Текст книги "Смок і Малий"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

VI

Над скелями, що взялися кригою, над смугою лісів йшла стежина вкруг озера Кратера і вела до скелястого міжгір'я, звідки можна було дістатися Щасливого Табору і перших миршавих сосен. Тягти на собі вантаж цим кружним шляхом – це зайняло б кілька день кривавої праці. На озері маячив парусний човен. За якихось дві години Кіт і вантаж опинилися б на тому боці. Але у нього не вистачало грошей, бо перевізник правив сорок доларів за тонну.

– Твій човник, друже мій, справжнє золоте дно, – кинув Кіт перевізникові. – Та я можу вказати тобі цілу золоту копальню.

– Ану, покажи! – була відповідь.

– Покажу, якщо перевезеш мій вантаж. Чудова ідея, ще не запатентована, і ти зможеш налагодити справжнє діло, як тільки я поясню, в чім річ. Ну що, по руках?

Човняр погодився, і Кіт вирішив довіритись йому.

– Гаразд. Он бачиш той льодовик? Візьми мотику і попрацюй нею як слід. За день ти вирубаєш жолоб – з верху до низу. Збагнув? Отож вийде – «Чілкут – озеро Кратер. Акціонерне товариство перевозок сторч-головою». Ти можеш спускати щодня по сто тонн і нічого не робити – тільки збирати гроші.

За дві години Кіт опинився на тому березі, вигадавши на цьому три дні. Коли Джон Беллю наздогнав його, Кіт був уже поблизу Глибокого озера – другої вулканічної западини, повної льодовикової води.

VII

Останній перехід від Довгого озера до Ліндермана тягнеться три милі, і шлях, якщо це можна назвати шляхом, звивається вгору по тисячофутовому хребті, а потім вниз, чіпляючись за слизькі скелі, і перетинає широке болото. Джон Беллю почав відмовляти Кіта, коли побачив, що той, опріч ста фунтів, перекинув собі на плечі ще й п'ятдесятифунтовий мішок з борошном.

– Ходімо, ви, диво витривалості! – вигукнув Кіт. – Ви що, забули свою ведмедину та одну пару білизни?

Джон Беллю сумно похитав головою.

– Я вже старий, Крістофере.

– Вам же тільки сорок вісім років. Хіба ви не пам'ятаєте, що мій дід, сер, а ваш батько, старий Ісаак Беллю, убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев'ять?

Джон Беллю мовчки проковтнув пілюлю.

– Дядю, я хочу вам повідомити важливу новину. Я ріс тюхтієм, але можу тепер носити більше за вас і навіть загнати вас у переходах. Можу також покласти вас на лопатки або звалити ударом кулака.

Джон Беллю простяг свою руку й урочисто. сказав:

– Крістофере, хлопчику мій, я вірю, що можеш. Вірю, що можеш це зробити навіть ч отим пакунком на спині. Ти досяг, хлопче, майже неймовірних успіхів.

Кіт робив свою кругову мандрівку чотири рази на день, цебто щоденно двадцять чотири милі, дряпаючись на гору, причому дванадцять миль проходив з поклажею в сто п'ятдесят фунтів. Він стомився, але пишався своєю витривалістю і почував себе чудово. Він їв і спав, як ніколи в житті, і коли наблизився кінець роботи, аж трохи засумував.

Одне бентежило його. Кіт знав, що коли спіткнеться і впаде з стофунтовим тягарем, він залишиться живим, але був певен, що коли йому трапиться упасти з додатковими п'ятдесятьма фунтами на шиї, то обов'язково скрутни, собі в'язи. Йти через болото второваною стежкою було неможливо, бо тисячі носіїв місили ногами багнюку, і доводилось без кінця робити нові стежки. Якось, прокладаючи таку нову стежину, Кіт розв'язав проблему зайвих п'ятдесяти фунтів.

Драговина піддалася під ним, Кіт похитнувся й упав ниць. П'ятдесят фунтів придавили його, не скрутивши йому в'язів. Зі ста фунтами, що залишилися за плечима, Кіт зіпнувся навкарачки. Але встати він не зміг. Ліву руку засмоктало по плече, і багно сягало підборіддя. Коли Кіт витяг ліву руку – загрузла права. Скинути ремінці було неможливо, а стофунтовий тягар не давав йому встати. Спираючись на руки й на коліна, загрузаючи то однією, то другою рукою, Кіт спробував долізти до того місця, куди впав мішок з борошном, але тільки знесилив себе і так витолочив вкриту травою поверхню, що раптом виступила вода, заливаючи йому ніс і рот.

Він спробував перекинутися на спину, але загруз по самі плечі. Тут Кіт почув, що тоне. З надзвичайною терплячістю, він поволі витяг з трясовини одну руку, потім другу і, спершись на них підборіддям, почав кликати на поміч. Через деякий час хтось зачвакав по багнюці позад нього.

– Дай мені руку, друже! – гукнув Кіт. – Або кинь мотуз.

Кіту відповів жіночий голос, і Кіт упізнав його.

– Якщо ви розпустите ремінці, я зможу встати.

Сто фунтів грьопнули в багнюку, і Кіт поволі встав на ноги.

– Гарна купіль! – засміялась міс Гастел, побачивши його заквацяне болотом обличчя.

– Нічого, – відповів він весело. – Це моя улюблена вправа. Спробуйте й ви коли-небудь. Дуже зміцнює груди і шию.

Кіт витер обличчя і струснув бруд з руки.

– О! – закричала вона. – Та це ж містер… містер Смок Беллю!

– Дякую за вчасний порятунок і за нове ім'я, – відповів він. – Відтепер я буду завжди вимагати, щоб мене звали Смоком [4]4
  Smoke– курити; звідси – ім'я героя, тобто обкурений або тертий (анг.).


[Закрыть]Беллю. Це сильне ім'я, і воно не без змісту.

Кіт помовчав, а потім сказав з раптовою злістю в голосі:

– Ви знаєте, що я зроблю? Повернусь у Штати. Одружусь. У мене буде велика сім'я. Щовечора я розповідатиму дітям про страждання, які витерпів на Чілкутському шляху. І якщо вони не заплачуть, – кажу вам, якщо не заплачуть, – то я з них шкуру здеру!

VIII

Надходила полярна зима. Сніг укрив землю шестидюймовим шаром, а тихі озера скувала крига, – дарма що весь час лютували бурі. Одного вечора, коли вітер трохи ущух, Кіт та Джон Беллю допомогли братам навантажити човна і стояли на березі, аж поки човен не зник у сніговій імлі.

– Тепер поспимо, а вранці знову в дорогу, – мовив Джон Беллю. – Якщо нас не захопить віхола, то завтра ввечері будемо в Дайї. А якщо пощастить одразу ж сісти на пароплав, то через тиждень повернемось додому.

– Ви задоволені прогулянкою? – спитав якось байдуже Кіт.

Їхній останній табір на озері Ліндерман був сумний і незатишний. Всі найнеобхідніші речі забрали брати. Шматок брезенту, напнутий од вітру, лише почасти захищав їх. Вечерю варили собі просто на жару, в якихось розбитих черепках. У них тільки й лишилося, що вовняні ковдри та на кілька днів харчів.

З того часу, як від'їхав човен, Кіт зробився якийсь неуважний і стурбований. Дядько помітив його стан, але гадав, що це від перевтоми. Тільки раз за всю вечерю Кіт заговорив.

– Дядю, – почав він, – після всього я хочу, щоб ви звали мене Смоком. Я таки добре обкурився за цю подорож, чи не так?

Після вечері він пішов до табору золотошукачів, які пакували вантаж або будували собі човни. Він пробув там кілька годин, а коли повернувся, Джон Беллю вже спав.

У темряві буряного ранку Кіт виліз у панчохах, зварив каву й підсмажив сала. Поснідавши, обидва згорнули свої ковдри. Коли Джон Беллю рушив у напрямку Чілкутського шляху, Кіт раптом простяг йому руку.

– Бувайте здорові, дядю, – кинув він.

Джон Беллю аж вилаявся од несподіванки.

– Не забувайте: мене звуть Смок, – проголосив Кіт.

– Ти що це вигадав?

Кіт показав на північ, у напрямку озера, що хвилювалось від бурі.

– Не варто вертатися назад, коли дістався так далеко, – пояснив він. – Я скуштував ведмедини, і вона мені сподобалась. Отож я йду далі.

– Ти знесилений, – заперечував Джон Беллю. – У тебе ж нема спорядження.

– Я знайшов роботу. Погляньте на свого небожа Крістофера Смока Беллю! Він має роботу. Він тепер слуга джентльмена. Сто п'ятдесят доларів на місяць, на всьому готовому! Він вирушає у Доусон з двома джентльменами та ще одним слугою. А «Хвиля» й О’Гара хай проваляться в пекло. Бувайте!

Джон Беллю спромігся тільки пробурмотіти:

– Н-нічого не розумію.

– Кажуть, що в басейні Юкону багато ведмедів, – пояснив Кіт. – У мене тільки одна пара білизни, то піду пошукаю ведмедини. Бувайте!

ВЕДМЕДИНА

І

Смок Беллю йшов уздовж берега, хитаючись від поривів дужого вітру. В сірому світанку дюжину човнів навантажували дорогоцінними пакунками, які вдалося перенести через Чілкут. Це були незграбні саморобні човни, збиті так-сяк з дерева, яке щойно зрубали. Один човен, уже навантажений, саме рушав, і Кіт спинився, щоб подивитися.

Вітер, що був ходовим на озері, тут дув прямо на берег, женучи хвилі на мілину. Люди, які мали виїхати човном, бродили по воді у високих гумових чоботях, підштовхуючи його на глибінь. Двічі їм це вдалось. Та поки вони влізали в човен і бралися за весла, їх односило назад. Кіт помітив, що бризки на боках човна швидко беруться кригою. Третя спроба була дещо успішніша. Два чоловіки, що останніми влізли в човен, вимокли по пояс, зате човен зрушив з місця. Гребці незграбно налягали на важкі весла і почали відпливати від берега. Потім вони приладнали вітрило, зроблене з вовняних ковдр, але порив вітру зірвав його, і їх втретє кинуло на берег.

Кіт посміхнувся й пішов далі, йому теж доведеться змагатися з вітром і хвилями, адже в ролі слуги він мав вирушити човном того самого дня.

Люди всюди працювали і працювали з завзяттям. Насувалась неминуча зима, й кожен поспішав перебратися через цілу низку озер, поки вони не замерзли. Проте, коли Кіт дістався до намету панів Спрага та Стайна, там не було ніякого руху.

Біля вогню, під захистом брезенту, сидів куций товстий чоловічок і палив самокрутку і цупкого паперу.

– Здорові були! – сказав він. – Це ви новий слуга містера Спрага?

Кіт кивнув. Він помітив, що той якось особливо підкреслив слова «містер» та «слуга» і при цьому ще й підморгнув.

– Гаразд. А я слуга містера Стайна, – пояснив він. – Я маю п'ять футів, два дюйми зросту, тому й кличуть мене Малий. Джек Малий. Іноді ще Джоні-на-всі-руки.

Кіт потис йому руку.

– Виросли на ведмедині? – спитав він.

– Безумовно, – ствердив Малий. – Хоч моєю першою їжею було буйволяче молоко, наскільки я пригадую. Сідайте попоїжте трохи. Пани дають ще хропака.

Кіт, дарма що вже снідав, сів під брезент і поснідав удруге. Од важкої багатотижневої праці шлунок і апетит у нього стали вовчі. Він міг їсти все і скільки завгодно. Малий виявився балакучим песимістом. Кіт почув від нього цікаву розповідь про господарів та страшні віщування щодо експедиції. Томас Стенлі Спраг був гірський інженер і син мільйонера. Лікар Адольф Стайн теж син багатія. Завдяки батькам обидва мали підтримку синдикату, який щедро фінансував їхню клондайкську авантюру.

– О, в них грошей кури не клюють! – оповідав Малий. – Коли вони висіли на берег у Дані, ціна за перенесення вантажу зросла до сімдесяти центів, але не було жодного індійця. Мимо проходила партія зі Східного Орегону, – справжні рудокопи. Їм пощастило найняти гурт індійців по сімдесят центів за фунт. Вони навантажились трьома тисячами фунтів, коли прийшли Спраг та Стайн. Ці пани запропонували вісімдесят центів, потім дев'яносто і навіть по долару за фунт. Індійці скинули вантаж і взяли їхні пакунки. Спраг та Стайн дістались сюди, хоч це й коштувало їм три тисячі, а орегонці й досі десь на березі. Вони не виберуться звідти до наступного року.

О, наші хазяї, коли їм що перешкоджає, то так і сиплють грішми і зовсім не зважають на інших людей. Знаєш, що вони втяли, коли досягли озера Ліндерман? Теслі якраз кінчали човна, якого за шістсот доларів підрядилися зробити для партії з Фріско. Спраг і Стайн відвалили їм тисячу, і ті порушили умову. Це дуже добрий човен, але його здобуто шахрайством. А ті, бідолахи, теж застрянуть тут до майбутнього року. Випий-но ще чашку! Нізащо н світі не поїхав би з ними, якби мене не вабило в Клондайк. Вони погані люди. Заради свого зиску вони і мертвого обікрадуть. А ти підписав контракт?

Кіт похитав головою.

– Тоді мені шкода тебе, друже. Тут зараз голод, і вони виженуть тебе, як тільки доберуться до Доусона. Дам люди так і мруть з голоду.

– Але ж… ми умовились… – почав Кіт.

– На словах! – коротко відрубав Малий. – А кому поліція повірить більше – їм чи тобі?.. Ну, не журись. А як тебе звуть, друже?

– Зви мене Смоком, – відповів Кіт.

– Гаразд, Смоку. Наберешся ти лиха з отим словесним контрактом. Добра від них не жди. Вміють тільки тринькати гроші та вилежуватись, а працювати вони незугарні. Вся робота буде на нашій шиї. Нам треба було ще вдосвіта виїхати. Скоро почуєш, як вони гукатимуть, щоб їм дали каву до ліжка. А ще дорослі люди! Ти вмієш правити човном? Я ковбой і шукач золота, а от на воді – нічого не тямлю. Ну, а ті – й поготів. А ти?

– Кепсько, – відповів Кіт, тулячись до брезенту, бо сніг закрутився ще дужче. – Катався на човні, коли був хлопчиком. Але гадаю, що навчимося.

Вітер задер ріжок брезенту, і за комір Малому посипався сніг.

– О, звичайно, – пробубонів він. – Чому б ні? Й дитина може навчитися. Та сьогодні ми, певно, не вирушимо.

Було вісім годин, коли з намету гукнули, щоб дали кави, а коло дев'ятої з'явилися обидва пани.

– Ну, – сказав Спраг, вгодований, рожеволиций молодик, років двадцяти п'яти. – Час би рушати, Малий. Ви, та… – тут він питально глянув на Кіта. – Пробачте, учора я не зовсім розібрав ваше ім'я.

– Смок.

– Добре. Ну, Малий починайте з містером Смоком навантажувати човна.

– Просто Смок, без містера, – сказав Кіт.

Спраг злегка кивнув головою, і вони разом з лікарем Стайном, худорлявим молодим чоловіком, пішли між наметів.

Малий багатозначно підморгнув Кітові.

– Півтори тонни вантажу, а вони не хочуть і пальцем поворухнути. Ось побачиш.

– Я гадаю, це тому, що нам платять за нашу роботу, – весело відповів Кіт. – Але ми упораємося й самі.

Перетягти три тисячі фунтів за сотню ярдів – не легка справа, а перенести їх у завірюху, у важких гумових чоботях, то ще важче. Смок і Малий зняли намет і спакували дорожнє начиння. За цим взялися вантажити чинна. В міру того, як човен осідав, його підштовхували далі й далі від берега, і, отже, відстань, яку мали перебродити вантажники, все збільшувалась. До двох годин упорались, і Кіт, незважаючи на два сніданки, так охляв, що в нього тремтіли коліна. Малий почував себе не краще. Він довго нишпорив по казанках і нарешті в одному з них знайшов холодні боби з великими шматками сала. У хлопців була тільки одна ложка з довгим держаком, і вони по черзі запускали її в горщик. Кіт був переконаний, що за все своє життя не їв нічого смачнішого за цю страву.

– Боже милостивий, – мурмотів він, плямкаючи. – Я ніколи не знав, що таке апетит, поки не потрапив у цю подорож.

Спраг і Стайн застали бенкет у розпалі.

– Чого ми затримуємось? – незадоволено спитав Спраг. – Чи, може, ви зовсім не збираєтесь вирушати?

Замість відповіді Малий ще глибше запустив ложку, облизав її і передав Кітові. Слуги мовчали, поки не спорожнили горщика.

– Авжеж, ми тут не сиділи без діла, – сказав Малий, витираючи рота рукою. – Ми тут не валандались, і вам тепер нема чого їсти. І все це з моєї вини!

– Ми вже поснідали в одному з наметів, – швидко промовив Стайн.

– Я так і думав, – буркнув Малий.

– Ну от. Ви вже наїлися, і можна рушати, – підганяв Спраг.

– Ондечки човен, – огризнувся Малий. – Він давно навантажений. Що ж іще треба?

– Сісти в човен і відштовхнутись. Ходімо.

Господарі сіли в човен, а Кіт і Малий заходилися його штовхати. Коли вода стала заливати халяви, хлопці теж повлазили до човна. Але пани не наготували весел, і човен знову прибило до берега. Так було разів шість.

Малий розсердився, сів на корму, взяв за щоку кусень тютюнової жуйки і задумався. Кіт виливав воду з човна, а двоє панів лише лаялися.

– Якщо виконуватимете мої накази, я зсуну човна, – заявив Спраг.

Та не, встиг він злізти з човна, як змок по пояс.

– Треба отаборитись і розкласти вогнище, – сказав Спраг, коли човна знову кинуло на берег. – Я змерз.

– Не бійтеся, – глузливо сказав Стайн. – Інші ж люди виїхали, хоч змокли більше, ніж ви. Тепер я спробую вести човна.

Але він теж змок і, клацаючи зубами, став вимагати, щоб негайно розклали багаття.

– Вас же тільки трошки покропило, – помстився Спраг, теж цокотячи зубами. – Рушаймо, хлопці.

– Малий, витягніть мою торбу з одежею та розкладіть багаття! – звелів Стайн.

– Не робіть цього! – гукнув Спраг.

Малий поглядав то на одного, то на другого, але не рухався.

– Він служить мені і мусить коритися моїм наказам! – зауважив Стайн. – Малий, тягніть мішок на берег!

Малий скорився. Спраг лишився в човні, тремтячи від холоду. Не одержуючи ніяких наказів, Кіт з насолодою відпочивав.

– Коли капітани сваряться – пароплав стоїть, – промимрив він собі під ніс.

– Що ви сказали? – запитав Спраг.

– Я завжди розмовляю сам із собою. Це моя звичка, – відповів Кіт.

Господар суворо глянув на нього, і, надувшись, сидів у човні ще кілька хвилин. Потім сказав:

– Витягніть, Смоку, і мого мішка та допоможіть розкласти багаття. Ми залишаємось до ранку.

II

Вітер не вщухав і на другий день. Озеро Ліндерман було не що інше, як гірська розколина, наповнена водою. Вітер, налітаючи як очманілий, то дув сильними поривами, то раптом майже стихав.

– Якщо ви добре штовхнете, то я, можливо, виведу човна, – сказав Кіт, коли всі налагодились вирушати.

– Хіба ви розумієтесь на цьому? – тиркнув Стайн.

– Анітрошечки, – відповів Кіт.

Уперше в житті Кіт працював за гроші, але зразу затямив собі правила дисципліни. Слухняно і жваво брав він участь у численних спробах знятися з берега.

– А як ви думаєте це зробити? – засапавшись, промовив жалібно Спраг.

– Ось сядьте та відпочиньте, поки вітер хоч трохи вщухне. Ну, а тоді веслуйте з усієї сили.

Хоч яка проста була ця думка, але він перший її висловив. Їм пощастило відчалити і першого разу. Прип'яли ковдру до щогли, і човен рушив. Стайн і Спраг одразу повеселішали. Малий, всупереч своєму хронічному песимізмові, був веселий хлопець, а Кіт – занадто захоплений, щоб почувати себе незадоволеним. Спраг ледве витримав чверть години біля стерна, потім благально глянув на Кіта, і той змінив його.

– У мене дуже потомились руки, – бубонів Спраг, виправдовуючись.

– Мабуть, ви ніколи не їли ведмедини? – співчутливо запитав Кіт.

– Що ви, в біса, хочете сказати?

– О, нічого. Мені просто цікаво знати.

Але за спиною свого господаря Кіт помітив задоволену посмішку Малого. Той зрозумів жарт.

Кіт виявив стільки спритності, що двоє грошових мішків, які самі гидували працею, призначили його керманичем. Малий був не менш задоволений і залюбки взявся куховарити.

Між озерами Ліндерман і Бенет був волок. Легко навантажений човен перетягли через маленький, але бурхливий струмок, що сполучав озера, і тут Кіт багато чого навчився в справі судноплавства. А вантаж довелося переносити самим, Стайн і Спраг кудись зникли, їхні слуги згаяли два дні і тяжко натрудили собі спини, переносячи вантаж. Так було й далі. Кіт і Малий працювали до знесилля, а їхні господарі нічого не робили та ще й вимагали всіляких особистих послуг.

Наближалась сувора північна зима, а вони затримувалися через безліч причин, що їх можна було легко усунути. В Уінді-Арм Стайнові заманулося взяти у Кіта стерно, та не минуло й години, як човен викинуло на берег. Вони згаяли ще два дні, лагодячи човна, а коли зійшли на берег, то на кормі великими літерами було написано: «Чечако».

Кіт посміхнувся, думаючи, що це слово якраз до речі.

– Та що ви! – розвів руками Малий, коли Стайн почав його звинувачувати. – Я трохи вмію читати й писати і знаю, що «чечако» значить мазунчик, але я не настільки освічений, щоб написати таке важке слово.

Обидва господарі гнівно дивилися на Кіта, але той не сказав, що Малий напередодні питав його, як пишеться це слово.

– Це їм дошкулило не менше ведмедини! – запевняв Малий пізніше.

Кіт засміявся. З кожним днем відчував він, як зростала його сила, а разом з тим і відраза до обох господарів. Це була не злість, а тільки огида. Він зрозумів, який-то смак ведмедини, і цей смак сподобався йому. Вони ж тільки псували йому смак. Кіт дякував богові, що не був таким, як вони, його відраза до них часом оберталася на зненависть. Їхнє ледарство обурювало його менше, ніж їхня цілковита безпорадність. Старий Ісаак Беллю та його плем'я залишили і йому частку залізної вдачі.

– Малий, – сказав він якось, коли вони знову затримались з від'їздом. – Я ладен огріти їх веслом і викинути в річку, як цуценят.

– Я також, – погодивсь Малий. – Куди їм їсти ведмедину, як від них рибою аж смердить.

III

Нарешті вони прибули до порогів. Перший був Ящиковий каньйон, а трохи нижче – Білий Кінь. Ящиковий каньйон мав дуже влучну назву. Це й справді був щільно забитий ящик, пастка. Обабіч стояли сторчма скелясті стіни. Вузька річечка ревла і шумувала в тісній ущелині, здуваючись посередині футів на вісім вище, ніж біля скелястих берегів. Поверх цього нурта білів пінявий гребінь, а навколо безнастанно клекотіли й перекочувались хвилі. Каньйон цей був страшним місцем. Смерть збирала щедру данину з шукачів золота, що пропливали тут.

Приставши до берега, де вже було десятків зо два човнів, Кіт та його супутники пішли подивитись на пороги. Вони дійшли до самого краю скелі і глянули вниз. Спраг, тремтячи, відскочив назад.

– Боже мій! – гукнув він. – Спіткнешся, то вже й кісточок не позбираєш!

Малий підштовхнув Кіта і напівголосно сказав:

– Ач, аж в п'ятках йому похолонуло. Б'юсь об заклад, що вони не зважаться.

Кіт не слухав його. З самого початку подорожі він вивчав незрозумілу упертість та жорстокість природи. І це видовище викликало у нього войовничий запал.

– Нам треба промчати якраз по гребеню, – сказав він. – Якщо ми хоч трохи відхилимося, то нас понесе на скелі.

– І ніколи не дізнаємось, як ми розбились, – додав Малий. – Ти вмієш плавати?

– Волів би не вміти, коли з нами щось трапиться.

– І я так думаю, – похмуро сказав чоловік, що стояв біля них. – Багато б я дав, щоб уже бути на тому боці.

– А я не хотів би втратити таку нагоду, – сказав Кіт.

Він говорив щиро, але перш за все хотів підбадьорити того чоловіка. Кіт рушив до човна.

– Ви хочете переправитись? – запитав чоловік.

Кіт ствердно кивнув.

– Хотів би я мати стільки сміливості, – признався той. – Я стою тут вже кілька годин. Що довше дивлюсь, то більше бере острах. Я вмію веслувати, та зі мною тільки мій небіж, ще зовсім молодий хлопець, і моя дружина. Коли вам пощастить, то чи не згодитесь перевести і мого човна?

Кіт глянув на, Малого, але той не квапився відповідати.

– З ним дружина, – сказав Кіт, і він не помилився в своєму другові.

– Справді, – погодився. Малий. – Треба йому допомогти.

Хлопці заквапились, але Спраг і Стайн не поворухнулися.

– Щасливо, Смоку! – обізвався Спраг. – Що ж до мене, то я… – він завагався, – я залишуся тут і буду стежити за вами.

– Нам треба трьох у човен. Двох на весла і одного на стерно, – спокійно сказав Кіт.

Спраг глянув на Стайна.

– Хай мене чортяка вхопить, якщо я поїду, – гукнув Стайн. – Коли ти не боїшся стояти тут і дивитися, то й я не боюсь.

– Хто ж боїться? – задерикувато спитав Спраг.

Стайн теж відповів гостро, і пани заїлися Слуги рушили самі.

– Обійдемося й без них, – сказав Кіт. – Ти веслуватимеш, а я сяду за кермо. Все, що нам треба, це – держати прямо. Там буде такий шум, що ти мене не чутимеш. Отже, знай – держи прямо!

Вони погнали човна на бистрину. З каньйону долинав дедалі дужчий рев. Впадаючи у вузьку протоку, річка текла рівно, як лите скло. Коли їх оточили похмурі стіни каньйону, Малий узяв жуйку тютюну й наліг на весла.

Човен стрибнув на першому гребені, і враз веслярів оглушило дике ревіння води, що тисячоголосою луною відбивалося серед вузьких стін… Бризки та піна заливали їх. Іноді Кіт зовсім не бачив свого товариша. За дві хвилини човен проскочив три чверті милі, й хлопці щасливо пристали до берега.

Малий виплюнув тютюн і весело заговорив.:

– Це була справжня ведмедина, друже! Ну й молодці ж ми! Між нами кажучи, я добре-таки боявся. Тепер я за ведмедину! Ходімо, переженемо й другого човна.

Напівдорозі вони зустріли своїх хазяїв.

– Ось ідуть рибоїди, – кинув Малий. – Держись за вітром, бо від них смердить.

IV

Перегнавши через пороги човна Брека – так звали їхнього нового знайомого – Кіт і Малий познайомились з його дружиною, стрункою жінкою, що більше скидалася на дівчину. Сльози вдячності блищали в її блакитних очах. Брек хотів дати Кітові п'ятдесят доларів, а коли той відмовився, запропонував їх Малому.

– Чоловіче, – відповів той. – Я приїхав сюди, щоб добувати гроші з землі, а не брати їх у товаришів.

Брек понишпорив у своєму човні і витяг звідти велику обплетену пляшку віскі. Малий простяг був до неї руку, але раптом спинився і похитав головою.

– Попереду ще проклятущий Білий Кінь, і кажуть, він гірший від Ящика. Тому не варт прикладатися зараз до чарки.

Кількома милями нижче вони зійшли на берег, і всі четверо пішли подивитися на нові пороги. Річка текла тут серед скель, і течія відхилялася до правого берега. Вся маса води вливалась у вузький прохід, підіймаючи горою піняві хвилі. Це й була страшна грива Білого Коня, і тут смерть збирала з мандрівників ще більший податок, ніж у каньйоні. З одного боку крутився чорторий, а з протилежного – величезний вир. І вже далі тяглася сама Грива.

– Тут буде гірше, ніж у Ящику, – зауважив Малий.

Раптом біля порогів з'явився човен. Він був довгий, футів тридцять, і дуже перевантажений. У ньому сиділо шестеро. Ще не діставшись Гриви, човен почав пірнати й підстрибувати на хвилях, часом зовсім ховаючись у піні.

Малий скоса глянув на Кіта.

– Погані справи, хоч найгірше ще попереду. Вони кинули весла! Боже! Потонув! Ні, виринув!

Човен зовсім сховався за пінявими валами. Через мить, на самій середині Гриви, він раптом скинувся на гребінь, і Кіт дуже здивувався, побачивши навіть його дно. Човен ніби повис у повітрі, люди сиділи нерухомо, за винятком того, що стояв біля стерна. Потім човен пірнув між хвиль і знову зник з очей. Тричі він то виринав, то ховався за хвилями, і ті, що були на березі, бачили, як поминувши страшну Гриву, човен потрапив у вир. Стерничий даремно налягав на стерно. Він не зміг подолати течії, і човна закрутило.

Тричі кидало його туди й назад і кожного разу так близько до скелі, де стояли Кіт і Малий, що вони могли б стрибнути в нього. Стерничий, чоловік з маленькою рудуватою борідкою, махнув їм рукою. Певне, у нього запаморочилося у голові, бо коли він повернув стерно, то було вже пізно. Човен кинуло на бистрину Гриви і його затягло у нурт. Згодом на поверхню випливли ящики й тюки. Потім з'явилося дно човна та голови шістьох чоловіків. Двом пощастило вилізти на берег, інших затягло у вир. Люди, тюки, уламки зникли за коліном ріки.

Запала довга мовчанка. Першим заговорив Малий.

– Ходімо, – сказав він. – Спробуємо й собі щастя. А то в мене аж ноги заклякли.

– А ми їх димком обкуримо, – посміхнувся Кіт.

– Хочеш виправдати своє ім'я? – сказав Малий. – Ходімо! – гукнув він, звертаючись до господарів.

Мабуть, за шумом води вони недочули.

Малий з Кітом почвалали назад до порогів і одв'язали човна Кіта підбадьорювала рішучість товариша, а також свідомість, що старий Ісаак Беллю та всі інші Беллю завжди перемагали труднощі, коли мандрували на Захід. А що робили вони, то й він може зробити! Тут була ведмедина, і він знав, що тільки дужі люди можуть її їсти.

– Держи просто на бурун! – гукнув йому Малий, набиваючи рота жуйкою, коли човна підхопило швидким потоком.

Кіт кивнув головою і щосили наліг на стерно.

За кілька хвилин, коли вони пристали доз берега далеко за Білим Конем, Малий виплюнув жуйку і потиснув Кітові руку.

– Ведмедина, ведмедина, – співав він. – Ми їли її сиру. Ми їли її живу!

На березі вони зустріли Брека. Його жінка стояла осторонь. Кіт потис йому руку.

– Боюсь, що з вашим човном не буде діла, – сказав Кіт. – Він менший за наш і дуже хиткий.

Брек витяг пачку грошей.

– Я дам кожному з вас по сотні, якщо проведете човна.

Кіт глянув на бурхливу Гриву. Насувався довгий присмерк. Похолоднішало.

– Не в тому річ, – зауважив Малий. – Нам не треба ваших грошей. Але мій товариш розуміється на човнах, і коли він каже, що ваш не пройде, то так воно й буде.

Кіт кивнув і ненароком обернувся до місіс Брек. Її очі були звернені просто на нього і дивилися так благально, що Кіт не витримав. Малий теж помітив її погляд. Товариші зніяковіло переглянулись, але нічого не сказали, лиш кивнули один одному і пішли у бік порогів. Та не зробили вони й ста кроків, як зустріли Стайна і Спрага, що сходили вниз.

– Куди це ви йдете? – спитав Спраг.

– Провести другого човна, – відказав Малий.

– Чекайте! Уже темно, треба отаборитись.

– З ним дружина, – мовив Малий.

– Це його справа, – сказав Стайн.

– А також моя і Смокова, – кинув Малий.

– Я забороняю вам! – заволав Спраг. – Смоку, якщо ви зробите ще один крок, я звільню вас.

– А я вас, Малий, – втрутився й собі Стайн.

– І чорт з вами! – вилаявся Малий. – Як ви доведете в Доусон свого проклятущого човна? Хто вам подаватиме каву в постіль та зрізатиме нігті? Ходімо, Смоку. Вони побояться нас звільнити. До того ж у нас контракт. Якщо ці пани звільнять нас, їм доведеться годувати нас на дурничку.

Тільки вони сіли до Брекового човна й одштовхнулися від берега, як хвилі почали хлюпати через борт. Але це було лише провісником того, що їх чекало попереду! Малий, узявши свою постійну жуйку, весело глянув на Кіта, і Кітове серце залила тепла хвиля любові до цієї людини, котра не вміла плавати, але вміла дивитися смерті у вічі.

Пороги зустріли їх зливою бризок. В темному присмерку Кіт ледве бачив Гриву та звивисту течію, що вирувала в ній. Кіт дуже зрадів, побачивши, що човен потрапив якраз на середину Гриви. Наступної миті човна почало кидати вгору і вниз, заливаючи водою, і Кіт щосили наліг на стерно. Ставши на герць з розгніваною стихією, він мав тільки одне бажання, щоб дядько побачив його в цю хвилину. Наскрізь мокрі, задихані, вони виринули нижче порогів. Човен був повен води, а легкий вантаж плавав на поверхні. Кілька міцних ударів весла – човен підхопило течією, і він м'яко врізався в берег. З кручі на них дивилася місіс Брек, і сльози котилися з її очей.

– Ви мусите взяти гроші! – гукнув до них Брек.

Малий схопився, човен хитнувся під ним, і він брьохнувся у воду.

– До дідька гроші! – гукнув Малий. – Несіть сюди віскі! У мене заклякли ноги, і я боюсь застудитися.

V

Вранці, як і звичайно, вони рушили останніми. Брек, хоч і не вмів правити човном і мав за помічників тільки дружину та небожа, щ вночі навантажив речі і відплив удосвіта. А о Спраг і Стайн не квапились. Вони ніби й не розуміли, що ось-ось можуть вдарити морози, тинялися собі без діла, прискіпувалися до хлопців і заважали їм працювати.

– Я цілком втратив повагу до бога, котрий сотворив отаких виродків у людській подобі! – лаявся Малий.

– Зате в тобі бог не схибив, – весело проказав Кіт. – І я все більше поважаю творця, коли дивлюсь на тебе.

– Невже й справді він досяг чогось? – зніяковіло допитувавсь Малий.