Текст книги "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Автор книги: Денис Журавльов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

Доля наступного лівобережного українського бу– лаводержця дещо схожа на життєвий і політичний шлях попереднього – колишній генеральний суддя Многогрішного, Іван Самойлович, також уважав, що зможе вдало скористатись «московською картою» у своїй політичній грі. Ще будучи генеральним суддею, Самойлович їздив до Москви д ля затвердження компромісних Глухівських статей між українським гетьманом і царем (див. вище). Статті було затверджено, а гетьманський посланець, очевидно, встановив певні контакти в московських владних колах – зокрема з князем Григорієм Ромодановським, з яким доля ще не раз зводитиме Самойловича.

У березні 1672 року останній став кандидатурою від старшин–змовників, котрі влаштували скинення Многогрішного, взявши найактивнішу участь у змові проти гетьмана. У квітні того ж року з Москви повернувся Карпо Мокрієвич (див. біографію Многогрішного) і на скликаній в Батурині старшинській раді було вирішено прохати царя дозволити обрати гетьмана на раді без участі великих мас козацтва. Були складені статті, у яких ішлося про обмеження самовладдя гетьмана у сфері зовнішньої та внутрішньої політики. В Москву старшинську чолобитну повіз чернігівський полковник Іван Лисенко – знайомий Самойловича за часів перебування останнього на посаді наказного чернігівського полковника. Тим часом в Україні Самойлович усунув потужного конкурента – руку до булави спробував простягти легендарний запорозький кошовий Іван Сірко. Жодною мірою не ідеалізуючи кошового, все ж констатуємо: його було підступно заарештовано козаками полтавського полковника Жученка і віддано Ромодановському зі звинуваченням у підтримці пропольського гетьмана Ханенка і підбурюванні лівобережних полків до нового виступу проти Москви. Згодом Сірко повернеться з заслання до великої політики (і ніколи не пробачить лівобережному гетьманові цього випадку), але Самойлович уже встигне закріпити за собою владу на Лівобережжі.

Вибори гетьмана відбулися 17 червня 1672 року в містечку Козача Діброва біля Конотопа. На раду прибули відомі тогочасні духовні особи – архієпископ чернігівський Лазар Баранович, архімандрит Новгород–Сіверського монастиря Михайло Лежайський, а також одіозний ніжинський протопоп-донощик Симеон Адамович. Лівобережне козацтво представляли генеральні старшини, полковники, полкові старшини, військові (значкові) товариші, отамани міст і сіл. Від царського уряду був присутній князь Григорій Ромодановський; побоюючись ексцесів, з Батурина було викликано загін стрільців під началом Григорія Неєлова, котрий перед тим узяв активну участь в ув’язненні Многогрішного. Так Іван Самойлович став гетьманом – інших кандидатур не висувалося. Процедура обрання була дуже урочистою, а новообраний гетьман виголосив промову, вочевидь, розраховану як на свою старшину, так і на царських представників: «Я гетьманського уряду не бажаю, але ви за царським указом і за нашим військовим правом і вольностями мене обрали, і мені вже неможливо від мовлятися і не приймати булави й прапора. Тільки я вам ось що оголошую: бути нам у підданстві великого государя з усім Військом Запорозьким. Я буду служити… віддано, без будь–яких хитань і зради й ніколи не побажаю вчинити те, що вчиняли попередні гетьмани. І ви, будучи зі мною, служіть віддано без будь–якого сумніву, ніяким сварливим словам і спокусам не вірте, а тримайте все за договірними статтями міцно і постійно».

Водночас і цар, мало не втративши козацьку Україну остаточно 1668 року, перейшов до дещо більш зваженої політики стосовно козацької автономії – в основі цієї політики, як уважає Віктор Горобець, лежав курс на нормалізацію відносин з лівобережними гетьманами і намагання поставити під свій контроль правобережного гетьмана – Петра Дорошенка, уникаючи великих прямих військових зіткнень з Річчю Посполитою та османами. Обережний Самойлович, не схильний до зайвого ризику й авантюр, виявився надійним і певною мірою прогнозованим партнером Москви у втіленні цієї політики.

Проте якою ж була політика самого лівобережного гетьмана? Чи варто зарахувати його до категорії «рабів, підніжків, грязі Москви» (Т. Шевченко скоріш за все мав на увазі Брюховецького, хоча і до героя цього розділу особливого пієтету не відчував – погодьтесь, «дурний Самойлович» із цитованого нами вірша про Дорошенка – то не надто поважний епітет)? Чи подібно до деяких новітніх біографів гетьмана, заявити, що «участь у повстанні [Брюховецького, 1668 рік. – Д. Ж.] посіяла у свідомості Івана Самойловича ідею визволення України від московського протекторату, і він проніс її через усе своє життя, усіма силами й помислами прагнув здійснити соборне об'єднання українських земель у сильну й незалежну козацьку державу під гетьманською владою»? Спробуймо навести основні факти з гетьманування Івана Самойловича, пов'язані з його «московською орієнтацією», аби дати читачеві змогу робити власні висновки.

Першими політичними кроками нового гетьмана стало зміцнення свого становища за допомогою кадрових чисток – так само д іяли попередники Самойловича і діятимуть його наступники. Стратегічно важливі посади генеральних старшин, полковників обійняли люди, близькі до гетьмана (саме в цей час значну роль починають відігравати старшинські клани Забіл, Горленків, Полуботків, Солонин, Дуніних-Борковських, Кочубеївта ін.). Водночас Самойлович доволі успішно намагається усунути від політичних справ таких одіозних осіб, як Карпо Мокрієвич, Симеон Адамович – украй безпринципних і підступних «підніжків» у жупанах і рясах, а отже, потенційно нелояльних і щодо того, кого вони допомогли привести до влади. Безсумнівно, Самойловича слід уважати «сильним лідером», який часто йшов усупереч волі старшини, намагаючись водночас підтримувати низький рівень солідарності в її середовищі («хотів усіх у нас пересварити» – як сказано у віршику про «поповича–гетьмана» невідомого автора, котрий нерідко приписують І. Мазепі). Втілювати таку політику гетьманові вдавалось дуже довго (принаймні як для вкрай неспокійних часів Руїни). Свої плюси й мінуси мала і стійка «московська протекція» – спираючись на неї, можна було спробувати відвоювати Правобережжя (це намагався зробити ще Брюховецький), але будь–який серйозний вибух незадоволення козаків цією «московською протекцією» міг призвести до повторення тієї самої ситуації, за якої Самойлович прийшов до влади – тільки вже тепер з ним самим у ролі жертви старшинської змови (власне, так воно і сталося). Ну, а донощиків (платних та добровільних) на Лівобережжі часів Брюховецького, Многогрішного та Самойловича, які згодом, зовсім не бракувало…

Будучи непоганим «господарником», Самойлович чимало уваги приділяв економічному розвитку свого відносно небагатого регіону – Лівобережної України, котра під кінець його гетьманування стала виглядати значно потужнішою в економічному плані, хоч і зазнала великих утрат у сфері адміністративної автономії. Якщо коротко – Самойлович вів соціально–економічну політику, дуже схожу на ту, якої згодом дотримуватиметься Іван Мазепа (див. його біографію). Схожість виявляється в усьому – кадровій політиці (щоправда, у Самойловича, на відміну від Мазепи, були аж троє синів–полковників, котрі мали стати опорою батька–гетьмана, а старший, Семен, – і можливим спадкоємцем булави), соціальній галузі, активному будівництві церков і меценатстві (хоча дещо скупуватий Самойлович, який до того ж володів таки дещо скромнішими багатствами, займався цим у менших масштабах, аніж його блискучий наступник). Ця зважена політика мала і свої ґанджі – будь–які натяки на запровадження самовладного правління викликали глухе невдоволення в середовищі старшини, котра вже відпрацювала технологію усунення небажаних для себе гетьманів за московської допомоги – причому, за іронією долі, зробила це за найактивнішої участі самого Самойловича 1672 року. В Білокам'яній натомість пильно стежили за поведінкою українського гетьмана, завжди пам'ятаючи про халепу 1668 року.

Основним напрямом зовнішньої політики Самойловича протягом тривалого часу (майже до кінця гетьманування) залишалися спроби приєднати Правобережжя, де в боротьбі з численними суперниками знемагав Петро Дорошенко. Лівобережному гетьманові та московським дипломатам удалося перетягнути на свій бік старшину більшості правобережних полків і частину генеральної старшини Дорошенка.

І ось; здавалося, в січні 1674 року настав слушний час для втручання – війська Самойловича і Г. Ромодановського дістали царський наказ про перехід Дніпра, хоча Дорошенко вагався, не даючи згоди на передачу клейнодів Самойловичу (погодитися на те, щоб у «московській протекції» було два гетьмани, він не хотів – резонно зауважуючи: «я його не люблю, а він мене не любить, – і почнеться у нас в Україні діятися таке ж, як діється в Польщі, де два гетьмани вічно між собою сваряться»). Проте сили були нерівні – Канів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка, Мошни здалися Самойловичу, і тільки столиця Дорошенка, могутній Чигирин, тримався. Проте впадає в око обережність і Самойловича, і його російського партнера Ромодановського – цар підібрав дуже відповідну пару для реалізації своїх далекосяжних задумів. Обоє чудово пам'ятали про те, наскільки небезпечним може бути загнаний у глухий кут Дорошенко, який почав стягувати під Чигирин свої останні війська і спішно слав гінців до турків по підмогу. Чим-чим, а наявністю занадто наступального духу царська армія цього часу не відзначалася – її полководці нарешті збагнули, що для великих перемог потрібні не лише гарні однострої та чимала кількість полків «нового строю» реформованої Олексієм Михайловичем армії. Сама система військового командування в царській армії добряче обмежувала ініціативу воєвод – після Смоленська 1634 року, Конотопа 1658 року та Чуднова 1660 року той-таки Ромодановський аж ніяк не хотів розділити долю воєвод Шеїна, Пожарського та Шереметєва, воліючи скоріше відверто упустити шанс здобути гучну перемогу, ніж потрапити в ситуацію, що загрожувала поразкою. «Беречь крепко царевых людей» закликав своїх воєвод і сам самодержець – звісно, не тому, що йому було їх шкода (ресурси Московської держави дозволяли витрачати шалену кількість вояків у боях та внаслідок поганого харчування й забезпечення), а саме через страх перед великою поразкою на бойовищі, котра могла похитнути в головах його підданих думку про богообраність царя (як це сталося, наприклад, з нещасливим царем Василем Шуйським після поразки під Клушином від польсько–українських військ 1611 року). Все це слід ураховувати, коли ми будемо говорити про Чигиринські походи.

Ось і в березні 1674 року полки Самойловича й Ромодановського не стали до бою з Дорошенком, котрому прийшла на допомогу велика османська армія. Самойлович міг скільки завгодно тріумфувати з приводу того, що 17 березня того-таки року в Переяславі (тобто на його ж Лівобережжі) його було проголошено гетьманом обох берегів Дніпра, влаштовуючи традиційну гетьманську комедію «відмови від таких почестей» – те саме робив колись на своїх виборах Многогрішний, поводячись «мов стара дівка, що відмовляється від хорошого нареченого», як записав іронічний сучасник тих подій. Реально на Правобережжі після його відступу почалася кривава вакханалія, і Самойлович із Ромодановським не змогли захистити населення полків, представники котрих обрали «поповича» гетьманом об'єд наної козацької України. Турецькі війська та загони Дорошенка просто почали вибивати лівобережні гарнізони з правобережних міст, вирізаючи всіх, хто відмовлявся здаватись і переходити на бік Дорошенка (Умань, Ладижин, Тульчин). Користуючись ситуацією, в наступ перейшли коронні війська Речі Посполитої, які почали поширювати зону свого впливу на Правобережжі, взявши Вінницю, а влітку 1674 року зайнявши великі території включно з Білою Церквою, Баром, Немировом, Кальником тощо – попри загрозу з боку турків.

Аби не упустити бажаного трофею – Чигирина й частини Правобережжя, Самойлович і Ромодановський повертаються сюди вже в липні 1674 року, на три тижні обложивши Дорошенка в Чигирині. 15 тисяч оборонців гетьманської столиці вистояли. Обережний тандем гетьмана і воєводи зняв облогу, почувши про наближення татарської орди. Відступали вони на Лівобережжя, захопивши з собою всіх місцевих мешканців, які з власного бажання чи за відсутності такого ставали підданими царя (фактично це був перший значний «згін» населення правобережних полків на лівий берег, який перегодом стане одним із чільних методів «соборницької політики» «гетьмана–державника» Самойловича). Кривавий трофей у вигляді Чигирина і булави Дорошенка знову вислизнув з рук обережного «поповича». Складається враження, що навіть залишений майже всіма прибічниками, зневірений Дорошенко відчував просто-таки непоборну огиду до свого лівобережного колеги, воліючи віддати булаву запорожцям, Ромодановському, кому завгодно, але не Самойловичу, котрого не вважав навіть за гідного супротивника.

Цілком щирою була і неприязнь Самойловича до свого приреченого на поразку, але незламного конкурента: після здачі правобережним гетьманом клейнодів Сірку восени 1575 року (див. вище) Самойлович писав до Малоросійського приказу в Москві про те, що цей вчинок Дорошенка не більше, як лукавство, продиктоване бажанням виграти час до весни і зібратись на силі.

Зрештою з Москви надійшов царський указ Ромодановському і Самойловичу знову вкотре перейти Дніпро, щоб силою зброї примусити Петра Дорошенка зректися гетьманства. 15 серпня 1676 року 15 тисяч ратних людей під командуванням воєводи Григорія Косагова й козацьке військо на чолі з генеральним бунчужним Леонтієм Полуботком (батьком відомого наказного гетьмана Павла Полуботка) переправилися через Дніпро, підступивши до Чигирина. Цей авангард, за яким ішли основні сили Ромодановського і Самойловича, був значно більшим за всі війська, що міг виставити в поле Петро Дорошенко. Косагов і Полуботок звернулися до «сонця Руїни» з пропозицією припинити опір. Дорошенко поставив умову власної недоторканності, а також прав і вольностей козаків і посполитих, старшин і поспільства, на що дістав згоду. Фактично 19 жовтня відбулася почесна капітуляція Дорошенка, і настав зоряний час Самойловича – він зрештою міг з повним правом називати себе гетьманом обох боків Дніпра.

От тільки правобережна частина об'єднаного Гетьманату практично перетворилась на пустелю. Як писав тогочасний український поет Олександр Бучинський–Яскольд: «Що їм доля в ці літа принесла щербата?//Батька син убиває, іде брат на брата.// Того мало.//Найгірше, що гак уже пада,//Тепер бідам давнішим була б вона [Україна. – Д. Ж.] рада…» «Гаком» було потужне турецьке вторгнення на Правобережжя, продиктоване небажанням султана змиритись із фактичним переходом регіону під владу царя. Воно вилилось у два так звані Чигиринські походи (1677 та 1678 років), внаслідок яких була остаточно спустошена велика смуга Правобережжя і загинув Чигирин – столиця Хмельницького й Дорошенка, найпотужніша фортеця в цьому регіоні. Про мужність оборонців міста, українців, росіян та західноєвропейських найманців, дії військ Самойловича й Ромодановського, які підчас другого походу зуміли не пропустити ворога далі на північ і схід (на Київ і за Дніпро), проте не змогли врятувати Чигирин, написано чимало. Ми ж лише зауважмо, що сучасники (наприклад, С. Величко), відзначаючи певні військові таланти гетьмана і князя, що виявилися в укріпленні ними Чигирина й Києва, активній допомозі обложеному Чигирину під час кампанії 1677 року, водночас прямо звинувачували обох у якщо не зраді, то принаймні у вельми підозрілій поведінці підчас кампанії 1678 року. Блискучий професійний військовий, шотландський генерал на російській службі Патрік Гордон, фактичний комендант Чигирина протягом другої облоги, теж не до кінця розумів, чому героїв гетьманської столиці було практично залишено напризволяще перед вирішальним штурмом міста турками. Звісно, можливі й суто військові пояснення обережності Ромодановського (а Самойлович у цьому тандемі виступав як фактичний підлеглий князя). Утім, слід мати на увазі й те, що для московського царя втрата якогось прикордонного міста, хай і стратегічно важливого, до того ж посеред рукотворної пустелі, трагедією не була. А ось для українців звістка про загибель у полум'ї гігантського вибуху (відступаючи з фортеці, гарнізон знищив порохові погреби) символу їхньої новонародженої державної величі стала надзвичайно болісною, попри будь–які їхні зовнішньополітичні «орієнтації». І багато хто покладав провину за це на малоініціативного в стратегічному плані Самойловича, який зрештою не зміг відстояти вирвану з рук Дорошенка булаву володаря Правобережжя. Твердження про те, що під Чигирином Самойлович «зажив слави козацького полководця» нам здається дещо сумнівним – поклавши руку на серце, зазначимо: великих військових перемог за гетьманом немає, хоча зрештою військовим він був непоганим і вельми досвідченим, кращим за тих-таки царських воєвод Григорія Ромодановського чи Василя Голіцина, з котрими доля зведе гетьмана перегодом.

Неоднозначними були і наслідки Чигиринських походів для козацької України та Московської держави. Щоб позбавити підтримки «князя сарматського» Юрія Хмельницького (див. вище), Самойлович удався до випробуваної ним 1674 року тактики – насильницьких згонів населення з правого на лівий берег Дніпра (так, 1679 року цією малопопулярною акцією, так званим «великим згоном», керували гетьманич Семен Самойлович і царський генерал Григорій Косагов). Узимку понад 20 тисяч родин перегнали з майном і худобою на Лівобережжя, знищивши їхні помешкання. Легко собі уявити, як нещасні «задніпрянці» сприйняли такі дії «гетьмана–соборника» та його російських протекторів. Спроба розселити мешканців правобережних міст на Слобожанщині провалилася через спротив Москви – царські урядовці боялись поширення гетьманської влади на цей регіон, котрий, маючи певну автономію, все ж напряму підпорядковувався Московській державі (у цих діях Самойловича деякі українські історики– державники не без певних підстав добачають тенденцію до об'єднання всіх українських козацьких автономій; згодом цей курс продовжить І. Мазепа).

Важливим етапом у долі козацької України стало перемир'я між Москвою і Стамбулом – Бахчисарайський мир 1681 року, що, на відміну від більшості мирних угод, які підписували різноманітні протектори козацької України, був підготовлений цілком «прозоро» для української козацької дипломатії (цар підкреслено продемонстрував повагу до своїх українських підданих). Кордоном між державами ставав Дніпро, на Правобережжі розпочалось повторне заселення краю українцями за закликами молдавського господаря Іона Дуки. Самойлович марно намагався не допустити втеч колись зігнаних ним правобережців і навіть його власних козаків і селян на правий берег, де їм обіцяли великі податкові пільги – Правобережжя навдивовижу хутко заселялося знову, невдовзі там відновились обмежені козацькі автономії під польським і татарським протекторатом.

Як не дивно, долю козацької України на багато років наперед було вирішено… в битві під Віднем

1683 року, де війська польського короля Яна Собесь– кого розгромили турків. Ця подія, а також перемоги над татарами українських козаків, що перебували на польській службі, спричинили реанімацію інтересу Москви до проектів відвоювання не просто частини козацьких земель, а навіть завоювання Криму й усього Північного Причорномор'я. Гетьман Самойлович не радив російському дипломатові Українцеву укладати угоди з Річчю Посполитою, чиї дипломати намагалися втягнути Москву до антитурецької Священної ліги, – гетьман чудово розумів, що за умов міцного миру і союзу Москви та Варшави про Правобережжя йому доведеться забути.

1685 року сталася подія, яку не дуже люблять згадувати всі прихильники образу гетьмана Самойловича – «свідомого українського державника». І справді – зовсім не «царський підніжок» Брюховецький, а «державник» Самойлович довів до кінця справу підпорядкування Київської православної митрополії Московському патріархату, фактично промінявши згоду царських урядовців на обрання свого свата князя Гедеона Четвертинського київським митрополитом на офіційне підпорядкування Київсько–Галицької православної митрополії московському патріархові (подія, значення котрої в церковному житті України важко переоцінити). Висвячення Гедеона Четвертинського в сан митрополита Київського відбулося 8 листопада 1685 року в московському Успенському соборі у присутності найвищого духовенства і малолітніх царів Івана та Петра. Згоду на зазначене перепідпорядкування Київсько–Галицької митрополії дав і офіційний зверхник Києва, патріарх Константинопольський Діонісій. Цю справу було вирішено за допомогою безвідмовної російської валюти – соболів, і прямого тиску на патріарха з боку османського великого візиря. Такою була ціна «канонічних» рішень православних патріархів XVII століття.

Усупереч порадам українського гетьмана 21 квітня 1686 року російські дипломати все ж уклали так званий «вічний мир» між Москвою і Варшавою. Самойлович, пригнічений цим рішенням, навіть не віддав традиційного наказу дзвонити в церковні дзвони з нагоди миру (як це було, наприклад, 1681 року) – пізніше цей сміливий вчинок йому ще пригадають… Більше того – гетьман наважився відверто критикувати дії царських дипломатів у присутності окольничого Леонтія Неплюєва, а в колі старшин узагалі твердив, що Москва «купила собі лиха за свої ж гроші», з сумом усвідомлюючи крах власної політики, спрямованої на приєднання Правобережжя. Вже немолодому, хворому гетьманові доводилося переорієнтовуватись виключно на потенційно теж не безвиграшний, але вельми небезпечний (з низки причин) «чорноморський» зовнішньополітичний напрям (який коротко можна сформулювати так: з Москвою і Варшавою проти Стамбула й Бахчисарая).

Немов передчуваючи особисту катастрофу, Іван Самойлович усіляко намагався уникнути нової війни з османами і татарами. Проте навіть розумні поради гетьмана вирушити в широко розрекламований Кримський похід якомога раніше навесні 1687 року російський головнокомандувач Василь Голіцин не прийняв – гігантська військова машина його держави працювала надто повільно, і 150–тисячне українсько–російське військо змогло вирушити в похід південноукраїнськими степами аж у травні 1687 року. Наслідок походу добре відомий: величезній масі військ не вдалося хоча б прорватись у Крим, зазнавши цілковитої невдачі на далеких підступах до Перекопа. Можна довго сперечатися, що зупинило Голіцина і Самойловича – море вогню від підпаленого татарами степу, брак продовольства, фуражу і води чи та сама обережність, що колись далася взнаки під Чигирином, – але похід довелося припинити. Останніми розпорядженнями гетьмана став наказ відрядити на Казикермен кілька полків під командуванням його сина Григорія разом з московським воєводою А. Неплюєвим…

Тим часом Василю Голіцину, фаворитові фактичної правительки Московського царства царівни Софії, був терміново потрібен елементарний «цап–відбувайло» за погано спланований і ще гірше проведений похід, який мав закінчитися завоюванням Криму, а завершився величезними втратами з нульовим результатом. Інтереси старшини, значну частину котрої вже відверто пригнічувала влада Самойловича брутального під кінець правління, збіглися з бажаннями князя. Результат добре відомий – на ім'я царів Івана і Петра Олексійовичів через Василя Голіцина була подана чолобитна від 7 липня 1687 року, у якій містився фактичний донос із 23 пунктів звинувачень проти гетьмана Івана Самойловича. Абсолютно не виправдовуючи морально–етичний бік дій старшини, що вдалась до надзвичайно брудних прийомів, водночас запитаймо себе: чи немає якогось символізму в тому, що гетьман, котрий взяв до рук владу внаслідок відвертої зради свого патрона і старшинського перевороту, точнісінько так її і втратив?

Самойловича звинувачували у співпраці з татарами, всіляких ворожих щодо царських інтересів діях та словах, деспотизмі та (що найголовніше для сучасних українських істориків–державників) приписували йому бажання «утворити з часом в Україні уд ільне князівство» (що насправді не так просто довести, хоча загалом нічого несподіваного в такому твердженні немає). Арешт Самойловича та членів його родини відбувся проти ночі 23 липня 1687 року в таборі на річці Коломак (сьогодні Харківська область), після прибуття з Москви гінця з відповідним розпорядженням. Ставку Самойловича оточили російські полки, після вранішньої молитви гетьмана арештували прямо в похідній церкві та разом із сином Яковом привезли до князя Голіцина, який у присутності козацької старшини оголосив про усунення Івана Самойловича від гетьманства і про вибори нового гетьмана – ним, як відомо, став Іван Мазепа, участь котрого у змові є безсумнівною, а от роль такого собі «натхненника і організатора» («Володарі гетьманської булави») дотепер залишається під великим питанням.

Подальша доля всієї родини Самойловичів сумна і теж пов'язана з Росією. Гетьмана та його сина Якова було заслано до Тобольська, де Іван Самойлович помер не пізніше від 1690 року. Старшого ж гетьманича, полковника Григорія Самойловича заарештував і банально пограбував його російський «колега», воєвода Леонтій Неплюєв. Узагалі вся ця вкрай брудна історія має небагато аналогів в історії козацької України – адже зрештою Григорія Самойловича було страчено в Севську за сфабрикованими звинуваченнями у зрад і Московській державі, а фактично – з метою «прибрати» небажаного свідка зловживань Неплюєва і його патрона Голіцина. Скарби Самойловича були розподілені між козацькою старшиною та Голіциним – на останнього невдовзі також чекала царська неласка (з волі Петра І) і Сибір.

Загалом Самойловичу відверто не поталанило – досить лояльний до Московської держави гетьман поплатився за свою відносну непоступливість. Російська влада сподівалася, що його спадкоємець буде поступливішим… Проте саме він став головним символом україно–російського контакту–конфлікту козацької доби. Мова, звісно, йде про Івана Мазепу. Тривалий час постать Івана Мазепи була справжнім жупелом для залякування вірнопідданих мешканців російської та радянської імперій. Недарма український політичний рух у XIX столітті найчастіше називали «мазепинством». Лише в XX столітті гетьмана як універсального антигероя дещо витіснили інші українські діячі – Симон Петлюра та Степан Бандера. Утім, і про Мазепу ніколи не забували – надто потрібним виявився гетьман і прихильникам, і супротивникам української (і російської теж!) ідеї.

За словами найкращого сучасного російського біографа гетьмана, Тетяни Таїрової–Яковлєвої, «гетьманство Мазепи стало, по суті, останнім (чи точніше – передостаннім) актом історії Гетьманщини, витоки і сутність котрої знаходяться ще в часах Хмельниччини, періоду гетьманства Б. Хмельницького в 1648-1657 рр.» Власне, в цьому полягає суть відомої тогочасної української приказки «від Богдана до Івана не було гетьмана».

Саме обрання Мазепи на гетьмана не обійшлося без «російського впливу». Кандидатура була узгоджена з князем Василем Голіциним, проте версія про «підкуп» Мазепою багатющого князя 10 тисячами червінців та сама Тетяна Яковлєва відкидає як необгрунтовану, з чим варто погодитися: просто і Мазепа, і Голіцин були прихильниками європейської культури, тож їм легко було домовитись (що не виключає і моменту, пов'язаного з розподілом скарбів Самойловича). На козацькій раді на річці Коломак 25 липня 1687 року були присутні кілька тисяч (найчастіше фігурує цифра дві тисячі) козаків, уся генеральна та значна частина полкової старшини. Нашому сучасникові ця рада навряд чи здалася б аж надто демократичною – гетьмана, як і його попередників, обирали далеким від ідеалу методом «прямої демократії», вигукуючи прізвище свого кандидата просто з місця. Цього разу процедура пройшла відносно спокійно – старшина і козаки висловилися за Івана Мазепу.

Події липня 1687 року на річці Коломак завершилися підписанням відомих Коломацьких договірних статей. Ці статті являли собою угоду з 22 пунктів, що укладалася між Росією та Українською козацькою державою нібито «в підтвердження» знаменитих Березневих статей Богдана Хмельницького. Насправді ж, як уже знає наш читач, кожні нові статті, що їх підписували з Москвою українські гетьмани, отримуючи булаву, містили різні пункти, які відбивали тогочасний політичний статус–кво. Нерідко це були нові пункти, спрямовані на обмеження прав української сторони і все більшу інтеграцію козацької державності до складу Росії.

Коломацькі статті, як гадає О. Оглоблін, були складені на підґрунті Глухівських статей Д. Многогрішного (1669 рік) і мали насамперед забезпечити політичні та економічні інтереси Москви в Україні. Якщо докладно розглядати деякі пункти статей, вони виявляться надзвичайно цікавими, тому ми приділимо їм певну увагу, адже саме на основі, закладеній цими статтями, гетьман Мазепа мав будувати свою подальшу політику, зокрема стосовно Московської держави.

У контексті відносин України з Москвою та іншими країнами особливий інтерес становить група статей з першої по сьому, статті 16, 17, 19 та 20. Перш за все документ регламентує статус України у складі Московської держави, доволі демагогічно підтверджуючи «права і вольності народу малоросійського», встановлюються місця перебування російських гарнізонів в Україні (в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та Острі) та порядок дипломатичних зносин

Москви й Батурина – через посланців та листування. Для контролю за гетьманом у гетьманській столиці розміщувався полк російських стрільців. Цей пункт деякі українські дослідники XIX століття (Микола Костомаров) та радянські вчені (Євген Тарле) трактували як «охорону Мазепи російськими військами від народу, що ненавидів свого гетьмана». Наївність і політична заангажованість цього твердження цілком очевидна. Цікаво, що українську старшину в Коломацьких статтях прямо-таки заохочували доносити на свого гетьмана й один на одного у випад ку, якщо є ймовірність «зради» українців московському цареві. Тому не варто дивуватися тій лавині доносів, про які йтиме мова далі. Надзвичайно промовистою й абсолютно новою була стаття 19, яка зобов'язує гетьмана і старшину «служа великим государям… народ Малороссийский всякими мерами и способами с Великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением, чтоб были под одною их царского пресветлого величества державою обще, яко единой Христианской веры, и никто б голосов таких не испущал, что Малороссийской край Гетманского регименту, а отзывались бы везде единогласно: Их царского пресветлого величества самодержавной державы Гетман и старшина, народ Малороссийской обще с Великороссийским народом, и вольной переход жителем из Малороссийских городов в Великороссийские городы имети». Щоправда, як ми вже згадували вище, випад ки одруження українських старшин з росіянками і навпаки наприкінці XVII – у першій половині XVIII століття так і не стали загальнопоширеним явищем. Цікаво, що в одному з доносів на Івана Мазепу початку XVIII століття в цьому звинувачували саме гетьмана, який, мовляв, не дозволяє своїм наближеним укладати мішані шлюби. Вочевидь невідомий донощик намагався нагадати про цей пункт Коломацьких угод).