Текст книги "Гонихмарник"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

Усі сиділи навколо багаття, уважно слухаючи Аліну. Було чутно її спокійний та розмірений, трішки сумний голос і тріскіт ватри. Такого сердитого звернення до Кажана ніхто з присутніх не зрозумів. Та всі змовчали, бо то, певне, розмова між тими двома, щось таки відбувається між ними. Морва підморгнула по-зрадницьки Аліні. Аліна обвела поглядом гурт слухачів, посміхнулась сама собі і повела далі:

– Ґазда переніс весь куплений крам до свого воза, розплатився з дідком щедро, аж раптом побачив у руках старого щось червоненьке і лискуче, мов наливне яблучко. Старий ніби навмисно вертів ним. Ґазда поцікавився, що то?

Дідуган поставив собі на долоню дерев'яну фігурку чортика. Чортик був червоненький, гарнюнький, з маленькими чорними ріжками, з довгим хвостиком. Дід натиснув знизу під фігуркою на ґудзик, і чортик ожив. Закрутив головою, показуючи маленького червоненького язичка панові, і завертів хвостом. Через деякий час зупинився. Дідок це повторив пару разів. Ґазді цяцька дуже сподобалася. Дивно, але дідок цяцьку просто подарував. Як дарунок оптовому покупцеві. Тобто не взяв за неї грошей. Вже вдома Ґазда скрушно чухав потилицю, думаючи, нащо стільки непотребу накупив. А що, здогадалися, що то за дід був? Вірно – дідько!

Цяцьки, куплені на базарі, виявилися справжнім мотлохом. Палиці дощів не приманювали, Кажане, – й Аліна знову рвучко і люто зиркнула в бік хлопця, – мушлі-дудульки Марічейку ніжнішою не робили. Навпаки, після його концертів вона нарікала на жахливий головний біль. Кухлі також були несправжніми, бо ті паничі, які пили з них, продовжували задивлятися на його жону. А от чортик виявився навіть дуже потішним.

Одного разу до Ґазди зайшов сусід Павло, а Ґазда жартома взяв і показав йому чортика. Йой, що тоді почалося! Павло впав на коліна, почав хреститися і молитися. А Ґазда жартома і бовкнув: «Чорт на тебе не перестане гніватися, поки ти в мене на городі не відробиш». Селом пішла недобра слава, що Ґазда знається з нечистим. Його після цього ще більше боятися стали і вже батрачили на панка задурно, побоюючись гніву бісівського. Ґазда не міг натішитися своїм новим приятелем. Він навіть спав із ним, говорив до нього, бо, дякуючи йому, робився ще заможнішим. Ґазда настільки полюбив свого нового друга, що враз стало байдуже, коли його жона втекла з їхньої спальні через чортячу мармизу та повиносила з оселі всі образи. Дарма! Він-бо з кожним днем ставав все багатшим і багатшим.

Та ось одного разу до двору Ґазди навідався його запеклий ворог, колишній наречений Марічейки Іванко. Він прийшов за платнею, пас ґаздівську отару на полонині. Жадібність Ґазди не мала меж. Не хотілося панку віддавати гроші легеню. І він показав Івану фокус із чортиком. Дивно, Іванко не налякався і продовжував вимагати плату за роботу. Нічого не вдієш, подибав засмучений Ґазда до хати за грішми. І тільки-но ступив до оселі, впав навколішки перед фігуркою нечистого, мов у церкві перед образами, і почав благати допомоги, щоб обшахрувати легеня. За це ладен зробити все, що той попросить. Чортик, отой дерев'яний, просив небагато – мізер: душу й можливість жити в тілі Ґазди скільки заманеться в обмін на безсмертя, силу та вдачу. Ґазда погодився. Що йому зможе вдіяти якась там дерев'яна цяцька?

Пан стояв на подвір'ї і люто стискав за горло переляканого Іванка – це плата чортові за силу, передану земному чоловіку. Коли з хати вибігла перелякана Марічейка, Іванко лежав мертвий. А Ґазда-чорт зареготав – віднині він нікого не боявся, вважаючи себе могутнішим від усіх, бо тому ж хлопцеві не поміг його Бог, у якого він благав перед смертю допомоги. Ґазда глипнув на свою жону і раптом побачив, що краса її від часу змарніла, очі вицвіли, коси потьмяніли. То чорт зняв із його очей полуду, тобто кохання. Зрозумів Ґазда, що всесильному владиці потрібна жона під стать йому – красна, молода, щонайліпша. Завтра він приведе на се подвір'я молоду жону – найвродливішу в околиці, шістнадцятирічну Оксану, сестру того самого Иванка. Не захоче йти по-доброму – приволоче силою. Хто зможе противитися нечистому? Припала Марічейка до тіла коханого і гірко заридала. Лилися ті сльози чистою водою, і не могло ніщо спинити цього потоку, бо біль її був таким великим, як сі карпатські гори, а любов до загубленого була такою сильною, як любов Землі до Сонця. Плакала-ридала Марічейка за своїм коханим, якому нікди не належала тілом, але завше душею. І змилувався Господь над закоханими.

Вранці люди, які прокинулися до праці, тільки зойкнули. На місці ґаздівського обійстя, багатого й розкішного, розкинулося широчезне озеро. Врода його зачаровувала. Плесо озера було синє-синє, мов очі Марічейки, водиця в озері чиста-чиста, мов дитяча сльоза, навіть трішки солонувата.

Якусь мить всі сиділи мовчки, продовжуючи дивитися на Аліну, немов би вона ще щось мала б додати до сказаного. Дівчина мовчала.

– Я, я знаю, що то за озеро! – промовив Сергій, – то Марічейка, так, Марічейка?

– Вірно, Сергію! Марічейка, яка стала озером. Поховавши під своїми водяними обіймами й осоружного Ґазду з його багатствами, і того, кому пан свою душу продав, – і Аліна чомусь люто дивилася на Кажана, ніби то він був тим Ґаздою, а хлопець опустив очі додолу.

– А знаєте, те карпатське озеро і насправді таке красиве, як і твоя казка, Аліно, – замріяно говорить Данило. – То кохання може все, дівчата, чи лише в казках?

– Якщо воно справжнє – так. Та це лишень казка, хлопці, вигадана й розказана на ніч казка. Химера! Добраніч усім, – Аліна встає та йде спати. Продовжувати далі теревені на тему кохання не хочеться.

Бо то все казка, просто казка, розказана кимось на ніч.

4. Шовкова косиця

Я і в думці обняти тебе не посмію,

А не те, щоб рукою торкнутися смів.

Я люблю тебе просто – отак, без надії,

Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.

Василь Симоненко

Вранці Аліна прокинулась із відчуттям, наче хтось шарпає намет і хоче його перевернути. А ще вона тремтіла від холоду. Напевно, надворі похолодніло. Данило з Морвою міцно спали в обіймах одне одного – цим точно не холодно. Доведеться вилізти з намету й спробувати зігрітися бігом.

Світанок ніжно і трепетно торкає голівки гір своєю молочною барвою, а навздогін йому підкрадається розкуйовджене вітром бузково-рожеве. Аліна стоїть із розкритим від подиву ротом. Слабкі, несміливі дотики сонця пестять землю, ніби дбайлива матуся, – обережно, щоб не сполохати рідну дитинку після солодкого сну. Красиво, як тут красиво. Ось куди треба частіше приїжджати на етюди, і вона раптом згадує, що в неї із собою папір й олівці. Можна зробити замальовки.

Аліна забуває, що ще кілька хвилин тому їй було холодно. Вона дивиться в очі сонцю і не мусить для цього задирати голову. Вона зазирає йому в очі, навіть трішки згори, а воно, борсаючись на сході з приклеєним за небокрай останнім промінчиком, вперто прагне відштовхнутися від землі, щоб покотитись блакитним полем.

Аліна настільки перебуває в тому шалі «віч-на-віч» – вона і сонце, що й не зауважує, як прокидається їхня ватага.

За її спиною, майже не дихаючи, прилаштувався Сергій, не зводить очей із пальців Аліни. Згодом до нього приєдналася й Морва. Кажан сидів трішки віддалено від усіх. Йому було байдуже, що вона там малює, він дивився на неї…

І тільки Данило, сердито бурмочучи й називаючи всіх ледарями, розпалював багаття, приставляючи воду на чай.

Без пригод спустилися з гори. Сергій і далі продовжував розважати всіх анекдотами та небилицями. Та цього разу він, мов приклеєний, ішов слідком за Аліною. І зовсім не зважав на похмурість Кажана, який дуже нервово сприймав таку поведінку приятеля. Сергій добродушно продовжував вважати Кажана хлопцем Світлани, тому дивну поведінку товариша списував на поганий настрій. Морва підморгувала Аліні, невпопад пирхаючи від сміху, коли Сергій аж надто театрально намагався розсмішити дівчат. Кажан за цілу дорогу вниз не зронив ні слова. Начепивши на очі свої темні окуляри, юнак ніби відгородився від усіх.

У «нижньому» таборі їх зустрів сердитий і знервований Петро. Красуня Світлана, після жахливої сварки з Кажаном, комусь зателефонувала. Згодом спакувалася, а через пару годин Петро допоміг їй донести речі до дороги. Там на неї чекав розкішний новісінький джип із пузатим вусатим дядечком за кермом. Вона артистично надула губки, поцілувала колобка в лисину, бо той був на голову нижчим від неї, з охами та ахами всілася в машину, махнула на прощання ручкою і поїхала. «Святе місце пустим не буває, Кажане!» – прокоментувала подію з посмішкою Морва. – Ви би чули, як вони сварилися, – переповідав Петро пізніше, коли Кажан відійшов за хмизом. – Кажан сказав, що не кохає її та ніколи не кохав, якщо вона цього не розуміє, то йому байдуже. Світлана істерично верещала, ридала, цілувала йому ноги. Бігме, думав, що таке лише в жіночих романах та в серіалах буває, напевне, дівчина перечиталася чи передивилася чогось такого. Врешті вона йому погрожувала, потім взяла пилочку для нігтів і сказала, що вб'є себе. Та на Кажана це не подіяло, видно, такі показові виступи відбувалися частенько. Врешті хлопець не втерпів, спакував наплечник і дременув від неї, наказавши мені стерегти табір. Свєтка годинки дві люто вила у мене на плечі, думав, що збожеволію. Боляче дивитися, коли така краса марніє. Але, як то не дивно, теперечки добре розумію Кажана. У Свєтки істерики через кожну дрібницю. Ніготь зламала – драма, мурашка вкусила – алергія, пілюлі і сльози, туш потекла – шок, дорога нерівна – скімлення. Тоді зателефонувала. Ну, я вже казав. Фу! Ледве дочекався того джипа. Та навіть шикарні ноги і розкішне біле волосся глупоти не компенсують. Овва, шикарні ноги, то ще не все!

– Угу! Шикарні, направду, – раптом із-за спини Петра почувся насмішливий голос Кажана, він сердито кинув перед собою оберемок хмизу. – Хочеш, Петре, притчу про ноги.

Петро знітився. Кажан майже все чув.

– А ти не кремпуйся, Петре, не кремпуйся! Я вже звик. Так от – притча. Жила собі на світі Жаба! Красуня та принцеса між жабами: довгонога, дзвінкоголоса, якщо можна так сказати про жабку. Ну стрьомна, одним словом, як Свєтка. Одного разу вертала вона з вечірки і, щоб вкоротити шлях, вирішила перебратися колією, а не через тунель. Так була замилувана своїми ногами, що й не помітила швидкого потягу. Бах, і потяг відчикрижив бідоласі ноги. «Добре, що жива залишилась», – подумала оптимістично Жаба. Але так їй жаль стало красивих вишуканих ніжок, і вона вирішила вернутися назад, на колію, та востаннє помилуватися своїми бездоганними ніжками. Через неуважність не помітила ще одного зустрічного потяга. Бац – і Жабі відтяло голову. Все. Кінець. І Жабі, і притчі.

– Як це! А мораль? Давай мораль! – протестував Петро.

– А мораль дуже проста, Петре! Не слід втрачати голову, друже, через гарні ноги.

Усі весело зареготали. Схоже, що відсутність Світлани Кажана тільки втішила.

І не лише його. Навіть Сергій не жалкував за її зникненням, сказавши мимохідь, що Кажан і так задовго її терпів.

Зварили добру козацьку юшку із салом. Морва таки неперевершено куховарить. Аліні здалося, що смачнішої страви вона в житті не їла. А коли прийшла пора йти спати, настала черга казки. Правда, цього разу Аліна спробувала відкараскатися, втома і все таке… Та то був глухий номер. Усі напосілися на неї. Довелося розповідати.

Кажан вперто не скидав своїх окулярів, роблячи морок ночі для себе ще похмурішим. Якоїсь миті Аліні здавалося, що він встане та піде геть, надто напруженим видавався, а оскільки сидів навпроти неї через багаття, то повністю уникати зустрічі поглядів не вдавалося. Але юнак залишився.

– Давно це трапилося, коли гори ці не були такими високими, а небо таким зоряним. Жила собі в Карпатських горах красуня Аничка. По сусідству з дівчиною мешкало два легіні – Олекса та Устим. Поки всі троє були малими, то так файно бавилися біля потічка чи на полонині, приятелювали. Промайнуло дитинство, і цибата Анька перетворилася на красиву панянку з довгою світлою косою. Коли вранці вона розчісувала своє шовкове волосся, то здавалося мимохіть, що гребінець на струнах золотих виграє ніжну мелодію. Лагідна вдача дівчинки перемінилася на гордовиту вдачу вродливої панни. То зайва увага легенів з усієї округи розманіжила красуню. Все їй видавалося не таким. Сонце надто пекуче, вранці захолодно, дощ зарясний, трава зазелена, сніг забілий. Олекса вправно грав на флоярі й дарував всі свої мелодії гордій красуні. Устим був трембітарем. Здавалося, що сонце вставало й лягало спати, лише дякуючи мужнім звукам трембіти та солодкій звабі флояри, бо ті звуки принаджували світанок та вкладали спати день. Не могли вгодити Аничці і сусіди-близнюки. Вони так сильно її кохали, а вродливиця лише кепкувала та насміхалася з юнаків. Казала, що тільки одному може подарувати своє серце. А кому? Не відає! Про це знає хіба що Чарівниця з найсніжнішої карпатської гори. «От підіть і спитайте у неї!» – чванливо говорила вродливиця.

Рушили легіні на пошуки Чарівниці. Бо терпіти невизначеність не мали сили. Кажуть, що мешкає Чарівниця на найвищій карпатській горі. Довго блукали брати горами, шукаючи найсніжнішу гору, стерли не одні постоли, зранили до крові руки та коліна. І ось одного дня вони піднялися на гору, верхівка якої губилася в захмар'ї. Між лілейними пелюстками хмар ніжно бовванів золочений палац. Був зроблений із кришталю та сяяв у променях сонця золотом. На порозі стояла Чарівниця.

– Вітаємо тебе, Чарівнице гір! – хором привіталися брати.

– Вітаю і вас, чесні легіні! Знаю, що привело вас до мене. Та допомогти зможу лишень одному. Ви обидва тут у справедливому двобої не на життя, а на смерть мусите вирішити – хто достойніший кохання Анички. Переможений – гине! Хоча можете й передумати, схаменутися. Ви ж бо – брати? Чи варте кохання самозакоханої гордячки такої офіри?

Полуда закрила очі хлопцям. Кожен вже вимислював красуню Аничку у своїх обіймах. Билися брати не на життя, а на смерть. І от Олекса, знесилений у борні, впав перед братом на коліна й почав благати сердешно:

– Братику, не вбивай! Спам'ятайся! Можеш забрати Аничку собі. Я вашому щастю перечити не буду. Піду світ за очі. Тільки даруй ми життя!

Подивився Устим на Чарівницю, потім на брата, згадав спокусливі уста Анички, її звабливі очі, шовкове світле волосся і штовхнув Олексу зі скелі вниз. І раптом полуда спала з його очей. Що він накоїв? Убив найріднішу людину. Чи зможе він навіть в обіймах коханої далі жити, відчуваючи себе братовбивцею?

– Зачекай на мене, брате! – крикнув Устим і кинувся навздогін за братом у провалля.

Ішов час, брати не вертали. Красуні Аничці почало видаватися, що сонце якесь ледаче вранці, і вечір поволі приходить без музики легінів. Та найгірше було те, що волосся її шовкове без тої музики не годен розчесати жоден гребінець, воно стало майже дерев'яним. Невже то музика кохання живила його світлом та давала силу, перетворюючи кожну волосинку на струну. Юнаки ж не вертали. «Мо' знайшли собі кого ліпшого? – думала вродливиця. – А може, грають тепер для Чарівниці?» Одного весняного ранку Аничка зустріла Чарівницю над потічком.

– Верни мені Олексія й Устима, зараз же, Чарівнице-брехухо! – без привітань напосілася на Чарівницю Аничка. – Негайно. Вони пішли до тебе і не повернулися. Де ти їх заховала?

– Що ж, – відказує Чарівниця, – може, і верну. Та за це ти маєш віддати своє розкішне волосся. Волосся в обмін на життя легінів!

– Що? Ніколи, – затупала ногами горда та самозакохана Аничка. – Ще чого! Змарнувати своє розкішне волосся? Хлопці мені потрібні лише для забави, як і тобі. Верни мені негайно легінів! Верни!

Розсердилася Чарівниця на таку балачку дівчини. Махнула правою рукою – і з голови вродливиці посипало додолу волосся. Махнула лівою – і кожна волосинка перетворилася на маленьку біленьку квіточку. Повіяв вітер і порозкидав ці квіточки по горах та по скелях, на неймовірно важкодоступних місцях. От і донині блукає Аничка скелями та горами, визбируючи своє волоссячко. А восени, коли в горах не залишається вже жодної шовкової косиці, бо випадає сніг, вона сідає розчісувати те, що назбирала.

Продовжуючи милуватися власною вродою й не думаючи, що може викупити у Смерті за своє волосся невинні душі. Чарівниця лише сумно хитає головою, і навесні для Анички все починається спочатку. Та шовкова косиця чарівна. Той, хто подарує ту квіточку своїй коханій, – назавжди полонить її серце, і не зможе жодна дівчина відмовити такому хлопцеві, бо буде з нею те саме, що трапилось з Аничкою. Отака легенда про шовкову косицю, люди. Нашій казочці кінець, а хто слухав – молодець.

Вранці Аліна прокинулася від того, що щось м'яко лоскоче її щічку і солодко пахне. Відкрила очі. На неї лагідно і ніжно дивилися малесенькі сніжно-білі квіточки-зірочки. Шовкова косиця. Вона взяла квіти, пригорнула до себе, потім вийняла етюдник й обережно поклала їх між сторінками. Морва з Данилом солодко спали. Аліна визирнула з намету. Біля згарища вечірньої ватри сидів Кажан. Юнак тримав у руках квіточку едельвейса, дивився на неї, мов на якусь коштовність, та щасливо посміхався.

РОЗДІЛ V

1. Двічі в одну річку

Ой піду я в бір темненький, там суха смерека,

як розпалю ясну ватру, видно всім здалека.

Запалала при смереці смолова ялиця:

горить моя досадонька, мов сухая глиця.

Леся Українка

На вокзалі у Львові Аліну зустрічав тато. Вона попрощалася з друзями, ніжно обійнявшись із кожним, і тільки Кажана обпекла гарячим поглядом та ледь кивнула йому головою. Ще у Ворохті Аліна зателефонувала батькові і попрохала її зустріти. Вона мусила поговорити з мамою. Та знала набагато більше, аніж здавалося. Й Аліна не дасть їй спокою, допоки Ірина не розповість всієї правди.

Вони сидять у вітальні. Красива, ефектну жінка з елегантною зачіскою в зручному шовковому халаті блакитного кольору. Навпроти надто серйозна, вдягнена в недбало накинуту на худеньке тіло червону теніску, старі джинси юна дівчина. Вони дивляться одна на одну однаковими поглядами – блакитними, і ніхто з них не збирається відводити очей. Звичка. Василь вибіг «у справах». Він знав – має бути серйозна розмова, Аліна дорогою дуже прозоро на це натякнула. Дівчатам краще не заважати.

Аліна розпочинає першою:

– Пригадуєш, мамо, яка улюблена книга була у мене в десять років? «Лісова пісня» Лесі Українки. Можливо, через те, що тато її дуже любив. Ти чомусь завжди гнівалася, коли він мене називав Мавкою. Дивно, це ж так поетично! Говорила, що не варто забивати дитині голову різною чортівнею. Хоча, до чого тут чортівня? Але то таке, тепер я розумію – все має причинні наслідки, ноги фобій кожної людини ростуть з її дитинства або з минулого. Так, спокійно, не перебивай мене. Я не все сказала.

Ірина й не думає цього робити. От тільки вигляд і тон доньки напружують.

– О, так, я малою задавала надто багато питань, часом зовсім недитячих. Здебільшого дорослі, щоб відкараскатися від дрібної причепи, віджартовувались чимось на кшталт «тебе лелека приніс» (хоча восени їх уже нема, вони в теплих краях), «дітей знаходять у капусті», навіть узимку. Найпоширенішим висловом стало крилате «будеш багато знати – швидко постарієш». Тому я стала багато читати. А що? Гарна альтернатива, замість поговорити. Там знайшлися відповіді майже на всі запитання. Хочеш знати про Всесвіт – відкрий книжку і прочитаєш. Хоча досі не розумію, як то мені вдається не розірватися між реальністю книжною й образністю художника? До чого це я веду? Ага! Тому мене дратує, бісить, коли я не можу зрозуміти чи раціонально пояснити те, що бачу на власні очі. Я не боюсь невідомості, мамо, тому що все піддається поясненню, абсолютно все. Принаймні, донедавна так вважала! Коли лежиш під небом, всіяним зорями, пояснювати нічого не мусиш, бо воно прекрасне і зрозуміле, хоча і науково розтлумачити все це можна, якщо захотіти. Їдучи сьогодні в потязі, я все міркувала, як мені точніше поставити тобі запитання, щоб не здатися схибленою. Не даремно я почала розмову з «Лісової пісні», з казки-феєрії, не випадково. Мамо, я зустріла Того, що Греблі Рве, чи В Скалі Сидить, Перелесника. Я не знаю, як воно називається насправді. Мамо, що ти знаєш про істоту, яка вміє розганяти хмари, щось мені видається, не тільки це вона робить? Що? Все!

Ірина сидить із відкритим ротом, далі квапливо відводить очі вбік. Те, чого вона так боялася, трапилося. Дочка не панькається, питає відразу. Молодець.

Жінка якусь мить збирається з думками. Вона чекала цієї розмови, думала сама її почати після ще одної ознаки втручання Гонихмарника в життя Алінки. Та йшли дні, у доньки навіть з'явився приятель Петро, дуже схожий на її Василечка, спокійний, надійний, і вона трішки заспокоїлася. Завчасно.

– Не мовчи, мамо. Ти знаєш, про кого я, чи твоя донька – божевільна дурепа? Кажи!

– Ні, доню! Ти – не божевільна! Це Гонихмарник, або Градобур, тобто дводушник, – відповідає трохи знервовано Ірина. – Ось ти з ним і зустрілася. Чи могло бути інакше? Я відчувала, він поруч. Від того дня, коли вперше побачила твою картину. Він таки вліз у твоє життя, у сни, вони це люблять, а тепер захоче залізти в душу. Прийшов час тобі все розповісти.

Ірина, хоча і трішки нервується, та все ж стримується, не як тоді, коли побачила вперше картину доньки. Вона зуміла це все перебороти в собі, обміркувати. Аліна схвильовано переводить подих. Вона не помилилася. Клята інтуїція.

Ірина розповідає про Ігоря, про знайомство з Гонихмарником, про кохання, про бабусю Орину, про смерть батьків через родину Сокірків, про втечу з села.

Аліна жодного разу не перебиває матір. Серйозно та уважно слухає. Ірина вкотре переживає своє минуле. Сльози то визирають із-за шторок душі, то ховаються глибоко в серці, і тоді голос починає тремтіти. Але істерики немає, вона таки втрималась. Якусь мить обидві сидять мовчки.

– Мамо, ти кохала Ігоря? – врешті озивається Аліна. – Я знаю, що ти зараз скажеш: «Це не має жодного значення тепер, тому що я кохаю твого батька». Але скажи по правді, мамо, – ти кохала Ігоря?

Аліна бере мамині руки у свої долоні й дивиться пильно в очі.

Хіба можна збрехати зараз?

– Кохала! Але… Його батько вбив моїх батьків, і та істота погрожувала вбити мене. Я втікала не від кохання. Я втікала від того іншого. Невже ти погано слухала?

– Ні, добре. Отже, ти кохала Ігоря. Чому ж тоді ти не спробувала поборотися за нього? – вперто допитується донька.

– Не могла. Не знала як. Та й ворожнеча родова засліплювала, – голос Ірини тремтить чи від хвилювання, чи від страху. – Залишатися із сином того, хто забрав батьківську любов, родину і збирався убити тебе? Я втікала, бо не почувалася сильною. Та й бабуся вважала, що так буде ліпше. Тому що, доню, ти ж сама тільки-но сказала, важко боротися з тим, чого не розумієш. Як можна це здолати?

– Постаратися зрозуміти, мамо! Для початку постаратися зрозуміти! Як табличку множення…

– Що? Як табличку чого? Це тобі не математика! Тут реального якраз найменше. Дводушник – небезпечний суперник, дитино. Він чує в стократ ліпше, відчуває в стократ сильніше. Людина, у якій він живе, може бачити в темряві, вона розуміє мову сонця, вітру, стихій, тварин, рослин, і вона не двоока, як ми з тобою. Вона… Ех! Можна навіть збожеволіти від споглядання того нечестивця. Я – знаю! Твоє щастя, що ти його не бачила справжнього! Я втекла. «Коли не моя – тоді нічия!» – то його слова, Аліно, його слова. Він не жартував, він ніколи не жартує.

– Слова, слова! Тоді я не розумію, чому він тебе так просто відпустив, а згодом і не старався відшукати? Ти ж не на Місяць полетіла, зрештою, жила не дуже й далеко, у Львові.

– Ти хочеш це знати? Ти справді хочеш це знати?

Аліна ствердно киває головою.

– У мене був лише один спосіб стримати його під час втечі. Коли дводушник засинає, то спить тільки його людська подоба. А ось душа Градобурова ніколи не спить, вона, мов той вартовий, постійно пантрує. Часто гуляє сама по собі, однак не відходить далеко, вертаючи в тіло до перших півнів. Хто зна, як воно в місті. Тут немає півнів. Коли ми втікали із села, то мусили якось зупинити дводушника. Бабуся перед смертю розповіла, як можна його пригальмувати, чи що. Я і твій тато пішли в сусіднє село до священика. Василеві друзі тим часом знайшли сплячого Ігоря. Вони мали розвернути тіло Градобура на 90 градусів за Сонцем. Гонихмарник тоді втрачає силу володіти людським тілом, у якому живе, і доки людину не повернуть назад у звичне становище, Градобур отак і буде стовбичити біля тіла. Після повернення в тіло йому потрібно лише пару днів, щоб відновитися. Цього нам мало вистачити для втечі. Що буде згодом, коли він оклигає, не хотілось і думати. Та хлопці все наплутали. Повернули Ігоря проти руху Сонця.

Ірина починає плакати:

– Я не хотіла нічого злого зробити Ігорю, чесне слово. Ти ж начитана, добре знаєш, що таке рух проти Сонця?

– Ну, таке на небі не буває, а в міфології – рух униз, захід, інволюція! Мамо, перестань! То все казочки. Яке має значення – проти-за? Перестань! Яка маячня!

– Це не маячня, не маячня. Все це реальне, як і твій Гонихмарник, – Ірина сидить якусь мить, втупившись у стіну, а коли починає говорити, голос у неї тремтить. – Ігор після тої ночі так і не оклигав повністю, про це я згодом довідалась. Він став мов мала дитина. Трішки поїхав глуздом. Дводушник був ладен мене за таке вбити. Та дістати не міг. Поза тілом він довго знаходитись не може, а я – далеко, у Львові. А Ігор? Після цього випадку він собі ради без допомоги не може дати, навіть у райцентр не годен заїхати самостійно, ніби боїться чогось. Щось мені видається, коли хлопці його закрутили неправильно, то душу закинули в якесь таке місце, що тільки Градобур і виволік його звідтам. Бабуся попереджала – з таким не варто жартувати.

Ірина благально дивиться на доньку:

– Алінко, доню, то не маячня! Градобура не жалко, нітрохи, але правдива людська душа «там» може й загинути.

Навіть коли б з'явився шанс позбутися Градобурової душі – чи зуміє людська вернути з манівців назад у тіло. А коли ні? Не можна гратися душами, то не наша парафія. Хай цим займаються ті, хто має на це право.

Ірина висмикує свої руки з долонь дочки і затуляє ними обличчя, витираючи сльози.

– Ти ж знаєш, що я щороку приїжджаю на сільський цвинтар до рідних. Я відразу ж по приїзді до Львова написала листа тітці Каті і попрохала доглядати за могилами. Вона й доглядає. Як з'ясувалося згодом – не лишень вона. Раз у рік ми з татком обов'язково приїжджаємо на цвинтар. Коли ти підросла – то з тобою.

Аліна ствердно киває головою. Десь із шести років вони всі разом по дорозі на Шацькі озера, на вихідні половити рибку – так говорив татко, обов'язково заїжджали до маминих батьків, до рідних – на цвинтар. Вибирали завжди погідну днину, тому що до села доброї дороги досі не зробили, а машиною бездоріжжям далеко не заїдеш. Аліна не зовсім розуміла таку вдавану любов тата до риболовлі, оскільки у Львові вона наніц зникала. Спочатку вони прибирали на могилках, потім молились. Вони з татом поверталися до машини, а мама ще з півгодини сиділа, притулившись до хреста бабусі Орини, обіймала його руками і розмовляла сама із собою чи зі своїм сумлінням. Одного разу тато сказав: «У кожного з нас свій скелет у шафі, Аліно. Коли підростеш, зрозумієш». Коли мама вертала до машини, очі були червоні й вологі.

– Пригадуєш, одного разу ми заїжджали до тітки Каті? У селі родичів близьких не залишилося. На місці моєї хати, відразу ж після втечі, розпочали будівництво будинку культури. Тож рідної домівки не стало. Тітка Катя розповіла – за могилами доглядає не лишень вона, одного разу вона застала Сокірка-старшого за прибиранням. Це її не здивувало – у селі завжди про всіх все знають, якщо ж ні, то вигадають. Від неї й довідувалася, що Ігор одружився на молоденькій вчительці, яку прислали в село після закінчення педінституту, за розподілом. У них росте донька. Це мене дуже здивувало. Адже Гонихмарник мусить мати спадкоємця, сина. Хоча зробити це ще не пізно. Та Ігор чомусь до цього не дуже прагне. Від тітки Каті дізналася і про те, яким він став. Про його божевілля через мене. От і все начебто… Чому я так детально тобі все розповідаю? Будь ласка, не ставай на ті самі граблі, що і я. Не закохуйся в Градобура!

Ірина вмовкає…

– Мамо, ось ти кажеш, що від вигляду Градобура можна збожеволіти. Я його також бачила, не збожеволіла, – донька говорить про це буденним голосом.

Аліна розповідає Ірині лише про свою пригоду в Карпатах, досить мамі і цього для великого переляку, оповідає досить спокійно, навіть з іронією.

«О Господи! Вона не боїться дводушника, вона його не боїться. Краще було б навпаки!»

Історія Аліни дивує матір. Там нема п'янких поцілунків, кохання. Лишень звичайне знайомство. Поки що. Коли донька почала оповідати про те, як вона розпізнала Гонихмарника в карпатському лісі, Ірина здивовано перебила Аліну:

– Що? Ти бачила Градобура, не прихованого в людському тілі, а самого, отак відразу змогла його роздивитися? Як таке можливе?

– Бачила. Але ж і ти його бачила?

– Так, але лише після того, як він торкнувся оберега і був пораненим. А ти бачила його цілим, неушкодженим. Як?

– Ет! Неважливо! То покруч, мамо, твоя правда! Та, здається, не такий страшний, як твій, поліський. Так, сильний, сердитий, але дуже нещасний.

– Нещасний? Що ти верзеш? Як воно може бути нещасним? Від чого? Ти говориш про жалість до, до… – Ірина від жаху після почутого не може знайти потрібного слова. – Дитино, послухай себе! Він – трутень, живе працею інших, зводячи з розуму жінок, володіючи не лишень тілом свого господаря, перетворюючи його згодом на раба, підкоряючи собі. Він мов той паразит, що висмоктує радість і світло з людського тіла. І ти його жалієш? Він, не замислюючись, вбиває просто так, бо той, хто не підкоряється, вражає його самолюбство, – кричить Ірина.

– Не кричи! А ти не думаєш, мамо, що свідомості чи душі тих, із ким перетинаються Гонихмарники, теж впливають на них? Ми, люди, зроблені на подобу божу і все таке, але також не зовсім досконалі. Не гірше від Гонихмарників вміємо обдурювати, зраджувати, вбивати. І не в кожному з нас щось сидить, бо коли б таке було, то легко можна було б списувати на покруча всі власні гріхи! Ми, люди, маємо право вибору. На відміну від нього. Та чи завжди робимо вірний вибір? Знаєш, як кажуть: смерть однієї людини – трагедія, смерть мільйонів – статистика. Ти думаєш, війни, що ведуть у світі люди одне проти одного, вбиваючи без жалю собі подібних, справа рук Гонихмарників? Ха! Чи, може, то вони вигадують супердосконалу зброю, щоб потім направити її проти дітей, жінок? А наш Чорнобиль? Мамо, люди не менше зло, ніж Градобури. Не знати, хто на кого ще гірше впливає. Завжди можна домовитися не тільки з ворогом, а й із тим, чого не розумієш. Тільки слід навчитися чути: Ти ж любиш ліс, гори? Любиш слухати шелестіння дерев, розмови сосен, перегукування пташок, дзюркотання струмочків і все таке? То скажи: чому ми, люди, так уважно слухаємо звуки природи і не чуємо себе? Що вже казати про ближнього?