Текст книги "Смок і Малий"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

З годину вони мовчали, хоч Смок помітив, що Джой тихенько перешіптувалась з батьком.

– Я знаю їх, – сказав Малий Смокові. – Це старий Луїс Гастел, справжній золотошукач. А це, певно, його дочка. Він прибув до цієї країни дуже давно і привіз з собою дівчинку, Немовля. Він та Бітлз пустили першого пароплава на Койокуку.

– Я гадаю, нам нема потреби випереджати їх, – сказав Смок. – Нас тільки четверо.

Малий погодився, і вони ще з годину йшли мовчки. Біля сьомої години ранку, коли темряву прорізав останній спалах північного сяйва, вони побачили широкий прохід між горами.

– Струмок Індіанки! – гукнула Джой.

– Диви! – зрадів Малий. – А я розраховував прийти сюди лише за якихось півгодини. Ну й прудко ж ми бігли!

Тут шлях, який вів по Юкону до Дайї, звертав за торосами до східного берега. Їм довелося звернути на ледве помітну стежку, що вилась уздовж західного берега.

Луїс Гастел, котрий ішов попереду, раптом підсковзнувся на нерівній кризі і сів, схопившись обома руками за кісточку. Потім насилу встав на ноги і пішов далі, помітно шкутильгаючи. Через кілька хвилин він знову спинився.

– Нема діла, – сказав дочці. – Я розтяг, собі сухожилля. Іди вперед і зроби заявку за нас обох.

– Чи не можемо ми вам допомогти? – запитав Смок.

Луїс Гастел похитав головою.

– Їй неважко забити паколи на двох ділянках. А я вилізу на берег, розкладу багаття і забинтую ногу. Все буде гаразд. Іди, Джой. Забий паколи повище «Знахідки». Там багатше місце.

– Ось вам трохи березової кори, – сказав Смок, розділивши свій запас на дві рівні чистки. – Та не турбуйтесь, ми подбаємо за вашу дочку.

Луїс Гастел хрипко засміявся.

– Дякую, – сказав він. – Але вона й сама подбає за себе. Ідіть краще слідом за нею.

– А що як я піду попереду? – спитала вона Смока. – Я знаю цей край краще за вас.

– Ведіть нас, – ґречно відповів Смок. – Я з вами згоден: не слід чечако випереджати мешканців Морського Лева. А чи нема тут якогось іншого шляху, щоб їх позбутися?

Вона похитала головою.

– Ми не зможемо замести своїх слідів, і вони йтимуть за нами, наче ті вівці.

Пройшовши чверть милі, вона раптом повернула на захід. Смок помітив, що вони йдуть незайманим снігом, але ні він, ні Малий не вбагнули, що стежка, якою вони йшли, вела, ик і перше, на південь. Якби вони бачили, що робив Луїс Гастел, то вся б історія Клондайку повернула на інше. Старий, вже не шкутильгаючи, побіг за ними, придивляючись до сліду, наче мисливський пес. Він старанно торував стежку, якою вони звернули на захід, а сам рушив на південь.

Шлях вів до річки, але був так мало помітний, що вони часто губили його в темряві. За чверть години Джой Гастел раптом погодилась іти ззаду, дозволивши чоловікам прокладати шлях по снігу. Вони рухались так повільно, що шукачі золота, які йшли слідом почали наздоганяти їх, і коли о дев'ятій годині зайнявся день, позаду, скільки сягало око, видно було безкінечну шеренгу людей. Темні очі Джой радісно заблищали.

– Скільки вже йдемо ми уздовж струмка? – спитала вона.

– Дві години, – відповів Смок.

– Та дві години назад… Буде чотири, засміялась вона. – Отже, старожили Морського Лева врятовані.

Неясна підозра виникла у Смока. Він спинився й запитливо глянув на дівчину.

– Не розумію, – сказав він.

– Не розумієте? Тоді я поясню. Це Норвезький струмок. Індіанка зосталась на півдні.

Смок онімів.

– І ви зробили це навмисне? – запитав Малий.

– Так, навмисне, для того, щоб старожили виграли час.

Вона зайшлася сміхом. Смок глянув на Малого, і обидва розреготались.

– Ну і всипав би я вам, якби в цій країні було хоч трохи більше жінок! – вигукнув Малий.

– Ваш батько не звихнув ноги, а спокійнісінько чекав, поки ми підемо, чи не так? – спитав Смок.

Джой кивнула.

– А ви зостались, щоб обдурити нас?

Джой. знову кивнула, і Смок весело зареготав. То був сміх людини, що одверто визнала себе переможеною.

– Чому ви не гніваєтесь? – спитала вона ображено. – Або не… відлупцюєте мене?

– Треба вертатися, – сказав Малий. – У мене ноги мерзнуть.

Смок похитав головою.

– Значить, ми втратили чотири години. За цей час ми пройшли миль з вісім уздовж Норвезького струмка і зайшли далеченько на південь. Якщо ми підемо прямо і перейдемо хребет, то спустимось до Індіанки де-небудь вище «Знахідки». – Він глянув на Джой. – Хочете йти з нами? Я ж обіцяв вашому батькові дбати про вас.

– Я… – вона завагалась. – Піду, якщо ви не заперечуєте. – Джой дивилася просто на нього і вже не сміялась. – Справді, містере Смок, мені шкода, що я таке вчинила. Але ж хтось мусив захищати інтереси старожилів.

– Мені здається, що ці гони по золото були справжнім спортивним змаганням.

– А мені здається, що ви обидва хороші спортсмени, – сказала вона, зітхнувши, і додала – Шкода, що ви не старожили!

Дві години вони йшли по замерзлому річищу, а потім звернули на південь по виткому струмку. Опівдні вони почали сходити на хребет. Позаду, як і перше, йшла ціла валка людей. Тут і там тоненькі пасма диму показували, що люди отаборились.

Йти було що далі, то важче. Вони по пояс провалювались у сніг і мусили спинятися через кожні кілька кроків, щоб перевести дух. Малий перший заблагав відпочинку.

– Ми вже дванадцять годин у дорозі, – сказав він. – Я втомився. Ви теж. Я голодний і ладен, як той індієць, їсти сиру ведмедину. Ця бідна дівчина теж звалиться з ніг, якщо не з'їсть чого-небудь. Ось тутечки ми й розкладемо багаття. Що, згода?

Вони швидко і вміло заходилися лаштувати тимчасовий табір, і Джой довелося визнати, що навіть досвідчені старожили не впоралися б краще. Соснове гілля з нап'ятими зверху ковдрами давало захисток для вогню і спочинку. Але вони трималися осторонь багаття, поки не розтерли як слід своїх щік і носів.

Смок плюнув, і слина з тихим дзвоном упала додолу.

– Здаюсь! – мовив він. – Я ще ніколи не бачив такого морозу.

– Одної зими на Койокуку було вісімдесят сім градусів, – сказала Джой. – Зараз принаймні сімдесят або сімдесят п'ять. Я, мабуть, відморозила собі щоки. Наче вогнем, пече.

Тут, на схилі хребта, не було криги, а сніг був чистий та твердий, наче цукор. Вони підігрівали його в мисці для промивання золота, поки не назбирали води, щоб зварити кану. Смок смажив сало та відігрівав сухарі. Малий підкидав дров у вогонь. Джой поставила дві тарілки, дві чашки, бляшану з сіллю, змішаною з перцем, та бляшанку з цукром. Вона і Смок їли з однієї тарілки і пили з однієї чашки.

Було десь коло другої години, коли вони перейшли хребет та почали спускатися до Індіанки. На початку зими якийсь мисливець проклав собі стежку через міжгір'я і, мабуть, завжди ступав у свої власні сліди, бо посеред м'якого снігу утворилися нерівні, присипані снігом горбики. Коли нога не потрапляла на такий горбик, то людина провалювалась у незайманий сніг, і, звичайно, падала. Джой тепер палко бажала, щоб обидва її супутники зробили заявки, тому боялася, що через неї вони йдуть повільно, і попросилася наперед. Вона йшла так швидко і зграбно, що Малий був у захваті.

– Подивіться на неї! – гукнув він. – Оце жінка! Глянь, як ступає у своїх мокасинах! Без високих підборів! А які міцні ноги! Ото була б жінка для мисливця на ведмедів!

Джой озирнулася і вдячно посміхнулась йому та Смокові. І Смок помітив товариське почуття в цій посмішці і разом з тим гостро відчув, як багато жіночого було у ній.

Дійшовши до берега Індіанки, вони обернулися і побачили довгу низку шукачів золота, які ледве плентались, спускаючись з хребта.

Спустилися вниз. Річка промерзла до самого дна і була од двадцяти до тридцяти футів завширшки; її береги, алювіального походження, сягали восьми футів. Крига була вкрита незайманим снігом, і наші мандрівники зрозуміли, що вийшли до струмка трохи вище «Знахідки» та останніх заявок старожилів Морського Лева.

– Бережіться джерел! – застерегла Джой, коли Смок почав спускатися до річки. – А то при сімдесяти градусах ви залишитеся без ніг.

Ці джерела, що властиві більшості клондайкських приток, не замерзають навіть у найлютіші морози. Вони утворюють калюжі, вкриті тоненькою кригою та снігом. Людина, ступивши на сухий сніг, зненацька опиняється по коліна в воді. Коли за п'ять хвилин вона не спроможеться зняти взуття, то ноги пропали.

О третій годині дня уже спустився сірий північний присмерк. Вони уважно вдивлялися, шукаючи сухе дерево на другому березі, яке мало означати середню віху останньої ділянки. Джой перша побачила його. Вона кинулась уперед, гукнувши:

– Тут хтось був! Подивіться на сніг! Ось і мітка! Гляньте на цю сосну!

Раптом вона провалилася в сніг.

– От я і вскочила, – жалібно закричала вона – Не підходьте до мене! Я вилізу сама.

Крок за кроком, ламаючи тонку кригу, заховану під сухим снігом, вона вибилась на міцніший лід. Смок кинувся до берега, де ще з весняної повені лежали сухий хмиз та гілки. Коли Джой підійшла до Смока, багаття уже палало.

– Сідайте! – звелів він.

Вона слухняно сіла на сніг. Смок скинув мішок з плечей і послав їй під ноги ковдру.

З гори долинали голоси шукачів золота, які надходили.

– Хай Малий ставить паколи, – пораяла вона.

– Іди, Малий! – сказав Смок, знімаючи з неї мокасини, що вже задубіли від морозу. – Пройди тисячу футів та постав дві жердини. Пакілля на ріжках ми поставимо потім.

Смок складаним ножем зрізав зав'язки її мокасинів. Вони так замерзли, що хрумтіли і вищали під ножем. Сивашські шкарпетки та грубі вовняні панчохи взялися кригою. Здавалося, ніби її ногу вклали до залізного футляра.

– Як ваша нога? – спитав він, роззуваючи далі.

– Я її не відчуваю. Не можу поворухнути пальцями. Але все буде гаразд. Вогонь аж палахкотить. Дивіться, щоб не відморозили собі рук. Вони, мабуть, теж задубіли.

Смок зняв рукавиці і почав бити себе руками по боках. Відчувши, що гаряча кров побігла по жилах, знов заходився роззувати дівчину. Ось з'явилася одна, а потім друга біла ніжка, віддані на поталу жорстокому сімдесятиградусному морозу.

Смок взявся шалено розтирати її ноги снігом. Нарешті Джой відсунулась, заворушила пальцями і радісно поскаржилась на біль.

Тоді він посадовив її на ковдру, ногами ближче до вогню.

– Тепер ви можете самі подбати за них, – сказав Смок.

Джой зняла рукавиці й заходилася розтрати собі ноги, пильно стежачи, щоб тепло зігрівало їх поволі. А в цей час Смок грів свої руки. Сніг не танув і не мокрів, його кристали були тверді, мов піщинки. Поступово біль у відмороженому тілі давав відчути, що кров знову побігла по жилах. Смок підкинув дров, зняв легкий пакунок з плечей дівчини та дістав звідти нову пару взуття.

Повернувся Малий і видерся до них на берег.

– Я одміряв добрих тисячу футів, – сповістив він. – Номери двадцять сім та двадцять вісім. Коли ж я забивав пакіл на номері двадцять сім, то зустрів першого дохляка з тих, що чалапали за нами. Він заявив, що я не маю права на двадцять восьмий номер… Тут я сказав йому…

– Так, так, – гукнула Джой. – Що ж ви йому сказали?

– Сказав, що коли він не відійде на п'ятсот футів, то я зроблю морозиво з його відмороженого носа. Він пішов, а я поставив два центральні паколи, одмірявши по п'ятсот футів уздовж річки. Той тип зайняв сусідню ділянку. Гадаю, що тепер струмок Індіанки уже поділено від верхів'я до гирла. Та наші місця повні. Зараз вже темно, але завтра вранці ми зможемо поставити бічні паколи.

III

На ранок погода змінилася. Було так тепло, що Смок і Малий, ще лежачи у своїх ковдрах, визначили температуру у двадцять градусів нижче нуля. Стужа минула. Поверх їхніх ковдр лежав іній, дюймів у шість завтовшки.

– Доброго ранку! Як ваші ноги? – привітався Смок до Джой Гастел, яка сиділа у спальному мішку і струшувала з себе сніг.

Поки Смок готував сніданок, Малий розклав багаття і приніс льоду з річки. Після сніданку зовсім розвиднілося.

– Піди і постав паколи на ріжках, – сказав Малий. – Коли я рубав кригу на каву, то бачив пісок. Зараз я натоплю води та промию трохи на щастя.

Смок з сокирою в руці пішов забивати паколи. Почавши з центрального пакола номер двадцять сім, він попростував вузенькою долиною до краю ділянки. Він ступав майже автоматично, бо в його уяві й досі жили спогади минулого вечора, йому здавалося, що він якимсь побитом здобув владу не лише над звабними обрисами та міцними м'язами маленьких ніжок, які так старанно розтирав снігом, але й над усіма жінками світу. Невиразне, тепле почуття охопило його. Здавалося, що він повинен підійти до Джой Гастел, взяти її руку й сказати: «Ходімо!»

І раптом він зробив відкриття, яке примусило його забути про владу над білими ніжками. Він не забив пакола на ріжку, бо раптом опинився перед другим струмком. Запам'ятавши суху вербу та височенну сосну, що здаля впадала в око, Смок повернувся до струмка, де стояли центральні паколи. Пройшов річищем навколо широкого, що скидалося на підкову, коліна і побачив, що два струмочки це насправді один і той же струмок. Двічі він пройшов долину з краю в край – від нижнього пакола номер двадцять сім до верхнього пакола номер двадцять вісім – і переконався, що верхній пакол останнього був нижче за нижній пакіл першого. Учора смерком Малий зробив обидві заявки якраз на коліні річки.

Смок почалапав назад до свого маленького табору. Малий саме скінчив промивати пісок.

– Нам поталанило! – гукнув він, простягаючи миску. – Дивись, скільки золота! Тут буде доларів на двісті. Я чимало вештався в цих краях, але ще не бачив такого скарбу.

Смок байдуже глипнув на золото, налив собі чашку кави й сів. Джой відчула біду і кинула на нього стурбований, запитливий погляд. Малого розгнівала байдужість товариша.

– Чому ти не радієш? – спитав він. – Ми здобули таке багатство, а ти й подивитися не хочеш.

Перш ніж одповісти, Смок відпив ковток кави.

– Малий, знаєш, що наші заявки нагадують Панамський канал?

– Не розумію.

– Східний вхід до Панамського каналу лежить на захід від західного входу. От тобі й все.

– Нічогісінько не розумію! – сердивсь Малий.

– Цебто ти зробив обидві заявки на великому коліні.

Малий впустив миску з золотом.

– Далі! – заблагав він.

– Верхній пакіл двадцять восьмого номера на десять футів нижче за нижній пакіл номера двадцять сім.

– Ти хочеш сказати, що нам нічого не дістанеться?..

– Навіть на десять футів менше, ніж нічого.

Малий побіг униз берегом. Через п'ять хвилин він вернувся. У відповідь на запитливий погляд Джой бідолаха тільки кивнув головою. Не кажучи й слова, прийшов до зваленого дерева і сів, утупивши очі в сніг перед своїми мокасинами.

– Ми можемо зараз повернутися в Доусон, – сказав Смок, згортаючи ковдри.

– Мені дуже прикро, Смоку, – сказала Джой. – Це все через мене.

– Нічого! – відповів він. – Усьому свій час.

– Але це моя провина, тільки моя! Тато зробив на мене заявку біля «Знахідки». Я віддаю її вам!

Він похитав головою.

– Малий! – благала вона.

Малий теж похитав головою і раптом зареготав. І довго реготав, як божевільний.

– Це не істерика, – пояснив він. – Мені іноді буває страх як весело.

Його погляд упав на миску з золотом. Він пхнув її ногою і розсипав золото на снігу.

– Воно не наше, – пояснив він. – Воно належить тому бевзю, якого я вчора нагнав. Ходімо, Смоку! Вертаймося в Доусон! А втім, якщо ти хочеш убити мене, я й пальцем не поворухну, щоб стати тобі на заваді.

МАЛИЙ БАЧИТЬ СНИ

І

– Дивно, що ти ніколи не граєш, – сказав Малий Смокові, коли вони якось сиділи в «Оленячому Розі». – Невже тобі не кортить?

– Воно-то кортить, – відповів Смок. – Але я волію грати тільки на виграш.

Навколо них у великій залі бару стояв гамір і тріск десятка гральних столів, за якими люди, у хутрі та мокасинах, пробували свого щастя. Смок показав на них рукою.

– Поглянь, – сказав він. – Навіть найпростіший математичний розрахунок говорить, що всі вони сьогодні більше програють, ніж виграють. Багато хто програв уже й зараз.

– Ти добре знаєш арифметику, – промимрив Малий. – І взагалі, ти маєш рацію. Але, крім того, існують ще факти. Бувають іноді й хвилини щастя. І тоді кожен може виграти. Я це знаю, бо не раз бачив, як дехто підряд загрібав банк за банком. Єдиний спосіб виграти – це чекати, поки прийде твоє щастя, і тоді вже грати до краю.

– Як на твоє, то все це просто, – критично зауважив Смок.

– Лихо в тому, – сказав Малий, – що більшість гравців не розуміє, коли їм справді таланить. Мені теж доводилося пошитися в дурні. Але все треба в житті спробувати.

Смок похитав головою.

– Тут теж статистика, Малий. Більшість людей невірно підраховує свої можливості.

– Невже ти ніколи не відчував, що слід тобі лише поставити гроші, як ти одразу виграєш?

Смок засміявся.

– Надто багато шансів проти мене. Але ось що, Малий. Зараз я поставлю на карту долар. Побачимо, чи дасть вона нам щось на чарку.

Смок попрямував до столу, але Малий схопив його за руку.

– Почекай. Я почуваю, що сьогодні мені щаститиме. Постав краще цього докера на рулетку.

Вони підійшли до столу з рулеткою, поблизу буфету.

– Чекай, поки я скажу, – порадив Малий.

– На який номер? – спитав Смок.

– Вибирай сам. Але жди, поки я скажу.

– Чи не думаєш ти, що я маю більше шансів за цим столом? – звернувся Смок.

– У тебе їх стільки ж, скільки і в решти гравців.

– Але менше, ніж у круп'є.

– Дивись і чекай, – сказав Малий. – От тепер став!

Круп'є саме пустив маленьку кульку з слонової кістки по гладенькому обідку колеса. Смок через плече іншого гравця кинув навмання свого долара. Монета покотилася по зеленому сукну й зупинилася якраз навпроти номера 34.

Кулька теж спинилася, і круп'є проголосив:

– Виграв тридцять четвертий.

Він згріб зі столу гроші, і Смок забрав тридцять п'ять доларів. Малий поплескав його по плечу.

– Оце і є щастя, Смоку! – Як я відчув мого, не розумію. Але я знав, що ти виграєш. Якби твій долар упав на якийсь інший номер, то все одно б виграв. Коли вже прийшло щастя, ніщо йому не завадить.

– Ну, а коли б випав подвійний нуль? – спитав Смок, коли вони йшли до буфету.

– Тоді і твій долар упав би на подвійний нуль, – відповів Малий. – Це неминуче. Ось ходімо назад до столу. Мені сьогодні щастить, і, давши тобі виграти, я хочу й сам виграти.

– У тебе є якась система? – запитав Смок хвилин через десять, коли Малий програв уже сто доларів.

Той сердито крутнув головою, розклав фішкн на 3, 11 та 17, а дріб'язок кинув на «зелене».

– Хай чортяка вхопить усіх йолопів, що грають за системою, – відповів він, коли круп'є згріб його гроші.

Смок, спочатку байдужий до гри, раптом зацікавився нею і почав уважно стежити за кулькою, ставками й виграшами. Сам він не грав. Він так захопився, що коли Малий вирішив, що з нього досить, то ледве відтяг Смока від столу.

Круп'є повернув Малому торбинку з золотом, що той давав йому під заклад, і клаптик наперу, на якому було надряпано: «Відсипати 350 доларів». Малий поніс торбинку та папірця вагареві, що сидів за великими терезами. Той одважив 350 доларів і всипав їх у скриню.

– Цього разу твоє щастя підтвердило вірність статистики, – пожартував Смок.

– Але я мусив грати, щоб збагнути це, – сказав Малий. – Я трохи переграв, бо мені хотілось довести тобі, що щастя все-таки існує.

– Не сумуй, – посміхнувся Смок. – Зате я підстеріг його.

Очі в Малого заблищали.

– Та ну? Чого ж ти вагаєшся? Грай!

– Зачекай трохи. Скоро я вироблю таку систему, що забиратиму всі виграші за цим столом.

– Систему! – простогнав Малий і з великим жалем глянув на товариша. – Смоку, послухай мене та облиш ці кляті системи. Вони завжди спричиняються до нещастя.

– Тому вона й подобається мені, – відповів Смок. – Система – це статистика. Якщо система правильна, ніколи не програєш. А щастя завжди може зрадити.

– Я бачив багато отих систем, але не знаю жодної, що вигравала б. – Малий помовчав і зітхнув. – Слухай-но, Смоку, коли ти схибнувся на систему, то краще нам тікати звідси. Та й час уже вирушати в дорогу.

II

Кілька тижнів обидва сперечались. Смок гаяв час, слідкуючи за рулеткою, а Малий наполягав на тому, щоб вирушати в дорогу. Коли ж загомоніли про похід вниз по Юкону за двісті миль, Смок рішуче відмовився.

– Слухай, Малий, я не піду, – заявив він. – Ця подорож забере десять день, а за цей час я сподіваюсь удосконалити свою систему. Вже зараз я міг би виграти. Нащо ж мені пертися в таку далечінь?

– Смоку, я за тебе піклуюся, – відповів Малий. – Ти ж скоро зовсім, втратиш глузд, і я ладен тягти тебе хоч до самого полюса, а би відволікти від цього столу.

– Марно турбуєшся. Адже я вже дорослий, бо досить наївся ведмедини. Якщо й доведеться тобі тягти, то не мене, а золото, що я виграю за своєю системою. І, мабуть, доведеться ще брати собак на підмогу.

Малий тільки застогнав у відповідь.

– Але не спробуй грати сам, – провадив Смок. – Ми потім поділимо виграш навпіл, та для початку мені потрібні всі наші гроші. Це система ще нова, і, можливо, я зроблю кілька помилок.

III

Нарешті, після багатьох днів спостережень і роздумів настав вечір, коли Смок оповістив, то він вступає до бою. Малий, похмурий та сумний, йшов, ніби на похорон, до «Оленячого Рогу». Смок накупив фішок і примостився біля круп'є. Довго бігала кулька, а Смок так і не зважувався поставити фішку. Малому вже й терпець увірвався.

– Кидай! Ну, кидай же! – заохочував він. – Скінчиться нарешті цей похорон? Ти що, боїшся?

Смок хитав головою і чекав. Після дванадцятого кону він раптом поставив десять однодоларових фішок на номер 26. Номер виграв, і круп'є заплатив Смокові триста п'ятдесят доларів. Потім, пропустивши десять, дванадцять, тридцять партій, Смок знову поставив десять доларів на номер 32. Він знову виграв триста п'ятдесят доларів.

– Це – щастя! – схвильовано прошепотів Малий. – Грай далі!

Минуло півгодини, а Смок не зробив жодної ставки, згодом поставив десять доларів на номер 34 і виграв.

– Поталанило! – прошепотів Малий.

– І зовсім ні, – відповів Смок. – Це діє моя система. Егеж, вона не погана?

– Вигадуй! – сердився Малий. Щастя приходить різними шляхами. Ніякої системи не може й бути. Тобі просто щастить.

Смок перемінив спосіб гри. Він ставив здебільшого маленькі фішки, розкидаючи їх тут і там, і частіш програвав, ніж вигравав.

– Облиш, – порадив Малий. – Забирай гроші й тікай. Більше не виграєш!

Тут кулька знову побігла по колу, і Смок кинув десять фішок на номер 26. Кулька зупинилася на 26, і круп'є ще раз виплатив Смокові триста п'ятдесят доларів.

– Коли вже грати, то грати! – зрадів Малий. – Став зразу двадцять п'ять доларів.

Минуло півгодини, і за цей час Смок знову програв та виграв незначні суми. Потім він раптом поклав двадцять п'ять доларів на «подвійний нуль», і одразу ж круп'є виплатив йому вісімсот сімдесят доларів.

– Розбуди мене, Смоку! Це якийсь сон, – простогнав Малий.

Смок посміхнувся, заглянув до свого блокнота й почав щось підраховувати. Цей блокнот він уже кілька разів діставав з кишені і щось туди записував.

Навколо столу згромадилася юрба. Багато гравців пробували ставити на ті самі номери, що й Смок. Тоді він почав грати інакше. Десять разів підряд він ставив на 18 і програвав. Тут навіть найупертіші послідовники облишили його. Тоді він поставив на інший номер і виграв триста п'ятдесят доларів. Гравці повернулися і знову покинули його після ряду програшів.

– Облиш, Смоку, облиш! – радив Малий. – Навіть найбільшому щастю приходить край, отож, і твоєму кінець. Більше не виграєш.

– Ще раз – і все! – відповів Смок.

Кілька хвилин він грав: програвав, то вигравав, розкидаючи дрібні фішки по столі, а потім кинув двадцять п'ять доларів на «подвійний нуль».

– Давайте розрахуємось, – сказав він банкометові, коли знов виграв.

– Не треба показувати мені рахунок, – сказав Малий, коли вони йшли до вагаря. – Я стежив увесь час. Ти виграв щось коло трьох тисяч шестисот. Еге ж?

– Три тисячі шістсот тридцять, – відповів Смок. – А тепер однеси пісок додому. Так ми умовились.

IV

– Не спокушай долі, – застерігав Малий другого вечора, коли Смок зібрався йти до «Оленячого Рогу». – Тобі пощастило, але всьому буває край. Доля зрадлива.

– Яке там щастя, Малий. Система. Я не можу програти.

– До біса твою систему! Ніяких систем не існує. Я колись виграв сімнадцять разів підряд. Хіба то була система? Дурниці! Просто якесь гемонське щастя! Тільки я злякався й загнуздав його. Якби грав далі, то виграв би тисяч тридцять на свої два долари.

– І все ж, Малий, у мене справжня система.

– Доведи мені це.

– Я вже довів. Ходімо зі мною, і ти побачиш.

В «Оленячому Розі» всі втупилися у Смока. Гравці розступились перед ним, і він знову сів біля банкомета. Цього разу він грав зовсім інакше. За півтори години він зробив тільки чотири ставки, але кожна була по двадцять п'ять доларів і кожна виграла. Смок одержав три тисячі п'ятсот доларів, і Малий знову поніс додому золотий пісок.

– Тепер час припинити гру, – радив Малий, сівши на ріжок лавки та скидаючи мокасини. – Ти виграв сім тисяч. Треба бути дурнем, щоб спокушати щастя.

– А про мене, то треба бути божевільним, щоб не використати таку систему, як моя.

– Ти розумний хлопець, Смоку. Ти вчився в коледжі. Ти за одну хвилину змикитиш більше, ніж я за сорок тисяч років. Але ти гірко помиляєшся, коли звеш своє щастя системою. Я таки трохи поблукав по світу і дещо бачив, тому скажу тобі по щирості, що ніяка система в цій грі неможлива.

– Але ж я довів тобі і можу не раз довести!

– А от і ні, Смоку. Це все сон. Ось я прокинусь, розкладу вогнище та приготую сніданок.

– Та ось же, невіро ти, – ось золото! Полапай його.

Смок кинув товаришеві на коліна туго набиту торбину з золотим піском. Вона важила тридцять п'ять фунтів, і Малий добре відчув її вагу.

– Це – дійсність! – вигукнув Смок.

– Що ж, я бачив у своєму житті багато снів, що скидалися на дійсність. Уві сні все можливе. А в справжньому житті ніяка система неможлива. Я не вчився в коледжі, але вважаю, що твій неймовірний виграш – лише сон.

– Це – «Гамільтонів закон ощадності», – засміявся Смок.

– Я ніколи не чув про твого Гамільтона, але він, очевидячки, має рацію. Я сплю, Смоку, а ти мучиш мене своєю системою. Коли ти справді любиш мене, то гукни: «Малий! Вставай!» – і я прокинусь та приготую сніданок.

V

На третій вечір круп'є повернув Смокові його першу ставку – п'ятнадцять доларів.

– Маєте право ставити тільки десять, – сказав він. – Найвищу ставку зменшено.

– Злякалися! – засміявсь Малий.

– Хто не хоче, може не грати, – одповів круп'є. – І скажу вам по щирості, що я волів би не бачити вашого приятеля біля свого столу.

– Злякалися його системи, га? – глузував Малий, коли круп'є сплачував триста п'ятдесят доларів.

– Яка там система! У рулетці ще не було системи. Але щастя примхливе. От йому поталанило, і я не хочу допустити, щоб мій банк лопнув.

– Злякалися!

– Гра – бізнес, як і всякий інший, друже. Ми не філантропи.

Щовечора Смок вигравав, кожного разу граючи інакше. Експерти, що тиснулися біля столу, записували його номери і ставки, даремно намагаючись зрозуміти його систему. Вони присягалися, що йому просто щастить, щоправда, так щастить, як ще нікому в світі.

Те, що Смок щоразу грав інакше, зовсім збивало їх з пантелику. Іноді, уткнувши ніс у свого блокнота і щось підраховуючи, він протягом години не брав участі у грі. Потім раптом вигравав три найбільші ставки й загрібав тисячу доларів за якихось п'ять або десять хвилин.

А то ще він надзвичайно щедро розкидав фішки по всьому столу. Це тривало хвилин десять, тридцять, і раптом, коли кулька стишувала свій хід, Смок ставив найбільшу ставку на ряд, на колір, на номер і вигравав на всі три. Одного разу, щоб зовсім збити з пантелику тих, що хотіли розгадати його таємницю, Смок програв сорок найбільших ставок. Але щовечора неодмінно Малий односив додому золотого піску на три тисячі п'ятсот доларів.

– І все ж ніякої системи тут немає, – твердив Малий, лягаючи спати. – Я пильно стежу за твоєю грою, але не бачу в ній ладу. Ти ніколи не граєш однаково, а тільки те й робиш, що береш виграші, коли захочеш, і не береш, коли не бажаєш.

– Можливо, що ти ближче до правди, ніж сам гадаєш. Я справді програю навмисне. Але це теж входить в мою систему.

– До біса твою систему! Я розмовляв з усіма гравцями, всі вони переконані, що системи тут не може бути.

– Але ж я щовечора доводжу їм, що система існує.

– Слухай-но, Смоку, – сказав Малий, збираючись гасити свічку. – Я таки справді здурів. Може, ти думаєш, що це свічка? Це не свічка. І я – не я. Я десь на привалі, лежу в своїх ковдрах з роззявленим ротом, і мені все це верзеться. І ти – не ти, як і свічка – не свічка.

– Дивно тільки, як нам обом сниться одне й те саме, – зауважив Смок.

– Зовсім ні. Ти мені просто ввижаєшся уві сні. І інші теж розмовляють зі мною уві сні. Я, мабуть, збожеволію. Якщо цей сон триватиме довше, то я раптом почну кусатися й завивати!

VI

На шостий вечір гри найбільшу ставку зменшили до п'яти доларів.

– Гаразд, – сказав Смок банкометові. – Я хочу й сьогодні взяти свої три тисячі п'ятсот доларів. Ви лише змусите мене грати довше, ніж вчора.

– Чому ви не граєте за яким-небудь іншим столом? – зі злістю спитав круп'є.

– Бо мені тут подобається! – Смок глянув на пічку, що гула за кілька кроків од нього. – Тут нема протягу, тепло та затишно.

Принісши додому дев'ятий мішок золотого піску, Малий мало з глузду не з'їхав.

– Досить з мене, Смоку! Я бачу, що й справді не сплю. Взагалі системи не може бути, але ти її винайшов. Двічі по два не чотири, а більше. Все пішло шкереберть. К бісу таблицю множення! Два – це вісім, дев'ять – одинадцять, а два рази по два – вісімсот сорок шість з… половиною. Ніщо – це щось, а нічого – це все. Двічі все – дорівнює кольдкрему, пісній сметані і ситцевим коням. Ти винайшов систему! Чого не було, те є, а чого нема, те буде. Сонце сходить на заході, місяць обернувся на монету, зорі – це м'ясні консерви, цинга – благословення боже, той, хто помер – живий, скелі течуть, вода – це газ, я – не я, а ти – не ти, і, можливо, ми близнюки, якщо ми не картопля, засмажена на мідному купоросі. Розбудіть мене! Ой, розбудіть мене!

VII

Наступного ранку до їхньої хати завітав гість. Смок знав його. То був Гарві Моран, власник рулетки в «Тіволі». Коли він заговорив, в його низькому голосі чулось благання.

– Ви всіх нас ошелешили, Смоку, – почав він. – Я прийшов за дорученням власників дев'ятьох гральних столів. Ми нічого не розуміємо, хоч знаємо, що в рулетці ніколи не існувало якоїсь системи. Всі математики повторюють те саме. Рулетка сама по собі система, і тому ніяка інша система не може її побити, бо тоді арифметику треба викинути на смітник.

Малий завзято закивав.

– Коли система може побити систему, тоді зовсім нема ніякої системи, – провадив далі Моран. – Інакше довелось би визнати, що одна річ може бути у двох різних місцях одночасно або дві речі можуть бути одночасно в одному місці, дарма що це місце здатне вмістити лиш одну з них.