Текст книги "Гонихмарник"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

РОЗДІЛ VII

1. Межа

По рівній грані двох світів ідеш.

Що, наче скло, невидима і гостра.

І тягне, рве глибинами без меж

Одкрите серце ненаситний простір.

Олег Ольжич

Коли Петро з Мартою пішли, Аліна кинулася до Сашка Той спокійнісінько продовжував спати. Гармидер, який тільки-но панував у майстерні, не розбудив його. Якесь недобре передчуття закралось у серце дівчини. Та Аліна не встигала зачепитися за найменший його прояв. Відчувала себе вкрай виснаженою, спустошеною, напівживою. Тільки тепер відчула, що її тіло гойдає, мов на човні під час шторму. Дівчина добредає до вікна, спирається рукою об підвіконник, сідає на нього.

У тілі продовжує палахкотіти вулкан, магма тече її жилами. Світанок своїм легким крилом обвіває тіло, пригасаючи той жар, який щойно заледве не спалив Гонихмарника. Аліна сидить, заплющивши очі Марево того, що тільки-но тут відбувалося, видається сном. Вітровій, мокрий, холодний, вологий, пекучий, який щойно крутив-вертів їхніми долями і своєю також, вже у безпечному місці. Чи в такому і безпечному? Чи не краще було просто вбити Градобура? Та чи мала вона право вбивати його? Питання, стільки відразу питань. О, так! Клята сила природи речей, яка надто складна для людського розуму, про яку так любить згадувати Юрко. Аліна могла зробити Градобура бранцем свого полотна, могла дозволити ти померти на підлозі. Вона не зробила цього. Бо то не її робота чи вже її? Чому написала ту картину, з дверима?

Була сама не своя, коли писала. Так. І написалося саме тоді, коли познайомилася з Кажаном-Гонихмарником. Ні, мама не вгадала! Ті сни – то не втручання Градобура. Вона сама писала свої полотна. На рівні підсвідомості, мов захист, розуміючи, що вони їй знадобляться. Так, це не лише картини забагато в них стихійності, можливо, саме це і приголомшує глядача. Художня цінність? Хто зна! Напевно, саме в цьому вона? Все складно і все просто водночас. Може, відповіді на всі ті питання знає Юрко?

При згадці про юнака у вухах зателенькали дзвіночки.

– Сервус, Алінко, – почувся поруч голос.

Аліна розплющила очі. Поруч на підвіконні сидів Юрко. Вигляд мав жалюгідний. Білий одяг весь зім'ятий та брудний. Обличчя теж не ліпше від одягу – все якесь змарніле, синці під очима. Скоріше нагадував хулігана з Левандівки, ніж янгола.

– Що трапилося? – нервово питає Аліна. – У тебе такий вигляд. Поки ми були там, ти…

– Тс-с-с… Не варто. – хлопець втомлено відмахується. – Уже все гаразд. Ти – молодець.

– Я тобі дуже дякую, Юро. Якби не ти, ми не змогли б…

Дівчина здивовано вмовкає, тому що Юрко починає сміятися. І сміх той такий, як завжди, у відповідь не можливо не посміхнутися.

– Ти смієшся? – запитує здивована дівчина.

– Я майже нічого не зробив. Це все ти, Аліно. Ти довела вкотре стару і чомусь для вас, людей, банальну істину: те найцінніше, що ви маєте, найчастіше відкидаєте. Що, надто моралістично звучить?

– А машина світу, Юрку, про яку ти так любиш теревенити? – іронічно-втомлено озивається Аліна.

– Вона тут ні до чого. – Юрко говорить серйозно, навіть дещо пафосно.

Юнак вмовкає, робить спеціально паузу, чекаючи відповіді.

– Геть інше? – трішки розгублено перепитує.

– Все просто і складно водночас. – Веде втомлено хлопець. – Хіба є щось сильніше від любові? Так, любов прощає і бореться до кінця. Зазвичай вона перемагає, коли ти впевнений у ній і в собі теж. «Бог – це любов», – кажете ви. А якщо людина створена на подобу Творця, то виходить, що і людина – то любов. Дехто це знає, дехто шукає відповіді все своє життя, дехто собі живе, не замислюючись над цим, бо для чого. У кожного своя дорога до розуміння, інколи одного життя замало. Заради любові вмирають, їй присвячують геніальну музику, полотна, вірші, романи! Людство донині пам'ятає ім'я коханої Данте, тому що Беатріче живе в його віршах і зараз. Вона стала його пеклом. Та вона стала і його раєм. Кохання. Можна кохати по-різному. Навзаєм. А можна, як Петрарка. І таке частенько буває. Просто, до скону. Хочеш заперечити, сказати, що він мав боротися за свою Лауру, як оце ти? Гадаєш, він не пробував? Думаю, вона також кохала, тільки чоловіка та своїх дітей. Бог – то любов, Алінко! Хіть, пристрасть, розкоші – то не любов, то все для тіла, не для душі. Яку ватру розпалиш у собі – таким буде і світ довколишній. Людина – то храм божий. Можна напустити в нього крамарів і шарлатанів, можна вимостити долівку соломою та розвести свиней або перетворити в болото. А можна в храмі поставити вівтар і впускати до нього всіх стражденних. Хоча то може бути і бібліотека, куди за водою пізнання прийдуть спраглі, чи картинна галерея, яка шокуватиме, вражатиме, тішитиме, веселитиме. Все у твоїх руках, що ти створиш – храм чи прихисток для стражденних, дім розпусти чи корчму. Хоча ви, люди, так любите нарікати на Бога, переводячи стрілки, типу: «Все в руках божих». Тож той вибір, який ти робиш щодня, щохвилини, впливає не тільки на твою долю, він впливає на долю цілого Всесвіту. Бо кожна жива істота є найціннішим гвинтиком в отій складній машині світу, важливо все – слова, думки, мрії, сни… Знаю, що кажу.

Аліна, широко відкривши очі, слухає Юрка. Майже всі її домисли він щойно повторив. Вона здогадується – хто він.

– Ні, ти не янгол! – витискує із себе Аліна. – Ти розумієш людей і не судиш, застерігаєш – так, але не караєш. Ти також, як і ми, страждаєш і журишся, робиш помилки, правда? Яка я дурна, чому раніше не здогадалася! Так, Юрій-Змієборець, символ мого міста, його покровитель. Але не зовсім він, правда ж. Ти не янгол. Ти…

Юрко трішки сумно усміхається та ствердно киває головою.

– І місто має душу.

– Безсмертну, – випалює Аліна.

– Сподіваюсь, що так! – Юрко посміхається сумно, самими очима.

– А хто я така? – Аліна втомлено закриває очі, потім рвучко хапає Юрка за руки. – Невже, як і ти, не вповні людина? Ота сила в мені, що… то ж не лише…

Дівчина затинається на півслові. Юрко ствердно хитає головою.

– І любов також, Аліно. Заспокойся, ти – людина, навіть дуже людина. Ти виграла щойно бій, а попереду… Зараз тобі треба відпочити, виспатися і набратися сил, – говорить Юрко, старанно підбираючи слова. – Це ще не все, Алінко. Ти допомогла Марті і Градобурові. А от твій Сашко… Це набагато важче, ніж розділити дводушника, повернути Сашка додому. Пригадуєш слова мами про душу Ігоря, яка заблукала? Та з Кажаном, тобто із Сашком, може трапитися гірше – надто висока плата за свободу. Він порушив клятву. А зараз сходи додому, заспокой маму, відіспись перед… Я побуду із Сашком.

Аліна кричала, заперечувала, однак Юрко таки переконав її. Це легко зробити, коли твій супротивник хоче бути переконаним.

Сни для Аліни перестали бути нереальністю вже давненько. Вони перетворилися на подорож у якесь Задзеркалля. Настільки реальну, що вона могла пригадати не лишень всі дрібнички, які у сні оточували її, а й запахи. От і цей сон, один із таких. Думала, що прийде додому, заспокоїть маму, виспиться, відпочине. Яке там!

Аліна лежить у долині, між горами, і дивиться на зоряне небо. Стожари над головою, холодні і далекі. Але зорі не дуже яскраві, бо ще не ніч, а тільки вечірні сутінки перед гнітом темряви. Чуже небо і чужі гори. Вона тут уперше. Аліна не знає цих гір. Вона встає й роззирається довкола. Долина порожня, зі всіх сторін її огортають гори. Високі чужі гори. Це не рідні Карпати. Вони нависають більш поважніше, мовби пишаються своєю величчю. Ні травинки, ні перекотиполя, ні моху. Під ногами щось хрускає. Але ці гори таки знайомі, десь вона їх уже бачила. Аліна нахиляється, підбирає кусень гілочки, що хруснула у неї під ногою. Поруч ані дерев, ані кущів, порожнеча. Тоді звідки тут ця деревинка? Вона уважно вивчає те, що в руках. Аліна холоне від побаченого. Це не гілочка, це кістка тварини, якоїсь дикої тварини, яка померла тут. Вона відкидає гидливо кістку вбік.

Дівчина йде долиною. Під ногами час від часу хрускотить. Важко дихається, кожен крок дається нелегко, ніби хтось перекрив повітря. Так буває високо в горах. Йде обережно, щоб знову не наступити на щось неприємне. Попереду в сутінках бовваніють обриси трьох каменів. Вона має до них підійти. Дивиться лишень під ноги, раз по раз зиркаючи в бік каменів. Її погляд вихоплює щось схоже на камінь, однак доволі круглої форми, ледве не перечепилася через нього. Аліна присідає, щоб краще роздивитися, брати це в руки не ризикує. У горлі пересихає, і зойк застрягає там. Це не камінь, це людський череп. Вона добре пам'ятає уроки анатомії у школі. У них викладала його Марія Федорівна, колишній лікар-хірург. Господи, як вона смакувала отими розповідями про довершеність людської будови, співаючи дифірамби людському черепу, крутячи ним перед носом у приголомшених дев'ятикласників. Смакувала дрібничками на кшталт: чим відрізняється череп людини від черепа мавпи або свині. Аліна після цього аж до ранку наступного дня їсти не могла: оті «дрібнички» маячили перед очима. Тож відрізнити череп людини від навіть мавпоподібних могла легко.

Куди ж це її занесло? Вирішила рухатися швидше, дідько з ними, з тими кістками. Відчувала, часу в неї обмаль, от-от прокинеться. І раптом Аліна наштовхується на перешкоду, невидиму перешкоду, яка не пускає її далі. Залишилося зовсім небагато, камені майже поруч. Раптом камінь, той, що посередині, оживає, озирається. Це не камінь! Це її Сашко, затиснений між двома каменюками, загнаний у пастку. «Алінко! Це ти? Забери мене звідси!» – кричить зі всіх сил Сашко, а вона, мов статуя, стоїть і не може нічого вдіяти, їй зась до нього.

Аліна відкриває очі. Вона прокинулась. Тепер знає – те, що сказав Юрко, правда: Сашко застряг, йому самостійно не вибратись. Й у всьому винувата вона. Всіх врятувати не можливо? Дівчина глипає на годинник, що висить над ліжком. Друга година дня.

З кухні чути голоси. Заходить на кухню. Видно, що була сварка, мама татові ніколи не пробачить того, як він приспав її. Навіть розкішний букет волошок не рятує ситуації. Мама ображена і на тата, і на доньку. Аліні байдуже, не до цього зараз. Озивається телефон. Мама бере слухавку і демонстративно виходить із кухні.

– Доню, все гаразд? – збентежено запитує тато.

– Майже. Закладаюся, що це телефонує пані Агнеса, тому що…

Аліна не встигає договорити. У кухню вбігає збуджена Ірина.

– Марта, Марта… Васильку, Алінко! Наша Марта прозріла. Тільки що Агнеса телефонувала, дівчина знову бачить.

Василь дивиться допитливо на доньку, схоже, вона це знала.

Аліна повернула мамі всі трави, обереги. Сказала, що Гонихмарник поїхав до Італії. Тож бідкатися вона тепер не має потреби. Якщо не вірить, може передзвонити Петрові, а ще краще – навести довідку в «Аеропорту». Там їй підтвердять, що пасажир Дякун відлетів учора пополудні в Рим.

– А приспати тебе, мамо, ми з татом мусили, щоб ти йому не натовкла на дорогу пику. Зараз я йду до Марти, потім до себе в майстерню. Можеш стежити за мною, перевіряти, телефонувати куди завгодно. Мені байдуже. Все! Па-па, батьки.

По Ірині видно, що та вірить. Та Аліна добре знає свою маму. Зараз засяде за телефон і все-таки переконається, що донька не дурить. Хай переконується, вона майже не збрехала.

Зараз не до цього. До Марти таки варто зайти, мама обов'язково перевірить, телефонуючи Агнесі. Та й показати свою типу радість чи здивування також слід.

У майстерні біля Сашка сидить Петро. Каже, що йому зателефонував якийсь хлопець, попросив його підмінити. От він і тут вже зо дві години. Сашко спить, не приходить до тями. По Петровій мармизі видно, хлопець наляканий. Аліна налякана не менше, але її мучить геть інше. Вона не може пригадати щось важливе, яке так запопадливо ховається від неї в пам'яті.

– Слухай, Петре, побудь ще із Сашком. Я піду зроблю собі каву, а то мої мізки закипають.

Петро ствердно киває головою. В очах приятеля співчуття.

Аліна робить каву з гвоздикою, так, як любить Сашко.

На очі потрапляє етюдник. Вона бере його в руки, відкриває. Між сторінками натикається на шовкову косицю й торопіє. Вона пригадала. Гори. Сон. Учора Сашко сказав їй, що у своєму сні ледве не залишився на Вершині світу. Господи. А ці гори, з її сну? То не Альпи і не Карпати, то – Гімалаї. Вона бачила їх в альбомі Реріха «Мій Тибет». Авжеж. Боже, яка дурепа. Гора Світу, Вершина світу, це ж не образний вислів! Гора Кайлас, гора свастики, центр світу.

Аліна включає Інтернет. Входить у пошукову систему Читає: «Поле Долини смерті всипане кістками – сюди ходять вмирати йоги, сюди ходять за осяянням, очищенням і отриманням таємного знання. Ось тільки повертаються далеко не всі і далеко не в тому психічному стані, у якому вирушали: вважається, що в Долині смерті душа проходить своєрідний суд, і грішне або безглузде життя тут обривається».

О, Господи!

Останнім часом вона так живе – інтуїтивно, і навіть у снах. Якби хтось їй ще півроку тому сказав, що таке станеться, інтуїція замість розуму – ніколи б не повірила. Але який інтелект, здоровий глузд у силі оце пояснити? Вона рухається навмання. Її Сашко зараз у пастці, і коли вона рушить йому на допомогу, хто зна – чи не залишиться в тій пастці навічно. Все має свою ціну. І воля також?

2. Правдива Легенда

Кохання – як вода – плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Леся Українка

Аліна підходить до вікна. Теленькають у голові дзвіночки. На дахівці жде її Юрко. Аліна знає, попереду дуже серйозна розмова. Бо прийшов час йому їй дещо пояснити, а не патякати вкотре про любов чи про машину світу.

Юрко підходить до вікна, сідає поруч на підвіконник. Такий, як завжди, не такий, яким бачила вранці. Той, вранішній, подобався більше, здавався справжнішим. Цей також поруч, але видається трішки чужим, як і годиться вічному.

– Аліно, перестань! Я – не вічний. Поки живе моє місто – живу і я. На жаль, і міста помирають, як люди, – ледь чутно говорить хлопець.

Аліна відчуває, як із серця тихенько виливається розпач та злість:

– Юрку, допоможи нам. Ти вже один раз допоміг!

– Я не допомагав.

– Як не допомагав? Сьогодні вночі.

– Я не допомагав! – з притиском говорить Юрко. – Ти сама все зробила. Я лишень спостерігав і пильнував, щоб інші не втручалися.

– Інші? Хто інші? – вона здуріє від тих запитань.

– Повір, тобі, Аліно, краще поки що не знати. Правила одинакові для всіх – ніхто не має права втручатися. То між тобою і між Ді…

Юрко несподівано затинається на півслові. Якихось пару секунд вони мовчать. Знову дурнуваті загадки і почнеться одвічна маячня про машину світу, тобто заскладну для її розуму. Тьху! Аліна майже скорботно промовляє:

– Між мною, кажеш, і Дідом? Бачу, що вгадала. Ну, нічого – здається, всі пазли врешті складаються в картину. Та начхати зараз на це, і на тебе, і на твою машину світу! – Аліна майже кричить. – Верни мені Сашка! Чуєш? Якщо не можеш допомогти, то хоч підкажи – що робити? Бо те місце, де зараз Сашко, – страшнюче. Звідти рідко хто вертає. Як туди дістатися?

– Так, як туди потрапив Кажан, – спокійно відповідає Юрко, наче не чує її люті. – Я тебе попереджав про небезпеку. Душа твого Сашка розривалася між двома клятвами: даною Гонихмарнику і тобі. Біда з чесними людьми. Душа заблукала чи, проходячи очищення, заблукала. Уже й сам не знаю. Думаю, що не випадково.

– Не випадково? Думаєш? Ти ж усе знав. Скажеш, ні? Не ховай очі. Мені байдуже, що ви з тим пришелепуватим старим замислили. Поверни Сашка, а то… Бо я не розлючена, Юро! Поки що! Тільки трішки сердита і раджу мене не доводити. Запитую чемно, майже: «Якого милого ти сюди приперся, якщо і не думаєш допомагати?» Знову мені будеш байки про велич любові розповідати? – Аліна сердито свердлить поглядом Юрка.

Тому стає не по собі:

– Я не приперся, а прийшов! – майже виправдовується Юрко. – Допомогти фізично не зможу. Чесно, якби навіть і хтів, бо я не всесильний. А ось розповісти дещо корисне – запросто.

Аліна його лякає, Юрко поруч із нею почуває себе майже як перед Дідом. Яблуко від яблуні… Декілька секунд обдумує, як почати розмову:

– Було це дуже-дуже давно. Жила собі в одному українському селі родина характерників. Ніхто не знає, коли і як вона взялася, тільки та сила завжди передавалася в родинному дереві – від батька синові, з передвіку чи що. Могло бути в родині декілька дітей, та то байдуже, бо сила сама вибирала, кому дістатися. Ішов час, міняв карту світу, нещадно шматуючи її. Та для родини характерників нічого не змінювалося. Вони вірою й правдою служили князям, потім козацькому війську. Для таких усе є робота. А сила та велика й могутня. Певне, знаєш, хто такі характерники?

Аліна ствердно киває головою.

– Багато чого вони вміли. – продовжує Юрко. – Потрібний чоловік той характерник, особливо у війську. Навіть колись спеціальні школи для отаких обдарованих дітей організовували, щоб вдосконалюватися. Ти ж сама знаєш, мало мати талант – треба його вдосконалювати. Це зараз ваші вчені довели, що звичайна людина використовує лише чотири відсотки своїх психічних можливостей. Характернику при народженні відкривалося аж 20, а навчання цю цифру стрімко збільшувало.

Але зараз не про це. Так от, заблукав одного разу козацький загін із характерником Остапом в одному з поліських сіл. Там гріх не заблукати, навіть сьогодні. Ти ж знаєш! І характерницькі штучки не допомагали, бо в тих прадавніх лісах діяли свої закони і владарювали власні сили. Їхали козаки, здавалося, добротною лісовою дорогою, і раптом вона просто щезла, розчинилася. Геть нічого не зміг вдіяти характерник Остап, сила його не слухала. Загін тиждень блукав пралісом, а вийти на дорогу чи хоч на котрусь живу душу так і не вдавалося. Ще щастя, що не потонули в болоті.

На сьомий день у лісі раптом почули ніжний прекрасний спів. Кинулися стрімголов вони на пісню і зустріли молоду вродливу дівчину. Аж роти повідкривали від побаченого. Русяве довге волосся, блакитні очі, чарівний голос. Правдива тобі мавка. Дівчина збирала чорниці і співала. Портрет дівчини тобі, Аліно, нікого не нагадує?

Юрко майже весело дивиться на Аліну і перечіплюється через її сердитий погляд:

– Красуня вивела загін із лісу до свого рідного села. Знесилені та зморені такою несподіваною вилазкою, козаки тиждень зализували рани. А характернику Остапу ну ніяк не йшла з голови ота дівчина-полісянка. Настав день від'їзду. Характерник Остап відмовився вертати додому. Попросив передати батькові, що згинув у болоті чи пропав, хоча знав – не повірить старий. Та знав й інше – і дня не проживе без дівчини. Хотіли козаки силоміць вести хлопця із собою. Та хіба з характерником таке втнеш? Перетвориться на кота чи сокола – шукай вітра в полі. Козаки допомогли своєму побратимові посвататися до юної полісянки Ярини. Як годиться, за звичаєм, може, не зовсім поліським, та щирим, українським. Козаків селяни вивели із села на центральний гостинець, і щоб повернутися назад і відраяти характерника Остапа, мови не було. Село зі всіх боків підпирав ліс. А поліська дорога – гонорлива та непередбачувана жінка – то з'являється, то зникає. Ось так. Зажив Остап зі своєю Яринкою в коханні та злагоді.

Страшенно лютував батько характерника Остапа, де ж це бачено – проміняти козацьку славу, гідність і надсилу на бабу! Прокляв свого сина старий. Обірвався начебто рід характерників, тому що через батьківське прокляття в родині Остапа не мали народжуватися діти. Та щось пішло не так. Бо, певно, у того, хто зветься Богом, геть інші плани. Кх-кх… Між тим, з того часу народжувалися з покоління в покоління в родині Остапа самі дівчата і то лишень однісінька дитинка.

– Юрко, – перебиває Аліна юнака, – отже, прокляття насправді існує?

– Як тобі сказати? Хм! Знаєш, Аліно, взагалі прокляття – то насправді лише побажання максимально сильного покарання за допущений гріх. Старий характерник вважав, що його син не тільки зрадив своїх побратимів, а й порушив четверту Божу заповідь – шануй твого батька і твою матір. Не думаю, що то було чисте прокляття. Швидше – бажання відплати за образу. Та через це рід сина Остапа жив лишень поборюваннями. Певне, старий характерник мав на меті геть інше. Та в поліському селі, окрім родини Градобурів, інших так званих нечестивців не знайшлося. Ось так зрикошетило. Та сила характерницька не змарнувалася, ні. По глупоті своїй у ті давні часи вважалося, що тільки хлопчики можуть ставати справжніми характерниками. Характерницьку силу треба вміти розбудити. Тож поки що вона розмінювалась на доволі легкі примітивні розваги. Дівчата ставали знахарками, звідкись знали назви невідомих трав, мов би ті трави з ними розмовляли, вміли лікувати травами, і то дуже добре. Звичайно, мама передавала талант дочці. Та то було зайвим, бо в дочці при зачатті вже жила сила. Прокидалася вона десь у шістнадцять-вісімнадцять років.

Та це не все. Оті Градобури. Гонихмарника просто вабила сила жінки-характерниці, хоча і він вповні не розумів, що тут до чого. Але мрія мати силу не полишала душу дводушника ніколи. Градобур чув ту силу, прагнув володіти нею. Жінка-травниця, вважаючи себе лишень знахаркою, бридилася дводушництва, відчуваючи нутром лихі наміри, темний підступний бік того. Гонихмарник мстив завжди однаково – зводячи зі світу чоловіків характерниць. Це не допомагало. Бо жінки виявлялися напрочуд вірними, навіть по смерті коханих. І досі тривало б оте поборювання, коли б одна з дівчат не закохалася в правдиву душу дводушника, а потім зуміла втекти від Градобура. Вона зберегла своїй дитині повноцінного батька. І донька, яка згодом народилася в люблячій родині, чи не вперше за всі роки бідування-митарств жінок-характерниць виросла в гараздах і в кохані, маючи в собі не тільки вроджену силу, а й любов двох батьків, що живило її силу світлом і добром. А це, я скажу тобі, дуже-дуже важливо. Та від долі не втечеш.

У житті доньки з'явився Гонихмарник. Але цього разу Градобур програв. Господар тіла закохався в дівчину. І вона в нього теж, на жаль.

– На жаль? – запитує Аліна.

– Так. На жаль для Градобура. Бо в дівчині прокинулася сила, і зупинити її вже не зможе ніхто.

– Ти думаєш, у мені є та сила? – перепитує Аліна. Декілька секунд вони мовчать.

Першою озивається Аліна:

– Мені в дитинстві мама розповідала стару легенду про козака, мого прапрапрадіда, якого покарав Бог за те, що той прокляв свого сина. І мені здається зараз, що це не зовсім легенда. Тому, скажи мені, друже, кого ти називаєш Дідом?

– Ти сама щойно відповіла. А я? Як завжди, банально – не маю права втручатися. – Юрко простягає руку. На долоні зелений дубовий листочок. На дотик холодний і м'який. – Ти – мудра дівчина. Поклади листочок собі до кишені, коли будеш подорожувати, він допоможе. Це щось типу компаса. Старий тебе жде.

Аліна роздивляється листочок, стинає плечима, кладе його до кишені. Коли підводить голову, на підвіконні порожньо, ніби нікого й не було. Тільки у вухах лунає знайомий передзвін, що віддаляється.

Дівчина стоїть якусь мить, обдумуючи почуте. Ото наговорив. Вертає назад у майстерню. Заварює собі мамин заспокійливо-сонний чай, щоб заснути, швидше заснути. Чай має пару хвилин настоятися. Треба піти подивитися, як там Петро із Сашком. Аліна підходить до вікна Сашкової майстерні, зазирає в кімнату. За кухонним столом, поклавши голову на схрещені руки, спить Петро. Поруч із ліжком Сашка на кріслі сидить Марта, спиною до вікна, і читає книжку. Сліпа Марта читає книжку, вірніше, Марта примусила Гонихмарника читати книжку. Це трішки розвеселило Аліну. Сашко спить. Пополотніле обличчя хлопця майже зливається з білою наволочкою подушки. І якби не чорні брови, що майже псують ту білизну, та темний сніп волосся то здавалося б, що то лише подушка. Усе без змін. Марта озирається.

– Привіт, Марто! Що ти тут робиш?

– Зателефонувала Петру, ти ж знаєш – я хвилююсь і за Сашка, і за тебе. Алінко, то я в усьому винна. Якби не…

– Перестань, Марто, ти не винна. Не картай себе. Якщо хтось має в чомусь себе звинувачувати, то тільки я. Марто, а як же тебе мама відпустила?

– Ніяк! Вона спить! Після мого чарівного прозріння-зцілення ніяк до себе прийти не може: то обдзвонює всіх знайомих, то хапається за валер'янку. Довелося дати їй заспокійливе у вигляді чаю від пані Ірини. – Марта посміхається.

– Марто, цим зловживати не можна, – майже весело говорить Аліна. – Але я рада, що ти поруч. Можливо, мені знадобиться твоя допомога. І допомога Гонихмарника.

– Згода! – Марта ствердно киває головою. – Алінко, тобі зараз так важко. Мені ж соромно зізнатися, але я майже щаслива, тому що можу знову бачити. Тому що поруч коханий, моя мама, ти.

Пауза. Трішки незручна пауза…

– А як себе поводить Градобур? – переводить розмову на інше Аліна.

– Ніяк! Мовчить! Наляканий! По-моєму, він не тільки тебе боїться, мене не менше, – відповідає Марта.

– Звичайно, бути жінкою – то новий досвід для Градобура. Коли виникнуть проблеми у спілкуванні, знай – я поруч. – Аліна розвертається, збираючись піти до себе:

– Я за чаєм. Зараз повернусь. Розбуди тим часом Петра. Аліна вертає до своєї майстерні. За чаєм і ще за чимсь.

Вона щось забула, інтуїтивно це відчуває. Але от що? Юрко говорив, що все не просто так, все взаємопов'язане.

– Полотна також, – говорить сама собі.

Так, «Двері» залишилися в майстерні Сашка. Слід взяти із собою «Пошматоване небо».

– Допоможи мені, Марто, візьми картину, а то з нею і термосом перелазити через підвіконня не зовсім зручно Аліна передає картину Марті і застрибує в майстерню Сашка.

Петро стоїть розгублено біля стола, чухаючи потилицю і незадоволено позіхаючи. Не знати, що йому нашептала Марта, та в хлопця настрій кепський. Йому вчорашньої чортівні вистачило, а тут друга серія вимальовується.

Аліна сідає за кухонний стіл, відкриває термос. Вона поп'є чаю і подумає. Часу на роздуми мусить вистачити.

Чай випито. Аліна торкається рукою свого оберега, і раптом трапляється те, на що вона і сподівалася. Вона знає, що їй робити.

– Так, Марто, Петре! Ліжко із Сашком сунемо на середину кімнати. Ось так. Добре. Мартушко, візьми два крісла і постав з обох боків ліжка. Там, де ноги. Угу! На них ці дві картини. Немає значення, яка справа, а яка зліва. – Аліна киває в бік «Пошматованого неба» і «Дверей». – Петре, стань позаду картини, за спинкою крісла, позаду цієї картини. Та ні! Позаду «Дверей». Можеш поки що не зажмурюватися.

Петро бурчить невдоволено щось собі під ніс. Зараз не до нього.

– Мартушко, слухай уважно! Ти маєш бути одним цілим зі своїм Гонихмарником, можливо, тобі доведеться робити те, що зазвичай роблять Гонихмарники. Не журися через те, що не маєш досвіду. У твого квартиранта його аж забагато. Слухай його інстинкти – вони не підведуть. Нічому не дивуйся, ні про що не запитуй. Я також зараз рухаюсь навмання, мов сліпий у чужій, навіть ворожій оселі. Марто, будь готова до несподіванок! Ти стоїш навпроти картин, щоб там не побачила, не лякайся і не дивуйся. Коли прийде твій час діяти, я дам знати.

Петро стоїть із жахливою гримасою на обличчі. Чи то верхнє світло так спотворило його лице? Тільки зараз його блідість гарно конкурує з блідістю шкіри Сашка.

– Петре, стоїш там і не рухаєшся. Руки поклади на картину Коли я крикну «Замкнути двері», просто перекинь її додолу» і все – просто перекинь, можеш навіть зверху сісти! І ні в якому разі не втікай, – суворо говорить Аліна.

– Не журись, Алінко, він не втече. Я простежу.

Страх холодними обценьками стискає Петрове серце. Заперечити або по-доброму огризнутися в Петра не вистачає сили. Ніколи не думав, що жінки можуть бути такими. Вони також бояться. Он у Мартусі руки тремтять, правда, це ледве помітно, стиснуті губи аж побіліли. В Аліни жоден м'яз на обличчі не здригнувся. Готична статуя – на обличчі все беземоційно пласке… Та то машкара – за нею заховано вир почуттів і навіть страх, готовий вирватися на волю. Тільки він буде вириватися не переляканим зайцем, а щонайменше торнадо – це факт. Він учора переконався.

Аліна відчуває – чай починає діяти. Вона лягає поруч із Сашком, правою рукою міцно стискаючи оберіг. У лівій затиснуто дубовий листочок, що його дав Юрко. К-о-м-п-а-с… Втома важким обрусом опускається на повіки. Аліна засинає.