Текст книги "Смок і Малий"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Уентворт вискочив, дико глипнув очима і пірнув назад до халупи. За хвилю він вийшов знову, згинаючись під важким мішком. Смок і Малий кинулись на нього, наче голодні вовки, – той упав – мішок на нього. Смок схопив мішка, та Уентворт вп'явся йому в коліна, піднявши бліде, як у мерця, обличчя.

– Дайте мені хоч десять… десять… Ну, п'ять! – лементував він і в божевільній люті нахилив голову, щоб укусити Смока за литку, але роздумав і заходився знову благати – П'ять… тільки п'ять! – скиглив він. – Я сам хотів її завтра оддати. Так, завтра… Бо в ній життя… Життя! Залиште хоч п'ять!

– Де другий мішок? – урвав його Смок.

– Я з'їв його, – признався той. – Тут – все, що лишилося. Дайте мені хоч трошки!

– З'їв! – вигукнув Малий. – Цілий мішок! А ті бідолахи помирали без неї! Ось тобі! Ось! Свиня! Бидло!

Перший стусан одірвав Уентворта від Смокових колін. За другим він перекинувся в сніг. Та Малий не вгавав.

– Бережи пальці, – порадив Смок.

– Я б'ю його п'яткою, – відповів Малий. – Я йому всі ребра поламаю. Я йому щелепи поскручую. Ось тобі! Ось! Шкода, що в мене на ногах мокасини, а не чоботи. Ах ти ж свиня!

VIII

Цю ніч в таборі ніхто не спав. Година за годиною Смок і Малий обходили хворих, вливаючи життєдайний картопляний сік в спотворені людські роти. Настав день, а вони не переставали працювати. І так до вечора.

Більше ніхто не вмер. Найтяжчі хворі почали видужувати з дивовижною швидкістю. На третій день люди, що тижнями не вставали з ліжка, повилазили з халуп і шкандибали потроху на милицях. І навіть сонце, що дна місяці схилялося до північного пругу, вперше проглянуло над ущелиною.

– Не дам, – казав Малий Уентвортові, що все скиглив та жебрав. – Тебе цинга й не зачепила. Ти зжер, собако, цілий мішок і тепер гарантований від цинги на двадцять років. Тільки побачивши тебе, я почав розуміти господа бога, бо завжди дивувався, що він дозволив жиги сатані. Тепер я розумію його. Він помилував сатану так само, як я тебе помилував. Але все життя жалітиму, що не порішив тебе.

– Я вам ось що пораджу, – сказав Смок Уентвортові. – Ці люди швидко видужають. Ми з Малим виїдемо звідси, і тоді не буде нікого, щоб захистити вас. Он шлях. До Доусона вісімнадцять день подорожі.

– Збирай манатки, Еймосе, – додав Малий. – Бо те, що я зробив, ніщо, порівнюючи з тим, що зроблять ці люди, коли видужають.

– Джентльмени, я прохаю вислухати мене, – заскиглив Уентворт. – Я чужий в цій країні. Я не знаю тутешніх звичаїв. Я не знаю шляху. Дозвольте мені їхати з вами. Я дам вам тисячу доларів, якщо ви дозволите мені поїхати з вами.

– А чому ж, – злісно посміхнувся Смок. – Якщо тільки Малий згодиться.

– Хто? Я? – Малий з величезним зусиллям стримався й спокійно заговорив. – Я ніщо. Я хробак, кліщ, брат пуголовка, мушиний син. Я не боюся і не гидую всією твар'ю, що лазить та плазує. Але подорожувати з такою потворою, з таким виродком!.. Одійди, чоловіче, мене нудить.

І Еймос Уентворт пішов сам, тягнучи за собою санки, навантажені харчем. За милю його наздогнав Малий.

– Йди-но сюди! – покликав він його. – Давай! Давай! Витрушуй кишені!

– Я не розумію, – тремтячим голосом сказав Уентворт, добре пригадуючи ті два прочухани, які завдав йому Малий.

– А тисяча доларів? Ти забув? Та тисяча, що Смок заплатив тобі за картоплину? Ну, поспішай, бо…

Уентворт віддав йому торбинку з золотом.

– Щоб тебе вонючка покусала! – гукав на прощання Малий. – Ачей ти сказишся і здохнеш!

ЯЄЧНА ПАНІКА

І

Це трапилося одного морозного ранку у великій крамниці Акційного товариства в Доусоні. Люсіль Ерол, яка щось вибирала біля прилавка, покликала до себе Смока. Продавець пішов за чимось у комору. Незважаючи на жару в кімнаті, вона знову надягла свої рукавиці.

Смок охоче скорився її заклику, адже не було в Доусоні мужчини, котрий би не пишався тим, що на нього звернула увагу Люсіль Ерол, естрадна співачка, що давала вистави в місцевому театрі.

– Яка нудота! – закопиливши губу, поскаржилась вона, як тільки вони стиснули одне одному руки. – Уже цілий тиждень у Доусоні нічого не трапилось. Маскарад, що його мав улаштувати Скіф Мітчел, перенесено. Не п'ють, не гуляють. І в театрі завжди порожньо. Та й два тижні вже не було пошти. Одним словом, усе місто влізло в свої нори та залягло спати. Треба щось придумати. Треба розворушити це місто. А хто ж його розворушить, як не ми? Крім того, я посварилася з Скаженим.

І одразу ж перед очима Смока постало два видіння: лице Джой Гастел і він сам на витолоченому снігу, в холодному світлі північного сяйва, забитий метким пострілом вищезгаданого Чарлі Скаженого. У Смока не було ніякого бажання встрявати до цієї справи, і Люсіль Ерол це помітила.

– О, та я бачу, що ви мене не зрозуміли, – сказала вона, сміючись і трохи гніваючись. – Ви ще нічим не заслужили, щоб я вішалась вам на шию.

– Несподівана радість часом крає нам серце, – пробурмотів Смок, зітхаючи з полегкістю.

– Брехун, – кокетливо сказала вона. – Ви ж, бідолаха, страшенно злякались. Та не в тім річ. Я зовсім не збираюсь покохати вас. А якщо ви зважитесь закохатися в мене, то матимете справу з Скаженим. Ви ж знаєте його. Крім того, я… я не назавжди посварилася з ним.

– Загадуйте далі, – засміявся Смок. – Можливо, і я відгадаю, куди ви гнете.

– Нема потреби відгадувати. Я вам скажу по щирості. Скажений думає, що я гніваюся на нього, розумієте?

– А насправді, ні?

– Звичайно, ні. Тільки це між нами. Бо він думає, що всьому кінець. Я всім так кажу, і він вартий того.

– При чому ж тут я? – спитав Смок.

– А ось при чому. Ви заробите купу грошей, ми позбиткуємося над Скаженим і звеселимо цілий Доусон. А найголовніше, заради чого вся ця витівка, – Скажений схаменеться, йому пора схаменутися. Бо він занадто вже буйний. І це тому, що він таке здоровило і має стільки отих золотих ділянок, що й не може порахувати.

– Та ще й заручений з найкращою жінкою на Алясці, – додав Смок.

– Так, звичайно… дякую. Але це ще не причина, щоб чинити бешкети. Минулого вечора його знов прорвало. Засипав усю підлогу в барі золотим піском. Мабуть, на тисячу доларів. Розв'язав торбинку й заходився сипати під ноги танцюристам. Ви чули про це, звичайно?

– Так, сьогодні вранці. Хотів би я підмітати там підлогу. Але я все ж таки не розумію, до чого тут я?

– Слухайте. Він занадто буйний. Я розірвала наші заручини. А він тепер поводиться так, ніби в нього розбите серце. Ну от, ми й дійшли до суті. Я дуже люблю некруто зварені яйця.

– Овва! – вигукнув Смок. – А вони ж тут до чого?

– Не поспішайте.

– Але що спільного з вашими заручинами мають рідкі яйця?

– Багато спільного, тільки ж майте хоч трохи терпіння.

– Слухаю, слухаю, – запевнив Смок.

– Так от. Я люблю рідкі яйця. А в Доусоні їх обмаль.

– Я теж це знаю. Найбільше їх у ресторані Славовича. Шматок шинки з яйцем коштує там три долари, а з парою – всі п'ять. Цебто, два долари за яйце. Тільки магнати можуть їх їсти.

– Скажений теж любить їх, – провадила Люсіль, – але річ не в тім. Я щоранку об одинадцятій снідаю у Славовича. І неодмінно з'їдаю два яйця. – Вона помовчала, щоб зробити більше враження. – Уявіть собі, що хтось закупить усі яйця…

Вона спинилась, а Смок захоплено дивився на неї, в душі схвалюючи вибір Скаженого.

– Ви не слухаєте, – сказала вона.

– Говоріть, – одповів Смок. – Я слухаю. Що ж далі?

– Дурненький. Ви ж знаєте Скаженого. Він побачить, як я сумую, що нема яєць, а в душі його я читаю, як у книзі, і що ви гадаєте він робитиме?

– Кажіть самі

– Тоді він кинеться розшукувати того, хто скупив яйця і перекупить їх, скільки б вони не «коштували. Уявіть собі таку картину: я приходжу до Славовича об одинадцятій годині. Скажений сидить за сусіднім столиком. Будьте пенні, що він сидітиме там. «Два рідко зварених яйця!» – кажу я офіціантові. «Шкода, міс Ерол, – відповідає він, – яєць нема». Тоді Скажений гукає своїм ведмежим басом: «Дайте мені омлет із шести яєць!» «Зараз, сер!» – каже офіціант і приносить їх. Уявіть собі таке: Скажений скоса поглядає на мене, а я стою, як та крижана бурулька, і теж кличу офіціанта. «Шкода міс Ерол, – каже він, – але це власність містера Скаженого». А той тим часом тріумфує і, вдаючи, що нічого не помітив, уминає омлет з шести яєць. А ось інша картина: Славович власноручно приносить мені два некруто зварених яйця і каже: «Це вам, міс, від містера Скаженого». Що я мушу зробити? Я посміхаюсь Скаженому, і тоді ми, звичайно, миримося, і він навіть вважатиме, що заплатив дуже дешево, купивши всю партію яєць по десять доларів за кожне.

– Далі, далі, – підганяв Смок. – Яка ж моя роль у цій справі?

– Дурненький. Ви й закупите цю партію яєць. І почнете це сьогодні, зараз же. Скупіть усі яйця в Доусоні по три долари, а потім з великим баришем продасте їх Скаженому. Ну й тоді, коли ми розкажем, в чому річ, всі глузуватимуть з Скаженого. Це його трохи приборкає, а ми з вами поділимо славу. Ви загребете купу грошей, а Доусон довго ще реготатиме. Звичайно, якщо… ви вважаєте цю спекуляцію за непевну, то я вкладу свої власні гроші.

Це було вже занадто. Смок був простою людиною з Заходу і мав усталені погляди на жінок та гроші. Хіба він міг взяти у неї золото?

II

– Гей, Малий, – гукнув він товариша, що швидко простував Головною вулицею з пляшкою якогось замороженого питва під пахвою.

Смок перейшов через дорогу.

– Де це ти вештався цілий ранок?

– Був у лікаря, – одповів Малий, підносячи пляшку. – Захворіла Саллі. Минулого вечора, годуючи її, я побачив, що в неї облазить морда та хвіст. Лікар каже…

– Пусте, – нетерпляче урвав Смок. – Я хочу…

– Що це тебе вкусило? – сердито спитав Малий. – У Саллі все хутро облізе в такий мороз.

– Хай Саллі трохи почекає. Слухай, Малий…

– Кажу тобі, що вона не може чекати. Це жорстокість щодо тварини. Чого це ти раптом розходився?

– Я розповім тобі. Але спершу зроби мені послугу.

– Гаразд, – відповів Малий, зразу ж заспокоївшись. – Що там таке? Хай собі Саллі облазить. Я слухаю.

– Прошу купити яєць для мене.

– Тоді, може, ще й одеколону й пудри? А бідна Саллі хай облазить. Слухай-но, Смоку. Якщо ти хочеш жити по-панськи, то можеш сам собі купувати. А з мене вистачить і бобів з салом.

– Я теж купуватиму, але я хочу, щоб ти допоміг мені. Ну, а тепер помовч. Слово належить мені. Ходи негайно до Славовича, заплати йому хоч по три долари за яйце, але забери все, що в нього е.

– Три долари! – застогнав Малий. – А я чув, що в нього їх аж сімсот у запасі. Дві тисячі сто доларів за якісь там курячі покидьки! Знаєш, що, Смоку! Чи не пішов би ти краще до лікаря? Він врятує тебе, і це нам коштуватиме тільки одну унцію. Бувай! Мені пора.

Але Смок схопив товариша за плече.

– Смоку, я все для тебе зроблю, – гаряче сказав Малий. – Якби ти схопив нежить або скрутив собі обидві руки, я день і ніч сидів би біля тебе і витирав би тобі носа. Але хай мене бог поб'є, коли я переведу дві тисячі сто дзвінких доларів на оті курячі покидьки.

– Це ж не твої долари, а мої. Я затіяв одну справу. Я хочу скупити всі яйця в Доусоні, Клондайці та на Юконі. І ти повинен допомогти мені. Зараз у мене нема часу розповісти тобі, в чім річ. Я зроблю це потім, і, коли хочеш, можеш теж пристати. Але треба негайно скупити всі яйця. Біжи до Славовича й купуй у нього все гуртом.

– Але що я йому скажу? Він же знає, що я стільки не з'їм.

– Не кажи нічого. Гроші самі скажуть. Він править за варене яйце два долари. Запропонуй йому по три за сире. Якщо він буде дуже цікавитися, то, скажи, що хочеш розводити курчат. Мені все одно, були б яйця. Вишукуй всі яйця, які тільки є в Доусоні. Та поспішай! Не забудь і отої маленької жінки, що живе за тартаком і шиє мокасини: в неї знайдеться десяток-другий.

– Гаразд. Смоку. Але найбільша партія – у Славовича.

– Давай! Давай! Ввечері я все розповім докладно.

Але Малий замахав пляшкою.

– Спершу вилікую Саллі. Яйця підождуть Коли їх досі не з'їли, то не з'їдять і за той час, поки я подбаю за хвору собаку, що не раз рятувала нам життя.

III

Ніколи ще жоден товар не скуповували так швидко. За три дні всі яйця в Доусоні, за винятком кількох десятків, були в руках Смока й Малого.

Купуючи, Смок щедро поступався. Він не соромлячись признався, що купив у якогось старигання з Клондайка сімдесят двоє яєць по п'ять доларів кожне. Малий закупив більше і дешевше. Він заплатив тільки по два долари жінці, котра шила мокасини, і пишався тим, що вигідно сторгувався зі Славовичем, купивши у нього сімсот п'ятдесят яєць по два з половиною долари кожне. Зате у маленькому ресторані навпроти, де було всього сто тридцять чотири яйця, з нього злупили по два долари сімдесят п'ять центів за штуку. Але кілька десятків зоставалося в руках двох осіб. Малий вів справу з індіанкою, що жила на пагорку, за шпиталем.

– Я піду до неї сьогодні, – сказав він другого ранку. – А ти, Смоку, помиєш посуд. Я повернусь за мить, коли тільки не лусну там на місці. Я завжди волію мати справу з чоловіками. Ці чортові жінки страшенно вимотують покупця.

Повернувшись опівдні, Смок побачив, що Малий сидить рачки і натирає маззю хвіст Саллі. Його обличчя було байдужим, і це здавалося підозрілим.

– Як повелося? – недбайливо спитав він нарешті.

– Нічого, – одповів Смок. – А як ти порозумівся з своєю скво?

Малий кивнув головою на бляшану цеберку з яйцями, що стояла на столі.

– Сім доларів за штуку, – сказав він після довгої мовчанки.

– А я вже пропонував по десять, – признався Смок, – а той чолов'яга відповів мені, що вже продав. Кепська справа, Малий. На ринку з'явився конкурент. Ці двадцять восьмеро яєць можуть наробити нам репету. Бо весь успіх залежить від того, щоб мати всі яйця, до одного, інакше…

Урвавши, Смок уважно глянув на товариша. В Малому було помітно якусь переміну, якесь хвилювання, приховане удаваною байдужістю. Він відклав мазь, поволі та ретельно витер руки об хутро Саллі, встав, пройшов у куток, глянув на термометр, потім повернувся назад. І нарешті заговорив, повільно, тихо та надмірно ввічливо:

– Чи не будеш ти так ласкавий повторити, скільки яєць було у того типа?

– Двадцять вісім.

– Так, – буркнув Малий і злегка кивнув головою. Потім глянув з турботою на пічку. – Смоку, треба нам поставити нову пічку. В цій уже прогоріла духовка, і коржі підгорають.

– Облиш свою духовку, – не витримав Смок, – та кажи вже в чім справа?

– Справа? Ти хочеш знати, в чому справа? Тоді, будь ласка, зверни свої прекрасні очі на ту цеберку, на столі. Бачиш її?

Смок кивнув.

– Гаразд. У цій цеберці, точнісінько – не більше й не менше – двадцять вісім яєць. І за кожне я заплатив сім дзвінких монет. Якщо тобі треба більше пояснень, я залюбки їх дам.

– Далі, – підганяв Смок.

– Гаразд. Той чоловік, що ти з ним торгувався, – височенний індієць, правда?

Смок кивнув, і потім ще довго кивав у відповідь на кожне запитання Малого.

– У нього нема півщоки, бо колись його ведмідь дряпанув, чи не так? Він торгує собаками, так? А звуть його Джім Покарбоване Обличчя?

– Виходить, ми один одному набивали ціну?..

– Звичайно. Та скво – його жінка. Вони живуть на пагорку, за шпиталем. Я міг би купити ці яйця по два долари за штуку, коли б не ти.

– Так само й я, – засміявся Смок. – Але зрештою, це нічого. Ми знаємо, що скупили всі яйця. Це найголовніше.

Цілу годину Малий щось креслив огризком олівця на полях старого часопису. Що незрозуміліші були його ієрогліфи, то веселішим він ставав.

– Он воно як! – сказав він нарешті. – Чи добре? Заприсягаюся, що добре. Ось підрахунки. У нас зараз рівно дев'ятсот сімдесят три яйця. Вони коштують дві тисячі сімсот шістдесят доларів, рахуючи золотий пісок по шістнадцять доларів унцію та не беручи до уваги змарнованого часу. А тепер слухай. Якщо ми злупимо з твого Скаженого по десять доларів за яйце, то матимем чистого зиску рівно шість тисяч дев'ятсот сімдесят доларів. Це однаково, що виграти на гонах. Я беру участь з половини! Давай її сюди, Смоку!

IV

Об одинадцятій ночі Смок прокинувся від глибокого сну. Його розбудив Малий. Від його хутряної парки так і несло холодом, а рука, що торкнулася Смокової щоки, була як лід.

Що там таке? – пробурмотів Смок. – Може, Саллі вже зовсім облізла?

– Ні. Є цікаві новини. Я говорив зі Славовичем. Вірніше, він говорив зі мною, бо перший почав розмову. «Малий, – сказав він мені, – я хочу поговорити з тобою про ті яйця. Ніхто не знає, що я продав їх тобі. Але, якщо ти хочеш ними спекулювати, то я дам тобі добру пораду». І він порадив мені, Смоку. Як ти гадаєш, що він порадив?

– Ти кажи швидше.

– Ну от. Може, це й неймовірно, але він порадив звернутися до Скаженого. Той хоче купити яйця. Він приходив до Славовича і пропонував йому по п'ять доларів за штуку. А коли той почав одмовлятися, давав по вісім. Але ж у Славовича нема яєць. Скажений кричав, що розтрощить йому голову, якщо дізнається, що той заховав їх. Славович одповів, що яйця він продав і обіцяв не називати покупця. Тепер Славович прохає, щоб ми дозволили сказати Скаженому, хто купив яйця. «Малий, – каже мені Славович, – Скажений зовсім закрутився. Ви можете злупити з нього по вісім доларів». «Бабуні вашій по вісім доларів, – сказав я. – Він буде радий, якщо я візьму з нього й по десять». Я обіцяв Славовичу, що ми вирішимо все до ранку. Хай він і скаже Скаженому, хто купив яйця. Чи не так?

– Звичайно, що так, Малий. Вранці насамперед треба побігти до Славовича. Хай повідомить Скаженого, що ми обидва беремо в цьому участь.

Через п'ять хвилин Малий знов розбудив Смока.

– Слухай, Смоку! Гей, Смоку!

– Чого тобі?

– По десять доларів за яйце і ні цента менше.

– Звичайно, що так, – крізь сон відказав Смок.

Вранці в магазині Акційного товариства Смок знову зустрів біля галантерейного прилавка Люсіль Ерол.

– Справа посувається, – весело повідомив він. – Скажений був у Славовича і намагався купити в нього яєць. А той сказав, що ми з Малим закупили всі.

Очі Люсіль Ерол радісно заблищали.

– Негайно йду снідати! – гукнула вона. – Замовлю собі яєць і буду така сумна, коли не принесуть, що й кам'яне серце розтане. А ви ж знаєте, що серце Скаженого зовсім не з каменю. Він купить усю партію, хоч би це коштувало йому одної з копалень. Я знаю його. Він тільки удає з себе непохитного. Але менш як за десять доларів не віддавайте. Коли продасте хоч на цент дешевше, я вам ніколи не подарую.

Опівдні Малий поставив на стіл горщик бобів, каву, перепічки на сковорідці, бляшанку з маслом, баночку згущеного молока, оленину з салом та компот з персиків. – Обід готовий, – сказав він. – Але спочатку поглянь на Саллі.

Смок одклав збрую, яку він латав, одчинив двері і побачив Саллі та Скорого, що завзято одгонили сусідських собак, які прийшли здобувати собі їжу. Але він також угледів щось таке, що примусило його швидше зачинити двері та кинутися до пічки. Сковорідку, ще гарячу після оленина, він поставив на конфорку і поклав на неї велику грудку масла, потім дістав яйце і розбив його над сковорідкою. Коли він сягнув по друге, Малий схопив його за руху.

– Що це ти робиш? – спитав він.

– Смажу яєшню, – сказав Смок, розбиваючи й друге яйце.

– Ти, мабуть, хворий? – захвилювався Малий, коли Смок розбив і третє яйце. – Тут же на цілих тридцять доларів!

– А треба, щоб було на шістдесят, – одповів Смок, розбиваючи четверте. – Не заважай, Малий! Скажений суне пагорком і буде тут хвилин за п'ять.

У того відлягло від серця, і він сів до столу. Коли у двері постукали, Смок і Малий сиділи за столом один проти одного, і перед кожним стояла тарілка з яєшнею із трьох яєць.

– Заходьте, – гукнув Смок.

Скажений, молодий велетень, майже шести футів на зріст та фунтів сто дев'яносто вагою, зайшов і привітався до них.

– Сідай, перекусиш з нами, – запросив Малий. – Смоку, приготуй йому яєшню. Б'юсь об заклад, що він не відмовиться.

Смок розбив три яйця на гарячу сковорідку і за кілька хвилин поставив яєшню перед гостем.

Той подивився на них з таким лютим виразом, що Малий, як він потім казав, злякався: а раптом Скажений схопить яєшню і втече з нею.

– Мабуть, найбагатші тузи в Штатах не їдять так, як ми, – радів Малий. – Ось ми зараз утрьох наминаємо яєць на дев'яносто доларів і навіть оком не моргнемо.

Скажений втупився в яєшню, яка швидко зникала, і немов закам'янів.

– Призволяйтесь, – піддавав пари Смок.

– Вони… вони не варті десяти доларів, – повільно вимовив Скажений.

Малий прийняв виклик:

– Будь яка річ варта того, що можна за неї взяти, чи не так?

– Так. Але…

– Які там «але». Я ж кажу, скільки ми можемо за них взяти. По десять доларів за штуку. Ми яєчний трест – Смок і я. Прошу не набувати цього. – Малий витер тарілку шматком перепічки. – Я з'їв би ще пару, – зітхнув він і поклав собі бобів.

– Ви не маєте права так пожирати яйця! – кричав Скажений. – Це… це несправедливо!

– Така наша слабість, – виправдувався Малий.

Скажений без смаку скінчив їсти і якось непевно подивився на обох.

– Слухайте, хлопці, ви можете зробити мені величезну послугу, – почав він нерішуче. – Продайте мені або позичте, чи так дайте з дванадцять яєць.

– Справді, – сказав Смок, – я сам знаю, як іноді хочеться яєчка. Але ми не такі бідні, щоб брати гроші, пригощаючи. Ні цента не візьмемо… – Тут дужий удар ногою під столом сказав йому, що Малий починає нервуватися. – Дванадцять, кажеш?

Скажений кивнув.

– Слухай, Малий, – кинув Смок, – підсмаж йому ще. Цілком співчуваю. Був час, коли я сам міг з'їсти дванадцятеро за раз.

Але Скажений простяг руку й затримав Малого.

– Не треба смажити, – сказав він. – Я хочу їх взяти сирими.

– Ти хочеш їх взяти з собою?

– Авжеж.

– Це не годиться, – зауважив Малий. – Це вже торгівля, а не гостинність.

– Звичайно, – підтримав його Смок. – Це інша справа, Скажений. Я думав, ти хочеш їх з'їсти… Бачиш, ми задумали одну комерційну операцію.

Небезпечний вогник блиснув у блакитних очах Скаженого.

– Я заплачу, – кинув він гостро. – Скільки?

– Тільки не за дванадцять, – відповів Смок. – Ми не продаємо вроздріб, бо не хочемо шкодити собі. Ми продамо тільки всю партію.

– Скільки ж ви маєте яєць і скільки за них правите?

– Скільки там у нас, Малий? – запитав Смок.

Малий прочистив горлянку і почав уголос рахувати: – Дев'ятсот сімдесят три мінус дев'ять, це буде дев'ятсот шістдесят два. А по десять доларів за кожне… Це значить дев'ять тисяч шістсот двадцять. Звичайно, Скажений, коли трапиться тухле яйце, то ми повернемо гроші назад, але у нас нема зіпсованих. Єдина річ, якої я ніколи не бачив на Клондайці, – це тухле яйце. Люди не такі дурні, щоб привозити сюди тухлі яйця.

– Цілком справедливо, – підтримав Смок, – за зіпсовані яйця ми повернемо гроші. Ну, по руках? Плати гроші – і яйця твої.

– Ти зможеш продати їх по двадцять і заробиш удвоє більше, – пораяв Малий.

Скажений сумно похитав головою і поклав собі бобів.

– Це надто дорого, Малий. Мені не треба так багато. Я дам вам по десять доларів, але за два десятки.

– Всі або нічого, – відрубав Смок.

– Слухайте, хлопці, – одверто признався Скажений. – Ви знаєте, що я та міс Ерол були заручені. Але вона кинула мене. Ви це теж знаєте. Всі це знають. І я… для неї хочу купити яєць.

– Еге, – посміхнувся Малий. – Тепер зрозуміло, чому ти хотів мати їх у шкаралупі. Але цього я від тебе ніколи не сподівався.

– Чого не сподівався?

– Це просто підлість, от що! – вигукнув Малий розгнівано. – Я б не дивувався, якби хто почастував тебе олив'явим горохом. Бо ти таки вартий цього.

Скажений ладен був уже вибухнути гнівом, як завжди у таких випадках. Він так стиснув кулак, що погнув виделку, і в блакитних очах у нього загорілися люті вогники.

– Слухай, Малий, що ти хочеш цим сказати? Коли ти вважаєш, що у мене щось погане на думці…

– Я кажу те, що я думаю, – відповів Малий. – Це паскудство так робити! Невже ти збираєшся ними шпурляти?

– Чим шпурляти?

– Та яйцями ж, сливами, кулями… Але ти помиляєшся, Скажений. Ніхто в театрі не допустить цього. Того, що вона актриса, зовсім не досить, щоб прилюдно закидати її яйцями.

Здавалося, що Скажений от-от лусне. Але він випив гарячої кави і поволі опанував себе.

– Ти помиляєшся, Малий, – повагом та стримано сказав він. – Я не збираюсь закидати її яйцями. Я хочу дати їй ці яйця на тарілці! Вона їх дуже полюбляє.

– Я знав, то цього не може бути! – зрадів Малий. – Бо ти ж нездатний на таке паскудство.

– От і гаразд, – заспокоївся Скажений. – Але повернемося до справи. Тепер ви знаєте, нащо мені потрібні яйця.

– Даєш дев'ять тисяч шістсот двадцять доларів? – спитав Малий.

– Це здирство! – вигукнув Скажений.

– Це бізнес, – наполягав Смок. – Ти думаєш, ми для себе скупили ці яйця?

– Ти слухайте ж! – благав Скажений. – Мені потрібно тільки два десятки. Я дам вам по двадцять доларів за штуку. Що ж мені робити з рештою?

– Не треба так хвилюватись, – порадив Малий. – Коли вони тобі не потрібні, то й не треба. Ми ж не накидаємо їх тобі.

– Але ж вони мені потрібні, – скиглив Скажений.

– Тоді ти знаєш, скільки вони коштують: дев'ять тисяч шістсот двадцять доларів. Коли мій обрахунок невірний, виправимо.

– А може, вони завтра будуть нікому не потрібні? – зауважив Скажений. – Може, міс Ерол втратила смак до яєць?

– Я сказав би, що міс Ерол варта цієї витрати, – спокійно вставив Смок.

– Варта! – Скажений скочив з місця. – Вона варта мільйона! Вона варта всього мого майна! Вона варта всього золота Клондайку! – Він сів і провадив уже спокійніше: – Але це не причина, щоб здерти з мене десять тисяч за сніданок для неї. Давайте ось що. Ви позичаєте мені два десятки. Я дам їх Славовичу, а він піднесе міс Ерол з привітанням від мене. Вона вже не посміхалася мені сто років. Якщо вона усміхнеться мені після цього, то я куплю у вас всю партію.

– Може, ти підпишеш зобов'язання? – спитав Смок, бо знав, що Люсіль Ерол посміхнеться.

Скажений аж рота роззявив од подиву.

– Ох, які ж ви швидкі, – зітхнув він.

– Ми ж тільки пристаємо на твою власну пропозицію, – відповів Смок.

– Гаразд. Давайте паперу. Пишіть свій контракт, – закричав Скажений.

Смок склав документа, за яким Скажений зобов’язувався купити всю партію яєць по десять доларів за кожне, якщо видані йому авансом два десятки спричиняться до його замирення з Люсіль Ерол.

Скажений взяв перо, щоб підписати, але спинився.

– Зачекайте, – сказав він. – Коли я купую яйця, то тільки свіжі.

– Тут, у Клондайку, нема зіпсованих, – чмихнув Малий.

– Нехай. Але, коли я знайду хоч одне погане, ви мусите взяти його назад.

– Гаразд, – погодився Смок.

– І кожне погане яйце я сам берусь з'їсти, – додав Малий.

Смок вставив до контракту слова «доброї якості», а Скажений, злісно підписавшись, узяв цебрик з двома десятками яєць, надяг рукавиці і кинувся до дверей.

– Бувайте, грабіжники! – буркнув він, люто грюкнувши дверима.

V

Другого ранку Смок був свідком сцени у Славовича. Скажений запросив його за свій столик поруч столу Люсіль Ерол. Все відбулося точнісінько так, як вона передбачала.

– Ви ще не дістали яєць? – жалібно спитала вона офіціанта.

– Ні, міс, – відповів той. – Кажуть, хтось у Доусоні закупив усі. Містер Славович хотів купити трохи для вас, але той на десятки не продає.

Тоді Скажений поманив до себе господаря і, поклавши йому руку на плече, прошепотів:

– Слухай, Славовичу. Я ж послав тобі вчора два десятки. Де вони?

– В коморі. Я тільки шестеро відігрів і держу для вас напоготові.

– Це не для мене, – ще тихше зашептав Скажений. – Звари їх ріденько та піднеси від мене міс Ерол.

– Я сам зараз все зроблю, – запевнив його Славович.

– Та не забудь поклонитись від мене, – додав Скажений.

Гарненька Люсіль Ерол з відразою поглядала на шматок шинки та картоплю, коли Славович поставив перед нею тарілку з двома некруто звареними яйцями.

– Привіт вам від містера Скаженого, – звернувся він так, що почули за сусіднім столом.

«Яка акторка!» – подумав Смок, дивлячись на Люсіль. Обличчя її зашарілось, вона швидко повернула голову, здавалося, що вона ось-ось усміхнеться – і тільки зусиллям волі вона стрималась і щось сказала Славовичу.

Скажений під столом штовхнув Смока ногою.

– Чи буде вона їх їсти, ось у чім справа? Чи буді вона їх їсти? – тривожно прошепотів він.

І скоса поглядаючи в той бік, вони побачили, як Люсіль Ерол спочатку завагалась, навіть мало не відсунула тарілки – і раптом піддалася спокусі.

– Беру всю партію! – сказав Скажений. – Умова діє. Ти бачив? Ні, ти бачив? Вона майже посміхнулась. От і гаразд. Ще двоє яєць завтра, і вона простить мене. Якби її тут не було, я потис би тобі руку, Смоку. Ти не грабіжник, ти – мій рятівник!

VI

Смок повернувся додому у доброму гуморі, але застав Малого за пасьянсом. Смоку було відомо, що коли його товариш сідав за пасьянс, то це завжди віщувало якесь лихо.

– Іди собі. Не чіпай мене, – були перші слова Малого.

Але згодом його прорвало, і він почав розводитись.

– Все пішло нанівець, – простогнав він. – Ми збанкрутували. Завтра у всіх салунах продаватимуть коктейлі з яйцем по долару за порцію. Не буде жодного старченяти, що не назбирає повної торби яєць. Як ти гадаєш, на кого я наскочив? На типа, що має три тисячі яєць. Три тисячі! Допіру він привіз їх сюди з Сорокової Милі.

– Казки, – не повірив Смок.

– Де там у чорта казки! Я сам їх бачив. А його звати Готеро – блакитноокий велетень, канадський француз. Він спочатку питав тебе, а потім одізвав мене вбік і розповів, у чім річ. Він чув, що ми скуповуєм яйця, і кинувся за ними, бо знав, що на Сороковій Милі їх до біса. От і привіз їх аж три тисячі. «Покажіть їх мені», – кажу я. І він показав. Там, на березі, була його запряжка та двоє погоничів. А на санках стояли скриньки з-під мила. Такі маленькі дерев'яні скриньки. Ми витягли одну з них на лід і тут же відчинили. А там яйця! Повно яєць, пересипаних тирсою. Смоку, все пропало. Ми прогендлювалися. Ти знаєш, що він мені сказав? Що всі ті яйця будуть наші, якщо ми дамо по десять доларів за штуку. А знаєш, що він робив, коли я вже йшов? Писав оповістку, що продає яйця. І пропонує нам першим купити по десять доларів за яйце, – термін до другої години. А після цього він підніме ціну. Каже, що він не ділок, але навчився гендлювати, взявши нас за приклад.

– Це все нічого, – весело сказав Смок. – Тільки не розгублюйся і дай мені подумати. Швидкість і злагода – ось, що зараз потрібно. Я на другу годину затягну сюди Скаженого і хай забере свої яйця. А ти поки що закупи партію Готеро. Спробуй поторгуватися. Навіть коли ти даси йому по десять доларів за штуку, Скажений забере їх у нас по тій самій ціні. Якщо ж ти купиш дешевше, то ми на цьому ще заробимо. Ну, гайда. Та привези їх сюди не пізніше другої. Позич у полковника Бові собак та візьми нашу запряжку.