Текст книги "Смок і Малий"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Джек Лондон
СМОК І МАЛИЙ

_{Переклад з англійської за редакцією П. ШАРАНДАКА}

_{Малюнки та оформлення художника А. БРУСИЛОВСЬКОГО}

_{Перекладено за виданням: Jack London, Smoke Bellew, Smoke and Shorty, Mills and Boon, Limited London, W.}

СМОК БЕЛЛЮ

СМАК ВЕДМЕДИНИ

І

Спочатку його звали Крістофер Беллю. В коледжі він став Крісом Беллю. Пізніше, в колах сан-франціскської богеми, його охрестили Кітом Беллю. Та врешті він здобув собі прізвисько Смок Беллю, й інакше його вже не називали. Історія цього імені є і його власною історією. Можливо, нічого й не сталося б, якби в нього не було матері, що палко його кохала, і залізного дядечка, та ще коли б він не одержав листа від Джіллета Белламі.

«Щойно переглянув примірник «Хвилі», – писав Джіллет з Парижа. – Певен, що О’Гара досягне успіху. Проте він ще не знає всіх секретів ремесла. (Далі йшли поради, як поліпшити журнал). Піди й передай О’Гарі мою думку. Але мене не видавай. Хай думає, що це твої власні міркування. А то ще зробить мене своїм паризьким кореспондентом. Дуже мені потрібно, коли я друкуюся в товстих журналах і щоразу отримую готівкою!

Перш за все нехай вижене того дурня, що пише про музику та мистецтво. Крім того, Сан-Франціско завжди славився своєю власною літературою. А де вона? Скажи, хай мотнеться по місту та знайде здібного хлопця, який би згодився писати йому для журналу історійки – живі, яскраві, сповнені романтики і справжнього сан-франціскського колориту. Одне слово, роман з продовженням».

Кіт Беллю одразу ж побіг до редакції «Хвилі», щоб виконати доручення друга. О’Гара слухав. О’Гара сперечався. О’Гара погодився. Він вигнав дурня критика. Потім узявся до Кіта, – і з ним трапилось те, чого так боявся Джіллет, навіть там, у далекому Парижі. Коли вже О’Гара чогось домагався, ніхто не міг йому одмовити. Він був так ласкаво й нездоланно настирливий. Не встиг Кіт Беллю вислизнути з редакції, як був уже заступником редактора, зголосився щотижня давати кілька шпальт критики, – поки не знайдуть когось іншого, – а також регулярно постачати десять тисяч слів про життя Сан-Франціско, – і все це задарма. – «Хвиля» ще не може платити, – пояснив О’Гара й переконано додав, що тільки одна людина здатна писати, і ця людина – Кіт Беллю.

– Який же я дурень! – бурмотів Кіт, спускаючись сходами.

З цього й почалося його рабство в О’Гари та ненажерливої «Хвилі». Тижнями не вилазив він з редакції, витримував наскоки кредиторів, лаявся з друкарями і щотижня вимучував з себе двадцять п'ять тисяч слів. Працювати ставало дедалі важче. «Хвиля» зовсім загордилась. Їй навіть закортіло виходити з малюнками, які коштували до біса. А грошей, щоб заплатити Кіту та взяти йому помічника, не було.

– Ось що значить свій хлопець, – пробубонів якось Кіт.

– Дякувати богу, що він сотворив таких хлопців! – слізно промовив О’Гара, палко стискаючи Кітові руку. – Ти врятував мене, Кіте! Ще трохи, мій друже, і все піде як по маслу.

– Яке там піде! – жалібно вигукнув Кіт. – Я бачу, що тут мені доведеться й вікувати.

Та трохи згодом Кіту здалося, що він знайшов спосіб визволитися з каторги. Одного ранку в присутності О’Гари він раптом спіткнувся об стілець і простягнувся на підлозі. Згодом зачепився за стіл і перекинув тремтячими пальцями баночку з клеєм.

– Що, пізно ліг? – запитав О’Гара.

Кіт потер очі і злякано подивився навкруги.

– Ні. Щось з очима. Вони немов на лоба лізуть.

Кілька день він спотикався об конторські меблі. Але серце О’Гари не пом'якшало.

– Знаєш, Кіте, – сказав він якось. – Тобі слід звернутися до окуліста. Є тут такий Гесдепл. Чудовий лікар. І це тобі нічого не коштуватиме: ми надрукуємо йому об'яви. Я з ним сам побалакаю.

І, вірний своєму слову, вирядив Кіта до окуліста.

– Нічого у вас нема, – сказав лікар після довгого огляду. – Чудесні очі! Одна пара на мільйон.

– Гаразд, але не кажіть О’Гарі, – попрохав Кіт. – Та дайте мені темні окуляри.

Єдине, чого домігся Кіт своїми хитрощами, було те, що О’Гара тепер при кожній нагоді висловлював йому своє співчуття і говорив про той прекрасний час, коли «Хвиля» стане нарешті на ноги.

На щастя, Кіт мав власні кошти. Порівняно невеличкі, але їх вистачало на те, щоб належати до кількох клубів і утримувати студію в Латинському кварталі. Щоправда, з того часу, як він став помічником О’Гари, витрати його значно поменшали, йому ніколи було сіяти грішми. Кіт тепер ніколи й не заглядав у студію і не частував більше місцевої богеми своїми славетними вечерями, приготовленими на жаровні. Проте грошей у нього все одно не було, бо «Хвиля» їх геть чисто поглинала, висмоктуючи не тільки його мозок, але й кишеню. Ілюстратори час від часу відмовлялися ілюструвати, друкарі час від часу відмовлялися друкувати, і навіть маленький посильний час від часу відмовлявся бігати. В таких випадках О’Гара зиркав на Кіта, а Кіт мусив платити.

Коли пароплав «Ексцельсіор» прибув з Аляски і привіз новини про клондайкське золото, яке звело з розуму всю країну, Кіт зробив досить легковажну пропозицію:

– Слухай, О’Гаро, – сказав він. – Ця золота лихоманка буде зростати. Повернуться дні 49 року. А що як і мені чкурнути туди, по матеріал для «Хвилі»? Я сам покрию витрати.

О’Гара похитав головою.

– Редакція не може обійтися без тебе, Кіте. Ти ж не закінчив ще свого роману. До речі, щойно я бачив Джексона. Завтра він вирушає до Клондайку і згодився щотижня надсилати нам інформацію. Я не пускав його, поки він не дав обіцянки. До того ж це нам нічого не коштуватиме.

Того ж дня Кіт ще раз почув про Клондайк, коли забіг до клубу і здибався там з дядьком.

– Здорові були, дядечку! – привітався Кіт, сідаючи в шкіряне крісло та простягаючи ноги. – Призволяйтесь, будь ласка!

Він замовив коктейль, але дядько задовольнився лише слабким кларетом [1]1
  Кларет– червоне вино.


[Закрыть], що його він пив завжди. Старий глипнув з гнівним докором на коктейль, а потім на обличчя небожа. Кіт зрозумів, що дядько збирається давати йому чортів.

– Я поспішаю, – мовив Кіт квапливо. – Біжу на виставку Кейта, про яку мушу подати півшпальти.

– Що це з тобою? – запитав дядько. – Ти блідий, як мрець.

Кіт тільки застогнав у відповідь.

– Видно, скоро я матиму приємність ховати тебе.

Кіт сумно похитав головою.

– Лиш не давайте моє тіло на поталу хробакам. Краще спаліть мене.

Джон Беллю належав до того старого, суворого й загартованого покоління, яке в п'ятдесяті роки волами об'їздило безмежні прерії. В ньому була та сама витривалість і мужність, котру з дитинства гартувала боротьба за освоєння нових земель.

– Не так живеш, Крістофере! Мені соромно за тебе.

– Веселеньке життя, егеж? – засміявся Кіт.

Старий знизав плечима.

– Не печіть мене так очима, дядю. Хотів би, щоб це було від веселого життя. Розваги? Та я просто не маю часу!

– Що ж тоді діється з тобою?

– Переробився.

Джон Беллю зареготав.

– Невже?

Знову регіт.

– Людина – продукт оточення, – проголосив Кіт, вказуючи на дядькову склянку. – Сміх ваш рідкий і гіркий, як оте вино.

– Переробився! – глузував той. – Ти ж за все своє життя й цента не заробив.

– Б'юсь об заклад, що заробив. Тільки ні разу й цента не одержав, хоч заробляю п'ятсот доларів на тиждень і працюю за чотирьох.

– Малюнки, що їх ніхто не купує, чи, може, якісь інші дурниці? Ти вмієш плавати?

– Колись умів.

– А сидіти на коні?

– І це доводилось.

Джон Беллю з огидою чмихнув.

– Добре, що батько помер і не побачить таку гидоту, – мовив він презирливо. – Твій батько був справжній чоловік. Розумієш? Чоловік, а не баба! Гадаю, він вигнав би з тебе ці мистецькі дурощі.

– Що тут вдієш! Тепер часи занепаду, – зітхнув Кіт.

– Я міг би зрозуміти й терпіти це, – люто наступав дядько, – якби тобі хоч щастило. А ти ж ще й цента не заробив, ні разу не виконав гідної мужчини роботи!

– Гравюри, малюнки, опахала… – запротестував Кіт.

– Партач ти і невдаха! Які картини ти намалював? Поганенькі акварелі та бридкі афіші! А чи відомі вони публіці, навіть тут, в Сан-Франціско?

– Ви забули. Одна з них висить в залі цього клубу.

– Мазанина! А музика? Твоя люба дурненька мати витрачала сотні на твоє вчення. Але нічого з тебе не вийшло. Ти не заробив і п'яти доларів, хоча б акомпануючи кому-небудь на концерті. А твої пісні? Божевільне ниття. Їх ніхто не співає, крім отих дурнів, то граються в богему.

– Я надрукував якось цілу книжку. Пригадуєте мої сонети? – несміло промовив Кіт.

– Скільки ж це коштувало тобі?

– Тільки дні сотні.

– А що ти ще зробив?

– Поставив п'єсу в літньому театрі.

– Що ж ти отримав за неї?

– Славу.

– А ще вмів плавати і навіть пробував їздити верхи! – Джон Беллю стукнув склянкою об стіл. – На що ти зараз здатний? Грошей на тебе не шкодували, а ти навіть в університеті не грав у футбол. Не веслував. Не…

– Я трохи займався боксом і фехтуванням.

– Коли ж ти боксував востаннє?

– Ще в університеті. Там мене вважали добрим гравцем. Тільки я був…

– Ну, доказуй!

– Ненастирливий.

– Ти хочеш сказати, ледачий?

– Можливо й так.

– Мій батько, сер, а ваш дід, старий Ісаак Беллю, убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев'ять років.

– Убитому?

– Ні, дідові, безсоромний ти блазню! А ти не вб'єш навіть москіта, коли тобі буде шістдесят дев'ять.

– Часи змінилися, дядечку! Тепер за вбивство запроторять до в'язниці.

– Твій батько проскакав верхи сто вісімдесят п'ять миль і загнав троє коней.

– А якби він жив тепер, то міг би зробити цю подорож в поїзді, та ще й добре виспатись.

Старий аж задихався від люті, але спитав:

– А скільки тобі років?

– Гадаю, що…

– Та знаю. Двадцять сім. Ти скінчив коледж, маючи двадцять два. Потім мазюкав, бринчав, базграв, бив байдики п'ять років. Скажи на милість, яка з тебе користь? Коли я був таким, як ти, то мав тільки одну пару білизни. Я гнав товар до Колузи, був міцний, як скеля, і спав на скелях. Живився в'яленим м'ясом та ведмединою. Та й зараз, порівняно зі мною, ти баба. Я можу миттю покласти тебе на лопатки або збити з ніг кулаком.

– Не можна зробитися силачем, спорожнивши склянку коктейлю, – з жалем пробурмотів Кіт. – Хіба ви не бачите, дядю, що часи змінилися. До того ж у мене було інше виховання. Моя люба, дурненька мати…

Джон Беллю сердито засовався.

– … як ви самі кажете, була занадто добра до мене. Тримала у ваті і таке інше. Якби я, ще юнаком, зробив хоч кілька таких подорожей, що зміцнюють силу та мужність… Мене дивує, чому ви ніколи не кликали мене я собою? Брали ж ви Хела і Роббі до Сієрри та Мексіки.

– Бо вважав тебе надто тендітним для цього.

– Ваша вина, дядю, і моєї дур… любої матері. Як же я міг стати міцним? Що мені лишалося, окрім гравюр, малюнків та опахал? Хіба я винен, що ніколи не працював?

Старий дивився на свого небожа з неприхованою відразою. Терпець йому увірвався.

– Гаразд. Я саме збираюсь їхати в одну з таких подорожей. Може, поїдеш зі мною?

– Трохи запізно, мушу сказати. А куди ви їдете?

– Хел та Роберт збираються до Клондайку. Я хочу провести їх через протоку до озер..

Старий не доказав, бо юнак підстрибнув і схопив його за руку.

– Визволителю мій!

Джон Беллю насторожився. Він не сподівався, що його запрошення буде прийнято.

– Ти ще обміркуй все як слід, – мовив він.

– Коли ми їдемо?

– Це дуже важка подорож! І ти нам тільки заважатимеш!

– Та ні. Я працюватиму. Я навчився працювати, відколи потрапив до «Хвилі».

– Кожен мусить узяти з собою запас харчів на цілий рік. Там буде така метушня, що індійці-носії не впораються з усім. Хел і Роберт переноситимуть свій вантаж самі. Отож я й їду, щоб їм допомогти. Ти будеш тягти на плечах стільки ж, як і вони.

– Випробуйте мене!

– Ти не зможеш носити вантаж.

– Коли ми їдемо?

– Завтра.

– Тільки не думайте, що це на мене вплинула ваша лекція про витривалість, – сказав Кіт на прощання. – Мені потрібно здихатись О’Гари.

– Хто це О’Гара? Японець?

– Ні, він ірландець, великий рабовласник і мій найближчий приятель. Видавець «Хвилі» і жорстокий гнобитель. Він навіть мертвого примусить танцювати.

Того ж вечора Кіт написав О’Гарі:

«Беру відпустку на кілька тижнів. Найми собі іншого хлопця, хай допише роман. Пробач, друже, здоров'я вимагає цього. Коли повернусь, працюватиму за двох».

II

Кіт Беллю зійшов на берег у Дайї серед божевільної метушні тисячного натовпу з тисячопудовим вантажем. Цю силу-силенну речей та харчу горами вивантажували з пароплавів, а далі все це повільно текло в долину Дайї й через Чілкут. Переносити треба було за двадцять вісім миль на власних спинах. Індійці-носії збільшили платню з восьми центів за фунт до сорока і все ж таки не могли впоратись. Всім було ясно, що більшість подорожніх не встигнуть перенести вантаж до настання зими.

Найневмілішим з-поміж новачків був Кіт. Як і в сотень інших, у нього на поясі теліпався величезний револьвер і патронташ. В цьому був винний його дядько, що пам'ятав ще часи сваволі. Але Кіт Беллю був романтиком. Ці гони по золото його засліпили, життя, що клекотіло довкола, чарувало, і він дивився на все очима художника. Як казав Кіт на пароплаві, це була не його стихія. Він зараз у відпустці і хоче тільки «кинути оком», а тоді знову повернутися до звичного життя.

Залишивши своїх супутників, котрі чекали на вантаж, Кіт поплентався вздовж берега до старої факторії. Він не хизувався своїм револьвером, як це робили інші. Стрункий, високий індієць пройшов повз нього, несучи дуже важкий пакунок. Кіт пішов за ним, захоплюючись його залізними м'язами і тим, як зграбно і легко він рухався, незважаючи на тягар. Індієць скинув свій пакунок на терези проти факторії, і Кіт теж прилучився до гурту, що оточив силача. Пакунок важив сто двадцять фунтів. Це викликало вигуки здивування.

Кіт теж дивувався й міркував, чи зміг би він хоч підняти таку вагу.

– Ідеш до озера Ліндерман, друже? – запитав Кіт.

Індієць гордовито кивнув.

– Скільки ж ти одержав за це?

– П'ятдесят доларів.

Тут Кіт замовк, йому впала в очі молода жінка, що стояла на дверях. Вона була одягнута не так, як інші жінки, що зійшли з пароплава, – ні куцої спідниці, ні шароварів. Кіта вразила дивовижна доцільність її серед усього, що її оточувало. До того ж вона була така молода та гарна. Яскрава краса її рум'яного обличчя захопила його, і він так пильно дивився на неї, що вона відчула; темні, з довгими віями, очі глянули на нього з байдужою цікавістю. З його обличчя вона з одвертою веселістю перевела погляд на величезний револьвер. Коли їхні очі знову зустрілись, в її очах промайнула глузлива зневага. Його неначе батогом стьобнули. Вона ж обернулась до чоловіка, що стояв поруч і показала на Кіта. Чоловік подивився на нього так само глумливо.

– Чечако, – скачала дівчина.

Чоловік, що скидався на волоцюгу у своїх дешевих штанях та благенькій вовняній куртці, розреготався, і Кіт зніяковів, сам не знаючи чому І все ж таки вона надзвичайно гарна, подумав він, коли обоє пішли. Він звернув увагу на її ходу, і йому здалося що пізнав би її й через тисячу років.

– Бачили ви цього чоловіка з дівчиною? – спитав Кіта сусід. – Знаєте, хто він?

Кіт похитав головою.

– Чарлі Олень. Йому поталанило на Клондайку. Він здавна в цих краях. Був на Юконі років дванадцять. А ось зараз з'явився тут.

– Що означає чечако? – спитав Кіт.

– Ви – чечако, я – чечако, – була відповідь.

– Можливо, я й чечако. Але ви повинні пояснити мені, що воно значить.

– Мазунчик.

Повертаючись до берега, Кіт весь час повторював це образливе слово. Досадно було чути таке від дівчини.

Ідучи поміж куп вантажу і згадуючи індійця з величезним пакунком, Кіт схотів випробувати свою силу. Він вибрав мішок з борошном, який важив сто фунтів, став окаряч і спробував взяти на плечі. Спершу він подумав, що сто фунтів досить-таки важкі, потім – що його спина не витримає, та, зрештою, тільки вилаявсь, бо після п'яти хвилин зусилля й сам звалився на вантаж, який даремно намагався підняти. Втерши чоло, Кіт угледів Джона Беллю, який насмішкувато стежив за ним за купою мішків.

– Боже! – проголосив цей апостол витривалості. – Яке немічне покоління вийшло з нашого роду! Коли мені було шістнадцять, я за іграшку піднімав такі речі.

– Ви забули, дядю, – огризнувся Кіт, – що я не ріс на ведмедині.

– Я за іграшку підніматиму їх і в шістдесят.

– Ану, покажіть!

Джон Беллю показав. Йому було сорок вісім років, але він швидко нахилився над мішком, рвонув і вмить скинув собі на плечі.

– Спритність, мій хлопче, спритність. Та ще міцний хребет.

Кіт з пошаною зняв капелюха.

– Ви диво, дядю, справжнє диво. А як ви гадаєте, чи зможу я навчитися цьому?

Джон Беллю знизав плечима.

Ти накиваєш п'ятами, перш ніж ми вирушимо звідси.

– Не бійтеся, – простогнав Кіт. – Там же О’Гара, лютий лев. Я ніколи не вернусь назад!

III

З першим пакунком КІТ впорався добре. До Фінінганського броду їм пощастило найняти індійців, щоб перенести дві тисячі п’ятсот фунтів вантажу. Далі довелося гнути власні спини. Вони поклали собі посуватися щодня на одну милю. Та це здавалось легким тільки на слонах. Джон Беллю лишився в таборі куховарити, тому не міг односити більше одного пакунка в день. Отож на долю. кожного з трьох хлопців припадало щодня нести на милю вперед по вісімсот фунтів. Якщо брати п'ятдесятифунтові пакунки, то доведеться робити шістнадцять миль з вантажем і п'ятнадцять упорожні.

– Бо ж останній раз ми не вертатимемось, – зробив Кіт приємне відкриття.

Вісімдесятифунтові пакунки вимагали щоденного переходу на дев'ятнадцять миль, а стофунтові – тільки на п'ятнадцять.

– Я не люблю ходити пішки, – сказав Кіт. – Тому носитиму по сто фунтів.

Помітивши хитру посмішку на дядьковому обличчі, він швидко додав:

– Звичайно, буду поступово звикати. Навчаються ж люди ходити по канату й робити всілякі фокуси. Почну з п'ятдесяти.

Він схопив мішок і побіг підтюпцем по стежці. Скинувши вантаж на привалі, юнак швидко вернувся назад. Це було легше, ніж він гадав. Але дві милі досить-таки притомили його. Другий пакунок важив шістдесят п'ять фунтів. Тепер було вже важче, і він не біг. Наслідуючи носіїв, Кіт часто сідав перепочити, спираючись пакунком на скелю або пень. За третім разом він так розійшовся, що підв'язав пасками дев'яностоп'ятифунтовий мішок з бобами і вперто рушив у путь. Пройшовши сто кроків, він відчув, що от-от знепритомніє. Кіт сів і витер лице.

– Маленькі переходи й короткі відпочинки, – пробубонів він. – Так буде краще.

Іноді він не міг зробити і ста кроків, і після кожного перепочинку ледве спинався на ноги, його пакунок дедалі важчав. Кіт засапався і піт лив з нього струмками. Не пройшовши й чверті милі, хлопець здер з себе вовняну сорочку й повісив на дерево. Ще трохи далі закинув геть капелюха. Подолавши півмилі, Кіт думав, що йому кінець. Ніколи в житті йому не було так погано. Знесилений, він сидів на землі, й раптом погляд його спинився на величезному револьвері й важкому патронташі…

– Брухт – зайві десять фунтів! – глузливо посміхнувся Кіт, відстібаючи пояс.

Він навіть не потурбувався повісити їх на дерево, а шпурнув у чагарник. І коли повільний потік носіїв проплив повз нього, він помітив, що й інші чечако викидають свою зброю.

Його невеличкі переходи дедалі меншали. Часом він не міг проволіктися й ста футів, бо зловісні удари. серця й дрижаки в колінах примушували його знов і знов відпочивати. Але уява гарячково працювала. Попереду двадцять вісім миль, тобто двадцять вісім важких днів. І все ж таки то була найлегша частина дороги.

– Почекайте, – казали йому, – дістанетесь до Чілкута, ще лізтимете вгору навкарачках.

– Який там Чілкут, – відповідав Кіт. – Задовго до нього я спочиватиму в могилці під мохом.

Він підсковзнувся і втримався на ногах лише надлюдським зусиллям. Кіт відчув, наче щось усередині йому відірвалося.

– Якщо я впаду з оцією ношею, тоді мені кришка, – сказав він випадковому супутникові.

– Це ще нічого, – відповів той. – Ось скоро дістанемось міжгір'я. Там доведеться переходити над самою прірвою по сосновій колоді завдовжки шістдесят футів. Ні мотузків тобі, щоб за них триматися, анічогісінько. А вода клекоче, а дерево вгинається під ногами. Як упадеш, то тут і потонеш, бо з ремінців уже не визволитись.

– Я не від того, – відповів Кіт, бо був такий знесилений, що йому все було байдуже.

– Там щодня тонуть по троє або четверо, – вів далі сусід. – Я якось допоміг витягти одного німця. Він мав при собі чотири тисячі самими банкнотами.

– Приємно чути, – кинув Кіт і поплентався далі.

Розігралася справжня трагедія, дійовими особами якої були він та мішок з бобами. Кіт усе згадував Синдбада, – моряка, у котрого на шиї сидів дідок. І це «робота гідна мужчини»! Порівняно з нею, навіть служба в О’Гари була за іграшку. Знову і знову його спокушала думка кинути мішок у кущі, прокрастися поза табором, сісти на пароплав i повернутися до цивілізації.

Але Кіт цього не зробив. Десь у ньому ще жевріла рішучість, і він казав собі безперестанку: те, що роблять інші, може робити й він. Ця думка його не покидала, і він часто заводив про це розмову з усіма своїми супутниками. Відпочиваючи, він заздрісно стежив за індійцями, з міцними, наче у мулів, ногами, які тягли ношу вдвоє важчу. Вони ніколи, здавалось, не відпочивали, а все йшли та йшли з таким спокоєм та певністю, що йому навіть моторошно ставало.

Він сів і почав лаятись, не маючи сили йти далі й шалено борючись із спокусою втекти до Сан-Франціско. Лишалося пройти милю, і Кіт почав плакати. То були сльози безсилля й огиди до себе. Жодна людина на світі, мабуть, не почувала себе такою нікчемною. Коли він нарешті побачив стоянку, то з відчаєм напружив останні сили, доплентався і впав на землю з вантажем за плечима. Це не вбило його, але він лежав хвилин п'ятнадцять, поки зміг визволитись від ремінців. Тоді бідолаху занудило. В такому стані застав його Роббі, який терпів ті самі муки. Слабість Роббі раптом піддала йому бадьорості.

– Що роблять інші, те й ми можемо робити, – мовив Кіт, хоч у душі й не був певний цього.

IV

– Мені двадцять сім, і я справжній мужчина, – часто повторював Кіт наступними днями. В цьому була потреба, бо хоч він і спромігся щодня переносити свої вісімсот фунтів, але за тиждень втратив п'ятнадцять фунтів власної ваги, його обличчя зробилося худе й похмуре. Він більше не йшов, а чалапав. Навіть повертаючись упорожні, він ледве переставляв ноги.

Кіт перетворився на в'ючака. Від надмірної втоми він засинав над їжею, а сон його був важкий, як у тварини, за винятком тих ночей, коли він прокидався, стогнучи від корчів у ногах. Кожна клітинка тіла боліла. Ноги вкрилися болючими пухирями, але й це було ніщо, порівнюючи з страшними ранами та синцями на ступнях, заподіяних йому гострими камінцями, коли він брів дві милі через Дайську долину. Ці дві милі повинні були стати тридцятьма вісьмома. Кіт умивався тільки раз на день і ніколи не чистив своїх поламаних, з болючими задирками нігтів. Плечі та груди він натер собі до кісток ремінцями, от тоді й згадав– про коней і вперше зрозумів їхні муки.

Але найбільше напочатку він страждав під грубої їжі. Надмірна праця вимагала посиленого харчування, а шлунок його не звик до такої кількості сала та грубих отруйних бобів. Врешті шлунок його перестав травити, і протягом кількох днів біль та нестерпний голод валили його з ніг. А потім настав радісний день, коли він жер усе, наче тварина, і з голодними, як у вовка, очима просив ще.

Коли супутники перетягли спій вантаж через міжгір'я, їхні плани змінилися. До них дійшла звістка, що біля озера Ліндерман повирубувано останні дерева, придатні на човни. Обидва брати, з великими пилками, вовняними ковдрами й харчем на спинах, вирушили вперед, покинувши решту на Кіта й дядька. Тепер Джон Беллю куховарив разом з Кітом, і обидва вони тягнули вантаж пліч-о-пліч. Час минав, і на вершинах випав сніг. Якщо зима застукає їх по цей бік протоки, то доведеться сидіти тут цілий рік. Отож старий підставив свою залізну спину під стофунтову ношу. Кіта це вразило, але, зціпивши зуби, він нав'ючив і на себе сто фунтів. Було важко, але він уже трохи звик, і тіло його, втративши разом з жиром дряблість, стало пружним і м'язистим. Крім того, Кіт вчився у інших. Помітивши, що індійці носили на голові паски, він приладнав їх і собі, як додаток до наплічних ремінців. Нести стало легше, і він почав припасовувати ще й зверху легенькі, але громіздкі речі. Незабаром він міг уже йти, маючи сто фунтів на пасках та ще п'ятнадцять-двадцять зверху поклажі; сокиру або пару весел у одній руці, а в другій – покладені один в один казанки.

Але труднощі дедалі зростали. Шлях ставав нерівним, пакунки важчали. Що не день снігова смуга в горах спускалася дедалі нижче, а платня за багаж підскочила до шістдесяти центів за фунт. Від братів не було вістей, дарма що обидва знали, де вони й за чим пішли.

Джон Беллю почав турбуватися. Перехопивши гурт індійців, що поверталися з озера Ліндерман, він умовив їх взяти деякий багаж до верхів'я Чілкута. Вони запросили тридцять центів за фунт, і старому довелося викласти майже все до копійки. Та що поробиш. Навіть так зоставалося близько чотирьохсот фунтів одежі і табірного начиння. Вирядивши Кіта разом з індійцями, старий залишився, щоб помалу переносити речі. На верхів'ї Чілкута Кіт мав заждати дядька, поволі переносячи свій вантаж. Дядько запевняв, що не дуже забариться зі своїми чотирмастами фунтами.

V

Кіт разом з індійцями плентався шляхом. А тому що перехід мав бути довгий, його пакунок важив тільки вісімдесят фунтів. Індійці насилу брели з вантажем, але йшли все-таки швидше, ніж звик ходити Кіт. Та він і не протестував, бо вважав себе таким же витривалим, як і індійці.

Пройшовши чверть милі, він захотів відпочити, але індійці не зупинились, і Кіт пішов за ними. Подолавши ще чверть милі, Кіт переконався, що неспроможний іти, але, зціпивши зуби, не відставав од носильників. Коли пройшли всю милю, Кіт з подивом побачив, що він не вмер. І тоді у нього почалося, як кажуть спортсмени, друге дихання, і наступна миля здалася легшою від першої. Після третьої милі Кіт був ледве живий, але, знемагаючи від болю й утоми, він вперто чалапав далі. І коли відчув, що й справді може знепритомніти, настав жаданий відпочинок. Замість того, щоб сидіти з вантажем, як то робили білі, індійці скидали паски з пліч та з голови і лежали собі зручно, спокійно, розмовляючи й палячи люльки. Минуло півгодини, поки вони знову рушили. На диво собі. Кіт почував себе свіжим, і відтепер «довгі переходи та довгі відпочинки» стали його девізом.

Верхів'я Чілкута виявилося таким, яким уявляв його собі Кіт з розповідей, йому часто доводилося дряпатися вгору навкарачках. Але досягши в люту сніговицю вершини перевалу, Кіт в душі запишався: він йшов разом з індійцями і ні разу не пристав, не нарікав на свою долю. Бути таким, як індійці – стало його палким прагненням.

Коли Кіт розплатився з індійцями, запала темрява. Він лишився сам на хребті, що здіймався на тисячу футів вище смуги лісів. Мокрий по пояс, голодний і виснажений, він оддав би річний заробіток за вогонь та чашку кави. Але натомість з'їв шість холодних оладок і загорнувся у брезент намету. Коли Кіт уже засинав, у голові майнув спогад про Джона Беллю, і він зловтішно посміхнувся, уявляючи, як той перетягатиме на Чілкут свої чотириста фунтів. Хоча самому йому доведеться нести дві тисячі фунтів, але ж він буде спускатися з гори.

Вранці, ще не відпочивши як слід та зачубівши від морозу, Кіт виліз з брезенту, з'їв сирого бекону, приладнав собі на спину сто фунтів і рушив вниз скелястою стежкою. Шлях перетинав невеличкий льодовик, на самій дорозі до озера Кратер. Інші люди теж ішли через льодовик. Весь день Кіт переносив пакунки до верхнього краю льодовика, а оскільки перехід був короткий, то він вантажив на себе по сто п'ятдесят фунтів, сам дивуючись, де в нього беруться сили нести такий вантаж. За два долари він купив у індійця три морських сухарі, що скидалися на підметку. Бекону в нього було вдосталь, і він їв кілька разів на день. Намерзшись, невмитий, у мокрій від поту одежі, він спав і другу ніч під полотном намету.

Рано-вранці Кіт розіслав брезент на кризі, звалив на нього три чверті тонни вантажу і почав тягти. Коли поверхня льодовика стала стрімкіша, його брезент пішов швидше, нарешті підбив його, і Кіт опинився зверху поклажі, що швидко їхала вниз.

Сотні носіїв, які гнулися під своїми пакунками, здивовано стежили за ним. А він лиш гукав: «Обережно!» – і всі давали йому дорогу.

Внизу, на самому краю льодовика, стояв невеличкий намет. Здавалось, що він несеться Кіту назустріч, – так швидко той намет більшав. Залишивши утоптану стежку, яка повертала ліворуч, Кіт помчався по незайманому снігу, здіймаючи снігову куряву. М'який сніг стишив його хід. Кіт знову побачив намет лише тоді, як наскочив на нього, знісши кілки та в'їхавши всередину верхи на брезенті з мішками. Намет загойдався, наче п'яний, і в морозяній парі Кіт опинився віч-на-віч зі зляканою дівчиною, яка куталася у ковдри, – тією самою, що назвала його в Дайї чечако.

– З вітерцем, га? – весело вигукнув Кіт.

Дівчина з осудом дивилася на нього.

– От вам і літаючий килим! – провадив Кіт.

– Чи не змогли б ви прибрати мішок з моєї ноги? – сердито спитала дівчина.

Кіт швидко встав.

– Це не мішок, а мій лікоть. Пробачте.

Проте ці слова не заспокоїли її, а холодний тон звучав, як виклик.

– Добре, що хоч не перекинули пічки, – сказала вона.

Кіт простежив за її поглядом і побачив залізну пічку та чайник, біля якого поралася молода скво [2]2
  Squaw– жінка-індіанка (інд.).


[Закрыть]. Він жадібно втягнув у себе дух кави й озирнувся до дівчини.

– Я – чечако, – сказав він.

Невдоволений вираз її свідчив, що для неї це й так ясно. Але Кіт не журився.

– Я кинув оту залізяку, тобто револьвер, – пояснив він.

Тоді дівчина впізнала його, і очі її заблищали.

– Я ніколи не думала, що ви дістанетесь аж сюди, – одказала вона.

Кіт знов понюхав повітря.

– Як я люблю каву! – мовив він, уже не криючись. – Ось вам мій мізинець – одріжте його; я буду вашим рабом на все життя, тільки налийте мені чашечку кави.

За кавою він назвав себе, і вона сказала йому своє ім'я – Джой [3]3
  Joy– радість (анг.).


[Закрыть]Гастел. Він також дізнався, що вона здавна живе в цих краях. Вона народилася в факторії на Грейт Слейв і ще дитиною перейшла з своїм батьком через Скелясті гори й спустилася до Юкону. Тепер вона знову подорожує разом з батьком, але останній затримався десь у Сіетлі. Він мало не загинув під час катастрофи на злощасному «Гантері» і повернувся назад до Пюджета на пароплаві, що його врятував.

А що дівчина не вилізала з-під ковдр, Кіт не затягнув розмови і, героїчно ухилившись від другої чашки, звільнив намет від себе і свого багажу. Він пішов геть, думаючи про те, яке в неї гарне ім'я і очі, що їй не більш як двадцять або двадцять два роки, що її батько, певно, француз, що в неї сильна воля та палка вдача і що виховувалась вона деінде, тільки не тут.