Текст книги "Смок і Малий"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

– Оце й усе?

– Я знаю стільки ж, як і ви Але всі ми знаємо, що Смок дещо пронюхав. За що б він тоді заплатив Сандерсонові двадцять п'ять тисяч? Не за цю ж коростяву землю, будьте певні.

Хор голосів підтримав його.

– Ну, а що нам тепер робити? – безнадійно запитав хтось.

– Я піду снідати, – весело кинув Скажений. – Ти, Біле, пошив нас у дурні.

– А я кажу, що ні, – відповів Солтмен. – Це Смок нас збаламутив. Але ж двадцять п'ять тисяч він платив?

IV

О пів на дев'яту, коли вже добре розвиднілось, Малий прочинив двері і виглянув у двір.

– От тобі й на! – гукнув він. – Вони всі потягли назад! А я вже думав, що назавжди тут отаборяться!

– Не журись, скоро вони повернуться, – заспокоїв його Смок. – І коли я не помиляюсь, то ми побачимо тут пів-Доусона, поки упораємося з оцим. Допоможи мені. У нас багато роботи.

– Признайся, на біса це все? – почав благати Малий, коли через годину глянув на наслідки праці: коловорот у кутку хижі з линвою, що крутилася навколо подвійного валу.

Смок злегка крутнув, і почулось рипіння.

– Ану, вийди та послухай, що ці звуки тобі нагадують.

Малий вийшов, зачинив двері і почав прислухатися. Він почув рипіння коловорота, що підіймає вантаж, і піймав себе на тому, що мимоволі прикидає, якої глибини мусить бути колодязь, що з нього цю вагу витягують. Коли все стихло, він уявив собі цеберку, що гойдається на линві. Потім почув, як вона почала швидко спускатися і глухо стукнулась об дно колодязя. Широко посміхаючись, він відчинив двері.

– Щось надзвичайне! Я сам мало не повірив. А далі що?

Далі вони втягли до хижі санок дванадцять каміння. Та ще багато дечого зробили за той день.

– Їдь зараз же в Доусон, – сказав Смок, коли повечеряли. – Собак лишиш у Брека. Він подбає про них. За тобою неодмінно будуть стежити, то хай Брек піде до Акційного товариства та купить увесь динаміт. І хай замовить ковалеві з шестеро свердел для каміння. Брек сам золотошукач, і зрозуміє, що нам треба. Між іншим, дай Брекові опис наших ділянок, щоб він зареєстрував їх завтра в конторі уповноваженого. А ти вийдеш о десятій на Головну вулицю і прислухаєшся. Май на увазі, я не хочу багато галасу. Доусон мусить тільки одним вухом почути. Я зроблю три вибухи, а ти стеж, який пролунає найкраще.

О десятій годині вечора, коли Малий гуляв Головною вулицею, за ним стежило багато цікавих очей. Раптом до нього долинув далекий вибух. Через тридцять секунд почувся другий, досить гучний, щоб звернути на себе увагу. А потім гримнув третій, та такий, що задеренчали шибки і люди повискакували з хат.

– А здорово їх розтрусили! – засапавшись, гукнув Малий, вбігаючи через годину до хижки в Тру-ля-ля. Він схопив Смока за руку. – Якби ти їх бачив! Доводилось тобі коли-небудь наступати на мурашник? Такий тепер Доусон. На Головній вулиці людей аж кишить. Завтра сюди наб'ється їх тьма-тьмуща. Вони вже й тепер сюди лізуть, або я зовсім не розуміюся на характері золотошукачів.

Смок засміявся, ступнув до коловорота й крутнув його разів зо два. Малий витяг мох з-поміж колод, щоб у шпари можна було бачити, що діється довкола хижі. Потім погасив свічку.

– Ану! – шепнув він через півгодини.

Смок покрутни коловорот, почекав кілька хвилин, узяв цеберку, повну землі, і витрусив її на купу складеного каміння. Потім запалив цигарку, прикриваючи вогонь долонею.

– Тут їх троє, – прошепотів Малий. – Якби ти бачив їх! Коли ти загуркотів цеберкою, вони аж трусились. Тепер один намагається заглянути у вікно.

Смок розкурив цигарку і глянув на годинника.

– Нам треба робити це регулярно, – прошепотів він, – будемо витягати цеберку що п'ятнадцять хвилин. А тим часом…

Він втроє склав полотнину і стукнув крізь неї по каменю.

– Чудесно, чудесно! – в захваті стогнав Малий. – Він тихенько підійшов до стіни і виглянув у шпару. – Вони згромадилися докупи і про щось радяться.

До чотирьох годин ранку що п'ятнадцять хвилин стукала цеберка та рипав коловорот, що насправді не піднімали нічого. Потім непрошені гості подалися геть, і Смок та Малий полягали спати.

Коли розвиднілось, Малий оглянув сліди на снігу.

– Тут був навіть отой здоровило Біл Солтмен, – сповістив він. – Ось бачиш його сліди.

Смок глянув на річку.

– Готуйся приймати гостей. Он двоє вже йдуть через кригу.

– Еге. От хай Брек зробить заявки, тоді дві тисячі кинуться на цей бік.

Малий виліз на верх стрімкої скелі і оком знавця глянув на паколи, які вони забили.

– Воно й справді скидається на коліно великої жили, – сказав він. – Напрям її можна навіть під снігом простежити. Це кожного зіб'є з пантелику. Жила йде просто, а тут ніби виходить із землі.

Коли двоє чоловіків перейшли річку і виткий шлях через схил, то знайшли хижу замкненою. Біл Солтмен, що вів перед, обережно наблизився до дверей, прислухався, а тоді поманив до себе Скаженого. Зсередини чути було рипіння та скрегіт коловорота, що піднімав велику вагу. Ще трохи почекавши, вони почули, як цеберка стукнулась об камінь. І так чотири рази за годину. Тоді Скажений постукав у двері. Зсередини почулась якась тривожна метушня, потім запала тиша; знов щось зашаруділо, і через п'ять хвилин Смок, важко дихаючи, прочинив двері й обережно висунувся. Його обличчя та вся сорочка вкриті були камінним порохом. Смок привітався щось занадто люб'язно.

– Почекайте хвилинку, – сказав він, – я зараз вийду

Натягнувши рукавиці, він вискочив надвір і опинився віч-на-віч з своїми гістьми. Їхні уважні очі спинилися на його сорочці, вилинялій на плечах та вкритій порохом. На колінах його шароварів були сліди нашвидку зчищеного глею.

– Трохи рано для одвідин, – зауважив Смок. – Що це вас пригнало сюди через річку?

– Будемо щирі, – промовив Скажений. – Ви тут щось знайшли?

– Якщо ви шукаєте яєць… – почав Смок.

– Облиште це! Ми говоримо про справу.

– Ви, може, хочете купити землі? – швидко спитав Смок. – Тут дуже гарні ділянки. Але, бачите, ми ще не можемо продавати… Бо ще не розпланували виселка. Приходь на тому тижні, Скажений, і коли ти прагнеш тиші, я покажу тобі дуже гарне місце. Бувайте всі здорові. Жалкую, що не можу запросити вас до хати. Ви ж знаєте Малого… він такий чудний. Усе торочить мені, що оселився тут для затишку й спокою. Він оце саме заснув, і я б нізащо його не розбудив.

Смок гаряче стиснув їм руки і одразу ж зайшов у хижу, зачинивши за собою двері.

Вони перезирнулись і кивнули одне одному.

– Бачили, які в нього коліна? – хрипко прошепотів Солтмен.

– А плечі! Він, безперечно, лазив у колодязь. – Кажучи це, Скажений обвів поглядом вкриту снігом балку. І раптом аж свиснув.

– Ану, глянь, Біле! Бачиш оту яму? Це ж справжні розкопки. І з обох боків утоптаний сніг. Якщо це не родовище, то я просто дурень. Тут же справжнісінька жила.

– Та яка величезна! – гукнув Солтмен. – Справжня скарбниця!

– А вниз по схилу. Бачиш оте каміння, що виступає назовні? Жила пішла й по схилу.

– Ти поглянь краще на річку, – сказав Солтмен. – Весь Доусон суне сюди.

І Скажений побачив, що весь шлях аж чорний од людей. Від самого доусонського берега котився суцільний людський потік.

– Ходімо, заглянемо у той шурф, поки тут нікого нема, – мовив Скажений і швидко попрямував до балки.

Але двері раптом відчинилися, і вийшли обидва господарі.

– Гей! – гукнув Смок. – Що ви тут робите?

– Хочемо вибрати собі місце, – відгукнувся Скажений. – Гляньте на річку. Весь Доусон іде купувати ділянки, і ми хочемо вибрати першими. Авжеж, Біле?

– Звичайно, – відповів Солтмен. – Тут незабаром буле все місто.

– Але ми не продаємо тих ділянок, – відповів Смок. – Місця, що продаються, – праворуч, на скелях. А ця частина не йде на продаж. Ідіть назад.

– Але ми тут обрали собі місце, – заперечив Солтмен.

– А я вам кажу, що це не про вас, – гостро зауважив Смок.

– Ну, а коли ми тільки пройдемось, тоді нічого? – спитав Солтмен.

– Однаково. Ваші прогулянки мені набридли. Повертайте назад.

– А я вважаю, що ми можемо гуляти, де хочемо! – заревів Солтмен. – Ходім, Скажений.

– Ви порушуєте закон, – попередив Смок.

– Ми ж тільки гуляємо, – весело заперечив Солтмен і кинувся йти.

– Стій, Біле, а то я зараз тебе продірявлю! – гримнув Малий, витягаючи два револьвери і націляючись. – Ще один крок, і я зроблю одинадцять дірок у твоїй шкурі. Зрозумів?

Ошелешений Солтмен спинився.

– Він-то розуміє, – промимрив Малий до Смока. – Але якщо він піде далі, що будем робити? Не можу ж я в нього стріляти.

– Слухай, Малий, будь же розсудливим, – заблагав Солтмен.

– Ходи сюди, то й розсудимо, – поступився Малий.

І коли ті, що були на чолі походу, видряпались на гору й наблизились до них, вони все ще сперечались.

– Невже, по-вашому, людина порушує закон, коли хоче купити шматок землі?! – горлав Скажений.

– Приватна власність! – твердив йому Малий. – І саме та ділянка не продається.

V

– Треба швидше скінчити справу, – промимрив Смок до Малого. – Бо як вони почнуть хвилюватися…

– Та ти молодець, якщо сподіваєшся їх утримати, – відповів Малий. – Тут їх дві тисячі, а буде ще більше. Вони щохвилини можуть прорватися через межу.

Межа проходила понад берегом, саме там, де Малий спинив Солтмена. В натовпі було шестеро полісменів та лейтенант. Смок напівголосно почав розмову з лейтенантом.

– Вони сунуть і далі, – сказав він, – і незабаром їх тут збереться до п'яти тисяч. Небезпека виникне тоді, як вони кинуться займати ділянки. Адже заявок тільки п'ять, отож на кожну з них припадає по тисячі чоловік, до того ж чотири з п'яти кинуться до найближчої ділянки. Цього не можна допустити, бо тут буде більше жертв, ніж було за всю історію Аляски. Ці п'ять заявок уже зареєстровано сьогодні, і їх не можна займати. Ні в якому разі не можна допускати бійки.

– Еге ж, – сказав лейтенант. – Я зараз розставлю своїх людей. Ми не можемо допустити тут бучі. Але краще б ви з ними поговорили.

– Хлопці! Тут, певно, трапилась помилка, – голосно почав Смок. – Ми ще не маємо наділів на продаж. Ще не розплановано вулиць. Продаж почнеться на тому тижні.

Вибух нетерплячки та гніву урвав його.

– Нам не треба твоїх вулиць! – гукнув молодий шукач. – Ми прийшли по те, що під землею.

– Ми не знаємо, що тут під землею, – відповів Смок. – Ми тільки знаємо, що на цій землі можна збудувати чудовий виселок.

– Атож, – підтримав Малий. – Тут дуже затишно, і такі гарні краєвиди.

Знову почулися нетерплячі вигуки, і Солтмен виступив наперед.

– Ми прийшли сюди, щоб забити паколи, – почав він. – Ми знаємо, що ви зареєстрували п'ять ділянок. Вони йдуть понад схилом та балкою. Але ви вчинили шахрайство. Дві з них записано не по закону. Хто такий Сет Байро? Ніхто ніколи й не чув про нього. А ви зробили заявку на його ім'я. Крім того, ви записали заявку на Гаррі Максвела. Але він зараз у Сіетлі. Виїхав туди минулої осені. Значить, обидві заявки ще вільні.

– Припустимо, що я маю від нього доручення, – сказав Смок.

– Ви його не маєте, – відповів Солтмен, – А коли маєте, то покажіть. Хоч ми однаково займемо ці ділянки.

Солтмен переступив межу і обернувся до натовпу, закликаючи йти за ним, але поліцейський лейтенант раптом гукнув:

– Ні з місця! Ви не маєте права!

– Он воно як! – сердито сказав Солтмен. – Хіба заборонено займати шахрайські заявки?

– Може й дозволяється, – сказав лейтенант, – але я не можу допустити, щоб п'ять тисяч чоловік кинулося на дві заявки. Це надто небезпечно. Ідіть назад, а то буду стріляти.

Солтмен знехотя скорився. Але безладний натовп захвилювався, і це не віщувало нічого доброго.

– Сили небесні! – пошепки сказав лейтенант Смокові. – Гляньте на скелю: вони обліпили її, наче ті мухи.

Смок здригнувся й вийшов наперед.

– Я охоче піду вам назустріч, друзі. Коли ви дійсно хочете купити наділи, то я по сто доларів продам їх вам, а коли виселок буде розплановано, ви кинете жеребок. – Він підняв руку, щоб спинити незадоволення. – Стійте на місці, бо як рушите, то сотні людей упадуть з кручі і загинуть.

– Все одно ви не спините нас! – гукнув хтось. – Ми хочемо взяти ці заявки.

– Але ж тут тільки дві спірні заявки, і коли хтось займе їх, то що залишиться решті?

Смок витер лоба рукавом, і тоді чийсь голос закричав:

– Ми всі візьмемо участь! Все поділимо нарівно.

Люди підтримали цю пропозицію, але їм і не снилося, що чоловік, який зробив її, тільки й чекав, щоб Смок подав знак, витираючи лоба.

– Прийміть і нас до гурту, – провадив далі чоловік.

– Тут же нема золота, – зауважив Смок.

– Та ви тільки прийміть, а ми вже самі пошукаємо.

– Хлопці, ви змушуєте мене, – сказав Смок. – Я волів би, щоб ви залишалися в Доусоні.

Всі бачили, що він завагався, і голосним ревом примусили його дати свою згоду. Солтмен та інші, що стояли попереду, почали раптом вимагати, щоб справу було відкладено.

– Віл Солтмен і Скажений не хочуть, щоб ви всі брали участь у цій справі, – гукнув Смок до натовпу.

Це одразу ж змінило настрій юрби не на користь Солтмена і Скаженого.

– А як же ми це зробимо? – спитав Смок. – Мені та Малому належить контроль, бо ми ж знайшли це місце.

– Звичайно! – загукали в натовпі.

– Три п'ятих нам, – запропонував Смок, – а вам дві п'ятих. І всі ви заплатите ваші частки.

– Десять центів за долар! – гукнув хтось. – І без податку.

– І голова товариства буде обходити кожного та підносити йому дивіденди на срібній таці, – засміявся Смок. – Ні, сер. Десять центів за долар допоможуть тільки розпочати справу. Отож, ви купите дві п'ятих акцій і за кожну стодоларову акцію заплатите по десять доларів. Я не можу інакше.

– Тільки не надумайте нас обдурити на акціях! – гукнув хтось. І цей вигук виявляв спільну думку.

– Вас тут біля п'яти тисяч чоловік. Це значить п'ять тисяч пайок, – почав уголос підраховувати Смок. – А п'ять тисяч – це дві п'ятих од дванадцяти тисяч п'ятисот. Значить, Товариство земельних наділів Тру-ля-ля має основного капіталу один мільйон двісті п'ятдесят тисяч доларів, цебто дванадцять тисячі п'ятсот пайок по сто доларів кожна. І ви всі купите п'ять тисяч пайок і заплатите по десять доларів за штуку. І мені байдуже, чиї згодні ви чи ні.

Певні, що вони добре нагріли Смока, людні нашвидку обрали комітет Товариства земельних наділів Тру-ля-ля. Вони відкинули пропозицію залагодити цю справу завтра в Доусоні, боячись, що інші доусонці, які не брали участі в поході, теж вимагатимуть собі пайок. Члени комітету сіли біля багаття, розкладеного на кризі, і видавали кожному золотошукачеві квитка на його десять доларів золотого піску, тут же акуратно зваженого.

Вже смеркало, коли роботу нарешті було закінчено. У виселку знов стало порожньо. Смок і Малий, упоравшись з усім, мирно вечеряли в своїй халупі й весело сміялися, проглядаючи список акціонерів та зиркаючи на мішки з золотим піском.

– Але це ще не всі, – сказав Малий.

– Він прийде обов'язково, – упевнено додав Смок. – Бо він гравець, і коли Брека трохи під'юджить, то й хвороба серця його не спинить.

За годину хтось постукав у двері. Увійшов Скажений, за ним Біл Солтмен. Жадібним поглядом вони оглянули хижу.

– Припустимо, що я хочу взяти тисячу двісті акцій, – сказав Скажений через півгодини. – Разом із п'ятьма тисячами, що ви продали сьогодні, це складе тільки шість тисяч двісті. Вам з Малим лишиться шість тисяч триста. Контроль все одно буде за вами.

– Але ж Біл теж щось хоче, – незадоволено відповів Смок. – А ми ніяк не можемо віддати більше, як п'ятсот акцій.

– Скільки ти хочеш вкласти сюди? – спитав Солтмена Скажений.

– Ну, скажімо, п'ять тисяч…

– Скажений, – звернувся Смок, – якби я не знав тебе так добре, то не продав би й одного поганенького наділу. Ну от. Ми з Малим продамо вам п'ятсот акцій, і ти заплатиш по п'ятдесят доларів за кожну. Це остаточно. Біл може взяти сотню, а тобі лишиться чотири.

VI

На другий день Доусон зайшовся сміхом. Це сталося, як тільки розвиднілось. Смок підійшов до дошки з оповістками і почав прибивати своє оголошення. Він ще не забив останнього гвіздка, а люди вже зібралися і читали, заглядаючи йому через плече та вибухаючи реготом. Незабаром біля дошки юрмилися сотні цікавих, але вони не могли доступитися до неї, щоб прочитати. Тоді одноголосно обрали читача. Отак цілісінький день, за вимогою громади, уголос перечитували Смокову оповістку. Багато людей по кілька разів слухали цей дотепний твір, щоб добре його запам’ятати:

«Звіт Товариства земельних наділів Тру-ля-ля. До того ж перший і останній.

Той, хто не хоче пожертвувати свої десять доларів на Центральний шпиталь Доусона, може отримати їх у Скаженого, а коли він одмовиться, виплату гарантовано Смоком Беллю.

ПРИБУТОК ТА ВИДАТОК

За 4874 наділи по 10 доларів – 48 740 дол. – ц.

Дуайтові Сандерсону за виселок Тру-ля-ля – 10 000 «»

Витрати на динаміт, свердла, коловорот, внесок інспектору тощо – 1000 «»

Центральному шпиталю Доусона – 37740 «»

Разом– 48740 дол. – ц.

Від Біла Солтмена за 100 наділів по 50 доларів – 5000 «»

Від Чарлі Скаженого за 400 наділів по 50 доларів – 20000 «»

Білу Солтмену за добровільну організацію походу на Тру-ля-ля – 3000 «»

Центральному шпиталю Доусона – 5 000 «»

Смокові Беллю та Джеку Малому – яk компенсація за проляж яєць і на відшкодування морального збитку – 17 000 «»

Разом– 25000 дол. – ц.

Лишилося акцій на 7126 доларів. Ці акції може одержати кожний мешканець Доусона безкоштовно, коли забажає оселитися в тиші та спокої висілка Тру-ля-ля.

Примітка : Тиша та спокій гарантовано навіки у висілку Тру-ля-ля.

Підписали: Смок Беллю, голова.

Джек Малий, секретар».

ТАЄМНИЦЯ ЖІНОЧОГО СЕРЦЯ

І

– Щось ти не дуже квапишся з одруженням, – провадив розмову Малий.

Смок нічого не відповів. Він сидів на хутрах і оглядав лапи собаці, що гарчав, лежачи коло нього в снігу. Малий сушив над вогнем почеплені на палицю мокасини й уважно розглядав свого товариша.

– Подивись, яке мінливе сьогодні північне сяйво, – показав він на обрій. – Ач, як грає! Наче та спідниця в естрадної танцюристки. Я давно помітив, що навіть найкраща жінка легковажна, якщо не дурна. І всі вони з котячого поріддя, всі – від найменшої до найбільшої, від найвродливішої до найнезугарнішої. А коли вже яка причепиться до чоловіка, то ще дужче, як той лев або гієна.

Далі йому не вистачило слів. Смок ударив собаку, що намагався схопити його зубами за руку, і мовчки оглядав далі понівечені лапи.

– Так, – казав знову Малий, – я теж міг би одружитися, коли б захотів. А може, навіть, давно вже був би жонатим, якби щоразу не давав ходу. Смоку, знаєш, що рятувало мене? Добрий нюх та швидкі ноги. Хотів би я побачити ту спідницю, яка б наздогнала мене!

Смок відпустив собаку і теж підсунув до вогню свої мокасини.

– Завтра треба буде нам пошити й собакам мокасини, – промимрив він. – Ці тоненькі крижинки калічать їм ноги.

– Треба негайно їхати далі, – зауважив Малий. – Адже не вистачить їжі на зворотний шлях. Якщо ми не натрапимо на слід оленів або не здибаєм отих білих індійців, то скоро поїмо й собак разом з покаліченими лапами. А чи хто бачив коли тих білих індійців? Все це брехня. Бо як же може індієць бути білим? Це ж те саме, що білий негр. Смоку, ми повинні рушити вдосвіта. Вся країна наче завмерла, дичини нема. За цілий тиждень ми не бачили навіть заячих слідів. Треба вибратися звідси якнайхутчіш, бо загинем.

– Собаки швидше бігтимуть, якщо день перепочинуть, – одмовив Смок. – Ти б краще виліз на якусь гору та роздивився навколо. Мені здається, що ми от-от виберемось на ту розлогу рівнину. Лаперль казав, що її треба виглядати.

– Авжеж! Це було десять років тому, і він уже ледве волікся – такий був голодний. Може, це йому все примарилось. Пригадай, що він казав про оті величезні прапори, які нібито майоріли над горами. Звичайно, у нього у голові зовсім запаморочилось. Але він теж казав, що ніколи не бачив білих індійців. Усе це вигадка Ентона. А Ентон помер за два роки до того, як ми опинились на Алясці. Завтра побачимо. Як пощастить, то й оленя підстрелимо. А зараз – спати.

II

Смок залишився вранці у таборі, щоб пошити собакам мокасини та полагодити упряж. Опівдні він зварив їжу на двох, з'їв свою пайку й почав виглядати Малого. Через годину надяг лижви й пішов слідом за товаришем. Дорога підіймалася вгору по річищу, яке впадало в вузьке міжгір'я, що раптом виводило на широке оленяче пасовисько. Тільки оленів тут не було ще з першого снігу. Слід лижвів Малого перетинав пасовисько та йшов угору. Смок спинився на верхів'ї. По той бік схилу слід спускався донизу. Перші сосни, що росли на березі річки, були за якусь милю, і, певно, Малий, поминувши їх, загнався далі. Смок глянув на годинника, побачив, що вже смеркає, згадай голодних собак і, проти свого бажання, мусив вертатися. Але перед тим він уважно обдивився навколо. Всю східну половину неба закривало зубчасте пасмо Скелястих гір. Ціла гірська система, пасмо за пасмом, грізно насувалася на північний захід, перетинаючи впоперек шлях до розлогої рівнини, про яку згадував Лаперль. Враження було таке, начебто гори змовилися заступити шлях мандрівникові, щоб примусити його повернути на захід, до Юкону.

До півночі не згасало велике багаття. То Смок давав знати Малому, де його табір. А вранці, згорнувши намета й запрягши собак, пустився по сліду. У вузькій ущелині ватажок запряжки нашорошив вуха й заскавчав. Тут Смок і наскочив на індійців. Їх було шестеро, і вони йшли йому назустріч. Мандрували вони без собак, і на спині кожного було по малесенькому клунку. Несли тільки те, без чого не можна обійтись. Вони оточили здивованого Смока. Що шукали саме його, це було ясно. Розмовляли з ним мовою, зовсім відмінною від тої, яку він знав. І зовсім не були білі, хоч здавались вищими та огряднішими за індійців з Юконського басейну. П'ятеро з них мали старовинні, з довгими цівками мушкети, а в руках шостого був вінчестер – власність Малого.

Не гаючи часу, вони взяли його в полон. Смок не мав зброї, і йому тільки й лишалося скоритись. Все, що було на санках, індійці розібрали по своїх клунках, а Смокові дали мішок із ковдрами. Собак порозпрягали, і коли Смок заперечив, то один з них на мигах показав, що шлях занадто нерівний для санок. Смок мусив скоритися, загріб санки у сніг і почвалав за ними. Вони помандрували на північ, вниз до тих сосен, що їх Смок бачив напередодні.

Першу ніч ночували в таборі, де за кілька день до них уже зупинялись якісь люди. Тут було в схові трохи сухої лососини, яку індійці захопили з собою. Від табору йшли сліди багатьох лижв. «Мабуть, ці люди і схопили Малого», – подумав Смок. А скоро розпізнав і сліди Малого й на мигах спитав про це в індійців. Вони ствердно кивнули й показали на північ.

У всі наступні дні вони невпинно показували на північ, і завжди слід, крутячись поміж безліччю розкиданих шпилів, вів на північ. Шар снігу був тут товщий, ніж внизу, в долинах, і кожний крок давався взнаки – треба було втоптувати лижвами незайманий сніг. Смокові супутники, всі до одного юнаки, йшли легко і швидко, і він не міг не пишатися, йдучи нарівні з ними.

На шостий день вони дісталися центрального перепалу і перейшли його. Хоч був він і низький, порівнюючи з сусідніми горами, перебратись через нього було надзвичайно важко, а переїхати навантаженими санками – зовсім неможливо. Ще п'ять днів вони крутились, спускаючись з верховини на верховину, поки вийшли на велику, розлогу рівнину, що її десять років тому знайшов Лаперль. Смок зрозумів це з першого погляду. Був дуже холодний день. Термометр показував сорок градусів нижче нуля, а повітря було таке прозоре, що можна було бачити за сто миль довкола. Скільки сягало око, слалася розлога рівнина. Далеко на схід Скелясті гори піднімали свої снігові верхів'я аж до неба. На південь та захід бовванів ланцюг гір, який вони вже перейшли. А в цій просторій западині лежала країна, що її знайшов Лаперль; тепер вся вкрита снігом, вона в певні пори року була, безумовно, багата на дичину, а влітку – на квіти.

Ще до полудня вони спустилися до широкого струмка, проминули занесені снігом верби та голі осики й повільно перейшли невеличкий сосновий бір, опинившись на місці недавнього табору, що його допіру хтось залишив. Кинувши оком, Смок подумав, що тут чотири, а то й п'ять сотень вогнищ, певне, тут отаборилось кілька тисяч чоловік. На твердо натертому шляху Смок та його супутники поскидали лижви й прискорили ходу. З'явилися ознаки дичини: що далі, то виразніше вимальовувались сліди вовків та рисей, які без м'яса не могли б тут жити. Один з індійців радо гукнув, показуючи на численні оленячі черепи, що валялися на снігу, втоптаному і покопаному, наче на бойовищі. Смок зрозумів, що тут знищено було багато дичини.

Вже й смеркло, а ніхто з індійців не думав отаборитись. Вони вперто йшли у глибокому мороці, що зникав іноді від блиску великих зірок, запнутих зеленкуватим серпанком північного сяйва. Перші почули близкість табору собаки. Потім і люди вловили далекий гамір, що не притишувався віддаллю, як це буває звичайно. Навпаки, високі, дикі звуки гостро пронизували повітря, а крізь них проривалося ще гучніше протяжне собаче виття – зойки болю й неспокою, сумні, безнадійні й бурхливі. Смок зняв скло годинника й пучками намацав стрілки: була одинадцята. Індійці прискорили ходу. Незважаючи на втому після дванадцятигодинного переходу, вони побігли підтюпцем. З глибокої темряви соснового бору мандрівники раптом вийшли на яскраве світло численних вогнищ. Звуки стали голоснішими. Перед ними був великий табір. І коли йшли стежкою, що вилася поміж багаттями, метушня та гамір хвилею вставали їм назустріч – крики, привітання, запитання й відповіді, обопільні жарти, гавкотня вовкодавів, що люто кинулися на Смокових собак, жіноча лайка, сміх, крики дітей, плач немовлят, стогін хворих, що прокинулися для нових страждань, – тобто все, що властиве первісним людям, котрі й уяви не мають про нерви.

Супутники Смока одігнали вовкодавів, що опали собак Ці теж завзято гарчали й клацали зубами, але, налякані такою силою ворогів, тулилися до ніг своїх оборонців.

Прибулі спинилися біля вогнища, де Малий та двоє юнаків сиділи навпочіпки і смажили м'ясо. Троє інших юнаків лежали в хутрах на матах з соснового гілля. Вони підвелися. Малий глипнув через вогонь на свого товариша, але його обличчя лишилося байдуже-суворим. Він навіть не поворухнувся і спокійно смажив м'ясо далі.

– Що з тобою? – спитав роздратовано Смок. – Чи, може, тобі заціпило?

Малий весело посміхнувся.

– Ні, – відповів він. – Я тепер індієць. Учуся не виявляти здивування. Коли вони злапали тебе?

– На другий день після того, як ти пішов.

– Гм, – сказав Малий, і насмішкуватий вогник заграв у нього в очах. – А я почуваю себе чудово, гірше вже нікуди. Це парубочий табір, – він повів рукою, звертаючи Смокову увагу на постелі з соснового гілля, кинутого просто на сніг, та намети з оленячих шкур. – А ось і самі парубки, – показав він на юнаків і прохарчав кілька слів їхньою мовою. Ті дружньо відповіли йому веселими посмішками. – Вони раді бачити тебе, Смоку. Сідай та просуши мокасини, а я тим часом приготую попоїсти. Я вже перейняв їхній жаргон. Ти теж мусиш це зробити, бо нам, мабуть, доведеться довго бути з цими людьми. Тут є ще один білий чоловік, він потрапив сюди шість років тому. Він ірландець, його схопили на шляху до Великого Невільничого озера. Дені Мак-Кен його звати. Він має вже скво та двоє діток, але залюбки дременув би звідси, якби трапилась нагода. Бачиш оте невеличке багаття праворуч? Це його становище.

Коло Малого, видно, призначено було житло і для Смока, індійці лишили його разом з собаками, а самі пішли далі, в глиб величезного табору. Поки він вовтузився над мокасинами, Малий куховарив і просторікував:

– Здається, Смоку, ми вскочили в халепу, і нам не легко буде звідси втекти. Це справжнісінькі дикі індійці. Вони не білі, зате їхній ватажок білий. Він говорить так, наче в нього повен рот гарячої каші. Закладаюсь, що це шотландець. Він бог і цар цієї юрби, його слово – закон. Намотай це собі на вуса. Дені Мак-Кен вже шостий рік від нього тікає. Він хлопець нічого, тільки пороху не вистача. Якось під час ловів вій розшукав дорогу на захід, але боявся сам тікати. Ми зможемо підмовити його, і нас буде троє. А той Бородай – дужий чорт, тільки трохи несповна розуму.

– Хто це Бородай? – спитав Смок, переставши жувати.

– Ну, цей їхній царьок. Він старий, і, певно, вже спить, але завтра обов'язково прийде подивитися на тебе і дасть зрозуміти, який ти нікчемний хробак на його землі. Він сам собі пан, бо все тут належить йому. Ці землі ніхто не досліджував, і він їхній єдиний господар. Не здумай це відкидати. Тут тисяч двадцять квадратних миль мисливських угідь, і це теж його власність. Він білий індієць. Та ще його дівчисько. Не дивись так на мене. Завтра ти сам побачиш. Гарненька, як лялечка, і цілком біла, як і батько. А оленів тут!.. Я сам бачив. Табун іде на схід, і тепер ми будемо гнатися за ними. Цей Бородай знається в мисливстві, як ніхто.

III

– Ось іде Бородай, – прошепотів Малий.

Був ранок, і парубки, сидячи навпочіпки над вогнем, снідали м'ясом оленя. Підвівши очі, Смок побачив худорлявого, малого на зріст чоловіка, зодягненого в шкури, наче дикун, але сумніву не було, що він білий. Він ішов попереду запряжки, а за ним пленталося з дванадцятеро індійців. Смок розтрощив гарячу кістку і, висмоктуючи повитий парою мозок, дивився на гостя, що наближався. Руді патли цілком закривали його обличчя. Але вони не могли заховати худі, наче в мертвяка, щоки. Це здорова худорлявість, вирішив Смок, побачивши, як широко роздуваються ніздрі старого, та глянувши на його широкі груди.

– Як ся маєте? – сказав Бородай, знімаючи рукавицю та простягаючи Смокові руку. – Мене звуть Снас, – додав він, коли вони привіталися.

– А мене Беллю, – в свою чергу сказав Смок, почуваючи себе якось ніяково під пронизливим поглядом чорних очей.

– Як я бачу, їжі у вас більше ніж досить.

Смок кивнув головою і знову взявся до свого маслака. Муркотіння шотландської мови приємно впливало на нього.

– Груба їжа. Але ми майже не голодуємо. Вона корисніша за міські ласощі.

– Я бачу, ви не любите міста, – бовкнув Смок, аби щось сказати, і дуже був уражений переміною, яка слалася з Снасом.

Він весь здригнувся і похилився, наче стебло чутливої рослини. Почуття відрази, напружене й дике, зосередилося в його очах, і одночасно в них з'явилася люта зненависть, неначе крик від нестерпної муки. Він раптом обернувся, і, опанувавши себе, сказав звичайним тоном:

– Ми ще побачимось, містере Беллю. Олені йдуть на схід, і я піду вперед. Завтра й вирушите.

– Оце так Бородай! – буркнув Малий, коли Снас рушив на чолі свого гурту.

IV

Трохи згодом Смок пішов поблукати табором, що жив своїм повсякденним нехитрим життям. Саме повернувся великий гурт мисливців, і чоловіки розходились до своїх вогнищ. Жінки та діти ходили з ними на лови, а звідти разом з собаками тягли сапки, навантажені свіжим м'ясом. І все це відбувалося при температурі тридцять градусів нижче нуля. Ніде не було видно тканої одежі, яку заміняли індійцям тонко вичинені шкури та хутра. Хлопці приходили з луками та сагайдаками, повними гострих кістяних стріл. Смок помітив силу ножів для білування, зроблених з кості та каменю. Вони стирчали в індійців за поясами або висіли в шкіряних піхвах на шиї. Жінки, схилившись над багаттями, коптили м'ясо, а в них на спинах сиділи круглоокі немовлята і зосереджено смоктали сало. Собаки, родичі вовків, сердито гарчали на Смока, але він замірявся на них дрючком, і вони тільки здаля обнюхували чужинця, якого мусили приймати з огляду на його зброю.