355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джеймс Крюс » Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке) » Текст книги (страница 1)
Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 14:32

Текст книги "Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)"


Автор книги: Джеймс Крюс



сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Крюс Джеймс
Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)

Джеймс КРЮС

ТIМ ТАЛЕР,

або ПРОДАНИЙ СМIХ

Роман

Переклад з нiмецької Лiсняка Юрiя Яковича

Роман вiдомого письменника з ФРН Джеймса Крюса у фантастичнiй манерi розв'язує складнi етичнi питання, розкриває перед юними читачами проблеми людської моралi.

Джеймс Крюс – молодий талановитий захiднонiмецький письменник, автор кiлькох повiстей, вiршiв i радiоп'єс для дiтей.

У книзi "Тiм Талер, або Проданий смiх" Джеймс Крюс у фантастичнiй манерi розв'язує складнi етичнi питання, розкриває перед дiтьми проблеми людської моралi.

ЗМIСТ

Вiд автора.

Книга перша. УТРАЧЕНИЙ СМIХ

Перший аркуш. Бiдний хлопчик

Другий аркуш. Картатий чоловiк

Третiй аркуш. Виграш i втрата

Четвертий аркуш. Проданий смiх

П'ятий аркуш. Допит увечерi

Шостий аркуш. Малий мiльйонер

Сьомий аркуш. Бiдний багатiй

Восьмий аркуш. Остання недiля

Дев'ятий аркуш. Пан Рiкерт

Десятий аркуш. Ляльковий театр

Книга друга. ПРИГОДИ

Одинадцятий аркуш. Страшний барон

Дванадцятий аркуш. Крешимир

Тринадцятий аркуш. Бурi й страхи

Чотирнадцятий аркуш. Неможливий заклад

П'ятнадцятий аркуш. Переполох у Генуї

Шiстнадцятий аркуш. Кiнець однiєї люстри

Сiмнадцятий аркуш. Багатий спадкоємець

Вiсiмнадцятий аркуш. У "Палаццо Кандiдо"

Дев'ятнадцятий аркуш. Джоннi

Двадцятий аркуш. Вiдкриття в Афiнах

Книга третя. МАНIВЦI

Двадцять перший аркуш. Замок у Месопотамiї

Двадцять другий аркуш. Сеньйор ван дер Толен

Двадцять третiй аркуш. Засiдання

Двадцять четвертий аркуш. Забутий день народження

Двадцять п'ятий аркуш. У Червоному павiльйонi

Двадцять шостий аркуш. Маргарин

Книга четверта. ПОВЕРНЕНИЙ СМIХ

Двадцять сьомий аркуш. Рiк у польотi

Двадцять восьмий аркуш. Зустрiч без обiймiв

Двадцять дев'ятий аркуш. Забутi обличчя

Тридцятий аркуш. Справи

Тридцять перший аркуш. Таємнича записка

Тридцять другий аркуш. Чорний хiд

Тридцять третiй аркуш. Повернений смiх ______________________________________________________________________

ВIД АВТОРА

Описану тут iсторiю розповiв менi один чоловiк рокiв п'ятдесяти, що приїхав до Лейпцiга, як i я, наглядати, як друкується одна книжка. (Коли не помиляюся, то була книжка про ляльок та ляльковий театр.) Найцiкавiше в тому чоловiковi було те, що вiн, хоч уже й немолодий, умiв смiятися так приємно та весело, мов десятирiчний хлопчак.

Хто вiн був, я можу тiльки здогадуватись. Невiдомо також, коли дiялась ця iсторiя, та й ще дещо в нiй неясне. (Правда, де з чого видно, що головнi подiї вiдбувалися десь близько 1930 року.)

Треба ще згадати, що писано цю оповiдь у перервах мiж роботою, на зворотному боцi великих вiдбракованих друкарських аркушiв. Ось чому книжка й подiлена на аркушi, хоч по сутi це звичайнiсiнькi роздiли.

Iще хочеться попередити, що вам не багато доведеться смiятися над цiєю книжкою, хоч мовиться в нiй про смiх. Однак зважте й на те, що цей шлях крiзь темряву все ж. веде, хоч i манiвцями, до свiтла.

______________________________________________________________________

К н и г а п е р ш а

У Т Р А Ч Е Н И Й С М I Х

Ну що ж, забились! Але ж хто не знає,

Що смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє!

Адже з того людина й пiзнається,

Що в слушну мить вона смiється.

З прологу до лялькової

вистави "Липкохвiст"

Перший аркуш

БIДНИЙ ХЛОПЧИК

У великих мiстах iз широкими вулицями ще й досi є на околицях завулочки, такi вузенькi, що з вiкна у вiкно навпроти можна поздоровкатись за руку. Коли чужоземнi туристи, грошовитi та чулi, попадають ненароком у такий завулочок, вони вигукують: "Ах, як тут мальовниче!"

А жiнки зiтхають: "Як iдилiчно! Як романтично!"

Але вся та iдилiя й романтика – облуда, бо на околицях живуть люди, що не мають грошей. А хто в такому великому, багатому мiстi не має грошей, той стає понурий, заздрiсний, а часто й сварливий. I виннi в тому не так самi люди, як завулки.

Малий Тiм попав у такий-от вузенький завулочок, як було йому тiльки три роки. Тiмова весела, повненька матуся померла, а татовi довелось пiти працювати на будiвництво, бо тодi саме було безробiття. Отож i мусили батько з сином залишити своє свiтле, гарне помешкання з заскленим балкончиком край мiського парку, i перебратися до вузького завулка, забрукованого кругляками. В тому завулку весь час пахло перцем, кмином та ганусом, бо там стояла єдина на все мiсто фабрика прянощiв. А незабаром у Тiма з'явилася мачуха – худюща, з гострим, нiби мишачим, писком. – i на додачу зведений брат, бiлий як сметана, розпещений та вредний хлопець.

Як на свої три роки, Тiм був хлопчик мiцненький; вiн умiв навдивовижу дзвiнко смiятись i цiлком самостiйно кермував пароплавом, зробленим iз двох стiльцiв, або автомашиною з диванних подушок. Небiжчиця матуся, було, смiялася до слiз, коли Тiм вибирався в подорож по свiту на тих стiльцях чи подушках та вигукував: "Чах-чах-чах, Аме-ерика!" А от мачуха його за таке лупцювала. I вiн нiяк не мiг того зрозумiти.

Та й свого нерiдного брата Ервiна Тiм не розумiв, бо той виявляв йому свою братню любов, шпурляючи на малого полiняками або вимащуючи його сажею, чорнилом чи сливовим повидлом. Однак найнезрозумiлiше було те, що карали тодi не Ервiна, а Тiма ж таки. Одне слово, стiльки було в тiй новiй оселi незрозумiлого й так воно гнiтило хлопчика, що вiн майже вiдучився смiятися. Лиш тодi, коли був удома тато, лунав iнодi в хатi Тiмiв тоненький заливистий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi.

Та, на жаль, тепер тато рiдко бував удома, бо працював на далекiй будовi. (Адже й оженився вiн удруге тiльки задля того, щоб не кидати малого сина самого вдома.) Лиш у недiлю мiг тато побути зi своїм синочком. Зранку вiн брав малого Тiма за руку й казав мачусi: "Ну, ми йдемо гуляти". Насправдi ж вони йшли на iподром, на кiнськi перегони, де тато, потай вiд мачухи вiдклавши собi за тиждень якусь копiйчину, ставив на котрого-небудь коня. Вiн сподiвався колись виграти на перегонах стiльки грошей, щоб перебратися з їхнього вузького завулка кудись у краще, просторiше помешкання. Але сподiвання тi, як i в бiльшостi грачiв, були, звичайно, марнi. Йому не щастило, вiн майже завжди програвав, а коли й вигравав, то лише на цукерки синовi, на кухоль пива собi та на трамвай.

Малого Тiма перегони тiшили не дуже. Мелькає щось там далеко годi й розглядiти. До того ж перед ним завжди стояло дуже багато людей, i хлопчиковi навiть iз таткового плеча мало що було видно.

Та хоч Тiма й не цiкавили конi й жокеї, вiн дуже швидко збагнув усю механiку гри: коли вони з татом верталися додому трамваєм, а Тiм дiставав трубочку льодяникiв, – це означало, що тато виграв. Коли ж тато садовив його собi на плечi й вони вертались додому пiшки, без цукерок, – значить, вони програли.

Та чи програвали вони, чи вигравали, малому було однаковiсiнько. Бо їхати верхи на татковi йому було так само весело, як i в трамваї, а то й ще веселiше. Головне – що вони вдвох, що недiля, що Ервiн iз мачухою десь далеко-далеко, мовби їх i зовсiм нема.

Але, на жаль, решту шiсть днiв тижня вони були... I Тiмовi тодi жилося достоту як тим дiтям у казцi, що мали лиху мачуху. Тiльки Тiмовi було навiть гiрше, бо ж казка – то казка та й годi, вона починається на першiй сторiнцi й закiнчується щонайпiзнiш на дванадцятiй. А терпiти отаку халепу день у день, рiк у рiк – це вам неабищиця. I якби не отi недiлi, Тiм, певно, просто навсупереч усiм зробився б справжнiм зухвалим халамидником. А так вiн усе ж лишався життєрадiсним хлопчиком i не забував свого смiху, дзвiнкого заливистого смiху, що починався десь глибоко в животi й кiнчався кумедним "iк!".

Та, на жаль, дуже рiдко траплялося Тiмовi смiятись. Вiн став мовчазний i гордий, просто неймовiрно гордий. Так вiн боронився вiд мачухи, що гризла йому голову за всяку дрiбничку, хоч, може, часом i не зi злостi, а просто так.

Коли Тiма вiддали до школи, вiн дуже зрадiв. У школi вiн з рана й до обiду почував себе далеко вiд свого завулка – далеко-далеко, хоч насправдi вiд дому до школи не було й пiвкiлометра. В першому класi Тiм знову став часто й весело смiятися, i за той смiх учитель часто вибачав хлопчиковi рiзнi дрiбнi провини. Тiм тепер намагався догоджати навiть мачусi. Коли вона вряди-годи хвалила його – за те, скажiмо, що сам донiс додому цiлих п'ять кiлограмiв картоплi, – вiн ставав щасливий, ласкавий i послужливий. Та згодом вона знову лаяла його нi за що, i вiн знову замикавсь у собi й удавав гордого. Тодi, було, до нього анi приступу.

Така ото незлагода мiж ним i мачухою погано позначалась на його шкiльнiй науцi. Хоч Тiм мав куди бистрiший розум, нiж багато його однокласникiв, проте вiн дiставав гiршi оцiнки, нiж вони, через те, що часто бував неуважний на уроках. Та ще через домашнi завдання.

Бо йому було дуже важко їх робити. Тiльки-но сяде зi своєю дощечкою за стiл у кухнi, як надходить мачуха й проганяє його до дитячої кiмнати. А там хазяйнував його нерiдний брат Ервiн, що не давав малому нi на хвилину спокою. То йому забагнеться гратися з Тiмом, а як той вiдмовиться – Ервiн злоститься; то розкладеться зi своїм "конструктором" на весь стiл, так що Тiмовi нiде й примоститися з зошитами. Одного разу Тiм у праведному гнiвi вкусив Ервiна за руку. Та не було йому з того добра. Мачуха, побачивши кров на синочковiй руцi, зарепетувала на всю хату й назвала Тiма гадюченям. I навiть татко за вечерею не озвався до нього й словом. Вiдтодi Тiм бiльше не заводився з розбещеним мазунчиком, а почав нишком учити уроки в татковiй та мачушинiй спальнi. Але Ервiн, помiтивши те, виказав його: адже дiтям не дозволялось заходити в спальню дорослих, такий був один iз найперших мачушиних законiв.

I мусив Тiм знову якось примудрятися вчити уроки в не дуже приємному товариствi свого зведеного брата. Коли той не пускав його до невеличкого столика, єдиного в їхнiй кiмнатцi, Тiм сiдав на лiжко й клав зошит на тумбочку. Однак i там Ервiн весь час заважав йому. Тiльки в середу, коли Ервiн був у школi по обiдi, Тiмовi щастило вивчити уроки так ретельно, як вимагав учитель. А Тiм дуже хотiв йому догодити – цей малий хлоп'як, що вмiв так гарно смiятися, радий був з усiм свiтом жити в злагодi.

Та, на жаль, Тiмовi домашнi роботи дедалi менше подобались учителевi. "Здiбний хлопець, тiльки ледачий i неуважний", – казав вiн. Звiдки ж мав учитель знати, що хлопцевi доводиться день у день вiдвойовувати собi мiсце, щоб вивчити уроки. А Тiм йому того не розповiдав, бо певен був, що вчитель i сам усе знає. Отак i школа знов довела хлопця до сумного висновку, що життя незрозумiле й що дорослi всi несправедливi. Всi, крiм його тата.

Та й ця єдина в свiтi справедлива людина покинула його. Бо коли Тiм на превелику силу добравсь у школi до п'ятого класу, сталося нещастя: тата вбило на будiвництвi дошкою, що впала звiдкись згори.

Оце вже була найнезбагненнiша подiя в Тiмовому життi. Вiн нiзащо не мiг збагнути, яке право мала та дошка отак iз доброго дива впасти й накоїти такого страшного лиха. Спершу вiн просто не хотiв повiрити, що це правда. Лиш у день похорону, коли розхвильована, заплакана мачуха надавала йому ляпасiв за те, що забув почистити їй черевики, Тiм зрозумiв, який вiн тепер самотнiй. Бо ховали тата якраз у недiлю.

Лиш тодi Тiм заплакав. Вiн плакав i за батьком, i над самим собою, й над усiм свiтом. Навiть мачусi стало соромно, i Тiм уперше зроду почув вiд неї: "Ну, вибач, Тiме, не плач, я ж нехотячи..."

Година на кладовищi була для Тiма наче лихий сон, що його хочеться чимшвидше забути й що вiд нього лишається тiльки гнiтючий плутаний спогад. Тiм ненавидiв усiх людей, що стояли бiля ями, говорили промови, спiвали, бубонiли "отченаш". То один, то другий пiдходив до мачухи, висловлював їй "своє глибоке спiвчуття", вона, хлипаючи, щось лопотiла у вiдповiдь, i Тiма страшенно дратувало те лопотiння. Вiн хотiв журитись за своїм татком сам. I коли люди почали розходитись, хлопець скористався з тiєї нагоди й простiсiнько втiк.

Вiн довго тинявся вулицями, i, коли опинився бiля того будинку край парку, де вони колись жили з татом i мамою, де вiн ще зовсiм маленьким хлопчиком смiявся та кричав: "Чах-чах-чах, Аме-ерика", йому стало так гiрко, що аж свiт в очах потемнiв. Iз його колишньої кiмнатки виглядала у вiкно чужа дiвчинка. На руках вона держала дорогу, пишно вбрану ляльку. Помiтивши, що Тiм на неї дивиться, дiвчинка показала йому язика, i Тiм квапливо пiшов далi.

"Якби я мав багато-багато грошей, – думав вiн, iдучи, – то найняв би велику квартиру, щоб у мене була своя кiмната, а Ервiновi давав би щодня грошi на кiно та на морозиво, а мачуха нехай би купувала на обiд що хоче". Але то була тiльки мрiя, i Тiм це знав.

Вiн iшов, куди очi свiтять; ноги самi несли його до iподрому, куди вони ходили щонедiлi з татом, як той був iще живий.

Другий аркуш

КАРТАТИЙ ЧОЛОВIК

Першi перегони вже наближались до кiнця, коли Тiм прийшов на iподром. Глядачi кричали, свистiли, й дедалi гучнiш лунало назвисько "Вiтер".

Тiм стояв i важко дихав. Не тiльки тому, що стомився: йому раптом уявилося, нiби десь в оцiй галасливiй юрмi стоїть його тато. Хлопець немовби опинився в рiднiй домiвцi. Адже це тут, тiльки тут йому траплялось побути вдвох iз татом. Без мачухи. I без Ервiна. Всi тi недiлi на iподромi з татом раптом нiби втiлились в оцю юрму i оцей галас. Наче й не було нi кладовища, нi слiз. Тiм став навдивовижу спокiйний, майже веселий. А коли по натовпу прокотився радiсний крик i немов з одних уст пролунало; "Вiтер!" – хлопець аж засмiявся. Вiн згадав, як батько одного разу сказав: "Вiтер iще молодий коник, Тiме, може, навiть замолодий для перегонiв, але колись про нього заговорять, ось побачиш!"

I ось про Вiтра справдi заговорили, та батько того вже не чує... Тiм i сам не знав, чого йому стало смiшно. Але вiн про це й не думав. Вiн ще не дорiс до того вiку, коли люди замислюються над собою.

Якийсь чоловiк, що стояв поблизу Тiма, зачувши той дзвiнкий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi, швидко повернув голову й пильно подивився на хлопця, а тодi погладив замислено своє пiдборiддя й не довго думаючи рушив до Тiма. Але не спинивсь перед хлопцем, а проминув його, наступивши йому на ногу, й кинув через плече:

– Вибач, малий, я ненавмисне.

– Та нiчого, – знову засмiявся Тiм. – Однаково в мене черевики запорошенi. – Зиркнувши на свої ноги, вiн раптом побачив на травi перед собою новеньку блискучу монету – п'ять марок. Чоловiк, що наступив йому на ногу, пiшов собi далi, й бiля Тiма не було нiкого. Хлопець швиденько став на монету ногою, озирнувся сторожко довкола, нахилився – нiби зав'язати шнурок, швиденько, крадькома пiдняв грошi, сховав у кишеню й навмисне неквапливо почовгав геть.

Та зненацька його перепинив високий худий чоловiк у картатому костюмi й спитав:

– То що, Тiме, хочеш спробувати щастя?

Хлопець спантеличено звiв очi на незнайомця. Вiн навiть не впiзнав у ньому того самого чоловiка, який щойно наступив йому на ногу. У незнайомця був безгубий, немов бритвою прорiзаний рот, тонкий карлючкуватий нiс, а пiд ним рiдесенькi чорнi вусики. З-пiд низько насунутого великого кашкета дивились на Тiма водяво-блакитнi очi. Кашкет був картатий, як i костюм.

Коли чоловiк раптово звернувся до Тiма, хлопцевi немов клубок у горлi став. Нарештi вiн видушив iз себе:

– У ме... у мене немає грошей на заклад.

– Чого ж нема? А п'ять марок? – вiдказав чоловiк. Потiм додав спокiйнiсiнько: – Я бачив, як ти знайшов грошi. Коли хочеш закластися на них, ось тобi квиток. Я його вже заповнив. Певний виграш.

Тiм, слухаючи його, то бiлiв, то червонiв на лицi. Та помалу обличчя хлопцеве набуло природної барви – свiтло-смаглявої, як у небiжчицi мами, – i вiн вiдказав, iще трохи затинаючись:

– Адже ж... дiтям, мабуть, не дозволяється грати на грошi...

Та незнайомець не вiдступався.

– Воно-то так, – погодився вiн, – але якраз на цьому iподромi не боронять грати й дiтям. Я, звiсно, не кажу, що тут це дозволяють, але принаймнi дивляться крiзь пальцi. Ну то як, Тiме, береш цього квитка?

– Так я ж вас зовсiм не знаю, – тихо вiдповiв Тiм. (Аж тепер вiн помiтив, що незнайомець називає його на iм'я.)

– Зате я тебе знаю дуже добре, – сказав чоловiк. – Я був знайомий iз твоїм татом.

I Тiм наважився. Хоч йому й не вiрилося, що батько мiг знатися з таким вичепуреним паном, але ж цей пан знає, як його, Тiма, звуть, то, певно, якось знав i татка.

Повагавшися ще трохи, хлопець узяв заповнений квиток, вийняв iз кишенi п'ять марок i рушив до каси. В ту мить iз гучномовцiв оголосили, що починаються другi перегони, i картатий пан гукнув Тiмовi навздогiн:

– Швидше, хлопче, а то касу зачинять! Ось побачиш, мiй квиток щасливий!

Хлопець вiддав дiвчинi-касирцi грошi та заповнений квиток i дiстав назад вiдрiзаний купон. А коли обернувся до незнайомця, того вже й знаку не було.

Почалися другi перегони, i той кiнь, що на нього поставив Тiм, виграв, набагато випередивши всiх iнших. Хлопець одержав таку купу грошей, якої ще зроду не бачив. I знову Тiм то бiлiв, то червонiв, та цього разу з радощiв i гордостi. Сяючи, показував вiн усiм свiй виграш.

Та диво дивне – як близько одне вiд одного живуть радiсть i смуток! Враз Тiмовi знову згадався похований сьогоднi тато. Адже татовi нi разу не пощастило стiльки виграти... Хлопцевi набiгли на очi сльози, i вiн мимохiть привселюдно заплакав.

– Гей, малий, ну хто ж це плаче, маючи таке щастя! – пролунав раптом поруч нього чийсь голос – густий рипучий бас.

Тiм обернувсь i крiзь сльози побачив перед собою чоловiка з пом'ятим обличчям i в пом'ятому костюмi. Лiворуч того чоловiка дивився на Тiма згори вниз височенний рудий паруб'яга, а праворуч стояв гарно вбраний панок iз великою лисиною i спiвчутливо розглядав хлопця.

Видно, всi троє були одна компанiя, бо майже в один голос спитали Тiма, чи не хоче той вiдсвяткувати свiй виграш, випивши з ними лимонаду.

Тiм, трохи сторопiлий вiд такої приязностi й вiд багатства, що так несподiвано звалилось на нього саме в цю недiлю, кивнув головою, схлипнув iще раз i сказав:

– Тiльки отам позаду, в садочку.

Бо там вiн часто пив лимонад зi своїм татом.

Троє чоловiкiв сказали: "Добре, малий, ходiмо в садочок!"

У садочку вони посiдали за стiл пiд великим, старезним каштаном. Незнайомець, що йому Тiм завдячував свiй виграш, бiльше не показувався. I Тiм скоро забув про нього, бо троє чоловiкiв за столом, що замовили собi пива, а Тiмовi лимонаду, розважали щасливчика-новобагатька дивовижними штуками. Рудий довгань поставив собi на нiс повний кухоль пива й балансував ним, не розливши й краплини; чоловiк у пом'ятому костюмi й з пом'ятим обличчям видобув iз кишенi колоду карт i щоразу безпомилково витягав iз неї кожну карту, що її навмання називав Тiм. А лисий панок робив фокуси з Тiмовими грiшми. Вiн загорнув їх усi в хусточку, туго скрутив її, тодi розгорнув – i грошей там уже не було.

Лисий захихотiв i сказав Тiмовi:

– Ану, сягни-но в свою лiву кишеню!

Тiм застромив туди руку й здивувався: всi грошi справдi лежали там.

Недiля таки була дивовижна. Ще о другiй годинi Тiм блукав мiстом безмiрно нещасливий, а тепер, о п'ятiй, вiн смiявся так щиро, так весело, як не смiявся вже давно-давно. Вiн аж похлинувся кiлька разiв зо смiху. Троє його нових приятелiв подобались йому надзвичайно. Вiн дуже пишався тим, що знайшов собi трьох дорослих знайомих, та ще людей такого рiдкiсного фаху. Бо пом'ятий чоловiк був друкар i друкував грошi, рудий – майстер-гаманник, а лисий назвався якимсь букмекером. Тiм не знав, що воно й таке.

Коли пiдiйшов офiцiант i Тiм гордо простяг йому грошi за всiх, троє чоловiкiв усмiхаючись, але рiшуче вiдхилили його руку. За всiх заплатив лисий панок, i за Тiмiв лимонад теж. Отже, коли Тiм попрощався зi своїми новими приятелями, виграш його лежав у кишенi ще цiлiсiнький.

А на трамвайнiй зупинцi перед Тiмом раптом знову де не взявся картатий чоловiк. Вiн сказав Тiмовi навпростець:

– Тiме, Тiме, який же ти недотепа? I знов у тебе нема нi шеляга!

– Помиляєтесь, добродiю! – засмiявся Тiм, – Ось де мiй виграш! Вiн вийняв iз кишенi паку грошей, показав незнайомцевi й, повагавшись трохи, додав: – Це все ваше...

– Тi грошi, що ото в тебе в руцi, не вартi й дiрки з бублика, презирливо мовив незнайомець.

– Але ж я їх у касi одержав! – вигукнув Тiм. – Не вiрите?

– У касi, хлопче, ти одержав добрi грошi. Але отi троє в садку, я певен, пiдмiнили їх тобi на фальшивi. Я тих людцiв знаю. Шкода, що я запiзно побачив тебе в їхньому товариствi, Тiме. Перше нiж я встиг утрутитись, вони повшивалися. То шахраї.

– Не може бути, пане! Один iз них майстер-гаманник...

– Авжеж, майстер тягати гаманцi з чужих кишень. Кишеньковий злодiй.

– Злодiй? – спантеличено перепитав Тiм, – А той другий, що грошi друкує?

– Фальшивi грошi вiн друкує!..

– А третiй? Той, як його... букмек?..

– Букмекер – це той, хто влаштовує заклади на перегонах. Але твiй букмекер намовляє людей на незаконнi, недозволенi заклади.

Тiм нiяк не хотiв у те повiрити, i врештi картатий пан вийняв зi свого гаманця банкноту й порiвняв й з однiєю Тiмовою. I справдi, на Тiмових грошах, коли дивитися проти свiтла, не видно було водяних знакiв.

– Тепер ти бачиш, що я правду кажу, Тiме?

Хлопець пригнiчено кивнув головою. Тодi несподiвано шпурнув свої грошi додолу й заходився люто топтати їх йогами. Якийсь поважний дiдусь, що саме проходив повз них, здивовано витрiщив очi на Тiма, на грошi, на картатого пана й раптом кинувся навтьоки, мовби за ним сам чорт гнався. Картатий якусь хвилину мовчав. Потiм вийняв iз кишенi п'ять марок, дав їх сторопiлому хлопцевi й сказав, щоб той другої недiлi, коли хоче, знову прийшов на iподром. А тодi швидко зник Тiмовi з очей.

"А чому ж вiн сам не грає?" – подумав був Тiм, та враз i забув про ту думку. Сховав п'ять марок у кишеню й пiшки подався додому. А фальшивi грошi так i зостались на тротуарi.

На превелике диво, мачуха не набила його, хоч вiн вернувся дуже пiзно, та ще й утiк iз батькового похорону. Вона просто не дала йому вечеряти й тiльки буркнула, щоб лягав спати. А Ервiновi дозволено було ще посидiти з поминальниками, що дивилися на Тiма мовчки i якось чудно.

За тiєю химерною недiлею потягся довгий, сумний тиждень. Мачуха лупцювала Тiма, як звичайно, а вчитель картав його ще частiше, нiж звичайно, бо Тiм був украй неуважний на уроках. Хлопець весь час думав, iти йому в недiлю на iподром чи не йти. П'ять марок, щоб не вiдняв Ервiн, Тiм сховав у шпарцi мiж двома цеглинами в стiнi сусiднього будинку. I щоразу, проходячи повз те мiсце, мимоволi смiявся. Його тiшила думка, що йому, можливо, ще раз пощастить виграти на перегонах.

Третiй аркуш

ВИГРАШ I ВТРАТА

Коли настала довгождана недiля, Тiм уже з самого ранку знав, що по обiдi таки побiжить на iподром. Тiльки-но годинник у свiтлицi вибив третю годину, хлопець викрався надвiр, виколупав iз шпарки свої п'ять марок i як шалений помчав до iподрому.

Бiля брами Тiм налетiв на якогось чоловiка. То був не хто iнший, як картатий незнайомець.

– Гопля! – вигукнув картатий. – Що, дочекатися не можеш?

– Вибачте! – насилу вимовив захеканий Тiм.

– Нiчого, нiчого! Я чекав на тебе. Ось тобi квиток. П'ять марок iще цiлi?

Тiм кивнув головою й видобув монету з кишенi.

– Добре, добре! Йди до каси, плати й одержуй купон. Якщо виграєш, пiдожди мене тут бiля брами. Я хочу про щось iз тобою поговорити.

– Гаразд, пане!

Отож Тiм поставив п'ять марок на того коня, що його вписав у квиток картатий незнайомець, i коли скiнчилися перегони, виграв купу грошей, як i минулої недiлi. Але цього разу вiдiйшов вiд каси швиденько, не показуючи нiкому свого виграшу. Запхав грошi у внутрiшню кишеню курточки, силкуючись якомога удавати байдужого, й вибрався з iподрому крiзь дiрку в парканi. З картатим паном йому не хотiлося зустрiчатись. Цей чоловiк став йому якийсь страшнуватий. А крiм того, вiн же подарував Тiмовi й п'ять марок i квиток!

За iподромом прослалася зелена лука, а по нiй росли поодинокi дуби. Тiм лiг на траву за грубезним дубом i замрiявся про те, що ж вiн зробить iз своїм багатством. Вiн хотiв на тi грошi привернути до себе всiх, усiх – i мачуху, й зведеного брата, й учителя, й своїх однокласникiв. А батьковi Тiм надумав поставити мармуровий надгробок. I хай на ньому буде написано золотими лiтерами: "Вiд твого сина Тiма, що нiколи тебе не забуде".

А як зостануться ще грошi, Тiм купить собi самокат – такий, як у пекаревого сина, на гумових шинах, iз сиреною. Хлопець отак собi снив iз розплющеними очима, аж поки стомився вiд тих мрiй i заснув насправдi. Про картатого пана вiн уже й не згадував. Та коли б Тiм побачив його в ту хвилину, то напевне дуже здивувався б, бо химерний незнайомець саме розмовляв iз тими трьома чоловiками, що минулої недiлi запросили хлопця вiдсвяткувати виграш i обiкрали його. Та, на своє щастя – чи то пак на нещастя, – Тiм того не бачив. Вiн спав.

Розбудив його чийсь рiзкий голос. То був якраз голос картатого пана. Вiн стояв у ногах у Тiма, дивився на хлопця й питав не дуже приязно:

– Ну, виспався?

Тiм кивнув головою, ще трохи очманiлий пiсля сну, пiдвiвся, сiв на травi й про всяк випадок лапнув зверху за кишеню. Вона видалась йому дивно порожньою. Хлопець квапливо застромив туди руку й ураз пробуркався зовсiм: кишеня справдi була порожня. Грошi зникли.

Картатий пан зловтiшне вишкiрив зуби.

– Г... г... грошi у вас? – затинаючись, спитав Тiм.

– Ех ти, сонько! Грошi в одного з тих трьох шахраїв, що ти з ними пив-гуляв тiєї недiлi! Вiн таки пiдстерiг тебе. А моя доля, мабуть, уже така, що я приходжу запiзно. Вгледiвши мене, вiн чкурнув навтьоки. От тому я тебе й помiтив.

– А куди вiн побiг? Треба покликати полiцiю!

– Я не люблю синiх мундирiв, – вiдказав картатий. – Вони менi надто вульгарнi. Та й однаково злодiй уже хтозна-де, його не спiймаєш. Та встань, нарештi, хлопче! I гайда додому. А другої недiлi приходь знову!

– Та нi, мабуть, я бiльше не прийду, – вiдповiв Тiм. – Не може людинi стiльки щастити. Менi це ще тато казав.

– Таж кажуть, нiби щастя й нещастя завжди буває тричi вряд, А ти, напевне, хотiв собi щось купити, правда?

Тiм кивнув головою.

– От i купиш, якщо прийдеш у недiлю сюди та облагодимо з тобою одну комерцiйну справу! – Незнайомець глянув на годинника й раптом заквапився: – Ну, бувай, до недiлi, – й побiг.

А Тiм поплентався додому, i в головi йому мiшалося. А вдома його чекала прочуханка та Ервiнова зловтiха.

I знову потягся довгий-довгий тиждень. Але весь цей тиждень Тiм був на диво бадьорий. Хоч картатий незнайомець i здався йому трошечки страшнуватий, але хлопець уже твердо вирiшив погодитись на ту комерцiйну справу. Адже комерцiйна справа, мiркував собi хлопець, це щось порядне, законне. Не те, що виграти цiлу купу грошей за п'ятимаркову монету, та ще й знайдену. Нi, в комерцiйнiй справi кожен щось вiддає й щось одержує навзамiн.

Може, це й дивно, що хлопчик-п'ятикласник мiркував так серйозно. Але в убогих вузьких завулках, де людям, щоб прожити, доводиться бути ощадливими, вони змалку привчаються серйозно дивитись на грошi та на комерцiйнi справи.

Думка про наступну недiлю цiлий тиждень допомагала Тiмовi терпiти всi прикрощi. Часом вiн мiркував собi: а може, то батько попросив картатого пана наглядати за Тiмом, коли з ним самим щось скоїться? Але за хвилину Тiмовi вже думалося, що батько, певне, обрав би для того якусь приємнiшу, ласкавiшу людину.

Та однаково Тiм ладен був погодитись на ту комерцiйну справу, i думка про неї тiшила його. Вiн раптом нiби знову навчився смiятись так, як колись. I той смiх подобався всiм людям. У Тiма враз стало так багато друзiв, як не було ще нiколи.

Дивна рiч: цей хлопець, що не мiг здобути собi друзiв нiякими зусиллями, нiякою послужливiстю, запобiгливiстю, лестощами, – цей самий хлопець майже кожного схиляв до дружби самим своїм смiхом. Чи, принаймнi, подобався всiм. Йому тепер вибачали навiть такi пустощi, за якi ранiш карали. Раз якось Тiм посеред уроку раптом згадав, як спрожогу налетiв на картатого пана бiля iподромної брами, i вiд того спогаду зненацька засмiявся, як дзвiночок. Пiсля свого кумедного "iк!" вiн зразу ж похопився, що сидить на уроцi, й "лякано затулив рота рукою. Але вчителевi й на думку не спало сваритись на нього. Тiмiв смiх був такий несподiваний та веселий, що за Тiмом мимоволi зареготав увесь клас. I навiть учитель. Вiн тiльки пiдняв угору палець i сказав:

– Я знаю, Тiме, що залпи смiху – це краще, нiж залпи з гармат, але ще краще на уроках не давати нiяких залпiв!

На перервах хлопцi один поперед одного пхалися гратись iз Тiмом; навiть мачуха й Ервiн тепер iнодi заражались Тiмовим смiхом.

Щось незбагненне зробив iз Тiмом картатий незнайомець, але Тiма та нова незбагненнiсть не бентежила, бо вiн її i не вiдчував.

Хоч життя в завулку багато чого навчило Тiма, все ж вiн був iще дитина, простосерда й довiрлива дитина. Тiм не помiчав, що смiх його подобається людям i що вiд того дня, як помер батько, вiн ховав той смiх, мов скнара своє золото. Вiн думав собi по-дитячому, нiби пригоди на iподромi зробили його розумнiшим i тому вiн тепер умiє краще ладнати з усiма людьми. Та, на жаль, такi думки тiльки зашкодили Тiмовi. Коли б вiн був уже тодi знав, який коштовний скарб його смiх, то багато чого лихого не зазнав би в життi. Але ж вiн був iще дитина...

Одного разу, вертаючись додому зi школи, Тiм зустрiв картатого незнайомця на вулицi. Хлопець якраз спостерiгав джмеля, що пробував сiсти на вухо сонному котовi. Було то дуже кумедне видовище, i Тiм знову весело засмiявся. Та коли вiн упiзнав незнайомця з iподрому, всю веселiсть iз нього мов вiтром звiяло. Тiм чемненько вклонився й сказав: "Добридень".

Та незнайомець удав, нiби й не бачить хлопця. Тiльки буркнув, минаючи його: "У мiстi ми незнайомi", – i пiшов далi, навiть голови не повернувши.

"Це, мабуть, так i треба в комерцiйних справах", – подумав Тiм i в ту ж мить знову засмiявся, бо джмiль був сiв котовi на вухо, а кiт тiпнув ним i злякано пiдскочив. Товстун-джмiль, сердито гудучи, полетiв геть, а Тiм, висвистуючи, почимчикував додому.

Четвертий аркуш

ПРОДАНИЙ СМIХ

Настала довго сподiвана недiля. Тiм хотiв утекти на iподром ранiше, нiж звичайно. Але, на його бiду, о пiв на третю мачушин погляд випадково впав на календар, i вона раптом згадала, що сьогоднi роковини її весiлля: цього числа й мiсяця вона одружилася з Тiмовим татом. Мачуха пустила кiлька сльозин (плакати їй було як з гори котитись), i враз стало треба зробити тисячу рiзних справ: вiднести квiти на могилку, купити печива, намолоти кави, запросити сусiдку, випрасувати нову сукню, перевдягтися; Тiмовi наказано було почистити всi черевики, а Ервiновi – пiти купити квiти.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю