Текст книги "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Автор книги: Денис Журавльов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

Не витримавши тиску противника в боях під Лю– баром, Василь Шереметєв відступив до міста Чуднова, де у середині вересня отаборився. Туди поспішив і Юрій Хмельницький. Частина війська на чолі з Потоцьким залишилася під Чудновим, а друга, більша, на чолі з Єжі Любомирським, була кинута напереріз Юрію Хмельницькому, що поспішав на з'єднання з Шереметєвим, і зненацька атакувала козаків під Слободищами. За українською літописною традицією, в розпал запеклої битви деморалізований Юрій Хмельницький замість організації оборони став молитися і навіть дав обітницю постригтися в ченці, якщо йому вдасться вийти живим з бою. Козаки протримались до ночі, відбиваючи атаки німецької та угорської піхоти Любомирського, а полковник Лісницький, колишній прихильник Виговського, порадив розгубленому Юрієві почати переговори – до того ж таки закликав з польського табору й Іван Виговський. Переговори вів Петро Дорошенко, і вони увінчались укладенням 17-18 жовтня Чуднівської (Слободищенської) угоди, яка стала фактичним підтвердженням Гадяцького трактату, але без найважливішого пункту – про Велике князівство Руське.

Коли про укладення Слободищенського трактату дізнався Т. Цицюра, його козаки почали масово перебігати до польського табору (козацький табір був відділений від російського земляним валом) – на момент капітуляції Шереметєва їх у нього лишилося 8-9 тисяч. Сам Цицюра теж перейшов до Станіслава Потоцького. Зрештою Шереметєв капітулював, а його вояки за порушення угоди про капітуляцію були взяті в полон татарами. Про українських союзників росіян в угоді навіть не згадали (!), і всі вони були перебиті чи взяті в ясир татарами. Сам Василь Шереметєв пробув у татарському полоні понад 20 років, поки його не викупили.

Слободищенська угода, підписана за екстремальних умов, не дала козацькій Україні спокою та усталеного міжнародного статусу. На молодого гетьмана сипалися проблеми – постої коронного війська, спроби повернення шляхтичів до своїх маєтків з метою змусити селян виконувати повинності тощо. Внутрішній надлом, який стався в характері Хмельницького після Чуднівської кампанії, призводив до посилення його тотальної недовіри до всіх – і зневіри у власних силах. При цьому уряд Речі Посполитої, розуміючи колосальний пропагандистський ефект імені Хмельницького, намагався зробити все, щоб знешкодити спроби Виговського чи владного дядька Юрія – Якима Сомка – взяти у свої руки булаву. На козацькій раді 9 листопада 1661 року Юрія Хмельницького було вирішено залишити гетьманом. Проте дуже швидко виникла чергова опозиція проти гетьмана, яку активно підтримав царський уряд. На чолі опозиції став багато разів згадуваний нами Яким Сомко, котрий оголосив себе наказним гетьманом. Йому допомагали сини Мартина Пушкаря і Василь Золотаренко. Фактично частина «клану Хмельницьких» відверто виступила проти Юрія, зрадивши його. Спроби Юрія Хмельницького придушити «виступ дядьків» закінчилися невдачею. Він не зміг узяти ані Переяслава, ані Ніжина і повернувся до Чигиригіа. Віддамо належне синові Богдана – він відчайдушно намагався впоратись із зрадливими родичами, здійснивши навесні 1662 року нову спробу походу на Лівобережжя, яка закінчилась повним провалом. Щоправда, і Сомкові не вдалося закріпитися на Правому березі – полки все ще підтримували свого молодого гетьмана. Не мали успіху і спроби Юрія встановити щільніші відносини з Річчю Посполитою та хоч якось нормалізувати стосунки з Московською державою. Проте обидві держави прагнули максимального ослаблення козацької України, сподіваючись згодом остаточно включити якомога більше її територій до свого складу – цар вирішив не ловити журавля в небі, а захопити скривавлену «синицю» у вигляді бодай частини території Української козацької держави, яка невідворотно розпадалася на дві частини по лінії Дніпра.

Восени 1662 року остаточно деморалізований поразками і зрадами родичів син Богдана скликав старшинську раду в Корсуні. Пославшись на заслуги Богдана Хмельницького, він сказав, що не може йти його шляхом через молодість та недосвідченість, через брак фортуни, яка рідко покидала батька. Юрій заявив про бажання скласти гетьманські повноваження і піти в ченці, порадивши старшині прийняти турецьку протекцію, якої колись прагнув його батько. Як відомо, після зречення Юрія гетьманом Правобережжя став іще один представник «клану Хмельницьких» Павло Тетеря, і боротьба в середовищі української правлячої еліти вилилась у просте усунення ним конкурентів (Богуна, Виговського та ін.). Так само діяв колишній слуга Богдана Іван Брюховецький на Лівобережжі – в боротьбі з ним зложили голови амбітні дядьки Юрія, Яким Сомко і Василь Золотаренко. А Юрій Хмельницький раз по раз виринатиме на сторінках російських документів, турбуючи царських дипломатів і військових аж до своєї загибелі в 1670–х роках…

Тим часом боротьба за Україну за участю Московської держави тривала, на арену виходили нові дійові особи. Одним з найбільш щільно пов'язаних з північно–східним сусідом України козацьких гетьманів небезпідставно вважають Івана Брюховецького, увічненого відомим романом Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Так, цей колишній слуга Богдана Хмельницького, обраний кошовим Запорозької Січі, після Чуднівської кампанії восени 1660 року першим із запорозьких кошових отаманів їздив до Москви. У той час, коли царський уряд був пригнічений жахливою катастрофою московського війська під Чуд– новим і страшенно занепокоєний переходом правобережних полків на чолі з Юрієм Хмельницьким до польського короля, Брюховецький заспокоїв царських дипломатів, що Лівобережжя і Січ не підуть за «задніпрянцями», тим самим почавши формувати в московських політичних колах образ такого собі «вірного слуги царя» «Івашки Брюховецького», що згодом значною мірою допоможе гетьманові в його дивній кар'єрі політика.

Наступний, 1661 рік став надзвичайно важливим у боротьбі за гетьманську булаву в козацькій державі. Лівобережні полки дійсно не визнали Слободищенської угоди – дядько Юрія Хмельницького по матері, Яким Сомко, вирішив, що настав його час узяти до рук булаву. Нещадно розгромивши війська свого небожа і татар узимку 1661 року і відстоявши лівобережні полки, він моментально зажив слави успішного полководця. З 1660 до 1663 року Сомко вважався наказним гетьманом Лівобережжя, відчайдушно намагаючись закріпити свій гетьманський статус – що йому зрештою не вдалося: в боротьбу втрутився полковник Василь Золотаренко, а на Січі ще у вересні 1661 року почав титулувати себе «милістю Божою гетьманом кошовим» Іван Брюховецький. Починався новий «раунд» Руїни.

Здавалося, на початку цього протистояння найкращі шанси на перемогу мав Сомко – більшість полків Лівобережжя так чи так були на його боці. Проте далися взнаки корінні суперечності, закладені ще на початку існування держави Хмельницького – між ідеологією «служилого стану» без виразно державницьких орієнтирів, яким і далі залишалося січове товариство («несправедливо», на його думку, усунуте представниками нової еліти Української козацької держави від панування «на волості»), і уявленнями цієї самої нової еліти про майбуття їхньої держави. Щоправда, майбутнє показало, що й уявлення згаданої еліти аж ніяк не були такими чіткими, як інколи гадають декотрі нинішні українські дослідники. Протистояння Сомка, Золотаренка і (з кінця 1661 року) Брюховецького було надзвичайно «брудним», як сказав би сучасний політолог. Усі претенденти на гетьманство писали в Москву, звинувачуючи один одного щонайперше в невірності московському царю. Зрештою демагогічні таланти Брюховецького взяли гору – до того ж «кошовий гетьман» зумів заручитись підтримкою надзвичайно впливового місцеблюстителя Київської митрополичої кафедри Мефодія (в миру Максима Филимоновича), відомого прихильника «московської протекції». Популярність «Іванця» в Україні зростала з кожним днем – Брюховецький прекрасно знав слабкі місця козацької державності, обіцяючи міщанам дотримання магдебурзького права, козакам—обмеження влади старшини й гетьмана, запорожцям – велику здобич і посилення їхнього впливу «на волості» тощо.

Такою була коротка передісторія виходу Брюховецького з Січі 1663 року і знаменитої «чорної ради», у якій взяли участь представники лівобережних козацьких полків, запорожці та представники міщанства з кількох українських міст. Рада пройшла загалом так, як цього хотів цар (його представником на раді, як відомо, був князь Данило Великий–Гагін із загоном стрільців, котрі мали охороняти «Іванця» та Мефодія від козаків Сомка), і Брюховецький – полки Сомка почали масово переходити до Брюховецького, і внаслідок ради–побоїща 16-17 червня на полі під Ніжином останній став гетьманом Лівобережжя, невдовзі стративши Сомка і Золотаренка (18 вересня 1663 року в Борзні). Взимку 1663 року він зумів захистити свою владу на бойовищі, звівши нанівець спробу Павла Тетері об'єднати козацьку Україну під владою Речі Посполитої. Щоправда, сам лівобережний гетьман-демагог особливих здібностей полководця не виявив – важка кампанія являла собою низку облог міст, дрібних сутичок, бо лівобережне козацтво не мало достатніх сил для того, аби спробувати розбити ворога у відкритому бою, а дії полководців Яна-Казимира на відверто ворожій їм території взимку за умов традиційного браку плати для жовнірів були приречені на невдачу. Проте авторитет Брюховецького не міг не зрости після відступу Яна–Казимира за Дніпро – але спроба самому перейти в наступ коштувала «Іванцю» занадто дорого, і він відступив. Військово–політична ситуація частково стабілізувалася через обопільне виснаження право– і лівобережного гетьманатів (Тетері та Брюховецького).

Наступні дії Брюховецького здивували всіх, навіть найближчих прибічників гетьмана. Значною мірою вони були пов'язані з Москвою. Замість «запорозької вольниці» він розпочав розбудовувати державні структури, які передбачали сильну гетьманську владу. Одначе проблемою лівобережного гетьмана був брак потужного старшинського угруповання, яке підтримувало б його. Щоб ліквідувати можливу опозицію, «Іванець» спочатку спробував прибрати потенційно дуже небезпечного свого союзника–покровителя Мефодія, звинувативши його в нелояльності до царя. Ієрарх теж не сидів склавши руки, запропонувавши царю абсолютно капітулянтський щодо Москви план підпорядкування українських міст царській владі замість гетьманської, посилення стрілецьких гарнізонів у цих самих містах, і головне – залучення Лівобережжя до збору податків у царську скарбницю (чого не було навіть за «Другим Переяславом» Юрія Хмельницького. Згодом чимало пунктів із цього проекту використає Брюховецький, котрий знову зумів переграти своїх опонентів – уже як гетьман він їде до Москви у вересні 1665 року, погодившись на укладення так званих «Московських статей». їхня передісторія є складною: вони стали вислідом інтриг української козацької старшини (В. Дворецького, С. Гречаного та ін.), політики Брюховецького й планів Мефодія. Результатом стала відмова від багатьох ознак козацької державності, фіксованих у Березневих статтях, і надзвичайне посилення позицій царя щодо України (взагалі безпрецедентне в історії відносин царів і гетьманів XVII століття). Якщо коротко, то їхній зміст був таким: вибори гетьмана мали відбуватися тільки з відома царя і в присутності його представника, клейноди щоразу заново вручались новому гетьманові цим самим московським представником, заборонялись усілякі самостійні зовнішні зносини козацької держави, Київська митрополія підпорядковувалася Москві (реально цей пункт до часів гетьманування Самойловича втілити не вдалося). Найбільш «вибухонебезпечним» був пункт про збір в Україні податків у царську скарбницю, до того ж царськими збирачами податків. Водночас підтверджувались усі станові права козацтва. В. Горобець має рацію: «якщо в договорі 1654 року це була автономія політична, в статтях Юрія Хмельницького 1659 року – адміністративна, то відтепер – автономія станова. Цим під сумнів поставили й претензії козацтва на роль українського народу політичного» (такого, яким була шляхта в Речі Посполитій). Капітуляція Брюховецького в Москві (хай почасти і недобровільна), підсилена шлюбними планами гетьмана (вони втілилися в його одруженні з пасербицею окольничого Д. Долгорукова, Дарією Ісканською–Долгоруковою)*, не могла не викликати посилення незадоволення гетьманом на Лівобережжі. Водночас зазначмо: це була перша спроба такого близького родичання українських козацьких гетьманів і російських вельмож, яка тривалий час залишалась і єдиною.

_____

*Докладніше див.: В. Горобець, «Хочю… поняти б за себя московскаго народу вдову» //Соціум. – К., 2003.

Недаремно Брюховецький застерігав московських бояр і воєвод про «своевольных и непостоянных малороссийских людей»: спроби провадити перепис та брати податки, котрі супроводжувалися звичайними для царських чиновників проявами корупції та зловживань, не могли не призвести до бунту—справа була тільки в тому, коли і як він спалахне. Українці Лівобережжя, роз'єднані багатьма чинниками, виявили дивовижну одностайність у відстоюванні своїх прав, завойованих за часів Хмельниччини – селяни масово покозачувались, козаки починали бійки з московськими ратними людьми, котрих називали «жидами» і «злодіями» (не коментуючи першу лайку, зауважмо, що в другій була частка істини – московські вояки грабували населення, не маючи змоги прохарчуватись, нерідко поводились як у завойованому краї, за що згодом жорстоко поплатилися), духівництво навідріз відмовлялося приймати юрисдикцію московського патріарха. «Ставленик низів» Брюховецький швидко втрачав підтримку мас, а на Правобережжі сходило «сонце Руїни» —набирав політичну вагу Петро Дорошенко. Остаточно авторитет лівобережного гетьмана знищило вимушене визнання ненависного українцям обабіч Дніпра Андрусівського перемир'я 1667 року, котре за умов політичного зближення Москви і Варшави означало подальше закріплення розділеного по Дніпру статусу козацької України. Для Брюховецького настали чорні дні – до гетьманської столиці Гадяча надходили тривожні звістки про вибухи ненависті до гетьмана та московських воєвод, яких він привів на Лівобережжя. Схоже, «Іванець» остаточно втратив самоконтроль – почав лупцювати своїх старшин, віддавши кількох з них до рук царських слуг як зрадників. До того ж викидень у гетьманської дружини призвів до того, що «Іванець» узявся шукати «цапа–відбувайла» – і навіть розпочав справжнісіньке полювання на відьом. Так–так, достоту, яку знаменитій повісті Г. Ф. Квітки–Основ'яненка – сюжет твору, схоже, навіяний саме цими діями Брюховецького. Тільки там похмура історія добряче пом'якшена гумором, а в документах стосовно «гадяцьких відьом» мова йде про спалення шести жінок, звинувачених у тому, що вони звели зі світу ненароджену дитину гетьмана, а також насилали хвороби на нього та його дружину. Проте окрім обурення і кпинів такі дії колишнього суперпопулярного гетьмана нічого не викликали. Політична кар'єра Брюховецького стрімко добігала логічного кінця. Величезною загрозою для нього стало й те, що Москва виказувала бажання взяти під свою протекцію Дорошенка, якби той погодився, фактично жертвуючи відверто непопулярним «вірним царським слугою Івашкою». Навряд чи великою розрадою для гетьмана стало народження 1667 року дочки (ім’я невідоме; згодом вийшла заміж за сина гетьмана Самойловича, Григорія).

За умов антигетьманських і антимосковських виступів на Лівобережжі Брюховецький вперто шукав вихід. Останнім політичним кульбітом гетьмана стало скликання на початку 1668 року ради в Гадячі, на якій гетьман оголосив про необхідність боротися… за об'єднання козацької України спільно з Дорошенком, проти польської та московської протекції! Слід віддати Брюховецькому належне – він блискуче здійснив свій останній задум на тактичному рівні, розіславши універсали з закликами до повстання проти ненависних воєвод, стрільців і збирачів податків по всій підвладній йому території та домовившись про співпрацю з Дорошенком. 8 лютого всі міста Лівобережжя, де були московські гарнізони, повстали. Пощади не було – московські ратні люди гинули через інтриги гетьмана–демагога, котрий ішов назустріч бажанню «тішайшого» царя Олексія Михайловича зробити українців безправними царськими холопами. На початку червня 1668 року через Дніпро переправився Дорошенко. Брюховецький, зібравши полки, рушив назустріч правобережному гетьманові – невідомо, чи збирався він таки дійсно виконати угоду про здачу клейнодів, чи спробувати востаннє скористатися своїми ораторськими здібностями. Проте зустріч лівобережних і правобережних козаків на Сербиному полі біля Диканьки на місці, де якихось 11 років тому в смертельному бою зійшлися козаки Івана Виговського і дейнеки Мартина Пушкаря, стала початком кінця для Брюховецького. Лівобережне козацтво почало масово кидати прапори свого гетьмана, і він був змушений якомога швидше вирушати до табору Дорошенка. Брюховецького забили мушкетними прикладами, палицями і кулаками в присутності Петра Дорошенка. За легендою, сигналом для початку розправи став не зовсім зрозумілий жест Дорошенка – відмах рукою. Потім гетьман обох берегів Дніпра, котрим негайно був проголошений Петро Дорошенко, всіляко заперечував те, що це він віддав наказ забити Брюховецького.

Є якась зла іронія в тому, що майстер демагогії й інтриги Іван Брюховецький, прийшовши до влади завдяки бурхливій козацькій раді, на такій самій раді позбувся влади і життя. Перший лобовий, хай і значною мірою спровокований діями українського гетьмана, наступ царя на українську козацьку автономію з тріском провалився, а козацька Україна дістала унікальний шанс об'єднатися всупереч невигідним геополітичним обставинам (укладення миру між Московським царством і Річчю Посполитою). Утім, колишньому українському гетьманові і російському бояринові все це вже було байдуже. Сумною була й доля його вдови–росіянки: Дарія потрапила в полон до Дорошенка і померла не пізніше за 1669 рік.

За певною іронією історичної долі, сам Петро Дорошенко теж має безпосередній стосунок до україно–російських взаємин – причому подібно до Брюховецького, як з політичних, так і з особистісних причин.

Отже, Петро Дорошенко. «Сонце Руїни». Людина, що всупереч усім геополітичним розкладкам на короткий час об'єднала козацьку Україну, не зумівши зрештою вистояти в безнадійній боротьбі проти своїх та чужих. Один з тих гетьманів, котрі безліч разів особисто водили в бій своє військо, мудрий політик, талановитий дипломат, пристрасний і не надто щасливий в особистому житті чоловік, палкий патріот, гордий володар, який не хотів бути нічиєю маріонеткою і найпослідовніше після Богдана Хмельницького намагався об'єднати українські території. Спочатку про політичні зв'язки.

Петро Дорошенко відомий широкому загалу скоріше як гетьман «протурецької» орієнтації, проте так було не завжди. Протягом свого гетьманування (1665-1676 роки) Дорошенко кілька разів намагався вести переговори з представниками царя, аби разом з іншими розігрувати і «московську карту». За давніми європейськими нормами васальної залежності це було припустимо, якщо сюзерен не виконував своїх обов'язків щодо васала (а так нерідко чинили всі потенційні «покровителі» козацької України). Ми загалом приймаємо сучасне трактування політики гетьмана як «політики багато-васалітетної підлеглості» кільком сюзеренам (польському королю, московському царю і турецькому султанові) з кінцевою метою створення фактично незалежного Українського князівства на чолі з Дорошенком (сьогодні цієї концепції дотримується, наприклад, Т. Чухліб). Фактично за умов геополітичного глухого кута, у якому опинилася козацька Україна, така політична лінія була страшенно складною, ризикованою і залежною від зовнішньополітичної кон'юнктури, але що ще залишалося прихильнику «неутральства» (незалежності) козацької України в тих умовах? Будь–яке пріоритетне зближення з котроюсь країною із трійки сусідів (Річчю Посполитою, Московським царством або Османською імперією, з «особливою позицією» Кримського ханства) моментально призводило до ризику поглинення нею козацьких структур, загалом несумісним з унутрішнім устроєм жодної з вищезгаданих держав, та до об'єднання решти двох проти такого «протектора» козацької України.

Власне, перші спроби П. Дорошенка встановити контакти з султаном Османської імперії Мехмедом IV (правив у 1648-1687 роках) мали місце ще в лютому 1666 року, водночас тривали переговори з кримським ханом. Безпосередньою причиною звернення гетьмана до мусульманського володаря про визнання його зверхності було «небажання польського монарха надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також початок процесу примирення Польщі й Росії за рахунок розподілу українських земель» (Т. Чухліб). Річ у тому, що в цей час у горезвісному (для українців) селі Андрусові вже активно йшли переговори між Москвою і Варшавою про мир (12 років війни сильно виснажили обидві держави). Вкотре в історії українські землі ділили за спинами самих українців—січневе перемир'я зафіксувало фактичне розчленування козацької України по лінії Дніпра.

Дізнавшись про умови Андрусівського перемир'я, гетьман Дорошенко вже на початку лютого 1667 року направив послів до Бахчисарая з пропозицією укласти українсько–кримський військово–політичний союз. Козацькі дипломати мали домагатися від кримського хана відновлення мирних стосунків з московським царем та кінцевого створення грандіозної україно-московсько-татарської коаліції проти Речі Посполитої. Утім, обережний хан запропонував Дорошенкові винести питання про такий союз на розгляд султана. В липні 1667 року козацькі посли мали аудієнцію у султана Мехмеда IV, пообіцявши «перевернути Польщу догори ногами» і прохаючи покровительства падишаха і татарської допомоги. Султан пообіцяв те й те, вважаючи, що від цього часу козацька Україна є його васалом. Далі Дорошенко разом з татарами провів блискучу вереснево–жовтневу кампанію проти одного з найкращих тогочасних польських полководців – польного гетьмана (і майбутнього короля) Яна Собеського. Оточений поблизу села Підгайці в Галичині з 15–тисячним військом Собеський, здається, був приречений на загибель, а разом з ним – і надії Речі Посполитої на владу над козацькою Україною. 24 тисячі козаків, 3 тисячі яничар і велика татарська орда стояли на порозі величезної перемоги, коли запорожці І. Сірка, союзні Варшаві, восени того ж таки 1667 року напали на Крим, і татари розпочали перемовини з королем і Собеським. Як наслідок, 19 жовтня було підписано компромісну угоду між Дорошенком та Собеським на умовах формального підданства Дорошенка королю і не введення козацьких гарнізонів на «некозацькі» території (те саме стосувалося польських жовнірів і козацьких територій Правобережжя). Ясно, що цієї угоди жодна сторона не збиралась дотримуватися; просто обидві сторони взяли тайм-аут, Собеський – бажаний, Дорошенко – вимушений. Паралельно з цими подіями Дорошенко намагався перевірити настрої представників московського царя щодо можливого визнання його гетьманом майбутньої об'єднаної козацької України (через листування з київським воєводою П. Шереметєвимтощо).

Фактично свій перший раунд боротьби за створення незалежного князівства Дорошенко не виграв, але й не програв – Правобережжя фактично залишалось незалежним від Речі Посполитої, проте можливість для об'єднання обох берегів Дніпра, здавалось, безповоротно вислизала з рук після ратифікації 28 жовтня 1667 року царем Олексієм Михайловичем у Москві Андрусівського перемир'я – справа йшла до «вічного миру» Москви й Варшави, вістря котрого було спрямоване насамперед проти Османської імперії, Криму – і гетьманату Дорошенка (так звана Московська угода 1667 року, у якій нещодавні вороги домовлялися про спільні військові дії проти Дорошенка, якщо той не покине султана). У гетьмана, котрий уважно стежив за розвитком ситуації через своїх агентів, просто не витримали нерви – у грудні 1666 року він розпачливо лаяв польських послів за їхню зраду козацької України «грубими словами», відмовившись визнати угоду Москви і Варшави. Відповідь же Дорошенка московським послам була просто гранично відвертою: «А ось недавно учинили договір з поляками на нашу згубу, розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти! Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися Вам не Вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров'ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров'ю викуплені, а не безсловесні. Часто від Ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче віру мати у своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати в уніатські або костьоли. Але хай так не буде! Не попустив нас Господь в таку неволю. Знає король, що предки наші, як рівні з рівними, як вільні з вільними в одне тіло зліпилися з поляками під одним господарем, добровільно обраним і заприсяженим» (цит. за Т. Чухлібом). Погодьтеся, гетьман Дорошенко був вельми незручним союзником чи васалом для «стратегічних партнерів», котрі намагалися самотужки ділити сфери впливу в Україні!

Охолодження відносин між Дорошенком, з одного боку, та царем і королем – з другого, сягнуло піку наступного, 1668 року. Тоді Дорошенко пережив свій найвищий політичний злет і, мабуть, найгірші розчарування – внаслідок колосального незадоволення Андрусівським перемир'ям (тисячі українців, котрих, здавалося б, ніщо не могло об'єднати, об'єдналися проти наслідків такого відвертого і брутального шахрайства щодо них, яким було Андрусівське перемир'я) лівобережний гетьман Іван Брюховецький зробив свій останній карколомний кульбіт, приєднавшись до могутньої хвилі українського незадоволення Москвою, який зрештою коштував йому влади і життя (див. його біографію). 8 червня на раді поблизу Будищ на Полтавщині Петро Дорошенко був проголошений гетьманом обох берегів Дніпра – всупереч волі двох могутніх держав–сусідів і всупереч власним українським «чорним хмарам Руїни». На обох берегах козаки, селяни, міщани та духовенство почали вірити в те, що неможливе здатне стати можливим, і «золоті часи» Богдана можуть повернутися. У церквах почали проголошувати молитви за «Богом даного гетьмана Петра»…

Що трапилось далі? Історики пропонують на вибір кілька варіантів – від початку польського вторгнення на Правобережжя (яке все одно залишалося «серцем» держави Дорошенка) до… зради коханої дружини гетьмана! Будьмо справедливими щодо нещасної гетьманші – хоч би як там було, але значно дужче по планах її чоловіка вдарили дії його наказного гетьмана Дем'яна Многогрішного, залишеного Дорошенком на Лівобережжі, та двох чергових амбітних «рятівників України» – Михайла Ханенка й Петра Суховієнка, підтриманих Річчю Посполитою та Кримом. Дорошенко був змушений надалі вести запеклу боротьбу на Правобережжі, щоб бодай повернути статус–кво на момент свого обрання гетьманом.

Чималу роль у тому, що Дорошенку вдалося протриматись досить тривалий час (не менше семи років), не втрачаючи майже до самого кінця надії на перемогу, відіграла дипломатія гетьмана, зокрема лавірування між Москвою, Стамбулом і Варшавою. Звісно, гетьман міг піти шляхом своїх попередників і сучасників (П. Тетері, І. Брюховецького) і фактично «здати» ключові позиції козацької державності котромусь із потенційних протекторів в обмін на тісне військово–політичне співробітництво, проте з дивовижною стійкістю Дорошенко відмовлявся це зробити, вимагаючи від потенційних протекторів насамперед визнання «прав і вольностей» його козацької держави як такої. Цей неймовірно енергійний і амбітний політик навіть погоджувався скласти булаву в разі, якби Москва, Варшава чи Стамбул погодилися на визнання вигідної для козаків васальної залежності Українського князівства.

Зрештою як дипломатичні зусилля Дорошенка, так і власні геополітичні інтереси Варшави і Стамбула призвели до прямого військового зіткнення Речі Посполитої та Османської імперії на скривавлених полях українського Правобережжя – першого такого конфлікту з часів Хотинської війни 1621 року. Але тепер українське козацтво було поділене – частина виступила на боці Ханенка і Речі Посполитої, частина—на боці Дорошенка й турків. Наслідок був невтішним щонайперше для поляків – проте і для України, по котрій прокотився «паровий коток» османського війська й татарської орди, загалом теж…

Якщо коротко, то ще ніколи османські війська не заходили так далеко на північ – унаслідок взяття турками Кам'янця–Подільського та захоплення більшої частини Поділля, закріпленого в ганебному для Речі Посполитої Бучацькому мирі (жовтень 1672 року) Османська імперія отримала новий ейялет (провінцію) з не надто лояльним до султана християнським населенням, а Петро Дорошенко, котрий контролював у цей час частину південної Київщини і Брацлавщини, – новий привід для розчарування черговим протектором. Складається враження, що жоден із «протекторів» козацької України доби Руїни просто не ризикував «зіграти з великими ставками», прийнявши умови гри Дорошенка, – всі скоріше прагнули відхопити хоч якийсь шматок здобичі й «утекти» з нею, закріпивши контроль над частиною України черговою мирною угодою. Ось і Мехмед IV відмовився допомогти своєму васалові відвоювати решту Правобережжя та Лівобережжя. Розчаровані «турецькою протекцією», від Дорошенка відходять кілька козацьких полків, населення починає втрачати віру у свого гетьмана. Тільки–но наголову розгромивши Ханенка, на початку 1674 року Дорошенко стикається зі ще одним претендентом на роль «рятівника козацької України» – лівобережний гетьман Іван Самойлович (про нього далі) переходить разом з московським військом Дніпро й починає бойові д ії на Правобережжі проти турків і Дорошенка. 17 березня у Переяславі козацька рада проголошує Самойловича «гетьманом обох боків Дніпра». На цей раз правобережного гетьмана врятувала звитяга його сердюків та вчасна допомога султана, який особисто очолив армію, відправлену на допомогу Дорошенкові. Міста, що перейшли на бік Самойловича (Ладижин, Умань), жорстоко поплатилися за це – турки нещадно вирізали їхні гарнізони та населення. Падишах уже вдруге обдарував свого васала коштовними дарами, серед яких була і золота булава. Однак вона явно вислизала з рук гетьмана попри всі його буквально над людські зусилля – Петро Дорошенко поступово ставав «гетьманом пустелі», на яку перетворювалося Правобережжя.