Текст книги "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Автор книги: Денис Журавльов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

Якоюсь мірою позиція козаків та їхньої старшини щодо Москви коригувалася своєрідним ставленням до єдиновірного сусіда з боку вищого українського православного духівництва, а також східних патріархів. Останні їздили по Україні та Московській державі з подвійною метою – по–перше, заручитися підтримкою православних правителів та громад проти османської влади у разі відкритого протистояння православних і мусульман у державі Османів, а по–друге – зібрати трохи грошей, яких бракувало їм як пастирям їхніх доволі бідних східних патріархій (єрусалимської, олександрійської, антіохійськоїтощо). Якщо коротко, то українські православні ієрархи, попри всі складнощі існування православної конфесії в Речі Посполитій, інколи були схильні шукати порозуміння зі своєю державою (до речі, нерідко його досягаючи), рідше прохати про заступництво Москву (досить швидко розчаровуючись у тому заступництві). А ось східні патріархи вбачали свого природного союзника в московському цареві, часто намагаючись працювати над створенням єдиного «православного блоку» проти турків. Річпоспо– литські урядовці та громадська думка «схизматичних» патріархів–прохачів не любила, вважаючи їх підозрілими типами і турецькими та московськими шпигунами. Тому не дивно, що єрусалимський патріарх Феофан, котрий підтиском українського духівництва, братств і козацької верхівки на чолі з гетьманом Сагайдачним відновив 1620 року українську православну ієрархію, майже зниклу після Брестської унії, сприймався католицькими та уніатськими колами як сіяч розколу й агент Білокам'яної та Стамбула, зацікавлених у послабленні єдності Речі Посполитої. Феофан дійсно всіляко намагався виступити посередником між козаками і царем, навіть загрожуючи козакам своєю неласкою на випадок нової війни проти «православних братів». Одначе зрештою ніякого суттєвого результату козацько–московські переговори 1620 року не досягай, і Сагайдачний помер невдовзі після славнозвісної Хотинської війни в ореолі справжнього лицаря й рятівника Речі Посполитої від турків.

Надалі протягом важливих для формування політичної позиції козацтва 1620-1630–х років Московське царство, схоже, все частіше відіграє роль такого собі «туза в рукаві» козацьких гравців у спілкуванні з Варшавою. Підчас відомих козацьких повстань 1625, 1630, 1635, 1637-1638 років, а також у ході переговорів з польськими комісарами козаки нерідко погрожують перейти «під царську руку» «разом з усіма українськими містами» або переселитись на московські землі. Ці погрози інколи справджувалися, проте вони були все ж доволі дієвим способом тиску на річпосполитське керівництво з метою скасування сеймових постанов проти козацтва чи щодо підвищення плати за службу, а зрештою – і для визнання легального статусу козаччини як такої. Як засіб шантажу влади власної держави, котра вперто не визнавала лицарського статусу козаків, переговори з Москвою були досить вагомим аргументом. До того ж царі були як і раніше зацікавлені у співпраці з козацтвом задля захисту кордонів від татар. Проте незаангажований розгляд тих небагатьох джерел, котрі ми маємо стосовно козацько–московських переговорів цього періоду, свідчить про обопільно прохолодне ставлення до тісної співпраці (на тлі спорадичних спалахів зацікавленості). Нерідко в цей період козацькі посланці до Москви вели мову про своєрідне страхування на випадок невдалої для козаків війни з річпосполитським військом (у формі переходу козаків на московську службу) чи про втручання Москви у внутрішнє протистояння православних, католиків та уніатів у Речі Посполитій. Утім, фактично жодного разу до втілення в життя таких варіантів не доходило, і це змушує запідозрити не надто велике бажання обох сторін реалізовувати туманні попередні домовленості. Єдиний відомий нам випадок, коли внаслідок війни українських козаків проти Речі Посполитої значний загін запорожців дійсно переселився в межі Московської держави, теж є надзвичайно неоднозначним.

Мова йде про переселення влітку 1638 року загону гетьмана Якова Остряниці (Острянина). На відміну від Наливайка 1596 року, Остряниці вдалося вивести на схід частину свого війська – власного сина Івана, 10 сотників та 1019 козаків. Новоприбулі дістали царський дозвіл оселитися на городищі в Чугуєві, фактично відбудувавши його і отримавши чималі земельні наділи для господарювання. Козаки Остряниці навіть кілька разів брали участь у боях з татарами. Проте ця серйозна спроба заселення того краю, що трохи згодом стане Слобідською Україною, закінчилася для козаків Остряниці загалом невдало, а для самого гетьмана й зовсім трагічно. В радянських працях учинок Остряниці, звісно ж, розцінювався як «бажання возз'єднатися з братнім російським народом», а масова втеча козаків екс-гетьмана на землі Речі Посполитої 1641 року – як результат «ворожої агітації» (яка, безперечно, мала місце). Проте, судячи з класичних досліджень Д. Баталія, справа була ще й у тому, що українські козаки просто не ужилися з московською воєводською системою управління. Кажучи зовсім просто, побори з боку московських «приказних людей» не викликали захоплення у волелюбних відчайдухів, які тікали світ за очі зовсім не для того, щоб їх знову хтось грабував. Найсумніше, що серед тих, хто викликав найбільше роздратування козаків, був і їхній гетьман Яків Остряниця. 26 квітня 1641 року козаки вбили його і масово подалися на захід, до володінь Речі Посполитої.

Водночас протягом 1620-1630–х років чимало козацьких загонів і далі промишляли на прикордонні недобрим для московських воєвод «черкаським воровством», інколи діючи навіть разом з татарами. Загалом же козаки лишаються при своїх надіях порозумітися з рідною для себе державою – так, під час удалої для Речі Посполитої війни проти Московського царства (1632-1634 роки, так звана Смоленська війна) великі козацькі загони взяли участь у боях на боці річпосполитського війська (зокрема, козаків очолювали, за деякими даними, відомі ватажки, як–от Тарас Трясило і той-таки Яків Остряниця, котрий тоді взяв російське місто Валуйки і штурмував Бєлгород, що не завадило йому згодом спробувати пошукати щастя на тих самих землях, які він нещодавно пустошив).

Доволі слушним, на нашу думку, є припущення сучасних українських істориків В. Брехуненкаі С. Леп'явка, що лише після 1638 року (придушення останнього козацького виступу перед Хмельниччиною) Москва почала уважніше придивлятися до козацького чинника, намагаючись привернути українських козаків на свій бік на випадок нової війни з Варшавою, а також створити їм умови для переселення на прикордоння. Ці спроби не залишились непоміченими польськими урядовцями – для них не було таємницею, що царський уряд виголошував наміри відібрати у «ляхів» українські та білоруські землі, а позиція козаків у такій ситуації могла виявитися вирішальною (зрештою, так воно і сталось в майбутньому). Але до Переяслава ще залишалося досить багато часу.

Коротка хроніка подій: козацькі посольства відвідували Москву в лютому та грудні 1625 року, взимку 1626—1627 років; 1631 року до козаків приїздив царський посланець, такий собі Гладкий, із царськими грамотами і закликами служити царю проти Речі Посполитої. Однак якщо московські дипломати розраховували на симпатію православного населення Речі Посполитої чи хоча б на його нейтралітет у Смоленській війні, вони сильно помилилися в розрахунках. Козаки, як ми вже зазначали, взяли в ній активну участь – на боці Речі Посполитої. Роздратування козацьких низів проти уряду було заспокоєне старшиною, і «московський вектор» козацької політики так і лишився нереалізованим на практиці.

Загалом складається враження, що в цей період запорожці не сприймали московського царя як справжнього захисника їхніх інтересів (а скоріше як тимчасового роботодавця, а зв'язки з Москвою – як такий собі непоганий спосіб тиснути на власний уряд). Не допомагала в цьому й етнічна та мовна близькість українців і росіян (яка почасти перекреслювалася чималою кількістю великих і малих розбіжностей – чого вартий лише той факт, що сам зовнішній вигляд козаків – «запорогів» з їхніми чубами та відсутністю бороди сприймався багатьма мешканцями сусідньої держави як «блудоносный богомерзкий образ» – просто час, коли цар Петро почне власноруч стригти власних бояр, іще не настав). Про сприйняття українцями росіян і навпаки – див. попередній розділ.

Не все було просто і з тим чинником, який, на думку багатьох сучасних і деяких тогочасних діячів, мав найбільшою мірою об'єднувати козаків і підданих московського православного царя – себто з тією-таки православною вірою. Вже йшлося про те, що козаки (на відміну від деяких українських церковних діячів) у цей період загалом не бачили в царі природного захисника православної віри, тим паче такого, котрий мав би якийсь священний статус. Козацька військова демократія, хай би якою архаїчною вона була за своєю суттю, все-таки формувалася за умов «шляхетської демократії» Речі Посполитої, і тому служіння монархові (першому серед рівних) сприймалось як почесний, лицарський обов'язок; і саме в цьому значенні називали себе слугами (наприклад, царськими) українські козаки та їхні гетьмани вже наступної, після переяславської, доби, маючи на увазі те саме «збройне» служіння, достоту як «слугами» своїх володарів уважали себе горді європейські лицарі чи японські самураї. Водночас і ранні ватажки волелюбних низових відчайдухів, і гетьмани доби козацької державності, звісно, були вельми своєрідними «покірними слугами» і «найнижчими підніжками» різноманітних царських, королівських, ханських та султанських величностей. Принаймні в ситуації явного й невідворотного «конфлікту інтересів» держави-протектора і козацтва більшість козацьких лідерів діяли у чомусь схожим чином. Вони дбали не стільки про те, як би за будь–яку ціну догодити своєму коронованому панові (інколи без його фактичної наявності вони не мислили свого політичного буття як гетьмани Війська Запорозького), скільки про певні інтереси того-таки Війська Запорозького (ясно, не забуваючи при цьому й про себе особисто). Це, звісно, не робило їх ідеальними «слугами» (в будь-якому сенсі) жодної держави (може, було це і з причини тривалої відсутності повноцінної власної держави – тобто «козацької»). Так, не варто надміру ідеалізувати наших козацьких пращурів, проте й особливої схильності до справжньоголакейсько-холопського статусу і таких самих функцій за ними не спостерігалося.

Тому ставлення царя московського до своїх підданих (яке коротко сформулював Іван Грозний: «А миловать мы своих холопий вольны, и казнить вольны») не могло здатися козацькій спільноті аж надто привабливим, так само як і вшанування царськими підданими свого монарха як «богорівного», «с чрева матерна помазанного на царство». Тим більше, що самі ці козаки нерідко були свідками чи навіть безпосередніми учасниками знетронення або того-таки помазання на царство володарів Московської держави епохи Смутних часів. А звідси – і обережне ставлення до переходу «під царську руку» (що зовсім не виключало активного застосування цієї ідеї як погрози на адресу власного, річпосполитського, уряду). Утім, хочемо ми цього, чи ні, але саме козакам (і українським перш за все) належить чимала заслуга в тому, що у другій половині XVI – першій половині XVII століття державний кордон Речі Посполитої і Московського царства не став пролягати ближче до Варшави і Вільна, а просунувся на схід, у напрямку Москви.

Проте кілька десятиліть непростих козацько-московських стосунків перед початком Хмельниччини все ж дали певні зміни в сприйнятті українським козацтвом (і його лідерами) і московським урядом одне одного. Розпочавши з певних обопільних інтересів, викликаних потребою в захисті довжелезного степового кордону, володарі гетьманської булави та шапки Мономаха неодноразово ставали ситуативними союзниками. Водночас серйозних передумов для тривалої співпраці в XVI – першій половини XVII століття не виникало через навзаємну недовіру та зайнятість «на інших фронтах» – царі мали вдосталь клопоту, намагаючись поглинути і «перетравити» географічно ближчі автономії (зокрема, козацтва Волги, Дону), а українські козаки робили спроби вписатись у соціальну структуру Речі Посполитої. І якщо спроби перших зрештою виявились успішними, хоч і не одразу, то українські козацькі прагнення так і не були реалізовані, що створило ґрунт для подальшої політичної співпраці та культурних узаємодій з північно-східним сусідом – уже за доби Хмельниччини.

Розділ IV
Шлях до Переяслава і від нього

Переяслав 1654 року доволі випадково став символом віковічного українсько–російського єднання, адже він не сприймався як такий тими сторонами, що укладали угоду 1654 року. Українська сторона бачила в ньому можливість вижити політично, російська – «повернути втрачене» і підкорити сусідів. Зрештою обидві досягли бажаного результату – українці на короткий, росіяни на значно довший термін.

Не таїна, що Переяслав 1654 року дотепер лишається важливим елементом уявлень росіян та українців про їхнє спільне минуле. Про неоднозначність його сприйняття свідчить хоча б те, що 1995 року соціологічні опитування українських громадян показали: 67% з них схвалювали рішення 1654 року, негативну оцінку дали 15%, але при цьому з числа тих самих опитаних «за» незалежність України висловилися 61%, «проти» – 31%. На жаль, політична кон'юнктура тривалий час не давала змоги українським і російським політикам та інтелектуалам відкрито й об'єктивно дебатувати це питання. Як ми вже говорили, дуже довго Переяслав поставав таким собі універсальним міфом, який використовували майже для всього – від категоричного твердження про повну самодержавну владу царя над Україною до такого самого категоричного її заперечення; він був як символом логічного завершення окремої української історії, що далі ставала частиною історії «загальноросійської», так і ознакою підтвердження автономного статусу козацької державності; цю угоду сприймали і як успіх, і як незрівнянну в українській історії трагедію. Справа ще й у тому, що, за висловом класика російської історичної літератури Василя Ключевського, обидві сторони сховали правду про цю угоду.

Яким же був українсько–російський шлях до Переяслава, і потім – геть від нього? В цьому розділі ми спробуємо коротко висвітлити деякі цікаві моменти, пов'язані з російським вектором політики українських гетьманів, щонайперше «від Богдана до Івана» (постаті Хмельницького і Мазепи важливі для нас як символи «єднання» і «розриву» українського з Росією, хоча, звісно, тут не все так просто, як зможе переконатись наш читач), а також часів останніх трьох українських гетьманів – доби остаточного занепаду українського політичного складника цих непростих відносин.

Отже, Богдан. «Геніальний політик, мислитель і полководець, творець національної держави», «нерозважливий руйнівник річпосполитської єдності», «визволитель православних українців (а також білорусів) з лядської неволі», «народний герой», «революціонер» (адже в багатьох сучасних виданнях ідеться про «українську революцію», не гіршу за нідерландську та англійську), «гарячий прихильник єдності слов’ян» або «возз'єднання з братнім народом», а за сумісництвом «батько збреханий козацький,//Що юртував наш люд простацький, // Присягами дурив Ляхву,//3 її сліпим вельможним панством,//І хана з хижим азіяцтвом,//І церкволюбницю Москву» (П. Куліш) тощо.

Як відомо, першою спробою дипломатичних контактів Богдана Хмельницького з російським царем Олексієм Михайловичем став лист українського гетьмана від 8 червня 1648 року, у якому були викладені пропозиції щодо військової допомоги українцям, а також запрошення царя посісти престол Речі Посполитої, вакантний після смерті Володислава IV. У принципі така ідея виникала в історії Московської держави й Речі Посполитої не вперше – ще Іван Грозний подумував над таким проектом, однак на заваді завжди ставала колосальна розбіжність політичного устрою двох держав. Ідеї ж приєднання чи возз'єднання України та Росії в цьому листі, як уважають сучасні історики, все ж немає – адже навіть сама концепція української козацької державності як така на той момент іще не визріла. Немає ідеї «підданства» і в наступних листах гетьмана від 1648 року до прикордонних російських воєвод, де йдеться про можливість козацької служби цареві проти татар. Козаки в цей час іще не хотіли поривати з Річчю Посполитою, і тому говорити про політичне перепідпорядкування Січі було недоречно. Натомість гетьман з обуренням писав про те, що Москва, схоже, збирається допомагати полякам в боротьбі з козаками і татарами (за польсько–московською угодою 1647 року це було цілком імовірно), і «прозоро натякав» воєводам, що в такому випадку він може навідатись до них разом з ордою. Занепокоєний цар наказав прикордонним гарнізонам бути в повній бойовій готовності, але не провокувати «черкасів».

Скоріш за все, протягом 1648-1649 років Богдан Хмельницький намагався розігрувати «московську карту» (то «спокушаючи» царя ідеєю стати королем Речі Посполитої, то шантажуючи можливістю помиритись із поляками і рушити спільно з ними й татарами на Москву) разом з іншими – зокрема, ведучи переговори з трансільванським князем. Головною метою гетьмана було втягнути Московське царство в нове військове протистояння з Річчю Посполитою всупереч мирній угоді 1634 року. Натомість царський уряд, навчений поразкою в Смоленській війні, не поспішав устрявати в нову авантюру, намагаючись виграти час – для переоснащення і реорганізації армії, а також чекаючи, поки українці та Річ Посполита як слід обопільно виснажаться у війні. Проте цар наказав своїм прикордонним воєводам (адже контакти з бунтівним гетьманом уважалися «неофіційними», щоб не дратувати Варшаву) запевнити, що Москва принаймні не виступить проти козаків і їхніх союзників татар на боці Речі Посполитої. Причому категорично заборонялось надсилати козакам будь–які листи – все мало відбуватися на рівні усних домовленостей, аби не викликати війни між Москвою та Варшавою. Щоб заспокоїти урядовців Речі Посполитої, влітку 1648 року навіть було ухвалене рішення відсилати назад українських утікачів на московські землі (правда, реально воно не виконувалось). Українському ж гетьманові у відповідь на його прохання належало відказувати, що Москва не може порушити вічний мир з поляками, скріплений «хресним цілуванням». І взагалі, мовляв, «черкасам і ляхам з Литвою» краще помиритись (на яких умовах – не говорилося) і не проливати християнську кров.

Нерідко можна прочитати в історичних працях, що першою справжньою спробою Хмельницького «перейти під російську владу» було неофіційне посольство Силуяна Мужиловського взимку 1638-1639 років. Полковник Мужиловський, син відомого українського богослова Андрія Мужиловського, їздив до Москви разом з єрусалимським патріархом Паїсієм. Узагалі роль східних (грецьких, сірійських, єгипетських тощо) православних патріархів та митрополитів в історії Хмельниччини й україно–російських контактів цього періоду ще вивчена недостатньо, але зрозуміло одне – з цього кола цілком могла виходити ідея про тісну політичну співпрацю козаків і московського царя (висував же таку ідею єрусалимський патріарх Феофан 1620 року – див. розділ ІІІ). Так що Паїсій у розмові з царем міг бути цілком відвертий щодо висловлення своїх бажань, говорячи про те, що Хмельницький, мовляв, «хоче, аби його і все Військо Запорозьке прийняли під високу руку государя». Проте в записці, поданій Олексію Михайловичу Мужиловським, про це не йшлося—було сказано лише про причини повстання проти польської влади і містилося прохання про військову допомогу. Олексія Михайловича гетьманський посланець «спокушав» ідеями потужного православного союзу, ба навіть відвоювання Гробу Господнього у турків (тут козирною картою був Паїсій та інші східні патріархи, котрі часто–густо представляли перед царями свою близькосхідну паству як таку, що готова повстати, щойно наблизяться «єдиновірці»). Цар у військовій допомозі відмовив, знову посилаючись на вічний мир 1634 року Москви з Варшавою, проте обдарував Мужиловського і Паїсія. Незадоволений козацький посланець десь прохопився, що «на Москві правди немає ні в чому», про що донесли цареві, і згодом російські посланці докорятимуть панові Силуяну тим, що він говорив «непристойні речі». Ще до від'їзду Мужиловського з Москви цар відправив до українського гетьмана свого посланця – піддячого Василя Михайлова з подарунками та закликом до Хмельницького «мирно жити з ляхами», що за тих умов було, звісно, порожніми словами.

Наступного, 1649, року переговори Чигирина та Москви відновилися за умов, коли Богдан Хмельницький почав планувати не багато не мало як створення окремого Українського князівства «від Перемишля до московського кордону». В переддень вирішальної, як здавалось Богдану, Зборівської кампанії гетьман зустрівся з першим «напівофіційним» російським посланцем до козацької України, дворянином Григорієм Унковським (квітень 1649 року). У своїй розмові з царським послом у Чигирині Хмельницький наголошував на тому, що в Москві та в Україні панує та сама віра і колись була «єдина влада». Проте на всі компліменти й умовляння посол відповідав, що Хмельницький має «помиритися з ляхами», які можуть обрати королем Олексія Михайловича, котрий потім радо прийме запорожців «під свою високу руку». І все це говорилося, попри вже відомий у Москві факт, що шляхта Речі Посполитої благополучно обрала королем Яна–Казимира, брата покійного Володислава IV. З 1649 року «московський» вектор політики Богдана Хмельницького починає химерно переплітатися з «кримським». Гетьман організує «викиди інформації» для царських посланців на тему своїх переговорів з ханом Іслам-Гіреєм, котрий закликає його «йти воювати Москву за її неправди». Причому сам Богдан виступає в цих звістках як прихильник порозуміння з «єдиновірною Москвою», котрий стримує агресивного хана (все це трохи нагадало автору відомий працівникам правоохоронних органів та кіноглядачам прийом «злого поліціянта» й «доброго поліціянта», котрі працюють у парі). Те, що український гетьман сам був не проти інколи прямо натиснути на царський уряд, стало видно вже влітку того ж таки 1649 року. А поки в травні

1649 року велике козацьке посольство на чолі з довіреною людиною гетьмана, полковником Федором Вишняком, вирушило до Москви з грамотами, у яких ішлося про бажання гетьмана, щоб цар «взяв під свою високу руку» всю Русь, що перебувала у складі Речі Посполитої, а не лише козацьке військо. Однак і на таку спокусу Олексій Михайлович та його обережні радники не піддалися, дарма що наживка так яскраво виблискувала на гачку перед їхніми носами. Існує версія, що цар на особистій аудієнції таки пообіцяв Вишняку якусь допомогу, хоча це жодним чином не було закріплено на папері, тож зрозумілою є подальша бурхлива реакція Хмельницького, коли ця допомога не була надана.

Тим часом наприкінці літа 1649 року козаки та армія Речі Посполитої зустрілися в боях під Збаражем і Зборовим, хан уклав сепаратний мир з королем, а Хмельницький був змушений підписати відому компромісну Зборівську угоду з поляками, за якою автономна козацька Україна обмежувалася трьома воєводствами і 40 тисячами реєстру. Незадоволений результатом практично виграної кампанії, Богдан на чергових переговорах з московськими посланцями почав звинувачувати в усьому Москву, котра не надала йому допомоги, погрожуючи їй пригадати це дуже скоро; причому налякані царські шпигуни сповіщали, що всі «черкаси» тільки й говорять, що про війну зі східним сусідом. Розлючений Богдан кричав, що московські дипломати всі є шпигунами (і то було правдою – в усі часи дипломатія та шпигунство йшли пліч-о-пліч) і що він «усі московські міста і Москву зламає» (а ось це вже було радше засобом тиску). Загалом же ця «пропагандистська кампанія» мала на меті дипломатичний тиск Чигирина на Москву (частково вдалий, адже цар наказав зміцнювати кордони, водночас звелівши поводитись обережніше з гетьманом, аби й справді не спричинити війни). В цьому-таки руслі можна розглядати і факт проживання в Чигирині претендента на московський престол—такого собі «лжеШуйського» (Тимофія Акундінова) протягом 1650 року. Цей цікавий авантюрист, що видавав себе за сина царя Василя Шуйського, виконував важливу роль у планах Богдана Хмельницького, будучи постійною загрозою царю (після Смутних часів у Московській державі самозванців боялися як вогню), котрий не хотів іти на співпрацю з козаками – і на конфлікт із Варшавою. Попри всі вимоги московської сторони видати самозванця, козацький гетьман не поспішав це робити (давши згодом змогу Акундінову вільно виїхати до Трансільванії; та зрештою російські агенти таки вполювали відчайдушного самозванця в князівстві Гольпггейн, але то вже інша історія). Проте остаточного розриву відносин з Москвою Хмельницький явно не хотів—так, 1650 року він не погодився взяти участь у спільних бойових діях проти неї у складі польсько–татарської коаліції (яка фактично не склалася через позицію козацької України), запропонувавши натомість ханові похід до Молдавії.

1650 рік був позначений відносним затишшям у сфері українсько–російських переговорів «на найвищому рівні». Сторони не обмінювалися посольствами, хоча уважно стежили одна за одною, а Хмельницький листувався з прикордонними російськими воєводами. Фактично гетьман розглядав у цей час перспективу стати васалом Османської імперії, що сильно непокоїло і Москву, і Варшаву. Причому йшлося не просто про якісь попередні домовленості чи декларації про наміри – султан пропонував гетьманові широку автономію на ліпших правах, аніж навіть ті, які мало Кримське ханство. Загалом перебіг українсько–турецьких переговорів 1650-1653 років сильно впливав на позицію Московського царства щодо козацької України і зрештою став багато в чому визначальним стосовно їхніх результатів.

Важливою віхою у відносинах Хмельницького з сусідами стала поразка козацького війська в битві під Берестечком влітку 1651 року, після котрої, у масах козацтва, селян і міщан почало наростати дедалі більше незадоволення своїм гетьманом. Масові переселенські рухи на Слобідську Україну, що розпочалися саме після Берестечка, гетьман сприйняв як зраду – він вимагав від московських воєвод не приймати втікачів і не надавати їм земель для поселення на території Московської держави: фактично той процес, котрий українські історики згодом будуть називати «розширенням українських етнічних територій», був для Богдана Хмельницького нічим іншим, як масовим дезертирством!

Після Берестечка Земський собор (найвищий становий орган влади в тогочасній Московській державі, який періодично скликався царем і складався з членів боярської думи, верхівки духовенства, а також виборних делегатів від дворян та міщан) висловив ідею прийняти в підданство Військо Запорозьке (скоріш за все, без території, за умови переселення) – це зовсім не влаштовувало Хмельницького, хоч і давало надію на майбутні дипломатичні успіхи на «московському фронті» (1652 року до Москви їздив посланець гетьмана Іван Іскра). Фактично сторони товклися на місці аж до вирішального для україно-російських взаємин цього періоду 1653 року. Саме взимку 1652-1653 року переговори пожвавлюються – сторони обмінюються посольствами (Семена Богдановича–Зарудного, згодом Кіндрата Бурляя та Силуяна Мужиловського до Москви, Якова Ліхарьова до Чигирина). Причиною цього пожвавлення стало те, що цар і його радники зрозуміли: Річ Посполита сильно виснажена війною, так само як і козацька Україна. Отже, є шанс утрутитися в боротьбу без аж надто великого ризику. Проте спочатку царські дипломати спробували розв'язати проблему мирним шляхом – через переговори з Річчю Посполитою добитися переходу Війська Запорозького під владу Москви. Зробити це їм не вдалося через непоступливість Варшави, котра за будь–що хотіла відвоювати козацьку Україну. Тим часом погіршилася зовнішньополітична ситуація для держави Хмельницького – Молдавія, Валахія та Трансільванія тимчасово об'єдналися в коаліцію з Річчю Посполитою (через спроби Богдана зробити свого сина Тимоша спадкоємцем молдавського престолу). За таких умов, ураховуючи непрості відносини з основним союзником, Кримом, Богдан Хмельницький вирішує одночасно розіграти дві дипломатичні «шахові партії» – «турецький» та «російський» «гамбіти». З турками вдалось досягти порозуміння, і османський посол Мехмед–ага привіз у травні 1653 року до Чигирина дари та клейноди (булаву, бунчук, прапор і парадний кафтан), а також грамоту від великого візиря Мустафи, у якій ішлося про згоду взяти Військо Запорозьке в підданство. Проте, як уважає сучасний український дослідник Віктор Горобець, гетьман мав сумніви щодо реальних можливостей Османської імперії надати допомогу козакам (турки вели важку війну з Венецією на Середземному морі) і тому не дав остаточної позитивної відповіді на турецькі пропозиції, водночас здійснивши черговий «викид інформації» про турецькі плани в бік Москви (через досвідченого дипломата, свого генерального писаря Івана Виговського, майбутнього гетьмана). Це не на жарт стурбувало Кремль, адже стійка конфігурація Чигирин + Стамбул змінила б усю розстановку сил у регіоні, причому зовсім не на користь Москви. Тому українсько–російські переговори зрештою досягли помітного результату (цьому сприяла і діяльність нового московського патріарха, знаменитого Никона). 22 червня 1653 року цар, який ще двома днями раніше уперто відмовлявся вести мову про порушення миру з поляками, надсилає грамоту до українського гетьмана з пропозицією «прийняти Військо Запорозьке з городами і землями під свою високу руку». Саме таке знамените рішення зафіксував і Земський собор у жовтні 1653 року, а російські війська дістали наказ готуватися до війни з Річчю Посполитою.

Остання спроба Хмельницького перемогти Річ Посполиту своїми силами (літньо–осіння кампанія

1653 року, що завершилася боями під Жванцем і відновленням – з певними модифікаціями – Зборівської угоди) фактично не увінчалась успіхом через позицію Кримського ханства, котре знову пішло на співпрацю з Річчю Посполитою. Швеція та Трансільванія, які згодом стануть союзниками Хмельницького, поки що не виявляли інтересу до української справи. Фактично коло потенційних союзників– протекторів майже вичерпалося. Тому прийняття «московської протекції» не було абсолютно вільним вибором, як згодом це буде представлено в різних варіантах «міфу про Переяслав». Не було це ні «результатом багатовікових прагнень українського народу», ні «трагічною, фатальною помилкою», яка сама по собі визначила майбутнє україно–російських взаємин на наступні 300 чи більше років – адже надалі, як пересвідчиться читач, україно–російські відносини складалися по–різному, і в принципі були можливі будь–які альтернативи. За словами відомого українського історика Івана Крип'якевича, Переяслав став вислідом обопільних тверезих розрахунків політиків–реалістів.