Текст книги "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Автор книги: Денис Журавльов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)

У вересні 1508 року результати війни були закріплені компромісним «вічним миром», що містив значні поступки з боку Великого князівства Литовського. За цим миром визнавалися правочинними кордони, що постали внаслідок війн Олександра Казимировича та Івана III, увесь родинний клан Глинських здобував право вільного виїзду до Москви. Слідом за власне Глинськими з Литви вийшли князівські родини Друцьких, Одинцевичів, Жижемських, бояри Козловські, Дрожджі, Хребтовичі, Іващенцевичі, Єльці, Келбовські (всього 11 князів і 18 бояр). Михайло Глинський сподівався отримати від великого князя Московського Смоленське князівство, але не для того Василій III ліквідовував залишки удільної системи в Московській державі, щоб віддати новопридбані території своєму новоявленому васалові. Глинський образився, не отримавши Смоленська, і спробував утекти назад до Литви, через що потрапив до московської в'язниці, де просидів до 1527 року, розмірковуючи над своїм непростим життям і набираючи вагу (не політичну, а в прямому сенсі – згодом московські бояри зватимуть князя не інакше як Михайло Львович Дородний). Здавалось, фортуна знову посміхнулася князеві, коли в його 16–річну племінницю Олену Василівну шалено закохався сам великий князь Московський Василій III, котрий на той час уже відправив свою першу і набридлу йому дружину, Со– ломонію Сабурову, до монастиря. 50–річний правитель Московської держави одружився з Оленою, незважаючи на глухий протест московських князів і бояр, і навіть зробив іще більш нечуване в московській практиці – поголив бороду на догоду юній дружині. На радощах з такого приводу дядька нової цариці, князя Михайла Глинського, не просто випустили з в'язниці, а й наблизили до великого князя. Він одружився з княжною з роду Оболенських (від неї мав сина Василя, зі смертю котрого 1565 року скінчилася ця гілка Глинських).

Однак випадок, який знову підніс князя Михайла на гребінь успіху, зрештою і занапастив його остаточно. Після смерті Василія III 1533 року князь Глинський згідно з останньою волею правителя Москви став одним з регентів при Олені Глинській та трирічному спадкоємцеві престолу – майбутньому Іванові IV Грозному (великокнязівське подружжя мало ще одного сина, Андрія). Але молода темпераментна племінниця князя Михайла навдивовижу швидко після смерті чоловіка втішилася в обіймах князя Івана Овчини–Оболенського, родича дружини князя Михайла Глинського. Родинні зв'язки не завадили Івану Овчині виступити проти «емігранта з Литви», котрий почав намовляти свою племінницю розірвати зв'язок з її фаворитом і звинувачувати в «жорстокому правлінні» (як писав С. Герберштейн). Олена фактично взяла владу в Московській державі у свої руки, відправивши власного дядька до в'язниці – аби не набридав порадами і не надто втручався в боротьбу за владу. Там князь Михайло

Глинський, якого звинуватили в тому, що він отруїв Василія III і хотів «видати литовцям родину великого князя» (абсурдність цих звинувачень була очевидною і тоді, і тепер), і помер того-таки року, можливо, від голоду. Так Олена Глинська стала першою повноправною правителькоюМосковської держави, безжально розправившись із боярською опозицією і провівши важливі реформи. Зокрема, саме за її п’ятирічного правління було запроваджено до грошового обігу нову «конвертовану валюту» – знамениту копійку, новгородського зразка срібну монету, котра витіснила з обігу ранні московські «сабляниці», бо ті втратили довіру населення через численні підробки (на копійці був викарбуваний святий Георгій з «копієм», на сабляниці – вершник із шаблею). За відомостями тогочасного австрійського дипломата і знавця московських справ Сигізмунда Герберштейна, Олену Глинську зрештою отруїли бояри (хоча чимало істориків переконані, що її рання смерть була природною). Принаймні, вони страшенно раділи з приводу смерті правительки з чужої їм «Литви». Раділи, не помічаючи, що за цим уважно стежить маленький заплаканий хлопчик – онучатий племінник україно–литовсько–білорусько–татарського князя Михайла Глинського, Іван IV Васильович, який невдовзі круто змінить «професію». Рід Глинських переживе останній злет 1547 року, коли Іван стане царем, але того-таки року буде змушений накласти опалу на Глинських через народне повстання проти них – «чужаків–чаклунів» звинуватили в усіх гріхах і бідах, які випали того важкого, спекотного, сповненого пожеж літа на Московську землю. Глинські остаточно вигасли в Росії у XVIII столітті.

Утім, не всі українські та білоруські князі були раді перейти на бік Москви у її протистоянні з Вільно. У чорні для Литви роки зійшла яскрава зоря вже згаданого нами князя Костянтина Острозького (1460-1530), старости брацлавського і вінницького, воєводи трокського, а з 1497 року – великого гетьмана Литовського, фактичного головнокомандувача збройних сил великого князівства. Так, в епітафії А. Кальнофойського князя Костянтина Івановича іменували не інакше як «Руським Сципіоном», а папський легат у Польщі Пізоні писав 1514 року:«Князь Костянтин може бути названий найкращим воєначальником нашого часу, він 33 рази ставав переможцем на полі бою… у бою він не поступається хоробрістю Ромулу». Польський хроніст XVI століття Мацей Стрийковський називав гетьмана «другим Ганнібалом, Пірром і Сципіоном руським і литовським… чоловіком святої пам’яті й надзвичайно прославленої діяльності».

Як і всі згадані полководці, князь Костянтин знав і гіркоту поразок – зокрема, 1500 року на берегах річки Ведрош він був поранений і взятий у полон московськими ратниками разом з майже всіма командувачами литовського війська, серед яких було чимало українських і білоруських князів та бояр. За даними сучасного дослідника князівських династій Л. Войтовича, полоненого князя Острозького відвезли у Вологду і стали примушувати до вступу на московську службу. Спочатку його тримали в кайданах, але незабаром Іван III помилував бранця і подарував йому землі та два міста. 1506 року князь висловив згоду прийняти московське підданство, за що дістав від нового великого князя Московського Василія III сан боярина, і дав «заручний запис» на вірність Москві. Князь Костянтин намагався втекти з полону, але тільки друга спроба, восени 1507 року, виявилася вдалою. 1507 року він утік на батьківщину і знову розпочав активну участь у війні Литви з Москвою. Російські літописці ніяк не могли пробачити йому цього вчинку, тож постійно називали його «ворогом Божиим» та іншими малоприємними іменами.

Війна Москви і Литви поновилась, але нова кампанія 1507-1508 років не визначила переможця. «Вічний мир» 1508 року насправді тривав недовго – вже восени 1512 року Московський князь Василій III Іванович, заручившись підтримкою великого магістра Тевтонського ордену Альбрехта Бранденбурзького та імператора Максиміліана І Габсбурга, розпочав черговий наступ на землі Великого князівства Литовського. Московські загони спустошили білоруські землі, намагаючись водночас оволодіти Смоленськом. Це їм удалося 1514 року. Падіння цієї потужної фортеці відкрило перед ратниками Василія III шлях углиб Литви, проте 8 вересня 1514 року між Оршею та Дубровною на річці Кропив'яній великому гетьманові Литовському Костянтинові Острозькому пощастило здобути блискучу перемогу над сильнішим супротивником. Військо, яким керував Костянтин Острозький, складалося з литовського феодального ополчення (зокрема, «повітових корогов» з українських, власне литовських і білоруських земель), польського шляхетського ополчення, найманців з Лівонії, Німеччині, Угорщини – за тогочасними джерелами, близько 30 тисяч людей. їм протистояло 80 тисяч ратників Василія III. Литовська кіннота вдаваною втечею навела росіян на гармати, внаслідок чого лівий фланг московського війська було притиснуто до болота і остаточно розгромлено. За литовськими даними, можливо, перебільшеними, втрати московської раті становили 30 тисяч людей, 380 воєвод і дворян потрапило в полон. Перемога князя Острозького під Оршею набула надзвичайно широкого розголосу в Литві та на Русі, де «славного і великоумного князя, котрий церкви Божі християнські і многих мужів і жон їх од насильства оборонив», порівнювали зі славетними полководцями Тиграном та Антіохом Великими, Пірром, Олександром Македонським (коротше, майже з усіма, про кого читали з популярного й досі Плутарха)… Відомості про перемогу литовців і русинів під Оршею ширились і Європою, сприяючи формуванню там бажаних для литовців настроїв громадської думки. Вміло організована великим князем Литовським Сигізмундом І Старим дипломатична гра, що проводилася на тлі поширення відомостей про тріумф Острозького (князь Костянтин дійсно справив два тріумфи, майже в стилі давніх римлян, від яких любили виводити свій міфічний родовід середньовічні литовські володарі), дозволила розладнати союз Василія III з Тевтонським орденом і Священною Римською імперією. Із цілком очевидних причин битва під Оршею донедавна не була популярною темою для авторів, котрі писали про україно–російські взаємини, – так само, як і перемога гетьмана Івана Виговського під Конотопом. Проте якщо остання зрештою не врятувала Виговського та Велике князівство Руське, то Орша стала певною межею, котра знаменувала собою кінець, здавалося, невпинного просування військ Московської держави на захід і нову надію для Великого князівства Литовського, яке врятувалося від катастрофи, хоча й ціною територіальних втрат. Звісно, і після Орші прикордонні сутички тривали, але мова про завоювання Литви вже не йшла.

А що ж князь Острозький? Він відзначився ще і як успішний борець із татарами – так, 1508 року під Слуцьком, а 1512 року під Вишневцем і на Лопушні князь розгромив кримських татар. Друга перемога була особливо переконливою: наздогнавши орду з великою кількістю полонених, воїни князя звільнили 16 тисяч бранців і захопили 10 тисяч татар, яких князь розселив поблизу Острога для охорони (згодом цих «острозьких татар» згадуватимуть літописи; навіть за переписом 1895 року в місті й повіті було 470 мусульман і одна мечеть). Він уславився як ревний захисник «руського народу» і православної церкви, побудував багато нових церков (зокрема, храми в Турові, Дятлові, Смолевичах і два у Вільно). Деякі історики XIX століття навіть називали його часи «золотим віком українського православ'я». Великий князь Литовський (він же король польський) Сигізмунд доручав йому розбір суперечок між руськими князями й боярами. У приватному житті князь залишався досить скромним шляхтичем, на відміну від свого нащадка Василя–Костянтина, любителя розкошів. Припускають, що князь Костянтин міг сприяти друкарській і видавничій діяльності перших слов'янських друкарів Швайпольта Фіоля і Франциска Скорини. Похований у крипті Успенського собору Києво–Печерської Лаври. На жаль, чудовий мармуровий надгробок князя не зберігся: загинув разом із собором під час Другої світової війни.

1520 року розпочалися дворічні мирні переговори між двома великими князівствами. їхнім наслідком стала угода про перемир'я від 14 вересня 1522 року, відповідно до якої на п’ять років оголошувалося припинення війни між Москвою та Литвою. Вкрай важливим для Василія III стало включення офіційним Вільно до грамоти про перемир'я Смоленська – у числі тих земель, на які тепер мала поширюватися влада Московської держави. Недаремно Василій III Іванович увійшов в російську історіографію під промовистим прізвиськом «останній збирач Руської землі» (першим уважався Іван Калита). Справді, саме за роки його князювання до Москви було приєднано величезні терени, котрі колись входили до складу Київської Русі (так, лише за умовами перемир'я 1522 року під владу Московського князя було включено територію в 23 тисячі кв. км, на якій проживало близько 100 тисяч мешканців). Окрім того, завдяки послідовному курсу на ліквідацію удільної системи він назавжди покінчив з існуванням у Московській державі удільних князівств – зокрема, Волоцького, Углицького, Калузького, Рязанського.

Така сама доля чекала й руські землі, що відійшли до Москви від Великого князівства Литовського та насамперед через цю обставину якийсь час зберігали свою автономію. Зокрема 1518 року після смерті стародубського князя Василя Семеновича, його князівство було приєднано безпосередньо до Московської держави. У квітні 1523 року те саме сталося і з Новгород–Сіверським князівством. Скориставшись, як приводом, подіями дворічної давнини, коли новгород–сіверський князь Василій Іванович Шемячич не попередив Москву про похід кримського хана на московські землі, Василій III викликав свого могутнього васала до себе та наказав кинути його до в'язниці, де той і помер. Так його князівство увійшло до складу Московської держави.

Після закінчення терміну дії литовсько–московського перемир’я 1522 року його правочинність неодноразово підтверджували результати переговорів у Можайську (жовтень 1527) і в Москві (квітень 1532). Однак через гострі територіальні суперечності укласти «вічний мир» сторони так і не змогли. Зокрема, литовська делегація наполягала на поверненні Смоленська та Чернігово–Сіверщини, з чим не погоджувалася московська сторона. Проте перемир'я 1522 року, підтверджене актами 1527 та 1532 років, на деякий час угамувало литовсько–московське збройне протистояння, яке з новою силою спалахне вже з кінця 50–х – початку 60–х років XVI століття та спричинить надзвичайно важливі зрушення у структурі геополітичної рівноваги Центрально–Східної Європи, істотно позначившись на долі українських земель.

Утім, поки що зробімо відступ у нашому викладі подій і поміркуймо, а ким поставали у згаданих подіях українські й білоруські князі та бояри, а також шляхта й міщани, які брали в них надзвичайно активну участь, значною мірою вплинувши на саме таку, а не іншу конфігурацію кордонів двох великих князівств у XV-XVI століттях? Патріотами своїх державних утворень? Якоюсь мірою так. Прихильниками ідеї об’єднання всієї Русі під литовським чи московським скіпетром? Скоріше ні, хоча об'єктивно їхні дії могли сприяти і першому, і другому проекту. Захисниками ідеї української чи білоруської незалежності (особливо привабливим із цього погляду для частини сучасних істориків видається Михайло Глинський) від зазіхань Литви, Польщі або Москви? Навряд чи, адже важко знайти підтвердження того, що бодай–якісь елементи національної ідеї в більш–менш сучасному вигляді сформувалися в ті далекі часи. Захисниками старих прав і вольностей включно з правом переходу до того володаря, який їх більше влаштовує? Схоже на те. Героями і водночас авантюристами? Можливо. Але навіть не будучи «свідомими патріотами» українських чи білоруських земель, уважаючи себе за підданих великого князя Литовського, чимало діячів південно–західної і західної частини Русі значною мірою посприяли формуванню територіальних меж того, що зрештою стане Україною й Білоруссю; посприяли в постійному контакті – конфлікті з іншим великими князівством, Московським, яке зрештою припинило розширення на захід і звернулося до інших векторів, натрапивши на сильний опір саме з боку етнічно і конфесійно близьких, але все ж таки інших «руських людей», аніж ті, що збудували князівство (згодом царство) зі столицею в Білокам'яній.

Можливо, наш читач скаже: велика політика зостається великою політикою, але як у цей період сприймали в Росії українців, а в Україні – росіян.

Прихильники ідеї «одного народу» завжди стверджували і стверджують досі, що самі росіяни й українці не бачили ніякої або майже ніякої різниці між собою. Історичні джерела свідчать про інше: і росіяни, й українці, усвідомлюючи етнічну та мовну близькість і спорідненість, таки чітко розрізняли, хто є ким, сприймаючи одне одного як іноземців перш за все через приналежність до різних політичних спільнот.

Загалом виявити, як українці сприймали росіян у XV-XVII століттях, не так просто. З одного боку, твердження про давнє спільне коріння дійсно не є вигадками, і такий собі український «шантаж» литовської влади постійним нагадуванням про це міг мати місце (див. наступний розділ про козацько-російські відносини), так само як і усвідомлення певної етнічної і мовної близькості, з другого – більшість іноземних мандрівників розрізняли «русинів» (рутенів, русів) і «московитів» як народи, незважаючи на заплутану ситуацію з назвами (див. розділ І). Звісно, не всі вони відверто протиставляли звичаї перших поведінці других, як це робив, наприклад, Павло Алепський (середина XVII століття): «впродовж двох років нашого перебування в Московії наші серця були немов зачинені, думки зв'язані і придушені, оскільки в тому краї ніхто, крім, можливо, його корінних мешканців, не може почуватися хоч трохи вільним чи вдоволеним: кожен, як і ми, хоч би став і володарем усієї тієї країни, ніколи б не позбувся неспокою душі і тривоги у своєму серці. Зворотньо, край козаків був для нас ніби наш власний край, а його мешканці були нам сердечними приятелями». Проте й не всі вважали українців і росіян тієї епохи такими вже близькими один одному народами. Чітко розрізняють українців і білорусів, підданих Литви й Польщі (тобто «русинів») з одного боку, і росіян, або московитів, – з другого, італійці Альберто Кампензе та Амброзіо Контаріні (кінець XV-XVI століття), австрієць Сигізмунд Герберштейн, англієць Джайлс Флетчер (обидва – XVI століття), німець Якоб Доннерсмарк (писав на початку XVII століття), німець–опричник Генріх Штаден (його твір називається «Країна і правління московитів») та ін.

Якоюсь мірою можна спробувати визначити, як ставилися до своїх північно–східних сусідів українська шляхта й міщани, зважаючи на наявність джерельного матеріалу. Адже щодо більшості населення українських земель, селянства, можливі будь–які спекуляції – від тверджень про чітке усвідомлення ними єдності з московськими «братами» до тези про таке саме чітке заперечення ними цієї єдності та близькості. Наріжним каменем постає питання: ким себе усвідомлювали самі українські чи російські селяни в етнічному або навіть національному плані? Щодо перетворення «селян» на «націю» написано дуже багато, частина цієї літератури є в нашому списку, дещо докладніше про зазначену проблему – в останньому розділі.

На думку О. Русиної, «в XIV-XVI століття у межах східнослов'янського ареалу відбувалися складні процеси етнічної диференціації, котрі згодом призвели до формування російської, української й білоруської народностей. Специфічні мовні ознаки кожного з названих етносів простежуються з XIV– XV століття, однак упродовж тривалого часу ці діалектні відмінності (у комплексі з особливостями духовної й матеріальної культури) не усвідомлювались їхніми носіями як національні. На побутовому рівні фіксувалася радше регіональна ("земельна") приналежність. Паралельно зберігалось уявлення про "одноплемінність" усіх східних слов'ян… Ті русини, котрі, завдяки європейській освіті, прилучились до кола гуманістичних і ренесансних ідей, плекали пов'язані з Руссю античні алюзії, вважаючи себе нащадками скіфів, сарматів і роксоланів. Усвідомлення вищості польсько– латинських культурних стереотипів розщеплювало, чи, точніше, ієрархізувало національну свідомість, у якій "руськість" поступалася місцем усвідомленню своєї належності до "польської нації"[після Люблінської унії 1569 року свідомість української еліти дійсно часто описували формулою"людина русинського племені, польської нації". – Д. Ж.]. Серед православного духівництва (його представники 1476 року вустами митрополита Мисаїла ідентифікували себе як "российских славян", "российских сынов… великородного славянского языка") побутував і далі етногонічний міф [міф про походження етносу, народу. – Д. Ж.] про походження русів від Яфета [сина біблійного Ноя. – Д. Ж.], в категоріях якого осмислювались як взаємини із "московитами" (вони вважалися частиною "Яфето-Росского" племені), так і нові соціальні реалії».

За свідченням російського дослідника Бориса Флорі, «часу російсько–литовських воєн межі XV-XVI століття стосується низка свідчень, котрі говорять не лише про усвідомлення представниками суспільної еліти цих розбіжностей [між українцями і росіянами. – Д. Ж.], але непрямо і про те, що цей факт дуже суттєво вплинув на позицію східнослов'янської шляхти і міщан Великого князівства Литовського під час військового конфлікту між ним і Російською державою. В записці, поданій Сигізмунду 11514 року, вказувалося, що "жорстока тиранія "московських князів є причиною того, що "руські" у Великому князівстві Литовському не хочуть перейти під їхню владу. Про "тиранську владу" московських князів, у державі яких багатство і суспільне становище людини залежить від волі правителя, писав як про перешкоду для об'єднання східних слов'ян придворний хроніст Сигізмунда І Іост Людвіг Децій. Цього ж часу – перше десятиліття XVI століття – стосується поява в джерелах порівняння "московського" і "турецького" правлінь як двох схожих типів політичного устрою. Хоча ці висловлювання належать представникам польської еліти, як здається, в них запропоноване правильне пояснення політичного патріотизму шляхти і міщанства Великого князівства Литовського під час російсько–литовських воєн межі XV-XVI століть, і вони можуть розглядатись як певне відображення суспільних настроїв у цій державі. Одначе немає ніяких підстав уважати, що вже в той час дані відмінності соціально–політичного ладу усвідомлювались як ознаки приналежності до різних етнічних спільнот. Джерела, котрі ми маємо, говорять про інше. У вже цитованій записці 1514 року говориться про те, що у "руських" Литви і "московитів" спільна релігія, мова, і посилання на "тиранію" московських правителів в такому контексті слугує поясненням того, чому одна частина народу все ж не хоче приєднуватися до іншої. Для Матвія Меховського [польський публіцист та історик XV століття. – Д. Ж.], котрий писав у своєму трактаті "Про дві Сарматії", що "в державі московській, як і в землі турків, людей перекидають з місця на місце" [йдеться про переселення підданих царя, здійснюваних з його волі. – Д. Ж.], тим не менше було ясно, що мешканці Московії є рутенами…» Мовляв, у польській літературі XVI століття побутувала думка, що русини Литви і московити мають однакову мову та спільну релігію, й лише «жорстока тиранія» московських володарів відлякує православне населення Литви від переходу під їхню політичну зверхність; коли ж після смерті польсько-литовського короля Сигізмунда-Августа (1572 рік) було висунуто ідею обрання королем Івана IV Грозного, польські автори–публіцисти твердили, що русини «труснуть рогами, отримавши "государя своєї віри, своєї мови та свого народа"», і що властиве московитам «варварство» не є нездоланним бар'єром на шляху до об'єднання Росії з Річчю Посполитою – з огляду на вже набутий поляками досвід «цивілізаторства»: «Погляньте, яким був раніше люд литовський і руський, а московський люд – ще та ж Русь і те ж плем'я».

У 20–х роках XVII століття ті самі речі декларували й такі різні за політичною та конфесійною орієнтацією особи, як український православний митрополит Іов Борецький та уніатський – Йосиф Рутський. Перший, звертаючись до царя, порівнював русинів і московитів з біблійними персонажами – « єдиноутробними» братами Иосифом та Веніаміном; другий у листі до Рима лякав, що мешканці Московії вважають себе братами русинів. Проте тут варто пам'ятати, що тому ж таки Борецькому чи Рутському було вигідно перебільшити міру «близькості» українців і росіян, хоч і з абсолютно протилежних міркувань.

Резюме Петра Толочка: «слід визнати, що в процесі тривалого співжиття з сусідніми народами, насамперед з польським і татарським, він збагатився рядом суттєвих етнокультурних елементів, які помітно вирізнили його з–поміж інших гілок східного слов'янства. З кінця XVI століття усвідомлення цього історичного явища відбувалось на рівні інтелектуальної, переважно духовно–православної еліти південноруського суспільства. Розпочалися пошуки для нього відповідної етнокультурної і політичної ніши. Пафос праць південноруських літописців і книжників кінця XVI – першої половини XV століття вкладався в формулу "нероздільності і незлитності". Нероздільності з іншими східнослов'янськими народами в спільності походження і праві на києворуську спадщину, незлитності з ними в конкретно–історичних формах державного життя. Ця формула стала фактично ідейним маніфестом національно–визвольних змагань козаччини у першій половині XVII століття і практикою діяльності гетьманських урядів з часів Богдана Хмельницького».

Ну, про Хмельницького й Переяслав ми ще поговоримо, а поки що спробуймо розібратися, як виглядали українці в очах росіян XV-XVII століть. Є чимало свідчень, що самі тогочасні росіяни скоріше сприймали українців якщо і як братів, то досить не схожих на них самих. Інколи їх навіть залічували до категорії «німців», тобто чужих, іноземців, від слова «німий», у сенсі, «той, хто не говорить російською» (англієць Джайлс Флетчер у XVI столітті писав про кілька тисяч найманців, яких росіяни звали «німцями» і серед яких було багато «черкас» – див. далі). Не забуваймо – у Москві обов'язково перекладали «грамоти білоруського письма», тобто листування старою книжною українською і білоруською мовами. Загалом же українці найчастіше називалися термінами «литва» (тим самим словом називали білорусів), «білорусці» (про це див. розділ І), «литовські» чи (після Люблінської унії 1569 року) «королівські» люди, а козаків ще й словами «запороги», «черкаси», «черкасці» (існує чимало недостатньо правдоподібних гіпотез, найпоширеніші – від назви міста Черкаси або від кавказьких черкесів), «хохлачі» (через особливу зачіску–оселедець) тощо. З «царськими людьми» їх не плутали, вважали іноземцями, оскільки вони говорили іншою, хай і близькою мовою (див. розділ І, про назви Велика і Мала Русь), і не служили цареві. Саме козаки як найактивніший елемент українського суспільства відіграли провідну роль у формуванні етнічного типу українця – «козакорусса», а назви, що вживалися спочатку щодо козаків (ті ж «черкаси» та «хохлачі», потім «хохли»), – згодом поширилися на всіх українців. Особливої довіри до «єдинокровних братів» російське політичне керівництво ніколи не відчувало – щодо українців та білорусів завжди виникали підозри, що вони, по–перше, є людьми «конфесійно зіпсованими», не до кінця православними (адже живуть з католиками й уніатами в одній країні, під їхньою владою і навіть родичаються – це в тогочасній Україні та Білорусі дійсно не було рідкістю, особливо в аристократичних родинах), а по–друге, чужими підданими, отже, потенційними шпигунами і зрадниками (в майбутньому «непевність» «єдинокровних братів» називалася «малороссийской шатостью»). За указом першого царя з династії Романових Михайла Федоровича від 1624 року всіх вихідців з українських та білоруських земель мали ретельно перевіряти місцеві воєводи, щоб запобігти «зраді», так само як і втікачів–росіян, що поверталися з литовського полону. Тоді ж князь Іван Голіцин (рід котрого, за іронією долі, був заснований вихідцями з Литви, Гедиміновичами) казав, що «русским людям служить вместе с королевскими нельзя ради их прелести [цікаве тогочасне російське слово зі значенням"спокуслива брехня". – Д. Ж.]: одно лето побывают с ними на службе, и у нас на другое лето не останется и половины русских лучших людей, не только что боярских людей; останется кто стар или служить не захочет, а бедных людей не останется ни один человек». Тому ставлення до українців за часів існування двох великих князівств, про які йде мова в цьому розділі, було, м'яко скажемо, настороженим. З ними, проте, активно торгували, що не виключало зіткнень і в цій сфері: так, 1632 року цар наказав воєводам прикордонних міст Московської держави заборонити торгівлю українським («литовським») хмелем – причому запровадження ембарго аргументувалося не тим, що той хміль поганий чи цар бажає підтримати «власного товаровиробника» (що в принципі не виключено), а тим, що в «литовських землях баби наговорюють на хміль, аби навести ним у наших містах мор» – у Московській державі саме починалась якась епідемія, тож карантинні заходи були, може, й доречні, але сама аргументація! Пригадаймо, що у Московській державі захід узагалі асоціювався зі стороною єресі, латинників, ворогів – звідти прийшов Лжедмитрій І, туди ж вистрілила гармата з його (чи знову не його?) прахом після знетронення 1606 року. Таким самим було і ставлення звичайних росіян до «латинської зарази» – як ми вже говорили, 1547 року родичів новопроголошеного царя Івана IV, Глинських, звинуватили в чаклунстві й бажанні занапастити святу Русь (ніби бабуся царя по материній лінії, Анна Глинська, перетворившись на сороку, літала над Москвою і підпалювала місто якоюсь чаклунською водою, отриманою з людських сердець – ну чим не магія вуду?). Не дарма 1650 року підчас переговорів з відомим російським церковним діячем Арсенієм Сухановим генеральний писар Хмельницького Іван Виговський вигукнув, що цар усіх українців не вважає православними, та Суханов, щоправда, одразу став це заперечувати. Дуже промовистими щодо наявності мовних, культурних та інших розбіжностей є спорадичні намагання московських правителів ліквідувати ці розбіжності, що надзвичайно яскраво ілюструє стаття 19 з відомих Коломацьких статей, підписаних гетьманом Мазепою під час його обрання 1687 року (див. розділ IV). Фактично культурна асиміляція українців (зокрема через шлюби) проголошувалась основою державних україно–російських зносин.

Щоправда, випадки одруження українських старшин з росіянками і навпаки наприкінці XVII—у першій половині XVIII століття так і не стали загально-поширеним явищем (парадоксально, але в одному з доносів на Івана Мазепу на початку XVIII століття в цьому звинувачували саме гетьмана, який, мовляв, не дозволяє своїм наближеним укладати мішані шлюби). Не були надто поширеними такі шлюби і в епоху, про яку йде мова у цьому розділі. Хоча такі випадки, безперечно, траплялися (згадаймо тих– таки Глинських), але результат часто був не надто веселим – культурні розбіжності давалися взнаки досить швидко і серед еліти (отже, Леся Українка писала свою «Бояриню» не на порожньому місці), і серед звичайних людей. (Як не пригадати один трагікомічний випадок із «Записок про Московію» Герберштейна про якогось німецького(з контексту не зовсім зрозуміло, з якої саме країни) коваля Йордана, що одружився з росіянкою, котра постійно скаржилася, що він її не кохає, адже ніколи не б'є, як заведено у її народу! Зрештою ковалеві це остаточно набридло, і він довів дружині силу свого кохання згаданим вище способом, що мало для неї, з огляду на специфіку професії чоловіка, вельми сумні наслідки.) А ось звістка німця–найманця Генріха Штадена, котрий близько 12 років прожив у Московській державі й навіть був опричником у Івана Грозного, про те, що під час розгрому царем Новгорода його людьми щонайперше були вбиті всі іноземці (насамперед «поляки» та «литовці» в широкому сенсі цих понять) і навіть ті росіяни, котрі одружилися з іноземними жінками (мались на увазі знову-таки здебільшого змішані шлюби з вихідцями з Великого князівства Литовського), є вже зовсім не смішною, будучи сумним свідченням вкоріненої в тогочасному російському суспільстві ксенофобії, зокрема, і стосовно тих-таки українців з Литви. Аби співвітчизникам автора не доводилося «червоніти» через те, що в цьому плані українці чимось «відставали» від росіян, нагадаємо, що 1668 року під час антиросійського повстання в містах Лівобережної козацької України мали місце такі самі ексцеси щодо росіян.