Текст книги "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Автор книги: Денис Журавльов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

Остаточна версія висновків Нарад и від 18 травня 1876 року і дістала в літературі назву Емський указ (за місцем підписання царем журналу Наради). На основі цього журналу складалися потім таємні службові інструкції. Емський указ був дещо пом'якшений 1881 року (коли прем'єр Михайло Лоріс–Меліков зняв заборону на українські вистави, і це спричинило бурхливий розвиток українського театру – адже всі інші сфери українського культурного життя лишалися забороненими; саме в 1880–х роках виникла знаменита «трупа корифеїв» М. Кропивницького), проте 1884, 1892 та 1895 роках були видані нові доповнення до нього (на друк д итячих книжок тощо), які діяли аж до 1905 року, коли внаслідок

революції обмеження на друк українською мовою було нарешті знято. За підрахунками Я. Грицака, за період з 1876 до 1904 року цензори пропустили лише близько ЗО % поданих на їхній розгляд українських рукописів. Українському руху в Російській імперії було завдано потужного удару, проте він вижив усупереч ініціаторам Емського указу.

До речі, ще один цікавий факт з історії україно-російських взаємин кінця XIX століття, пов'язаний з однією з дійових осіб попереднього сюжету. Іронія пані Кліо, музи історії, безмежна. Мало хто з киян і гостей української столиці знає, що окраса Софійського майдану Києва, пам'ятник Богданові Хмельницькому, був поставлений за ініціативою київської громадськості й насамперед… Михайла Юзефовича, який очолив комітет з його спорудження! Горда кінна статуя Хмельницького, створена білоруським скульптором Михайлом Микешиним і урочисто відкрита 1888 року, мала символізувати, звісно ж, єдність «російського народу», маючи на собі таблички «Волим все под царя восточного, православного. Богдану Хмельницкому – єдиная неделимая Россия» (Широку таблички прибрали). За початковим проектом, зрештою так і не реалізованим, кінь Богдана мусив топтати фігури єврея, поляка та єзуїта, а внизу на постаменті мали бути бронзові барельєфи з зображенням перемог Хмельницького, а також українця, білоруса й росіянина, котрі слухають кобзаря. Одначе і в спрощеному (через брак коштів) варіанті пам'ятника російські праві газети радо вбачали символ, котрий не надто тішитиме око київських «жидів та поляків». Неоднозначно сприймали монумент, котрий частково копіював відомого петербурзького «Мідного вершника», і деякі тогочасні українці – так, галицький письменник і поет Осип Маковей 1897 року без надто великої поваги писав:

 
Дали йому злющу бронзову коняку,
На скелю якусь посадили,
І тином залізним, немов розбишаку,
Від народу відгородили…
 

Політика Російської імперії щодо українського руху до самої революції 1905-1907 років була витримана в дусі Емського указу. Імперські чиновники та російські праві діячі й надалі вважали, що мовні заборони були спрямовані проти тих небагатьох українських інтелектуалів, підбурених Польщею (згодом Австро– Угорщиною, тільки–но остання почала сприйматись як ворог Росії в майбутньому протистоянні у Східній Європі через зближення з Німеччиною), які намагалися з російських діалектів та регіональних культур штучно створити писемні мови та розвинені культури, щоб роздробити російську націю й дестабілізувати царську імперію. З погляду національно активних українців, у цьому випадку йшлося про агресивну політику русифікації. Утім, протягом останніх десятиліть існування Російської імперії політика її владних кіл щодо українців зазнала певних змін. Через ослаблення українського руху наприкінці XIX століття увага імперських чиновників надовго відволіклася на серйознішу, на їхній погляд, загрозу – євреїв, поляків та німців. Російські націоналісти і частково сама російська держава намагалися (інколи успішно) використовувати антисемітизм, антипольські й антинімецькі тенденції заради інтеграції всіх православних східних слов'ян у «єдину і неподільну Росію». Відомий російський публіцист українського походження А. Стороженко писав таке: «Закон 1876 года принес огромный вред русской власти, ибо вызвал раздражение в малорусских кружках, незараженных социализмом». Мовляв, заборона «малоруського патріотизма» в Росії виштовхнула його за кордон, де російська влада вже не могла контролювати його розвиток. «С 1876 года как малорусским патриотизмом так и украинским социализмом стали играть враги России: иудеи, масоны, немцы, поляки – в самых разнообразных комбинациях» [2]  2Царинный А. Украинские движения//Украинский сепаратизм в России. – СПб., – М., 1998.


[Закрыть]. Дійсно, коли охоплені національною ідеєю українці вдалися до протистояння процесу поглинення своєї культури і мови російськими мовою й культурою, союзниками українського національного руху могли стати саме євреї, поляки та німці. Втім, попри серйозні спроби співпраці, з такого співробітництва не вийшло того, чого так боялися російські публіцисти – через складне переплетіння інтересів згаданих націй у межах імперії.

Початком нової доби в стосунках українського руху та Російської імперії став 1905 рік. Розмови про скасування репресивних законів щодо української мови та культури велися вже давно (причому зауважмо – не тільки українськими громадськими діячами, а й імперськими чиновниками, які не розуміли, що за небезпека може йти від україномовних книжок і п'єс; навіть сам автор циркуляра 1863 року, граф Валуєв, сумнівався в ефективності політики суцільних заборон). Проте тільки 1904 року сталися певні зрушення в цьому напрямі – Святіший Синод Російської імперії дозволив надрукувати український переклад Біблії, а Рада міністрів звернулася до Академії наук та київського губернатора з запитом щодо можливості зняти заборони. Відповідь була цілком позитивною – зокрема, відомі філологи Федір Корш та Олексій Шахматов підтвердили, що українська мова є окремою слов'янською мовою, а отже, має право на існування як мова літературна.

Офіційно за царським маніфестом від 17 жовтня 1905 року в Російській імперії було запроваджено свободу друку, але насправді місцеві чиновники нерідко й далі гальмували скасування Емського указу, посилаючись на брак інструкцій щодо нього (спеціальне розпорядження про скасування заборон на друк українською мовою вийшли аж у травні 1907 року). 1906 року в українських губерніях у склад і Російської імперії розгорнувся небачений за масштабами український культурницький рух – почали з'являтись україномовні газети («Хлібороб», «Громадська думка» тощо). Загалом наприкінці 1906 року вже виходило близько двох десятків українських періодичних видань, які друкувалися в 15 українських видавництвах. Проте чимало газет і журналів майже одразу зникали через брак коштів – за відсутності заможної, зацікавленої в українському русі вітчизняної буржуазії та бідності селянства на наявність широкого кола меценатів годі було сподіватися. Євген Чикаленко, відомий український діяч цього періоду й один з небагатьох меценатів українського руху, писав, що для того аби розвиватись, українська преса потребувала національно свідомого суспільства, а щоб таке суспільство виникло, потрібна була згадана преса. З'явилася ціла мережа товариств «Просвіта» (35 на середину 1907 року), почали відкриватись україномовні відділення в університетах Харкова й Одеси (в Києві це зробити не вдалося через протидію самої ж адміністрації університету). Активно розвивався кооперативний рух в українських селах, котрий давав змогу встановити тривалі зв'язки інтелігенції та селянства.

Більше того – вперше у своїй історії українці дістали можливість легально зайнятися політикою. Виниклі ще в перші роки XX століття партії лівого (соціалістичного) та лівоцентристського спрямування (за практично цілковитої відсутності правих партій) частково легалізувались і почали парламентську діяльність у Першій та Другій Державних Думах (діяли з травня 1905 по червень 1907 року) у складі так званої «Української думської громади». Головні питання, які ставили думські депутати, стосувалися розподілу поміщицьких земель та освіти, а й цього було досить, аби стурбувати уряд і російських правих, адже з думської трибуни українські діячі спробували порушити українське питання в рамках усієї імперії, популяризуючи його.

Д ля царських чиновників була справжнім шоком поява «майже нізвідки» якихось українців, інформація про котрих як про народ заполонила шпальти місцевих видань. Як було не побачити тут небезпечний сепаратизм, та ще й разом з небезпечними лівими, соціалістичними, ідеями? Адміністративний тиск на український рух не припинявся навіть протягом революції. Офіційних заборон тепер не було, однак чиновники різних рівнів, церковні ієрархи забороняли своїм підлеглим передплачувати і читати українські видання, про небезпеку з боку українського руху говорили священики на проповідях у церквах. Поліція постійно шукала приводів для закриття чи призупинення діяльності українських видавництв, газет та культосвітніх організацій. Репресії особливо посилилися після розгону Другої думи в червні 1907 року та ухвалення нового виборчого закону, котрий позбавляв права голосу більшість мешканців імперії, зокрема обмежуючи виборчі права робітників, селян та «інородців». Тому в Третій і Четвертій Думах (діялив 1907—1912та 1912-1917 роках) української громади не було, а в Україні активізувалися праві російські сили. У березні 1908 року за сприяння прем'єра Російської імперії Петра Столипіна в Києві було створено «Клуб русских националистов», який мав боротися проти «польського впливу та українофільства». Після поразки революцій 1905-1907 років російські праві спробували взяти широкомасштабний реванш. Центром цього руху став Київ, а головними дійовими особами – не лише росіяни, а й українці, які вважали себе малоросами, відданими громадянами імперії. Нерідко розкол проходив навіть у межах одного роду – надзвичайно показовою в цьому плані є історія роду Шульгиних(україномовні представники роду писали своє прізвище саме так, а російськомовні, коли їм доводилось писати своє прізвище українською, вживали підкреслено російський варіант « Шульгіни»), котрий мав козацьке походження (з Хорольського повіту Полтавської губернії). Шульгини мали родинні зв'язки з Полуботками, Скоропадськими, Апостолами, Самойловичами). У цій історії як у краплині води відбилося непросте становлення національної ідентичності, того, що означало бути українцем чи росіянином наприкінці XIX – на початку XX століття.

Отже, знайомтеся.

Шульгин (Шульгін) Яків Миколайович(1851-1911) – український історик, громадсько–культурний діяч, педагог. Народився в Києві. 1874 року закінчив історико–філологічний факультет Київського університету. Учень В. Антоновича та М. Драгоманова. Викладав у київських і одеських гімназіях, був членом «Старої громад и». 1874 року за участь в українському національному русі пана Якова заарештували та вислали на чотири роки до Красноярська. Після повернення із заслання працював у банку в Єлисаветграді. 1899 року повернувся до Києва, де викладав історію в гімназіях, співпрацював у журналі «Київська старовина», був членом «Наукового товариства ім. Шевченка» у Львові, членом Історичного товариства Нестора–Літописця та секретарем Українського наукового товариства в Києві. Створив кілька праць з історії Лівобережної України другої половини XVII-XVIII століть. Особливим зацікавленням Якова Шульгина була Коліївщина.

Помітний слід в українській історії залишили і двоє синів Якова Шульгина – Олександрта Володимир.Обидва пішли шляхом батька, взявши активну участь в українському русі. Олександр теж став істориком і публіцистом, громадським і політичним діячем, дипломатом часів української революції 1917-1921 років. Закіничив історико–філологічний факультет Петербурзького університету, викладав у педагогічних училищах і гімназіях Петербурга. Був одним з активних діячів українського земляцтва, ініціатор створення Союзу українських студентських земляцтв у Росії. Член Центрального комітету Української радикально–демократичної партії (з 1917року—Української партії соціалістів–федералістів, УПСФ). За часів української революції був членом Центральної ради та Генерального секретаріату, з липня 1917 до січня 1918 – генеральний секретар міжнаціональних справ. На цій посаді Олександр Шульгин сприяв порозумінню серед народів колишньої імперії, був ініціатором З'їзду народів Росії в Києві. Брав участь у підписанні 1918 року Брестського миру з Німеччиною та іншими країнами Четверного союзу, за гетьманування Павла Скоропадського був послом Української держави до Болгарії, згодом очолював делегацію УНР на Паризькій мирній конференції, брав участь у роботі Ліги Націй. У 1929-1939 роках був очильником Головної Української еміграційної ради. На еміграції Олександр Шульгин не забував і про науку – він став засновником і головою Українського академічного товариства в Парижі, а також віце–президентом Міжнародної вільної академії наук у Парижі. Наукова діяльність сина дослідника Коліївщини була пов'язана з вивченням новітньої західноєвропейської історії, але він є також автором цілої низки публіцистичних праць, присвячених історії українського національного руху. їхні назви говорять самі за себе – «Політика» (1917), «Україна і червоний кошмар» (1927; фр. мовою), «Україна проти Москви» (1935; фр. мовою), «Без території» (1934), «Державність чи Гайдамаччина» (1934).

Володимир Шульгин (1894-1918) не встиг стати видатним істориком чи політиком (хоча був активним діячем Української студентської громади). Просто не встиг, адже бувши студентом, узяв участь у трагічному бою під Кругами, де й загинув, не менш переконливо за батька і брата засвідчивши вірність своїм переконанням.

Проте «українські» Шульгини мали достатньо дивних, як могло б видатися на перший погляд, родичів. Мова йде про Віталія Яковича та його сина Василя Віталійовича Шульїїних, найзапекліших борців проти українофільства й сепаратизму в Києві другої половини XIX – початку XX століття.

Віталій Якович Шульгін (1822-1878) за освітою також був істориком, гарним лектором, автором непоганих підручників з російської історії, в котрих чільну увагу приділяв історичним особам та розвитку культури, професором Київського університету, а також редактором заснованої ним щоденної літературної і політичної газети – «Киевлянин», яка мала різко шовіністичний, антиукраїнський напрям, бо в ній Віталій Шульгін з колосальною впертістю пропагував фактично одну–єдину думку: «Південно–Західний край російський, російський, російський!»

Його син Василь Шульгін (1878-1976) – став відомим на всю Росію політичним і державним діячем, публіцистом. 1900 року закінчив юридичний факультет Київського університету. Юрист за фахом, Василь Шульгін обирався до складу Третьої і Четвертої Державної думи від Волинської губернії (бо володів маєтками на Волині), а протягом 1911-1919 років (з перервами) видавав «Киевлянина» (а в 1918 року – подібного ж спрямування газету «Россия»). 2 (15) березня 1917 року Василь Шульгін разом з Олександром Гучковим прийняв зречення останнього російського царя Миколи II. У період гетьманату Скоропадського жив у Києві, увійшовши до складу «Київського національного центру», який виступав проти влади гетьмана П. Скоропадського, за відновлення «єдиної і неподільної Росії». Згодом Шульгін тісно співробітничав з генералами А. Денікіним і П. Врангелем, разом з військами останнього 1920 року емігрував. З 1920 мешкав у Югославії, Франції, Польщі. Василеві Шульгіну не можна відмовити в особистій відвазі – мало того, що він безліч разів важив життям підчас громадянської війни, в 1925-1926 роках він нелегально відвідав СРСР з фальшивим паспортом, побувавши в Ленінграді, Москві й Києві (написав 1927 року спогади про цю поїздку– «Три столицы»). 1945 року Василь Шульгін був заарештований радянськими спецслужбами, вивезений до Москви і засуджений до тюремного ув'язнення (був змушений каятись, «визнавати помилки»). Після звільнення 1956 року жив у Володимирі, де й помер, маючи 98 років. Василь Шульгін відомий перш за все як автор антиукраїнських і антиєврейських книжок, зокрема: «Что нам в них не нравится. Об антисемитизме в России», «Украинствующие и мы», а також цікавих, хоч і вельми тенденційних мемуарів «Дни», «Годы. Воспоминания бывшего члена Государственной Думы» та «1920–й год» [3]  3Всі охочі можуть ознайомитися з цією працею в наступному виданні: Шульгин В. Украинствующие и мы// Украина—это Русь. Сб. – СПБ, 2000; загалом сьогодні книжки Шульгіна залюбки перевидаються в Росії, залишаючись актуальними для чергового покоління «борців з малоросійським сепаратизмом» (див. Шульгин В. Годы. Дни. 1920–й год. – М., 1990).


[Закрыть]

Звісно, дуже спокусливо назвати «українських Шульгиних» героями, а «російських» – зрадниками (чи навпаки – залежно від політичних поглядів). Проте наважимося стверджувати, що тут усе не так просто: наявність глибоких ідейних розбіжностей серед етнічних українців, схоже, свідчить про те, що українська нація наприкінці XIX століття перебувала в процесі становлення, формування, активними учасниками котрого по–своєму були і перші, і другі Шульгини–Шульгіни. Адже саме посилення гонінь на український рух 1907-1917 роках значною мірою сприяло тому, що українським діячам доводилось робити вибір – з ким вони. Члени київського «Клубу російських націоналістів» оголосили себе «богданівцями», а своїх супротивників–українофілів – «мазепинцями». За сприяння Столипіна «богданцівці» добилися рішення думського комітету про заборону викладати українською мовою в школах (1909 рік). Сам прем'єр–реформатор 1910 року видав циркуляр від 20 січня, згідно з котрим в імперії заборонялося реєструвати будь–які видавництва, товариства, засновані «інородцями», зокрема українські та єврейські. Фактично це означало… визнання українців неросіянами! Українці як політична нація (представлена передовсім інтелігенцією) стрімко переставали сприйматись як лояльні громадяни імперії, тому на них сипалося чимраз більше заборон.

Значною мірою дії влади та поліції були спровоковані діяльністю російських правих кіл, зокрема виданнями цензора українських книжок, лікаря за професією Сергія Щоголєва, котрий активно займався політичною публіцистикою і вважався чи не головним експертом з питань «українського сепаратизму». Щоголєв є автором двох фундаментальних досліджень на цю тему, які читаються як довідник для поліції стосовно неблагонадійних людей, видань і «шкідливих» теорій: «Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма» (Київ, 1912) та «Современное украинство. Его происхождение, рости задачи» (Київ, 1914).

Влада, як центральна, так і місцева, не могла не прислухатися до думок «експертів». 1914року були розігнані маніфестації з приводу заборони святкувати соту річницю від дня народження Тараса Шевченка, а київська міська влада затято відмовлялася ставити поетові пам'ятник у Києві, аргументуючи своє рішення дуже просто – «Шевченке в Киеве не бывать!» З початком Першої світової війни ці заборони сягнули свого логічного завершення – були закриті всі українські організації, зокрема «Просвіти», вкотре заборонено друк українських книжок (навіть дозволеного Синодом Євангелія), музичні вечори, концерти, фактично було розгромлено українські партії, більшість яких діяла після 1907 року нелегально. Проте українські діячі й далі працювали – через цілком легальні земства та кооперативні об'єднання, а також на еміграції. На початок Першої світової війни ставлення імперської влади до «свідомих українців» стало різко негативним, і ця нелюбов була обопільною.

Тепер кілька слів про економічний складник російської імперської політики щодо України в XIX століття. Дуже часто в науковій і особливо популярній літературі цю політику називають колоніальною, а Україну – колонією Російської імперії, причому непоодинокими є посилання на Леніна, чиїм визначенням України як «внутрішньої колонії» активно користувались українські економісти та історики 1920–х років М. Волобуєв, М. Слабченко та М. Яворський. Проте як матиме змогу переконатися читач, усе є не настільки однозначним.

Звісно, Росія мала справжні колонії (які були для неї сировинною базою та ринком збуту) – більшість азійських областей імперії (економічно, як Туркістан, або політично, як Сибір). З одного боку, народи, котрі проживали там, були на нижніх сходинках станової та культурної ієрархій імперії, велика територіальна й соціальна дистанція відокремлювала їх від російського імперського центру, «ядра». З другого боку, північно–західні окраїни імперії (Фінляндія, прибалтійські провінції та Польща) в економічному й культурному плані були набагато розвиненішими, ніж російський центр, і тому їх важко назвати колоніями. Як зазначає А. Каппелер, «важлива відмінність від колоніальних країн Заходу полягає в тому, що у структурованій за становим принципом Російській імперії не було поділу на імперський російський панівний шар та неросійські нижні шари. Правда, більшість політичної та військової еліти була російською або русифікованою, але перевага, що надавалася росіянам як народу, не була системою. Навпаки, порівняно з неросіянами їх нерідко утискали. Так, російські кріпаки та їхні нащадки були в гіршій правовій, економічній та соціальній ситуації порівняно з неросійськими державними селянами на сході або з фінськими, естонськими і польськими селянами на заході імперії. Ще 1897 року ступінь урбанізації і освіченості росіян був на середньому рівні, якщо зіставити їх з іншими етносами держави. Таким чином, у державного народу не було правових, економічних і соціальних привілеїв, що мало місце в західних колоніальних імперіях. Україна також не була класичною колонією Російської імперії. Не існувало як просторової, культурної та расової дистанції, так і правової дискримінації українців порівняно з росіянами».

Дійсно, складається враження, що протягом XIX– початку XX століття Російська імперія розглядала українські землі скоріше як регіон, приналежний до корінних російських провінцій, «ядра імперії». Звідси досить швидкі (інколи швидші за власне російські) темпи економічного, зокрема промислового розвитку в Україні, будівництво залізниць у другій половині XIX століття (спричинене військовими та економічними потребами). Наприкінці XIX століття дев'ять українських губерній стали основною житницею та одним з найважливіших промислових регіонів імперії. Водночас правдою є і те, що Україна несла непропорційно великий податковий тягар, до того ж прибутки, отримані з України, значною мірою не поверталися до неї. Будівництво промислових об'єктів та залізниць часто не враховувало інтересів населення українських губерній, могло збігатись, а могло і не збігатися з ними, бо здійснювалося, маючи на меті виключно імперські інтереси. Хибно також уважати, що українські губернії були повністю «вплетені в тканину економіки імперії» і нічим не відрізнялись від губерній Центральної Росії – в Україні була менш поширена земельна громада (община), не дивно, що тут на початку XX століття столипінська аграрна реформа мала найбільший успіх. Те, що в українській економіці другої половини XIX століття домінував російський і західноєвропейський капітал, не свідчить про колоніальний статус України – адже вона не була лише «сировинною базою та ринком збуту імперії», тут розвивалися чимало передових галузей промисловості й сільського господарства (кам'яновугільна, чавуноливарна, сільськогосподарче машинобудування та паровозобудування тощо). Загалом, якщо українські землі у складі Російської імперії і були колонією, то в усякому випадку, доволі нетиповою для епохи колоніалізму. Термін «внутрішня колонія» є досить слизьким і нечітким, радше таким, який б'є на ефект, і ми погодимося з А. Каппелером, котрий пропонує взагалі не називати українські губернії колонією, аби не плутати їх зі справжніми колоніями. Все це, звісно, не означає, що українські землі не зазнавали економічної експлуатації, а український народ не страждав від різноманітних обмежень і заборон – про них ми вже сказали чимало. Просто речі все ж таки варто називати своїми іменами…

Окремим цікавим питанням є те, як ставилися до українців взагалі та українського руху зокрема російська громадськість, а точніше – та її частина, що не солідаризувалась із державною політикою стосовно українців. Адже добре відомо, що в XIX столітті існували вельми щільні зв'язки між освіченими українцями та росіянами, особливо у великих містах України. За словами сучасного дослідника Девіда Сондерса, російська суспільна думка всіхбез винятаку політичних таборів першої половини XIX століття ставилася здебільшого позитивно до України й українців. Цікавість до української мови («малороссийского наречия»), літератури та історії була великою, внесок України в загальноросійську та слов'янську культури – загальновизнаним. Як ми вже згадували, Шевченко був популярний не лише серед земляків, а й значною мірою серед російської освіченої публіки, надто ж – ліберальної орієнтації. Так само популярними були твори І. Котляревського, сентиментальні повісті Г. Квітки–Основ'яненка, оповідання та повісті М. Гоголя. Зміни почалися тоді, коли стала змінюватись і політика імперії щодо українців – наприкінці 1850–х років, щойно колишні кирило–мефодіївці повернулись із заслання і змогли публічно заявити про свої погляди. Стосовно кирило–мефодіївців обидва табори російських ліберальних інтелігентів, так звані «слов'янофіли» (виступали за пошук Росією своєрідного шляху розвитку, проголошуючи існування православної слов'янської цивілізації) та «західники» (закликали орієнтуватись на західноєвропейський шлях суспільно–політичного та економічного розвитку) мали не до кінця визначену позицію. Слов'янофіли скоріш виступили проти політизації українського руху, відомий діяч–слов'янофіл О. Хомяков назвав кирило-мефодіївців «малоросами, зараженими політичним безумством». Пантелеймон Куліш у листі до ще одного помітного представника цього самого табору, С. Аксакова, писав 1858 року: «Мы имеем протав себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков–недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа». Західники (Т. Грановський, О. Герцен) висловлювали певні симпатії до українських прагнень, проте для них проблеми українців не були аж надто важливими – вони прагнули пробудити від віковічної сплячки всі народи імперії, вказавши їм слушний, як їм здавалося, шлях до прогресу. Зокрема, Олександрові Герцену належить фраза про те, що якщо Росія зупиниться у своєму русі вперед, до поступу, «тоді не тільки Польщі, не тільки Україні не ‘слід лишатися з Росією, але слід їм об'єднатися, іти на Москву і розгромити цю велетенську будову рабства».

Російські ж радикали, зокрема народники, також не надавали особливого значення національному питанню, а саме боротьбі українських інтелігентів за визнання українців окремою нацією, однозначно віддаючи перевагу ідеї соціального визволення мешканців імперії з–під гніту самодержавства. «Народницький соціалізм» мав стати панацеєю від усіх негараздів, від яких потерпала царська Росія. Як ми вже згадували, серед народників було багато українців, вони підтримували певні контакти з українським рухом. Проте в цілому українофіли здавалися народникам надто поміркованими й аполітичними, а народники українофілам – вельми небезпечними і, можливо, навіть дещо аморальними, зважаючи на тактику терору. Крім того, українофільські діячі (наприклад, В. Антонович) звинувачували народників у тому, що ті підбурюють українську молодь на небезпечні й непродумані вчинки, себто фактично «крадуть кадри» для розбудови «української справи». Загалом українці, що брали участь у народницькому русі, поступово асимілювалися більш потужним російським середовищем.

Попри всі розходження соціалістів–народників і соціал–демократів 1890–х років – початку XX століття, їхнє ставлення до українського національного питання було навдивовижу схожим: найдужче важила солідарність на основі класових моментів, а національне питання мало бути розв'язане тільки після революційних перетворень у російському суспільстві. Зокрема, погляди ідеологів російської соціал-демократії до 1917 року на українське питання були плутаними, суттєво залежали від ситуації. Дехто з них схилявся до ідеї вільної федерації народів Російської імперії. Більшовики ніколи не втрачали шансу покритикувати імперський уряд за антиукраїнські заборони, як це робив Г. Петровський. Щоправда, Володимир Ленін мав свій, далеко не простий, погляд на національне питання. До 1917 року він уважав, що всі нації мають повне право на самовизначення аж до відокремлення, проте чим більше можливостей буде надано таким націям на практиці, тим менше вони мусять цього прагнути, адже в соціалістичній державі всі їхні права і так будуть захищені, а прагнення – враховані. Члени РСДРП твердили, що цілком законне відокремлення націй пригноблених від нації гноблячої (націоналістичні прояви з боку перших Ленін на словах розцінював позитивно – до певного часу) не означає прагнення до творення малих держав замість великих, де сконцентровано пролетаріат, який має стати вибухівкою для світової революції (і взагалі великі держави «більше служать інтересам мас і прогресу»). А будь–що, що розділяє пролетарів, соціал–демократи вважали безперечно шкідливим. Такі суперечливі погляди Леніна та інших більшовицьких лідерів дошкульно критикував у перші роки Першої світової війни український марксист Леонід Рибалка–Юркевич, котрий мешкав у Женеві, там само, де й майбутній вождь світового пролетаріату. Юркевич резонно питав у Леніна на сторінках своєї брошури «Русские социал–демократы и национальный вопрос»: то чи більшовики є прихильниками самовизначення народів, чи ні? Підозри (як показала історія, вельми слушні) у Юркевича викликали тези Леніна про «добровільну відмову націй від відокремлення (див. вище), ідея того, що демократична російська республіка надасть усім націям колишньої імперії всі необхідні права, а особливо – ленінська ідея «злиття націй» для подальшої боротьби проти соціального гноблення – те, що Ленін називав «пролетарським інтернаціоналізмом». Юркевич звинувачує Леніна в тому, що цією ідеєю той прикриває звичайну асиміляцію панівними націями націй пригноблених, а «визнання скінченності подальшого злиття націй» ніяк не можна узгодити з правом на самовизначення, тому ця теза є нічим іншим як гаслом войовничого імперіалізму. Слова Юркевича дуже скоро виявилися пророчими.

Проте поки що більшовики були невеликою і не надто впливовою радикальною партією. Інші російські партії лівого та крайнього лівого спрямування (есери, анархісти) так само не бачили потреби в «національній обмеженості», вважаючи все це вчорашнім днем і шкідливою для побудови їхніх утопій справою. Цікавішим було ставлення до українського питання налівоцентристських партій та організацій в імперії початку XX століття. Мова йде щонайперше про ліберальну «опозицію його величності» – кадетів, котрі мали багато прихильників в Україні та серед власне української інтелігенції, котру приваблювала поміркована кадетська програма, яка передбачала реформування імперії до чимдалі більшої демократизації. Лідери партії конституційних демократів (скорочено КД, кадетів), такі як Павло Мілюков та Петро Струве, визнавали наявність українського питання. Проте кадети були насамперед патріотами Великої Росії, хай і виступали за її демократизацію, тому прагнули зміцнити її шляхом поступок окремим народам, перш за все тим, що вже являли собою повноцінні нації, хоч і без державного статусу. Малися на увазі зосібна поляки та євреї – пом’якшити політику щодо них закликав Струве. Про українців, білорусів і литовців та їхні політичні права мова не йшла – це вважалося зайвим. Проте безглузді, на думку російських лібералів, заборони української мови мали бути скасовані, аби спрямувати український рух з небезпечного для імперії політичного річища в цілком мирне, культурницьке. Гадаючи, що насправді розбіжності між українцями та росіянами є мізерними, чимало російських лібералів уважали, що поступки в культурній сфері можуть навіть загалом зняти «українське питання» з порядку денного – мовляв, український рух існує лише поки його забороняють, як реакція на імперську політику (такий погляд на проблему дотепер трапляється у висловлюваннях окремих російських політиків, що претендують на аналіз подій сторічної давнини). Під тиском кадетів–українців лідери партії виступили на захист українських національно–культурних прав з думської трибуни – зокрема, 1909 року це зробив Павло Мілюков. А 1913 року проти антиукраїнських обмежень і заборон виступили як кадети, так і чимало найнесподіваніших осіб – більшовик Петровський (згодом відомий діяч Радянської України), близький до трудовиків Олександр Керенський, волинський єпископ Никон (останній, як і кадети, вважав, що ліпше дозволити українцям школу їхньою рідною мовою, ніж заборонами розпалювати «мазепинство»). У цілому ж варто погодитися з Т. Гунчаком та Я. Грицаком – українські діячі дореволюційного періоду мали чудову нагоду переконатися, що навзагал ліберальна російська інтелігенція, навіть опозиційно налаштована щодо царського режиму, не надто схильна до ідеї надання українцям якихось політичних прав, тим паче, якщо це загрожуватиме цілісності імперії. Натомість позиція радикалів теж була багато в чому схожою, хоча (як у випадку з більшовиками) і дещо більш невизначена. Згодом ці підозри вагомою мірою справдилися під час української революції.