Текст книги "Подорож Голубої Стріли"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Серця трьох Ляльок-Артисток

Пасажири Голубої Стріли розгублено перезиралися між собою. Тільки Лялькам було зовсім байдуже: вони вже спали, заколисані рівномірним похитуванням вагонів поїзда.

– Бідний хлопчина! – зітхнув Машиніст. – Хтозна, де він і що з ним скоїлося.

– Стільки проїхати даремно! – невдоволено буркнув Начальник Поїзда.

Курдуплик знову оглянув і обнюхав усе довкола, та даремно: сліди закінчувались саме тут, у порожній кімнаті. Собачка знайшов і ще чиїсь сліди – може, сліди : батька, чи матері, чи братів, бо запахи були дещо схожі.

– Тисяча бродячих китів! – вилаявся стиха Капітан. – Я вже думав, що прибув у порт, а насправді ми знов у відкритому морі.

– А я думав, що ми приїхали на станцію, а тут, так би мовити, невтішний полустанок серед поля, – додав Начальник Вокзалу.

– Треба було якось попередити хлопчину, щоб він нас чекав, – знову озвався Півбороди.

Ляльки попрокидалися і зразу ж поспішили до вікон. Потім посходили з поїзда, проте хутенько повернулися назад: вони, бачите, боялися намочити ноги в снігу. Коні ковбоїв тупцювали на місці. В темряві жеврів ледь помітний тьмяний вогонь -г це палив люльку Срібна Пір'їна. Старому вождю індіанців стало так важко на душі, що він на якусь мить навіть вийняв люльку з рота.

– Що ж, доведеться, мабуть, вертатися назад у крамницю до Феї. Більше нікуди нам подітися... – сумно промовив Начальник Вокзалу.

– Ніколи в світі! – вигукнув рішуче Півбороди. – Я краще плаватиму в брудній калюжі або стану піратом!

– А що ж ти пропонуєш?..

– Я вже сказав, щодо мене, то я до хазяйки не піду.

Тут Срібна Пір'їна згадав про аркуш паперу, відібраний у служниці. Він витяг цей список із кишені й почав приглядатися до нього.

– Тут записано багато Франческо, – промовив вождь. Пасажирів Голубої Стріли ніби осяяла надія:

– А наш там є?

– Ні. Багато інших Франческо, а також П'єтро, Анн, Марій і Джузеппе.

– Це діти, що не одержали від Феї подарунків, – прошепотів Півбороди... – Хтозна... А чому б... Правильно я кажу?

– Та ви ще нічого й не сказали! – перепинив його знову Начальник Вокзалу.

– Але ви все одно зрозуміли мене, – відказав Півбороди.

– Так, – неохоче погодився Начальник Вокзалу, – я зрозумів вашу думку. Якщо, мовляв, не знайдемо нашого Франческо, то можемо принести щастя іншим дітям. А що ви на це скажете, Срібна Пір'їно?

Старий вождь ще ніяк не міг уторопати, чому це на світі так багато Франческо і чому всі вони залишилися без подарунків. Він, напевне, гадав, що на землі живе тільки один Франческо або принаймні два: один багатий, а другий бідний. А їх лише в списку бідних виявилося стільки, що не кожен і перерахує. В усякому разі той, хто не закінчив трьох класів початкової школи, не зможе цього зробити, бо в першому класі вчать додавання лише в межах перших двох десятків.

– Так багато Франческо... – повторював здивовано Срібна Пір'їна.

Тільки в цю мить він збагнув, який широкий світ. Досі він цього не помічав, проблукавши цілісіньку ніч по місту з тисячами будинків і тисячами вікон, за якими жили люди і хтозна-скільки дітей, зовсім не схожих одне на одного. Але всі вони чекали на Новий рік подарунків од Феї.

– Ми розшукаємо всіх хлопчиків на ім'я Франческо, – промовив нарешті вождь індіанців.

– Та ми вже чверть години говоримо про це.

Срібна Пір'їна суворо глянув на всіх: мовляв, невже я маю слухати чиїсь теревені?

– Ну що, їдемо? – запитав Начальник Поїзда.

– Всі по вагонах! – крикнув Начальник Вокзалу. Але команда була зайва: наші пасажири давно вже

сиділи у вагонах, тісно притулившись один до одного, щоб не замерзнути. Три Ляльки-Артистки мерзли, звичайно, втричі більше. Вони так цокотіли зубами, що в їхньому купе ніхто не міг заснути.

– Та коли ви вже перестанете тремтіти? – гнівалися пасажири. – Хіба не бачите, що ми потомилися і хочемо відпочити? У вас душі нема, безсердечні ви, от що!

– У нас таки нема ні душі, ні серця, – сумно відповідали Ляльки.

– Вам ще й жарти на думці...

– Це не жарти. У нас і справді нема серця. Ми зроблені з дерева та з пап'є-маше... Якби в нас було серце, ми б так не мерзли.

З коробки олівців вискочив Червоний Олівець.

– За це потурбуюсь я, – промовив Червоний Олівець і трьома штрихами намалював серця на курточках трьох Ляльок-Артисток. Щоправда, серця вийшли завеликі – на всі груди.

– Ну, ось і готово! – вигукнув Червоний Олівець, поглядаючи на свою роботу і задоволено усміхаючись.

– Спасибі! – подякували три Ляльки-Артистки.

– Ну, як, покращало вам?

– О, покращало, та ще й як! Нам уже тепло.

Через кілька хвилин вони відчули тепло у грудях, вухах, руках, ногах – у найвіддаленіших від серця куточках, де холод найдужче дошкуляє бідним людям.

– Тепер ми зовсім зігрілися, – сказали три Ляльки. – Як добре – мати серце!..

І, задоволено поглядаючи собі на груди, де великі червоні серця сяяли, мов три медалі за відвагу, Ляльки-Артистки спокійно заснули.

Тим часом Голуба Стріла повільно рушила вперед у супроводі ковбоїв та вершників-індіанців. Під копитами потріскував зашерхлий сніг. Поперед поїзда вказував дорогу...

– Курдуплик! – скажете ви.

Ні, друзі, ви помилилися. Курдуплика вже не було, він залишився на порозі будинку, де жив Франческо, його друг Франческо.

– Але ж Франческо дуже багато! – переконували всі Курдуплика.

– Знаю, але я хочу відшукати нашого друга. Вірний до кінця своєму Франческо, маленький цуцик

сумовито дивився на Голубу Стрілу, яка повільно від'їжджала із засвіченими фарами та з освітленими віконцями вагонів, що поблискували з обох боків, немов низка світлячків.

Поперед Голубої Стріли їхав Мотоцикліст. Він тримав на кермі, мов на підставці для нот, блокнотик з адресами дітей.

– Щасливої путі! – тихенько гукнув Курдуплик. Та ніхто його вже не почув.

Тоді цуцик сів на порозі і втер лапкою сльози.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Сумний випадок із Франческо

Бідний Курдуплик! Хіба він може догадатися, де в цю мить перебуває Франческо? Тільки я можу йому шепнути на вухо: адже я один знаю, куди пішов Франческо, бо це я вигадав усю цю історію. Я можу поставити Франческо там, де мені заманеться, можу примусити його спати чи гуляти, можу поставити його на найвищу башту в місті, можу посадити його в автомобіль.

Де Франческо? Хто такий Франческо? Чому він зник з дому? Краще буде, якщо я вам розповім усе по черзі, але спершу мушу вам признатися: неправда, ніби я вигадав Франческо. Такий хлопець насправді живе. Тільки він уже великий і навряд чи пам'ятає свої пригоди в ніч перед Новим роком. Але я не забув, що йому тоді було десять років, що він ходив у четвертий клас, а після уроків продавав на вулиці газети. Франческо був вуличним «крикуном». З пачкою газет під пахвою, він ставав де-небудь на розі вулиці, біля площі чи на трамвайній зупинці і вигукував найважливіші новини, щоб привернути увагу людей. Розпродавши газети, хлопець ішов додому повз Феї-ну крамничку, щоб хоч зиркнути на Голубу Стрілу – чудовий поїзд, який йому так хотілося придбати. Свої мізерні заробітки Франческо приносив додому до копійки. Батько його хворів, а мати день у день працювала служницею в домі багатих синьйорів. Перш ніж іти до школи, Франческо готував їжу для менших братиків, а прийшовши зі школи, вчив уроки і продавав газети. Не було в нього й хвилинки вільної, щоб погуляти.

За кілька днів до Нового року батька поховали. Франческо з матір'ю мусив залишити кімнату, де вони жили, бо не було чим платити за неї. Вони склали все своє немудре збіжжя і переїхали на міську околицю, за якою вже починалися поля. Там вони поселилися в дерев'яному бараці, де замість шибок були наклеєні старі плакати,

А знаєте, чому Курдуплик не зміг відшукати сліду Франческо? Тому, що хлопцю довелося викинути свої драні черевики, які вже зовсім розпались і в які лилася вода, наче в тонучий корабель, і взути батькові – теж старі і з дірками на підметках, але ці хоч купи трималися. Щоправда, батькові черевики були такі великі, що в них улізли б іще й ноги обох менших братиків. Зате в цих черевиках було трохи сухіше. Між цими слідами Курдуплик, зрозуміло, розгубився остаточно. Та якби навіть йому і пощастило якимось чудом відшукати новий «дім» Франческо – старий, напівзруйнований дерев'яний барак – він усе одно не застав би там хлопця: Франческо знайшов собі роботу в маленькому кінотеатрі на другому кінці міста. Щовечора, під час перерв між сеансами, він ходив з лотком поміж глядачів і продавав їм цукерки. Кінотеатр зачиняли дуже пізно, аж за північ, та Франческо мусив лишатися ще на годину, щоб підмести залу, де на підлозі валялися недокурки та папірці з-під цукерок. І тільки впоравшися з цією роботою, він ішов пішки додому через усе місто.

Тепер ви розумієте, чому Франческо приходив до школи неуважний і куняв на всіх уроках? Вчитель, знаючи про великі здібності Франческо і пригадуючи, як наполегливо він учився раніше, тепер ніяк не міг зрозуміти, чому хлопчина куняє на уроках.

– Франческо! – бувало крикне вчитель суворо на хлопця. – Ти сьогодні не вмивався, тебе й хилить до сну! Ану біжи-но вмийся холодною водою!

Соромно було Франческові перед своїми товаришами. Проте він уставав і йшов поміж партами, похнюпивши голову, соромлячись глянути у вічі товаришам, які посміхалися йому вслід. Хлопець виходив з класу і слухняно робив усе, що наказував йому вчитель.

А хлопець він був такий, що краще б умер, ніж розповів комусь про свої злигодні. Франческо був гордий. Ніхто й не підозрював, що цей худенький, блідий хлопчина із скуйовдженим чубом, який спадав йому на очі, вже утримував своєю працею родину. Адже після смерті батька мати не могла залишати двох маленьких дітей у хаті на цілісінький день. Заробляла ж вона тепер набагато менше...

От ви вже знаєте, хто такий цей Франческо. А зараз ви ще довідаєтесь, яке лихо спіткало його вночі перед самим Новим роком.

Франческо, як завжди, пішов на роботу в кінотеатр «Сподівання». Він одяг блакитний беретик (така була в нього робоча форма) і повісив на шию кошичок з карамеллю. До кінця першої частини фільму лишалися лічені хвилини, і Франческо, прихилившись до стіни, захоплено стежив за екраном.

На залитому світлом екрані з шаленою швидкістю мчали одна за одною дві автомашини. У першій сиділи четверо бандитів з револьверами в руках. За ними гналися в машині поліцейські. Франческо перш вагався, кому співчувати – переслідуваним бандитам чи поліцейським. Та невдовзі він і сам не помітив, як опинився на боці поліцейських, і став пристрасно бажати, щоб вони зловили грабіжників. Йому тепер здавалося, що він також сидить у машині з поліцейськими і женеться за бандитами. Він так переживав, що весь трусився і викрикував про себе: «Хутчій! Швидше! Хапайте їх! Більше газу! Не гальмуйте на поворотах! Стережіться! Бандити стріляють! »

Саме в цю мить один бандит висунувся з віконечка автомашини і став націлюватися в поліцейського, що сидів за кермом.

– У вас ціляться! Стережіться! – закричали хлопчики в залі. Але поліцейський на екрані не міг, звичайно, почути цих застережень. Бо навіть якби й почув, то все одно ніколи не покинув би свого поста.

На цьому скінчилася перша частина. Засвітили в залі світло, і Франческо пішов поміж рядами крісел, вигукуючи:

– Карамелі! М'ятні льодяники! Карамелі!

Коли дивилися другу частину фільму, Франческо послали замітати кабінет директора, і він не міг побачити, чим закінчилася перестрілка між бандитами та поліцейськими.

Кінокартину показували ще раз від самого початку, але Франческо побачив тільки кінець, тому знову нічого не зрозумів. Перед очима в нього весь час стояло перелякане обличчя бандита, що прицілювався та кілька разів стріляв з револьвера, але ніяк не міг вцілити в поліцейського.

Залишившись після останнього сеансу підмести залу, Франческо раз по раз оглядався на всі боки, немов боявся, що ось-ось з'явиться перед ним страшна бандитська пика. Хлопчик знав, що боятися нічого, але все одно боявся. І навіть коли він уже йшов до свого барака, серце його шалено калатало в грудях. Воно так билося, що аж у вухах дзвеніло, а тому Франческо нічого не чув. Якби він не був такий переляканий, то, напевне, почув би легенький свист, що долинув з одного темного під'їзду. Він зміг би відстрибнути вбік і втекти. Але Франческо нічого не чув і не бачив. Тому він тільки сахнувся, коли чиясь груба долоня міцно затиснула йому рота, а дужа рука згребла його за горло. Потім хтось швидко поволік хлопчика в темний під'їзд.

– Він тоненький, як билина, – пролізе! – прошепотів хтось.

– Зараз побачимо, – ледь чутно відповів інший. Говорили обидва чомусь пошепки. Коли очі Франческо трохи звикли до темряви, він побачив, що обидва незнайомці були в чорних масках, які закривали їм усе обличчя.

«Грабіжники, – здогадався Франческо. І страх, навіяний кінофільмом, враз кудись подівся, а натомість з'явився інший, ще більший. – Для чого вони, ці страшні типи, затягли мене сюди, в темний куток? »– не сходило з думки в хлопчика. Тим часом долоня одного з невідомих затискувала рота Франческо, щоб він, бува, не крикнув. Хлопчик навіть не намагався вкусити його. Це й зрозуміло, бо що він міг вдіяти проти двох чолов'яг, які, може, були при зброї? Один з них показав Франческо вузеньке віконечко над дверима.

– Бачиш оте вікно? Франческо кивнув головою.

– Ми ніяк не можемо відчинити двері крамниці. Полізеш через віконечко і відчиниш двері зсередини. Зрозумів? Та дивись, не здумай жартувати з нами, а то дорого заплатиш!

– Лізь, треба поспішати! – перепинив його другий. – Ну, підсади його.

Франческо хотів був опиратися, та бандит стусонув його кулачищем. Довелося підкоритися. Тоді один злодій згріб хлопця на руки і підняв аж до віконця.

– Не пролізу, – шепнув Франческо, – дуже вузьке...

– А ти голову, голову спочатку просунь! Де пройде голова, там пролізуть і плечі. Та мерщій же, ну!

І бандит, щоб підкріпити наказ, почав бити Франческо по ногах.

Франческо просунув голову у віконце. Всередині було темно, хоч в око стрель.

«Вони сказали, що тут крамниця. Цікаво, що ж це за крамниця? »– міркував хлопець. Злодії підпихали Франческо, поки він, ледве тамуючи біль в грудях, помалесеньку пролазив крізь вікно. Потім один грабіжник став на спину іншому, щоб не випустити ноги хлопчика. Нарешті Франческо повис головою вниз. Він простяг руки, доторкнувся долівки, впав і швидко підвівся. Якусь мить Франческо стояв, мов укопаний, і отямився лише, коли почув грубий окрик: – Чого ти стирчиш, як пень? – просичав бандит. – Ворушися! Двері праворуч! Там повинен бути засув. Якщо він не відсувається, пройди до вікна і підтягни трошки штору. Хоч на дві долоні, тоді буде світліше. Та жвавіше, ти, слимак!..

Франческо почав мацати руками по стіні. Так, ось і двері. Він знайшов холодний засув. Другою рукою намацав ручку і вже хотів був одімкнути двері, але тут йому раптом сяйнула думка:

«Доки я тут, грабіжники нічого мені не вдіють: адже вони до мене не дістануть, – міркував собі Франческо. – Я зроблю так: не відчиню дверей і край, тоді вони муситимуть швидше тікати звідси, як не хочуть потрапити в руки нічних патрулів».

У цю мить через віконце до нього знову долинув голос грабіжника:

– Швидше! Швидше там!

Але Франческо й з місця не рушив. Він навіть посміхнувся.

«Лютуйте, скільки хочете, – думав собі хлопець, – ви сюди все одно не дістанете! Самі ж сказали, що не можете пролізти у вузеньке вікно».

Та раптом інша думка затьмарила його радість:

«Злодії підуть, а як виберуся звідси я? Мене або заскочать тут, або зловлять, коли я вилазитиму. Ще подумають, що красти лазив. Хіба хто повірить, що злодії мене увіпхнули через віконце? »

Франческо не знав, що робити. Вихід підказали йому самі грабіжники: раптом вони тихенько постукали в двері.

– Відчини! – прошипів до нього голос, у якому чулася дика лють. – Негайно відчини, а то лихо тобі буде!

«Стукайте, стукайте! Вас там швидше почують і зловлять», – міркував собі Франческо.

І раптом йому спало на думку: треба кричати! Треба зчинити галас, розбудити власника магазину. Тоді всі зрозуміють, що він не допомагав бандитам.

Франческо перейшов через кімнату, натикаючись на меблі, яких у темряві не було видно. Нарешті він намацав пальцями слизьку поверхню вітрини, а збоку ручку, повернув її і прочинив вікно. Крізь отвори залізної штори в обличчя війнуло прохолодою. Франческо щосили загупав кулаками в штору й закричав:

– Рятуйте! Допоможіть! Ловіть злодіїв! Ловіть злодіїв!

На вулиці хтось швидко пробіг. Може, це тікали грабіжники? Франческо ще дужче загрюкав кулаками і закричав на все горло. Йому було страшно, але він кричав так, що його чули на цілий кілометр. Просюрчав свисток. Йому відповів другий. Нічні патрулі поспішали на допомогу. А Франческо без упину гупав у штору, аж поки почув чиїсь кроки та грізний голос:

– Гей, ви! Стійте, а то стріляти буду! Ні з місця, бо там і покладу!

– Нарешті їх схопили, – прошепотів Франческо, безсило падаючи на долівку.

Незабаром хтось постукав у штору.

– Гей, хто там? Відкривайте штору і виходьте: все одно ви вже в наших руках.

Франческо ледь зрушив на кілька сантиметрів штору, як раптом її підхопила знизу дужа рука і підняла аж під стелю. Перед ним стояв поліцейський з пістолетом у руці. А недалеко від крамниці просто посеред вулиці кілька патрульних одягали злодіям залізні наручники.

– Та це ж дитина! – вигукнув поліцейський, схопивши Франческо за плече...

– Я сюди не залазив... – ледь чутно промимрив Франческо. – Це вони мене...

– Ага, тепер, кажеш, не залазив? А як же ти опинився в крамниці? Тобі, мабуть, захотілося новорічного подарунка? Га?..

Франческо глянув у кімнату, освітлену кишеньковим ліхтариком поліцейського, і впізнав крамницю іграшок. Кров захолола у нього в жилах: та це ж магазин іграшок, магазин Голубої Стріли! Але злодії навряд чи йшли сюди за цяцьками: їх цікавила тільки залізна шафа з грішми, що стояла за дверима цієї кімнати.

– Я нічого не розумію...

– Он як! Ти вже нічого не розумієш? Може, ти уві сні прилетів сюди? Не мороч нам голови, хлопче, ходім! Розкажеш про це в поліції. Як посидиш ніч за ґратами, то отямишся...

Тим часом під'їхала поліцейська машина. Франческо посадили поміж злодіями, які були в наручних кайданах. Бандити зразу почали мстити йому: штурхали хлопця ліктями в груди та в спину.

– Ти чистим теж не вийдеш! – просичав до нього бандит. – Ми скажемо в поліції, що ти сам пішов з нами та ще й показав дорогу. Чекай, поліція здере з тебе шкуру!

– Замовкніть там! – наказав поліцейський. – А то звелю зашити вам рота.

– Синьйоре! – благав Франческо. – Повірте, я не злодій. Я нічого не знаю...

– Добре, добре! Зачекай ще трохи! Навіть у новорічну ніч не дасте нам спокою.

– Для нас нема свят, – глузливо відказав злодій, – для нас усі дні робочі.

– Ти хочеш сказати – «всі ночі? »– виправив його поліцейський. – Годі вже, замовкни і кинь свої дурні жарти.

За півгодини Франческо сидів, сумно похнюпивши голову, на лавці в коридорі відділення поліції, а над ним стояв поліцейський. Хлопця не посадили в одну камеру з грабіжниками, бо він був ще дитина, а все ж тримали під арештом.

Франческо намагався розповісти, як усе трапилося, але ніхто йому не йняв віри. Поліцейські чомусь були абсолютно переконані, що він злодій. Один, навіть не вислухавши, почав лаяти Франческо:

– Ганьба! Рано ти, брате, починаєш!..Спав би собі зараз у теплому ліжку, і тобі снилася б Фея. А ти злигався з найнебезпечнішими злодюгами міста і грабуєш магазини! Щоб це отаке зробив мій син, я б йому вуха поодривав, ще й зняв би штанці та відшмагав лозиною.

Франческо мовчки ковтав солоні сльози.

– Тепер ще й плаче. Кому потрібні твої крокодилячі сльози!

Другий поліцейський був набагато добріший. Він навіть дав хлопчику свою недопиту чашку кави і зітхнув так важко, немов його мучив якийсь тягар. Незабаром Франческо прихилив голову до стіни і заснув.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Мотоцикліст показує дорогу

Поки Франческо спить на лавці в коридорі відділення поліції, схиливши голову на вогку й брудну стіну замість подушки, подивімося тим часом, що поробляє Голуба Стріла.

Будемо сподіватися, що тепер її пасажири своєчасно прибудуть на місце призначення, адже в них є адреси дітей. Та й час: незабаром світатиме, і ляльки мусять поспішати, щоб не приїхати до малюків тоді, як ті виплачуть усі свої сльози, не знайшовши на ранок подарунка від Феї.

Мотоцикліст дуже пишався своєю надзвичайною роллю провідника. Міцно тримаючи кермо, він щодуху гнав, перестрибуючи безстрашно через сніжні замети, з розгону переїжджаючи глибокі баюри та канави. Хитрун навмисне відчепив вихлопну трубу від мотоцикла, а Голуба Стріла раз по раз потрапляла у хмари диму й чаду. Через це Машиніст страшенно гнівався на акробата.

Коли треба було зупинитися, Мотоцикліст піднімав руку, і Машиніст гальмував, щоб не наїхати і не розчавити його.

– Ми перед будинком, де живе Франческа Цеппеллоні. Хто злазить?

Ляльки якусь мить радилися:

– Ні, я!..

– Я злізу...

– Підемо всі, так буде веселіше. Хтозна, що це за Франческа. Може, їй не догодиш... – сперечалися Ляльки.

І, щоб не було так боязко, іграшки наостанку погоджувалися йти по двоє. Вони спочатку оглядали великий будинок, перед яким робила зупинку Голуба Стріла (іноді це була просто убога хатина), перевіряли ще раз, Щоб не збитися, адресу в Мотоцикліста, прощалися з любим товариством і зникали в під'їзді.

– Та не заблудіть там! – кричав їм навздогін Мотоцикліст. – Під'їзд «А», квартира двадцять сім. Якщо перед порогом простелена м'яка доріжка – залазьте під неї, там хоч не замерзнете, чекаючи ранку. Коли ж двері прочинені, спробуйте відшукати панчоху, яка має висіти на каміні, і залазьте в неї. Якщо є скринька для листів, можете заховатися й туди, хоч я й не радив би вам.

Захекані ляльки, тримаючись за руки, боязко піднімалися сходами все вище і вище. Бідненькі вони! Уявіть себе на їхньому місці. Звичайно, воно дуже просто, коли сидиш у мішку Феї, що сама покладе вас у чорну панчоху. А спробуйте самі дістатися туди без допомоги Феї, що ви тоді заспіваєте? Доводиться і похвилюватися. Але я знаю напевне, що жодна іграшка не переплутала адреси і що кожна бідна дитина, прокинувшись рано-вранці, усміхнулася від щастя.

Висадивши пасажирів, Мотоцикліст натискав на стартер, давав газ, і мотоцикл мчав далі.

– На наступній зупинці мешкає п'ятирічний хлопчина Паоло ді Паоло. Раджу злізти комусь із Ляльок-Артисток.

– Комусь із Ляльок-Артисток? – хором вигукнули всі три Ляльки, що милувалися з вікна запорошеним снігом містом. – Це неможливо! Напевно, ви хотіли сказати «усім Лялькам-Артисткам»? Хіба ви не розумієте, що ми живемо тільки вкупі? Тепер, коли ми маємо серце, тобто троє сердець, це було б для кожної з нас потрійним горем.

Закінчилося все тим, що три Ляльки злізли з поїзда і, не звертаючи уваги на сердиті вигуки Начальника Вокзалу – той не хотів розлучатися зразу з трьома своїми пасажирами, – пішли, весело підстрибуючи і пританцьовуючи, як і годиться артистам. Вони, зрозуміло, не поспішали і весь час повертали одночасно свої голови то праворуч, то ліворуч. А коли оглядалася одна лялька, то за нею те саме робили й дві інші.

– Хлопчик не натішиться нами, – впевнено казали вони, – бо з трьома ляльками він зможе гратися в театр. А що йому робити з однією іграшкою?

– Гаразд, гаразд, тисяча розпоротих китів! Ідіть уже, і нехай вам щастить!

– Щиро дякуємо, синьйоре Капітане! – гукнули Артистки.

І, йдучи вгору по сходах, вони розмірковували так:

– Дарма, що нашого хлопчика звуть не Франческо, а Паоло, ми все одно будемо його любити. Ми любитимемо його втричі більше, ніж будь-хто, бо в нас троє сердець.

І вони згорда поглядали на груди, щоб пересвідчитися, чи серця ще на місці. Серця червоніли, наче вишні, і були гарячі, мов жарини.

«Якщо наш хлопчик мерзнутиме, ми його зігріємо», – думали вони про Паоло.

Що за дивні думки? Щоб іграшка гріла?

А втім, чом би й ні: адже гріють не тільки печі й грубки. Лагідні слова і навіть три ляльки на шворочках можуть зігріти дитячі серця.