Текст книги "Подорож Голубої Стріли"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Політ Сидячого Пілота

Наші всі тут? Ні, бракує Сидячого Пілота, який полетів шукати слід Франческо. Політ був небезпечний. Та хіба можна сподіватися на веселу прогулянку при такій нельотній погоді? Треба було насамперед докласти всіх зусиль, щоб не відхилитися від курсу і летіти точно Посеред вулиці. А ще Пілот мусив постійно стерегтися, щоб не заплутатися в електричних дротах або не врізатися в будинок. Ось чому він пильно дивився вперед крізь шибки кабіни, які весь час заліплював сніг, і не без/заздрощів думав про стару Фею. /

«Як та стара синьйора літає на своїй мітлі – збагнути не можу. Тут на літаку найновішої конструкції, / і то мусиш пильнувати кожної миті, щоб не заритися носом у землю. А втім, хто б підказав, куди зараз повернути, – міркував про себе хоробрий Пілот. – Хоч куди кинь оком, скрізь темрява: і вгорі, і внизу, і праворуч, і ліворуч. Не міг же Франческо залишити свої сліди у хмарах. Мабуть, краще буде знизитися».

Пілот став повільно знижуватися, але ту ж мить йому довелося знову якнайшвидше набрати висоту, бо він ледве-ледве не сів прямісінько на голову нічному сторожу, який мчав вулицею на велосипеді. Це, напевно, був той самий сторож, який знайшов Канарку.

Через деякий час Пілоту здалося, ніби трохи розвиднілося.

«Може, я лечу над площею», – подумав він з острахом, шукаючи очима ліхтарів. Проте ліхтарів ніде не було видко, а небо все світлішало й світлішало. Сидячому Пілоту здалося, ніби він потрапив у хмару біленьких пушинок кульбаби.

«Без сумніву, я лечу над майданом. Треба спуститися нижче», – вирішив Пілот.

Раптом йому назустріч виринула величезна похмура тінь, і хтось голосно гукнув басом:

– Ей, синьйоре Пілоте, сідай, будь ласка, сюди!

«Я краще вдам, що нічого не чую. Нікого я не знаю в цих краях і не бажав би вплутатися в неприємну історію», – миттю розміркував собі Сидячий Пілот.

Та тільки він подумав це, як чиясь велетенська рука обережно схопила літак і потягла його до себе.

– Пропав я! – скрикнув Сидячий Пілот.

– Не бійся, я не завдам тобі шкоди, – озвався велетень. – Я всього-на-всього мирний бронзовий Пам'ятник, що стоїть посеред площі. Я тобі не заподію нічого лихого.

Сидячий Пілот полегшено зітхнув і зважився нарешті глянути туди, звідки долинав голос. Перед ним було величезне лагідне обличчя з вусами й бородою, на якому застигла ледь помітна усмішка.

– Хто ви? – запитав Пілот.

– Я ж тобі сказав: я – Пам'ятник. А за життя був патріотом і на коні водив поборників свободи на бій за звільнення батьківщини.

– Ви й зараз на коні?

– Авжеж, і на дуже великому коні. Як це ти не помітив такого великого коня?

– Я летів високо, тому й не бачив його. А зараз, перш ніж полетіти далі, я хотів би оглянути вас та вашого коня з усіх боків.

– Чого це ти так поспішаєш? – усміхнувся Старий Патріот. – Побудь іще трошки зі мною, та побалакаємо. Мені так рідко доводиться говорити, що мій язик занімів, і я насилу ворушу губами. Дзижчання твого літака я вже давненько чую. Тож я й здивувався: невже, думаю, десь муха летить, та ще в цю пору року? От так новина, подумав я. А потім раптом помітив тебе. Клянуся, ще ніколи я не бачив такого манюсінького літака. Хіба що в руках у дітей.

Сидячий Пілот пояснив, що його літак (це йому довелося визнати) – теж іграшка. Він коротенько розповів Старому Патріотові причину своєї втечі та втечі Голубої Стріли.

– Дуже цікаво! – схвильовано вигукнув Патріот, вислухавши розповідь. – Навіть неймовірно цікаво. Я теж люблю дітей. Гарної днини багато їх приходить сюди побавитись, і я„ звичайно, не гніваюся на них. Щоправда, один хлопчина й тепер частенько навідується до мене. Та чи саме до мене він сюди приходить, – сказати напевне я не можу. Смаглявий такий, чуб у нього завжди звисає аж на очі. Прийде, сяде на східцях, посидить, подумає щось і йде собі. Никає отак, мов приблудний собака. Проте його імені я не знаю, бо він сам себе ще жодного разу не називав. Це вже, мушу тобі сказати, так водиться У людей: вони завжди чекають, щоб хтось їх назвав. Себе ж вони на ім'я не називають. Але мені здається, що цей хлопчина самотній, і тутешні мешканці його не знають.

– От якби його звали Франческо, тоді б... – знову зітхнув Сидячий Пілот. І раптом йому спала на думку блискуча ідея:– Тільки один Курдуплик може дізнатися, що це за хлопець. Йому досить обнюхати східці – і він скаже, чи це Франческо, чи ні. І

– Цілком правильно! Значить, я матиму щастя/познайомитися з усім вашим товариством?

– Воно-то й так, – розпачливо промовив Пілот, – але як це раптом Франческо міг попасти сюди? Адже його сліди закінчилися посеред площі. І

Пам'ятник посміхнувся у вуса і лагідно промовив;

– Бачу, всі ви ще мало знаєте дітей. А то ви здогадалися б, що вони люблять під'їжджати на підніжці трамвая. їм це заборонено, та все ж таки дітвора порушує інколи правила. Втім, стривай, я згадав: якраз учора цей смаглявий хлопчина проїжджав на підніжці, і його зсадив отут, поліцейський.

– Тоді нема чого й сумніватися: це був Франческо! – радісно вигукнув Сидячий Пілот.

– Гаразд! Якщо так, то не гай часу. Лети мерщій по своїх друзів! – сказав Старий Патріот.

За п'ятнадцять хвилин усі мандрівники (без Генерала та Канарки, звичайно) були вже біля підніжжя Пам'ятника, або, вірніше, – біля ніг коня, і нетерпляче стали чекати, що скаже Курдуплик. А собачка схвильовано бігав сюди й туди по східцях і так ретельно нюхав, неначе хотів повтягувати в ніс важкі мармурові плити. Насправді він уже давно нанюхав подерті підметки Франческо, але хотів ще й ще раз пересвідчитися.

«Нарешті ми знову натрапили на твій слід! »– тішився в душі Курдуплик.

– Ну? – нетерпляче вигукнув Капітан Півбороди.

– Його сліди! – заявив Курдуплик. – Франческо знайшовся.

– Ура! Тисяча трикутних китів! Ура!

Хтозна, де Капітан Півбороди бачив «трикутних китів», яких ніколи не було і не буде на земній кулі. Від захоплення він, бачите, просто вже не тямив, що кричав.

Старий Патріот теж був щасливий. Десь високо в темному нічному небі, серед танцюристих сніжинок, пролунав його сміх. Кінь аж здригнувся.

– Це добре, присягаюсь! – сказав Пам'ятник. – Простої, чудово!

Командир полку олов'яних солдатиків дав наказ Відзначити цю знаменну подію концертом полкового оркестру, ї тут трапилася ще одна нечувана й небачена річ. Тільки-но оркестр заграв один із своїх бадьорих полкових маршів, як кінь відірвав копита від п'єдесталу пам'ятника і затупав у такт музиці. А в Старого Патріота зразу ожило в грудях серце.

– Ура! – захоплено вигукнув він. – Геть з Італії, чужинці! [5] Ура! – захоплено вигукнув він. – Геть з Італії, чужинці!

Треба сказати правду – полковий оркестр вдихнув у нього життя. Старий Патріот стиснув шпорами коня, з'їхав з мармурового п'єдесталу і галопом обскакав площу.

Видовище так захопило пасажирів Голубої Стріли, що вони забули про холод та злигодні. А коли Машиніст дав свисток, то на площі й скрізь довкола стало ще радісніше і веселіше. Навіть сніг почав рідше трусити. Але Курдуплик не гаяв часу. Він усе міркував про Франческо.

– За мною! – гукнув песик своїм чудернацьким голосом. – Сюди! – І кинувся щодуху вперед, не відриваючи носа від сліду Франческо. Голуба Стріла вмить набрала швидкості й помчала за ним через площу. Курдуплик звернув у провулок і звідти вибіг на широкий бульвар. А далі, не зменшуючи швидкості, помчав прямо вперед і вперед, не відхиляючись ні на крок від сліду. Голуба Стріла ледве встигала за ним. Зате Старий Патріот на бронзовому коні легко встигав за Курдупликом.

«Як, невже й Пам'ятник? »– запитаєте ви.

Авжеж, з мандрівниками їхав і бронзовий вершник. Кінь Патріота біг ззаду по п'ятах за Курдупликом, що махав хвостиком, мов прапорцем серед закиданої снігом безкрайої вулиці.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Бронзовий Пам'ятник

– Тисяча китів-велосипедистів! – приголомшено /вигукнув Капітан Півбороди. – Я об'їздив на своєму /Вітрильнику всі моря й океани земної кулі, але такого, /щоб пам'ятник мчав на коні, мов на перегонах, – такого ще не бачив.

– Щось подібне таки рідко трапляється, – засміявся Старий Патріот. – Я й сам, звичайно, не можу їздити по вулицях, коли мені заманеться. Та оскільки про це вже зайшла мова, то запевняю вас, що не було ще такого дня, коли б мені не бажалося виїхати на прогулянку.

– Життя пам'ятника, певно, не таке вже й веселе...

– О, ні, ви помиляєтеся. У нас, пам'ятників, є свої радощі. Адже ми поважні особи в місті. Через це там, де ми стоїмо, має неодмінно бути площа, щонайменше троє-четверо дерев і принаймні дві лавки, на яких улітку старі люди могли б погрітися на сонечку, коли воно є, а взимку подихати свіжим повітрям. А ще ж нас, звичайно, ставлять на високі п'єдестали, викладають довкола східці. Там дітвора грається в розбійників, стрибає з східців або дереться на коня. Ми, як бачите, корисні, а тому й не нарікаємо на свою долю. Звичайно, іноді хочеться розім'яти ноги на гарній прогулянці. Мені таке щастя випадає тільки два рази на рік, і то лише тоді, коли на світі відбувається щось зовсім неймовірне, як-от гра духового оркестру олов'яних солдатиків цієї ночі. О, якби я не знав, що зроблений з бронзи, то міг би сказати, що сьогодні кров у моїх жилах заструменіла вдвічі швидше...

– А коли востаннє ви ходили на прогулянку за власним бажанням? – запитав Капітан Півбороди.

Оскільки різниця у зрості Пам'ятника й Капітана Півбороди була надзвичайно велика, то й розмовляти їм було дуже важко. Тому, щоб Старий Патріот усе чув, Капітану Півбороди довелося вилізти на самісінький вершечок щогли свого Вітрильника. Звідти Пам'ятник чув трошки краще. Зате яка небезпека там загрожувала Капітану Півбороди: адже він щомиті міг упасти і розбитись об палубу.

Пам'ятник чомусь барився з відповіддю. А може, він уже й не пригадував, коли саме сходив з п'єдесталу?

Бачите, ніхто не знає, про що і як думають пам'ятники.

– Це трапилося, – промовив нарешті Старий Патріот, – місяців шість тому. Була, пригадую, неділя. На площу насходилася сила-силенна людей.

– І всі бачили, як ви їздили верхи? – перепитав Півбороди.

– Ні, прогулюватися я пішов згодом. Послухайте, як це все трапилося. Як я вже говорив, людей зійшлося хтозна-скільки, і всі вони чогось вимагали. Спочатку я не міг ніяк зрозуміти, чого вони хочуть. Але потім я виразно почув їхні слова і зрозумів усе. Серце моє закалатало. «Геть з Італії! – вигукували вони. – Геть з Італії, чужинці! » – «Чорт забирай, – подумав я, – та це ж мій бойовий переможний клич! » Мені здалося, ніби я опинився серед тих людей і відчув, що от-от не втримаюсь і гукну разом з ними: «Геть, чужинці! Геть, чужинці! » Он як воно було.

– І на цьому все кінчилося?

– Ні, зовсім ні. Найголовніше відбулося потім. На той галас з'явилися карабінери. Я, звичайно, не злякався їх. А люди почали розбігатися хто куди. Тільки один чоловік і не думав тікати. Він вибіг на східці п'єдесталу, видерся на шию мого коня і сів поперед мене. Вмостившись на коні, він почав вигукувати: «Геть, чужинці! » «Оце молодець! – подумав я. – Видно, що переді мною справжній патріот. Його неодмінно нагородять медаллю», – вирішив я.

– Ну, і дали йому медаль? – запитав Півбороди.

– Що?

– Медаль...

– Де там! Цього чоловіка посадили в тюрму. Я перш не вірив своїм бронзовим очам. Його закували в кайдани і кинули в тюрму. Мене охопив страшенний гнів, і я так обурився, що вже й не тямив, що зі мною скоїлося. Я з'їхав з п'єдесталу і галопом помчав вулицею. Вже біля самої тюрми я нарешті отямився.

– І ви бачили вашого товариша?

– Так, бачив. Він виглядав з віконця на третьому поверсі. Те віконечко було таке маленьке, що я побачив тільки ніс та очі друга. Проте я зразу впізнав відважний погляд і голос мого знайомого, коли той озвався до мене... Знаєте, друзі, мені сяйнула одна думка, – раптом сказав Пам'ятник. – А що, коли він і досі там?..

– Але ж минуло вже шість місяців відтоді. Його вже, напевне, давно випустили.

– А все ж давайте заїдемо в тюрму. Вона зовсім близько, якихось пару кроків звідси. Он там, у кінці бульвару, бачите? Ото зрадіє та здивується сердешний чоловік. Я вас довго не затримаю. Потім я повернуся на свій п'єдестал, а ви підете собі далі.

Начальник Голубої Стріли став, певна річ, заперечувати.

– Ми вже й так забарилися, – промовив він, поглядаючи на свій годинник.

Сидячий Пілот, який весь час кружляв без упину на висоті бороди Старого Патріота і не пропустив жодного слова з його розповіді, втрутився в розмову:

– Послухайте, адже тільки завдяки Старому Патріоту нам пощастило відшукати слід, – сказав він. – Давайте й ми його потішимо, власне, йдеться лише про якихось десять хвилин.

– Для вас десять хвилин, може, й дрібниця, – заперечив Начальник Вокзалу, – а для поїзда – це багато. Це майже година... без п'ятдесяти хвилин!

Але Машиніст, не спитавши дозволу Начальника Вокзалу, вже повернув Голубу Стрілу на повній швидкості до тюрми. Незабаром ця споруда ніби виповзла з пітьми – величезна, сіра, з сотнями маленьких чорних дірок замість вікон.

– Щось нікого не видно, – промовив Старий Патріот, уважно обдивившись усі поверхи.

– Ану дозвольте мені заглянути, – шепнув йому на вухо Сидячий Пілот. Не встигли всі оком змигнути, як він літав уже попід дахом і заглядав то в одне, то в друге віконце, не залітаючи, проте, в камери, де було темно, хоч в око стрель.

У камерах було повно в'язнів, але Сидячий Пілот жодного з них не знав, а тому й не міг покликати. На щастя, допоміг Пам'ятників кінь, який дзвінко заіржав.

– Браво! – вигукнув Пам'ятник. – Бачу, ти також згадав нашого друга...

Цього разу в одному заґратованому віконці третього поверху з'явилося худе обличчя з гордими, палючими очима.

– Привіт! – гукнув Пам'ятник, упізнавши в'язня.

– О, здрастуйте! А я вже думав, що ви більше не прийдете до мене! – озвався в'язень. – Я подумав, що це мені ввижається наша перша зустріч.

– Як бачиш, не ввижається! Це справді я, шкода тільки, що бронзовий. Та це нічого. Принаймні це не заважає мені бути справжнім патріотом. А вас ще не звільнили?

– Та де там. Тут у нас, як у книжці про Піноккіо [6], пам'ятаєте? Злодіїв випускають, а патріотів – ні. Та я не впадаю в розпач. Тільки жаль родини, бо не можу зустрічати новорічну ніч укупі з ними. Мій синок, певно, чекає подарунка від Феї, але що я можу йому послати? Тут же нема іграшок.

– А ми – що, не іграшки? – вигукнув тоді Сидячий Пілот.

В'язень примружив очі і побачив малесенького літачка, який пурхав, наче метелик, перед самісіньким вікном. Літак був такий малесенький та гарненький, а в кабіні сидів такий відважний пілот, що чоловік не міг стримати усмішки. Потім він глянув на землю і побачив там Голубу Стрілу, ковбоїв, які гарцювали на кониках, індіанців та інші іграшки, що з висоти третього поверху здавалися не більшими за мишенят.

– Ех, якби тут був. мій синок! – зітхнув в'язень.

– А що б йому тут найкраще сподобалося, як ви гадаєте? – запитав у в'язня Курдуплик, який уже безперечно щось надумав.

«Врешті, – міркував собі Курдуплик, не обов'язково йти всім до Франческо, бо тоді багато дітей зовсім залишаться без подарунків. По-моєму, ліпше було б розподілити іграшки так, щоб удовольнити якнайбільше дітей».

– Не знаю, – збентежився в'язень. – Коли я ще був дома, мій син дуже хотів паперового змія.

– Тоді йому, напевне, сподобається змій без нитки, – сказав Сидячий Пілот.

– Що це за змій без нитки, не розумію?

– Я хочу сказати, що коли ви дасте мені адресу, я полечу до вашого сина і сяду йому просто на подушку, не гірше, ніж на найкращий аеродром світу.

Цього разу Сидячий Пілот перевершив своєю добротою і запопадливістю навіть Курдуплика.

Несподівано Пам'ятник зареготав з такою силою, що аж луна пішла вулицями.

– Оце так штука! – прогримів Пам'ятник. – Мене підвищили. Мені зробили честь! Досі я був тільки Пам'ятником, а тепер ще став Феєю-чарівницею, що розносить дітям подарунки. Та для вас я залюбки стану навіть Феєю.

– Отже, ви даєте мені адресу? – вигукнув Пілот.

– Я?..Та звичайно, звичайно! – квапливо відповів в'язень. – Летіть аж до кінця бульвару, потім поверніть праворуч і прямо до самої гірки. Як вилетите на гірку, побачите будиночок з трьома димарями. Найнижчий димар і є наш. А там ви, сподіваюся, вже якось знайдете мою родину.

Сидячий Пілот, щоб пересвідчитися, чи правильно він зрозумів адресу, повторив її ще раз. Потім попрощався з усіма і приготувався відлітати.

Лялька Нера, правду сказати, дуже засмутилася. Дорогою вона весь час позирала на Сидячого Пілота, а він і не помічав цього. Тепер він полетить, і їй більш ніколи не бачити Пілота. Сльози виступили на очах у Ляльки, але вона набралася мужності і голосно крикнула:

– Синьйоре в'язню, а чи нема часом у вас донечки?

– Є, та вона дуже маленька і не розуміє, що таке подарунки.

– Але ж вона виросте! І виросте без подарунків. Гарний батько – зовсім не вболіває за свою доню.

Срібна Пір'їна витяг люльку з рота і вперше за своє життя засміявся.

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! – реготав він. – Ха-ха-ха!

Це було диво з див. Тому всі обернулися і глянули на вождя індіанців. Він ще ніколи не сміявся. Адже всім відомо, що червоношкірі взагалі не сміються.

– Лялька Нера каже неправду. Вона хоче» піти з Сидячим Пілотом.

Почувши це, чорна, як смола, Нера зашарілася від сорому. Вона почервоніла, проте тільки під шкірою, а зверху так і лишилася чорна, мов негритянка.

Сидячий Пілот зареготав, швидко підлетів до Нери і спритно посадив її в кабіну.

– Ось лялька для вашої доні! – крикнув Пілот. – Вона їй сподобається, коли дівчинка підросте.

І полетів собі над широким бульваром.

Так ми розлучилися з цим дуже симпатичним героєм. Розлучимося зараз і з в'язнем, бо підійшов наглядач і заборонив йому розмовляти. Розлучаємося також і з Старим Патріотом на бронзовому коні, який, провівши трохи наших друзів, повернувся на своє місце.

Стільки прощань! Мабуть, нас залишиться зовсім мало, коли прийдемо до порога будинку, де живе Франческо.

І ось ми знову в дорозі. Вже Курдуплик нанюхав слід, і Голуба Стріла рушила. Але хто це там лиховісно сміється в гіллі дерев? Хто висліджує наших друзів?

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Перемога Срібної Пір'їни

– Синьйоро баронесо, це вони!

– Тихіше, Терезо, тихіше, а то ще почують і втечуть.

– Боже мій, цього тільки бракувало, ми й так уже стільки настраждались, поки їх відшукали.

– Замовкни, кажу, а то зменшу платню!

Стара служниця враз . як води в рот набрала, бо знала, що коли Фея обіцяє збільшити платню, то цього можна й не чекати, зате коли вже погрожує зменшити її, то цьому можна вірити. З усіх арифметичних дій Фея найбільше любила множення (коли їй платили) і ділення (коли вона виплачувала). Вона стверджувала, що додавання і множення – заняття для багатих, а віднімання і ділення – то справа бідаків. Фея та служниця пронишпорили цілу ніч, як навіжені, ризикуючи поламати свою мітлу. І саме тоді, коли вони майже зовсім вибилися з сил і хотіли вже кинути пошуки, гострі Феїні очі розгледіли Голубу Стрілу крізь хуртовину. Поїзд їхав із погашеними фарами по трамвайній колії, що вела на околицю.

– Он вони! – сказала Фея.

– Це таки й справді вони, синьйоро баронесо, – підтакнула служниця.

– Замовкни, Терезо, а то ще почують і втечуть! – гримнула Фея. – Це вже я й сама бачу, і не треба мені повторювати.

Обидві старенькі перелітали з дерева на дерево, мов ті сороки, ховаючись у гілках.

А наші мандрівники нічого й не підозрювали. Навпаки, настрій у них був піднесений.

– Сліди зовсім свіжі, – сказав Курдуплик. – Ми вже, певно, близько від Франческо.

– А ти певний, що це його сліди?

– Я не міг помилитися. Запах слідів цього, бідного хлопчика я б розпізнав і серед тисячі.

І всі затамували подих, боячись збити Курдуплика зі сліду.

Раптом Срібна Пір'їна вихопив люльку з рота, немов хотів щось сказати. Але він мовчав, хоч усі бачили, як його вуха рухаються, мов у вовка, – то в один, то в інший бік. Усі червоношкірі приклали долоні до вух. Що вони почули? Один ковбой, що добре знав червоношкірих, миттю "помчав до Начальника Вокзалу.

– Червоношкірі щось почули! – доповів ковбой.

– Ну й що? На те вони й вуха мають, щоб чути.

– Срібна Пір'їна чимось стурбований. Хоч би не нанюхав якоїсь небезпеки...

– Диви, то й він уже нюхає? Оце так поїзд! Замість того, щоб їхати по рейках, їдемо нюхом! Хай уже Курдуплик нюхає – він робить це кілька годин, а то тепер ще й цей старий дід узявся нюхати... Дайте мені спокій і пам'ятайте: хоч би яка там була причина, я Голубої Стріли ніколи не зупиню! – гнівно відповів Начальник Вокзалу. Інколи наш Начальник Вокзалу бував дуже впертий. Однак він був змушений цього разу спинити Голубу Стрілу, бо вождь Срібна Пір'їна і всі його індіанці почали на ходу зістрибувати з поїзда, хоч вони могли потрощити собі кості й ребра та скрутити в'язи. Позіскакувавши, вони зайняли позиції навколо Голубої Стріли і приготували до бою свої томагавки.

– Що це за гра? ! – шаленіючи, вигукнув Начальник Вокзалу. – Вам що, пожартувати закортіло?

Але Срібна Пір'їна серйозно глянув на Начальника Вокзалу і сказав:

– Ми почули тріскіт. Хтось ходить по деревах.

– Ви вже виживаєте з розуму! – крикнув вождю індіанців Начальник Вокзалу.

І саме в цю мить глухо тріснула гіллячка на дереві. Це стара служниця, боячись упасти з дерева, схопилася за тонку гілочку.

– Цс-с! – прошипіла Фея. – Не руш! Тихо! Нас почули!

– Я не можу, ой, упаду!

– Не рухайся, кажу!..

– Скажіть це гіллячці, синьйоро баронесо. Це вона тріщить, а я мовчу. Допоможіть, синьйоро господине! Я вас благаю, допоможіть!

Почувши, що її назвали не «синьйорою баронесою», а «синьйорою господинею», Фея аж скипіла з люті. Старій служниці здалося з переляку, ніби хазяйка замахнулася на неї, щоб ударити, і вона відсахнулась, але так, що втратила рівновагу і з зойком упала на землю. Щоправда, вона впала на м'який сніг і не забилася. Тут червоношкірі вмить оточили до смерті налякану стару жінку і закружляли в дикому танку навколо неї. Потім вони поприколювали своїми томагавками, мов кіллям, до землі її спідницю, тож служниця не могла й ворухнутися.

– На дерево повертайся! – злякано кричала Фея. – Негайно лізь сюди, а то звільню тебе з роботи! Ти що, знайшла час гратися в Гуллівера? [7]

– Рятуйте, синьйоро господине! Рятуйте! Індіанці захопили мене в полон! Вони мене оскальпують!

Та Фея не наважувалася встрявати в бійку, хоч досі іграшки корилися їй, не сміючи навіть пальцем ворухнути або слово мовити. Тепер Фея зовсім не була певна, чи послухаються її іграшки. Старенька зрозуміла, що вони втекли самохіть і вже не повернуться до неї в магазин. Он як вони обійшлися з бідною служницею!

– Гаразд, тоді я полечу сама! – крикнула Фея. – Без тебе полечу! Сама все робитиму дома. Але не нарікай, коли знижу платню. Я не можу дозволити собі такі розкоші – платити тобі за те, що ти вилежуєшся посеред вулиці...

– Даруйте, синьйоро господине! Хіба я розважаюся тут? Невже ви не бачите, що вони мені сокирами, прикололи спідницю до землі?

Та Фея і слухати її не захотіла. Сиплючи прокльони, вона круто вивернула кермо і полетіла, тільки затріпотіло гілля, зачеплене мітлою.

– Ну от! Полетіла, а мене залишила тут саму! Ой лишенько, що ж мені робити?

Срібна Пір'їна підійшов до самого носа служниці, став щонайбільше за два сантиметри від нього і почав розглядати бабусю з усіх боків, як сорока кістку.

– Синьйоре індіанцю! – заблагала служниця. – Не знімайте з мене скальп! Адже у вас звичай так розправлятися з ворогами, правда?

– Ми жодної волосини нікому не вириваємо! – суворо перепинив її Срібна Пір'їна. – Всі ми, відважні індіанці, тут лише для того, щоб із нами бавилися діти. Ми нікого не вбиваємо.

– Ой, дякую, синьйоре індіанцю. Що ж ви тоді зробите зі мною? Якщо ви мене відпустите, я вам обіцяю...

– Що ви обіцяєте?

– Ось бачите, я склала список усіх дітей, що не одержують подарунків од Феї. Як собі знаєте, а мені шкода їх... Я не можу бачити їхніх сумних поглядів, коли ці діти приходять і плачуть у моєї господині. Повірте, у мене сльози виступають на очах. І от я про всяк випадок попереписувала їхні адреси. Чи не допомогли б ви часом декому з них? Хіба ви не для цього втекли від Феї? Я так і подумала собі зразу...

Якби їй дозволили говорити, вона базікала б і сьогодні, а це трапилося, друзі мої, десять років, шість місяців і шість днів тому...

Але вождь Срібна Пір'їна звик приймати рішення блискавично. Він вихопив з рук у служниці список, наказав звільнити її, сів з усіма своїми індіанцями в поїзд і встромив люльку в рот.

– А тепер що робити? – запитав Начальник Вокзалу.

– Франческо чекає на нас, – боязко промовив Курдуплик. – Запах слідів такий свіжий, ми щонайбільше за десять кроків од його хати.

– Тоді треба спочатку їхати до будинку Франческо, і хто хоче, той залишається. Потім підемо до інших дітей, – промовив Срібна Пір'їна.

– Тисяча громових китів! Якщо ви думаєте, що мені хочеться все життя подорожувати, як Летючому голландцю [8], то ви дуже й дуже помиляєтесь. Мені аби тільки дістатися до Франческо, а там я спущу свого корабля в миску з водою, напну вітрила, знімуся з якоря і дам три прощальних гудки.

Останні слова Капітана Півбороди заглушив скрегіт коліс. Голуба Стріла знову рушила в путь. Ніхто й не оглянувся на сердешну стару служницю, що обтрушувала сніг із спідниці й втирала заплакані очі. Отак і пішли вони, не сказавши жодного слова на прощання!..Інколи трапляється, що навіть іграшки можуть стати нетактовними. От і цього разу, ну чого б їм не сказати старій хоч одне-однісіньке приємне слово? Ні, вони повернулися до неї спиною і пішли.

– Я не гніваюсь, – бубоніла собі під ніс стара служниця. – Зрештою, вони не заподіяли мені нічого лихого. Але навіщо їм було тікати? Невже вони гадають, що ми забули б якусь дитину, якби у нас було вдосталь цяцьок для подарунків? Чи, може, вони подумали, що моя господиня й справді така скупа, як усім здається? Ні, сім раз ні, кажу вам, хоч ви мене й не чуєте. Моя господиня, може, колись і стане скупою, а зараз вона просто бідна і нічого й нікому не може роздавати задарма, бо сама купує ці іграшки. Якби вона була така багата, як казкова Фея, вона дарувала б усім іграшки і не вимагала б за них грошей. Але вона не казкова Фея, а справжня жива людина. Тож й обслуговувати вона має тих, хто платить.

І, шкутильгаючи (адже вона добре-таки забилася, впавши з дерева), стара служниця почимчикувала до крамниці, щоб там почекати на господиню. Фея повинна була опівночі повернутися додому й зігрітися за чашкою гарячої кави, перш ніж знову податися в дорогу з новим пакунком іграшок.

«Я увіллю їй в каву три ложечки рому, – міркувала собі стара служниця, – тоді Фея, може, подобрішає і не так сваритиметься. А як лаятиме, то прикинуся, що не чую».

Тим часом Курдуплик біг усе швидше й швидше, лише зрідка нахиляючи голову, щоб нанюхати слід, хоч тепер, власне, і не треба було цього робити; запах від драних черевиків був такий міцний, що Курдуплик чув його навіть тоді, коли біг за вітром. Слід завів собачку до вузенької вулички, де намело стільки снігу, що Голубій Стрілі довелося пустити поперед себе снігоочисник, щоб прокладав дорогу.

Слід привів до якихось низеньких дверей і тут пропав. Курдуплик зупинився, і Машиніст ледве встиг загальмувати поїзд, щоб не наїхати на цуцика.

– Приїхали? – спитали пасажири. – Вже?

– Так, приїхали, – підтвердив Курдуплик і відчув, як йому аж у вухах застукало: стук! стук! стук!

– Тоді що ж – заходьмо! – сказав Начальник Вокзалу, з цікавістю поглядаючи на двері.

Це були двері, які нічим не відрізнялися від тисяч інших дверей у великому місті, крім хіба одного: всі сінешні двері в таку негоду були зачинені, а ці – відчинені навстіж.

– Що за люди! – вигукнув Начальник Вокзалу. – Сплять з відчиненими дверима в січні місяці, та ще в таку віхолу. Невже їм не холодно?

Курдуплик зник у будинку, і всі нетерпляче стали чекати, які новини він принесе.

– Франческо хтозна-як зрадіє, побачивши нас, – сказали в один голос усі три Ляльки-Артистки, які мали звичку говорити завжди тоді, коли інші мовчали. Проте на них ніхто навіть не звернув уваги.

Через хвилину на порозі з'явився Курдуплик. Сумно звисали його вуха. Він не підводив очей, наче шукав щось на долівці, але бачив там тільки свої сльози. Курдуплик гірко плакав.

– Тут нема нікого, – розпачливо промовив він. – В будинку давно ніхто не живе...