Текст книги "Смок і Малий"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

На їхньому шляху з'явилось озеро Ле Барж. Там не було бистрини, яка б допомагала плисти, і тому сорок миль вони мали йти на веслах. Пора ходових вітрів уже минула, і їм назустріч дув лютий північний вітер. Він піднімав на озері велетенські хвилі, і веслувати було майже неможливо. До того ж почав падати сніг. Вода бралася кригою на веслах, комусь треба було зчищати її сокирою. Примушені взятися за весла, Спраг і Стайн явно байдикували. Кіт добре знав, як треба налягати на гребки і розумів, що ці пани тільки черкали веслами по воді.

Через три години Спраг кинув весло і сказав, що вони повинні повернутися до гирла річки й отаборитися там. Стайн підтримав його, і, таким чином, вся праця пішла нанівець. І на другий і третій день повторювалось те саме. В гирлі річки зібралася ціла флотилія, човнів двісті. Щодня їх прибувало сорок чи п'ятдесят, і лише двом або трьом пощастило дістатися північно-західного берега й не повернутися назад. Озеро вздовж берегів почало братися льодом. Скоро мала стати вода.

– Ми могли б проскочити, якби вони не були такими нюнями, – сказав Кіт Малому, коли вони третього дня увечері сушили на вогні свої мокасини. – Ми проскочили б і сьогодні, якби їм не забагнулося повернути назад голоблі. Години дві праці, і ми дісталися б західного берега. Ці пани наче діти.

– Справді, – погодився Малий. Він підсунув свої мокасини ближче до вогню і хвилину подумав. – Слухай-но, Смоку. До Доусона ще сотні миль. Якщо ми не хочемо замерзнути, то мусимо щось робити.

Кіт глянув на товариша і нічого не сказав.

– І навіщо ми з ними зв'язалися! – бурчав Малий. – Коверзувати й тринькати гроші вони вміють, а так – це справді діти. Коли ми хочемо дістатися Доусона, не треба їх слухати.

Вони перезирнулись.

– Гаразд! – сказав Кіт і на знак згоди потис йому руку.

Вночі, ще задовго до світанку, Малий почав гукати.

– Вилазьте! – ревів він. – Виходьте, ви, сплюхи! Ось ваша кава! Ковтайте її швидше! Ми збираємось вирушати!

Хоч Стайн і Спраг бурчали й хникали, та змушені були рушити в дорогу значно раніше, ніж звикли. Вітер дужчав, обличчя мандрівників вкрилося інеєм, а весла зовсім обважніли від криги. Чотири години вони боролись – один на кермі, другий збивав кригу, а двоє на веслах. Північно-західний берег маячів усе. ближче і ближче. Але вітер ставав несамовитим, і Спраг нарешті відмовився гребти. Малий ухопив весло, хоч його тільки-но змінили.

– Рубайте кригу! – кинув він, передаючи Спрагу сокиру.

– Яка з цього користь? – заскиглив той. – Все одно нічого не вдіємо. Давайте повернемо.

– Вперед! – скомандував Малий. – Рубайте кригу. А коли відпочинете, зміните мене.

Нарешті ціною нелюдських зусиль вони наблизились до берега. Але скрізь були гострі скелі, що не давали пристати.

– Я ж вам казав! – простогнав Спраг.

– Нічого путнього ви не казали! – відповів Малий.

– Вертаймося назад!

Ніхто не відповів. Кіт погнав човна вздовж неприступного берега. Часом вони посувались не більше як на фут, а траплялося й так, що два-три помахи весла тільки-тільки утримували човен на місці. Кіт намагався підбадьорити легкодухих панів. Він їм доводив, що човни, які добилися до цього берега, ніколи не верталися назад. Значить, вони знаходили десь пристановище. Так вони гребли ще годину, другу.

– Якби всю ту силу, яку нагуляли, жлуктячи каву в ліжках, ви вклали у веслування, то ми б давно вже доїхали, – підбадьорював Малий. – А то ви тільки вдаєте, що гребете.

Через кілька хвилин Спраг кинув своє несло.

– Більше не можу! – захникав він.

– Так само й ми, – відповів Кіт, що ладен був плакати або мордувати когось. – Але ж ми працюємо.

– Тоді повертайте човна.

– Малий, коли він не хоче гребти, то візьми у нього весло! – звелів Кіт.

– Гаразд, – відповів той. – А він хай рубає кригу.

Але Спраг відмовився передати весло. Стайн теж перестав гребти, і човна вітром погнало назад.

– Повертайте, Смоку, – звелів Спраг.

Тут Кіт, що ні разу за своє життя не вилаяв людини, сердито вигукнув:

– Щоб вас чорти забрали! Беріть весло і гребіть!

Бувають такі хвилини, коли люди забувають про все, чому їх навчила цивілізація, і така хвилина настала. Кожний дійшов краю. Спраг скинув рукавицю, витяг револьвер і направив його на стерничого. Це було нове відчуття для Кіта. Ніхто ще не наставляв на нього зброї. Але виявилося, що це зовсім не страшно. Ніби то була найзвичайніша у світі річ.

– Якщо ви не сховаєте револьвера, – сказав Кіт, – то я одберу його і скручу вам в'язи.

– Якщо ви не повернете човна, – відповів Спраг, – то я застрелю вас.

Тут втрутився Малий. Він кинув рубати кригу і став з сокирою позаду Спрага.

– Стріляйте! – гримнув він, замахуючись сокирою. – Мені так і кортить розколоти вам голову!

– Але ж це бунт! – підскочив Стайн. – Ви наймалися, щоб коритися нашим наказам.

Малий обернувся до нього.

– Вам теж дістанеться, слинько поросячий! Ось дайте мені покінчити з цим паном!

– Спраге, – сказав Кіт, – я даю вам тридцять секунд, щоб заховати зброю і взятися за весла.

Спраг завагався, потім, істерично сміючись, сховав зброю і наліг на весла.

Дві години вони, дюйм за дюймом, прокладали собі шлях вздовж непривітних скель. Кіт уже боявся, чи не зробив він помилки, відмовившись вернутися назад. І коли він уже ладен був повернути стерно, вони натрапили на вузьку протоку, не більш як двадцять футів завширшки; протока вела у спокійну бухту, захищену од вітру. Це була гавань, де знайшли собі притулок човни, що вирушили раніш. Мандрівники злізли на похилий берег, і поки хазяї лежали знесилені в човні. Кіт і Малий нап'яли намета, розклали багаття й заходилися куховарити.

– Що значить поросячий слинько? – запитав Кіт.

– Хай мене чорти візьмуть, якщо я знаю! – відповів Малий. – Але ця кличка найбільше йому пасує.

На ніч вітер ущух, стало ясно і холодно. Чашка кави за кілька хвилин бралася товстою кригою. О восьмій годині, коли Спраг і Стайн уже спали, Кіт пішов оглянути човна.

– Великий мороз, – сповістив він. – Вся затока взялася кригою.

– Що ж нам тепер робити?

– Є тільки один вихід. Озеро, звичайно, замерзне, а от річка завдяки швидкій течії не замерзне ще кілька день. Якщо човен затримається на озері хоча б на один день, йому доведеться зимувати тут.

– Ти гадаєш, що ми повинні вирушити сьогодні? Зараз же?

Кіт кивнув

– Вилазьте, ви, сплюхи! – загорлав Малий і, не гаючи часу, взявся складати намет.

Пани прокинулись і голосно застогнали.

– Котра година? – спитав Стайн.

– Пів на дев'яту.

– Ще темно, – зауважив той.

Малий сіпнув за мотузи і намет почав хилитися.

– Пів на дев'яту вечора, а не ранку, – сказав він. – Ходімте. Озеро замерзає. Ми повинні сьогодні вибратися звідси.

Стайн сів. Його обличчя скривилось від люті.

– Хай замерзає! Ми не рушимо сьогодні.

– Гаразд, – кинув Малий. – Тоді ми самі поїдемо човном.

– Ви ж найнялися…

– Провести вас до Доусона, – сказав Малий. – Ми це й робимо. Хіба ні?

Він завалив намет їм на голови.

Ламаючи кригу, вони вийшли в озеро, де важка, як скло, вода осідала на веслах льодом. Незабаром озеро перетворилося на кашу, яка заважала рухові весел. Вода, капаючи з весла, замерзала з повітрі. Човен посувався дедалі повільніше.

Коли Кіт потім згадував цю ніч, вона злапалася йому важким сном. Дивуючись, він питав себе, які ж тоді муки витерпіли Стайн і Спраг. У нього залишилось враження, ніби він робив надлюдські зусилля, і це змагання його з лютим морозом і водою, що замерзала, ніби тривало не менш як тисячу років.

Вранці човен зовсім став. Стайн нарікав на підморожені пальці, Спраг – на свій ніс, а Кітові біль у щоках підказував, що мороз і його не помилував. Коли трохи розвиднілося, вони глянули довкола. Скрізь, наскільки сягало око, тяглася льодова рівнина. За сто ярдів від них маячів північний берег. Малий запевняв, що то вільна від криги річка, бо нібито він бачить воду. Тільки він та Кіт мали ще силу працювати. Вони веслами розбивали кригу і потроху штовхали човна вперед. Коли зовсім знесилились, то раптом вибились на бистрину. Озирнувшись, вони побачили, як кілька човнів, що пробивалися всю ніч, безнадійно замерзли. Їхнього човна підхопила прудка течія, і вони помчали з швидкістю шести миль на годину.

VI

День у день пливли вони вниз швидкою річкою, і з кожним днем крига насувалась на них. Перш ніж отаборитися на ніч, вони вирубували в кризі ополонку для човна, а самі йшли футів за сто на берег. Вранці трощили лід, що намерзав за ніч, і тягли човна до води. Малий приладнав у човні залізну пічку, і Спраг із Стайном цілі години грілися біля неї. Вони скорилися й не давали більше наказів; єдине їхнє бажання було дістатися Доусона. Малий, невтомний та веселий песиміст, часто наспівував чотири рядки дивної пісні, кінець якої він забув. Що холодніше ставало, то частіше він співав:

 
Мов аргонавти в давнину,
Пливем шляхом тяжким,
Тум-тум, тум-тум, тум-тум, тум-тум,
За Руном Золотим.
 

Минаючи гирла Гуталінкви та Великого й Малого Лососів, вони бачили, як течія несла кригу до Юкону. Лід збивався навколо човна й примерзав до бортів, тому на ніч вони мусили витягати його на берег. Вранці човна переносили на чисту воду.

Останню ніч на березі вони провели між гирлами річок Білої та Стюарт, а вранці перед ними з'явився Юкон, весь аж білий від криги, що скувала всю його широчінь. Малий лаявся не так безтурботно, як звичайно, і сумно поглядав на Кіта.

– Наш човен буде останній, що прибуде у Доусон цього року, – мовив Кіт.

– Але ж води ніде немає, Смоку!

– Тоді поїдемо по кризі. Вперед!

Спрага і Стайна, незважаючи на їхні протести, втягли до човна. Протягом півгодини Кіт та Малий прорубували собі шлях до швидкого, але повного шереху струменя. Та тільки їм пощастило визволитися від берегового льоду, як човна затерли плавучі крижини; проволікши його ярдів сто, вони обідрали борт і мало не потопили човна. Нарешті хлопці вибились на течію, і їх понесло на середину.

По річці вже йшов не шерех, а лід. Відштовхуючись веслами від криги, часом вилазячи на неї, щоб просунути човна, вони через годину досягли стрижня. Річка почала ставати. Брила примерзала до брили, і човен врешті опинився в центрі великого айсберга, сімдесят п'ять футів у діаметрі. Іноді їх несло боком, іноді кормою наперед, ріка щосили намагалася порвати свої пута, щоб тут же потрапити в інші, ще міцніші. Час минав, а Малий спокійно топив пічку та співав свою бойову пісню.

Надійшла ніч, і після довгих марних спроб провести човна до берега вони безпорадно посувалися вперед крізь темряву.

– А що як ми проминемо Доусон? – спитав Малий.

– Тоді вернемося назад, – відповів Кіт, – якщо нас до того не зітре на порох.

Небо було ясне. Вгорі блимали зорі, в їхньому мерехтінні вони бачили, як обабіч невиразно маячіли обриси гір. Біля одинадцятої вони почули попереду приглушений гуркіт. Крижини стишували хід; брили нагромаджувалися й тріщали. Річка ставала. Одна брила стала руба, перекинулась через їхню крижину і знесла геть половину човна. Друга половина не потонула, бо лід міцно тримав її, але на мить перед очима мандрівників майнула темна вода. Річка спинилась. Через півгодини вона зірвалася й знову рушила. Це тривало і годину, потім лід знову її скував Силкуючись, річка ще раз визволилася з пут і знов помчала вперед.

Тоді вони побачили вогні на березі; Юкон і корився і завмер тепер вже на шість місяців.

Цікаві, що зібралися подивитися, як стає річка, почули з темряви бойову пісню Малого:

 
Мов аргонавти в давнину,
Пливем шляхом тяжким,
Тум-тум, тум-тум, тум-тум, тум-тум,
За Руном Золотим.
 

VII

Три дні працювали Кіт і Малий, переносячи півтори тонни вантажу з середини річки до дерев'яної хати на пагорку, що її купили Стайн і Спраг. Смерком, коли впоралися. Спраг покликав Кіта до себе в теплу кімнату. За дверима термометр показував шістдесят п'ять градусів нижче нуля.

– Вам, Смоку, ще не вийшов місяць, але ось ваші гроші й бувайте!..

– А як з контрактом? – запитав Кіт. – Ви ж знаєте, що тут голод. Людина не може дістати роботи навіть у шахті, якщо немає власних харчів. Ми ж умовилися…

– Не знаю я жодних умов! – урвав його Спраг. – Чи не так, Стайне? Ми умовилися про щомісячну платню. Ось вам гроші. Розпишіться й бувайте.

Кіт стиснув кулаки, і в нього аж в очах потемніло. Спраг і Стайн шарахнули від нього. Кіт ще ніколи не бився, до того ж він почував себе значно сильнішим за Спрага і просто посоромився його вдарити.

Тут Малий вставив і своє слово.

– Слухай-но, Смоку. Я не хочу більше мандрувати з оцим барахлом. Прийшов час одкараскатись від них. З тобою ми не пропадемо. Еге ж? Бери свої ковдри та чимчикуй до «Оленячого Рогу». Чекай там на мене. А я заберу в них, що мені належить, і дам їм трохи здачі. На воді я не вояка, а от тут, почуваючи під ногами твердий грунт, я хочу зняти невеличку куряву…

Через півгодини Малий з'явився до «Оленячого Рогу». Помітивши в нього кров на руках та подряпану щоку, Кіт зрозумів, що він таки дав Стайнові і Спрагові доброї здачі.

– Глянув би ти, що робиться в їхній хаті, – оповідав Малий. – Там такий рейвах! Б'юсь об заклад, що вони тиждень не висунуть носа на вулицю. Ну, та біс з ними. Що будемо робити, друже? Хліб коштує півтора долара фунт, і кажуть, що на роботу приймають тільки на своїх харчах. Оленина продається по два долари за фунт, але й її немає. У нас грошей стане на місяць – на харчі та набої. Давай рушимо на Клондайк. Як не буде оленів, то пристанемо до індійців. Але якщо за шість тижнів ми не здобудемо п'ять тисяч фунтів м'яса, то я… я ладен вернутися й просити пробачення у наших хазяїв. Що ж, по руках?

Вони міцно потиснули один одному руку. Кіт нерішуче сказав:

– Я нічого не тямлю в мисливстві.

Малий підняв свою склянку.

– Але ти любиш ведмедину, і я навчу тебе.

ПОХІД ДО СТРУМКА ІНДІАНКИ

І

Через два місяці Смок і Малий повернулися з полювання на оленів у Доусон і зупинилися в «Оленячому Розі». Полювання було щасливе, м'ясо вони перевезли в Доусон і продали по два з половиною долари за фунт. Тепер у них було три тисячі доларів золотим піском та добра запряжка собак. Їм дуже повелося. Незважаючи на те, що шукачі золота загнали всю дичину далеко в гори, їм пощастило у вузькому міжгір'ї забити чотирьох оленів.

Звідки взялися ті олені – так ніхто й не знав, бо того самого дня чотири голодні індійські родини розповідали нашим мисливцям, що ось уже три дні не зустрічали жодної дичини. Вимінявши за м'ясо собак, що мало не здихали з голоду, та підгодувавши їх тиждень, Смок і Малий запрягли тварин і перевезли оленину на порожній ринок Доусона.

Тепер їхнім завданням було обернути свій золотий пісок на харчі. Борошно та боби коштували півтора долара за фунт, але важко було знайти людину, яка б згодилася продати їх. Доусон конав з голоду. Сотні людей з грошима, але без їжі збиралися тікати з міста. Багато спустилося річкою ще до того, як вона почала замерзати, а ще більше, захопивши останні запаси, пішли за шістсот миль по кризі в Дайю.

Смок зустрів Малого в добре натопленому салуні і побачив, що той аж сяє від радощів.

– Кепсько жити без віскі й цукру, – привітав його Малий, знімаючи шматочки льоду з вусів. – Допіру я дістав вісімнадцять фунтів цукру. Продавець запросив тільки по три долари за фунт. А як у тебе?

– Я теж не байдикував, – з гордістю відповів Смок. – Купив п'ятдесят фунтів борошна. А чоловік з Адамового струмка казав, що продасть мені завтра ще п'ятдесят фунтів.

– Чудово! Тепер проживем, поки скресне річка. А знаєш, Смоку, у нас хороші собаки. Скупник пропонував мені по двісті за кожну. Я сказав, хай не моститься. Вони були б те кращими, якби їли більше м'яса. Але ж м'ясо дорожче від хліба. Ходімо, вип'ємо. Треба замочити ці вісімнадцять фунтів цукру.

Через кілька хвилин, коли вони одважували золотий пісок за віскі, Малий стукнув себе по лобі.

– Я й забув, що домовився зустрітись в «Тіволі» з одним хлопцем! Він продає зіпсоване сало по півтора долара за фунт. Ми ж можемо годувати ним собак і заощадити по долару на фунті. Бувай!

– Бувай! – відповів Смок. – Я теж незабаром піду.

Тільки-но пішов Малий, як до салуна увійшов одягнений у хутра чоловік. Побачивши Смока, він радісно посміхнувся, і Смок упізнав містера Брека, того самого, якому він провів човна через Ящиковий каньйон та крізь пороги Білого Коня.

– Я чув, що ви в місті, – поквапливо заговорив Брек, – і вже півгодини шукаю вас. Ходімте звідси, я хочу побалакати з вами.

Смок з жалем глянув на розжарену пічку.

– А тут не можна?

– Ні, справа дуже важлива. Ходімте на вулицю.

Виходячи з салуна, Смок зняв рукавицю, запалив сірника і глянув на термометр, що висів за дверима. Мороз обпік йому руку, і він швидко одяг рукавицю. У небі палало північне сяйво, а по місту чути було сумне виття тисяч собак.

– Скільки там показує? – запитав Брек.

– Шістдесят нижче нуля. – Кіт плюнув, і слина замерзла в повітрі. – Термометр дедалі падає. Годину тому було всього п'ятдесят два. Не хотілося б зараз бути в дорозі.

– Якраз і доведеться їхати, – прошепотів Брек, оглядаючись, щоб ніхто не почув. – Ви знаєте струмок Індіанки, що впадає в Юкон миль за тридцять звідціля?

– Там нема нічого, – відповів Смок. – Його обнюхали ще кілька років тому.

– Так було з усіма багатими місцями. Ось послухайте! Це справжній скарб! І золото залягає неглибоко – від восьми до двадцяти футів. Там нема жодної ділянки, що дала б менш як півмільйона. Це велика таємниця. Двоє чи троє моїх найкращих товаришів повідали мені її. Я пообіцяв дружині, що спочатку скажу вам, а потім поїду. Бувайте. Інструменти мої сховані на березі. Я пообіцяв друзям не вирушати, поки не засне Доусон. Ви знаєте, що буде, коли побачать, як ви лаштуєтесь до походу? Беріть вашого товариша – і гайда! Можете взяти собі четверту або п'яту заявку від «Знахідки». Та не забудьте: струмок Індіанки. Третій за Шведським струмком.

II

Увійшовши до хижки на околиці Доусона, Смок почув знайоме хропіння.

– Я сплю, – пробурмотів Малий, коли Смок торкнув його за плече. – Я ж не в нічній варті, – пручався він, коли Смок поторсав його дужче. – Звернись краще до бармена.

– Одягай штани! – сказав Смок. – Нам треба зробити дві заявки.

Малий сів і почав лаятись, але Смок затулив йому рота.

– Цить, – прошепотів він. – Розбудиш сусідів. Усе місто спить.

– Знаю я твої секрети! Ніхто нікому нічого не розповідає, а потім усі зустрічаються н дорозі! Де ж той твій скарб?

– Струмок Індіанки, – казав і далі пошепки Смок. – Цілком певна справа. Мені сказав Брек. Золото лежить неглибоко, майже під мохом. Вставай! Підемо упорожні!

Очі Малого заплющились, і він знову заснув. Смок стягнув з нього ковдри.

– Якщо не хочеш, то я йду сам, – сказав він.

Малий почав одягатися.

– Собак візьмемо? – спитав він.

– Ні. Навряд, щоб там була дорога, і ми швидше дійдемо без собак.

– Тоді я кину їм їсти. А ти візьми березової кори та свічку.

Малий відчинив двері, але, ужалений морозом, поспішив одягти шапку й рукавиці.

За п'ять хвилин він повернувся, розтираючи собі носа.

– Смоку, далебі, я проти цієї подорожі. Надворі холодніше, ніж було в пеклі за тисячу років до того, як чорти розклали там перше багаття. До того ж сьогодні п'ятниця та ще й тринадцяте число. І взагалі, здається, що ми йдемо шукати торішнього снігу.

Захопивши легенькі пакунки, вони зачинили за собою двері й почали сходити з пагорка. Північне сяйво погасло, тільки зорі миготіли в морозяному повітрі. На вигині дороги Малий упав у глибокий сніг і почав клясти той день, місяць і рік, коли народився.

– А чи не можна тихше? – забуркотів Смок. – Облиш свій календар, а то розбудиш усе місто.

– Еге ж! Он бачиш світло в цій хижі? І в тій? А он, чуєш, двері рипнули? Аякже, Доусон спить! Чого ж вони тоді світять? Мабуть, ховають мерців. Не збираються ж вони н похід!

Коли вони зійшли з гори і були майже її самому місті, вогні світилися в усіх вікнах, скрізь грюкали двері, а позаду чути було ходу багатьох мокасинів, що рипіли на втоптаному снігу. Малий знову заговорив:

– Та й до дідька ж людей проводжають небіжчиків!

На стежині стояв чоловік і кликав приглушеним голосом:

– Чарлі, давай мерщій!..

– Бачиш, Смоку, отой клунок у нього на спині? Цвинтар, певно, дуже далеко, коли вони беруть з собою ковдри.

Коли Смок і Малий вийшли на головну вулицю, за ними слідом вже йшло чоловік сто, а поки вони у тьмяному світлі зірок відшукали шлях до річки, позаду вже гомонів цілий натовп. Малий посковзнувся і з височини тридцяти футів скотився у м'який сніг. Смок покотився слідом і налетів на Малого, який, борсаючись, намагався встати на ноги.

– Я перший знайшов! – бурмотів Малий, скидаючи рукавиці і струшуючи з них сніг.

Ще через хвилину їм довелося тікати від лавини тіл, що падали на них згори. З того часу, як ударили морози, крига змерзлася в цілі горби, які підступно припорошив сніг. Упавши кілька разів. Смок витяг свою свічку і засвітив її. Ті, що йшли ззаду, радісно загули. У безвітряній тиші свічка горіла ясно і Смок пішов швидше.

– Це справжній похід, – сказав Малий, або, може, всі вони привиди?

– Як би там не було, ми на чолі походу, – відповів Смок.

– Аякже! Можливо, це світляки? Глянь-но. Я певен, що попереду нас ціла валка людей.

На цілу милю до західного берега Юкону мерехтіли вогники. А позаду, на високому березі, з якого вони зійшли, вогнів було ще більше.

– Слухай-но, Смоку, це не похід, а якась повінь! Попереду нас біля тисячі людей, та ще позаду тисяч десять. Слухайся старших, Смоку, мої поради завжди до речі. З цього походу нічого путнього не вийде. Ходімо додому і завалимося в ліжка.

– Побережи легені, якщо не хочеш відстати, – обірвав його Смок.

– Овва! Ноги, щоправда, у мене куці, але вони згинаються самі собою, і тому м'язи не втомлюються. Б'юсь об заклад, що випереджу будь-кого з тутешніх скороходів.

Смок знав, що той каже правду. Він давно переконався, що його товариш чудовий ходак.

– А я навмисне йду повільно, щоб ти не відставав, – під'юджував його Смок.

– Тому я й наступаю тобі на п'ятки. Якщо не можеш іти швидше, то пусти мене наперед.

Смок наддав ходи і швидко наздогнав перший гурт золотошукачів.

– Піддай пари, Смоку! – підгонив його Малий. – Випередимо цих непохованих мертв'яків. Тут їм не похорон. Треба йти так, щоб аж п'яти шкварчали!

Смок нарахував вісім чоловік та двох жінок. Незабаром вони випередили й другий гурт – чоловік двадцятеро. За кілька футів під західного берега стежина звертала на південь, переходячи на рівний, як скло, лід. Але й він був захований під шаром снігу, кілька футів завтовшки. Спереду слалася вузька стежка для санок. Ступиш убік – і загрузнеш по коліна, а то й глибше. Шукачі золота, яких вони наздогнали, не хотіли пускати їх наперед, і Смоку з Малим доводилося звертати в сніговий настил і провалюватися по пояс.

Малий був злий і похмурий. Коли люди, котрих він штовхав, лаяли його, він відповідав так само.

– Куди ти квапишся? – запитав один з них.

– А ти куди? – відповідав Малий. – Вчора з Індійської річки рушила сила народу. Вони вже там, і тобі нічого не залишиться!

– А чого ж ти біжиш?

– Хто? Я? Я не шукач золота! Мене слав сюди уряд. Я маю ревізувати Індіанку

А іншому, що гукнув йому – Куди, Куций? Невже теж робити заявку? – Малий відповів:

– Я? А хто ж, крім мене, знайшов там золото! Оце й біжу, щоб кляті чечако не захопили моєї ділянки.

Учасники походу робили по три з половиною милі за годину. Смок та Малий – по чотири з половиною, а іноді й більше.

– Я вирішив зовсім загнати тебе, – під'юджував Смок Малого.

– Овва! Дивись, щоб у тебе п'ятки не повилазили. Хоч поспішати нічого. Оце йду і метикую. Адже кожна заявка має п'ятсот футів. Таким чином, їх буде по десять на милю. Попереду йде не менше тисячі чоловік, а річка не більше сотні миль завдовжки. Скільки народу схопить облизня! І ми з тобою також.

Перш ніж відповісти Малому, Смок несподівано пішов швидше і залишив свого товариша кроків на шість позаду.

– Якби ти мовчав та прискорив ходу, то ми давно вже випередили б декого з цієї тисячі, – сказав Смок.

– Хто? Я? Ану, пусти мене вперед! Я покажу, як треба ходити.

Смок засміявся і знов піддав ходи. Тепер ці гони по золото стали для нього чимось іншим. Він пригадав слова одного божевільного філософа щодо переоцінки цінностей. Справді, цієї хвилини він був більше зацікавлений у тому, щоб випередити Малого, а не в тому, щоб знайти багатства. Він дійшов висновку, що у грі найголовніше – гра, а не виграш. Всі сили його душі, його розуму, його м'язів були спрямовані на те, щоб перемогти людину, яка ніколи в житті не розгортала книжки і не могла б одрізнити вищання катеринки від оперної арії.

– Стривай, Малий, я зажену тебе на смерть. З того часу, як я потрапив до Дайї, то немов удруге на світ народився. Мої м'язи стали тугими, як тятива лука, і гнучкими, як клубок змій. Кілька місяців тому я багато віддав би, щоб придумати таку чудову фразу, але не міг. Довелось пережити все спочатку, а коли пережив, то відпала потреба писати. Тепер я справжній мужчина і можу дати здачі будь-кому, хто мене зачепить А тепер ходи вперед, роби, що хочеш, а я таки буду перший. Потанцюєш ти в мене, хлопче!

– Овва! – засміявся Малий. – Не сунься, синку, поперед батька в пекло, краще повчись, як треба ходити.

Кожні півгодини вони мінялися місцями. Вони навіть не розмовляли. Рух зогрівав їх, хоч дихання холонуло у них на вустах. Мороз був такий лютий, що вони безперестанку терли рукавицями ніс і щоки. Досить було хоч на хвилину дати спочинок рукам, як щоки і ніс терпли, і тільки міцне розтирання поновлювало кровообіг.

Часто їм здавалося, що вони випередили усіх, але знову наздоганяли людей, які вийшли з міста раніше. Дехто намагався йти поруч з ними, але через милю-дві зникав у темряві позаду.

– Ми всю зиму на ногах, – зауважив Малий, – а всі ці роззяви розкисли, вилежуючись у теплій постелі, і ще хочуть змагатися з нами.

Смок запалив сірника і глянув на годинник. Більше він не робив цього, бо мороз так шпигонув його пальці, що минуло півгодини, перш ніж вони зігрілись.

– Чотири години, – сказав він, натягаючи рукавиці, – а ми вже випередили чоловік триста.

– Триста тридцять вісім, – поправив Малий. – Я рахував. Гей, хто там! Дайте дорогу тому, хто вміє ходити.

Це він звертався до знесиленого чоловіка, який, спотикаючись на кожному кроці, брів попереду, заступаючи шлях. Далі вони зустріли ще одного такого невдаху, останнього, хто їм трапився на шляху, бо вже йшли попереду всіх. Лише згодом вони довідались, яка то була страшна ніч. Втомлені, зниділі люди сідали у сніг, щоб перепочити і більше ніколи не вставати. Семеро замерзло на смерть, а скільком довелося відрізати пальці, руки та ноги у лікарнях Доусона! Ніч великого походу до струмка Індіанки була найхолоднішою за всю зиму. На світанку спиртові термометри у Доусоні показували сімдесят градусів нижче нуля. Люди, що брали участь у поході, за невеликим винятком, недавно прибули до цієї країни і зовсім не звикли до таких морозів.

Другого чоловіка, що теж дійшов уже краю, вони наздогнали хвилин за п'ять потому, його осявало північне сяйво, мов потужний прожектор. Бідолаха сидів обіч шляху на крижині.

– Вставай, сестричко Мері! – привітав його Малий. – Треба рухатись, бо замерзнеш.

Чоловік не відповів, і хлопці спинилися, щоб дізнатись, в чому річ.

– Твердий, як коцюба, – сповістив Малий. – Штовхни його, і він зламається навпіл.

– Чи ж він хоч дише? – Смок зняв рукавицю і крізь хутра та вовняну одежу силкувався намацати серце.

Малий відкрив одне вухо і нахилився до замерзлих уст.

– Не дише, – сказав він.

– Серце не б'ється, – додав Смок.

Він одяг рукавицю й почав швидко бити руками, перш ніж запалити сірника. То був старий чоловік, без сумніву, мертвий. Сірник загорівся, і на мить вони побачили довгу, сиву, вкриту кригою бороду, білі від морозу щоки і опушені інеєм вії, що змерзлися докупи.

– Ходімо, – сказав Малий, розтираючи вухо. – Ми нічим не можемо зарадити бідоласі. А я одморозив вухо. Тепер уся шкіра злізе, і болітиме з тиждень.

Пізніше, коли на небі запалала бліда райдуга північного сяйва, вони побачили попереду дві постаті. Крім них, більше нікого не було видно.

– Оце найперші, – сказав Смок, коли знов настала темрява. – Давай, доженемо їх.

Через півгодини, не в змозі догнати цих двох, Малий почав бігти.

– Якщо ми й доженемо їх, то нізащо не випередимо, – сказав він, важко дихаючи. – Боже, як вони йдуть! Б'юсь об заклад, що то не чечако! Вони зліплені з доброї глини!

Смок був попереду, коли вони наздогнали їх, і він дуже радів, що міг встигати за ними. Він одразу здогадавсь, що та з постатей, яка ближча до нього, – жінка. Що підказувало йому це, він не міг собі пояснити. Закутана в хутра жінка була як і всі інші, але Смок відчув у ній щось дуже знайоме. Коли знову спалахнуло північне сяйво, Смок побачив маленькі ніжки, озуті в мокасини, і пізнав ходу, яку, раз побачивши, вже ніколи не забудеш.

– Ач, як добре йде, – хрипко проказав Малий. – Б'юсь об заклад, що це індіанка.

– Здрастуйте, міс Гастел! – сказав Смок.

– Здрастуйте! – відповіла вона, повернувши голову і швидко глянувши на нього. – Дуже темно, і я нічого не бачу. Хто ви?

– Смок.

Вона дзвінко засміялася, і Смокові здалося, що він ніколи в житті не чув такого чарівного сміху.

– Ну, як? Одружились? Виховуєте дітей, як тоді обіцяли? – І, перш ніж Смок одповів, запитала: – Чи багато чечако ідуть позаду?

– Та, мабуть, кілька тисяч. Ми випередили більше трьохсот. І вони не гаяли часу.

– Давня пісня! – зітхнула дівчина. – Ті, що недавно з'явилися, забирають собі найкращі місця, а ті, що живуть тут здавна, – які так мужньо, з такими стражданнями освоїли цю країну, – не мають нічого. Адже вони перші знайшли золото на Індіанці. Це вони дали знати мешканцям Морського Лева. Як ця чутка поширилася – хтозна. Але поки ті прибудуть, кляті чечако загарбають геть усе. От несправедливість! От знущання долі!

– Це й справді негаразд, – погодився Смок. – Але хай мене повісять, коли я знаю, як цьому запобігти. Хто перший, тому й кращий шматок. Ви ж знаєте.

– Мені хотілося б їх якось спинити, – палко промовила дівчина. – Я б воліла, щоб вони позамерзали на шляху або щоб з ними трапилося якесь нещастя, тільки б мешканці Морського Лева прийшли першими.

– Ви ще й справді накличете на нас якесь лихо, – засміявся він.

– Не в тім річ, – сказала вона швидко. – Я знаю все населення Морського Лева, кожного зокрема, і всі вони справжні люди. Скільки намучились вони в цій країні і як самовіддано працювали! Разом з ними я пережила тяжкі часи на Койокуку, коли ще була маленькою дівчинкою. Ми разом терпіли голод на Березовій річці та на Сороковій Милі. Вони герої і заслуговують нагороди, але тисячі шмаркачів, що не вміють навіть кілка забити, мов навіжені, пруть попереду них. Даруйте мені цю промову. Тепер я мушу мовчати, бо ви і ваші випередите мене та батька.