Текст книги "Подорож Голубої Стріли"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

«Кинуся під візок, – вирішив Курдуплик. – І якщо мене не затопче копитами кінь, то все одно розчавлять колеса».

Коли візок уже був за яких два кроки від Курдуплика, бідний песик, міцно заплющивши очі, швидко кинувся під ноги коневі. Але той таки вчасно помітив його, бо коні добре бачать навіть з-під шор, що прикривають їм очі. Копита тільки легенько ковзнули по спині Курдуплика. Обминаючи собачку, коняка звернула вбік і карету. Тому колеса навіть не зачепили щеняти. Не довго думаючи, собачка стрибнув навздогін і вчепився всіма чотирма лапками ззаду, саме там, де ховаються завжди від кучера вуличні шибеники, коли хочуть непомітно проїхати, не схопивши по спині батога.

«От і я їду зайцем, як ті хлопці на трамваї», – подумав Курдуплик і одразу згадав усе, що недавно розповідав про хлопчиків Старий Патріот. «Хтозна, – думав собі цуцик, – може, в цю мить і Франческо отак причепився ззаду і їде візком, щоб не платити грошей. Воно й мені трошки незручно: хто-небудь може побачити і подумає, що я легковажне, несерйозне щеня. Якби він знав, чому я опинився тут».

Правду кажучи, Курдуплик влаштувався на цьому місці зовсім непогано, навіть предобре. Колеса знімали легкий сніжний порох, який приємно лоскотав його в носі. Під візком біг чудовим білим килимом гладенький шлях. Праворуч та ліворуч пропливали засніжені дерева й будинки.

«Зовсім непогано їхати у візку», – міркував собі Курдуплик.

Пам'ятаєте, саме так подумав і Франческо, коли сів У візок.

«Поїду, куди повезуть, – вирішив Курдуплик. – Тут навряд чи помітить кучер. Буду їздити, поки возитимуть, – хоч і цілий день, а там видно буде. Я радий, що залишився живим. Бррр!..Яка ж то дурна була б смерть! Зараз уже лежав би, чого доброго, десь у рівчаку, поруч з гарматами Генерала та дохлими щурами».

Але через деякий час Курдупликові надокучило сидіти на зап'ятках. Тепер йому дуже закортіло дізнатися, де краще їхати: на зап'ятках чи у візку?

«По-моєму, всередині має бути набагато краще, – міркував собі песик. – Адже там обов'язково повинні бути м'які червоні сидіння, як у купе першого класу нашої Голубої Стріли. Присягаюся, що на м'яких сидіннях візка можна простягнутися так, щоб і хвоста не ховати. Ану лишень спробую залізти всередину! »

Орудуючи зубами, лапами та хвостом, Курдуплик заліз у візок. Там було зовсім темно, але цуцик зразу ж відчув під собою приємний м'який оксамит.

«Трохи темнувато, – подумав Курдуплик, – але нітрохи не гірше, ніж у купе Голубої Стріли. Хоч би не забруднити оксамит мокрими лапами. А втім, чи не однаково? Я їду в кареті уперше в житті, то хоч згадати буде що потім. Простягнуся на весь зріст і посплю гарненько».

Але тільки він хотів було лягти зручніше, як лапи вперлися у щось – вірніше, у когось.

«Хто ж іще їде зі мною? »– злякано подумав Курдуплик. Він широко розплющив свої сірі оченята, і раптом серце його закалатало в грудях.

Спершись на спинку сидіння і підклавши під голову руки, в кареті спав глибоким сном якийсь хлопчина.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Курдуплик навчається гавкати

– Франческо! – прошепотів, затамувавши подих, Курдуплик, але навіть не розчув свого голосу. Він так розхвилювався і так розгубився, що довгенько лише скавчав та вив, як навіжений, наче йому затиснули хвоста в дверях.

Франческо тим часом поворухнувся і посміхнувся уві сні. Напевно, цьому хлопцю з рудуватим великим чубом, що спадав на чоло, наснився якийсь гарний сон.

Курдуплик лизнув хлопцеві руку.

Вперше в житті випало собачці таке велике щастя, і рука здалася йому найкращою річчю в світі. «Я шукав смерті під трамваєм! – картав себе зараз Курдуплик. – Ледве не загинув під візком Франческо. Яка жахлива була б смерть!..»

Від щастя Курдуплик заплющив очі, але відразу ж здригнувся: він боявся навіть на мить відірвати свій погляд від сонного Франческо. Вдоволено постукуючи хвостиком по оксамитовому сидінню, песик поглядав на нього і здивувався не менше, ніж тоді, коли побачив своє відображення в калюжі.

«Дивна річ! Цей хвіст зовсім не схожий на той, що був у мене раніше. Проте ніхто мені не чіпляв іншого, це я наче добре пам'ятаю».

Курдуплик пригадав один випадок з свого життя, про який я вам ще ніколи не розповідав, бо ніколи було розповідати. А було це ось як. Коли ще собачка стояв у магазині, миші відгризли йому хвоста. О, миші там були просто жахливі! Ляльки також частенько страждали від них. Не раз голодна мишва точила їхні чудові перуки, стрічки та клоччяні коси. От там і Курдуплик позбувся свого хвоста. Проте Фея оглядала крамницю і помітила це. Вона так спритно приклеїла нове волосся лялькам, що повигризуваних місць зовсім не стало видно. Тоді ж вона пришила нового хвоста й Курдуплику.

«Маю такого хвоста, – міркував Курдуплик, – що не відірвеш, як латку. Це вже не яка-небудь ганчірка... » І собачка почав крутитися, намагаючись зловити хвіст передніми лапами. Він так закрутився, що й не згледівся, як наштовхнувся на Франческо. «От я вітрогон! – став докоряти собі цуцик. – Тільки й бракувало, щоб я штурхав хлопця. Але ж рано чи пізно, а йому все одно треба вставати», – виправдовувався Курдуплик.

Зараз Франческо вже спав не так міцно; він крутився, повертався, потягався, ворушив губами, наче хотів щось сказати. Очевидно, він випливав із свого глибокого, як море сну. Курдуплик це помітив і вирішив, що Франческо і сам прокинеться. Тому він почав шептати:

– Вставай, вставай! Вставай, Франческо! Я вже відколи сиджу тут, а ти хоч би раз глянув на мене. Зараз вставай, бо вже час!..

Франческо кліпнув очима і одразу ж примружив їх: срібне сяйво ранкових променів засліпило йому очі.

– Де я?..– здивовано запитав сам себе хлопець, не пригадуючи спросоння, що трапилося з ним вночі.

Але раптом копита дзвінко вдарили об бруківку – візок в'їхав у центральну частину міста, де на вулицях уже встигли замести сніг. Франческо зразу пригадав усі пригоди минулої тривожної ночі. Він подивився навколо і побачив на сидінні поруч себе маленького собачку, який метляв хвостом і так лагідно дивився у вічі, що, здавалося, досить було хлопцеві подати найменший знак, і він стрибне йому в обійми.

– Песику! – радісно вигукнув Франческо. – Звідкіля це ти узявся?

Від захоплення Франческо сидів, мов зачарований, і все ніяк не міг наважитися простягти руку й погладити цуцика по спині.

«Може, його подарувала Фея? Це, очевидно, її новорічний подарунок».

Але раптом Франческо засміявся: Фея дарує тільки іграшки, а не живих собак. А тут не іграшка, а справжній-справжнісінький живий собачка з лагідними вологими очима, з справжнім хвостиком, що весело метлявся, немов прапорець на вітрі. Ви розумієте? Курдуплик уже не був іграшкою, він перетворився на справжнього живого цуцика. Дивина, правда?

Франческо спочатку боязко торкнувся однією рукою до спини собачки, потім погладив його легенько обома руками. А Курдуплик тільки і чекав на це запрошення: він шмигнув, як ящірка, хлопцеві на коліна і весело загавкав.

Ні, ви таки правильно прочитали: загавкав. Уперше в своєму житті Курдуплик почув, як з його горла вилітають дивні сильні звуки, зовсім не схожі на жалюгідне скавчання. Вони здалися йому такими чарівними, як пісня, і лунали для нього величними звуками дзвону.

«Я гавкаю! »– тільки й встиг ще подумати Курдуплик і зразу ж перестав думати. Зате тепер він цілком захопився досі не знаним почуттям. Цуцик гавкав так дзвінко, що Франческо не міг стриматися і розсміявся.

– Схоже на те, що ти гавкаєш вперше в житті. Але голос маєш непоганий, гарно гавкаєш.

Курдуплик уже не був іграшкою з пап'є-маше і ганчірок. З лівого боку в його грудях билося справжнє, живе серце. Коли його тепер гладили, собачка не стояв байдуже, як холодні неживі іграшки, а вигинав спину, веселішав і тремтів увесь, мов пташка. Все це сталося тому, що Курдуплик знайшов друга і більше не був самотній.

Почувши ззаду гавкіт, візник здивовано оглянувся. Він побачив хлопчика і собачку, які весело вовтузилися на старих оксамитових подушках. А хлопцям і маленьким собачкам завжди байдуже: качатися на зеленому моріжку чи на оксамитових подушках карети. Вони одного розуму. їм де знайдеться місце, там вони й будуть перекидатися, мов клубочки.

– А звідки цей собачка? – запитав, посміхаючись, візник.

– Хіба я знаю? Коли я прокинувся, він уже був тут і лизав мені руку.

– Це, мабуть, приблудний якийсь. Певне, від холоду і в візок не побоявся стрибнути!

– А може, йому захотілося погратися, та не було з ким...

– Може, й так. Хіба вгадаєш, що думає собака? Візник кашлянув і почав довгу розповідь про один випадок у своєму житті.

– Раз підібрав я собаку. Як сьогодні пам'ятаю: їхав я з станції. У мене в візку було повно пасажирів та чемоданів. Коняка в той день була, як ніколи, норовиста і не хотіла везти. Ішов дощ, а в коней, я тобі скажу, є теж свої примхи. Недарма і в приказці говориться...

Але Франческо та Курдуплику не було коли слухати, що в тій приказці говориться і який був кінець цієї історії. Старий все розповідав і розповідав, а двоє друзів (я ледве не сказав – двоє хлопців) нічого не слухали, сміялися та пустували. Вони забули про все: адже обом було дуже весело. І на душі в них стало так гарно і любо, що похмурий зимовий день у холодному місті, серед закиданих снігом вулиць, став радісним та світлим, наче літній сонячний день на березі моря.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Що таке друг

Другого дня Франческо пішов працювати до Феїної крамниці. Курдуплик, звичайно, побіг з ним. Хлопчик та собачка і хвилини не могли жити один без одного. Лягаючи спати, Франческо брав Курдуплика з собою в ліжко, і цуцик ще вдосвіта починав будити хлопця своїм нетерплячим скавулінням та гавканням.

«Вставай, доки ти спатимеш! У нас тисяча справ. І не переробиш за день: треба покачатися в снігу, позмагатися, хто швидше добіжить до фабричного муру, перевірити, хто далі стрибне зі східців. Ну, вставай!..»

А йдучи до Феїної крамниці, вони гралися всю дорогу.

Зустрівши на порозі хлопця з собакою, стара Фея невдоволено скривилася.

– Собака?..Ти що, хочеш його тримати при собі в крамниці?

– Тільки з вашого дозволу, синьйоро...

– Гм... А бліх у нього часом нема?

– Що ви, синьйоро. Він цуцик чистий...

– Так... Так... Щось наче я його десь бачила... Терезо, ану глянь на цього собачку... Не пригадуєш часом, де ми його бачили?

– Щось ні, синьйоро баронесо... А втім... чекайте, на кого він схожий? На того собачку, що стояв у нашій вітрині перед Новим роком. Ось гляньте, в нього навіть хвіст світліший, ніж тулуб.

– Маєш рацію, він таки справді схожий на того. Тільки наш був трохи менший.

– Авжеж, синьйоро баронесо, наш був менший. Щоб вони його пригадали, Курдуплик голосно загавкав. Але Фея, посміхаючись, промовила:

– І, до того ж, наш не гавкав.

– Авжеж, синьйоро баронесо, наш не гавкав.

Франческо дозволили тримати Курдуплика в крамниці за умови, що той не буде смітити і не псуватиме іграшок. За один-однісінький день у крамниці Курдуплик навчився більше, ніж за цілий рік. Він навчився гавканням сповіщати про прихід до крамниці покупців. Навчився стояти на задніх лапах з кухликом у зубах, куди покупці кидали монетки для Франческо. Навчився бавитися з маленькими дітьми, доки їхні мами балакали про се і про те з синьйорою Феєю. А в більш-менш спокійні години дня, коли не було покупців, Франческо й Курдуплик розважалися новими іграшками, які Фея привозила для наступного Нового року. Це були зовсім нові, незнайомі Курдуплику речі: реактивні літаки, пневматичні рушниці, океанські пароплави з сотнями пасажирів у віконцях кают...

«Бідний Капітан Півбороди! – думав собі Курдуплик. – Що б він зараз сказав про свій Вітрильник! »

З цими мешканцями вітрини Курдуплик не міг порозумітися, бо всі вони були мовчазні, нерухомі і, здавалося, не хотіли звірятися йому. Між собою вони, можливо, й розмовляли та сперечалися, як колись Курдуплик розмовляв та сперечався з своїми друзями з вітрини. Але зараз Курдуплик уже не був іграшкою. Він жив у світі живих людей, із справжніми, а не намальованими олівцем серцями, як у трьох Ляльок-Артисток.

Та й Франческо не грався вже там з іграшками, як колись. Він охочіше розважався з Курдупликом: качався з ним на долівці, боровся, а розумний собачка легенько хапав зубами Франческо за руку.

– Всі іграшки на світі не варті одного-єдиного друга, – говорив Франческо на вухо Курдупликові.

А Курдуплик відповідав:

– Гав! Гав!

– Будемо друзями навіки? Не розлучимося ніколи? – Гав! Гав! – радісно гавкав Курдуплик.

Такого гамору Фея не витримувала. Вона прочиняла двері в крамницю і, дивлячись поверх окулярів, питала:

– І чого він так гавкає, цей дияволяка?

– З радощів, синьйоро. Він радіє, що живе на світі. А Курдуплик дзвінко підтвердив:

– Гав! Гав!

______________________________________

ПРИМІТКИ

[1] Ковбой (англ.) – кінний пастух у Північній Америці.

[2] Ласо (ісп.) – довга вірьовка з петлею, аркан. Застосовується для ловлі тварин.

[3] Прерії (англ.) – цілинні степи в Північній Америці.

[4] Карабінери – поліцейські в Італії.

[5] Слова із славетного «Гімну Гарібальді».

[6] Ідеться про книгу італійського письменника Коллоді «Пригоди Піноккіо». Піноккіо – всім відомий у нас Буратіно.

[7] Гуллівер – герой книги Джонатана Свіфта «Мандри Гуллівера».

[8] Летючий голландець – легендарний корабель-привид.

[9] Маріно – італійською мовою означає «матрос, моряк».