Текст книги "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Автор книги: Денис Журавльов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

Розділ II
У складі двох Великих князівств

На початку цього розділу автор має відразу зізнатися в одному маленькому шахрайстві. Протягом XIV-XVI століть політичних відносин між Україноюта Росієюне існувало і не могло бути. Проте виявити україно–російські сюжети можна спробувати. Адже українці та росіяни мешкали у двох сусідніх великих князівствах (Литовському і Московському), далеко не в усьому схожих за політичним устроєм та культурою. Якщо росіяни були для свого Великого князівства, мовити б, титульною нацією, то українці у Великому князівстві Литовському знали різні часи стосовно їхньої ролі в житті «не їхньої їхньої» країни. Утім, почнімо – спочатку.

XIII століття було для всієї Східної Європи неспокійним часом. З далеких східних степів прийшли непереможні жахливі завойовники – одні називали їх монголами, інші татарами, а були й такі, хто вважав, що правильне ім'я цих кочовиків дуже символічне – «тартари», тобто «пекельнілюди», «люди з Тартару» (відоме малоприємне місце з давньогрецької міфології). Монголи не просто пустили шкереберть усталену політичну структуру Східної Європи – вони спромоглися заснувати власну доволі міцну імперію, одним з улусів котрої став північний улус Джучі, який все частіше називали Золотою Ордою, зі столицею в місті Сарай у пониззі великої річки Ітиль (Волги). І якщо Польща та Угорщина зуміли оговтатись і зберегти політичний суверенітет, то над князями роздробленої Русі запанував хан Золотої Орди. Запанував як верховний володар і сюзерен, і саме його руські літописи стали називати терміном «цар» – видозмінене грецьке «кир», тобто «кесар», від імені «Цезар», котре вже давно перетворилося на титул, що означав найвищу імперську світську владу (звідси, дивні для нас сьогодні літописні згадки про «доброго царя Джанібека» чи «суворого царя Узбека», котрі означали золото– ординських ханів). Сьогодні існують різні погляди щодо того, наскільки тяжким було «іго татарське» для земель Русі, проте так чи інак воно було досить обтяжливим для тих князів, котрі намагалися вести самостійну політику, – це стосується обох нових політичних центрів руських земель, як Галицько-Волинської, так і Володимиро–Суздальської Русі. І якщо перша через закінчення династії Даниловичів фактично розпалася, то друга стала ядром для так званої Залесської Русі, згодом – Московського князівства. Але святе місце порожнім не буде – замість могутньої Галицько–Волинської держави постало інше державне утворення, сформоване, здавалося б, найбільш занедбаним європейським етносом, «останніми язичниками Європи» – литовцями. Потужний зовнішній чинник у формі тиску з боку як Русі, так і Тевтонського ордену, під патронатом котрого відбувалася активна німецька колонізація Балтії, змусила окремі литовські союзи племен (аукштайтів, жемайтів, курземе, земгалів) об'єднатись і створити цілком життєздатну державу. Сталося це вже в середині XIII століття, за князя Міндовга – супротивника, а інколи і союзника Данила Галицького. Після зникнення Галицько–Волинської Русі в 1340–х роках її землі, так само як і землі інших південно–західних та західних руських князівств, навдивовижу швидко увійшли до складу Великого князівства Литовського.

Ми практично не маємо даних про якесь серйозне литовсько–руське військове протистояння: ресурси Литви не дозволяли вести справжню широкомасштабну війну на кількох напрямках (тим більше проти все ще небезпечного південно–східного сусіда – татарських орд, що почали виокремлюватися зі складу Золотої Орди). Утім, вигідну зовнішньополітичну кон'юнктуру на півдні та сході (роздробленість Русі, і згодом – у XIV столітті – роздробленість Золотої Орди) дуже вчасно доповнила виважена політика литовських князів, котру, зазвичай, скорочено формулюють як «ми старого не змінюємо, нового не запроваджуємо». Як писав Михайло Грушевський, «рідко коли в європейській історії можна було бачити такий швидкий і великий територіяльний зріст. Сей напрям [на південь. – Д. Ж.] був подиктований принципом найменшого спротивлення або найменшої трати сил. Бо на нові здобутки в землях північних: білоруських і великоросійських треба було більше сил і більше енергії». Справа в тому, що українські князі стали почуватися невпевнено з початком явного розпаду Золотої Орди, коли ярлики на княжіння вже не гарантували, як раніше, безпеки ані їм, ані їхнім підданим, адже хани в Сараї почали змінюватися з калейдоскопічною швидкістю, і кожен хотів подарунків за ярлик, а у випадку «ставки не на ту конячку» в цій боротьбі за ханський престол доля нещасливого князя могла бути не надто доброю. Литовські ж князі пропонували захист і політичну стабільність. Тому не дивним є те, що починається ланцюгова реакція приєднання дрібних руських князівств до Литви. Ба більше, дрібні князі–Рюриковичі цілком могли розраховувати на те, що вони залишаться при владі у своїх князівствах, тоді як більші князі часто–густо все ж таки мали що втрачати – тому, наприклад, київські Рюриковичі пробували вчинити опір литовцям князя Ольгерда в 1360–х роках, покликавши на допомогу татар (кульмінацією протистояння стала знаменита битва на Синіх Водах і перехід Київщини й Поділля під владу Литви). Але такі випадки були рідкістю, і нащадки великого князя Литовського Гедиміна поступово посіли князівські столи в більшості південних руських (українських) значних міст. Дрібніші князівства (а їх, наприклад, тільки на Чернігово–Сіверщині були в цей час десятки) залишилися при колишніх власниках. Просування литовців на південь і схід вражало за швидкістю та масштабами – в останні десятиріччя XIV століття верховенство Литви визнали князі не тільки Волині, Київщини, Поділля, Чернігівщини, а й Сіверщини, Смоленщини, навіть Брянська і Калуги.

Стали на якийсь час литовськими васалами князі Новосильські, Таруські й Оболенські (ті самі, що були предками відомого декабриста та безсмертного пісенного «корнета»). Проте саме на сході Литва стикнулася з найсерйознішим суперником у справі «збирання руських земель». Спочатку поширення литовського впливу зіштовхнулося зі спротивом Рязанського князівства, яке посилилось під владою талановитого князя Олега (помер 1402 року) Так, Олег відбив у литовців Єлець і Козельськ (той самий, що колись заслужив у монголів Батия славу «злого города» за відчайдушний опір) і намагався відвоювати Брянськ, але зазнав невдачі, а після смерті Олега Рязань перетворилась на бойовище між Литвою і Москвою, навіть на якийсь час ставши литовським васалом. Більш небезпечним для Литви виявилось суперництво з Московським князівством, котре набрало сили за князювання Дмитрія Донського. Москва була не слабшим центром тяжіння для дрібних руських князівств за Литву, до того ж усі невдоволені політикою великих литовських князів могли знайти тут захист і допомогу. Постійні «від'їзди» невдоволених князів і бояр то «на Москву», то на «на Литву» були цілком звичайним явищем – цим займалися навіть члени правлячої в Литві династії Гедиміновичів, зокрема сини великого князя Ольгерда. З погляду старого феодального права князів на вільну зміну сюзерена, який не виконує обов'язків щодо васала, такі князі мали право «на від'їзд», хоча великі князі (і литовські, і московські), усвідомлюючи небезпеку, намагалися зашкодити таким діям своїх васалів. Інша справа, що так буває завжди: «той, хто утік до нас, – людина, яка зробила вільний вибір, а від нас – підлий зрадник». Коротше, «у нас» є доблесні розвідники, а «в них» – підлі шпигуни. Тих, хто цікавиться цим моментом, відсилаємо до знаменитого листування Івана Грозного з відомим «емігрантом» з Московського царства, князем Андрієм Курбським, де Курбський саме обстоює право на свободу вибору для князя, а Грозний – абсолютну владу царя над підданими, зокрема й князями.

Як писав Михайло Грушевський, Литва поступово почала програвати боротьбу за серця й душі, а також за земельні володіння дрібних руських князів Москві через свої менші ресурси і «несистематичність» просування на схід. Хоча якась концепція щодо цього просування у литовських правителів була – так, великий князь Ольгерд (Альгірдас, правив у 1345—1377 роках) якось заявив представникам Тевтонського ордену, що «вся Русь має належати до Литви». Це викликає сильну підозру, що литовські правителі сприймали себе не як учорашніх «варварів–язичників» (хоча той таки Ольгерд був іще напів'язичником, на чому неодноразово наголошувала московська пропаганда – хоча є дані і про його хрещення у православ'я,), а як законних спадкоємців князів Київської Русі, котрі «збирають руські землі». Щось подібне мав на увазі й великий князь Литовський Вітовт (Вітаутас, правив у 1392—1430 роках), коли обіцяв своєму союзникові, вигнаному з батьківщини хану Золотої Орди Тохтамишу посадити його знову на ханський престол, натомість сподіваючись із його допомогою «сісти по всій Руській землі» (проте, як відомо, цим планам завадила програна Вітовтом і Тохтамишем грандіозна битва на Ворсклі 1399 року, коли від рук татар темника Єдігея і хана Темір–Кутлука загинули десятки українських, білоруських та власне литовських представників княжої еліти).

Утім, якщо в XV столітті темпи просування литовської влади на схід і уповільнились, то принаймні

величезні території українських і білоруських, а частково й російських земель вже були об'єднані ідеєю служіння великому князеві Литовському. Важливо, що він, цей великий князь, почав сприйматися не як чужоземний володар, а фактично як свій. «Останні язичники Європи» почали швидко змінюватися, засвоюючи більш розвинені форми державного устрою від своїх васалів. Так, із семи відомих нам синів засновника правлячої литовської династії князя Гедимінатроє стали православними, діставши на додачу до язичницьких литовських іще й руські імена (Наримунт став також Глібом, Коріат – Михайлом, а Любарт – Дмитром). А з дванадцяти синів Ольгерда (онуків Гедиміна) православними були вже аж десять, серед них, скоріш за все, і Ягайло, котрий згодом став католиком і заснував знамениту династію Ягеллонів. Навіть язичницькі імена князівським синам дають дедалі рідше, представники династії Гедиміновичів стають усе більш «руськими». Норми руського судочинства беруться за основу литовської судової системи (знамениті Литовські статути багато в чому наслідують «Руську правду» Ярослава Мудрого), старобілоруська (чи все ж староукраїнська – розрізнити їх у цей час непросто) мова стає офіційною мовою Великого князівства Литовського настільки міцно, що документів, написаних власне литовською, не збереглося взагалі. Єдиним слабко «обрусілим» регіоном князівства якийсь час лишалася Жемайтія (Жмудь), але особливої політичної ролі вона не відігравала вже починаючи з XV століття. Аристократія Литовської держави складалась як з литовсько–руських, так і з питомо руських родів – причому і князівських, і боярських. Як мінімум двічі руська (україно–білоруська по суті) еліта князівства зазнавала страшних утрат – у програних битвах на Ворсклі (12 серпня 1399 року) та на річці Швентої під містечком Вількомир (1 вересня 1435 року), коли число вбитих лише самих князів вираховувалося десятками; проте це не підірвало її позицій, сильних аж до самої Люблінської унії 1569 року й початку домінування польських політичних і культурних впливів у Великому князівстві (цьому не завадили династійні Кревська та Городельска унії 1385 та 1413 років відповідно, за якими Польща і Литва отримували єдиного короля, проте лишались окремими державами). Навіть на початку XVII століття невідомий нам патріот «Литовської Русі» написав на звороті одного з аркушів Литовського статуту 1588 року цікавий віршик (цит. за М. Грушевським):

 
Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною:
Без той в Польще не пребудеш,
Без сей в Литве блазном будеш…
…Весели се тн Русине
Тва слава никгдьі не згине.
 

Усе ж розширення Великого князівства Литовського не було безмежним – край йому поклали принаймні дві обставини. Першою була експансія Великого князівства Московського на захід, другою – зміна позиції багатьох руських князів, які раніше вітали прихід литовців. Проте спочатку трохи про те, як і чому звернули свій погляд на захід московські князі. Як ми вже згадували, поки литовські князі Гедимін та Ольгерд об'єднували білоруські й українські землі навколо Вільни, на північному сході виріс осередок, який почав об'єднувати навколо себе північно–східні князівства Русі. Цим осередком став спершу Володимир–на–Клязьмі, а з початку XIV століття – Москва (протягом XIV-XIV століть держава московських князів називалася Великим князівством Московським). Ліквідуючи один по одному уділи та приєднуючи їх, звільняючись від татарської влади (вирішальним тут стала навіть не знаменита Куликовська битва, а відоме «стояння на річці Угрі» 1480 року, бо великий князь Іван III не платив ханові данини ще з 1476 року), московські князі встигли на кінець XV століття створити потужну, досить централізовану державу. Вони приєднали Твер, Рязань, Новгород і почали приєднувати сіверські князівства, де й зіткнулися з Литвою.

Об'єднавши майже всі землі «Великої Русі» (див. розділ про терміни), великий князь Іван III починає претендувати на землі білоруські та українські, як на історичну спадщину дому Рюриковичів, бо титулує себе «Государем усієї Русі». Тут була своя суто династійна логіка, але не тільки вона. Пригадаймо, що ще 29 травня 1453 року турки–османи взяли Константинополь, поклавши край існуванню Великої Візантійської імперії. У Московській державі цю сумну для всього православного світу звістку сприйняли зі змішаними почуттями – як трагічний доказ того, що Бог залишив Константинополь, котрий відступив від істинного православ'я, пішовши на об'єднання з католиками (малася на увазі знаменита

Флорентійська унія). Московські правителі почали сприймати себе як справжніх лідерів православного світу, що ніби посіли місце візантійських імператорів. 1658 року Московський митрополит писав: «Константинополь упав, адже відступив від істинної православної віри. Але на Русі ця віра ще жива – Віра Семи Соборів, яку Константинополь передав її Великому князеві Володимиру. На землі існує тільки одна істинна Церква – Церква Руська». Зрештою це глибоке переконання московських книжників висловив 1512 року чернець Філофей у зверненні до великого князя Московського Василія III: «християнські імперії впали, замість них стоїть лише держава нашого володаря. Два Рими впали, але третій стоїть, а четвертому не бути ніколи… Ти – єдиний християнський государ у світі, володар усіх істинних вірних християн». Додаткове обґрунтування такого статусу Московського князя полягало в тому, що 1472 року Папа Римський Сікст IV улаштував шлюб Івана III з Зоєю (Софією) Палеолог, племінницею останнього візантійського імператора, Константина XI, героїчно загиблого під час штурму його столиці турками 1453 року. Відтоді до Москви потрапили не тільки візантійський герб, відомий чорний двоголовий орел та бібліотека Софії Палеолог, а й колосальні амбіції щодо вселенського статусу світової держави.

Зростання війскової могутності Московської держави та формування наприкінці XV століття її нової ідеології (коротко названої «Москва – Третій Рим», тобто третій за часом після Давнього Риму і Константинополя, де малося на увазі не просто місто, а Держава, Імперія), на тлі не такої потужної великокнязівської влади у Великому князівстві Литовському та послабленні його військової могутності, неминуче наближало часи відкритої боротьби за право вважатися спадкоємцем Київської Русі. Спочатку інтереси двох східноєвропейських «наддержав» зіткнулися на «нейтральній території» – у питаннях панування над Твер'ю, Новгородом та Рязанню. Перший раунд протистояння Литва програла повільно, але повністю – фактично «здала» Новгород, котрий був готовий стати її васалом (1478 року Іван III приєднав Новгородську республіку до Великого князівства Московського), була змушена спостерігати, як ліквідовують незалежність Тверського (1485 рік) та Рязанського (фактично – в 1480–х роках, формально – аж 1521 року) князівств. Унаслідок такої «політики замирення агресора» війська Московської держави вийшли на кордон з Литвою, цілком приєднавши «нейтральний пояс». Далі ситуація для Литви не поліпшилася.

Уперше великий князь Московський Іван III поставив перед Вільно вимогу про передачу «руських міст Смоленська, Вітебська та Полоцька» ще 1478 року (тобто навіть до офіційного скинення залежності від Орди!) Майже одночасно з цим московські війська почали займати прикордонні міста сусідньої держави. Після смерті великого князя Литовського (і короля польського) Казимира IV Ягеллончика (який, за легендою, говорив своїм боярам, що з Москвою воювати не варто, бо вона сильна, а на руські князівства у складі Литви надія слабка – очевидно, стосунки литовських і білоруських та українських підданих князя на цей момент уже були не ті, що раніше) 1492 року Москва розпочала першу відкриту війну за так звану отчину, хоча «дивна війна» на прикордонні тривала ще з 1480–х років.

Особливості цій війні додавала та обставина, що на прикордонних з Московською державою південних руських (зокрема, і майбутніх українських) землях великі князі литовські традиційно залишали або заново селили представників династії Рюриковичів, зосібна тих князів, що тікали від влади (за середньовічними мірками, тиранії) московських правителів. Райони на півночі Чернігово–Сіверщини у XV столітті являли собою своєрідну «нейтральну смуту» дрібних так званих Верховських князівств (Бельовське, Новосильське, Мезецьке, Трубецьке, Воротинське, Одоєвське та інші, якими володіли чернігівські Рюриковичі. Під час суперництва Москви й Литви ці князі неодноразово змінювали верховного сюзерена, переходячи зі своїми землями під зверхність то московського, то литовського князя, залежно від того, хто перемагав. Окрім того, велику роль у зміні їхніх настроїв відіграла рішуча політика великого князя Казимира, спрямована на ліквідацію князівств у Литві (у 1470–х роках було ліквідовано Київське князівство, а спроба українських князів Михайла Олельковича, Федора Бельського й Івана Ольшанського 1481 року влаштувати проти великого князя змову була викрита, і двоє змовників поплатилися своїми головами; Бєльський же втік до Москви і став родоначальником відомої княжої династії Бєльських – не перший, не останній…).

Зрештою представники родин Воротинських, Єврейських, Можайських, Мезецьких, Мосальських, Одоєвських, Трубецьких, Шемячичів та ін. один по одному визнали владу великого князя Московського Івана III, внаслідок чого під його контролем опинилася значна частина Чернігово–Сіверщини (сподівання тих князів на більш лояльне ставлення московського володаря до окремішнього існування їхніх уділів, звісно, було помилкою, і вони це згодом відчули).

Аби якось стримати швидку експансію східного сусіда, молодший син померлого Казимира IV Олександр Казимирович, проголошений 30 липня 1492 року великим князем Литовським, направив до Москви скаргу щодо порушення миру між державами, намагаючись виграти час для створення антимосковської коаліції у складі Литви, Польщі (де королював його брат Ян–Ольбрахт), Заволзької Орди та Кримського ханства (яке нещодавно вийшло зі складу агонізуючої Золотої, чи то пак уже просто Великої, Орди).

Політика компромісів призвела до того, що в січні 1493 року вперше в практиці литовсько–московських взаємин великий Московський князь був названий «государем усієї Русі». У відповідь на заперечення такого титулування з боку литовської сторони, московські політики заявили, що нічого нового тут немає, оскільки йдеться лише про те, чим «Івана III Васильовича Бог обдарував, адже він з діда–прадіда, від початку є вродженим государем усієї Русі». Простуючи далі шляхом компромісів, великий князь Литовський Олександр 1494 року уклав з Іваном III мирний договір, за яким литовці йшли на територіальні поступки. Щоб міцніше скріпити мир між двома державами, великий князь Литовський навіть одружився з дочкою Івана III та Софії Палеолог Оленою.

Однак великий князь Московський і далі провадив свою лінію на «збирання руських земель». Грабунки порубіжних литовських земель московськими ратними людьми не припинилися навіть після укладання мирної угоди між Москвою та Вільно. Навіть перебування княжни Олени у Вільно використовувалося з метою збору інформації про стан справ у Великому князівстві Литовському. Гірше того – великий князь Московський Іван III уклав союзи з молдавським господарем Стефаном та кримським ханом Менглі–Гіреєм, спрямовані головним чином саме проти Литви. Наслідком дії останнього були ініційовані Іваном III численні вторгнення кримських орд на українські й білоруські землі на межі XV-XVI століть. Кримське ханство, що після виокремлення з Золотої Орди спочатку перебувало у васальній залежності від Литви, за часів першого кримського хана Хаджі–Гірея було оборонцем українських земель від заволзьких татар. Проте політика ханства змінилася з появою в Причорномор'ї турків. 1475 року турецький флот зайняв генуезькі володіння в Криму і змусив хана Менглі–Гірея стати васалом османського султана. Це мало фатальні наслідки для України і для всього Великого князівства Литовського. Менглі–Гірей вступив у союз із Москвою. На прохання свого московського союзника 1484 року Менглі–Гірей здійснив великий напад на українські землі. Київ було зруйновано і спалено, а золотий церковний посуд із собору Святої Софії хан надіслав до Москви в дар своєму союзникові. Сильно постраждала вся Київщина, її населення було почасти знищене, почасти забране в ясир. 1485 року було спустошено Поділля, 1488 року знову постраждала Київщина, а 1490 – Волинь і Холмщина; надалі нищівні татарські походи повторювалися майже щороку. Татари стали частими гостями навіть на Волині й Поліссі.

Утім, автор не хотів би, щоб у читача склалося враження, ніби татари завжди виступали з Великим князівством Московським єдиним фронтом. Вони діяли передовсім у своїх інтересах і нерідко укладали угоди і з Литвою – так, великий князь Литовський Сигізмунд ініціював і фактично оплатив 1515 року похід хана Мехмет–Гірея на Сіверщину, у містах якої міцно закріпилося московське військо. Туди ж вирушили і загони литовських козаків, щоправда, ця кампанія не увінчалася поверненням земель під литовську владу. Об'єднавшись 1521 року з кримськими татарами, українські козаки на чолі з відомим прикордонним старостою Остафієм Дашковичем завдали потужного удару по Москві. До коаліції прилучилися ще й казанські татари. Великий князь Московський Василій III (правив у 1505—1533 роках) після поразки на річці Оці втік у Волоцькі ліси, відкупившись великою даниною татарам. З'єднане військо відійшло у нейтральне Рязанське князівство, яке теж трохи спустошили. Кримський хан Мехмет–Гірей та казанський Сагіб–Гірей своє дістали, і подальша доля кампанії їх уже не хвилювала, а надто посилювати Литву на противагу Москві їм було зовсім не потрібно.

Проте ми забігли дещо наперед. За згаданих непростих умов великий князь Литовський Олександр Казимирович, обраний фактично без узгодження з офіційним Краковом і не пов'язаний з Польщею жодними зобов'язаннями, намагався зміцнити стосунки двох держав, воліючи вдихнути життя в нечинну наразі Городельську унію. Крім того, прагнучи досягти внутрішньої консолідації своєї держави, великий князь замислив об'єднати всіх своїх підданих у межах однієї конфесії, тобто зробив спробу реанімувати ідею церковної унії.

Дії Олександра Казимировича в царині міжконфесійних відносин, а також зменшення ролі «руських» (україно–білоруських) князів та бояр у керівництві Литовською державою спровокували їхнє невдоволення. Звичним явищем стають «від'їзди» до великого князя Московського представників згаданих вище родів. Щоб уникнути нової війни, Олександр Казимирович навіть наказав іменувати свого тестя Івана III «государем усієї Русі». Але й це не допомогло.

Навесні 1500 року московські війська вступили на територію Чернігово–Сіверщини. Упродовж наступних кількох місяців владу великого князя Московського визнали князі Серпейська, Путивля, Стародуба, Любеча, Гомеля, Новгорода–Сіверського, Рильська та інших міст. Успіхам московських ратників значною мірою посприяли дії їхніх давніх союзників – кримських татар, котрі в цей таки час спустошили Волинь і Берестейщину. Східний союзник литовського великого князя – хан Заволзької Орди Шах–Ахмат (який колись «стояв на

Угрі», так і не давши бій Івану III), вирушивши на допомогу Олександру Казимировичу, був розгромлений кримськими ордами Менглі–Гірея. Лише 1503 року було укладено тяжке для Литви перемир'я на шість років. За ним до Московської держави відійшли величезні території Чернігівщини й Сіверщини (сьогодні це українські, білоруські та російські землі) з містами Чернігів, Стародуб, Гомель, Новгород–Сіверський, Рильськ, Любеч, Путивль, Брянськ тощо.

Мабуть, найбільшого розголосу протягом наступних років набула так звана «справа Михайла Глинського», представника відомого україно–литовсько–татарського роду (близько 1470—1534, походив з роду, заснованого онуком знаменитого темника Золотої Орди Мамая, таким собі Олексою Мамаєвичем, який виїхав з Орди до Литви). Князь Михайло Львович Глинський здобув чудову освіту, навчався в Західній Європі: у Нідерландах, Іспанії, Італії, німецьких князівствах. (Чудово обізнаний у литовсько–руських справах Сигізмунд Герберштейн називає Глинського і князя Острозького найвидатнішими «литовцями» свого часу, тому ми поговоримо про обох дещо докладніше, аби наочно проілюструвати, наскільки непростими і не зовсім звичними для нас сьогодні були етнічні та соціальні моменти в XVI столітті). Імператор Священної Римської імперії Максиміліан І Габсбург називав князя Михайла своїм вихованцем. Будучи людиною амбітною і не без авантюрної жилки, князь Михайло робить блискучу кар'єру при великому князеві Литовському Олександрі, стаючи в середині 1490–х років «маршалком дворовим» – тобто начальником великокнязівської гвардії і «міністром двору». Князеві Михайлу, «татарину з походження, русину за колом зв'язків, європейцеві за способом життя й освітою, пізніша традиція приписала роль останнього збройного символу в протистоянні "Литви" і "Русі", хоча насправді йшлося передусім про ображену княжу честь та непогамовані амбіції» – влучно зауважила Наталя Яковенко. Князь Михайло Глинський – «чоловік сміливий, визначних здібностей, тілом кріпкий, а в небезпеках відважний, великих можливостей і високої вдачі людина», добре пам'ятав про своє русько–татарське коріння і був не проти стати таким собі «знаменом» руських князів і бояр Великого князівства Литовського, невдоволених тим, що їх відтерли від влади власне литовці. Це, звісно, аж ніяк не робить князя Михайла «свідомим українським патріотом» на початку його відомого виступу чи «зрадником української справи» після невдачі повстання – навряд чи можна говорити про «українську свідомість» князя, як і будь–кого з його сучасників. Проте скористатись незадоволенням «русинів» князь дійсно намагався, інколи йому приписують і плани створення «Руського князівства» з українських та білоруських земель під протекцією великого князя Московського. Але про все по черзі. Кар'єра Глинського при дворі йшла по висхідній – влітку 1506 року під Кльоцьком (сьогодні в Білорусії) йому вдалося здобути першу визначну литовсько–руську перемогу над кримськими татарами, після чого Менглі-Гірей на деякий час став навіть союзником Великого князівства Литовського. Утім, після смерті покровителя Михайла Глинського, великого князя Литовського Олександра, того-таки 1506 року становище нащадка Мамая в Литві погіршилося – новим великими князем став другий син Казимира Ягеллончика – Сигізмунд (Жигимонт), за яким в історії утвердилося прізвисько Старий.

Після утвердження при владі Сигізмунд І Старий поставив перед тогочасним великим князем Московським Василієм Івановичем ультиматум – повернути захоплені в останній війні землі. Після відхилення Москвою цієї вимоги сейм Великого князівства Литовського ухвалив рішення розпочати підготовку до війни. Однак саме в той час, коли шляхетське ополчення було готове виступити на Чернігово–Сіверщину, московські війська першими вторглись на білоруські землі. А на початку 1508 року Михайло Глинський підняв повстання проти великого князя Литовського. Позбавлений Сигізмундом І Старим посади маршалка двору, Глинський від'їхав у свої туровські володіння. До того ж він ще 1503 року посварився з трокським воєводою Яном Заберезинським, від котрого вимагав сатисфакції – поєдинку. Позбавлений такого права новим великим князем, Глинський узимку 1508 року власноруч помстився – «наїхав» на маєток Заберезинського і наказав відрубати воєводі голову. Шляху назад уже не було – запальний князь вирішив підняти велике повстання, залучивши на свій бік боярство Київщини та частини Білорусі. Боярству Київщини (яке очолили брати князя Іван та Василій) Михайло Глинський навіть пообіцяв відновити удільне Київське князівство. Волиняни і білоруські князі та бояри нічим особливо Глинському не допомогли. Проти бунтівника вирушив великий гетьман Литви й Русі, представник православногороду (нагадаємо – Глинський був спочатку православним, згодом католиком, а у Москві знову прийняв православ'я) Костянтин Острозький (докладніше про нього далі), який розбив союзників Глинського – кримських татар і витіснив війська клану Глинських з Білорусії. Фактично широкомасштабне повстання «Русі проти Литви» не вдалося, справа звелась до виступу самого лише клану Глинських, хай і великого (шляхта та міщани виявились патріотами свогоВеликого князівства – про можливі причини цього див. далі). Шукаючи союзників, Глинський звертався не тільки до татар, а й до Москви, підписавши з представником великого князя Московського Василія III дяком Микитою Моклоковим домовленість про спільні дії супроти Великого князівства Литовського. Підґрунтям цієї співпраці стає домовленість сторін про передачу бунтівному князеві всіх земель, які він зуміє відвоювати у Вільно, за умови визнання ним підданства Василію III.

Коли Глинский підписав угоду та склав у травні 1508 року присягу на вірність великому князеві Василію III, йому на допомогу прийшло велике московське військо на чолі зі ще одним перебіжчиком з Литовської Русі – воєводою князем Василем Івановичем Щемячичем. Спільно з Глинським вони намагалися захопити Мінськ, Оршу, Друцьк, Слуцьк, стару литовську столицю Новогрудок та інші білоруські й литовські міста. Тривали бойові дії і на українських землях, де повсталі взяли в облогу Житомир і Овруч. Загалом заклики Глинського не знайшли підтримки місцевого руського населення, крім слуг самого князя, ні в Білорусії, ні в Україні. Проте втручання Василія III все ж дечим допомогло.