Текст книги "Гонихмарник"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

– Ти, ти виправдовуєш того покруча? Як ти можеш? – Ірині здалося, що вона задихається від почутого.

– Ні, я не виправдовую його. Заспокойся! Але те, що я в горах на нього так напосілася й пообзивала, не робить мені честі. Не вислухала, не постаралася зрозуміти! Я ж не відвернулася від Марти, коли вона осліпла. Вона в певному розумінні покруч також.

– Але з Мартою таке сталося не з її доброї волі! Як ти можеш порівнювати? Та й та вада її тілесна.

– О, саме так – тілесна! А ти думаєш, що у твого Ігоря хтось питав, чи він хоче бути дводушником? Це було обумовлено заздалегідь і все таке. Ким? Та якби він знав, що зустріне й покохає тебе, а ще, що через його ваду ти розтопчеш його кохання – гадаєш, він прийняв би Гонихмарника? Зрештою люди самі попросили ту силу, чи ні? Ти ж сама говорила.

– Ти мене зовсім заплутала, Аліно! Ну, говорила! Хто ж тоді винен? Людина не винна, бо її дозволу ніхто не питає. Гонихмарник також не винний, бо змушений жити всередині людини… Але ж ти його бачила, того горопаху, і сама заледве не стала його жертвою. Не смій із ним водитися. Ти замолода, щоб зрозуміти мене чи робити висновки.

Аліна не погодилась із матір'ю. Розуміла, що не все так однозначно. Коли Бог дарував людству веселку, він ніби натякав – світ не чорно-білий, він має барви, має відтінки. І сонце народжує тіні, а ніч найтемніша завжди перед світанком…

– Доню, люба! Я не розумію тебе. Ти ж сама його бачила. І сама розповідала про біднесеньку Світланку, яку він викинув, як непотріб, бо знайшов нову іграшку – тебе.

– Бідолаху Світланку? Ой, перестань, мамо! Вона аж ніяк не бідолаха! З чого ти взяла, до речі, що я йому потрібна? Ми лише знайомі і все!

– З твоїх картин, люба, з твоїх картин!

– Не вигадуй! Я – не забавка. Мене не так легко надурити чи звабити. Я їжак – колючий і противний. У мене з ним нічого нема, повторюю ще раз! Знайомі і все, заспокойся!!!

– Заспокойся? Бо ти – їжак! Ага! Судячи із зачіски – так, – Ірина благально дивиться на доньку. – Слухай, доню, може, ми тебе відправимо за кордон вчитися? Га? Є така нагода. Тобто від гріха подалі.

– Втікати? Знову втікати? Моя бабуся втікала, ти досі біжиш…

– Твоя бабуся не втікала! – сердито кричить Ірина. – Вона…

– Втікала, – обриває різко Аліна. – Інколи зумисне померти – це також втеча. Не хочу, щоб моя донька бігала. Ти ж сама кажеш – від долі не втечеш. Не наздогнала вона тебе – наздоганяє твою доньку. Не хочу, щоб погоня тривала – і щось небачене, ефемерне, гналося вже за моїми дітьми… Хтось мусить зупинити цей біг. Знаєш, що на всякі там фобії говорив Лакан: «Слово «слон» набагато реальніше від самого слона». Ти сама себе лякаєш тим слоном і стараєшся залякати мене.

– Я не лякаю тебе. Я боюся. Коли побачила твою картину, спершу подумала, що то мій Гонихмарник якимось чином повернувся й вирішив помститися за Ігоря. І на тобі – ще один. Зайда!

– Мамо, я буду обережна. Обіцяю! Він – мій знайомий і тільки. Ми з ним навіть не друзі. Вгамуйся!

Аліна встає з крісла, підходить до вікна. Слід перевести розмову на інше, бо вся ця балаканина зараз піде на друге коло, зависока напруга. Намацує в себе під теніскою оберіг:

– То твій дарунок, срібне сонечко, яке мені скидати не можна, – то насправді ослін, той самий, що заледве не вбив Ігоря?

– Так – ослін, дуже сильний, потужний оберіг. І він може сильно вдарити, коли треба. Сила землі! Діє тільки при тілесному контакті. Не скидай його ніколи, будь ласка. Одного разу він ледве не вбив Гонихмарника. Немає нічого сильнішого від сили рідної землі.

– Так! Можливо, тільки кохання. Добре! «Сила землі», кажеш? От для чого твій талант травниці, мамо! Це багато пояснює. Ти говорила, що в нашій родині всі жінки знатниці-травниці, прабабуся, прапра, ти маєш той хист. Чому я його не маю? – запитує Аліна, зазираючи пильно Ірині в очі.

– Ти його маєш, – винувато тихцем відповідає Ірина, відводячи в бік погляд.

– Але ж, мамо, ти перевіряла мене і сказала, що…

– Я збрехала. У тобі навіть більше сили, ніж у мені. Того разу, коли я тебе перевіряла на травах, ти ні разу не схибила. Я збрехала, бо вважала, що так вбережу тебе від того марення, у якому жила сама всі ці роки.

– Але ж ти казала, що… Мамо, Боже! Ти не думала, що мала мені все розповісти вже давно? Так, щоб я була готова.

– До чого готова? Що можуть вдіяти трави проти почуттів чи проти такої сили? Що? Вони не вертають із того світу, не зцілюють душі. Лікують і все.

– Все? Ну, ти взагалі! А скалічений Ігор? Ти його заледве не вбила. Сила землі, гнів землі, мамо! Ти мусиш мене навчити всьому, що вмієш сама. Кажеш, то не зброя, але в того, хто дарував жінкам із нашої родини такий талант, були свої причини, і дуже вагомі!

Ірина хитає головою:

– Я можу тебе нічому й не вчити, бо той дар від народження живе в тобі. Коли захочеш, то не гірш від Градобура зможеш читати мову трав, лишень дотиком пальців спочатку, а згодом – одного погляду буде достатньо. Дводушник тільки чує їх, але не розуміє. Чути і розуміти, доню, різні речі. Звичайно, я навчу тебе певних рецептів, коли краще збирати ту чи іншу траву. Але то швидше буде як шпаргалка для здібного старанного учня.

– Як це? Для чого такому учневі шпаргалка?

– От-от! Шпаргалка такому учню не потрібна. Він впорається без неї.

– Сподіваюсь, мамо, це все, і ти від мене більше нічого не приховала? – запитує Аліна.

– Все, хоча… – Ірина наче силкується пригадати щось важливе. – Чи я розповідала тобі про прокляття, точніше, легенду, яка передається з покоління в покоління у нашій родині, і, здається, саме з неї вся ота чортівня почалася.

Коли Ірина закінчила переповідати Оринину легенду, вони ще довго сиділи в кімнаті мовчки, кожна думала про своє. Чи була в тій легенді хоча б крихта правди – ніхто не знав. Та Аліні видавалося, що коли Гонихмарник – то невигадана реальність, то чому б казці такою не стати. А цікаво було б глянути у вічі тому своєму прапрапрадіду, який то все заколотив. Вона б із ним побалакала, хоча він, схоже, і так добряче покараний – хай відбуває свою покуту.

Дзеленчать ключі вхідних дверей. Прийшов тато.

– Ми завтра їдемо на Шацькі озера відпочивати, на два тижні. Ти з нами? – питає мама.

– Звичайно, з вами. Ми далеко не про все поговорили, мамо. Ти обіцяла мене дечого навчити. Нам для цього потрібен час.

Вони йдуть на кухню. Аліна дістає з похідного наплечника цілу торбу різних лікарських трав, назбираних для мами.

Альбом для ескізів дівчина простягає батькові:

– Поглянь, татку! Мої замальовки Карпат. Оціни.

Вони на кухні вечеряють. Аліна захоплено розповідає про Смотрич, про дорогу, про своїх нових друзів. Тато усміхається і листає альбом. Між двома сторінками натикається на жмут трішки прив'ялих білих квіточок-зірочок.

Василь бере його обережно, загадково посміхаючись, простягає перед собою:

– Яка краса! Іринко! Це ж шовкова косиця. За гуцульським повір'ям, доню, ти тепер маєш одружитися з тим, хто здобув її для тебе.

Ірина занурена в свої думки і зовсім не чує слів чоловіка. Аліна усміхається, бере едельвейс із татових рук, ніжно гладить рукою:

– Хто зна, татку, хто зна!

2. Вершина світу

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе кидаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

Іван Франко

Вони стоять на Вершині світу в Гімалаях. Дивакувата гора пірамідальної форми, зі сніговою шапкою на вершині. Її грані зорієнтовані в напрямку чотирьох сторін світу, як на мапі. Гора Кайлаш, або Кайлас. Висота – 6666 м. Число звіра чи абсолюту, різні релігії, різне трактування. Юрко закоханий у цю гору. Жодна людина досі так і не змогла зійти на неї. Видається, що достоту звідси до Бога ближче, ніж до підніжжя гори. Серце світу, Вісь Землі, Пуп Землі… Так, її ще називають Горою Свастики. Індуїсти впевнені, що на ній знаходиться таємнича країна Шамбала, буддисти вважають її місцем мешкання Будди. Мудреці Тибету впевнені, що на Кайлаші живуть боги. Насправді живуть на ній лише вітри, які сперечаються поміж собою та інколи з хмарами. Кажан богів тут ні разу не бачив. Хоча…

Забагато простору і бракує кисню. Коли вони занадто довго затримувалися на горі, хлопцеві починало здаватися, що він не лишень банально задихається від браку кисню на такій висоті, в очах підстрибує й гойдається світ, а простір навколо заполонюють якісь ефемерні тіні. Від браку кисню, очевидно, починаються глюки. А ще він тут роздвоюється і не лишень у душі, а й реально. Тоді їх тут стає троє: Юрко, Кажан і Гонихмарник. Гонихмарник якимсь дивом вибирається з його тіла і робиться сірим прозорим серпанком. Через оте сіре видиво можна легко розгледіти неспокійні хмари та лілейні верхівки дещо нижчих від Кайлаша сусідніх гір. Ні про що, окрім теплого чаю та пухової ковдри, хлопець тут думати не може. Ті двоє почувають себе на горі, мов риба у воді. Кажана нудить…

З Юрком вони знайомі п'ять літ. Тоді його всі звали ще Сашком, це вже згодом прізвисько Кажан приклеїлося до нього через загадковість, незрозумілу любов до всього чорного і смолисті очі. Єдине, що лишилося від рідної матері, – безмежно глибокі очі, кольору глухої горобиної ночі. Мама померла відразу після пологів. Подарувала йому життя і пішла…

Сашко ріс у неповній родині, як зараз прийнято казати. Він і тато. Від цього не вважав себе ущербним. Ні дідусів, ні бабусь, ні тіток, ні вуйків, ні братів, ні сестер. Мама була сиротою, тож які можуть бути бабусі-дідусі? Татові батьки? Бабуся померла молодою, як і його мама, під час пологів. Дідусь зараз мешкає в Англії. Кажан Його ні разу не бачив. Вони з татом не спілкуються. Тато дідусеві чогось там не може простити. Відповіді годі знайти. Інколи дідусь телефонує, цікавиться життям-буттям онука. Запрошує до себе в гості. В Україну йому зась – син заборонив. У дідуся І Лондоні гарна робота, він – успішний художник, велика родина (дружина та її діти).

У житті батька періодично з'являлися жінки, але вони так стрімко змінювалися, що малий Сашко так і не встигав запам'ятати, як слід, бодай одну з них. А тим більше до котроїсь звикнути. Та й зрештою, то зайве, оскільки від жодної з них не віяло ані теплом, ані затишком, як ото від мам його однокласників. З роками Кажан зрозумів, що це не кохання і навіть не пристрасть тримають тих жінок біля його батька. Це хіть, жахливо-небезпечна і така зваблива, мов вогонь для метелика. Сашко змалечку знає про батькову міць. Можливо, спочатку вона його і лякала, цього він не пригадує. Згадується лишень сила, якою віяло від тата і якій він завше так заздрив. Знав, що прийде час, і сила стане його. Батько готував сина до цього. Але хлопець і передбачити не міг, що усе трапиться так швидко і наскільки це класно – володіти силою. П'ять років тому з батьком трапився банальний нещасний випадок, взимку підсковзнувся на вулиці та гепнувся добряче. Перелом лівої руки. Руку зле склали, дві операції. Наслідок – сила та міць до руки так і не повернулися. От і змушений був батько передати синові свої таланти і душу Гонихмарника в доважок.

Оце був шок. Спочатку почувався трішки незвично, лячно, бо відчув у собі ще чиюсь присутність. Сусід виявився приязним і спокійним, не балакучим. Звиклися! Зате сила Гонихмарника полягала не лишень у вмінні владарювати стихіями: дощами, снігами, хмарами, деякими вітрами. Він бачив зазвичай, як усі нормальні люди, очима й водночас, якимсь чином, міг бачити вночі, розумів мову птахів, тварин. З часом довідався, що при великому бажанні може читати думки людей, однак не всіх. Були такі, які просто не зчитувалися. Можливо, цей талант слід розвивати для кращого ефекту? Однак і цього, що вже має, цілком достатньо. Хлопець і не мислить поки що вдосконалюватися. Він перших три місяці перебував у якомусь напівнавіженому стані, вважаючи себе чи не самим Господом Богом. Дівчата, які ще донедавна не завжди помічали нічим не примітного високого, мов тичка, та худющого, схожого на Чахлика Невмирущого юнака, враз аж надто активно почали ним цікавитися. Запрошували на побачення, пропонуючи відверто хлопцеві не тільки дружбу. Людина до всього звикає, особливо до розкошів, до багатства та й до всесильності також.

Сашко відразу кинувся випробовувати подаровані батьком сили. Так він тоді це сприймав. Наганяв на місто жахливі грозові дощі, частенько з градом, буревії, навіть випадково одного разу накликав смерч, тобто експериментував. Якось через свою необережність ледве не загинув. Батько попереджав, що існують хмари і дощі, непідвладні силі Гонихмарника. Ними управляти заборонялося, тим паче втручатися. То вже потрібна сила вищого ґатунку, і влізати туди навіть небезпечно. Як розрізнити ці хмари? Дуже просто. Той, що живе в тобі, знає. Ага. Краще б він того не говорив. Не можна, отже, слід спробувати. І ось він, молодий-дурний, стоїть на дахівці чотирнадцятиповерхового будинку і наперекір батькові та Гонихмарнику простягає до неба руки. Зненацька його паралізує страх, бо те, що шкіриться до нього з неба, звичайним жартом назвати важко, і та енергетика, яка ллється звідти, надмогутня. Знає, коли не обірве зв'язок з отими хмарами, то вже точно гаплик. Те, що сидить у хмарі, повністю відбирає його волю та сили і коли вже, здається, все – кінець… Чиясь тепла рука спокійно опускається на його плече, і він приходить до тями вже тут – на Вершині світу. Спочатку думав, що потрапив у пекло (чому не гаряче?), потім – у рай (захолодно). Тоді познайомився з Юрком, який врятував його.

Вибрики з отою горою, яка завжди так лякає і нервує Сашка, Юрко пояснював невигадливо – це можливість порозумітися з Гонихмарником без свідків. Хоча Кажан і не думає, що все так просто у взаєминах цих двох.

Сашко й досі не розуміє – хто він, цей Юрко. Безтямно закоханий у Львів юнак. Знає кожну цеглинку, дбайливо припасовану в бруківку міста чи в його стіну. Може поіменно назвати кожного мешканця міста, не лише з нині сущих, а й із тих, кого давно нема, від графа до нікчемного бомжа. Завжди виправдовує найбезглуздіші вчинки дітей свого міста. Сам так каже. Що вже й казати про історію Львова, яку він знає досконало. Одягнений завше в біле, навіть у найпохмурніший день. Дуже любить гарбузове насіння. Дивак.

Сашко досі не розуміє – чому тоді Юрко врятував його? Збоку так виглядає, що Кажан не зовсім чиста сила. На це Юрко лише посміхнувся і відповів:

– Не мели дурниць, Сашко! Не все так однозначно, друже! Ти надто високої думки про себе. Теж мені – нечистий! Це звання також заслужити треба.

– Але ж я ділю своє тіло ще з одним, е-е-е…

– Та знаю-знаю! Твоя родина – це компроміс. А в тебе, як і в будь-кого з людей, зрештою, зажди є право вибору. Між тим, що ви, люди, називаєте добром, і тим, що називаєте злом. Важливо це пам'ятати!

– Стій, Юро! Ти кажеш: «Ви, люди, називаєте». То ти не людина?

– Машина світу надто складна для людського розуму, друже! Надто складна! Як то зараз молодь каже? О, «не парся», – віджартовується Юрко.

Він приймає Сашка, як рівного, і це імпонує хлопцеві. Чи це дружба? Навряд. Але Кажану після отаких «задушевних» розмов чомусь не дуже хочеться ще раз зустрічатися з Юрком. Поруч із ним Сашко завжди відчуває свою ущербність, як не вповні людина. Та, схоже, Юркові до думок Кажана байдуже. Він приходить несподівано і так само зникає.

Вони завжди сперечаються. Переважно через жінок. Для Гонихмарника важливою є можливість постійно кохатися з жінками. Сказати, що це заняття не подобається Кажанові – безглуздо. Він відчував, коли вибирав для тілесних утіх дівчину чи жінку, істота всередині нього аж скаженіла від втіхи. У ньому прокидалися раптом найвишуканіші способи майстерності в спокутуванні. Тут Кажану нема рівних, і тоді йому може позаздрити навіть сам змій-спокусник з едемського саду чи Казанова. Та й жінки, які йому трапляються, не є аж надто важкодоступними. Щоб поборювати стихії, Гонихмарнику просто необхідна жага пристрасті, вогонь, а де ж їх взяти, як не у жінки. Хіть, страшна, всепоглинаюча, спопеляюча. Жодна жінка не пожаліла ніколи про ночі, проведеш з ним. Деякі закохувалися, однак Кажан примушував Гонихмарника зробити все можливе, щоб цього не відбувалося. Тільки пристрасть, трішки навіженості і жодного кохання. Задоволення для тіла.

Незайманих дівчат вони майже не зачіпали. Це наче табу, можливо, поки що. Юркові ж ці заняття не подобаються.

– Випалена пустеля – читається в душах змарнованих тобою дівчат, Сашо! – то слова Юрка. – Чи зможе хтось її відродити?

Ех, Юрко, Юрко! Дівчата ж віддаються завжди з власної волі, бо хіба можна встояти перед глибиною смоляних очей, лірикою Петрарки, чарівною музикою поетичних слів Ліни Костенко чи ще когось там. Магнетизм наповнює повітря довкола хлопця, і противитися йому можуть одиниці. Оті постійні безглузді Юркові розмови-нотації, що колись-таки він натрапить на жінку чи дівчину, якій буде начхати на його магнетизм, і він пропаде, бо закохається, набридли до чортиків. Кажан лишень посміхався на ті глупі балачки. Маючи вічність за плечима, знаючи норов всіх попередніх Гонихмарників – лишатися таким наївнячком? Надлишок феромонів. Хімія. До чого тут кохання? Юрко ж твердив одне і те ж: так не можна, навіть для вічності чи для благих намірів. Бла-бла-бла. Завжди є ті, у яких первісний інстинкт, чи, як каже Юрко, хіть, на першому місці. А діти? Дурнуваті закидони. У Гонихмарника промахів не буває…

Це таки втомлювало, діставало. Так звані «просвітницькі бесіди» закінчувалися однаково – сваркою.

Але ось одного разу Юрко запропонував Кажанові угоду. Спочатку жартома. Вибираєш дівчину. Кандидатура погоджується з Юрком. І тоді розпочинається чесна гра. Зумієш звабити претендентку, потім закохати в себе і при цьому сам не закохаєшся (що неабияк розвеселило Сашка), більше ні слова моралістики. Програєш – тоді й дізнаєшся на Вершині світу, що маєш виконати натомість.

Кажан відразу погодився. Збоїв ще ніколи не мав. «Закохаєшся», ще чого бракувало! Та така пава ще не народилася! І не вірив він у кохання. Он, його батько. Чудово без кохання живе, бо того не існує! Якби ж то тоді Сашко знав, чим це для нього закінчиться.

І ось тепер вони на Вершині світу. Програв. Прогрів. Програв. Стукають молоточки в голові ПРОГРАВ.

Кажан стоїть у коридорі Академії, голосно розмовляючи з приятелями-художниками. «Вічний студент» – жартома називають його знайомі. Батько – доволі відомий і дорогий скульптор у мистецькому світі, от і вирішив, що сину місце лишень у цій Академії. Шість років навчання і лишень третій курс. Ги-ги-ги… Остаточно не виганяють і терплять через родинні зв'язки та заслуги батька. Воно якось саме собою так виходить. То цікаво вчитися, то зовсім байдуже. Батько вважає сина талановитим баламутом, тому дивиться на Його витребеньки крізь пальці. Сам таким був! Що поробиш? Син у нього – свавільна творча натура, до того ж несе ще одну доволі важку ношу, яка передчасно впала на його тропі замолоді плечі Вміння читати думки людей, вміння володіти стихіями – і важко, і цікаво. Дощі у місті, впорядкованість їх для міста. Дурня цілковита, до того ж територія надто велика! Це тобі не небо над селом. Що поробиш, світ дуже змінився. Колись одного з Кажанових предків, прапрапрадіда, здається, вигнали з буковинського села через якусь дівчину. Щось таке тато розповідав. От вони й оселилися в місті Усім дводушникам тут подобалось. Сашкові теж!

Величезні вікна, через які потрапляє світло в приміщення Академії, майже тріщать від його надміру, Гурт хлопців весело регоче. Кажан звик бути душею компанії і разом із тим загадковим самітнім вовком. Про нього більше, ніж того сам він хотів, не знав ніхто. Це ду-у-у-уже бентежило дівчат. Найрозкішніші юнки марять ним, піддаючись якомусь глупому азарту, щоб здобути прихильність хлопця.

Сашко це знає. Таємничий і звабливий. Завжди у чорному, глибокі, мов нічне небо, очі. загадкові розмови Справжній тобі Кажан. Оскільки в навчальному закладі буває рідко, та кожний його прихід стає не лишень для нього правдивим святом.

Недалеко від гурту хлопців прилаштувалися дівчата. Вдавано голосно обговорюючи свої проблеми і, нашорошивши вуха, уважно слухають розмову хлопців. Звичайно, вся увага дівчат прикута до Кажана.

У вестибюлі, на підвіконні, сидить дівчина. Її чоло серйозно насуплене, очі уважно зосереджені на книзі. Їй байдуже до оточуючих, до їх безглуздих проблем – вона читає. Вже звикла ловити на собі глузливі погляди одногрупників, тож навчилася не відволікатися на подібну дурню.

Лунає дзвінок. Студенти розходяться. Кажанові хтось телефонує, і він затримується. Перетинає вестибюль і ховається за величезним фікусом, щоб не нарватися на когось із викладачів. У вестибюлі ще досить багатолюдно. Художники-митці не дуже квапливі студенти. Балакає недовго. Коли ховає телефон у кишеню, його погляд випадково падає на дівчину з дивним салатово-русявим волоссям. Вона сидить на підвіконні й читає книжку. Хіба зараз когось здивуєш цим? Та дівчина ніби гойдається в яскравому світлі, яке лине, здається, не тільки з вікна. Світло струменіє з дівчини. То ввижається, звичайно, але те видиво таке чарівне. Кажан мимоволі змилувався нею. Видається, що той дзвінок на заняття зовсім не для неї. Повз нього пробігає захеканий студент, який ще не знає, чи то вже майже спізнився, чи майже встиг на пару.

– Привіт! – кидає на ходу… Кажан різко зупиняє хлопця.

– Кілька секунд тебе не врятують, Олексію. Маю до тебе розмову.

– От, блін! Кажане! Може, згодом? – жалісливо квилить хлопець.

– Нє-а! Зараз! Обіцяю, не довго. Слухай, це що за барвисте диво? Чому я її не знаю? – Кажан тицяє пальцем у бік дівчини. Благо, їх розділяють добрих десять метрів вестибюля та жвава метушня, і вона їх не чує.

– А, це! Та, то з моєї групи одна. Аліна Григоренко. Синя панчоха! Схиблена на книжках всезнайка-заучка. Не дивно, що її не знаєш. Ти ж на таких, як «оте», уваги не звертаєш? Ха! Кажане, ти офігів! Вона тобі на…

– Слухай, їй шо – сороківник, коли синя панчоха? А так молодо виглядає, – здивовано перепитує Кажан.

– Та нє. То я образно сказав. Колись стане нею, побачиш. Вона взагалі якась трохи того, поведена.

– І це мені говорить художник! – іронічно посміхається Кажан.

– Ну, розумієш. Вона ні з ким не дружить, ходить завжди одна. Сама із собою розмовляє. Божевільна! А вбирається як? Смаку зеро й таланту також. Татко-художник, той влаштував доцю в Академію, звісно ж. Пересварилася зі всіма викладачами. Та вона, блін, більше за них знає. На фіга їй вобше ходити на лекції? Так нє, ходить – хизується: «Подивіться, яка я мудра, а ви всі – телепні». Мати таку дівчину – то вже ліпше застрелитися. Ходяча енциклопедія в зелену крапочку. І ще той…

– Ну, все, Олексію. Вистачить. Дякую! Я зрозумів. Вали на пари, ти ж поспішав?

Олексій невдоволено щось бурмоче під ніс і стрімголов кидається далі.

Кажан піднімається поверхом вище, так, щоб дівчина з підвіконника його не запримітила. Та це й неможливо, бо вона, окрім свого читання, нікого не бачить. Хлопець виймає мобілку і кудись телефонує:

– Алло, Юрко, сервус, друже! То я. Впізнав! Що? Ну, звісно: хто шукає – той знаходить. Думаю – це те, що треба. Угу! Звати Аліна! Художниця, другий курс. Що? Так! Так, Григоренко. А ти звідкіля знаєш? Ага, я й забув, що то в тебе робота така – всіх знати. І кажеш, що ця підходить? Тоді парі. Ну, добре-добре, не парі, угода… Мораліст хріновий! – останні слова Сашко говорить після того, як заховує телефон у кишеню штанів.

З нижнього поверху долинає невдоволений чоловічий голос. Кажан зацікавлено перехиляється через перила і в шпаринку між східцями спостерігає потішну картину. Перед дівчиною стоїть сивий професор:

– Так, Григоренко! Доброго вам дня, шановна! Ви чому не в аудиторії? Вам персональне запрошення від кафедри потрібне чи, може, декана покликати?

Дівчина на диво спокійно закриває книжку, кладе її в наплечник, зістрибує з підвіконника:

– Доброго дня, пане професоре! Приємно вражена вашою повагою до мене. Перепрошую за те, що за таким нагальним і зацікавленим повторюванням заданого вами матеріалу проґавила дзвінок. То куди мені зараз – до декана, брати дозвіл на те, щоб допустив мене до вашого семінару й виявив ласку бути присутнім на ньому, чи…

– Бігом в аудиторію! – верещить бордовий професор. – Ви мене до сказу доведете, Григоренко.

Кажана розбирає сміх. А вона не така й проста, ця дівчина. Класно. Те, що треба. Уже навіть цікаво. Мов колючий кактус Чим цікавіше завдання – тим жаданішою буде перемога.

Кажан згадує той день, коли вперше побачив її – таку дивну і ніби загублену серед того одноманіття, і його охоплює жаль до себе. Як він міг так перечепитися?

Відразу щось пішло не так. Вона не вписувалася ні в одну стандартну схему дівчат, які зустрічалися йому: шляхетні вродливиці, вишукані самозакохані нарциси, добродушні і довірливі юнки, бешкетниці і навіть повії, студентки, ділові жінки… Найгірше, що він так і не зміг прочитати бодай найменшої її думки, вона так вправно їх маскувала. Сашко рухався навмання – темною кімнатою. Іноді влучав, як то з Кафкою чи Борхесом. Та здебільшого хибив і врешті дав маху.

Та це все Юрко! Він, зараза така, знав, що так трапиться! Знав, скунс білий. Дуже легко пристав на угоду. Без роздумів. Ото ж бо й воно, слід було вчасно замислитися – а через що Юра такий зговірливий? Але коли поміркувати, Кажан сам її обрав, тільки-но побачив. Чому? Бо зрозумів, що вона – його доля? Бздура якась, а не доля. То все виною те світло, яке лилося з вікна і в якому вона сиділа. Чи то було не світло? Все, сам себе заплутав.

Він давно не грав на флоярі, на якій колись навчив грати батько. Малим бавився, випускаючи на волю ті диво-звуки, які вона народжувала. Підріс, закинув те заняття. А тоді раптом, після розмов із тією чудною малою, так млосно стало на душі й одночасно чомусь так добре. А коли почув, як вона з місяцем розмовляє, які слова йому говорить, зазирнув у її очі… Витягнув із пивниці стару батькову флояру і заграв. Здається, спочатку його магнетизм діяв на дівчину, мов по нотах. Він врятував її від хуліганів, так – супермен. Його начитаність вражала – чудово! Згодом він із ду-у-у-уже великими проблемами та все ж оселився поруч, використавши всі батькові зв'язки, а потім Аліна почала йому снитися. Жодна жінка йому не снилася, ще чого! Лишень мама, якої він ніколи не знав. Він не вірив у кохання. Господи, при чім тут воно? То для слабаків, розманіжених пань та маминих синків. Пристрасть, хіть – для продовження роду, чи розвіяння нудьги, або підзарядитися. І от тобі маєш. Кажан випадково зустрів Аліну з іншим. І оскаженів. Пізніше здогадався, що це була ревність. Вперше в житті він ревнував. Він примусив одногрупників вибачитися перед нею, це тільки обурило і розізлило її. Поволік Свєтку із собою в Карпати, щоб Аліна побачила та оцінила, які дівчата за ним гинуть, хоча тепер розумів, що й тут помилився, бо все полетіло шкереберть. Карпати – це не подіум. І ревнував знову ж таки він, а не Аліна. Вона якась геть інша, ніби зіткана із тих чудних думок, що мешкають у її голові, а потім стають полотнами. Вона вигадує казки і дарує охоче всім, хто бажає чути, найвдячнішим слухачам —| навіть місяцеві й горам, квітам й деревам, друзям. Вона вміє любити і прощати… Її казки. Вигаданий світ, у якому хочеться залишитися назавжди, бути поруч, щоб стати частинкою її казки. Тепер, кати він приманює хмари, то, мов телепень, усміхається небу, бо з нього завжди дивляться її очі.

Остання крапля – Аліна на Смотричі, мов ангел у зеленому вінку з її волосся, а за спиною крила, зіткані з південного вітру. Хто сказав, що ангели мають бути білими? Он, Світлана, білявка, красива, мов порцелянова лялька, і така ж пуста, з посірілою від самозакоханості душею.

Усе. Кінець! Загинув. Пропав. Без Аліни він жити не зможе!

Кажан зателефонував після приїзду з Карпат Юркові. І ось вони тут, стоять на Вершині світу. Кажан відчуває, що починає задихатися через брак кисню, і навіть втішений із цього, адже це тільки притуплює біль, що ятрить його душу. Біль розриває зсередини на шматки, душить, йому болить. Як вона дивилася на нього? Мов на найбридкіше створіння, котре лише своїм існуванням отруює довколишній світ. Вона побачила його справжнього. Інколи таке траплялося. Він ще не навчився бути обережним, бо є такі люди, яких Гонихмарник не відразу відчуває. Та їх так мало. Однак навіть ті, особливі люди не вміють їх розрізняти, його й Гонихмарника, для світу вони залишаються одним цілим – дводушником. Та лише не Аліна… Там, у лісі, коли він розганяв хмари, роблячи добру погоду для подорожі, вона побачила його. Ні, не його, а відразу двох в одному тілі, якимсь чином розділила їх. Батько переконував, що на землі є лише кілька людей, які можуть це відчути і немає таких, що вміють розрізняти. Батько помилявся. «Не хочу я знати, що ти таке! Для мене ти навіть гірше від покруча чи яничара» – кинула вона в очі йому. І в голосі, і в погляді мала стільки ненависті та огиди, що Кажанові навіть на мить здалося, що він спопеліє.

– Як воно, хлопче, бути на місці жертви? – запитує серйозно і якось задоволено Юрко.

Голос звучить десь глибоко в голові. Вони ось так завжди тут розмовляють.

– Паскудно.

І – От і добре. Місію виконано. Я хочу, щоб ти вповні наплодився тим, що відчували ті дівчата, жінки, яких ти залишав. Що, боляче? Та і це не найгірше. Тобі від сьогодні доведеться жити з тим болем. Бачиш, яке тут сьогодні небо. Спеціально для тебе. Жодної хмарки. Воно…

– Як її очі.

– Так, як її очі. І ти змушений будеш кожного дня, зазираючи в небо, згадувати її. Як тобі таке?

– Я перестану виходити на вулицю вдень.

– Думаєш, вночі буде краще. А місяць?

– Талалайко. Звідки ти про нього знаєш? Ага – робота така! Я ненавиджу тебе, Юро! Ти знав, що так станеться. Ти все знав.

– Ні, не знав. Сподівався. Нам пора вертати, а то твоє тіло не витримає тут довго.

– Зачекай. Якщо я програю, ти обіцяв сказати, що маю робити натомість.

– Ти вже сам все зробив. Чи то Аліна все зробила за нас.

Відчуття від того, що бракує повітря і він задихається, не минулося й у майстерні. Він лежав на ліжку, притулившись до стіни, за якою знаходиться Алінина майстерня. Йому вчувається дзвінкий веселий сміх, хоча майстерня дівчини порожня. Він марить нею… Кажан розуміє – він знайшов її. Ту, кого Майстер називав Маргариток), Орфей Еврідикою, Амур Психеєю. Але він осоружний для неї, покруч. Як із цим тепер жити? Хлопець задихається.

Несподівано деренчить мобільний. Найменше хочеться зараз із кимсь балакати. Та той, хто телефонує, дуже настирливий. Кажанові від цього деренчання стає ще гірше. Заставив себе встати з ліжка і взяти телефон у руки. Двадцять пропущених дзвінків. П'ятнадцять від Світлани. Не розуміє української. Як вона його дістала. Та ж сам і винен. Попереджав його Юрко. Боже, як вони його всі дістали. Телефонує тато. Нагадує, що вони завтра на два тижні їдуть У Крим, термінове замовлення. Прекрасно. Робота, груба, важка, – те, чого зараз він потребує найбільше, щоб пересилити біль або навчитися жити з ним.