Текст книги "Гонихмарник"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

РОЗДІЛ III

1. Талалайко і флояра

Так знай, що став я Місяцем твоїм,

так знай, що я не сходжу із орбіти

з пори, що згасла у космічній млі

й передувала сотворінню світу.

Євген Гуцало

Літній вечір підступно, мов наполегливий коханець, підкрадався до землі, ніжно пестячи її тіло. Вона, натомлена та знесилена за день, піддавалася його шалу й пристрасті. Врешті ця божественна історія закінчувалася одним – над містом бриніла музика кохання, змішана з пахощами акацій. Вулиці старого міста заполонили закохані пари, просто пари, одинаки, які шукали своє кохання чи просто гуляли.

Ось у такий вечір потрапила Аліна, відчинивши вхідні двері бібліотеки Драгоманова. Коли сідала за широкий стіл читального залу, який навіював сон і таку неперевершено-довершену тугу й нудьгу, сонце стояло в зеніті. І ось, мов за помахом чарівної палички, через енну кількість годин сонячна зірка скотилася за горизонт. На її місці з'явилося не менш привабливе світило – місяць. Сьогодні він майже вповні. Однак за світлом ліхтарів великого міста його ледь помітно.

Аліна самотньо брела тісними львівськими вуличками. Вулиці далеко не порожні, одинокою чи загубленою себе не почувала. Початок літа, місяць вповні і місто вповні! Гарно! Солодко вдихнула аромат старої акації, яка росте під її будинком. Той аромат витав весільною фатою не лише над будинком, він заполонив усю вулицю. Біля під'їзду на лавці сидять вартові, бабуні-солодуні, які, гріючись у променях одноокого корсара-ліхтаря, прискіпливо і критично проводжають її своїми причепливими поглядами, вдавано медово солодко посміхаючись на чемно кинуте «Добрий вечір!». Коли двері під їзду з гуркотом самостійно закриваються, то з'являється така жадана нова тема для балачки.

Майстерня нагріта, мов гаряча пательня. Сонце сховалося, і, здається, Аліна знає куди. У її майстерню, очевидячки. Аліна похапцем розшторює вікна та відкриває їх навстіж впускаючи вечірню прохолоду вечора у свою оселю.

З неба підморгує весело Талалайко-Місяць. Так його називає тато. Коли його запитала: «Чому Талалайко?», то відповів: – Ніби й світить, але позиченим світлом. Світло його не гріє. Ніби такий близький, однак не дістанеш. Багато обіцяє і нічого не робить. Талалайко.

Аліна не вмикає в майстерні світло. Вона перелазить через підвіконник. Мить – і вона на власному розкішному «балконі». Вірніше, відтепер майже на власному. Сьогодні він ще її: і це темне небо, і цей красень Талалайко. А завтра чи післязавтра поруч з'явиться нестерпний сусід. Ой, не дури себе, Аліно, який там нестерпний!? Він тебе зацікавив, признайся хоча б собі. Як малу дитину гарнюсінька порцелянова фігурка. Тільки невідомо, хто першим розіб'ється на друзки. Вважай. «Ану, цить!» Затуляє сама собі рота і краєчком ока зацікавлено позирає в бік сусідського вікна. Там темно і тихо. Трішки розчарована. Під ногами втомлена від сонця дахівка віддає вечору своє лагідне тепло. Дівчина зручно вмощується на неї й закидає догори голову. Аліна любить розмовляти із собою. А що тут такого? Для самопорозуміння це навіть корисно:

– Боже! Яка краса! Такий величний і такий безмежний світ у долонях Бога.

 
Мій антисвіте з дикими ногами,
Із роздівоченими стиглими грудьми
І стиглими вигинистими стегнами,
Прости мене, помилуй і врятуй!
 
 
Мій антисвіте з чорним животом,
З чернечо-чорно-чорними губами,
Із міріадами незвіданих галактик,
Які ховаються в тобі і клекотять…
 

З куточків пам'яті вистрибує чомусь саме цей вірш Вінграновського. Майже в тему. А ніч пахне акацією й літом, і ще недоспілим зеленим яблуком, якому належить почервоніти й налитися по вінця сонцем і соком… пізнання. Ото закрутила! Явний перебір! Аліна відчуває, що від споглядання неба у неї затерпла шия. Дівчина лягає на теплу поверхню даху і дивиться в небо, уявляючи себе маленькою яскравою зірочкою поруч із Талалайком.

Вона часто згадує гори, коли ось так роздивляється небо. Карпати! Там зірок у сто разів більше, аніж у львівському небі, і видаються вони яскраво-вогнистими і таки живими, бо розмовляють між собою, бесідують із Талалайком, а можливо, й із землею. Коли вмієш слухати і «маєш бурхливу уяву й багату фантазію» (слова тата), можна таке почути… Вони раніше щороку всі вкупі, тато, мама й вона, частенько їздили в гори. Це було прегарно. Влітку завжди жили в наметах. Лежали біля ватри в спальниках під відкритим небом, коли не було дощу, рахували зірки, даючи сузір'ям власні назви. А що? Насправді ніхто не знає, які у них імена. Тато завжди починав розповідати напіввигадану казку-легенду, потім вони з мамою дооповідали її на власний лад. Аліна після закінчення школи вирішила, що це вже зовсім не по-дорослому – відпочивати вкупі з батьками. Ой, як вона зараз про це жалкує! їй так не вистачає цих нічних татових казок-оповідок. А татко з мамою далі їздять у Карпати, вже без неї. Однак мама кожного разу наполегливо просить Алінку гайнути з ними. Та якщо один раз назвався грибом – залазь у кошик. Дівчина щоразу відмовляється, лаючи себе подумки за це. Мама вертає з тої подорожі завше такою щасливою. Здається, що у неї навіть колір очей змінюється. Блакить неба вбирає в себе розкішної хвої Карпат, і мерехтять мамині очі смарагдовим блиском. Можливо, то уява художника щось трішки домальовує? Якщо і так, то зовсім трішки.

Аліна запитує в неба:

– Талалайку мій красний, чи не хочеш послухати казку? Що моргаєш, хочеш? Тоді не дмися, небораче, та слухай, ледащо, або, як каже мама, нездалисько.

На найвищій Карпатській горі, що шапкою своєю підпирає небо, у ті давні казкові часи, коли люди молилися Сонцю Всевишньому, у прекрасному світло-блакитному палаці, зітканому зі струн пташиного співу, жила Панна. Очі у неї – озера привітні й глибокі, руки – тендітні й граційні, мов лебідки крилята, стан гнучкий та стрункий, мов ота смерічка над гірською річкою, волосся золотіше від променів сонця, губи – корали, бровенята – стріли. Коли посміхалася, то квіти зачудовано розквітали. Коли говорила, від мелодики слів співала трепетно земля. Йой, не давала краса ця легеням в усій окрузі ні сну, ні спокою. Навіть Сонце Всевишнє задивлялося на вроду дівчини. З небажанням ішло спати і вставало зарано, щоб зайву хвилину помилуватися красою Панни.

Така була та Панна мила й гожа, мов у лісі рожа. Та часто краса та пиха ходять поруч. Панна красна нікого не кохала. Вона вранці вмивалася ранковою росою, втиралася рушничком, подарованим вітром і зітканим із найтонших павутинок бабиного літа, снідала нектаром із ружі, який до столу приносили бджілки-трудівниці, і йшла до річки гірської. Вона годинами милувалася власним зображенням у свічаді ріки, не в силі відвести погляду від чару власних очей і від краси шовкового волосся та черлених губ. Легені щоденно приходили до річки з надією, що красуня подарує хоч комусь із них погляд чи бодай слово. Та Панна мовчала. І лишень коли Сонце заходило в браму вечора, збираючись на спочинок, вона відводила погляд від води і йшла додому спати, мріючи про ранок, який їй подарує щастя дивитися на себе. Жаль і сум наповнили гори Карпатські. Дівчата й молодиці марно ждали своїх чоловіків та наречених додому. Вражені красою Панни, ті так і зоставалися скніти на камені, щоб назавтра знову зобачити її, жадану. Ось так, Талалайку, друже мій! Хочеш почути, що далі було?

– Хочу! – чує зовсім поруч юнка спокійний голос. Аліна сполохано сідає, роззираючись навкруги. Намарно, довкола порожньо, тільки внизу не спить невгамовне місто, шумить, бешкетує, глузує. А тут лишень Місяць-Талалайко, глибоке небо і зоряні віночки. Нікого. Здається, це її уява домалювала той голос.

– Хочеш? Невже! – вона ніби продовжує обірваний діалог. – Тоді слухай уважно далі.

Аліна знову лягає на теплу дахівку й веде своєї:

– Плакали-ридали, Талалайку, матері за синами, дружини за мужами, сестри за братами, дівчата за нареченими, гори й оселі за ґаздами. Молилися спраглі душі до Сонця, щоб воно врозумило чоловіків непутящих і вернуло їх додому. Та Сонце також тужило закохано, не помічаючи сліз та ридань.

– Панно моя красна! – шепотіло Сонце з неба, лагідно торкаючись своїми промінчиками голівки вродливиці. – Глянь на мене хоч одненький разочок, дай надію на твою ласку. Що тобі подарувати, моя згубо? Проси, що заманеться. Світи, планети, моря, океани, золото, смарагди – все складу до твоїх ніг заради посмішки однісінької, заради слова ніжнесенького.

– Ой, ти, Ґаздо Всевишній! Не потрібні мені твої дари, що мені з них, я й так майже щаслива. От коби ти могло не йти спати, а й вночі світило, то би серце моє втішилося. І тоді лишень тобі одному усміх свій я буду дарувати і ласки приймати.

Задумалося Сонце над таким дивним проханням Панни. Затьмарила краса йому розум, і вирішило виконати бажання вродливиці. І настав на Землі бардак. Хі-хі, перепрошую, то ж казка. І настав на Землі безлад. Над Карпатами й над тією землею, що навколо гір, був день. На іншому боці писанки Землі панувала глупа ніч. Та Сонцю байдуже. Воно з трепетом чекало хоча б лагідних поглядів коханої Панни. Та Красуня була надто зайнята спогляданням свого відображення в річці гірській. Забула наніц про ті обіцянки, які давала Сонцю. Минув день, минув тиждень, збіг місяць.

А Панна безупинно милувалася власною вродою, не в силі відірвати очей від свого зображення у воді. Розсердило ся Сонце на Красуню, побачивши у воді ріки всю пиху і гординю її… Розгнівалося Сонце красне і на себе за таку глупоту власну. І от коли Панна спочивала в палаці, вхопило спересердя гору, на якій жила дівчина, і закинуло її разом із Панною високо в небо. Та Панна навіть не прокинулася від гуркоту, що зчинився при цьому. Красуня мала міцний сон. І лишень тоді зрозуміла, що щось не так, коли не знайшла вранці річки-свічада. Сиділа Панна на горі високо в небі і гірко ридала – вона не побачить більше себе, не зможе милуватися власною вродою. Бідна-бідна! Пожаліло Сонце Панну, воно досі кохало її, подарувало красуні коромисло барвисте і два відерця. Коли Панна на небі плаче, збираються хмари і на Землю падає дощ. Тоді вона простягає з небес коромисло-веселку та зачерпує з рік чи озер водиці в свої відра і несе до своєї оселі-Гори. Вірить, що ось так зможе начерпати води й створити озеро чи річку, тобто дзеркало для себе. От і носить вона водичку у відерцях.

А Панну з коромислом ду-у-у-же добре видно при повному місяці із землі. Бігає вона, бідолашна, і досі зі своїми відерцями туди-сюди, носить воду. То що, Талалайко, чи файну казку я тобі повіла про тебе ж?

Аліна підморгує місяцю і дзвінко сміється. Їй зараз так хороше, так легко…

Вона встає й прямує до вікна. Раптом помічає на темному затіненому тлі сусіднього вікна чийсь ледь помітний силует, і вчувається скрипіння сусіднього вікна. Придивляється уважніше – ні, примарилося. То вітер. Перепрацювалася. Час спати, бо завтра екзамен і купа різних справ. Вона востаннє махає рукою в бік місяця:

– Бувай, Талалайку! Бувай!

Коли Аліна повернула наступного дня ввечері з Академії додому, то застала у майстерні маму. Та сиділа біля вікна, заплівши руки на грудях у хитромудрий вузол, закинувши ногу на ногу, і дивилася на її картину. Ірина настільки була заглиблена в себе, що навіть не почула доволі гучного скрипіння вхідних дверей.

– Сервус, мамо! – гукнула з порога донька.

– Доброго дня, доню! – якимось загубленим голосом прожебоніла мати.

– Щось трапилося? Ти якась дивна! – перепитала Аліна.

Ірина сиділа бліда та, здається, наче чимось сполохана.

– Та ні. Все гаразд. Ця спека мене доконає. У тебе сьогодні добряче за стіною шуміли. Нещодавно припинили. Можливо, закінчили. Як екзамен?

– Супер! Ніяких проблем, все чітко.

– Молодець! А ми тут кондиціонер тобі поставили, – промовила Ірина, – літо обіцяє бути гарячим. Тепер не розтанеш. Тато пішов раніше. У нього засідання худради. Я залишилася показати тобі, як кондиціонером користуватися, – й Ірина кинула рукою на металічне одоробло, яке хизувалося своїм полиском біля вікна.

Мама давала Аліні вказівки, про всяк випадок залишила інструкцію до чудо-техніки і чомусь поводила себе з дочкою, мов лікар зі смертельно хворим пацієнтом. Аліна нашорошилась. Що це з мамою? Після того, як побачила цю картину, мов із глузду з'їхала…

Сиділи, пили чай. Мама принесла свій, не любила вона куплених! Тато за таку ось слабкість мамину самостійно вигадувати чаї і не тільки, жартома називав дружину травницею. Ірина роздратовано шикала на чоловіка і просила так більше не говорити, не забивати дитині голову різними не билицями. Хоча «догнати», що то за небилиці і чого такого дивного і в слові «травниця», дитина не могла. Скільки себе пам'ятала Аліна, її ніхто ніколи таблетками не лікував Постійно різні відвари, інгаляції травні, навіть зеленки чи йоду в хаті не було. Для чого, коли мама вміє робити чудодійні мазі на всі випадки життя. Правда, з лікарнею все-таки вона мала справу – двічі. Татові зробили операцію на апендицит, і Алінка його там провідувала. Другий раз у десять років, коли вони їхали на Шацькі озера відпочивати, дівчина вмудрилася дорогою отруїтися морозивом. Мама вдома забула свою «травну чудо-аптечку», а дорогою щось «заварити путнє неможливо» – слова мами. Тож довелося заночувати в районній лікарні, вже й забула, що то за містечко. Добряче тоді промили шлунок. А так завжди мамині трави ставали у пригоді – від застуди, грипу, ангіни.

Близькі приятелі батьків також часто-густо зверталися до мами, коли вже офіційна медицина зовсім не допомагала. Любов мами до високої моди та зілля – дивна суміш. Та то виглядало збоку лишень як невинне хобі такої собі гонорової львівської пані, надаючи Ірині природнього шарму.

Аліна інколи замислювалася – чому воно так? Трави-мурави навколо повно, та не кожен на ній знається та й ще отак майстерно, як мама. Тато пояснював це раціонально. Не кожен вміє вправно малювати, вірші писати, на скрипці грати, треба мати хист. Задумалася. А може, і в неї є той талант? Га?

Одного разу Аліні самій закортіло навчитися підбирати трави так, як це робить мама. Мов талановитий художник поєднує на полотні різні барви так, щоб картина тішила не тільки око, а й душу. Тож одного разу попросила маму, – здається, Аліні тоді було літ п'ятнадцять, – щоб навчила і її отих премудростей травних. Мама саме чарувала над черговим своїм варивом. 3 великої купи м'яти, що лежала на столі, вона вибрала дві стеблинки. І поклала Аліні по одній.

У кожну руку. Запитала: «Що відчуваєш?» А що вона могла відчувати? Запах м'яти, однаковісінькі гілочки, все. Ну, хіба одна виглядала більш реально, ніж інша, і була на дотик трішки тепліша. От і сказала, що права стеблинка виглядає трішки менш реально від лівої, змазаної. Повторили цей експеримент разів п'ять. Мама кожного разу тільки кривилася.

Видко, Аліна ні разу чогось там не вгадала. Згодом виявилося, що одна з двох рослинок, запропонованих мамою, була всередині хворою і в ліки не годилася. То дівчина мала б відчути руками. Мама із сумом похитала головою і сказала: «Тобі ще зарано, не час. А може, то й на краще?» Що на краще? Аліна так і не зрозуміла. Можливо, зараз спробувати? А з іншого боку, вона вже має талант художника. Два таланти – то вже перебір.

Мама розпитує про навчання, про друзів, про хлопців. Останнє розсмішило Аліну.

– Мамо! Перестань із мене витягувати інфу. Що тебе цікавить? Чи є у мене хлопець? Нема! Просто з ким-будь не зустрічаюсь, а попадаються одні йолопи, або, як ти кажеш, нездалиська та маруди.

Раптом несподівано Ірина злітає з крісла так стрімко, що те аж перевертається. Жінка підбігає до картини, хапає її та починає істерично трусити нею і верещати:

– Тогди повідай мені, дитинойко, шо тото всьо значить? Чуєш! Шо? То не простяцькі химерики, не. Тоді шо то, дитинойко?

Аліна здивовано дивиться на матір. Ірина з літературної української перестрибнула на діалект. Жінку трусить, по щоках течуть сльози.

– Мамо! Ти що? Мамо! – Аліна перелякано підбігає до Ірини, обхоплює її своїми руками, ніжно пригортає до себе, мов маленьку наполохану школярку, гладить по волоссі й ніжно цілує в голову.

– Мамо! Тихенько! Матусю! Це тільки картина. Мені вона наснилась. Інколи таке буває. І в художників, і в письменників, і в поетів, і навіть у вчених. Он Менделєєву його періодична система приснилась. Рафаелю – Мадонна, Це тільки сон, мамо! Якщо вона тебе лякає, я її подарую комусь або продам. Тільки не плач, – шепоче спантеличена Аліна.

Ірина поступово заспокоїлася. У словах Аліни було стільки терпіння й ніжності. Мати розуміла – дочка не бреше.

– Алінко, ти носиш сонечко, що я тобі подарувала? запитала Ірина, витираючи долонями сльози, змішані густо з косметикою, що текли так рясно.

– Ношу, мамо! – Аліна дістає з-під футболки срібний ланцюжок із кулончиком у формі сонечка.

Мама точно не при собі. До чого тут сонечко?

Ірина подарувала його доні, коли тій виповнилося сім Сказала жартома, що це оберіг, і чомусь взяла з дівчини тверду обіцянку його ніколи не скидати, навіть у ванній. Аліна завжди дотримується обіцянок.

Усередині сонечка була порожнеча. От Ірина й заповнила її оберегом, зробленим за бабусиним рецептом. Аліна любила чіпляти на себе всілякі брязкальця. Однак сонечко ніколи не скидала і цілком підсвідомо ховала його від сторонніх очей під одяг.

– Доню, пообіцяй мені, що в жодному разі, ні за яких обставин його не скинеш, – благала Ірина.

– Обіцяю.

– Навіть у душі?

– Навіть у душі.

Треба поговорити з татом. У мами дійсно якісь проблеми.

Вони ще декілька хвилин потеревенили про те, про се. Аліні вдалося трішки й розвеселити маму. Та навіть пішла у ванну поправляти косметику на обличчі. Забринькав «Океан Ельзи» з мобільного мами. Телефонував тато. Ірина поспіхом зібралася й пішла, ніби встидаючись того, що тільки-но істерично ридала, чи боялася, що донька почне про щось випитувати і їй доведеться виправдовуватися. На прощання поцілувала Аліну і прошепотіла:

– Доню, знай, якщо тобі буде потрібна порада, чи допомога, або потреба з кимсь просто поговорити, без причини, я завжди поруч.

Аліна у відповідь тільки ствердно кивнула головою. Мата ставала якоюсь геть іншою. Та крига непорозуміння між ними, що стільки літ наростала, множилася й готова була перетворитися на вічну мерзлоту, зникла. Так інколи після ЛЮТОЇ й довгої зими приходить весна. Звечора гуляє віхола, тріщить мороз, а на ранок раптом всім своїм єством відчуваєш – прийшла весна. Повітря пахне нею, небо дихає нею, природа марить нею. Падають із неба перші теплі сльози весни, зрошують щедро землю, та проганяють геть і віхолу, й морози, та випроваджують до наступного року зиму. Так і в них із мамою. Крига скресла.

Мама пішла. У майстерні приємна прохолода від кондиціонера, трішки незвична, чужа. Вона заповнює ледь чутним шепотінням весь простір кімнати, згори донизу. Дівчина підходить до мольберта. Торкається кінчиками пальців полотна і відчуває, як усередині починає наростати трепетна й гаряча хвиля, готова в будь-який момент вирватися на волю й пролитися веселкою фарб і звуків. Десь ззовні починає лунати музика. Гомінка і тиха водночас, насичена густиною барв і разом із тим ніби розірвана хвилями гірських шпилів. Там за вікном хтось грає на флоярі, терпко й зачудовано, ніжно і стрімко… Музика гір звучить над містом, розповідаючи йому про шпилі, що підпирають небо, про бистрі потічки, про густі ліси, про мочари і про світ, який населяють, очевидно, не тільки люди.

Аліна обережно, щоб не сполохати чар музики, відхиляє штору й визирає у вікно. На теплій поверхні дахівки стоїть Кажан у півоберта до її вікна та, закривши очі, грає, ніби вправний митець, виписуючи барви своєю флоярою, наповнюючи світ звуками і втіхою.

У грудях дівчини шалено калатає серце. Та хвиля, що так стрімко наростала всередині, стає ще більшою і нарешті заполонює собою все її єство. Аліна тремтячими руками бере до рук пензлик, відкриває фарби, вона вже не належить собі. Той шал, той азарт, музика, які заполонили її ізсередини й підперли зі всіх боків, раптом стають цілістю і виливаються на полотно. Аліні зостається, мов на дитячій розмальовці, обвести, зафарбувати ті лінії, ті образи, слова, звуки які вихлюпнула її уява. Аліна диригує пензлем, а флояра то сполоханою пташкою, то Жар-птахою звучить зовсім порух, краючи серце, напоюючи його цілющою водою. Аліна заглиблюється у світ фарб та образів, а музика флояри переплутується з музикою літнього дощу, тихого і погідного.

Ірина дивиться на ніч через вікно своєї спальні. Дощ. Тихий, рівний, літній.

«Мов кожна його стежечка до землі пестливо вирівняна!» – вривається спогад.

Василь пригортає дружину до себе й палко шепоче:

– Чуєш, кохана, як співає цей дощ, мов музика флояри.

– І я, здається, знаю, хто на ній грає, – ледь чутно шелестять Ірині губи.

Вона знає хто. Однак цього разу щось пішло не так. Її донька не була схожою ні на закохану дурепу, ні на перелякану до непритомності. Навпаки, вона відчувала в Аліні силу і впевненість у собі, набагато більші, ніж колись мала сама. Аліна набагато сильніша за неї, за її матір, навіть за бабусю. Поруч із донькою та нею завжди був люблячий батько та справжній чоловік. Наразі зрозуміло одне – Аліні поки що той, з двома душами, байдужий. А вона йому? З огляду на дощ – ні! Вони зустрілися. Вона певна, що зустрілися. І де? Сила землі та неба – там, де небо заступають кам'яні вершини будівель і його майже не видко, а під ногами замість трави, квітів та роси, – штучна дорога. Що він робить у цих джунглях із бетону та асфальту? Те ж саме, що травниця-знатниця, очевидно. Втікач, як і вона? Та це не її Гонихмарник – Ірина знає напевне, це – чужинець. Її залишився в тілі Ігоря, майже замкненим і безвільним.

Це зрештою вберегло її від переслідувань. Хоча, що там кривити душею, як вона потерпала, що зрештою все знов піде не так і він її наздожене, вистежить. Після невдалого повернення в тіло Ігоря, дводушник був добре дезорієнтованим, А ще кажуть, то дрібниці, як крутитися – за Сонцем чи проти нього? Бабуся це добре знала! Вернути в тіло, яке повернуте обличчям до ночі, майже вирок для дводушника. А вона ще шпетила Діму із Сергієм за це, бо жаліла Ігоря. Не буває зла, яке б на добре не вийшло. Ох і не любила колись тої приказки, а якщо поміркувати?

Як Ірина оберігала Алінку від усього того. З часом «дотьомбала», що на світі не один дводушник. Була майже впевнена – це талант знатниці-травниці притягує дводушників. От і не стала доньку вчити своєму ремеслу. Хоча сама не могла противитися потягу до землі, до трав. Як тільки не намагалася. На щастя, оточуючі сприймали це як хобі. Тільки Василько знає правду. Пригадує, як Алінка одного разу наполегливо попросила навчати і її розмові з травами. Так і сказала. Ірина випробовувала доньку. Напередодні Василько привіз з етюдів на Сколівщині м'яти. Трава була всяка – і зболена, і втрачена, і хвора, і здорова. Тож мусила перебрати. Здорову – на ліки, змарновану – на волю. Вирішила перевірити таким чином доньку і вжахнулася. Донька жодного разу не помилилася. Це було неймовірно! Таке чуття до Ірини прийшло з роками. Алінка ж, не замислюючись, у п'ятнадцять років вправно читала одним дотиком долоні до трави її сутність. Слава Богу, що донька це сприйняла, мов вирок – вона бездарна. Але такий талант не приспати, не знищити. Зараз дівчина заглиблена в мистецтво, у світ книг, полотен. Та Ірина інтуїтивно відчуває, що скоро дівчині стане там затісно. І річка вийде з берегів, і греблю прорве. І ще як прорве! Заховати чи затерти дане Богом неможливо.

Ірина дивиться у вікно і плаче разом зі своїм містом.

Дощ падає і співає, співає і падає.

Гонихмарник грає на флоярі.