Текст книги "Гонихмарник"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

– Гарна притча, Мартушко!

– Знаю, що гарна! Щоб зрозуміти себе, інколи не потрібні ні ліки, ні гроші, а тільки час, старий добрий час. У мене його тепер достатньо.

– Таки правда! Слухай, Мартусю, ти казала, що з Петром переговориш, як він – згідний?

Марта усміхнулася:

– Він заради мене готовий у дідька лисого повірити, гори догори дриґом перевернути. Петро не зрадить. Але хто зна, чи у все це повірить?

3. Пастка

Ті, хто кохають Сонце і Радість,

Одружуються на тінях.

Щоб не розчаровуватись у промінні…

Костянтин Мордатенко

Обідня пора. Тато чаклує у своїй майстерні. Має термінове замовлення. Ірина та Аліна сидять на кухні. Не навчилася і досі Аліна спілкуватися з мамою дипломатично, тому все починає, як завжди, зопалу:

– У мене до тебе прохання, мамо. Чи не змогла б ти позичити мені на вечір свій оберіг? Будь ласка. І ще мені потрібні оті трави, які можуть вберегти житло від втручання до нього сама знаєш чого чи кого, – Аліна не опускає очі додолу, вона знає, має бути все чесно.

Сказане донькою – просто відро криничної води на голову Ірини. Аж подих викрало. Вона кілька секунд приходить до тями, чуючи, як її тілом шалено швидко забігали мурашки. Ірина в один момент перетворюється на примару: вся фарба з обличчя втікає, навіть із губ. Нарешті здатність дихати вертається:

– Господи! – голос тремтить, мов осиковий лист на вітрі. – Алінко, доню! Як це? А Петрусь? Я тебе нікуди не пущу. Чуєш? Залишайся вдома. Зараз я зателефоную таткові. Усе, ти їдеш навчатися до Англії.

Ірина схвильовано схоплюється з місця. Треба діяти, щось робити.

Аліна хапає Ірину за руки і садовить перед собою:

– Мамо! Стій! Я вже не маленька. Знаю, що роблю! Я не збираюсь нікуди тікати. Чуєш? Будь ласка, дай мені те, що прошу. 3 твоєю допомогою чи без, я це зроблю. Звичайно, можу сама спробувати створити оберіг. Але, боюсь, що він буде недосконалим, як і поки що мої знання про це. Будь ласка, мамо!

Ірина через силу заштовхує в себе ридання, голос тремтить:

– Обереги? О, так. Їх важко робити і довго. Я позичу тобі свій. А трави? Звісно, я тобі дам трави. – Ірина раптом починає кричати. – Градобур був у твоїй майстерні, ти дозволила йому зайти? Що ти наробила, дитино? Хто він? Божевілля, знову те ж саме, вкотре те ж саме! Господи! – думки матері хаотично перестрибують одна за одну. – Є такі трави, що можуть його трішки стримати, але не дуже довго, день-два, бо сила їх невелика. Доведеться кожного вечора обсипати кути. Що ти задумала, Аліно? Я піду з тобою, бо маю досвід спілкування з отакими.

Ірина вдруге робить спробу встати, Аліна знову перехоплює її руки і майже силою садовить жінку на місце:

– Ні, мамо! – майже кричить Аліна. – Заспокойся! Це не твоя війна! Якщо хочеш, щоб усе було зроблено вірно, слід робити самому. Ти вже один раз начудила. Перепрошую за грубість. Я буду не сама. Обіцяю! Петрусь завжди поруч.

Ірина сполохано дивиться на доньку. Навіть тоді, коли ставала на герць зі своїм Градобуром, менше боялася. Тому що вона потерпає тепер не за себе. Господи, що ж це коїться?

– Ти не знаєш, із чим маєш справу, Алінко! Навіть я добре не знаю! Благаю тебе, дитинко, відступися! – Ірина перелякано хапає дівчину за руки. – Скажи, що замислила?

Юнка заперечливо хитає головою. Вона не скаже! Ірина бачить майже металічний блиск в очах доньки, Аліна однаково зробить по-своєму.

– Донечко моя! Ми з татком тобі змогли б допомогти. Поміркуй добре, я прошу, люба! – Ірина благає, Ірина просить. – Ми з цим вже мали справу, розумієш. У нас є досвід…

Ірина пригортає Аліну до себе. Несамовито засильно стискає її до хрускоту, цілує, мов прощається з донькою. Аліна не витримує:

– Гаразд, мамо! Я прийду сьогодні додому, до вас ночувати. Ми сядемо вкупі на таку собі нараду сімейну і все обміркуємо. А зараз я мушу рятувати Петруся, ти ж знаєш – він у небезпеці. – Аліна вдається до хитрощів, а що залишається робити? – Тільки пообіцяй мені, мамо, не шпигувати за мною.

– Якщо о шостій ти будеш вдома – обіцяю. На, візьми мій оберіг, дай його Петрусеві. Так-так, ще трава, також бери, хай Петрусь у себе вдома пообсипає всі кути. Не смій заходити у свою майстерню! Чуєш? Біжи, попередь Петруся і відразу додому.

Аліна ствердно киває головою, схрестивши пальці на руках у себе за спиною.

Ірина вже більш спокійно додає:

– Хто тобі допоможе, Аліночко, як не батьки?

Аліна стоїть за дверима квартири і шепоче:

– Той, що носить біле, мамо! Той, що носить біле…

В Аліни в запасі кілька годин до шостої, поки мама не почне «діяти».

Повертає до тата в майстерню. Слід позичити і в нього оберіг. Майже все розповіла татові. Нічого не випитував. Знав, що намарна справа перечити дочці, все одно зробить, як замислила. Такі заперечування чи втручання можуть лише нашкодити. Аліна майже благає батька якимсь чином затримати маму до ранку вдома. Василь погоджується: «Коли не можеш допомогти, тоді ліпше не заважай, не пхайся». То його життєвий принцип. Здається, саме в тему. Василь зараз на замовлення робить герб одному аптекарю, тож дістати ліки «для сну» не проблема. Трав'яним чаєм дружину не надуриш.

Сутінки кволо спадають на місто. Вони безвільно запускають свої прохолодні руки в липкий гарячий асфальт. Аліна сидить у кімнаті, зосереджено продумуючи кожну деталь. Не вмикає світло. У кімнаті ще трохи видно. І хоча речі вже втратили свої кольори, та не втратили різкості, не набрали розмитості. Світ у майстерні ставав сіруватим. Марта вже у Петра. Все складалося поки що добре. Мама Петра на дачі, зателефонував тато – Ірина спить, йому вдалося її вкоськати. Сашко має повернутися з аеропорту. Його батько їхав на місяць до Італії по роботі, син проводжав. Знайомитись із Сашковим батьком не мала ніякого бажання, принаймні, поки що. Поставила чайник. Аліна має напоїти Сашка чаєм. Мама Марти заснула від кухлика такого ж через п'ятнадцять хвилин. Засвистів чайник, хату наповнив аромат духмяних трав, навіть запах заколихував.

Аліна підійшла до вікна. Сашко лежав на дахівці й рахував зорі.

– Привіт, Алінко! Чому не підійдеш? – не підводячи голови, говорить Сашко. – Почув тебе вже давно.

Вона навіть не помітила, як він з'явився, настільки заглибилася в роздуми. Голос хлопця звучить досить кволо. Це трішки непокоїть Аліну. Може, здалося чи спека?

Аліна сідає поруч. Сашко навіть не повертає голови в її бік. Він дивиться на зорі. І здається, що зараз важливішим, аніж спостерігати за тим, як засвічуються на ще не зовсім темному небі зірки, ніщо не може бути.

– Привіт, коханий! Як справи? Провів батька? – питає Аліна, стараючись надати своєму голосу вдаваної буденності.

Сашко ніби й не чує цього питання.

– Мені сьогодні приснився дивний сон, Алінко! Відколи познайомився з тобою, дивні сни вже стали звичними. Але цей таки насправді дивний. Мені наснилося, ніби я помер. І моє тіло лежить кволе й усіма покинуте на Вершині світу. Я загубився там. Гонихмарник бере мене на руки, вірніше, моє тіло, пригортає до себе і плаче. Гонихмарники не вміють плакати, Алінко. Як ти гадаєш, що означає той сон і чому тебе не було поруч? Не відповідай. Звідки тобі знати? То ж мій сон і тільки мій, чи не так? І все ж, Алінко?

Сашко різким рухом сідає, стискає своїми руками аж до болю зап'ястки дівчини і просто впивається в неї очима. Але то не Сашко, вірніше, то не тільки Сашко, то Гонихмарник. Тінь. Він старається прочитати хоч однісіньку думку в її голові, хоч малюсінький натяк на страх чи збентеження. Аліна з маминого досвіду знає – він може бачити в темряві та він не в силі читати її думки, бо в неї є те, про що львівський Гонихмарник і не здогадується. Авжеж, вона лишень чергова здобич для всесильного повелителя хмар.

Стільки історичних віх прошуміло тим містом із того часу, як він тут оселився. Він колись знав про ті різні штуки-обереги, замкнені для зчитування душі. Але хіба то тепер актуально, у тому урбанізованому світі. За пару століть звик до німої покори, легких перемог. Такі й лише такі жінки траплялися на його шляху. І тут раптом ця дівчина. Із самого початку був проти того, щоб зв'язуватися з нею. Ой, не дарма підсунув її Юрко, не дарма. Відчував – у ній забагато світла. Це те саме, що людськими очима без пуття дивитися на сонце. Можна осліпнути. От той бовдур Сашко й осліп. Так, у ній забагато світла і ще чогось такого, про що він раніше ніби й знав, та з часом забув. Найгірше інше – вона наглухо зачинена для нього. Це так, ніби мати в руках дорогу красиву книгу. Усередині з прекрасними ілюстраціями-оздобами, навіть кожна буква у тій книзі дбайливо виплекана в надзвичайному узорі. Хай навіть ти тримаєш ту книгу біля серця, можеш покласти її на стіл, на полицю, та не в силі прочитати з неї ані слова, бо написана вона чужинською мовою. Ти не розумієш жодної думки, не розпізнаєш жодної букви.

Халепа! Як ти в неї не вчитуйся, воно, стерво, дивиться на тебе своїм ніжним волошковим поглядом, і навіть ти, пень трухлявий, мимоволі починаєш забуватися-закохуватися.

От і зараз – спершу начебто наполохано піднімає та опускає вії… І все, Сашко очманів та вже готовий за неї померти, Гонихмарник це відчуває. А от на що ладна вона заради нього? Чому не спитає? То ніц. Захотів Сашко нову цяцьку – стане дівка йому коханою дружиною, тільки б до її тіла добрести, а там… Скільки ж у ній сили, справжньої, не лише жіночої. Він відчуває ту силу і водночас боїться її. Одне тішить – оте дурне емансиповане дівчисько навіть не здогадується про це, переводячи такий дар на свою мазанину-писанину. Нічого, він терпляче жде свого часу. Бо коли вона народить йому сина, то яким великим і сильним він стане, дякуючи своєму новому рабу. Новий раб! Тільки те єдине й тішить у цій халепі, бо Кажан правдивий тобі не король ночі, а баран – коли на неї дивиться.

– Алінко, де ти була? – перепитує вже Сашко.

Аліна бере його голову у свої руки, цілує його очі, промовляє ніжно-ніжно:

– Я завжди поруч, коханий! Бо він врятував твоє тіло, а хто врятує душу?

Гонихмарник уважно слухає ту дурну бесіду. До чого тут душа?

Вони лежать на теплій дахівці. Голова до голови. Права рука Сашка й ліва Аліни заплетені у вузол.

– Коли я дивлюся в небо, інколи згадую Маленького Принца? Чи був він насправді? Як ти гадаєш, Сашо?

– Звичайно, був! Принаймні, у світі Екзюпері. Письменник відкрив для нас свій світ, познайомив із Маленьким Принцом. Важко, напевне, наважитися відчинити чужинцю двері у твій світ, твій вимір. Відкрити і боятися, що тебе не так зрозуміють чи засміють. Знаєш, більшість людей так і живе. Маючи в серці страх, що тебе не так сприймуть. Не за канонами чи скрижалями вигаданої кимсь моралі. Живуть за замкненими дверима, виряджаються в одинакові маски. Тільки одиниці наважуються ходити без масок. «Диваки» – безнадійно гукає вслід світ, коли має паскудний настрій. «Ненормальні» – верещить юрба, глибоко в душі заздрячи. А ті, кого той світ називає диваками, вони і рухають землю, не даючи їй затхнутися, як старе болото, що заросло ряскою й перетворилося на суцільний сморід. Диваки, люди без масок, без личини. Вони, мов ті живі струмочки, що наповнюють драговину з моралістики, марноти і маргінесу, вдаваного гламуру цілющою водою. Ти мій струмочок, Алінко, з живою водою. Дякую, що ти є.

Небо стає темним-темним, мов найтемніший агат, і лише свічки-зорі мерехтять у ньому, місяця сьогодні немає. «На канікулах або у відпустці», – жартує Сашко.

Аліна відчуває – час.

– Коханий, вже пізно. Мені завтра рано вставати. Творчі справи. Хочеш чаю, мама передала, новий рецепт. Кажуть, після нього сняться тільки веселкові сни.

– Можна, – говорить Сашко.

Аліна приносить чай. Сашкові й собі. У неї геть інший. Сашко одразу випиває свій.

Чай направду дуже смачний, хлопець просить ще. Аліна про всяк випадок приносить ще один.

– Сашко, любий! Скажи, можна в тебе в майстерні поставити свій етюдник. Завтра вранці прийдуть майстри ремонтувати кондиціонер, а в мене і так тісно, що б його часом не потовкли.

Сашко переносить у свою майстерню мольберт і етюдник із картиною. Страшна важкість у ногах ледве тримає хлопця на плаву. Він відчуває – його очі майже злипаються. Літня спека, напевне, дає так про себе знати. Сон навалюється на нього дев'ятим валом. Як добре, що у нього є Алінка. Ось і зараз – вклала в ліжечко, приголубила. І він вже не Сашко і не Гонихмарник – він світ…

Чай подіяв швидше, аніж сподівалася Аліна. Вона й сама не знала, якого дідька заставила притягти сюди мольберт із полотном «Двері». Діяла майже інтуїтивно, коли Сашко згадав про розчинені двері. Чомусь тоді подумалося. Так-так, але ж привідкриті двері можуть виявитися не тільки входом. У тюремній камері також є двері. Вхопилася за ту думку, як за щось важливе, і вже не відпускала її. Вона глянула на сплячого Сашка, тоді на годинник. Пів на одинадцяту.

Тепер до себе і чекати. Неквапом, щоб не сполохати Гонихмарника, виходить через вікно майстерні. У своїй обсипає всі кутки, вздовж стін аж до вікна тим зіллям, що дала мама. Коли це робить, відчуває, як на грудях під футболкою пульсує її оберіг. Він насправді живий, наче частинка її серця, і навіть струмує в його ритмі – чітко, мов годинник на стіні зі своїм тіканням. Пульсація стає чіткішою і врешті Аліна відчуває, як у якийсь момент із нього вихлюпуються сила та тепло, вливаючись у кожну клітинку її тіла. Стоїть зачудовано та слухає, як та сила чи то енергія струменіє руслом її тіла, просочується і в руки, аж до кінчиків пальців, і в ноги – млосно лоскоче п'яти. Оте сило-тепло вплітається в кожну волосинку на голові, завмираючи насторожено на кінчиках. І борони, Боже, комусь зі злими намірами зачепити її, одного дотику до цієї сили вистачить, щоб спопелити нападника.

Аліна розбудила ту прадавню силу, що, як видається, завжди жила в ній, ще до народження, пестливо передаючись із покоління в покоління материнською ниткою, і врешт опинилася в її руках. Отже, бабусі, прабабусі, всі жінки з родини десь на підсвідомому рівні знали про цю силу, але боялися її. То була небезпечна сила, вони змусили її дрімати і вона чемно ждала свого часу, лише інколи кволо даючи знати про себе.

І дочекалася.

Аліна сидить у темній кімнаті біля заштореного та зачиненого вікна, через шпаринку позираючи на дах. Впевнена, Гонихмарник сьогодні все ж вийде із Сашкового тіла. Після ось таких філософсько-важких розмов він завжди вилітав із тіла хлопця на кілька годин, подихати. Приблизний його розпорядок вже вивчила. Час від часу Аліна зиркає на електричний годинник, що блимає на кухонному столі.

00:45.

Ніби легкий вітерець пролітає дахівкою, шкрябаючись об неї. То Градобур. Вона його бачить. Як тоді, у Карпатах, зуміла розгледіти. Ніч на мить стає ще темнішою, потім той морок розсіюється. Знову звична нічна тиша. Аліна ще п'ятнадцять хвилин сидить у тиші, прислухаючись до ночі. Чи, бува, не надумав вернути? Нічого не змінюється. Бере мобільний, телефонує. Через мить двері її майстерні розчиняються, у помешкання заходять дві німі постаті, які рухаються навмання. Вища підсвічує собі дорогу мобільним, веде за руку меншу. Двоє простують до Аліни, яка бовваніє незворушно на тлі вікна.

Це Петро і Марта.

Петро натягує на шию Василів оберіг. Руки хлопця тремтять, це помітно в блідуватій підсвітці від мобільного, все робить мовчки. Аліна відчуває і Мартин страх. Сама вона напрочуд спокійна. Мовчки перебираються через вікно, тоді на дах, і от вони в майстерні Сашка. Світла не вмикають. Доведеться все робити швидко, наосліп, невідомо, коли істота надумає повернути. Підсвічують собі мобільними. Марту Аліна садовить біля мольберта. Відкидає в бік шмат тканини, який недбало прикривав полотно на мольберті. Тоді обсипає травою квартиру попід стінами і перед дверима. Лишає необсипаним простір під вікном – безпечний вхід для Градобура. Там вона обсипле згодом, коли пастка зачиниться. Виймає з кишені мамин оберіг і вішає його на шию сплячому Сашкові. О, так. Тільки людині оберіг не може завдати болю, навпаки, боронить його від втручання зайд. Вони з Петром розвертають за рухом сонця небом тіло Сашка, голова хлопця тепер на місці ніг, ноги на подушці. Петро стає біля вимикача, все заздалегідь продумано. Коли Аліна крикне, він має його ввімкнути. Про всяк випадок Аліна «виписує» сухою травою довкола нього ще й захисне коло.

Друга година ночі. Сидять мовчки. У темряві і напрузі, здається, чути, як калатає серце в кожного. Дріботить у Марти. Вона звикла до темряви, однак передчуття Незворотного заставляє кров шумувати швидше тілом. Петрове серце гупає набатом, бо страх, затиснутий у лабетах відчаю, вдаряє в тім'я. Лише Аліна не відає, що з нею. Бо те млосне тепло, яке влилося в неї, зробило її на диво спокійною.

Раптом ніч стає ще темнішою, морок за вікном густішає, робиться в'язким, мов гаряча смола. Щось влітає в майстерню, зачепивши її своїм вогким плащем-вітром. Аліна добре бачить його, не він один такий зрячий у темряві. Вона має все робити швидко. Аліна цілими жменями вивалює на підвіконник трави-обереги, потім обсипає простір під вікном, з'єднуючи його з обсипаним щедро простором кімнати. Знає – Гонихмарник вже добре розгледів людей, які чекають на нього в кімнаті. Усіх, крім Аліни. І це його відволікло, як і гадала. Ті, що стояли-сиділи перед ним, для нього не цікаві зовсім, і його страшенно дивує їх присутність. Що вони тут роблять посеред ночі і в темряві? Це й дало можливість Аліні закінчити роботу. Краєчком ока вона помічає білу пляму, що промайнула дахівкою. Юрко дотримав слова.

«Петре, вмикай світло» – несамовито горланить Аліна. Загоряється світло. Погляди Аліни і Градобура зустрічаються.

Аліна зловісно усміхається: – Привіт, любчику! Ти – у пастці! У кімнаті здіймається жахливий вітер. Гонихмарник не тільки не може потрапити в тіло Сашка, тому що хлопець лежить неправильно. Він не в силі навіть доторкнутися до входу в тіло. При кожному доторку його обпікає вогнем, несамовито-боляче відштовхує. Страх заполонює все єство. Поранений звір набагато небезпечніший від просто ситого задоволеного життям хижака.

Петро сидить у своєму колі, обхопивши обличчя руками. Він не може дивитися на те, що відбувається в майстерні, бо такого не буває. Це все сон, моторошний сон.

Марта відчуває, як мокрий вітер ширяє над її головою, крісло разом із нею перекочується кімнатою. Щоб не злетіти, до болю в руках вчепилася за нього. І тільки Аліна стоїть, дивлячись напружено на свою картину, ніби не помічає рейваху, що панує довкола.

Двері на картині починають рости, вони заполонюють весь простір полотна. Двері привідкриті. Градобур розпачливо виє, він хоче вирватися на волю, бо відчуває, що вже знесилений і, якщо зараз не попаде в чиєсь тіло – загине, пропаде вічна душа. Бо вічні також колись помирають. Його душа розпадеться в тій кімнаті на тисячі холодних росяних крапельок.

О, тут хлопець на підлозі, немає, правда, зовсім часу питати у нього дозволу на те, чи згоден він прийняти у своє тіло ще одну душу. Але то такі дрібниці в порівнянні зі смертю чи тим, що його чекає після неї чи не чекає. Одного разу він вже порушив обітницю, коли в тому селі, назву якого зараз і не пригадає, за злочин стратили його раба, у тілі якого він жив. Мусив рятуватися і вселився в тіло прапра прадіда Кажана. Невже історія повторюється? Вихор розганяється і знову завиває від болю – ще один пекучий удар отримує від хлопця чи від того, хто його стереже-оберігає. Від люті його танець стає ще безжаліснішим. Аліна хапається руками за підвіконник, щоб не впасти від того смерчу, що витанцьовує в центрі кімнати. Марту зі стільцем тиснуло в стіну між шафою та холодильником, мольберт із картиною перевернуло. Але картина-двері не впала на підлогу, вона лежить майже в ногах Марти. Гонихмарник бачить тільки один вихід – втеча через вікно. Знову невдача. Він перелякано вдаряється об щось м'яке та таке ж пекуче, як і сили, що обороняють Сашка і хлопця в колі. Градобур знесилено сповзає додолу і тільки тепер помічає, що вся кімната замурована, всі стіни наглухо замкнені.

Пастка.

А посеред всього цього жаху стоїть вона, люто дивлячись на нього.

Вона його бачить, бачить і хоче вбити.

Відьма!

І то не була проста собі дурнувата відьма-побрехуха з картами. Прадавня сила живе в отій дівчині. Він це давно відчував. Виявляється, що про це знає і вона. Обвела навколо пальця. Він уже одного разу зустрічався з тою силою. У тому селі, звідки втік, жила така одна. Вона його тоді також заледве не вбила, бо порушив правила, захопив невинну душу, тобто без дозволу захопив її. І та, сільська, була така ж сильна, але не така мудра. Він тоді втік. Та не тепер. Ця не дасть утекти.

Градобур майже мертвий, знесилений від боротьби, змалілий. Він повзе долівкою квартири. Якщо вже розсипатися росою, то подалі від її очей. І раптом натикається на двері в підлозі, справжні привідкриті двері. Вони його не обпекли і не відкинули. Ось де він заховається. За дверима. Хоча двері здаються доволі знайомими, та згадувати, де він їх бачив, немає часу, як і роздумувати про те – чи бувають двері в підлозі.

Відьма рушає зі свого місця. Вона стискає в одній руці те лихо, що завішене у неї на шиї, а іншою перед собою держить пекучо-ядуче зілля, яке так гидко пахне. Ще півкроку, і вона кине його на майже добитого Гонихмарника, і тоді смерть. Він, не роздумуючи, падає у двері і…

Аліна нахиляється над картиною і трішки недбало кладе пучок трави на двері. Звір у пастці.

У хаті жахливий розгардіяш: потрощені меблі, друзки посуду» розкидані книжки, одяг. Аліні до цього байдуже. Вона сідає перед картиною.

Аліна чомусь озирається на вікно. Біла постать бовваніє на даху, і їй здається на мить, що вона там бачить ще когось, мов у тумані. Та про це думати і довго розглядатися немає часу, скоро третя. Гонихмарник може загинути. Вбивати нікого, навіть Градобура, вона не збиралася. Вона не ловець душ, навіть вічних. Як казав Юрко – не вихлюпнути з водою дитину…

– Що ж, тепер давай поговоримо, любчику! Ти, напевне, зрозумів, що втрапив у пастку. Тепер впізнав картину? Лише творець дверей здатен вирішувати, куди вони ведуть. – Аліна поблажливо посміхається. – У тебе лишилося мало часу. Вбивати тебе не збираюся. Поки що! Звичайно, якщо ти пристанеш на мої умови – житимеш далі. Тобі для животіння потрібне тіло смертної людини. Сашка ти не отримаєш, він зрікся тебе, Петро не погодиться. Та є гарна альтернатива – це моя коліжанка Марта. Так-так. То жінка, одна з тих, які для тебе в житті так багато значать, правда, лишень, мов паливо чи їжа. Тебе не вчили, що за все на світі слід розплачуватися? Рано чи пізно. Спробуй стати жінкою. Можливо, тобі і сподобається. І цього разу я пропоную стати рабом у тілі жінки. Така собі плата за життя. Попереджаю, без вивертів, тому що я – поруч і слідкую за тобою. Ага! Деякі формальності. Марто, ти згідна?

– Так, я згідна! – говорить тремтячим голосом дівчина.

– От бачиш, як класно. Усі ритуали збережено. Вона – згідна! Сашко від тебе відмовився. Тепер чекаємо від тебе згоди, або помреш. Вибирай!

І Аліна бере Марту за тремтячу крижану руку.

Марта сповзає з крісла на підлогу.

– Ну, що ж, я зараз відкрию твої двері й відійду вбік, щоб тебе не шандарахнуло цього разу від мене. Коли ти перебував у тілі Сашка, то не міг це відчувати. Тіло людини як громовідвід, а так хто зна – можливо, без людського тіла сила землі тебе відразу вб'є.

Аліна забирає з картини пучечок трави і відходить до вікна. Якусь мить нічого не відбувається. Час спливає.

Усе, ніхто йому не допоможе. Він у пастці. Це її картина і її двері. Це – темниця! Як він благав всі сили, що жили в тому місті, на допомогу – ніхто не прийшов. Точніше, їх хтось тримав, не допускав до цієї кімнати, хтось могутній і сильний. Через нього ніхто не пробився.

Безвихідь.

З картини виливається на волю тонюсінька цівочка світла. Вона мерехтить від блиску лампи, на якусь мить зависає в повітрі і починає наближатися до Марти, до того місця, де в людини сонячне сплетіння. Це триває лишень декілька секунд. Все. Промінчик згас, він у Марті.

Гонихмарник став жінкою, чи то жінка вперше стала Гонихмарником.

Петро зривається з місця, підбігає до Марти, допомагає їй піднятися на ноги. Марта стоїть збентежено.

– Марто, розплющ очі, – чи то наказує, чи просить Аліна.

– Господи, як багато кольорів та світла! Алінко, я бачу! Я знову бачу!

– Звичайно, бачиш, – говорить Аліна. – Я знала.

Лікарі ж попереджали, що шанс прозріти в Марти таки є, щоправда, лишень примарний один відсоток… Будемо вважати, що то він. Стрес, переживання і все таке. Хе! Бо як по-іншому то людям та собі пояснити?