Текст книги "Подорож Голубої Стріли"
Автор книги: Джанни Родари
Жанр:
Сказки
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Головний Інженер будує міст
Провулок ішов круто вгору, але Голуба Стріла легко подолала крутизну і вилетіла прямо на широку площу якраз перед крамницею Феї. Машиніст висунувся у віконце:
– Ну, в який бік тепер? – запитав він, оглядаючись на вагони.
– Прямо й прямо! – гукнув йому Генерал. – Лобова атака – найкраща тактика для розгрому ворога.
– Якого ворога? – запитав Начальник Вокзалу. – Прошу вас, припиніть, будь ласка, всі ці вигадки. В поїзді ви такий самий пасажир, як і всі інші. Тут ваші нашивки на береті не мають ніякої сили, і поїзд їхатиме туди, куди я накажу. Зрозуміло?
– Слухайте, – нетерпляче мовив Машиніст, – та говоріть же швидше, а то, чого доброго, ще торохнемо в тротуар.
– Праворуч! – дзявкнув боязко Курдуплик. – Завертайте швидше праворуч! Ми йдемо слідами Франческо. Отут ступали його драні черевики й мокрі пальці. Сюди!
Собачка метушився, але не міг знайти слід.
– Отже, крути праворуч! – повторив за Курдупликом Начальник Вокзалу.
Машиніст натиснув на важіль, і Голуба Стріла на повній швидкості повернула праворуч.
Сидячий Пілот, щоб не випустити поїзда з поля зору, летів на висоті двох метрів над землею. Він спробував був піднятися вище, та ледве не заплутався у трамвайних дротах.
Ковбої та індіанці, мов ті бандити, що переслідують здобич, скакали верхи обабіч поїзда.
– Закладаю генеральські погони на діряве сольдо, якщо це подорожування закінчиться щасливо, – промимрив Генерал. – Від цих вершників жди всього... На першій же зупинці за всяку ціну перейду на платформу, де їдуть мої гармати.
Саме в цю мить пролунало тривожне скавчання Курдуплика, який помітив, напевне, якусь небезпеку. Та було вже запізно. Машиніст не встиг загальмувати, і Голуба Стріла з розгону влетіла в глибоку баюру. Вода підійшла майже під вікна поїзда. Ляльки страшенно перелякалися і подерлися на дахи вагонів, де їхали олов'яні солдатики. А бідолашний Курдуплик плавав у баюрі, клянучи власний голос: «Добра б йому не було! І якої я породи? Навіть гавкати нездатний! ! Все б на світі віддав, аби тільки гавкнути по-справжньому, по-собачому. Якби був гавкнув хоч раз, то оце б не сиділи усі в баюрі... »
– Приїхали... – промовив Машиніст, витираючи холодний піт на лобі. – Висадилися...
– Ви хочете сказати – опинилися у воді? – промимрив сумно Півбороди. – Тепер що ж – нам залишається єдиний вихід: спустити на воду мого славного Вітрильника і всім перевантажитися на нього. Іншого рятунку нема.
Та хіба маленький Вітрильник витримав би всіх? На щастя, Головному Інженерові-Конструктору спало на думку, що в його ящику з інструментами є всі деталі, з яких можна побудувати міст.
– Доки цей міст буде готовий, то розвидниться, і нас половлять, – бурчав Капітан Півбороди, похитуючи головою.
Та іншої ради не було. Треба було рятуватися. Всі роботи під керівництвом свого Інженера, який сам був роботом надзвичайно складної конструкції (він складався з сили-силенної блоків, важелів і неймовірної кількості гвинтів), узялися до праці.
– Краном ми піднімемо Голубу Стрілу і поставимо її на міст, – пообіцяв Інженер. – Пасажирам залишатися на місцях!
Промовляючи ці слова, він згорда поглядав на Ляльок, які, що й казати, захоплено дивилися на Інженера. Тільки Лялька Нера залишалася вірна своєму Пілоту і не зводила з нього очей.
Пішов сніг. Вода в калюжі стала швидко прибувати. Здавалося, складним розрахункам Інженера судилося зазнати краху.
– Нелегка справа – спорудити місток під час повені, – процідив крізь зуби Інженер, – але сподіваємося, що все-таки спорудимо.
Щоб прискорити будівництво, Полковник віддав у розпорядження Інженера всіх своїх солдатів. Місток зростав на очах над темною водою баюри. Серед пітьми й сніговиці лунав брязкіт заліза, стукіт молотків і блоків передачі роботів-монтажників. Ковбої та індіанці на конях поперепливали тим часом на другий берег і стали там табором. Здалека видно було червону цяточку, яка то спалахувала, то гасла, немов світлячок. Це смоктав свою люльку Срібна Пір'їна. З вікон Голубої Стріли пасажири пильно стежили за цією червоною цяточкою, що жевріла, мов далека надія. І три Ляльки-Артистки, що теж не відривали очей від вогника, сказали водно:
– Це, напевне, зірочка. ,
Бачите, вони були великими мрійницями: їм увижалися зорі навіть сніжної ночі. Та нехай мріють, аби почували себе щасливо, чи не так?..
Небагато минуло часу, і на будівництві залунали радісні вигуки: «Ура! Ура!» Це роботи-монтажники й олов'яні солдати досягли другого берега калюжі. Міст був готовий!
Великий кран підняв Голубу Стрілу і поставив її на рейки (тут, як і на кожному добропорядному залізничному містку, були рейки), Начальник Вокзалу дав зелений сигнал – сигнал для від'їзду, Машиніст натиснув на важіль, і поїзд, легенько здригнувшись, рушив по містку. Та не проїхали вони й кількох кроків, як Генерал зчинив тривогу:
– Погасити світло! Над нами – ворожа авіація!
– Тисяча китів з пухлою печінкою! – крикнув Капітан Півбороди. – Щоб я свою бороду проковтнув, коли це не Фея!
В цю мить високо над площею з'явилася, все збільшуючись, величезна довгаста тінь. Втікачі з першого погляду впізнали летючу мітлу та двох бабусь на ній.
Фея, треба вам сказати, була вже примирилася з утратою своїх найкращих іграшок. Вона позбирала решту іграшок з полиць та комори і, вилетівши в димар на мітлі-автоматі, рушила у свій звичайний передноворічний політ. Але не встигла вона долетіти ще й до середини площі, як служниця вигукнула:
– Синьйоро баронесо, гляньте-но вниз!
– Куди? – озирнулася та. – Ага... бачу... бачу. То часом не фари Голубої Стріли?
– Отож мені теж так здається, синьйоро баронесо.
Не гаючи часу, Фея повернула важіль мітли на південний захід, і хитрий апарат пішов сторч на світло, що блищало на поверхні калюжі.
Як бачите, цього разу Генерал зчинив тривогу недарма. Світло в поїзді миттю вимкнули. Машиніст дав останню швидкість, і поїзд блискавкою промчав через міст. Але ще не встигли двоє останніх коліс товарної платформи (на якій стояв Вітрильник з Капітаном Півбороди) торкнутися твердої землі, як земля і небо здригнулися від страшного вибуху, і високий залізний місток розсипався, звалився на дно калюжі.
«Чи не Фея часом почала нас бомбардувати? »– не в одного з переляку промайнула думка. Але річ тут була зовсім в іншому. Генерал, нікого не попередивши, замінував моста і власноручно висадив його в повітря.
– Я краще його шматками проковтну, ніж залишу ворогу! – гордовито вигукнув він, накручуючи з радощів вуса.
Фея спустилася вже зовсім низько і летіла просто на Голубу Стрілу.
– Завертай ліворуч, мерщій! – крикнув один ковбой. Не чекаючи наказу Начальника Вокзалу, Машиніст на
великій швидкості так круто звернув ліворуч, що поїзд ледь-ледь не розірвався навпіл. Голуба Стріла влетіла з розгону в темний під'їзд, де вже блимав червоний вогник у люльці Срібної Пір'їни.
Поїзд підігнали впритул до стіни, а браму швидко зачинили й замкнули на засув.
– Хоч би вона не помітила нас, – шепнув Капітан Півбороди.
Та де там було Феї помітити їх!
– Дивна річ!..– бубоніла Фея, кружляючи над площею. – Наче земля їх поглинула, навіть і сліду не видно...
– А може, вони попадали десь у рівчак... – висловила свій здогад служниця.
– І це могло статись, – погодилася Фея. – Тим більше шкода мені Голубої Стріли. Вона не заслужила того, щоб валятися в якомусь брудному рівчаку. Це ж була найкраща іграшка в моєму магазині. Нічого не втямлю... Може, вони втекли від злодіїв і шукають дорогу додому? І таке може бути... А втім, не будемо тут баритися. У нас ще роботи сьогодні хтозна-скільки. А список подарунків, які нам треба розвезти дітям до ранку, дуже великий. Хоч би встигнути! Ну, полетіли!..
І, повернувши мітлу на північний край неба, переслідувачі зникли в густій завірюсі...
Бідна старенька Фея! Уявіть себе в її становищі: остання ніч, треба вже розвозити дітям іграшки, а їх нема – покрали! І саме в новорічну ніч, коли в тисячах будинків і хат тисячі дітей підвішують, лягаючи спати, панчохи, щоб Фея поклала туди подарунки. Таки добра морока з ними... А тут ще сніг сипле, як із мішка, – квітчає Новий рік. Та коли б тільки сипав, а то ж січе з вітром, очі заліплює. Ото ніч, синьйори мої! Ото ніч! Таке мете, таке крутить, світу не видно!
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Прощавай, Лялько Розо!
– В цьому під'їзді темно, як у пляшці з чорнилом, – бубонів Начальник Вокзалу.
– Ворог може тут влаштувати нам таку пастку, що нікому й не снилося, – додав Генерал. – Давайте краще засвітимо фари.
Машиніст негайно ввімкнув фари Голубої Стріли. Втікачі стали роздивлятися довкола: вони потрапили в під'їзд, захаращений порожніми ящиками, що пахли фруктами. Це був, очевидно, під'їзд якогось фруктового магазину. Всі Ляльки позлазили з вагонів і зібралися докупи в якомусь порожньому закапелку. Дівчата – як усі дівчата: тільки зійшлися докупи, так і зчинили галас, хоч вуха затуляй.
– Тисяча китів-базік! – вилаявся Капітан Півбороди. – Це не дівчата, а сороки, нізащо тобі не помовчать...
– Тут хтось є! – промовила своїм співучим голосом Лялька Роза.
– Мені здається, тут скрізь люди, – сказав боязко Машиніст. – Кому це спало на думку сидіти в під'їзді в таку скажену холоднечу? Як на мене, то повірте, я б не пожалів віддати й колеса від мого локомотива за м'яке ліжко та гарячу грілку в ногах.
– Тут якась дівчинка! – в один голос скрикнули Ляльки.
– Гляньте, вона спить.
– Помацайте, яка вона холодна. Вся, мов крига.
Кілька Ляльок простягли свої руки, щоб доторкнутися до холодної дівчинки. Вони робили це дуже тихесенько, боячись розбудити її. Та дитина не прокидалася.
– На ній саме лахміття! Може, вона полаялася із своїми рідними? А може, побилася з товаришками і тепер боїться йти додому така обшарпана та брудна?
Ляльки так захопилися, що й не помітили, як заговорили між собою на весь голос, одначе дівчинка нічого не чула і сиділа нерухомо, зіщулившись, біла мов стіна. Руки ЇЇ були простягнуті до вух, немов вона хотіла розтерти й зігріти їх. Але руки були холодні як сніг.
– Нумо, нагріємо її, – запропонувала Лялька Роза і перша стала розтирати дівчинці руки. Роза довгенько терла, проте це нічого не допомогло: руки були все одно як дві крижинки.
Побачивши, що Ляльки вовтузяться біля дівчинки, один солдат зістрибнув з даху вагона і підійшов до них.
– Е-е, – промимрив він, оглянувши дитину. – Таких дівчаток я вже бачив багато.
– Невже? Ви її знаєте? – запитали Ляльки.
– Чи вона мені знайома? Ні, власне, цієї дівчинки я не знаю, але знаю таких, як вона. Це просто з бідної родини дівчинка – от і все.
– Як той хлопчик, у якого ми були в підвалі?
– Ще бідніша, набагато бідніша. У цієї дівчинки немає навіть підвальної кімнати. її заскочила на вулиці хуртовина, от дівчинка й заховалася в цей під'їзд, щоб зовсім не замерзнути.
– А зараз вона спить?
– Так, спить, – сказав солдат. – Але спить вона дивним сном...
– Що ви хочете сказати?
– А ось що: мені здається, вона вже більше не прокинеться...
– Ну, це вже справжня нісенітниця! – заперечила Лялька Роза. – Чому це вона не прокинеться? А от я залишуся біля неї і зачекаю, доки вона прокинеться. З мене вже досить подорожування. Я звикла сидіти дома, і мені зовсім не подобається вештатися вночі по вулицях. Краще я залишуся тут із цією дівчинкою, а коли вона прокинеться, піду до неї додому.
З Лялькою Розою ніби щось скоїлося. Вона як не та стала: у неї зовсім пропав задерикуватий тон, ' що завжди викликав лють у Капітана Півбороди. В її прозорих блакитних очах раптом засяяли якісь дивні вогники.
– Я залишаюся тут! – рішуче повторила Роза. – Шкода мені нашого Франческо, але я не думаю, що він буде побиватися за мною. Франческо – хлопець, і навіщо йому ляльки? Ви передасте йому від мене привіт. Гадаю, він пробачить мені. А втім, ще може бути й так, що ця дівчинка піде в гості до Франческо і візьме мене з собою, тож ми зустрінемося з ним...
Але чому це Лялька Роза все балакала й балакала без угаву, так, неначе в її горлі збилися купою слова і їх треба було швидко виговорити?
Лише тому, що вона хотіла випередити інших, не дати їм слова сказати, аби вони не стали їй перечити. Лялька Роза, бачите, боялася, що друзі не дозволять їй лишитися тут і їй доведеться йти далі, кинувши бідну дівчинку напризволяще такої темної ночі, в такий лютий холод. Але ніхто Ляльці Розі не перечив. І коли Курдуплик, що ходив з під'їзду на розвідку, повернувся з донесенням, що ворога нема і дорога вільна, всі почали лаштуватися в путь.
Один по одному втікачі сідали в поїзд. Начальник Вокзалу наказав не засвічувати, про всяк випадок, фар.
Голуба Стріла повільно рушила з під'їзду.
– Прощавай! Щасти тобі, – шепотіли подруги Ляльці Розі.
– До побачення! – відповідала тремтячим голосом Роза.
Нема чого приховувати: їй страшнувато було залишитися самій, і вона, пригортаючись до дівчинки, повторила:
– До побачення!
Всі три Ляльки-Артистки одночасно виглянули з віконця вагона і хором відповіли:
– Прощавай! Нам хочеться плакати, повір. Та ми не вміємо. Ми ж дерев'яні і не маємо сердець... Ти й сама це знаєш. Прощавай!
У Ляльки Рози було серце, хоч вона, правду кажучи, до цього часу ніколи й не відчувала його. І ось тепер, сидячи самотою в темному під'їзді, Роза відчула, як у грудях ЇЇ щось сильно закалатало, і зрозуміла, що це б'ється її серце. Воно так стукотіло, що їй здалося, ніби серце сидить десь у горлі і не дає навіть слова промовити. У вухах аж шуміло, тому Роза ледь чула невиразний скрегіт коліс Голубої Стріли. Потім усе стихло, і їй здалося, ніби звідкись долинуло: «Ніколи більше ти не побачиш своїх друзів, малесенька!..» /
Самотній Ляльці Розі стало дуже страшно. Але втома та переживання, яких вона зазнала за цю коротку подорож, далися взнаки: Роза вперше в своєму житті стулила повіки. Та й навіщо було дивитися? Адже навколо було темно, хоч в око стрель, навіть кінчика свого носа не видно було. Тільки-но Роза заплющила очі, як непомітно заснула.
Так їх і знайшла вранці сторожиха: пригорнувшись і обнявшись, як сестри, лежали замерзла дівчинка та Лялька Роза.
Лялька зовсім не розуміла, чому всі ці люди з'юрмилися в під'їзді. Потім приїхали карабінери [4] – справжні, живі, великі, і вона дуже злякалася їх. Вони поклали дівчинку на носилки й винесли. Лялька Роза так і не зрозуміла, чому дівчинка не прокинулася: адже вона ніколи ще не бачила мертвих.
Один карабінер узяв Ляльку Розу і подарував начальникові поліції. Але той не мав дітей, а в карабінера була дівчинка, тож начальник поліції віддав Ляльку для його доньки.
Проте Лялька Роза ніколи не могла забути темну, холодну ніч перед Новим роком. І кожного разу, згадуючи ту дівчинку, що з нею спала в під'їзді, Лялька Роза відчувала, як у неї холоне на душі.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Героїчна смерть Генерала
Низько нагнувши голову, Курдуплик швидко біг поперед поїзда. Йшов густий лапатий сніг, брук швидко вкривався білою пухкою ковдрою. Дедалі важче ставало Курдуплику нанюхувати сліди драних черевиків Франческо. Все частіше песик зупинявся, нерішуче поглядав навколо, вертався своїм слідом назад і біг у інший бік. «Може, тут Франческо зупинявся, щоб побавитися, – розмірковував собі цуцик, – тому й сліди такі поплутані».
Машиніст, мружачи очі, поволі вів поїзд за Курдупликом. Від повільної їзди пасажири почали вже мерзнути.
– Треба їхати швидше, швидше! – бубонів Капітан Півбороди. – Якщо так лізтимемо далі, то боюся, що не доїдемо цього року і ще, чого доброго, на ранок потрапимо під колеса трамвая.
Кілька разів Начальник Вокзалу криками підганяв Курдуплика. Та що той, бідний, мав діяти, коли і сам замерз, як цуценя? Навіть ніс його зашерх, а часу, щоб потерти його лапою, песик не мав. Сліди Франческо примушували Голубу Стрілу робити зигзаги, виїжджати й з'їжджати з тротуарів, кружляти по площах і перетинати по три-чотири рази одну й ту саму вулицю.
– Що за звичка – отак кружляти вулицею? – сердився Начальник Вокзалу. – Дітей хоч учи, хоч не вчи, що найкоротша лінія між двома точками є пряма, а вони тільки вийдуть зі школи, так і починають застосовувати знання на практиці: ходять по колу. Ось подивіться ви на цього Франческо: на відстані десяти метрів він десять разів переходив, вулицю. Просто дивно, як це його не переїхала машина!
А Курдуплик невтомно винюхував під снігом сліди свого друга. Він не відчував ні холоду, ні втоми і, никаючи по сліду, подумки вів розмову з Франческо:
«Ми всі їдемо, всі поспішаємо до тебе, Франческо. Ти навіть і гадки не маєш, як радітимеш, побачивши повний поїзд подарунків, цілісінький караван іграшок!»
Він так захопився своєю розмовою з Франческо, що забув про все, і схаменувся аж тоді, коли забіг кроків за десять від місця, де пропав слід хлопця. Довелося Курдупликові повертати назад, а Машиністові – вдесяте зупиняти поїзд. Бідний собачка кидався то сюди, то туди, але ніяк не міг уже натрапити на запах слідів Франческо. Нарешті він безпорадно зупинився. І не де-небудь біля воріт чи на тротуарі – прямісінько посеред тісної, тьмяно освітленої вулиці, в грузькому снігу.
«Просто неймовірно! – подумав Курдуплик, – не міг же хлопчина знятися й полетіти? !»
– Що там скоїлося, гей? – крикнув Генерал, якому скрізь ввижалися вороги. Він їх бачив де треба і де не треба.
– Курдуплик не знаходить далі сліду, – цілком спокійно пояснив Генералові Машиніст.
У вагонах усі невдоволено загомоніли. Ляльки вже повірили в неминучу свою смерть у снігових заметах.
– Тисяча мерзлих китів! – вигукнув Півбороди. – Цього ще нам бракувало...
– Його вкрали! – схвильовано вигукнув Генерал.
– Кого вкрали?
– Хлопця, чорт забирай! Нашого Франческо! Його слід дійшов до середини вулиці і там як у воду впав. Що б це могло означати? А тільки те, що хлопця схопили, кинули у машину й повезли з такою швидкістю, що й сліду не лишилося.
– А хто його міг украсти? Кому потрібний бідний хлопчина?
– Що ж тепер діяти? – запитав нетерпляче Начальник Поїзда.
– Ану я полечу в розвідку! – запропонував Сидячий Пілот. ,
Всі погодилися з його пропозицією, бо ніхто не міг запропонувати чогось ліпшого.
Літак швидко набрав висоту. Деякий час його ще видно було при тьмяному світлі вуличного ліхтаря, а потім він зовсім зник. Не чути стало й гуркоту двигуна.
– Хай там що кажуть, а я переконаний: хлопця вкрали, – і далі наполягав на своєму Генерал. – А це означає, що смертельна небезпека загрожує і нам з вами. До мене, солдати! Негайно вивантажувати гармати! Місце розташування – хвіст поїзда! Приготуватися до бою!
– Щоб на тебе нежить, – кляли його артилеристи. – Цілісіньку ніч тільки те й робимо, що вантажимо та розвантажуємо гармати. Вже всі заряди змокли, що їх хоч у кратер Везувію кинь – все одно не займуться.
– Струнко! Мовчати! – грізно скомандував Генерал. Олов'яні солдати, сидячи нерухомо на дахах вагонів, тільки поглядали, як, обливаючись потом, вивантажували гармати їхні товариші артилеристи.
– Хлопцям щастить, – заздрили піхотинці, – хоч по-нагріваються, а тут снігу вже по коліна насипало. Ще трохи – і ми перетворимося на снігові статуї.
Музиканти теж були у відчаї: сніг зовсім позабивав їхні труби.
І тут скоїлося щось дивне і незрозуміле: тільки вивантажили першу гармату на сніг, як на місці, де вона була, з'явилася дірка. Поставили другу – і друга зникла, неначе в безодні. Поглинула земля й третю гармату, і на її місці залишився тільки отвір в снігу. Коротше кажучи, тільки-но гармати вивантажували на сніг, як вони танули в ньому, залишаючи по собі темну безодню.
– Що це? Диви... Ну й... – від подиву та гніву в Генерала відібрало мову. Він упав навколішки і став розгрібати руками сніг.
І таємниця незабаром остаточно з'ясувалася. Хоча, власне, тут ніякої таємниці не було. Річ у тім, що перед самісіньким носом Генерала була яма. Як на те, при розвантаженні гармати потрапили саме в цю яму (а вона була притрушена зверху снігом і повна-повнісінька води, що натекла сюди з усієї вулиці).
Генерал стояв на колінах, немов уражений блискавкою. Потім він почав шматувати свій генеральський берет, а після схопив себе за чуба і був би, напевне, стяг із голови разом з чубом і шкіру, якби не почув дикий регіт своїх солдатів-артилеристів.
– Негідники! Найкращі, єдині гармати нашого війська попали в пастку ворога, а ви регочете, як навісні! Невже ви не розумієте, що ми тепер обеззброєні? А вам смішки, дикуни кляті? Всіх під ар-решт! А тільки приїдемо в казарми, я вас – під суд за зраду!..
Артилеристи негайно скорилися наказу і зовні прибрали серйозного вигляду, але все ще мовчки душилися від сміху, здригаючись усім тілом.
«Це якось перебудемо! – міркували собі солдати. – Аби не тягати гармати з платформи на платформу. Хай собі синьйор Генерал кричить скільки завгодно, а нам без гармат набагато краще – менше буде роботи».
За ці дві хвилини Генерал, здавалося, постарів щонайменше на двадцять років. Волосся його зовсім побіліло, може, тому, що він скинув трикутний капелюх і йому сипав на голову сніг... А як змінилося його обличчя! Каміння – і те заплакало б із жалю до нього. Та каміння не могло бачити цього, воно лежало глибоко під снігом.
– Настав кінець усьому! – ридаючи, промовив Генерал. – Все пропало! Тепер нічого мені залишатися з вами.
У нього було таке відчуття, ніби замість смачного солодкого крему він проковтнув бридкий холодний шматок мокрого картону. Життя. Генерала без гармат – це все одно, що їжа без солі. Він стояв на колінах, глухий до благань, і зовсім не звертав уваги на те, що його засипало снігом.
– Синьйоре Генерале! Вас засипає снігом! – зверталися до нього артилеристи, намагаючись шанобливо згорнути сніг з його плечей.
– Не чіпайте мене! Дайте мені спокій!
– Вас закидає снігом! Ось гляньте, ви вже засипані майже по коліна!
– Байдуже...
– Синьйоре Генерале! Сніг сягає до грудей.
– А мені зовсім не холодно. У мене на серці зараз холодніше.
– Синьйоре Генерале! Вас замело снігом по саму шию!..
Та Генерал не відповідав. А сніг сипав і сипав. До того ж солдати, які сиділи на вагонах, жбурнули на Генерала увесь сніг, що там зібрався. Отак в одну мить Генерал був похований під снігом. Деякий, час ще видніли його вуса, та незабаром і їх не стало видно. І тоді на місці синьйора Генерала лишилася снігова статуя, статуя Генерала, що стояв навколішках, спершись руками на краєчок ями, в якій зникла його батарея.
Бідолашний Генерал! Яка безславна випала йому смерть!
Я певний, що він не заслужив такої смерті, хоч і добровільно прийняв її. Але хіба йому важко було встати, обтруситися і заховатися від снігу в вагоні? Він, як Генерал, мав повне право їхати навіть у вагоні першого класу. Але де там! Він волів стати сніговою статуєю. Гонор! І хай собі залишається із своєю незавидною долею. Прощавайте, синьйоре Генерале! Ми вас не забудемо!
Та що ж це я: витрачаю дорогий час на поминання Генерала, тоді як пасажирам Голубої Стріли загрожує величезна небезпека. Невідомо звідки поблизу наших втікачів з'явився Кіт. Справжній Кіт, не іграшковий, а живий і такий завбільшки, як два вагони Голубої Стріли. Саме в ту хвилину, коли ми всі були так зворушені загибеллю Генерала і віддавали йому останню шану, страшний звір непомітно підкрався по м'якому снігу, оглянув усіх блискучими зеленими очима і вибрав собі здобич.
Ви не забули ще про Канарку в клітці, яка стрибала на своїй пружинці і весь час щебетала «чіп-чіп»? Так-от, подорожні повісили цю Канарку з кліткою за вікном Голубої Стріли. Насправді вона не повинна була висіти надворі, але Канарка своїм щебетанням так надокучила всім, що клітку вирішили повісити за вікном. Звідти Канарка спостерігала трагічну смерть Генерала; тому їй не було коли поглянути праворуч на тротуар. А саме там готувався до стрибка великий Кіт. Хижак вирішив поласувати пташкою. Він увесь напружився і зробив дикий стрибок.
«Одним ударом лапи я розтрощу клітку, – міркував Кіт. І це йому пощастило зробити. – А другим ударом лапи я примушу Канарку замовкнути». Та схопив об-лизня.
Канарка відчула, як гострі пазурі ковзнули по її крильцях, і запищала не своїм голосом. А тоді щось клацнуло, і пружина так луснула нападника по носі, що той аж скрутився. Хто б подумав, що Канарка буде так енергійно захищатися! Наляканий Кіт кинувся навтіки. Всі ковбої поскакали були навздогін, але їхні коні загрузали по самі животи в снігу і не могли догнати хижака.
Ні, цього разу Кіт одержав добру відсіч. І подумайте, від якоїсь пружини! Але й бідна Канарка, знівечена, замерзала на снігу. З-під її крилець стирчала сталева пружина. Широко розкритий дзьобик навіки замовк. Канарка була мертва.
Протягом кількох хвилин Голуба Стріла втратила двох своїх пасажирів. А третій, Сидячий Пілот, у цей час літав хтозна-де на своєму літаку. Може, і його десь вітер вдарив об димар, чи, може, літак упав на землю під тягарем снігу, що обліпив його тоненькі крильця! Хто знає...
Канарку поховали з усіма військовими почестями у сніговім наметі. Полкові музиканти прочистили свої труби від снігу і заграли похоронний марш. Відверто кажучи, звуки оркестру були ніби застуджені: здавалося, музика лунала здалеку, з іншої вулиці. Та все ж і з такою музикою було краще, ніж зовсім без неї.
Тіло Канарки поклали в клітку, що стала їй труною, а робити лопатами нагорнули на неї снігу.
Проте історія Канарки на цьому не закінчилася. Друзі з Голубої Стріли й гадки не мають про це, бо вони одразу після похорону знову рушили в путь. Я ж з цікавості ще трохи постояв там, а тому й бачив, як один нічний сторож наштовхнувся велосипедом на клітку і зупинився. Сторож узяв знахідку в руки, подивився на неї і причепив до руля. На ходу йому зразу ж пощастило полагодити пружину Канарки. (Чого тільки не зроблять умілі руки! ) Кількома хвилинами пізніше Канарка знову щебетала, правда, тепер трошки хрипко, та однаково весело, безтурботно. Це й зрозуміло: стільки натерпітися страхів і горя!..
«Ото синок тішитиметься, як побачить, – думав нічний сторож. – Я скажу, що це йому подарунок від Феї. Скажу, що сам бачив її вночі. І що Фея вітала його з Новим роком та побажала багато-багато щастя».
Так міркував собі сторож; він, мабуть, думав ще багато дечого, та в мене нема часу розповідати: треба ще познайомити вас із пригодами Голубої Стріли. А нічний сторож поїхав собі далі і на розі вулиці, де мав повертати, вже не дзвонив, а лише торкав клітку, і Канарка озивалася своїм співом. Ось що вигадав нічний сторож! Правда ж, непогано?