задумi, хлопець вийняв ручку з кишенi й почав крутити її в руках, щоб мати напохватi, коли буде треба.
Що вiн програє, коли маргарин називатиметься його iм'ям? А виграти вiн може багато, маючи Салех-бея на своєму боцi. I хлопець вирiшив довiритися старому.
– Скажiть вашим компаньйонам, бароне, що я згоден!
Троч зiтхнув iз видимою полегкiстю, однак бiльш нiчим не виказав хвилювання.
– В такому разi, – сказав вiн, – треба пiдписати ще одну угоду. Тодi вiдсунув убiк Тiмову чашку й поклав перед Тiмом два однаковi примiрники угоди.
Барон чекав, що Тiм спершу прочитає її. Але хлопець, боячись, що Троч дасть йому iншу ручку, пiдписав не читаючи Салех-беєвою ручкою.
Потiм барон розписався на кожному примiрнику аж двiчi: один раз вiд iменi своєї фiрми, а другий – як Тiмiв опiкун. На жаль, Тiм не звернув на це уваги.
– Ну, випиймо за маргарин "Тiм Талер", Тiме Талере! – барон дiстав iз маленького буфетика двi кришталевi чарочки й налив у них рому. Вони цокнулися. Хлопець сам не знав, чи п'є вiн за своє щастя, чи за нещастя. А втiм, то ж був ром стерничого Джоннi, й Тiмовi це здалося доброю прикметою.
Барон сiв i почав тлумачити, як вони збираються рекламувати маргарин "Тiм Талер".
– Ми розповiдатимемо людям, як маленький хлопчик iз убогого завулка зворушив серце багатого барона, як той барон вiдписав йому все своє добро i як хлопець тодi подбав, щоб усi люди в бiдних завулках могли мастити хлiб дешевим i добрим маргарином.
– Але ж це все брехня! – обурився Тiм.
– Ви говорите точнiсiнько як Салех-бей, – зiтхнув Троч. – Реклама – це не брехня, а висвiтлення.
– Висвiтлення?!
Барон кивнув головою.
– Адже ж усi факти правдивi, пане Талер: ви справдi виросли у вбогому завулку; барон вiдписав вам усе своє майно; i навiть марковий маргарин – це ваша iдея. Лишається тiльки висвiтлити цi факти як треба, i наша зворушлива казочка готова. Дуже добра реклама, конкуренти просто показяться. Але все це ви полиште на нас, пане Талер. Поговорiмо про ваше фото.
– Про фото усмiхненого хлопця?
– Атож, пане Талер. Я сам аматор мистецтва фотографiї, хоч i досить скромний. I зроблю те фото власними руками. Усе вже пiдготовано.
Троч вiдгорнув завiску, що закривала, як гадав Тiм, невеличку кухоньку. Але натомiсть вiн побачив там фотоапарат на штативi, а бiля нього стiлець. На бильцi висiв старенький хлоп'ячий светр. Та найдужче вразила Тiма велетенська, на всю стiну нiшi, фотографiя. То був знiмок його колишнього завулка. Якраз посерединi – дверi до їхнього будинку. Все збiгалося до найменших дрiбничок. Тiм навiть розгледiв у стiнi сусiднього будинку шпарку мiж цеглинами, де вiн колись сховав був п'ять марок. Йому аж запахло перцем, кмином та ганусом.
– Надягнiть, будь ласка, оцього светра та станьте перед фотографiєю, пане Талер! – Троч тим часом обережно перенiс тринiг iз фотоапаратом на середину павiльйону.
Тiм, немов увi снi, зробив усе, що просив Троч. У головi в нього товпилися картинки минулого: батько... мачуха... блiдий Ервiн... сусiдка з будинку лiворуч, що ходила до мачухи пити чай iз тiстечками... праворуч крамничка панi Бебер... недiлi... перегони... допит увечерi... картатий пан... угода... Тiм так схвилювався, що мусив на хвилинку сiсти на стiлець.
Троч довго морочився бiля апарата. Нарештi влаштував усе; тодi навмисне недбало обсмикнув на Тiмовi светра, трохи розпатлав хлопцевi чуба й поставив його перед фотографiєю завулка, а сам вiдiйшов до апарата.
– Дуже добре, пане Талер! Отак i стiйте. А тепер прокажiть слiдом за мною: "Позичаю свiй смiх тiльки на пiвгодини. Життям присягаюся, що поверну його".
– Позичаю свiй смiх... – Голос Тiмовi урвався. Та барон допомiг йому:
– Кажiть частинами. Так буде легше. Отже: "Позичаю свiй смiх..."
– Позичаю свiй смiх...
– "Тiльки на пiвгодини".
– ...Тiльки на пiвгодини.
– "Життям присягаюся..."
– Життям присягаюся...
– "Що поверну його".
– ...Що поверну його.
Тiльки-но Тiм вимовив останнє слово, як Троч моторно. сховав голову пiд чорну хустку. Наче лялька в ляльковому театрi. Тiмовi нестерпно захотiлося смiятись, i вiн... справдi засмiявся. Смiх той здiймався в ньому звiдкись iз живота, лоскотав у горлi, й Тiм реготав, аж заходився, аж у боки йому кололо, аж сльози на очах повиступали. В павiльйонi аж лящало вiд Тiмового реготу, i стiлець бiля нього дрижав, нiби теж смiявся разом iз хлопцем. Свiт неначе знову став на своє мiсце. Тiм Талер смiявся. Барон, схований пiд чорною хусткою, перечiкував той смiх. Пальцi його, що тримали спусковий тросик, тремтiли.
Насмiявшись, Тiм весело вишкiрився й спитав:
– Оце та маргаринова усмiшка, що ви хотiли, бароне?
Йому було легко, радiсно на серцi, хотiлося щось витiвати; барон i досi нагадував йому ляльку на ниточках. Тiм не вiрив, що це лиш на пiвгодини, вiн був певен, що смiх повернувся назавжди. А отого Троча пiд чорною хусткою, барона, що не мав смiху, йому було майже шкода. Навiть той здушений голос, Що ним Троч наказував Тiмовi, як повернутися та як стати, будив у ньому скорiше спiвчуття, нiж насмiшку. Хлопець слухняно виставив уперед праву ногу, нахилив голову трохи набiк, усмiхнувся, на Трочеве прохання вимовив слово "кишмиш", тодi знову приставив праву ногу до лiвої – i аж засмiявся з полегкостi, коли на фотоапаратi сяйнула лампа-спалахiвка.
– Сподiваюся, знiмок вийшов гарно, бароне! – Тiм потягся солодко, втомившися стояти нерухомо, i оскiрився весело в об'єктив фотоапарата. Але Троч не скидав iз себе чорної хустки. Вiн пояснив з-пiд неї, що на один знiмок покладатися не можна, треба зробити ще принаймнi три.
– I все це задля дрiбочки маргарину? – засмiявся Тiм. Але комизитись не став, дав себе поставити як треба й сфотографувати свою усмiшку ще тричi.
Пiсля четвертого, останнього, знiмка Тiм був уже такий стомлений i замлiлий вiд позування, що йому здавалося, нiби вiн простояв не менш як годину. Вiн i гадки не мав, що з тiєї пiвгодини, на яку вiн позичав смiх, минуло всього двi хвилини. I ще невтямки було йому, чого це барон i далi ховається пiд своєю хусткою. Тому вiн пiдiйшов ближче, вiдкинув ту хустку й смiючися спитав:
– Може, ви там уже потихеньку маргарин робите, бароне?
Та смiх завмер на його устах, коли на нього знизу вгору глянуло зле тонкогубе обличчя в темних окулярах – обличчя картатого пана з iподрому!
Тiм зрозумiв, що то його отуманив власний смiх. Цей чоловiк не вiддасть йому того смiху по-доброму! Цей чоловiк страшний.
Та смiх iще раз пiдманив хлопця, бо аж пiдпирав йому пiд горло, i Тiм глузливо вигукнув:
– Годi вам гратися в чорта, бароне! Дограли ви свою гру! Бiльше ви мене не побачите!
I метнувся до скляних дверей. Розчинив їх i, як був у старому светрi, вибiг пiд рясний дощ на паркову терасу.
Хоч барон i не гнався за ним, Тiм помчав мов шалений вузенькою алейкою помiж високими живоплотами з пiдстриженого тису. Ця алейка вивела його в другу, та – в третю, в четверту, i так без кiнця.
Тiм звертав то праворуч, то лiворуч, упирався враз у густу непроглядну зелену стiну, вертавсь назад, знову опинявсь у глухому кутку, ще раз вертався, витирав руками дощову воду з очей – i врештi зовсiм заблудився в цих чудернацьких алейках, що мали вхiд, та, здавалось, не мали виходу.
Раптом хлопець якось обважнiв, немов руки й ноги йому налилися оловом. Вiн просто фiзично вiдчував, як смiх залишає його. Стояв, мокрий, мiж мокрими зеленими стiнами своєї в'язницi, мов скутий. А дощ ляпотiв по калюжах бiля його нiг. Сама вода, патьоки, краплi, плюскiт – великий нескiнченний плач довкола, а посерединi – зовсiм маленький Тiм зi своїм поважним, сумним обличчям. Та враз смiх його вернувся знову – знайомий дзвiнкий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi. Тiм i сам не знав: чи то засмiявся вiн, чи смiх ховається в тисових живоплотах?
