Текст книги "Смок і Малий"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

– Слухай-но, Смоку, – гукнув Малий, коли той спускався з пагорка. – Краще візьми парасольку, а то, чого доброго, яйця з неба посиплються.

Смок знайшов Скаженого в салуні. З півгодини тривала бурхлива розмова.

– Попереджаю вас, що ми прикупили яєць, – заявив Смок, коли Скажений пообіцяв принести о другій свій золотий пісок.

– Ви щасливіші за мене, – мовив Скажений. – Скільки ж у вас всього і скільки піску я мушу привести?

Смок заглянув у записну книжку.

– Малий підрахував, що ми маємо зараз три тисячі дев'ятсот шістдесят два яйця. Помножте на десять…

– Сорок тисяч доларів! – заревів Скажений. – Ви ж казали, що у вас біля дев'ятисот. Це грабунок! Я не пристаю на це.

Смок витяг умову з кишені.

– Тут нічого не говориться про кількість яєць. Ти згодився платити по десять доларів за яйце, скільки б їх не було. Тепер ми купили нову партію, але контракт є контракт. Хоч, правду кажучи, ми нічого не знали за ці додаткові яйця і купили їх лиш для того, щоб не зірвати операції.

П'ять довгих хвилин Скажений змагався сам із собою, а потім нехотя погодився.

– Ви загнали мене на слизьке, – сказав він понуро. – Навколо мене ціле море яєць, і що швидше я з нього виберусь, то краще. Я буду у вас о другій годині. Але сорок тисяч доларів!..

– Тільки тридцять дев'ять тисяч шістсот двадцять, – поправив його Смок.

– Це ж двісті фунтів піску! – лютував Скажений. – Мені доведеться. везти його собаками.

– Ми позичимо тобі свою запряжку, – запропонував Смок.

– Але де я їх діну? Де я їх діну?! Гаразд. Я буду у вас, але віднині до самої смерті в рот не візьму яйця. Мене нудитиме.

О пів на другу крутими схилами пагорка піднялись дві запряжки. Це Малий привіз яйця від Готеро.

– Ми заробимо майже вдвоє більше, – сказав він Смокові, поки вони заносили скриньки до хижі. – Я запропонував йому по вісім доларів, і француз вилаявся по-своєму – і згодився. Два долари зиску на кожному яйці! А їх три тисячі. Я повністю з ним розплатився. Ось розписка.

Поки Смок дістав терези та готувався до продажу, Малий заглибився в розрахунки.

– Оце так! – радісно казав він. – Ми маємо чистого прибутку дванадцять тисяч дев'ятсот сімдесят доларів. І ми нічим не скривдимо Скаженого. Він здобуде міс Ерол та ще й загребе всі яйця. Це вигідно для всіх. Ніхто не програє на цьому.

– Навіть Готеро одержав двадцять чотири тисячі, – засміявся Смок. – Звичайно, від цієї суми треба ще відняти витрати на яйця та їхній перевіз. І коли Скажений бере всю партію, то зможе й сам заробити на цьому.

Біля другої Малий, нетерпляче виглядаючи Скаженого, побачив, як той піднімався на пагорок. Вигляд у нього був веселий і діловитий.

– Давайте сюди яйця, пірати, – почав він. – І з сьогоднішнього дня ніколи не згадуйте мені про них, як хочете мати голову на плечах.

Вони почали рахувати першу партію. Коли було відраховано дві сотні, Скажений раптом розбив одне яйце об край столу.

– Гей! Обережно! – підскочив Малий.

– Це моє яйце чи ні? – огризнувся Скажений. – Плачу я за нього десять доларів чи ні? Мені не хочеться купувати кота в мішку. Коли я вже викидаю гроші, то хочу знати на що.

– Якщо воно не подобається тобі, я його з'їм, – лукаво запропонував Малий.

Але Скажений понюхав і похитав головою.

– Не треба, Малий. Яйце добре. Дай-но мені казанок. Я з'їм його сам на вечерю.

Тричі Скажений розбивав яйця і кидав їх у казанок.

– Тут на два більше, Малий, – заявив він, скінчивши підрахунок. – Дев'ятсот шістдесят чотири, а не шістдесят два.

– Моя помилка, – признався Малий. – Ми їх докинемо, щоб було з горою.

– Звичайно. Тепер ти можеш дозволити собі цю розкіш, – похмуро згодився Скажений. – Клади до гурту. Дев'ять тисяч шістсот двадцять доларів. Одержуйте. Пиши розписку, Смоку.

– Чому б не підрахувати решти? – запитав Смок.

Скажений похитав головою.

– З мене поганий рахівник. Краще спершу розквитатись за це.

Він підійшов до свого кожуха, витяг з кишень дві торбинки золотого піску, круглі та довгі, наче ковбаси. Коли розплатився за першу партію, там залишилось піску не більш як на триста доларів

Потім поставили на стіл скриньку з-під мила і почали рахувати нову партію. Одрахувавши сотню, Скажений стукнув яйце об край столу. Але воно не розбилось.

– Здорово замерзло, – сказав він, стукаючи дужче.

Потім підняв яйце, і вони побачили, що там, де він ударив, шкаралупа розсипалась на порох.

– Звичайно, – сказав Малий, – воно мусило замерзнути, адже його везли з Сорокової Милі.

– Давай сюди сокиру! – сказав Скажений.

Смок приніс сокиру, Скажений, у котрого була рука дроворуба, метким ударом розрубав яйце якраз навпіл. Всередині воно мало дуже сумнівний вигляд.

Смок здригнувся, передчуваючи щось лихе. Малий був хоробріший. Він, підніс обидві половинки до носа.

– Пахне добре, – сказав він.

– Але вигляд має поганий, – зауважив Скажений. – І як може пахнути заморожене яйце? Пожди хвилинку.

Він поклав обидві половинки на сковорідку і поставив її на гарячу плитку. Всі троє мовчки чекали, втягуючи в себе повітря. По хаті пішов страшенний сморід. Скажений не вважав за потрібне говорити. Малий теж мовчав.

– Викинь його! – крикнув Смок, задихаючись.

– То й що? – сказав Скажений. – Все одно доведеться перевірити всю решту.

– Але не тут, – сказав Смок, кашляючи та ледве перемагаючи нудоту. – Досить рубати та дивитись. Викинь його, Малий! Викинь геть! Тьху!

Відчиняли скриньку за скринькою, брали навмання яйце за яйцем, розрубували їх навпіл і переконувались, що всі яйця до одного безнадійно і непоправно протухли.

– Можеш не їсти їх, Малий, – глузував Скажений. – І коли ви обидва не заперечуєте, то я хотів би піти вже звідси. Я домовлявся про свіжі яйця. Дайте мені санки, будь лиска, та я вивезу їх, поки й вони не зіпсувалися.

Смок допоміг вантажити санки, а Малий сів біля столу і взявся до карт.

– Скажіть, скільки часу ви тримали цей товар? – знущався Скажений.

Смок не відповів і, блимнувши на товариша, що замислився над картами, повикидав ящики в сніг.

– Слухай, Малий, скільки, ти кажеш, заплатив за ці три тисячі?

– По вісім доларів штука. Іди геть, не чіпай мене! Я вмію рахувати не гірше тебе. Ми загубили сімнадцять тисяч на цій спекуляції. Я вирахував це, коли засмерділо ще перше яйце.

Смок поміркував кілька хвилин, а тоді знов порушив мовчанку.

– Слухай, Малий. Сорок тисяч доларів – це двісті фунтів золотого піску. Скажений позичив у нас запряжку, щоб відвезти яйця. Сюди він прийшов без санок. Ті дві торбинки золотого піску важили фунтів двадцять кожна. Умова ж була платити готівкою. Він приніс якраз стільки піску, щоб вистачило заплатити за партію добрих яєць. Він навіть не збирався платити за ці три тисячі. Він знав, що вони тухлі. А як він міг знати? Що ти на це скажеш?

Малий зібрав карти, почав тасувати, але спинився.

– Тут і дитина може відповісти. Ми загубили сімнадцять тисяч. Скажений виграв сімнадцять тисяч. Ці яйця належали не Готеро, а йому! Що тебе ще цікавить?

– Скажи, на милість, чому ти, перш ніж платити, не поцікавився, що то за яйця?

– На це теж легко відповісти. Цей пройда Скажений розрахував усе до секунди. Я не мав часу перевірити яйця, бо поспішав, щоб вчасно їх здати. А тепер, Смоку дозволь тебе спитати. Який це дурень порадив тобі гендлювати яйцями?..

Малий вже шістнадцятий раз розкладав карти, а Смок заходився біля вечері, коли у двері постукав полковник Бові. Він передав Смокові листа і пішов далі, до своєї хижі.

– Бачив ти його пику? – люто спитав Малий. – Він мало не луснув, щоб не зареготати. Ми тепер в Доусоні не зможемо й носа показати.

Лист був від Скаженого, і Смок прочитав його вголос:

«Любі Смоку та Малий! Передаю вам мої найкращі побажання і прохаю завітати цього вечора до Славовича. Тут буде міс Ерол і, навіть, Готеро. Ми з ним були компаньйонами років п'ять тому. Він славний хлопець і буде моїм боярином. Тепер щодо яєць: вони потрапили до Клондайку чотири роки тому і вже тоді були тухлі. Яйця ті були зіпсовані, ще коли їх везли з Каліфорнії. Ніколи вони не були свіжими. Лежали зиму в Карлуці та ще зиму в Нутлуці, а останню зиму – на Сороковій Милі, де їх продали, бо не було внесено плату за збереження. Цю зиму, я гадаю, вони лежатимуть у Доусоні. Не держіть їх у теплі. Люсіль просить написати, що ми всі разом трохи розворушили Доусон. Отже, горілка за нами.

Ваш щирий приятель С.»

– Ну, що ти на це скажеш? – запитав Смок. – Звичайно, ми приймемо запросини?

– Я скажу ось що, – відказав Малий. – Скажений нічого не втратив би, якби й програв. Він же актор, грець йому в хвіст! Крім того, мої підрахунки невірні. Скажений виграв не сімнадцять тисяч, а більше. Ми з тобою оддали йому всі добрі яйця Клондайку, тобто: дев'ятсот шістдесят два, та ще й два, щоб було з горою, і він не посоромився забрати навіть ті троє, що ми розбили на пробу. І останнє: ми з тобою мужні й досвідчені шукачі золота, але щодо фінансових махінацій і різних там способів розбагатіти, тут ми такі бевзі, яких ще світ не бачив. Мабуть, ми з тобою здатні жити лише серед безлюдних скель та лісів. І якщо ти хоч раз мені нагадаєш про ці яйця, то нашій дружбі кінець. Розумієш?

ВИСЕЛОК ТРУ-ЛЯ-ЛЯ

І

Смок та Малий зустрілися на розі поблизу салуна «Оленячий Ріг». Обличчя Смока аж сяяло від задоволення, і йшов він швидко. Малий, навпаки, ледве чалапав, бо був у злому гуморі.

– Куди ти? – весело гукнув Смок.

– Хай мене лихо поб'є, коли я знаю, – безнадійно відповів той. – Хоч утопись – така скрізь нудота. Дві години згаяв на покер, зіграв на горілку в крібедж із Скіфом Мітчелом, а тепер от блукаю вулицями: може, пощастить побачити, як гризуться собаки.

– У мене є дещо цікавіше, – відповів Смок. – За цим я й шукаю тебе. Ходім!

– Прямо звідціль?

– Атож.

– Куди?

– Через річку. До старого Дуайта Сандерсона.

– Ніколи й не чув про такого, – понуро сказав Малий. – І ніколи не чув, що хтось там живе за річкою. Чого це йому прибандзюрилось? Чи, може, з глузду з'їхав?

– Він має дещо на продаж, – засміявся Смок.

– Собак? Золоту копальню? Тютюн?

Смок лиш хитав головою на кожне питання.

– Ходім, то й побачиш. Я хочу купити у нього товар, а ти, якщо хочеш, можеш увійти з половини.

– Може, це знову яйця! – вигукнув Малий з удаваним переляком.

– Ходімо, – підганяв його Смок. – Будеш ворожити по дорозі.

Зійшовши з високого берега, вони спустились на вкритий кригою Юкон. За три чверті милі, якраз навпроти, стрімкою кручею височів другий берег, До цієї кручі поміж розбитих та розкиданих уламків криги вела ледве помітна стежина. Малий тюпав позаду Смока І розважався, відгадуючи, що там Дуант Сандерсон має на продаж.

– Олені?.. Мідна копальня або цегельня?.. Ведмежі шкури чи хутра взагалі?.. Лотерейні квитки?.. Картопляне поле?..

– Майже вгадав, – підбадьорював Смок. – Але бери вище.

– Два картопляні поля?.. Фабрика сиру?.. Торфорозробка?..

– Добре, Малий. Прямо-таки пальцем у небо!

– Каменоломня?..

– Так само близько до істини, як і картопляне поле.

– Не заважай. Дай хоч подумати. У мене лишився ще один здогад. – Вони помовчали хвилин десять. – А знаєш, Смоку, я не буду більше голову сушити. Коли ти хочеш купити щось на зразок картопляного поля або каменоломні, то я відмовляюсь. Я не ввійду з половини, поки не побачу, що воно таке.

– От і гаразд. Скоро побачиш. А зараз глянь он туди. Бачиш отой дим? Там і живе Дуайт Сандерсон. Вся ця земля його, і він, як я чув, продає її під забудову.

– А що в нього ще є?

– Це все, – засміявся Смок. – Окрім ревматизму. Старий дуже страждає від нього.

– Стій! – Малий схопив товариша за плечі і примусив його спинитись. – Невже ти хочеш купити землю в такій западині?

– На десятий раз ти вгадав. Ходімо.

– Зажди хвилинку! – благав Малий. – Поглянь, які тут кручі та яри. Де ж ти тут будуватимеш?

– Потім побачимо.

– Виходить, ти не збираєшся будувати?

– Але ж Дуайт Сандерсон продає землю тільки під забудову, – викручувався Смок. – Ходімо. Нам треба здертися на оту кручу.

Схил був дуже стрімкий, а вузенька стежка звивалася в небо, наче міфічна драбина Іакова. Малий лаявся і кректав.

– Заманулося йому будувати! Тут ніде й поштової марки приклеїти. І берег ні к бісу – жоден пароплав не пристане. Ондечки ж Доусон. Там місця вистачить на сорок тисяч. Слухай-но, Смоку, їй-бо, ти купуєш цю землю не для того, щоб будуватись на ній. Тоді, в ім’я неба, навіщо ти її купуєш?

– Щоб продати, звичайно.

– Не всі ж такі божевільні, як ви із старим Сандерсоном.

– Можливо, що й ні. Але я маю намір купити цю землю, поділити її на ділянки і продавати їх здоровим і розважним мешканцям Доусона.

– Якраз! Весь Доусон досі сміється з нас за оті яйця. Ти хочеш знову пошитися в дурні, га?

– Мабуть, що так.

– Це надто дорога розвага. Я допомагав тобі смішити місто тими яйцями, і моя пайка сміху коштувала мені приблизно дев'ять тисяч доларів.

– Ну, що ж. Тоді можеш не вкладати своїх грошей. Увесь прибуток буде мій. Але я прошу допомогти мені.

– О, я допоможу залюбки. Хай собі потім ще більше глузують. Але я не дам тобі й унції на цю справу. Скільки старий Сандерсон править за цю землю? Доларів двісті, триста?

– Десять тисяч. А я хочу купити її за п'ять.

– Хотів би я бути пастором! – з запалом гукнув Малий.

– То й що?

– Тоді я міг би сказати найкрасномовнішу проповідь на тему, яка, певно, тобі відома, а саме: про дурня та його гроші.

* * *

– Заходьте, – почули вони невдоволений вигук Дуайта Сандерсона, коли постукали до нього в двері.

Вони зайшли і побачили старого, що сидів навпочіпки біля камінної печі і товк каву, загорнувши її в шматок грубого полотна.

– Чого вам? – суворо спитав він, висипаючи каву в чайник, що стояв на вугіллі.

– Побалакати про справу, – відповів Смок. – Я чув, що ви продаєте землю під виселок. Скільки ви хочете за неї?

– Десять тисяч, – бовкнув старий. – А тепер можете сміятися та йти геть. Ондечки двері.

– Я не збираюсь сміятися. Не було в мене іншого клопоту, ніж лазити сюди на ваші кручі. Я хочу купити вашу землю.

– Добре, радий це чути. – Сандерсон перейшов хату й сів проти своїх гостей, поклавши руки на стіл та не одводячи уважного погляду під чайника. – Я сказав вам свою ціну, і мені не соромно її повторити – мені однаково.

Щоб показати свою байдужість, він тарабанив пальцями по столу та ще уважніше втупився в свого чайника. Потім почав монотонно мугикати: «Тра-ля-ля, тру-ля-ля, тра-ля-ля, тру-ля-ля…»

– Слухайте, містере Сандерсон, – сказав Смок. – Ця земля не варта десяти тисяч. Якби вона була варта цього, то можна було б дати за неї й сто тисяч. А якщо вона не варта ста тисяч, – а ви добре знаєте, що не варта, – тоді за неї шкода й десяти мідяків.

Сандерсон тільки вистукував пальцями і мугикав «тра-ля-ля, тру-ля-ля», поки не закипів чайник. Вливши туди трохи води, щоб осіла піна, він знову зайняв своє місце.

– Скільки даєте? – спитав він Смока.

– П'ять тисяч.

Малий застогнав.

Старий знову заходився стукати і виспівувати.

– Ви не дурні, – сказав він Смокові. – Ви кажете, якщо вона не варта ста тисяч, то не варта й десяти мідяків. Але ж ви пропонуєте за неї п'ять тисяч. Тоді вона варта й ста тисяч.

– Але ви й шілінга за неї не одержите, – гнівно сказав Смок, – сидітимете отут, поки не згниєте.

– Од вас одержу.

– Ні, не одержите.

– Тоді я волію лишитися тут і гнити, – поклав кінець розмові Сандерсон.

Він більше не звертав уваги на своїх гостей, заходившися куховарити. Розігрівши у горщику боби, він сів до столу й почав їсти.

– Ні, дякую, – пробурмотів Малий. – Ми не голодні.

– А можна подивитись ваші папери? – спитав нарешті Смок.

Сандерсон понишпорив у головах тапчана і вийняв паку паперів. – Тут все як слід, – сказав він. – Оцей довгий, з великою печаткою, прийшов з Отави. Це вам не якась там місцева шпаргалка. Канадський уряд стверджує моє право володіти землею.

– А чи багато наділів продали ви за ці два роки? – поцікавивсь Малий.

– Це вас не стосується, – сердито відповів Сандерсон. – Нема закону, який би забороняв людині жити самотньо на своїй землі, коли вона цього хоче.

– Я даю вам п'ять тисяч, – сказав Смок.

Сандерсон похитав головою.

– Не знаю, хто з вас дурніший, – забідкався Малий. – Вийдемо на хвилинку, Смоку, я хочу тобі щось сказати.

Смок знехотя скорився.

– Хіба ти не бачиш, – сказав Малий, коли вони стояли за дверима, – що тут чимало скель, які нікому не належать? Зроби заявку і будуй собі на здоров'я.

– Це не годиться, – відповів Смок.

– Чому не годиться?

– Тебе дивує, що я купую цей шматок, дарма що навкруги стільки землі?

– Звичайно, дивує.

– Отож бо й воно! – тріумфуюче сказав Смок. – Коли це дивує тебе, то здивує й інших. А коли вони здивуються, то одразу прибіжать сюди Твій подив свідчить про те, що я все правильно розрахував. Слухай, Малий, я хочу втяти таку штуку, щоб назавжди відбити у доусонців всяке бажання сміятися через оті яйця. Ходімо в хижу.

– Здорові, – сказав Сандерсон, коли вони увійшли. – А я думав, що не побачу вас більше.

– Яка ваша остання ціна? – спитав Смок.

– Двадцять тисяч.

– Даю вам десять.

– Гаразд. Я саме стільки і хотів спочатку. Ну, а коли заплатите?

– Завтра в Північно-західному банку. Але я хочу за ці десять тисяч ще дві речі. Перше: одержавши гроші, ви зразу ж поїдете на Сорокову Милю і залишитесь там до кінця зими.

– Це можна. А друге?

– Я заплачу вам двадцять п'ять тисяч, а ви повернете мені назад п'ятнадцять.

– Згода. – Сандерсон обернувся до Малого. – Люди казали, що я дурень, коли, прибувши сюди, зайняв цю землю. – Він засміявся: – Значить, ціна цьому дурню десять тисяч, чи не так?

– В Клондайку до біса дурнів, – відповів Малий. – А коли їх так багато, то мусить же комусь із них пощастити.

II

– Другого ранку відбулася процедура продажу землі Дуайта Сандерсона («що віднині буде називатися виселком «Тру-ля-ля», зазначив Смок у документі). Касир Північно-західного банку одважив Сандерсону на двадцять п'ять тисяч Смокового піску, і шестеро випадкових одвідувачів запам'ятали вагу, суму і того, хто її одержував.

Золотошукачі швидкі на підозру. Ледь хто вчинив щось не зовсім звичайне, навіть всього-на-всього вирушив полювати на оленів або вийшов уночі подивитися на північне сяйво, як всім уже ввижалося, що він відкрив золоті поклади. І коли стало відомо, що така відома у Доусоні людина, як Смок Беллю, заплатила двадцять п'ять тисяч доларів старому Дуайту Саидерсонові, то все місто захотіло дізнатися, за що ж він їх заплатив. Дуайт Сандерсон конав з голоду на своїй занедбаній землі… Що б він міг мати вартого двадцяти п'яти тисяч? Не діставши відповіді, мешканці Доусона почали гарячково стежити за кожним кроком Смока.

В обід стало відомо, що багато людей приготували легкі походні клунки та поховали їх у салунах на Головній вулиці. Де б Смок не тинявся, за ним стежило багато очей. Його вважали людиною серйозною, і ніхто з численних знайомих не посмів спитати Смока про його операцію з Дуайтом Сандерсоном. Ніхто також не згадував більше про яйця. За Малим так само стежили і ставилися де нього напрочуд приязно.

– Наче я забив когось або захворів на віспу, так вони за мною стежать, а заговорити бояться, – сказав Малий, здибавши Смока біля «Оленячого Рогу». – Глянь, он Біл Солтмен переходить вулицю. Він аж вмирає, так йому кортить подивитися на нас, але чомусь дивиться собі під ноги. Можна подумати, що він навіть не знає, що ми існуємо. Але закладаюсь на горілку, що коли ми завернемо за ріг, ніби квапимося кудись, а потім повернемо назад, то неодмінно зіткнемося з ним, бо він побіжить за нами назирці.

Так вони й зробили і, справді, коли повернули назад, зустріли за рогом Солтмена, що швидко біг їм навздогін.

– Хелло, Біле! – привітався Смок. – Куди біжиш?

– Хелло! – відповів Солтмен. – Гуляю собі. Година хороша.

– Еге! – засміявся Малий. – Якщо ти так гуляєш, то як же тоді бігаєш у справі?

Того вечора Малий, годуючи собак, безпомилково відчув, як з темряви стежать за ним багато очей. А коли прив'язав собак замість того, щоб спустити їх на ніч, то добре знав, що це ще більше схвилює Доусон.

Виконуючи свій задум, Смок повечеряв у місті, а потім пішов розважатися. Він навмисне блукав по всьому місту – і скрізь був у центрі уваги. В салуні одразу ставало людно, коли він туди заходив, але досить було Смоку вийти, як усі кидались за ним. Якщо він купував партію фішок біля порожньої рулетки, коло нього одразу ж з'юрмлювалися гравці. Він навіть помстився Люсіль Ерол, бо вийшов з театру саме тоді, як вона затягла найулюбленішу свою пісеньку. Не минуло й трьох хвилин, як дві третини публіки подалося за ним.

О першій годині ночі він пройшов надзвичайно залюдненою Головною вулицею, звернув на перехресті і почав підніматися на пагорок, до своєї хижі. Напівдорозі він спинився і почув позад себе рипіння мокасинів.

З годину в хижі було темно, а тоді Смок запалив свічку. Через деякий час, якраз потрібний на те, щоб одягтися, двері відчинились: Смок і Малий почали запрягати собак. Коли світло з прочинених дверей впало на них і стало видно, що вони роблять, хтось тихо свиснув. За пагорком йому відповіли.

– Чуєш? – засміявся Смок. – Вони стежать за нами і повідомляють про все у місто. Можу закластися, що зараз чоловік сорок вилізають з-під ковдр і зодягають штани.

– Чи ж не дурні люди? – засміявся Малий. – Світ по самі вінця повний дурнів, що помирають від бажання спекатись якось свого золота. Так от: я хочу сказати, що як твоя згода, то я з половини беру участь у справі.

Санки були навантажені легкою одежею та харчами. Невеличкий моток линви виглядав з-під торбини з харчами. Насподі лежав наполовину прикритий заступ.

Рукою у рукавиці Малий ніжно погладив линву і торкнувся заступа.

– Авжеж! – прошепотів він. – Я б, певно, й сам замислився, якби темної ночі побачив такі речі у когось на санках.

Вони погнали собак з пагорка вниз. Навколо панувала напружена тиша. Вони вийшли на Головну вулицю, потім повернули запряжку на північ, до тартака, геть з ділової частини міста. Вони їхали з величезною обережністю. Нікого не було видно, але тільки-но вони звернули до тартака, позаду з темряви, тьмяно освітленої блиском зірок, пролунав свист. Минувши тартак, шпиталь, вони пройшли ще чверть милі, а потім повернули і тим самим шляхом погнали назад. Проїхавши сто ярдів, ледве не наскочили на п'ятьох чоловік, що підтюпцем бігли їм назустріч. Всі вони згиналися під вагою дорожніх клунків. Один з них спинив Смокового ватажка, а решта стала навколо.

– Чи не зустрічали ви тут санок? – спитав хтось,

– Ні, – відповів Смок. – Це ти, Біле?

– Хай мене лихо поб'є, коли це не Смок! – здивовано гукнув Біл Солтмен.

– Що ви тут робите вночі? – спитав Смок. – Знову гуляєте?

Не встиг Біл Солтмен одповісти, як до групи приєдналося ще двоє, потім ще кілька, а рипіння снігу під ногами доводило, що їх іде ще більше.

– Хто це з тобою? – запитав Смок. – Може, знову похід по золото?

Солтмен запалив люльку, але, засапавшись від бігу, ніяк не міг її розкурити. Він мовчав. Ясно було, що сірник йому потрібний тільки на те, щоб роздивитись санки. Смок побачив, як всі очі зосередились на линві та заступі. Сірник погас.

– До мене дійшли чутки… – таємниче промимрив Солтмен.

– Може, розповісте мені й Малому? – сказав Смок.

Хтось захихотів.

– А куди це ви простуєте? – запитав Солтмен.

– А ви хто такі? Самозванна поліція?

– Я ж тільки поцікавився… – сказав Солтмен.

– Ми всі цікавимось, – гукнув хтось із темряви.

– Слухайте, – устряв Малий, – мені цікаво, хто тут найдурніший?

Всі розреготались. Стало ніяково.

– Рушаймо, Малий, вже час, – сказав Смок, поганяючи собак.

Весь натовп збився докупи та рушив за ними.

– Слухайте, а ви не помиляєтесь? – загукав Малий. – Коли ми зустріли вас, ви йшли кудись туди, а тепер чомусь вертаєтесь. Може, загубили напрямок?

– Іди ти під три чорти! – вилаявся Солтмен. – Ми йдемо, куди хочемо.

І санки рушили по Головній вулиці, а за ними валкою сунуло чоловік шістдесят, кожний із клунком за плечима. Було три години ночі, і тільки гультяї бачили цю процесію і могли на другий день розповісти про неї всьому Доусону.

Через півгодини Смок і Малий виїхали на пагорок і розпрягли собак біля порогу хижі. Шістдесят провожатих похмуро чекали.

– На добраніч, хлопці! – гукнув Смок, зачиняючи двері.

За п'ять хвилин свічка погасла, але не минуло й півгодини, як Смок та Малий тихенько вийшли і взялись поночі запрягати собак.

– Слухай-но, Смоку, – озвався Солтмен, підходячи ближче, так що вони невиразно бачили у темряві його постать.

– Ніяк не спекаюсь тебе, Біле, – весело сказав Смок. – Де ж твої друзі?

– Пішли випити по чарці, а мене залишили стерегти вас. Ти щось пронюхав, Смоку? Ви ніколи не одкараскаєтесь від нас, то давай уже, кажи по щирості. Ми ж всі твої приятелі. Ти це знаєш.

– Буває так, що з приятелями розмовляють одверто, – викручувався Смок, – я буває й так, що ні. От саме зараз і настав такий час. Йди-но краще собі. На добраніч, Біле.

– Не буде вам доброї ночі, Смоку. Ти ще не знаєш нас. Ми наче ті кліщі.

– Гаразд, Біле, – зітхнув Смок. – Коли ви наполягаєте, то це вже ваша справа. Ходім, Малий. Ми не можемо далі баритися.

Коли санки рушили, Солтмен пронизливо свиснув і побіг за ними. З-під пагорка та з рівнини теж долинув свист. Малий правив жердиною, а Смок і Солтмен ішли поруч.

– Ось що, Біле, – сказав Смок. – Хочеш пристати до нас?

– І кинути товаришів? Ні, сер. Ми всі до вас пристанемо.

– Тоді ти перший! – гукнув Смок і раптом схопив Солтмена обіруч і, турнувши його зі стежини, звалив у глибокий сніг.

Малий свиснув і щодуху погнав собак. В темряві перед ним ледве маячіла вузенька стежка, що вела між розкиданих жител на південну околицю Доусона. Смок і Солтмен качалися в снігу. Смок боровся з запалом, але Солтмен був на п'ятдесят фунтів важчий – це були п'ятдесят фунтів добре тренованих м'язів – і швидко поборов його. Знов і знов клав він Смока на лопатки, і той залюбки лежав і відпочивав. Але як тільки Солтмен намагався звільнитись, Смок чіплявся за нього, і знов починалась боротьба.

– Дужий, чортяка, – сказав Солтмен через десять хвилин, сидячи верхи на Смокові, – але я щоразу тебе кладу.

– А я щоразу тебе затримую, – відповів Смок. – Цього мені тільки й треба. А як ти гадаєш, де тепер Малий?

Солтмен відчайдушно рвонувся, але йому все ж не пощастило визволитись. Смок схопив його за ногу і знову кинув у сніг. Знизу, з-за пагорка, почувся тривожний свист. Солтмен свиснув у відповідь, але Смок тут же поклав його горілиць та сів верхи на груди, щоб не дати піднестись. Так знайшли їх золотошукачі. Смок засміявся і встав.

– На добраніч, хлопці, – сказав він і побіг з пагорка, а за ним кинулось шістдесят роздратованих та здатних на все шукачів.

Смок повернув на північ, минув тартак та шпиталь і пішов по річці, вздовж стрімких скель, до підніжжя Лосячої гори. Обійшовши індійське село, Смок вийшов до гирла Оленячого струмка, а потім вернувся і опинився віч-на-віч з золотошукачами.

– Ви зовсім загнали мене, – сказав він, удаючи, що сердиться.

– Тебе, здається, ніхто не змушує, – чемно сказав Солтмен.

– Звичайно, ні, – пробубонів Смок і, пройшовши крізь юрбу, знову рушив до Доусона. Двічі намагався він зійти з стежини і навпрошки, через тороси, перейти на той берег, але люди настирливо йшли за ним, і він кожен раз вертався на шлях до Доусона. Біля Головної вулиці він спробував перейти Клондайк у напрямку Клондайк-сіті, але знов вернувся до Доусона. Близько восьмої, коли вже почало розвиднятися, він повів стомлений натовп до ресторану Славовича, де столи в час сніданку бралися з бою.

– На добраніч, хлопці, – сказав він, коли заплатив за сніданок.

І ще раз Смок сказав своє «на добраніч», коли піднявся на пагорок. При денному світлі ніхто не пішов за ним далі, всі тільки стежили, як він простував до своєї хижі.

III

Два дні Смок валандався по місту, оточений ретельною вартою. Малий з санками та собаками кудись зник. Його не бачив ніхто з тих, що подорожували вгору та вниз Юконом, що приїхали з Бонанзи, Ельдорадо чи Клондайку. Лишився тільки Смок – і, звичайно, рано чи пізно він зробить спробу приєднатися до свого побратима. Всі зосередили увагу на Смокові. На другий вечір він залишився вдома, погасив лампу о дев'ятій, а на другу годину ночі поставив будильника. Сторожа біля дверей почула дзеленчання будильника, і коли Смок через півгодини вийшов з хижі, то побачив натовп уже не з шістдесяти, а з трьохсот чоловік. Заграва північного сяйва освітила цю сцену, і в супроводі величезного почту він пішов у місто і зайшов до «Оленячого Рогу». За мить салун заповнила юрба, і сердиті, схвильовані відвідувачі купували віскі й товпилися тут довгих чотири години, стежачи, як Смок грав у крібедж зі своїм давнім приятелем Бреком. Після шостої Смок з виразом суму та зненависті на обличчі, нікого не бачачи й не пізнаючи, вийшов із «Оленячого Рогу» і попростував Головною вулицею. Позад нього сунув безладний натовп з трьохсот чоловік, хором приспівуючи:

– Раз! Два! Лівою! Сіно, солома!

– На добраніч, друзі, – процідив він крізь зуби, зупиняючись на березі Юкону над кручею, де стежина круто спускалася вниз. – Я поснідаю і ляжу спати.

Усі гриста закричали, що вони не відстануть, і пішли за ним в напрямку Тру-ля-ля. О сьомій годині Смок привів усю когорту до покрученої стежки, що вела до халупи Дуайта Сандерсона. Крізь пергаментний папір вікна пробивалося світло, а з димаря курився дим. Малий рвучко відчинив двері.

– Заходь, Смоку, – сказав він. – Сніданок готовий. Що там за люди?

Смок повернувся з порога.

– На добраніч, хлопці. Гадаю, ви задоволені прогулянкою!

– Зачекай по хвилинку! – гукнув Біл Солтмен. В голосі його бриніло розчарування. – Можна з тобою поговорити?

– Катай, – весело відповів Смок.

– За що ти заплатив старому Сандерсону двадцять п'ять тисяч?

– Біле, ти дивуєш мене, – одповів Смок. – Я прийшов на свою, так би мовити, дачу, жадаю тільки тиші, спокою, а ти з цілою юрбою влаштовуєш мені допит.

– Ти не відповів на моє питання, – з невблаганною логікою відказав Біл.

– А я й не збираюсь відповідати. Це наша з ним справа, і нічого тобі пхати свого носа. Ще є запитання?

– А навіщо тобі заступ та линва?

– Знову ж це не твоє діло, Біле. Проте коли Малий хоче, хай скаже.

– Справді! – закричав Малий, швидко вистрибнувши з дверей. Він було вже роззявив рота, але похлинувся і глянув на свого товариша.

– Смоку, між нами кажучи, я не думав, що це їх стосується. Ходім до хати, а то кава геть чисто википить.

Двері зачинилися, і три сотні людей, безпорадні та незадоволені, розбилися на купки.

– Слухай, Солтмене, – сказав один. – Ти ж обіцяв нас привести до місця?

– Звідки ти взяв? – огризнувся Солтмен. – Я говорив, що Смок приведе