Текст книги "Смок і Малий"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

«Знову гра», – вирішив Култус Джордж і покірно дозволив зв'язати собі назад руки.

– Тепер твоє останнє слово, Джордже, – сказав Смок. – Береш запряжку?

– Скільки? – спитав Култус Джордж.

Дивуючись сам собі, що може таке зробити, і одночасно обурений безмежним егоїзмом індійця, Смок подав знак. Култус Джордж був не менш здивований, коли петля раптом зашморгнулась, і він повиснув у повітрі. Упертість його одразу зникла. На обличчі промайнув вираз здивування, жаху, потім болю.

Смок з острахом стежив за ним. Його самого ніколи не вішали, і він почував себе новаком у цій справі. Тіло Култуса билося конвульсійно, зв'язані руки намагалися розірвати пута, а з горла чулося придушене харчання. Смок підняв руку.

– Годі!

Незадоволені такою короткою карою, чоловіки спустили Култуса Джорджа додолу. Він витріщив очі і хитався, намагаючись звільнити руки. Смок здогадався просунути пальці під мотуз на шиї індійця і послабив петлю.

Култус Джордж нарешті зітхнув.

– Ну, береш запряжку? – запитав Смок.

Култус Джордж мовчав. Він ніяк не міг віддихатися.

– О, ми, білі, – свині, – сказав Смок, гніваючись на себе за ту роль, яку змушений був грати. – Ми продаємо душу за золото, за багатство, але бувають і такі хвилини, коли чинимо, як божевільні, не думаючи, яка нам з того користь! І коли з ними трапляється таке, тоді стережись, Култусе Джордже! То що, поїдеш чи ні?

Култус Джордж вагався. Він не був страхополохом. Може, це знову гра? А що коли його просто хочуть пошити в дурні?

Поки він думав, Смок хвилювався. Невже цей клятий тубілець таки захоче, щоб його повісили?

– Скільки? – спитав Култус Джордж.

Смок підняв руку.

– Я… я поїду, – швидко сказав Култус Джордж.

V

– І моли рятувальна експедиція знайшла мене, – оповідав потім Малий у шинку «Копалина Енні», – цей Култус Джордж прибув першим, випередивши Смока на три години. Але все-таки Смок, не забувайте, прибув другим. Саме впору, саме впору. Коли я почув, як Култус Джордж гукає на своїх собак, то в мене не було вже ні мокасинів, ні рукавиць, ні шкіряного паска, ні піхви з ножа, – все це поїли чортові сиваші, а дехто поглядав уже й на мене голодними очима… бо я ж нівроку гладкий. А Смок? Він був ледь живий. Попорався трохи, допомагаючи нужденним сивашам, та так і заснув рачки, йому ввижалося, що він набиває казанка снігом. Я йому наготував свою постіль і, вірте мені, уклав як дитину, – такий він був знесилений. Отож. А золото й зубочистки я виграв. Бо ж справдилось моє пророцтво.

ВИРОДОК

І

– Стій! – гукнув Смок на собак, налягаючи всією вагою на жердину, щоб зупинити санки.

– В чім справа? – здивувався Малий. – Адже ж води тут нема.

– Ні, але поглянь на цю стежку праворуч. Я думав, що тут ніхто не зимує.

Вони спинилися. Собаки миттю закопались у сніг і почали вигризати шматочки криги з-поміж пазурів. Ще п'ять хвилин тому ця крига була водою. Тварини провалилися в джерело, притрушене снігом; воно витікало десь з берега й стояло калюжею поверх три-футової товщі льоду, який скував річку Нордбеска.

– Уперше чую, що на Нордбесці хтось живе, – сказав Малий, уважно дивлячись на ледве помітний слід, вкритий шаром снігу два фути завтовшки. Стежка під прямим кутом перетинала річище і вела до гирла невеличкого струмка, що тік ліворуч. – Можливо, це мисливці тягли тут колись свої манатки.

Смок, не кидаючи рукавиць, розгріб пухкий сніг і спинився, міркуючи.

– Ні. Тут їздили в обидва боки, але останній раз – вгору по річці. Хто б ці люди не були, вони ще тут, бо цим шляхом кілька тижнів не їжджено. Але що їх держить тут, хотів би я знати?

– А мене цікавить, де ми будемо ночувати, – сказав Малий, безнадійно дивлячись на обрій, де передвечірній присмерк вже переходив у нічну темряву.

– Давай простежимо слід вгору по річці, – запропонував Смок. – Тут повно сухого дерева. Ми зможемо отаборитись будь-коли.

– Отаборитись, звичайно, ми зможемо будь-коли; якщо ми не хочемо загинути від голоду, нам треба квапитися і їхати прямо.

– Ми знайдемо щось там, на річці, – умовляв його Смок.

– Глянь, як мало харчів у нас! Глянь на собак! – лементував Малий. – Та, сто чортів! Ти завжди робиш по-своєму.

– Та це нас і на один день не затримає, – запевняв Смок. – Можливо, зробимо гак на якусь милю.

– Люди гинули навіть через таку дрібницю, як миля, – сказав Малий, безнадійно хитаючи головою. – Що ж, ходім собі на лихо. Вперед, ви, бідна каліч! Ну, Скорий, ну!

Ватажок скорився, і запряжка рушила, провалюючись в снігових заметах.

– Стій! – гукнув Малий. – Треба втоптати дорогу.

Смок витяг лижви з санок, прив'язав їх до мокасинів і пішов уперед, торуючи стежку на пухкому снігу.

Це була важка робота. Люди й собаки вже кілька день недоїдали, і сили їхні танули. Шлях ішов річищем, що дедалі вище підіймалося вгору. Незабаром скелясті береги почали сходитися, і наші мандрівники опинились на дні вузького міжгір'я. Довгий вечірній присмерк тут перейшов майже в цілковиту темряву.

– Це справжня паска, – сказав Малий. – Ніби лізеш у пекло. Так і чекай біди.

Смок не відповів, і з півгодини вони посувалися мовчки.

Тоді Малий знову порушив мовчанку.

– Чує моє серце, – забуркотів вік. – Чує моє серце, що з нами трапиться недобре. І ось що я тобі скажу..

– Ну, ну, кажи, – заохочував Смок.

– Гаразд. Ми ніколи не виберемося з цієї паскудної діри. І ми неодмінно вскочимо в халепу й застрянемо тут до другого пришестя.

– А про їжу твоє серце нічого не чує? – незадоволено спитав Смок. – У нас же не вистачить її до другого пришестя.

– Ні, не чує. Та якось викрутимось. Скажу тобі тільки одне. Я можу з'їсти всіх собак, але не Скорого. Він мені стане кісткою в горлянці.

– Не журись, – посміхнувся Смок. – Наша доля нас не цурається. Моє серце чує, що в нас буде і оленина, й лосина, а може й смажені перепілки, і ми з тобою ще погладшаємо.

Малий тільки чмихнув з презирством, і знову запала мовчанка.

– Ось і початок лиха, що ти наврочив, – сказав Смок, спиняючись та уважно вдивляючись у щось осторонь дороги.

Малий залишив жердину і підійшов до товариша. Обидва дивилися на мертвого чоловіка, що лежав обіч шляху.

– Це не голодний, – зауважив Смок.

– Глянь на його вуста, – сказав Малий.

– Закоцюбів, – сказав Смок, піднімаючи мертву руку, що, не згинаючись, потягла за собою тіло.

– Штовхни його, і він розлетиться на цурупалля, – зауважив Малий.

Чоловік лежав боком, злютований морозом. Сніг ще не вкрив його, – отже, він лежав тут недовго.

– Три дні тому був великий снігопад, – сказав Малий.

Смок кивнув, нахилився над мерцем, повернув його обличчям до себе і помітив стріляну рану на скроні. Потім роздивився довкола і рухом голови показав на револьвер, що валявся у снігу.

За сотню ярдів далі вони натрапили на друге тіло, що теж лежало ниць на шляху.

– Тут можна зрозуміти дві речі, – сказав Смок. – Вони обидва гладкі, – значить, це не від голоду. Але, певно, їм дуже скрутно прийшлося, коли скінчили життя самогубством.

– Якщо це самогубство, – зауважив Малий.

– Безперечно. Адже опріч їхніх тут нема більше слідів. Та й кожного з них опалив порох. – Смок одтягнув другий труп і носком мокасина копнув револьвер, що був вдавлений у сніг тілом. – Ось він. Я казав, що ми дещо тут знайдемо.

– Це ще нічого не значить. Але що могло примусити таких гладких хлопців укоротити собі віку?

– Коли ми дізнаємось про це, то знатимемо все лихо, яке ти передчував, – відказав Смок. – Але ходімо. Стає темно.

Уже зовсім стемніло, коли Смок знов зачепився за мерця і упав на санки, де лежав і другий небіжчик. А коли витрусив сніг з-за коміра та запалив сірника, вони з Малим нагледіли ще й третє тіло, що лежало біля недокопаної могили. Перш ніж сірник погас, хлопці помітили ще з шість могил.

– Бр-р-р, – здригнувся Малий. – Табір самогубців. Та які гладкі! Мабуть, там всі перемерли.

– Ні… глянь! – Смок показав уперед, де тьмяно блимав вогник. – А от і другий… А он там… третій. Ходімо швидше.

Більше їм не траплялося трупів, і по твердо второваному шляху вони швидко дійшли до табору.

– Тут ціле місто, – прошепотів Малий. – Мабуть, із двадцять хиж. І жодного собаки. Хіба не дивно?

– Тепер я знаю! – схвильовано прошепотів Смок. – Це табір Лори Сіблі. Пригадуєш? Вони прибули минулої осені на «Порт Таусенді». Проїхали Доусон, бо збирались зійти десь у гирлі цієї річки.

– Пригадую. Вони мормони.

– Ні, вегетаріанці, – засміявся Смок. – Вони не їли м'яса і не їздили собаками.

– Це одне й те ж. А до золота потяглися довгою рукою. Лора Сіблі обіцяла привести їх на таке місце, де вони одразу ж стануть мільйонерами.

– Так. Вона ж у них пророчиця. Щось там їй привиджувалось і таке інше. А я гадав, що вони поїхали вгору по Норденсджолду.

– Чш! Слухай! – Малий застережливо приставив руки до Смокових грудей, і обидва вони почули стогін, тяжкий та монотонний, що долітав з якоїсь халупи. Потім застогнали в другій хижі, третій, десятій. Здавалося, це промовляло саме людське горе. Враження було жахливе.

– Б-р-р-р, – затремтів Малий. – Прямо жах бере. Давай зайдемо та дізнаємось, у чому річ.

Смок постукав у двері освітленої халупи і почув шепіт: «Заходьте». Вони з Малим увійшли. То була проста дерев'яна хижка, з зашпакльованими мохом стінами та долівкою, вкритою стружками. Лоєвий каганець освітлював чотири дерев'яні лавки. На трьох з них лежали люди, вони перестали стогнати і втупилися у Малого і Смока.

– В чім справа? – спитав Смок одного з них. З-під ковдри видно було широкі плечі та дебеле м'язисте тіло. Але очі були повні страждання, а шоки аж позападали. – Чи тут віспа, чи то?

Чоловік показав на свої розпухлі вуста і ледве роззявив почорнілого рота. Смок одступив, побачивши це.

– Цинга, – пробубонів він, а чоловік кивнув головою.

– Їжі досить? – спитав Малий.

– Так, – одповів чоловік з другої лави. – Можете взяти. У нас її сила-силенна. Сусідня хижа порожня. Ідіть і беріть.

II

В кожній халупі було таке саме видовище. Цинга захопила цілий табір. Серед його мешканців було десяті, чи дванадцять жінок, але Смок з Малим побачили далеко не всіх. Спочатку тут було всього дев'яносто три чоловіки. Десятеро померло, а двоє десь зникли. Смок розповів, що вони знайшли двох самогубців неподалік, дивуючись, чом це ніхто не ходив на розшуки. Що особливо вразило його та Малого, де повна безпорадність цих людей. В їхніх халупах було брудно й насмічено. На недбайливо збитих столах стояли давно немиті тарілки. Ніхто й не думав допомагати іншому. Кожна халупа жила своїм окремим життям. Мешканці її дбали тільки про себе і навіть перестали ховати своїх мерців.

– Це щось надприродне, – звернувся Смок до Малого. – Я зустрічав ледацюг та пройдисвітів, але не всіх укупі. Ти чув, що вони кажуть. Ніхто з них і пальцем не ворухнув за цей час. Можу закластись, що вони давно вже не миють своїх пик. Не диво, що цинга напала.

– Але ж вегетаріанці не повинні хворіти на цингу, – зауважив Малий. – Завжди кажуть, що цинга косить тих, хто їсть солонину. А вони не їдять ніякого м'яса – ні солоного, ні вареного, ні сирого.

Смок похитав головою.

– Знаю. Цингу овочами і лікують. Тут ліки не допоможуть. Городина, особливо картопля, – єдиний засіб. Але не забувай одного. Ми маємо справу не з теорією, а з фактом. Усі ці травоїди хворі на цингу.

– Може, вона заразлива?

– Ні. Лікарі знають, що цинга не пошесна хвороба. Вона зароджується в організмі. Наскільки я розумію, вона буває від погіршення якості крові. Причина не в тому, що вони споживали, а в тому, чого не споживали. Люди дістають цингу через брак якихось хімічних речовин у крові. І ці речовини добувають не з порошків та мікстур, а з овочів.

– Але ж ці люди не їли нічого, опріч трави, – заперечив Малий, – і вони мали її по самі вуха. Ні, ти помиляєшся, Смоку. Життя розбиває твою теорію. Цинга заразлива, і тому вони всі й захворіли на неї. І ми теж занедужаємо, якщо не втечемо звідси. Б-р-р-р! Я почуваю навіть, як бацили вже лазять по мені.

Смок засміявся і постукав у двері іншої халупи.

– Гадаю, що ми знайдемо тут те саме, – сказав він. – Ходімо. Ми мусимо з'ясувати все як слід.

– Чого вам? – спитав верескливий жіночий голос.

– Бачити вас, – одповів Смок.

– Хто ви?

– Лікарі з Доусона, – ляпнув Малий, за що Смок дав йому штурхана.

– Не треба нам лікарів, – сказала жінка уривчастим од хвилювання й болю голосом. – Ідіть собі. На добраніч. Ми не віримо в лікарів.

Смок все ж таки одчинив двері й зайшов. Він підкрутив гнота в гасовій лампі, щоб краще роздивитися. На чотирьох лавах лежало чотири жінки. Вони перестали стогнати й повитріщувались на хлопців. Дві з них були молоді, з худими обличчями. Третя – стара та дуже огрядна. Четверта, що з нею Смок допіру говорив, була найтендітнішим і найкволішим зразком людської раси, таких худющих він ще ніколи не бачив. Смок зрозумів, що це Лора Сіблі, пророчиця й ясновидиця, яка організувала експедицію в Лос-Анжелосі та привела її сюди, на Нордбеску, до цього табору смерті. Розмова, що у них виникла, була досить ущиплива. Лора Сіблі не вірила в лікарів. Вона ладна була перестати вірити і в саму себе, – такі нестерпні були її муки.

– Чому ви не послали за допомогою? – спитав Смок, коли вона змовкла, знесилена першою своєю гнівною тирадою. – На річці Стюарт є табір, а за вісімнадцять день можна дістатися й Доусона.

– А чому Еймос Уентворт не пішов? – спитала вона з люттю, близькою до істерії.

– Не знаю я цього джентльмена, – сказав Смок. – Що він робить?

– Нічого. Тільки він не хворий на цингу. А чому не хворий? Я вам скажу. Е, ні, не хочу… – І вона так зціпила свої тонкі вуста, що крізь прозору плівку, як це здалося Смокові, видно було зуби з корінням. – А якби й пішов, то що з того? Хіба я не знаю? Я ж не така дурна. Наші комори повні всіляких овочевих консервів та ягідних соків. Нема табору на Алясці, що був би так забезпечений проти цинги, як наш. Ми всього маємо досхочу – городини, ягід, горіхів.

– Вона загнала тебе на слизьке, – зрадів Малий. – І це факт, а не теорія. Ти кажеш, рятуються овочами. Тут повно їх. А де ж порятунок?

– Не розумію, – признався Смок. – На Алясці ще не було такого табору, як цей. Я бачив цингу, кілька випадків то тут, то там, але ніколи ще не бачив, щоб цілий табір хворів, та ще так люто. Нічого не розумію, Малий. Ми повинні зробити для них все, що зможемо. Але насамперед треба отаборитись та подбати про собак. Ми ще побачимося вранці, е-е… місіс Сіблі.

– Міс Сіблі, – ображено виправила вона. – І от що, юначе: якщо ви будете швендяти тут з якимись там ліками, то я у вас вгачу всі свої набої.

– Ну й відьма, ця пророчиця, – сміявся Смок, коли вони верталися в темряві до порожньої халупи, яку обрали собі за пристановисько. У хижі, очевидячки, недавно мешкало двоє людей, і товариші мимоволі подумали, чи не були це ті два самогубці, котрих вони знайшли на шляху.

Вони оглянули комору. Тут повно було бляшанок з сушеною, вареною та згущеною їжею.

– В чому ж причина, що вони похворіли? – спитав Малий, показуючи на пакунки яєчного порошку та італійських грибів – Скільки їх! Глянь! – Він підкидав бляшанки з томатами та фаршированими маслинами, – А божественна приводчиця теж підхопила цингу. Як же не так?

– Пророчиця, – поправив Смок.

– Приводчиця, – повторив Малий. – Хіба ж не вона привела їх у цю пастку?

III

Наступного ранку Смок зустрів чоловіка, що тяг важкі санки, навантажені дровами. Маленький, чепурний і рухливий, він, незважаючи на вантаж, рухався легко та швидко, і Смок чомусь раптом відчув до нього відразу.

– Що з вами? – спитав він.

– Нічого, – відповів маленький чоловік.

– Я знаю це, – сказав Смок. – Тому й спитав. Ви Еймос Уентворт. Цікаво, чому це у вас нема цинги, тоді як всі інші хворі?

– Бо я працював, – швидко відповів той. – Жоден з них не захворів би, якби вони виходили на повітря і щось робили. А вони тільки гризлись та кляли холод і тяжку працю. Вилежувались собі в ліжках, поки не попухли. Гляньте на мене. Я працював. Ось ходімте до хати.

Смок пішов за ним.

– Дивіться. Чисто, як у вівтарі, га? І все на місці. Я б і ці стружки повимітав, та вони держать тепло. А подивіться на підлогу в їхніх халупах. Наче в свинюшнику. Я ні разу ще не їв з немитої тарілки. Ні, сер. Треба робити, і я працював. Тому й не хворий. От вам і все. Ясно, по-моєму, як божий день.

– Маєте рацію, – згодився Смок. – Але я бачу тільки одну лавку. Ви часом не схимник?

– Бо мені так більше подобається. Легше ж прибирати за одним, ніж за двома, от через що. Тут всі ледацюги та лежні! Не дивно, що вони заслабли.

Все це було дуже переконливо, але Смок не міг подолати відрази до цього чоловіка.

– Що має проти вас Лора Сіблі? – спитав він раптом.

Еймос Уентворт зиркнув на нього.

– Вона трохи пришелепувата, – відповів він. – Всі ми тут такі. Але хай мене бог рятує від дурнів, що не хочуть мити тарілок після себе!

Хвилин через п’ять Смок розмовляв з Лорою Сіблі. Спираючись руками на палиці, вона сама пришкандибала до його хижі.

– Що ви маєте проти Уентворта? – несподівано спитав він.

Зелені очі старої засвітилися гнівом, виснажене обличчя скорчилося від люті, а пошерхлі вуста шепотіли якісь прокляття.

– Бо він здоровий, – задихаючись, промовила вона. – Бо він егоїст і нікому не хоче допомогти. Йому байдуже, що ми гинемо. Він і пальцем не поворухнув, щоб принести комусь води або оберемок дров. Тварюка він! Та ще поплаче! Ой, як поплаче! – Стогнучи та зітхаючи, стара пошкандибала далі. Трохи згодом, вийшовши погодувати собак, Смок бачив, як вона зайшла до халупи Еймоса Уентворта.

– Тут щось не те, Малий. Тут щось не те, – сказав він, коли той вийшов, щоб вилити помиї.

– Справді, – весело відповів Малий. – І нам теж цього не минути. От побачиш.

– Я не про цингу.

– О, тоді, мабуть, про божественну приводчицю? Ця і мертвого обдере! Такої зголоднілої вовчиці я ще ніколи не бачив.

IV

– Ми з тjбою здорові, тому що весь час працюємо, Малиq. І Уентворт тому здоровий. А решта лежала без руху, і ти бачиш, до чого це спричинилося. Тепер наше завдання розворушити wю шпитальну каліч. Я призначаю тебе старшим доглядачем.

– Що? Мене? – закричав Малий. – Я відмовляюсь!

– Ні, голубе, ти мусиш. Я сам буду тобі за асистента, бо справи в них кепські. Та скоро вони в нас заворушаться. Насамперед хай поховають своїх мерців. Найдужчі підуть в похоронну команду, слабші – збирати паливо. Та ще дамо їм хвойового відвару. Всі старожили просто моляться на нього. А ці, певно, ніколи й не чули.

– Нам теж добре перепаде, – засміявся Малий. – Для початку вони нагодують нас свинцем,

– От нам і треба подбати, щоб цього не трапилось.

За годину вони обшукали всі двадцять халуп. Всю зброю було конфісковано.

– Слухайте, ви, інваліди! – гукав Малий. – Давайте сюди ваш арсенал. Він нам потрібний.

– Ви хто такі? – спитали в першій халупі.

– Лікарі з Доусона. Хутчій! Тягніть сюди ваші набої.

– Навіщо це зам?

– Одбиватись від загону м'ясних консервів, що наступав ущелиною. Крім того, на вас суне хвойовий відвар. Хутчій! Хутчій!

Але то був тільки початок. Умовляючи, лаючи, а часом і силоміць Смок і Малий постягали людей з ліжок і примусили одягнутись. Здоровіших Смок відібрав у похоронний загін. Іншим було наказано збирати паливо, щоб відігріти землю та викопати гробовища. Треті пішли по дрова. Тих, що були занадто кволі, зобов'язали прибирати в хижах і прати білизну. Ще один загін наніс силу соснових гілок, і в кожній печі почали варити хвойовий відвар.

Але становище було все ще важке. Принаймні тридцять тяжкохворих неможливо було підняти з ліжок, а одна жінка в халупі Лори Сіблі померла. Потрібні були рішучі заходи.

– Мені не подобається поганяти хворих, – казав Малий, погрозливо стискаючи кулаки, – але я ладен навіть голови потрощити, якщо це піде на користь. А ви, ледачі пройдисвіти, потребуєте доброго прочухана. Ану давай! Одягай свої лахи, а то я зроблю лемішку з твоєї пики!

Всі стогнали, зітхали та плакали. Сльози текли й замерзали у них на обличчях, бо вони таки й справді були зовсім хворі.

Коли робочі загони вернулись опівдні, на них чекав добрий обід, зварений під доглядом Смока й Малого.

– Досить, – сказав Смок о третій годині. – Вистачить з вас. Ідіть по місцях. Можливо, тепер ви почуватимете себе погано, та завтра вам буде краще. Я знаю, що вам тяжко. Але я хочу вас вилікувати.

– Занадто пізно, – криво всміхнувся Ейнос Уентворт. – Їм треба було починати це з осені.

– Ходімо, – сказав Смок. – Беріть оці два цебрики. Ви ж не хворий.

І вони пішли втрьох від халупи до халупи, наділяючи кожного цілою пінтою хвойового відвару. Хворі пручалися й вередували.

– Ну, не дурійте! – умовляв Смок непокірного, що лежав на спині і, зціпивши зуби, стогнав. – Ану, Малий, поможи!

Смок ухопив пацієнта за ніс і злегка вдарив під ложечку так, що рот сам роззявився. – Ну от, тепер пішло в горлянку.

І ліки справді пішли, хоч хворий люто чхав та плювався.

– Нічого, звикнете, – заспокоював Смок свою жертву, хапаючи за ніс чоловіка, що лежав на сусідній лаві.

– Я б швидше випив рицини, – тихенько признався Малий, хиляючи власну порцію. – Великий Мафусаїле! – вигукнув він, проковтнувши питво. – Тут не більше пінти, а міцності вистачило б на ціле барило.

– Ми частуватимемо вас цим хвойовим відваром чотири рази на день, і нам доведеться напувати ним вісімдесят душ щоразу, – сказав Смок Лорі Сіблі. – У нас нема часу панькатись. То що, вип'єте самі чи я мушу взяти і вас за носа? – його рука потяглася до її обличчя. – Це рослинний відвар, хай вас сумління не мучить.

– Сумління! – засміявся Малий. – Ще б пак! Це ж дуже смачна річ.

Лора Сіблі вагалась. Вона ніяк не могла зважитись.

– Ну, то як? – рішуче спитав Смок.

– Я… я вип'ю, – тремтячим голосом сказала вона.

Цього вечора стомлені, як після тяжкого переходу, Смок і Малий ледве залізли під свої ковдри.

– Мені зле, – скаржився Смок. – Вони страшенно мучаться. Але робота – єдині ліки, що їх я можу придумати. І це треба довести до кінця. От якби нам мішок сирої картоплі!

– Спаркінс більше не може мити посуду, – сказав Малий. – Йому так тяжко, що він непритомніє від болю. Я поклав його в постіль.

– Якби нам дістати сирої картоплі, – провадив Смок. – Цим консервам бракує чогось найголовнішого, найпотрібнішого для життя.

– Б'юсь об заклад, що молодий Джонс з халупи Браунлоу помре ще до ранку.

– Не каркай! – сердився Смок.

– А хіба не ми будемо ховати його, – гнівно чмихнув Малий. – Кажу ж, що хлопець зовсім безнадійний.

– Цить! – гаркнув Смок.

Малий ще трохи почмихав, а згодом голосно засопів.

V

До ранку помер не тільки Джонс, – один дужий чоловік, що працював у загоні дроворубів, повісився. Почалась низка жахливих днів. Цілий тиждень з величезними зусиллями Смок примушував людей працювати та пити хвойовий відвар. Але одного по одному, а то й по двоє чи по троє він мусив звільняти від роботи. Нарешті Смок переконався, що робота – поганий засіб від цинги. Похоронний загін танув, а роботи дедалі прибувало. Шість могил, викопаних заздалегідь, жадібно чекали на мерців.

– Ви не могли б вибрати гіршого місця для табору? – спитав Смок Лору Сіблі. – Гляньте на нього: це ж дно вузького міжгір'я, закрите зі сходу й заходу. Південне сонце ніколи сюди не заглядає. Ви місяцями не бачите сонця.

– А звідки я могла знати?

Він стиснув плечима:

– Мусили знати, коли повели сотню дурнів до золотих розсипів.

Вона вороже глипнула на нього і пошкандибала далі. Через кілька хвилин, повертаючись після огляду пацієнтів, що, стогнучи, збирали соснове гілля, Смок побачив, як пророчиця зайшла до халупи Еймоса Уентворта, і пішов за нею. Біля дверей він почув, як вона, плачучи, клянчила:

– Тільки мені. Я не скажу нікому…

Смок зайшов. Обоє винувато глянули на нього. І він картав себе, що не підслухав до кінця.

– Ану, признавайтесь! – гостро наказав він. – Що тут у вас?

– В чім справа? – спитав похмуро Еймос Уентворт.

Смок так і не міг дізнатися, що між ними було.

VI

Становище дедалі гіршало. В цій темній щілині, куди ніколи не потрапляло сонячне світло, смерть забирала з собою нові й нові жертви. Щодня Смок та Малий з острахом заглядали один одному в рота, чи немає білої плівки на яснах – першої певної ознаки хвороби.

– Годі! – сказав Малий одного вечора. – Я обміркував усе, і з мене досить. Може, з мене й вийшов би наглядач над невільниками, але над каліками на вийде. Їм дедалі гіршає. Сьогодні я не вигнав на роботу й двадцятьох душ. Ось тільки зараз поклав Джексона у ліжко. Він був уже близький до самогубства. Я прочитав це у нього на обличчі. Робота не дає їм користі.

– Я теж такої думки. Ми звільнимо всіх, опріч дванадцятьох. Ці мусять ще трохи попрацювати, і хвойовий відвар теж потрібний.

– Він ні до чого.

– Можливо й так. Але ж він нікому не шкодить.

– Знов самогубство, – сповістив Малий наступного ранку. – На цей раз Філіпс. Я таки й сподівався, що він це зробить.

– Ми нічого не можемо вдіяти, – простогнав Смок. – Може, ти що придумаєш, Малий?

– Хто? Я? У мене нема жодних думок. Хай буде що буде.

– Тоді вони всі повмирають, – запротестував Смок.

– Опріч Уентворта, – пробурмотів Малий, бо давно вже почав поділяти Смокову відразу до цього типа.

Уентворт був завжди здоровий, і це дивувало Смока. Чому Лора Сіблі ненавиділа його і ввесь час щось канючила та скиглила перед ним? Чого ж вона просила, а він не давав?

Кілька разів Смок навідувався до Уентворта під час обіду, але тільки помітив, що той якось підозріло ставиться до нього. Потім Смок спробував розпитати Лору Сіблі.

– Сира картопля вилікувала б усіх, – сказав він пророчиці. – Я знаю, і вже якось бачив, як вона цілюще впливає.

Вогник надії в її очах, що змінився холодом зневіри та зненависті, сказав Смоку, що він зачепив болюче місце.

– Чому ви не взяли собі свіжої картоплі з пароплава?

– Ми взяли. Але, проїхавши вгору по річці, вигідно продали її в Форті Юкон У нас було багато сушеної картоплі, і ми знали, що вона краще зберігається.

Смок застогнав.

– І ви продали її всю?

– Так. Звідки ж нам було знати?

– І не лишилося жодного мішка?

Вона похитала головою, але, як йому здалося, трохи невпевнено.

– А може?.. – домагався він.

– Звідки я знаю? – огризнулась вона – Не я ж дбала про харчі.

– Про них дбав Еймос Уентворт, – здогадався Смок. – Гаразд. Ну, а тепер скажіть – даю вам слово, що це зостанеться між нами! Чи не сховав він де-небудь трохи сирої картоплі?

– Ні, ні. Хіба б він міг?

– А чом би й ні?

Вона тільки знизала плечима.

VII

– Уентворт – свиня, – сказав Малий, коли Смок поділився з ним своїм підозрінням.

– І Лора Сіблі теж, – додав Смок. – Вона знає, що з нього є картопля, і мовчить, бо сама хоче випросити в нього.

– А він не хоче дати, так? – Малий почав виливати свою злість проти людської підлоти в цілому потоці найдобірнішої лайки, а тоді спинився, щоб звести дух.

Тієї ночі, коли весь табір стогнав і спав, а може, стогнав і не спав, Смок пішов до неосвітленої халупи Уентворта.

– Слухайте, Уентворте, – звернувся він. – У мене тисяча доларів золотим піском у цій торбинці. Я заможна людина і можу собі це дозволити. Боюсь, що й мене зачепила цинга. Покладіть сиру картоплину в мою руку – і золото ваше. Ось потримайте його.

Смок здригнувся, коли Уентворт простяг у темряві руку і взяв золото. Він чув, як той нишпорив у ковдрах, а потім відчув у своїй руці картоплину.

Смок не чекав до ранку. Вони з Малим давно вже боялися за життя двох тяжкохворих і тому одразу кинулись до їхньої хижі. Розтерши та розмішавши немиту й необдирану тисячодоларову картоплину, вони вливали по краплині густий сік у жахливі дірки, що були колись ротами.

Всю ніч Смок і Малий давали хворим картопляний сік. Наступного дня стан здоров'я цих двох пацієнтів настільки покращав, що хлопці очам своїм не вірили. Через сорок вісім годин, коли було спожито всю картоплину, обидва були поза небезпекою, хоч і далекі ще від цілковитого одужання.

– Знаєте що? – сказав Смок Уентвортові.—У мене є в цій країні золотоносні ділянки, і мої розписки ходять усюди. Я дам вам по п'ятсот доларів за картоплину, а всього п'ятдесят тисяч доларів за сотню картоплин.

– А золотого піску у вас вже нема? – спитав Уентворт.

– Ми з Малим вишкребли все, що мали. Але в копалинах у нас кілька мільйонів.

– Нема в мене більше картоплі,– сказав Уентворт. – Я сам хотів би її мати. Тільки одна й була на випадок хвороби. Я продав її тому, що хочу виїхати з цієї країни.

Хоч картопляного соку вже не було, на третій день стало ясно, що ті двоє хворих, які ним лікувались, швидко одужують. Решті ж хворих дедалі гіршало. Четвертого дня поховали три жахливих трупи. Малий витерпів ці тортури, а потім звернувся до Смока:

– Ти пробував на свій лад. А тепер я спробую по-своєму.

І попрямував до злодієвої халупи. Що там було, Малий ніколи не розказував. Він вийшов звідти з побитими та обідраними руками, а обличчя Уентворта було все у синцях та ще й голова його якось криво сиділа на негнучкій шиї. До цього, мабуть, спричинилося те, що з одного боку його горлянки синіли відбитки чотирьох пальців, а з другого – одного, зате дуже товстого.

Після цього Смок та Малий вскочили до Уентворта, витягли його за двері прямо на сніг і почали нишпорити у хижі по всіх кутках. Лора Сіблі з запалом допомагала їм.

– Тобі нічого не дістанеться, старенька, хоч би ми знайшли тут цілу тонну, – запевняв її Малий.

Смок заперечливо похитав головою.

– Це ж вбивство! – напосідав Малий. – Він же вбиває всіх цих бідолах, Хай тоді краще візьме сокиру та й порубає їм голови.

Минув ще день. Смок і Малий стежили за кожним кроком Уентворта. Кілька разів, коли він виходив по воду, вони ніби ненароком наближались до халупи. І щоразу він швидко вертався без води.

– Він заховав її в халупі, – сказав Малий. – Але де? Ми ж перенишпорили скрізь. – Він підвівся й надяг рукавиці. – Я знайду її, хоч би мені довелося зруйнувати всю халупу!

Він глянув на Смока, що сидів зосереджений, неуважний і не чув його слів.

– Що сталось? – гнівно спитав Малий. – Чи, може, в тебе теж починається цинга?

– Я оце хочу пригадати…

– Що саме?

– Не знаю. Але щось дуже потрібне. Якби я тільки міг згадати…

– Слухай-но, Смоку, не дурій, – злякався Малий. – Подумай, що тоді буде зі мною? Ходімо краще допоможеш мені розтрощити ту халупу. Я б навіть спалив її, якби це не зашкодило нашій бульбі.

– Отож бо й воно! – гукнув Смок, зриваючись на рівні ноги. – Саме це я й намагався згадати. Де наша бляшанка з гасом? Давай, Малий! Картопля наша!

– А що буде далі?

– Дивись собі та й годі, – посміхнувся Смок.

Через кілька хвилин, при зеленкуватому мерехтінні північного сяйна, вони підкралися до халупи Уентворта. Дбайливо та обережно облили гасом вікна й одвірки. Потім підпалили сірником і почали спокійно дивитися, як розгоралось полум'я.