Текст книги "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Автор книги: Денис Журавльов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

Розділ V
Як «мати міст руських» стала імперською провінцією

Українська культурна провінційність – явище невигадане і саме собою цікаве. Інколи вважають, що це якась уроджена вада українців, так само як «висока культура» е одвічно притаманною спадкоємцям блискучої імперської культури – росіянам. Звісно, це не так.

У цьому розділі мова піде про те, як Україна (пам’ятаєте відомий вислів, яким віщий князь Олег окреслив колись Київ, «матір» імперії Рюриковичів – Київської Русі) стала провінцією Російської імперії, але не в політичному чи економічному сенсі – про це йшлося в попередньому розділі.

А саме – йтиметься про таке явище як культурна «провінційність», і про те, звідки воно взялося в історії україно–російських культурних взаємин XVII-XVIII століть. Адже чи не дивно – у другій половині XVII століття українські землі були фактично тим регіоном, звідки до Росії потрапляли нові культурні тенденції, масово рекрутувалися діячі науки та мистецтва, а рівень освіченості не лише духовенства (найосвіченішої середньовічної категорії населення, такої собі «середньовічної інтелігенції»), а й пересічних громадян значно переважав згаданий рівень у мешканців Московської держави. Проте минуло століття–півтора, і козацька Україна стала «тихою Малоросією», не надто освіченою, колоритною, цікавою для мешканців імперії, але такою безнадійно провінційною…

Історія культурних взаємин Москви і Києва (він лишався культурним символом України, яким так-таки не змогла стати жодна козацька столиця; найближче до цього був Батурин часів Мазепи та Розумовського) протягом XVII-XVIII століть непроста, цікава і достатньо міфологізована стараннями як російських, так і українських істориків. Головний міф з російського боку щодо згаданих відносин у свій час сформулював іще В. Бєлінський, котрий, як відомо, стверджував, що, приєднавшись до рідної їй Великороси, Малоросія відкрила собі шлях до освіти та європейської культури. Це твердження (яке просякнуте гордістю за досягнення часів XIX століття, доби розвиненої «класичної культури» Російської імперії, коли попередня епоха вже була міцно забута російськими інтелектуалами) в більш чи менш категоричній формі повторювали й радянські вчені другої половини XX століття, котрі з політичних міркувань мали вихваляти все вітчизняне на противагу іноземному. А українська (і білоруська) культури XVII століття, з їхніми явними західно– та центральноєвропейськими впливами, не видавалися цілком «своїми» – ось і писали рад янські автори (наприклад, Б. Рибаков) про «потужний вплив передової[курсив мій. – Д. Ж.] російської культури на українську», не забуваючи додати (в дусі ідеї «дружби народів») і про «культурне взаємозбагачення» (отже, і про український вплив). Кому був і є потрібен цей міф, ясно – аж надто відверто він «лоскоче» «національну гордість великоросів». На противагу цьому міфу, частина українських істориків, зокрема діаспори, створили свій міф – схожий, але з протилежним математичним знаком. Він полягає в тому, що «європейські» за типом українські культура та освіта стояли на значно вищому рівні від великоруських і своїм благодатним впливом у XVII-XVIII століттях урятували «азіатське» (дике, темне, забите й некультурне) Московське царство. Тобто діалог між великоруською та українською культурами згадані російські й українські вчені, а також чимало публіцистів, мислили і мислять виключно як культурний вплив, коли структурні форми однієї («розвиненої», «прогресивної») культури витискують моделі іншої («відсталої», «консервативної») культури, а неяк контакт—конфлікт між принципово різними типами культур. Уся справа в тому, що сприйняття культурної історії як якоїсь лінійної схеми зі своїм обов'язковим «розвитком», прогресом (або регресом) дотепер міцно сидить у головах багатьох науковців та звичайних читачів книжок з даної тематики. Російська й українська інтелігентська свідомість XIX – початку XX століття формувалися під впливом таких світоглядних чинників, як культурний європоцентризм (західноєвропейська культура як єдина модель, шкала для інших, несхожих, культурних зразків), панування лібералізму та міфологем доби Просвітництва, секуляризація мислення. До того ж у працях російських авторів, як ми вже зазначали, «спрацьовувала» імперська гордість, а в українських – інші психологічні моменти (бажання «культурного реваншу» щодо Росії, сублімація комплексу «молодшого брата»). Не забуваймо і про ренесансно–просвітницький за походженням погляд на добу Середньовіччя в цілому як на «темні віки» та «часи мракобісся й релігійного фанатизму» (усі згадані моменти нікуди не поділися й сьогодні – вони фігурують у багатьох сучасних українських шкільних підручниках). Проте наразі і в Росії, і в Україні чимало авторів намагаються поглянути на дану проблему дещо спокійніше і зваженіше (це, зокрема, стосується праць Андрія Окари, котрі ми будемо активно використовувати далі).

Тепер спробуємо визначитись із тим, якими були ключові моменти україно–російських культурних взаємин XVII-XVIII столітть. На початку XVII століття українська та російська «високі культури» (котрі плекалися в середовищі тогочасної «інтелігенції») були різними, причому різними у своїй основі. Визначальним чинником культурного процесу в Україні й Московському царстві до початку XVIII століття було православ'я. Тому розвиток української та російської культур цієї доби залежав від місцевих богословських, обрядових, почасти навіть догматичних особливостей. Українська культура пережила свого часу потужний вплив Ренесансу, а в XVII столітті долучилася до творення культури доби бароко (причому не лишень у сфері архітектури, з якою найчастіше асоціюють це поняття – адже існували також і барокова література, зокрема поезія, скульптура, живопис, музика тощо). Православ'я в Україні у XVI-XVII століттях формувалося в тісному контакті з протестантизмом і так званим контрреформаційним католицизмом – українська культура одночасно перебувала в орбіті вже згасаючої візантійсько–православної і західноєвропейської римо–католицької культур. Саме така її відкритість щодо зовнішніх впливів (на відміну від дивовижної «закритості» тогочасної російської культури) стала передумовою нової, барокової, моделі українського православ'я, нового типу православної релігійності в Україні. На думку А. Окари, ця модель була синтезована й закріплена видатним українським культурно–релігійним діячем митрополитом Петром Могилою та розбудованою ним Києво–Могилянською колегією (згодом академією). Ця «перебудова українського православ'я на європейський лад» давала змогу «легалізувати» православ'я в культурі Речі Посполитої, піднести авторитет православ'я в річпосполитському суспільстві, «боротися за нього на культурній мові своїх конфесійних противників» (А. Окара). Якщо говорити простою мовою, в основі барокової культури, зокрема української, лежало дивне сполучення відчуття величі людського розуму – і водночас недосяжності «обоження людини» (коли людина стає на рівень з Богом, але не завдяки своїм учинкам або чеснотам, а саме завдяки Богові; докладніше про це трохи далі) на цім світі. Для людей доби бароко – «друзів Христа та Епікура», за висловом А. Макарова, Преображення й обожнення людини стає принципово неможливим, людина в мистецтві бароко гостро переживає трагічну суперечливість між «небесним» і «земним» у своїй природі. Культура доби бароко та й взагалі Нового часу звернена до людини, зорієнтована на естетичне сприйняття. Звідси барокова пишність, яка середньовічній людині могла б здатися такою, що шкодить «ідейній глибині».

Взагалі дослідника не може не вражати відкритість тогочасної української (так само як і польської, литовської) культури та православ'я найрізноманітнішим культурним впливам («відкритість» тут не слід сприймати як щось «добре» чи «погане»). Українське мистецтво цього часу балансує на межі сакрального і світського, а також православного й католицького.

Як не дивно, навіть те, що Україна XVII століття стала ареною жорстокої міжконфесійної боротьби, не завадило тому, що саме тут культурні контакти були значно жвавішими, ніж у Московській державі.

Адже панівна тенденція в російському православ'ї була зовсім іншою.

В культурі Московської Русі аж до середини XVII століття давався взнаки вплив візантійської, болгарської та сербської культур XIV-XVI століть, названий другим південнослов'янським впливом. В основі його світобачення був так званий ісихазм – містична течія у православ'ї, що розвивалася з ранньохристиянських часів і остаточно сформувалася в середині XIV століття у Візантії в богословських трактатах святих Григорія Палами та Григорія Синаїта. Ісихазм передбачає саме «обоження» людини – єднання з Богом на енергетичному рівні, здобуття людиною благодаті Святого Духа за допомогою такої собі споглядальної («умної») Ісусової молитви. На думку ісихастів, це може привести нелише до морального очищення, а й до справжнього «Преображення» людини. Представниками культурної традиції, пов'язаної з ісихазмом, у Московській Русі дослідники вважають знаменитих іконописців Феофана Грека, Андрія Рубльова, Діонісія, відомого проповідника XVI століття Ніла Сорського. Окремі ісихастські мотиви присутні й у літературній творчості Івана Грозного, ідеолога розколу протопопа Авакума та багатьох інших давніх російських богословів, книжників, іконописців. Головними рисами середньовічної за своєю суттю російської культури, побудованої на ісихазмі, були аскетизм, символічна ускладненість, мотиви преображенння душі, нехтування всім тілесним, а також консерватизм і відкидання нового знання. Раціональність, любов до знань заради них самих сприймались як прояв гордині й суєтність, яка заважає справжній духовній діяльності. Ідеалом ісихастів була людина, котра може сказати про себе так: «астроном не читах, ни с мудрыми философы в беседе не бывах… аз бо есмь умом груб и словом невежа… не учен диалектике [мистецтво ведення диспуту, обов'язковий предмет у тогочасних європейських навчальних закладах. – Д. Ж.], риторике и философии, а разум Христов в себе имам». Дивним для людини доби Просвітництва (та і для сучасної людини, вихованої на культі знання) ставлення ісихастів до освіти – вони відверто не хотіли мати нічого спільного з новою «латинською» вченістю, адже вона здавалась їм розсадником єресей і «душепагубной скверны». Граматика, риторика, діалектика та філософія у тому вигляді, у якому вони потрапляли в Україну й Московське царство у XVI-XVII століттях, сприймалися представниками традиційної середньовічної православної свідомості (протопопом Авакумом, а у XVIII столітті святим Паїсієм Величковським) як «зовнішня мудрість», що не веде до Бога, а, йавпаки, – відвертає од Нього: вона пов'язується з язичництвом та католицтвом і протиставляється «сокровенній мудрості» православного вчення.

Прихильники ісихазму були і в Україні – чого вартий самий лишень уславлений Іван Вишенський! Цей видатний православний полеміст, майстер слова з чудовим стилем, теж уважав непотрібною і навіть шкідливою ту систему освіти й науку, що саме розквітала на його батьківщині. Вишенський, так само як і російські ісихасти, був неймовірно категоричний, для нього існували або рай – або пекло, або святі – або невиправні грішники, і жоден діалог тут був неможливий. Хтось назве це фанатизмом, хтось – піклуванням про чистоту віри, захистом її від протестантських єресей та католицьких впливів. Проте в Україні ісихазм ніколи не домінував, і навіть у Росії він був не єдиною, хоч і впливовою, течією в православній культурі. Одначе в Росії ситуація ускладнювалася ще й уявленнями про Московську Русь як про спадкоємницю Візантії та останній притулок справжнього православ'я (див. розділ II).

Значною мірою через вплив ісихазму старомосковська культура до XVII століття була в цілому вельми «закритою». Будь–який чужий культурний вплив сприймався з підозрою, новації з погордою відкидалися. Зокрема, характерними в цьому плані є випадки саме з історії україно–російських відносин. Так, 1627 року відомий український богослов Лаврентій Зизаній спробував опублікувати в Москві свій науковий твір «Оглашеніє», у якому містилися знання з космології (світобудови) та астрономії. Як наслідок, патріарх Московський Філарет улаштував процес над єретиком та його небезпечною для православ’я книжкою. Виправдання Зиза– нія, котрий говорив, що він не писав про вплив зірок на людську долю, а написав тільки для знання, не були зрозумілі його обвинувачам – вони вперто твердили: «У тебе в книзі написано про кола небесні, про планети, зодії [зодіакальні сузір'я. – Д. Ж.], про затемнення сонця, про грім та блискавку, про тріснування, шибання, і перун, про комети та інші зірки, а ці статті взяті з книги Астрології, а ця книга взята від волхвів еллінських та ідолослужителів, а тому нашому православ'ю не годиться». Зизанію пощастило – долі Джордано Бруно він не зазнав. Проте багаття, принаймні для книжок, у Московській державі таки палали – так, наступного 1628 року в Москві спалили «Учительне євангеліє» ще одного українського автора – Кирила Транквіліона–Ставровецького. Твір визнали «єретичним».

Проте хоч би як кортіло деяким московським інтелектуалам замкнутися у своїй «давній благочестивій простоті», життя нагадувало про себе – і не лишень у вигляді книжок, які могли бентежити уми підданих царя. Московська держава потребувала серйозних змін, принаймні у військовій сфері точно – це показали події Смутних часів. Утім, аби бути модерною як на ту пору державою, треба було вдаватися до запозичень, і запозичень європейських. Як зазначає відомий американський дослідник російської культури Джеймс Білінґтон, консервативні росіяни XVII століття називали все, пов'язане з західними запозиченнями, словом «хитрість», віддаючи належне тим, хто створив нову небачену зброю, архітектурні чи літературні «хитрощі», але водночас протиставляючи цю «хитрість» – «святій простоті», у якій має житти справжній православний християнин. «Хитрість» могла бути корисна для «тіла» (людини, держави – байдуже), але не призводила до спасіння душі, і тому ставлення до неї було неоднозначне. Більше того, з Заходу разом із суто технічними новаціями могли проникати «злохитрі єресі», які містили пряму загрозу «єдиному оплоту справжнього православ'я» – Московській Русі.

Тому спокуса західних запозичень по–різному сприймалася правителями Московського царства в XVII столітті. Перший Романов на престолі, Михайло Федорович, почав обмежені реформи у військовій сфері, які продовжив його син Олексій Михайлович. Саме останнього вважають першим російським царем, котрий намагався втілити в життя православний міф про Москву як Третій Рим, перетворивши її на політичну програму об'єднання під своїм скіпетром усіх православих країн та заснування «нової Візантії» – Вселенської Греко–Російської Східної православної імперії з центром у Москві. Себе цар бачив новим римським імператором Константаном (так його навіть інколи називали придворні). Ядром нової імперії мали стати землі східних слов'ян – Велика, Мала та Біла Русь, тому угоди з козаками і війна в Білорусії в 1650–х роках були частиною далекосяжних планів. Іншим складником цих планів було оновлення російської православної церкви за допомогою освіченого українського й білоруського духовенства. Частиною цієї програми стало виправлення за грецькими зразками російських церковних книг, до яких за століття переписування потрапило чимало помилок, а також удосконалення обрядів. Ініціатором цієї частини реформ виступив знаменитий патріарх Никон (очолював російську православну церкву протягом 1652-1666 років), який створив потужний «штаб» із числа українських та білоруських православних інтелектуалів (куди входили Єпифаній Славинецький та інші відомі тогочасні філологи й богослови). Фактично мова йшла про запровадження в Московській державі українських богослужебних книг (завдяки високому рівню знання грецької мови в українських навчальних закладах вони відповідали грецьким оригіналам). Проте чимало прихильників «давнього благочестя» не сприйняли реформ Никона – Україна та українська барокова культура символічно пов'язували Москву не лише з Західною Європою, а і з Грецією; до останньої в традиціоналістських колах Московської Русі панувало в цілому також негативне ставлення через прийняття нею в XV столітті Флорентійської унії та «зради православ'я» (див. розділ II). Вислідом став сумнозвісний церковний розкол у російському православ'ї, який, як може пересвідчитись читач, має почасти українську «причину».

Звертання до українських та білоруських діячів було цілком зрозумілим – близькі за мовою (але все ж інші) «руські» інтелектуали стали таким собі «трампліном» для своєрідної європеїзації Московського царства. Українські духовні та світські діячі культури почали активно «освоювати» Московське царство, колосальною мірою долучившись до становлення нової системи освіти в цій державі, а також літератури, театру, архітектури й живопису. За словами А. Окари, ще «Петро Могила своєю надзвичайно активною та енергійною діяльністю вже в середині XVII століття ствердив латино–польський тип освіти як безальтернативний – саме за цією моделлю розбудовувалася Києво–Могилянська академія, пізніше – московська Слов'яно–греко–латинська академія [створена 1697 року в Москві греками, братами Ліхудами. – Д. Ж.] та багато менших колегій і шкіл. їм судилося стати розсадниками нового – барокового світогляду, нової культури та релігійної свідомості». Непростим було входження латини до російської культури тих часів. Протистояння «латинників» (українських та частини російських діячів) і «грекофілів» (російських консерваторів, зокрема старообрядців) було зумовлене тим, що в Московській державі питання мови було пов'язане з ідеєю Богонатхненності слова, відповідно, латина сама по собі розглядалсь як шлях до покатоличення (існувало чимало приказок на взір «кто латыни учился, тот с прямого пути совратился»). Не лише латина, а й тюркські мови, іноді навіть грецька, сприймалися в Московському царстві негативно – як властивість католицизму, мусульманства чи античного язичництва. Натомість у європейській бароковій (і зокрема українській) культурній традиції латина (чи будь–яка інша мова) розглядалася лише як інструмент для пізнання – і церковнослов'янська, і латина, і польська, і «проста мова» (розмовна українська) мали однаковий статус (хоча сфери їх уживання дещо різнилися) – будь–яка мова могла стати носієм як світських, так і священних текстів. Поступово латина таки завойовує певні позиції як «мова науки» і в Московській державі, а вже за патріарха Никона «київська редакція» церковнослов’янської мови фактично витіснила «московську» з ужитку. Старе російське віршування було занедбане – в моду увійшла українська силабічна барокова поезія (церковнословянською мовою).

Відомо, що до найбільш видовищних видів мистецтва належить театр. На відміну від літургії, театральна вистава звернена до глядача, а не до Бога. Через це в Московському царстві існував тривалий опір театрові як такому – навіть містерії та шкільні драми на священні сюжети розглядались як блюзнірство.

Проте український театр виник на перехресті православно–візантійського та римо–католицького культурних ареалів, тому з західного (перш за все польського) художнього досвіду він запозичив лише найсуворіший тип – із системою обмежень та «навчально–виховними» функціями – тип шкільного театру. Інші можливі у добу бароко театри (придворний, магнатський й народний) через свій світський характер не набули великого поширення в Україні XVII століття. Шкільний театр перебував на межі світського та духовного, православ'я та католицтва, бароко й середньовіччя, тому чи не найактивніше з усіх видів мистецтва прищеплював спочатку в Україні, а перегодом і в Московському царстві новий культурний світогляд. Тим паче, до Твері, Новгорода, Ростова Великого, Смоленська, Москви, Тобольська, Іркутська шкільний театр потрапив разом із духовними училищами та колегіями.

На розвитку російської духовної музики XVII століття також позначилися настанови барокової культури на зовнішню досконалість, «солодкозвуччя» (український партесний спів) і середньовічної – на внутрішню духовну цілісність, на суворо–стримане споглядання (великоруські «знаменні розпіви»).

Показово, що українсько–російський культурний діалог відбувався на рівні не лише літургійних, а й позакультових музичних жанрів: у Московській Русі українські, польські та білоруські «псальми» й канти поступово витіснили місцеві духовні вірші та піснопіння.

Досить яскраво принципові відмінності між українською й російською культурами фіксуються в іконопису XVII століття. В основі візантійського та слов'янського православного середньовічного іконопису лежало сформульоване святим Василієм Великим уявлення про образ як подібність до Першообразу, що й зумовило такі характерні риси, як зворотна перспектива, брак пропорційності, відсутність світлотіні (джерело світла перебуває поза площиною зображення, і золоте світло Божественної енергії сяє крізь обличчя святого). Саме такий іконопис панував у Московському царстві до українського барокового впливу.

Принципово протилежні, ренесансно–барокові характеристики спостерігаються в українській іконі XVII століття: тут панує пропорційність та пряма (лінійна) перспектива, її простір будується за принципами театральної декорації, є зовнішнє світло та світлотінь. Ренесансно–барокова художня свідомість розглядає живопис як вікно у світ, у природу, як, «дзеркало світу» (ЛеонардодаВінчі). Середньовічна ікона передбачала «сінергію» – активну духовну співпрацю, співтворчість Бога та людини. Натомість барокова ікона є тілесною, зануреною у побутові деталі, спрямованою на споглядання, на сферу чуттєвих переживань та емоцій. Саме від неї бере початок портретний жанр, який розквітнув в Україні, а згодом і в Росії.

Тож загальновідоме «вікно в Європу», яке рубав Петро І (та його наступники), було не першим таким «отвором» – іще за часів батька царя–реформатора європейські культурні впливи потрапляли до Росії через чималу «українську та білоруську кватирку». І той культурний простір, який дістала Росія в XVIII столітті, був насичений українсько–білоруськими культурними зразками, котрі слугували розбудові нової імперської культури.

«Золоту добу» в українських культурних впливах на Росію дуже заманливо пов'язати з добою Мазепи та Петра І. Як писав 1927 року відомий ідеолог євразійства М. Трубецькой, саме в ті часи бере свій початок найбільш потужна серія спроб «європеїзувати» Росію через український культурний спадок: «Царь Петр поставил себе задачу европеизировать российскую культуру, а для выполнения этого задания могла пригодиться только украинская редакция культуры, которая уже впитала в себя некоторые элементы культуры европейской. Именно поэтому Петр великорусскую редакцию культуры как подчеркнуто европофобскую постарался совсем искоренить и изничтожить и единственной редакцией русской культуры, служащей отправной точкой для дальнейшего развития, сделал украинскую редакцию». Результатом такої політики, на думку Тру– бецького, стала «українізація» Росії: «Старая великорусская, московская культура при Петре умерла, а с тех пор новая является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры». Звісно, це дуже велике перебільшення, причому досить тенденційне – з підтекстом «якщо російська культура і так була фактично… українською, чого ще треба тим українцям»?

Нам здається, А. Окара цілком має рацію, твердячи, що «у середині та другій половині XVII століття діалог української та великоруської культур розвивався не як звичайний вплив високорозвиненої української культури на відсталу великоруську, а як семіотичний [на рівні знаків, символів. – Д. Ж.] конфлікт двох різних культурних мов, двох різних цивілізаційних парадигм – великоруської пізньо-середньовічної та української барокової. Внаслідок цього конфлікту виникає великоруська барокова культура (К. Істомін, С. Медведев, С. Ушаков, Й. Владимиров, "наришкінське бароко”), яка здобуває офіційний статус і в результаті секуляризації [набуття світського статусу. – Д. Ж.] та модернізації за протестантськими моделями на початку XVIII століття трансформується в “загальноруську" культуру петрівського бароко. Середньовічна ж великоруська культура опиняється на периферії культурного процесу – у старообряд ницькому"підпіллі", де в законсервованому вигляді без принципових змін й донині зберігаються її окремі компоненти. Про "українізацію" великоруської культури у цей період можна казати лише як про зміну культурних моделей…;, а не як про зміну її етнічної домінанти (як то було в процесі русифікації України у XIX-XX століттях)». Як слушно зауважив у ході полеміки 1920–х років з М. Трубецьким відомий український історик Дмитро Дорошенко, «українська культура не була пересаджена Петром на великоруський ґрунт, він запозичив з неї лише окремі формальні сторони».

Насамкінець кілька слів про одну цікаву ідею з царини української історіософії («думання про історію») та політичної ідеології епохи Мазепи та Петра І. Саме з цією добою було пов'язане відродження старої української ідеї Києва як Другого Єрусалима, такого собі священного, сакрального центру не лише України, а й усього православного світу. Ця ідея мала давнє коріння і тривалу історію. Вона з'являється в Києві за часів гетьмана Сагайдачного, коли, за участю єрусалимського патріарха Феофана, було відновлено українську православну ієрархію. Ідею Києва як Другого Єрусалима (підкреслюючи насамперед її церковно–релігійний аспект) формулювали і пропагували митрополити Іов Борецький («богоспасаемого града Кіева, второго руского Іерусалима» – Окружне послання 1622 року до православних) і Ісайя Копинський (послання до князя Я. Вишневецького, датоване 1631 роком). Ця ідея була прийнята і в середовищі прихильників митрополита Петра Могили, тож недарма в «Катехізисі» Петра Могили саме Єрусалимська (а не Константинопольська, чи, приміром, Московська) патріархія була названа «матір’ю всіх Церков». Нового змісту та імпульсу цій ідеї надали часи Хмельниччини, перемоги національно–визвольної війни. Мало– дослідженим і цікавим моментом є вплив східного православного духовенства на формування образу Хмельниччини та її результату – новоствореної Української козацької держави. Схоже, в цей період ідея «Києва – Другого Ієрусалима» була досить популярна в українських церковних і політичних колах. Її відгуки лунають у словах промови митрополита Сильвестра Косова до російських послів 16 січня 1654 року, в листі ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосія Василевича до царя Олексія Михайловича 5 липня 1654 року, у промові ніжинського протопопа Максима Филимоновича (згодом єпископа мстиславського й оршанського, місцеблюстителя Київської митрополії – Мефодія) в царському таборі під Смоленськом 27 вересня 1654 року, у промові українського посла, зятя Богдана Хмельницького і майбутнього гетьмана Правобережної України Павла Тетері в Москві 4 серпня 1657 року тощо.

Важкі часи Руїни мало пасували для поширення ідеї Другого Єрусалима, але вона активно відроджується в добу Мазепи і набуває великої популярності в Україні. Ці відголоски доходили навіть до Запорозької Січі – кошовий отаман Василь Кузьменко в листі до гетьмана Мазепи від 26 лютого 1693 року писав: «истинну рекши, имянно во втором Іеросалиме, в богоспасаемом граде Кіеве». Український хроніст Леонтій Боболинський вніс послання І. Копинського до Яреми Вишневецького (разом з Густинським літописом) до свого «Літописця» (1699). Взагалі ця ідея була досить поширеною в академічних колах Києва.

Утім, з особливою силою і новим політичним звучанням вона постає утворах Феофана Прокоповича, надто в його драмі «Володимир» і в «Казаннях» 1705-1706 років. Це був дуже важливий момент в історії України і в діяльності гетьмана Мазепи, який саме тоді досяг свого найбільшого політичного успіху – об'єднання Лівобережної та Правобережної України під своєю владою. Фактично була відновлена держава Богдана Хмельницького, хоча її майбутнє залишалося під питанням. Це підносило престиж України і значення Києва як її стародавньої столиці й культурного центру Східної Європи та одного з центрів православного світу. Водночас високо зріс авторитет і самого володаря булави Української козацької держави – гетьмана Івана Мазепи. В уяві Феофана Прокоповича постала картина політичної та культурної величі Київської держави великого князя Володимира, а в сучасному житті він бачить відродження Української держави гетьмана Івана Мазепи та величні пам'ятки його культурної діяльності, зокрема у своєму рідному Києві, який «всі християни одностайно називають Другим Єрусалимом і новим Сіоном» (слово Ф. Прокоповича на день святого Володимира 1705 року). І присвячуючи свою драму «Володимир» саме гетьманові Мазепі, автор славить його як гідного спадкоємця Володимира Великого та фактичного спадкоємця київської державної, навіть імперської традиції. На думку професора Юрія Шевельова, у цих творах Ф. Прокоповича ідея Києва як Другого Єрусалима стала настільки ж важливою для української національно–політичної свідомості, як ідея Москви – Третього Риму для свідомості російської. Не втрачаючи традиційного антиримського й аптипольського спрямування, українська ідея Другого Єрусалима могла врешті–решт стати противагою російської концепції Третього Риму.

Проте так сталося, що у військово–політичній боротьбі Києва та Москви поразки зазнав Київ. Це мало колосальний вплив і загалом на долю українсько–російського культурного контакту—конфлікту, і на долю Феофана Прокоповича, який «все своє життя залишався слугою й ідеологічним речником сили», «давня туга Прокоповича за імперіяльною величчю, блиском імперії й сильною владою не могла бути задоволена на Україні» (Ю. Шевельов). Після Полтавської битви, що стала катастрофою для Української козацької держави, колишній ідеолог київського Другого Єрусалима став пропагандистом уже навіть не московського «Третього Риму», а ідеологом Усеросійської імперії. Дійсно, було щось глибоко трагічне і разом з тим символічне в цьому перетворенні Прокоповича з прибічника Мазепи – захисника традиційних прав і свобод на палкого прихильника Петра І та його брутальних модернізаторських реформ, які раз і назавжди змінили обличчя як України, так і Росії. Київ якоюсь мірою залишився Другим Єрусалимом навіть у Російській імперії – але виключно як місце поклоніння святим мощам, утративши наприкінці XVIII століття статус потужного культурного центру.