Текст книги "Подорож Голубої Стріли"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Залізнична будка № 27

Голуба Стріла мчала до хлопця, чиє прізвище та адресу були відомі іграшкам. Була ще ніч. Начальник Поїзді і Начальник Вокзалу сиділи в кабіні Машиніста. У вагонах уже нікого не лишилося.

Нарешті сніг перестав сипати. Холодний вітер далеко порозгонив хмари, і на чистому, як дзеркало, чорному небі заблищали зорі. Вони світили вже зовсім блідо. Незабаром стало розвиднятися. Перші трамваї уже виповзали з трамвайних парків і повільно рухалися засніженими рейками. Машиністові треба було пильнувати, щоб ці величезні чудовиська не розчавили Голубу Стрілу.

– Найбезпечніше, звичайно, було б їхати тротуаром, – промовив Начальник Поїзда.

– Так, але ж це – порушення правил вуличного руху, – зауважив Начальник Вокзалу. – Жоден поїзд, який справді себе поважає, не поїде тротуаром.

– Знаєте, ми зможемо проїхати й між рейками, – заявив Машиніст. – Трамваї поїдуть над нами і не зачеплять. Я вже виміряв висоту...

І справді: трамваї гуркотіли над Голубою Стрілою, жодного разу не зачепивши поїзда. Нашим трьом залізничникам тоді здавалося, ніби вони їдуть довжелезним тунелем, що теж рухається вперед. У кожного з них спочатку хололо серце, ніде правди діти, але згодом усі троє призвичаїлися до цього.

Дім Роберто – останнього хлопчика, який ще не одержав подарунка, був розташований за містом, де вже починалися поля. Так принаймні було зазначено в списку адрес. А зараз ми самі побачимо, чи й справді це було так.

Дім Роберто – це, власне, був не справжній дім, а залізнична будка. Так, справжня залізнична будка за номером двадцять сім. Машиніст, Начальник Поїзда і Начальник Вокзалу не хотіли спочатку вірити своїм очам, коли Голуба Стріла підвезла їх прямісінько до справжньої залізниці. Ось і маленька будочка, а в ній світиться єдине віконце. Обхідник залізниці не спав. Він зустрічав кожен поїзд і сигналив йому, розмахуючи ліхтарем. Потім обтрушувався, обмітав на черевиках сніг і заходив у свою будку. Перед будкою ліворуч і праворуч бігли, мов сталеві гадюки, нескінченні рейки. А подивилися б ви, що то були за рейки! Залізничники Голубої Стріли навіть уві сні таких не бачили. А поїзди? Ще їх і не видно було, а земля вже стугоніла. Потім наближався страшенний гуркіт, і поїзд пролітав ураганом. Оглухнеш, якщо не затулиш вчасно вуха! Маленькі залізничники аж боялися за свої голови, щоб, бува, не луснули. Оце так справжній поїзд: великий, наче місто на колесах! Вагони такі завбільшки, як будинки, з сотнями освітлених вікон. Коли поїзд прогуркотів, іграшки стояли і не могли отямитися, хоч і позатикали собі вуха. Та це нічого не допомогло: скрегіт і гуркіт ще довго лунав у їхніх вухах! Довелося потім кожному стрибати на одній нозі й трясти головою, як це часто роблять після купання, коли вода заходить у вуха. Поглухлі, вони були змушені кричати один одному, боячися, що товариш не почує.

– Що ви скажете? – щосили кричав Начальник Поїзда, в очах якого блищали страх і захоплення. – Оце поїзд!

– Питаєш! – горлав у відповідь Машиніст.

– Нічого кращого досі не бачив!

– Нам пощастило, хлопці! – галасував і собі начальник Вокзалу. – Роберто, певне, син цього стрілочника. Оселимося тут, друзі, і будемо бачити щодня сотні таких поїздів.

– То що ж, може, зайдемо? – запитав Машиніст, лаштуючись завести локомотив.

– Зачекаймо ще трохи надворі! – запропонував Начальник Вокзалу. – Може, ще якийсь поїзд проїде.

За будкою стояв невеличкий тин – всього кілька метрів завдовжки. Під ним і поставили наші друзі Голубу Стрілу. Самі ж відшукали гілочку, обтрусили з неї сніг, посідали і стали знову чекати поїзда. Не минуло й кількох хвилин, як здалеку долинув якийсь шум: спочатку глухий, невиразний, він наростав і дужчав, мов морська хвиля; все ближче, все гучніше, і, нарешті, щось, наче грім, прогуркотіло і стихло.

– Це був не поїзд! – крикнув Начальник Вокзалу.

Раптом двері відчинилися, і з будки вийшов стрілочник. Він підняв ліхтаря і пильно подивився довкола. Здавалося, він був чимось стурбований, навіть наляканий.

– Роберто! – гукнув стрілочник. – Гей, Роберто!

В ту ж мить у віконечко виткнулося сонне хлоп'яче обличчя.

– Мерщій одягайся! Щось, певно, скоїлося! Це, мабуть, зсув або обвал.

– Зараз іду! – долинуло з будки.

Стукнуло, зачиняючись, віконце. Потім з дверей вискочив Роберто, застібаючи свою одежину і тримаючи в руці такого самого ліхтаря, як і в батька.

– Візьми прапорця з собою, – наказав батько, – і біжи оглянь колію з того боку, а я піду перевірю там. Тільки що-небудь помітиш – біжи притьмом до мене. Хутчіш, а то залишилося десять хвилин до експреса!

Батько пішов праворуч. А Роберто, схопивши червоного прапорця, що стояв біля дверей, бігцем рушив у протилежний бік. Він по коліна груз у снігу, але зовсім не звертав на це уваги.

– Треба оглянути якнайшвидше колію, бо через десять хвилин буде швидкий поїзд, – шепотів собі Роберто. – І лишенько нам, як трапиться що-небудь...

Пройшовши, може, метрів сто, Роберто раптом натрапив на величезну купу снігу й каміння, що звалилися з крутої гори, яка височіла над самісінькою колією. Тепер тут не проїхати. Якби на цю купу налетів поїзд, то, безперечно, сталась би катастрофа. Роберто відчув, як від цієї думки в нього затрусилися руки й ноги. Адже йому було тільки одинадцять років! Хлопцю вже здалося, ніби він чує гуркіт експреса. Роберто зразу ж уявив, як залізний велетень налітає на перепону. Розбризкуються вікна... Лунають зойки та крики поранених з охоплених полум'ям вагонів...

Хлопчина аж здригнувся і щодуху кинувся назад, до будки, гарячково щось вигукуючи. Він загрузав у снігу, падав, знову схоплювався і знову падав. Та ось Роберто посковзнувся і вдарився коліном об рейку. Скрикнувши від нестерпного болю, хлопець не втримався на ногах і сів на сніг. Він спробував був знову схопитися, та марно. Тоді Роберто став щосили гукати батька, але той не міг почути хлопця, бо звідти мчав, гуркочучи, швидкий поїзд. Все ближче, все гучніше сопіння двигуна і гуркіт коліс.

Сили покинули Роберто... А поїзд уже не більш як за двісті метрів од нього. Останнім зусиллям хлопець підняв руку і відчайдушно замахав червоним прапорцем, якого він усе ж не випустив з рук.

– Стій! Зупинись! – кричав щосили Роберто. Але ніхто не почув кволого голосу хлопця.

Блискучі фари насувалися все ближче і ближче, протинаючи темряву. Залишалося сто, п'ятдесят метрів..І раптом пронизливо заскрипіли гальма. Колеса заскреготали на рейках: Увесь поїзд здригнувся і зупинився за кілька кроків од Роберто. Машиніст вистрибнув з кабіни

– Що таке? Що сталося? – запитав він, підбігши до Роберто.

– Обвал... – через силу мовив хлопець. – Он там завалило...

Тільки хлопець устиг це промовити, як одразу знепритомнів. Роберто здалося, ніби він занурюється в м'який: сніг, який був чомусь мокрий і гарячий. А трохи згодом, хлопець прийшов до тями у своєму ліжку.

– Обвал... – прошепотів він, – обвал...

– Нічого! Нічого! – лагідно озвався до нього якийсь незнайомий голос. – Небезпеки вже немає.

Роберто розплющив важкі повіки. В кімнаті було повнісінько людей. Якийсь синьйор у золотих окулярах, нахилившись над ліжком, мацав пульс на його руці. Це був лікар, що їхав швидким поїздом. Його покликали, щоб! він подав допомогу Роберто.

– Тату! – кволо промовив Роберто.

– Я тут, синку! – Люди, що зібралися в кімнаті й досі стримували подих, раптом забалакали всі разом.

– Молодець! Ти герой! – казали вони, звертаючись до! Роберто. – Ти врятував життя багатьом людям.

– Якби не ти, наш експрес лежав би зараз потрощений перед тією купою каміння.

– Ти хоробрий хлопець! – промовив, гладячи Роберта по голові, якийсь залізничник.

Це був начальник експреса. Роберто усміхнувся, але одразу ж скривився від різкого болю в коліні.

– Боляче? – запитав лікар. – Нічого, це мине, і сліду не лишиться. Якби ти втратив свідомість на одну хвилину раніше, сталася б катастрофа. Ти ще й так довго тримався. Хоробрий ти хлопець, он що!

Хлопцю від цих слів стало так радісно на душі, що він забув про біль.

За дві години рейки були звільнені від завалу, і поїзд помчав собі далі. Роберто з батьком залишилися самі. І лише тоді вони помітили, що в кімнаті ще, хтось є. Хтось чи, може, щось? Це була Голуба Стріла, яка скористалася загальним заміщанням і в'їхала до будки. Всі троє залізничників Голубої Стріли – Машиніст, Начальник Вокзалу та Начальник Поїзда стурбовано стежили за всім, що відбувалося. Тому зараз вони, як і личить у таку хвилину, зосереджено мовчали та стояли на своїх місцях, хоч їхні серця були сповнені любові та ніжності до хлопчика, що врятував такий великий поїзд.

– Диви! Диви! – раптом вигукнув батько. – Глянь, що це?

– Електричний поїзд, тату! Це електричний поїзд! А який гарний! Хіба ж ви не обіцяли мені купити його? Та й чудовий же, гляньте! А на платформах – рейки. Слово честі, їх вистачить, щоб прокласти кільцеву залізницю через усю нашу кімнату!

– Але ж я не купував цієї іграшки! – промовив розгублено батько. – Я сам уперше бачу цей поїзд.

Роберто недовірливо подивився на батька.

– Це ви жартуєте, тату. Я знаю, це ви хотіли зробити подарунок потай від мене, а трапилося так, що я раніше його побачив! Правду я кажу?

– Ти помиляєшся, синку! Повір, я не купляв тобі цієї чудової іграшки. А знаєш, як могло бути? Це, напевне, якийсь пасажир віз цього електропоїзда в подарунок своїм дітям, а потім вирішив непомітно залишити його для тебе, адже ти зробив його дітям найдорожчий у світі подарунок – врятував життя їхньому батькові. Тільки так і могло бути. Але ж і гарний подарунок, правда? Я при моїх статках ніколи б не придбав такого електропоїзда.

Роберто посміхнувся.

– Хай буде так: його залишив мені якийсь синьйор з експреса, – лукаво промовив хлопець.

Машиніст, Начальник Поїзда і Начальник Вокзалу Голубої Стріли слухали всю цю розмову та тільки усміхалися: адже насправді було зовсім не так. Проте вони охочіше дали б відрізати собі язики, ніж погодилися, б розповісти всю правду. У кожного своя гордість, чи не так? Та, зрештою, хіба хто чув коли-небудь, щоб Машиніст, Начальник Поїзда і Начальник Вокзалу іграшкового поїзда могли розмовляти? Одна річ – у казці, і зовсім інша – в житті. Голуба Стріла ще кілька сторінок тому була в казці, а зараз вона в'їхала у справжній дім, де справжній живий хлопець зробив справжній героїчний вчинок. Три маленькі іграшкові залізничники тепер знають, що варто було стільки перестраждати задля того, щоб попасти в маленьку будку стрілочника до хлопчика Роберте. Присягаюсь, якби їм довелося знову пройти крізь усі небезпеки від самісінького початку, вони б і хвилинки не вагалися.

Роберто погладив ніжно цю казкову іграшку, і йому здалося, ніби вона здригнулася під його рукою. Але він подумав:

«Який я дурний! Це ж моя рука тремтить. Та дарма, за кілька днів я видужаю! »

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Франческо їде у візку

Що ж сталося з іншими героями нашої книжки?

Вірний собачка Курдуплик усе ще сидить перед порожнім будинком, з якого зник Франческо. Сніг перестав мести, але брав гарний мороз. Песиків хвостик обмерз і став справжньою крижаною бурулькою, проте Курдуплик нікуди не йде і все думає про Франческо. Йому стало нестерпно сумно. Як жаль, що хлопчина скинув свої старі черевики й надів батькові! Коли б не це, Курдуплик уже б давно відшукав хлопчину.

А Франческо? Франческо все ще сидить у поліції, спить у коридорі на тій самій лаві.

Цегляна стіна – погана, звичайно, подушка. Та дарма, Франческо все одно спить, хоч йому й не сняться гарні сни.

Бідна старенька Фея все ще розвозить новорічні подарунки. Руки в неї замерзли, але Фея не кидає відповідальної роботи. Стара служниця теж разом з нею. Опівночі Фея залетіла додому на хвильку зігрітися гарячою кавою і застала там вірну Терезу. Але нехай вони відпочинуть, ці старенькі. Можливо, ми ще зустрінемося з ними, перш ніж закінчиться наша розповідь.

Тепер нам треба зустрітися з нічним сторожем, який знайшов і полагодив Канарку.

Сторож їхав на велосипеді, а на кермі висіла клітка. Як тільки треба було повернути в той чи інший бік, сторож не дзвонив дзвінком. Натомість лунало срібне щебетання Канарки, і всі звільняли дорогу. Сторож поставив велосипед біля залізної штори Феїної крамнички і став походжати сюди й туди попід вікнами, весь час постукуючи черевиком об черевик, щоб хоч трохи зігріти ноги.

Доведеться мені розгадати його намір і розповісти вам.

«Хоч би швидше виходила синьйора, – думав нічний сторож, – а то всі пальці на ногах пообморожую».

Отже, нічний сторож чекав на Фею. Може, то їй він привіз Канарку? Ні, Канарка тут зовсім не причетна. Він приїхав просити Фею за Франческо.

Бачите, нічний сторож знав хлопця. Не раз він зустрічав його, коли той повертався додому з кінотеатру, а інколи проводив хлопця додому.

– Чому не їдеш трамваєм? – питався було сторож у Франческо.

– Бо для мене це задорого! – відповідав хлопчина.

– Он воно що! – похитував головою сторож.

– У мене й так грошей мало, а ще як стану витрачати на трамвай, то додому взагалі нічого не приноситиму.

– Авжеж, авжеж! – бубонів до себе нічний сторож. – Не дуже-то воно весело працювати в твоєму віці, правда?

– Я не нарікаю, – відповідав Франческо. – Можна сказати, я навіть цілком задоволений. Адже я працюю, як дорослий. Щоправда, погратися зовсім нема коли та й нічим: адже іграшок у мене ніяких нема і не було їх ніколи.

– Певно, що так, – погоджувався нічний сторож. – Воно таки й правда...

Отак Франческо було розповідав, а сторож слухав. Цьому чоловікові сподобався хлопчина: він працював, як Дорослий, а вночі пішки йшов через місто один-однісінький, стискаючи рукою в кишені свій злиденний заробіток.

Трапилося так, що нічний сторож чув тривогу і бачив, як заарештували обох злодіїв. На свій превеликий подив, серед них він побачив і Франческо, якому також, мов злочинцю, одягли наручники, а потім під конвоєм повезли в поліцію.

«Ніколи не повірю, – подумав нічний сторож, – щоб цей хлопчина міг стати злодієм. Я його знаю, як свого сина».

І він негайно побіг у поліцію, але його звідти вигнали.

– Дбай краще про свою роботу, – сказали йому в поліції, – а про злодіїв уже ми потурбуємося. Іди краще вартувати, а то поки ти розводитимеш тут теревені, злодії пообкрадають усі крамниці в місті. Ти часом не родич цьому хлопцю?

– Ні, я йому не родич, але...

– Тоді нема чого встрявати не в свої справи. Ми знаємо цих злодюжок краще за тебе!

Сумний вийшов з поліції сторож. Та коли він прийшов на роботу, йому раптом спало на думку звернутися до Феї. Може, старенька заступиться за хлопця?

«Синьйоро, – скаже він їй, – у поліції мене й слухати не хочуть. Саме в новорічну ніч, Ніч Феї, бідний Франческо страждає в тюрмі, як злодій. Чому б вам не піти зі мною в поліцію і не визволити його звідти? Вам тільки варто сказати, що в крамниці нічого не вкрали і що ви знаєте його як чесного хлопця. Треба ж якось допомогти бідоласі. Може, вам поліція повірить».

Заглибившись у свої думки, сторож і не помітив, як Фея та її служниця влетіли на мітлі в під'їзд і шмигнули у вікно крамниці. Незабаром з-під залізної штори блимнув промінь світла. Сторож зрозумів, що в крамниці хтось є.

Він підійшов і обережно постукав.

– Хто там? – озвалася служниця. – Кого це там носить у такий пізній час?

– Я нічний сторож і маю невідкладну справу до вас.

– Ми вже лягаємо спати. Приходьте вранці.

– Але ж зрозумійте, у мене до вас дуже невідкладна справа.

– Ми лягли спати і зараз найневідкладніша справа для нас – це сон.

Потім озвався інший голос. Це була Фея. Вона щось питала у Терези.

– Та нічого, синьйоро баронесо. Там чогось хоче нічний сторож.

«Мабуть, прийшла сама хазяйка», – подумав собі чоловік і гукнув:

– Синьйоро баронесо! Ви не спите? Синьйоро баронеса!

Почувши, що її кличуть «баронесою», Фея вмить подобрішала.

– Почекайте хвилинку, будь ласка, – озвалася вона. – Зараз накажу відчинити двері. Ну от... Заходьте. Чим можу бути корисна?

В двох-трьох словах нічний сторож розповів їй, що трапилося. Фея без труднощів пригадала Франческо.

– Я пам'ятаю цього хлопчину, – сказала вона. – Він з бідної родини і, на жаль, не в списках моїх клієнтів. Ви розумієте, що я хочу сказати? Я ніколи не могла подарувати йому що-небудь. Ви не знаєте, як мені завжди було жаль цього хлопця. І взагалі хочеться, щоб усі діти були щасливі. Та, повірте, це не так уже й легко зробити за обставин, що склалися. Але я можу піти з вами в поліцію. То як, тепер ви щасливі?

За десять хвилин Фея та нічний сторож стояли вже перед черговим поліцейським.

– Нам треба поговорити з начальником поліції, – заявила Фея.

– В таку пізню годину? Ви, мабуть, спросоння. Начальник поліції буде тут лише о дев'ятій годині ранку.

– Зараз же покличте його!..

– Покликати зараз? Та ви з глузду з'їхали!..Розгніваній Феї увірвався терпець.

– Що? ! Я з глузду з'їхала? Та чи ти тямиш, що верзеш? Та щоб ти знав, я майже баронеса. І запам'ятай, якщо ти не викличеш мені негайно начальника поліції, каятимешся все своє життя!

Пихатість чергового поліцейського як у воду впала. Бідолаха мусив скоритися. Викликаючи по телефону начальника поліції, він люто поглядав на сторожа, який не приховував своєї великої втіхи і відверто потирав руки з радощів.

Начальник поліції з'явився заспаний. Фея напустилася й на нього. Що за темперамент, друзі мої! Ця сердита старенька вміла тримати в руках людей!

– Гарний начальник, що й казати! Як це ви дозволяєте держати цілісіньку ніч під арештом сердешну дитину?

– Та що ви, я нікого не тримаю під арештом! Хлопець сам залишився тут. Він хоче, щоб його допитали.

– Ага, он воно як? Що ж, зробіть йому допит. Але мерщій, бо я поставила варити каву.

Поліцейський пішов будити Франческо. У бідного хлопця всі кістки боліли від утоми. Та коли Франческо побачив Фею, у нього мороз пішов поза шкірою.

«Звичайно, вона прийшла звинуватити мене, – вирішив Франческо. – Адже Фея стільки разів бачила, як я стояв перед вітриною її крамниці! Вона, певне, вважає, що це я привів злодіїв... »

– Синьйоро, я нічого не брав! – вихопилося мимоволі у Франческо. – Повірте, то я зняв тривогу, щоб усі почули...

– Вірю тобі: це ти врятував мене від пограбування! – промовила Фея тоном, що не припускав ніяких заперечень. – Тепер я все розумію. Ходімо додому!..

– Хвилиночку! – втрутився начальник поліції. – А звідки ви знаєте, що це було саме так, як каже хлопець? Адже він міг і збрехати. Вам відомо, що ми його зловили вкупі з двома найнебезпечнішими в нашому місті грабіжниками?

– Ну й що з того? Невже ви думаєте, що я вже така стара, що навіть не тямлю, коли дитина говорить правду, а коли бреше? Цей хлопчина врятував мою крамницю від пограбування, а ви, замість того, щоб нагородити його за цей вчинок, посадили в тюрму! Гарна мені справедливість, що й казати! Але про це вже я сама потурбуюся і віддячу дитині, як належить... Ходімо, хлопче!

Начальник поліції тільки розвів руками. Бо що, справді, вдієш з цією грізною бабусею? А Фея схопила Франческо за руку, суворо й грізно глянула на поліцейських, які аж очі позаплющували, щоб не осліпнути від того погляду, і повагом рушила до дверей. Вартові відсалютували їй, наче справжньому генералові. І запевняю вас, що Фея в цю мить була величніша за найвідоміших генералів в історії, так урочисто вона йшла.

Нічний сторож стрибнув на велосипед, але на радощах схибив, перелетів через сідло і впав на сніг.

– Дуже забилися? – запитала його Фея.

– Анітрохи! Це все з радощів, – пояснив сторож. Попрощавшися з Франческо, він шанобливо поцілував Феїну ручку (повага, якої заслуговує лише велика синьйора! ) і швидко погнав велосипеда додому.

– Симпатичний синьйор! – зауважила Фея, глянувши на руку, яку поцілував сторож. – Знає, як поводитися із справжньою синьйорою...

Другою рукою вона міцно тримала спітнілу від хвилювання руку Франческо. Як бачимо, не така вже й лиха була ця Фея: адже це вона визволила бідного хлопця і зараз вела його містом, мов рідна турботлива бабуся!

Служниця Тереза очам своїм не повірила, побачивши на порозі Фею з Франческо. Вона хутко приготувала третю чашку кави і дістала з шафи скляну вазу з сухим давнім печивом. Воно було тверде, як цемент, але зуби Франческо були міцніші: він хрумав печиво, аж поки у вазі не лишилося й крихти.

– Дивилася я на тебе, як ти хрумав сухе печиво, і мені аж заздрісно ставало, от би мені твої зуби! – промовила, зітхаючи, Фея.

Франческо, усміхаючись, дивився на неї. Потім підвівся і промовив:

– Треба йти додому, а то мама, певно, вже хвилюється!

Фея почухала за вухом.

– Не хотілося б пускати тебе з порожніми руками, – промовила вона, – але в крамниці хоч підпали – жодної тобі іграшки. Залишилися хіба одні миші. Знаю: тобі подобався той прекрасний електричний поїзд – Голуба Стріла. Проте куди вона поділася – сама не знаю.

– Не турбуйтеся, будь ласка! – відповів, посміхаючись, Франческо. – У мене нема часу гратися, ви ж знаєте, що я працюю. Зранку продаю газети, а вечорами – карамельки в одному кінотеатрі.

– Слухай-но! – промовила Фея, якій сяйнула раптом геніальна думка. – А знаєш що? Я вже давненько шукаю собі помічника в крамницю. Мені треба такого, щоб й іграшкам давав лад, і відповідав на листи покупців, і гроші міг порахувати. Щиро кажучи, я вже стала недобачати, та й сил уже тих нема, що колись були. Хочеш стати моїм прикажчиком?

У Франческо з радощів аж дух захопило.

– Прикажчиком Феї! – вигукнув радісно хлопець.

– Прикажчиком у магазині, звичайно, – відповіла Фея. – Не думай, що я тебе посилатиму на мітлі розвозити подарунки дітям. Цього не буде.

Франческо глянув довкола – якою гарною здалася йому зараз крамниця, дарма що вітрина стояла порожня, а на полицях валявся тільки грубий папір та картонні коробки з-під іграшок.

– На цій роботі не обморозиш рук, – жартома додав Франческо, показуючи Феї свої червоні, спухлі від морозу пальці. – Та й газети краще самому читати, ніж комусь продавати.

– Отже, згода? – востаннє запитала Фея. – Тоді з завтрашнього дня ставай до роботи.

Франческо подякував і розпрощався з Феєю. Він чемно вклонився і служниці, яка в душі трошки заздрила хлопцю, бо тепер Феїне довір'я треба було ділити з ним. Та тільки вона подивилася на Франческо, у його щирі, довірливі очі, як це почуття одразу зникло, і на обличчі старої служниці засяяла усмішка.

– Почекай-но! – гукнула Фея. – Зараз я викличу візника, а то ще застудишся. Ти ж тепер у мене на службі.

Візок! Чудова річ! Кілька разів Франческо їхав візком, тільки, звичайно, ззаду, причаївшись і пригнувшись, щоб візник, бува, не помітив та не потяг батогом. А зараз він зручно вмостився на м'якому шкіряному сидінні, над яким було напнуто від дощу та снігу чорний шкіряний каптур. Візник закутав ноги Франческо товстим теплим килимом, сів на своє місце і цьвохнув батогом. Кінь підтюпцем рушив по бруку.

«От шкода, що нікого нема на вулиці! – міркував собі Франческо, поглядаючи на небо, що ледь-ледь починало сіріти. – Ніхто й не бачитиме, як я їду у візку. Але вже коли приїду додому, то не злізу, поки не викличу маму та братиків. Вони підійдуть до вікна і побачать мене у візку. Ото здивуються. Певно, очам своїм не повірять».

Тим часом у Франческо повіки все важчали й важчали. Незабаром хлопчик міцно заснув, заколисаний легеньким похитуванням візка, що м'яко котився по пухкому снігу.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Курдуплик хоче вмерти

Курдуплик поворухнувся.

«Поки я ще рухаюсь, – вирішив собачка, – то чого б це я мав замерзати під дверима порожнього будинку. Чув я, ніби є собаки, які вмирають на могилі свого хазяїна, але у мене ще й хазяїна нема, і цей будинок не могила. Краще розімну я трохи свої замерзлі лапи... »

Курдуплик спробував був помахати хвостом, але йому ледве-ледве пощастило тільки ворухнути ним, бо хвіст обмерз з усіх боків. Потім песик сунув ніс у сніг (він чув колись, ніби так можна зігрітись), обтрусив сніг зі спини і побіг. Куди? А чи не все одно куди? Не завжди собаки знають, куди вони біжать, навіть справжні собаки. А що вже казати про нашого Курдуплика, іграшкового цуцика?

Курдуплик никав, мов неприкаяний, по місту, тікаючи від трамваїв, що гналися за ним, і минаючи калюжі.

Одного разу песик побачив своє відображення у вітрині.

«Гм... дивно, – подумав він. – Можна сказати, що я просто виріс. Якесь чудо та й годі! Простояв цілий рік У вітрині Феї і хоч би тобі на один сантиметр підріс. А тут за кілька годин просто себе не впізнаєш».

Пробігаючи повз бронзовий Пам'ятник, Курдуплик був озвався до нього (гавкати по-собачому він ще не вмів, як ви вже знаєте). За ніч випало стільки снігу, що ні бороди, ні вусів Старого Патріота не стало видно. Кінь також стояв під важкою сніговою ковдрою. Ніхто не відповів Курдупликові. Пам'ятник навіть не поворухнувся. Бідний собачка постояв-постояв, нетерпляче й допитливо поглядаючи вгору, та незабаром мусив тікати, бо раптом з гриви коня зсунулася ціла кучугура снігу і влаштувала Курдупликові холодний душ, зовсім не потрібний песику.

Раптом позад нього теленькнув дзвінок. Курдуплик оглянувся: прямо на нього їхав на велосипеді розсильний з великим ящиком за плечима. Курдуплик шмигнув у найближчий під'їзд і там зачекав, поки велосипедист проїхав. Треба сказати, що наш песик взагалі не дуже довіряв людям. Адже він був такий дикий, як вовк, бо досі зовсім ще не жив серед людей. Щоправда, справжнім вовком з темного лісу цуцик не був, але все ж таки він був дикий. Курдуплик починав нудити світом. Йому раптом дуже закортіло побалакати з ким-небудь. Бо хіба ж можна жити без друзів, без товаришів?

Собачка спробував був розмовляти сам з собою. Він став біля однієї калюжі і почав балакати до свого відображення у воді.

– Куди ти прямуєш, бідний, всіма забутий і мало не до смерті замерзлий цуцику?

– Куди ти прямуєш, бідний, всіма забутий і мало не до смерті замерзлий цуцику? – відповіла йому, мов луна, калюжа.

– Чого ти повторюєш мої слова?

– Чого ти повторюєш мої слова? – відповіло йому відображення в калюжі.

– Ти дурень! – розсердився Курдуплик.

– Ти дурень! – відповіло йому і відображення.

От бачите, як погано бути самотнім! Зразу ж стаєш сумним і не при розумі...

Курдуплик віддав би половину свого хвоста, аби тільки знайти хоч якогось товариша. От чому він спробував наздогнати розсильного на велосипеді, але не зміг, бо той уже далеко від'їхав.

Висолопивши язика, песик зупинився, як тільки чоловіка не стало видно. Та ось з-за рогу виїхав ще один велосипедист, і Курдуплик зопалу кинувся радо йому назустріч. Від несподіванки велосипедист загальмував, втратив рівновагу і впав у засніжений рівчак.

– Паршиве, кляте щеня! – вилаявся він, опинившись у рівчаку. Потім швидко зліпив міцну сніжку і жбурнув у цуцика. Сніжка попала в саме око. Курдуплик жалібно заскавучав і дременув через вулицю. А вже, здавалося, і пощастило! Ото знайшов друга!

Собачка сів біля дерева і почав терти лапкою око, з якого весь час лилися сльози. Око так нестерпно пекло, що цуцик охоче б видряпав його, аби тільки позбутися страшенного болю.

Тим часом починало світати. Чорне небо, сіріючи, піднімалося все вище й вище над будинками. Посунули, розчісуючись об гострі дахи, сірі хмари.

«Хоч би місяць з'явився! Я б хоч погавкав на нього, як це роблять усі собаки! » – подумав Курдуплик.

Усі собаки так роблять, але ж ти, любий Курдуплику, навіть гавкати не вмієш!

Песик довго думав, чому він не вміє гавкати. Всі собаки вміють, а він один – ні! Може, тому, що такий маленький? Чи, може, тому, що мало вправлявся?

Непомітно для самого себе Курдуплик почав потихеньку гавкати. Але з його горла вихоплювалося жалісне пронизливе скавуління, від якого навіть каміння, і те заплакало б, якби почуло. Та каміння не має вух, а от жителі міста – мають. Ось одне, друге, а потім і третє вікно відчинилося над головою в собачки.

– Що за концерт! – обурився хтось.

– Куди дивиться мер міста? Чому не переловлять оцих приблудних собак!

– Треба провчити його!

– Кого, мера?

– Та ні, спершу собаку!

І з двох чи трьох тазиків хлюпнули на бідного собачку холодною, мов крига, водою. Наш співець тільки жалібно заскавчав і дременув чимдуж навтіки.

«Ото щастить! – бідкався присоромлений і збентежений Курдуплик. – Так швидше на той світ попадеш, ніж навчишся гавкати».

Бідний песик був у відчаї.

«Краще б пішов я з усіма друзями, – думав Курдуплик. – Вони, напевне, вже сидять усі по теплих кімнатах і чекають, коли попрокидаються діти і почнуть з ними гратися. А чого досяг я своєю собачою вірністю хлопчику Франческо? Що ж мені тепер діяти? Куди подітися? Лишається одне – вмерти... »

Вирішивши загинути, Курдуплик простягся на трамвайній колії. Перші вагони вже згорнули сніг із сталевих рейок, і вони вилискували синюватим світлом у блідому світанку. Колія легенько здригалася: наближався трамвай.

Час настав. Прощавай, Курдуплику! Тобі не пощастило в житті. Зустрінь же смерть сміливо, так, як Генерал! На твоєму прикладі всі безпритульні собаки переконаються, що ніколи не треба залишатися самотніми.

Трамвай швидко гнав прямісінько на Курдуплика. Та раптом, за кілька кроків від собачки, заскреготали гальма, і вагон зупинився. Вмить з нього зістрибнув вагоновод.

– Диви, собака! Собака здумав порішити себе... Чи бачили коли-небудь таке?

Курдуплик схопився з рейки і, підібгавши з сорому хвоста, кинувся навтіки. Навіть умерти не дадуть спокійно! Що він зробив поганого?

– На-на-на! – гукнув його вагоновод. – Вірний, іди сюди, на, Вірний! На-на, Вірний!

Ще багато інших імен назвав вагоновод, та Курдуплик на жодне з них не відповідав, хоч і розумів дуже добре, що цей чоловік нічого лихого не має на думці. Але саме через це він і не озвався: він був у такому відчаї, що вже й дружити ні з ким не хотів. У нього було одне-єдине бажання: лягти посеред дороги і вмерти.

– Фідо! Жук! Вовк! На, собачко! На-на-на! Йди сюди, цуцьо!

Та Курдуплик навіть не оглядався. Вагоновод знову заліз у трамвай, сів на своє місце і поїхав, подзвонюючи на кожному кроці та уважніше поглядаючи на колії.

Причаївшись за гранітним каменем, Курдуплик дивився на трамвай, що з гуркотом проїжджав метрів за десять від нього. Проте він не наважувався вийти. А як весело дзвенів цей трамвай! Як привітно й тепло світилися його вікна! А яке лагідне та привітне обличчя у вагоновода! З усього було видно, що він скинув би навіть свого шарфа з шиї і закутав би бідного песика, що тремтів від холоду, і щоранку годував би його білим хлібом, розмоченим у молоці.

Курдуплик аж зітхнув від таких мрій.

В цей час із другого кінця вулиці долинув стукіт копит і коліс. Незабаром з'явилася і стара конячина, яка повільно тягла візок, що легенько похитувався на ресорах.