Текст книги "Гонихмарник"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

РОЗДІЛ VI

1. Портрет

Панночко з блакитними очима,

панночко з блакитними сльозами,

як мені хотілося навчитись

бути з вами і не бути з вами.

Іван Андрусяк

Вони вже тиждень зустрічаються. Морва жартує: «охвіційно» зустрічаються, вважаючи себе свахою. Гуляють парками, цілуються, смакують морозивом, розмовляють, сперечаються. Два рази навіть у кіно ходили. Аліні сподобалось. Що було на екрані, тобто самого кіно, вона так і не бачила. Виявляється, закохані не для цього ходять у кінотеатри!

Коли щастя крокує поруч, то навіть не знаєш, як його вірно описати. Воно або є, або його нема. У них воно є, одне на двох. Це коли з півпогляду розумієш того, хто поруч, це коли вечорами над містом, сягаючи хмар, звучить музика гуцульської флояри вперемішку з новою казкою, це коли одного дотику до коханого вистачає, щоб зрозуміти – ти жадана.

Це коли незмінно залишаєшся собою, і світло, яке наповнює тебе зсередини, примушує знайомих зупинятися й думати: щось у ній не так, перефарбувалась, чи що. А все у твоєму внутрішньому наповненні, все лише в ньому. Це коли нема поруч його, і світ починає потроху марніти: сонце не гріє, а пече, вітер не лоскоче, а шмагає, дощ не танцює, а ридає, і час без нього – змарнований час.

У кімнаті незмінно пахне волошками, небесними квітами літа, кавою з присмаком гвоздики, фарбами.

– Ти – моє Сонце, – шепоче на вушко ніжно Сашко.

– Я – Сонце! – співає Аліна і зазирає закохано в чорні, чорні очі.

Сонце? На Сонці, кажуть, також є темні плями, від цього воно не перестає бути Сонцем.

Думка написати портрет коханого виникла якось випадково, спонтанно. Аліна любить годинами спостерігати, як Сашко творить, за тим, як він добуває з брили каменю якийсь образ. І що він там може бачити? Те, що й ти на порожньому полотні! Раніше ось таке безділля вважала б марнуванням часу. Зараз їй стало байдуже – до сентенцій на кшталт «збагнути незбагненне». Ні, вона ні від чого не відмовлялася, у жодному разі. Вона зробила перерву. Це ніби під час польоту лелек у вирій. Зупинитися на мить на клаптику суші, що одиноко бовваніє серед бурхливих вод та зі всіх боків омивається морем. Зупинитися, не для того щоб озиратися із сумом на минуле, а для того, щоб дивитися тільки вперед. Ковток чистої води для спраглого! Сашко став тою водою.

Аліна пригадала притчу про скульптора, здається, хтось із викладачів розповідав.

– Скульптор у своїй майстерні натхненно й щиро за допомогою долота й молотка обтесував величезний шмат мармуру. Хлопчина, що пробігав повз розчинені двері майстерні, затримався, здивовано спостерігаючи за безглуздою метушнею дорослої людини. Біла хмара пилу й уламки скали розліталися врізнобіч. Людина боролася зі скалою. Дивина та й годі! Через кілька тижнів той самий хлопчина пробігав знову повз ту ж таки майстерню. І аж ахнув від зачудування. На місці мармурової скелі височіла фігура величного страшного лева. «І звідки той чоловік знав, що у камені захований лев?» – подумав скорений побаченим хлопчина.

У кожному з нас, напевне, захований Лев. І тільки справжній скульптор відважиться його звільнити.

– І в тобі, Алінко, він захований? – не відриваючись від роботи, перепитує іронічно Сашко, посміхаючись чи то собі, чи то своєму щастю.

– І в мені.

– Тільки мені здається, що там не Лев, а Левиця, дика і небезпечна. То ж роботи у скульптора, ой, як багато. Тут ще й дресирувальник потрібен.

І він із долотом підходить до Аліни, показуючи, що зараз буде робити з неї левицю, як мінімум.

Вона цілує свого Сашка, вона це відчуває. Тільки Сашка. Той, другий, десь там, всередині, причаївся і слухає. Гонихмарник її боїться. Поранений дикий звір, якому сплутало всі карти дурнувате смертне дівчисько, йому, у якого за душею тисячоліття. Аліна мала поводитися дуже обережно, щоб приспати увагу Градобура. Ніщо не діяло ефективніше, аніж дівочі пестощі. Хай Воно почне в ній бачити лишень закохану дурепу. Хоча не так і важко здаватися нею, вона насправді закохана. Однак не дурепа.

Аліна пише Сашків портрет. Насмішила саму себе. Портретистом ніколи не вважалася, має спробувати. Людей писати важче, аніж природу. У людині емоції та настрій, а відповідно і тіні на обличчі змінюються чи не щосекунди. Куди там стихіям природнім до тих стихій, що нуртують усередині людини. Сашко сидить, недбало розкинувшись У кріслі, і не зводить з Аліни очей. Вона помітила, що так він може сидіти годинами і дивитися на неї, ніжно і майже безвільно. Він позує.

Аліна пише Сашкові очі. Як можна написати ніч перед світанком? Ніч відчуває близькість світла, воно поруч, за шторкою причаїлося, моргнув оком – і вже світанок. Аліна пише Сашкові чорні очі і думає про Сонце.

Сонце і вночі не спить, воно перетинає лінію горизонту і виринає яскравим Жар-птахом на іншому боці писанки Землі. Все повторюється вкотре: ніжний шепіт ранку, схід Сонця.

Інколи обличчям коханого пробігає тінь. Аліна добре її вивчила. То старий знайомий визирає час від часу подивитися на неї. Як можна писати портрет із двох в одному? Ні, вона пише тільки свого Сашка.

Сонце! Пробігає поруч тінь буревію. Відшумить гроза, впаде дощ і не зачепить його. Воно недосяжне, може тільки пореготати з таких дурних намагань хмари йому нашкодити. Сонце!

Щодня в майстерню забігають Морва з Данилом, попити «фірмового чаю». Після повернення Морвиних батьків із морів здійнялась страшна буча. Хтось із «бдітєльних» сусідів, незважаючи на підкупи-відкупи, таки накапав батькам на доцю.

– От халепа, – бідкається Морва, – обрізання в кишенькових витратах, після дев'ятої сидіти вдома, обов'язкові щоденні відвідини бібліотеки. Мама, не повірите, кожен день у формулярі бібліотеки перевіряє, чи я в ній була, що читати брала, скільки часу провела в читзалі. Слава Богу, не заставляє переказувати зміст прочитаного. Літо, а я, мов пришелепувата, скнію в бібліотеці. Триндець… А знаєш, Аліно, що мої предки ще втнули? Виявляється, то зам'яке покарання – бібліотека. Завтра відправляють нас, ледве впросили, щоб і Данила взяли, у пластунський студентський табір на три тижні. На перевиховання. От і погуляли!

Морву тішить страшно серйозна мармиза Сашка під час позування:

– Кажане, ти схожий на Тутанхамона, – регоче дівчина.

– Чим? – дивується хлопець.

– Сидиш, як мертва мумія, і витріщаєшся на Аліну, дірку в ній продивишся. Ну, Алін, ти і приборкувач. Щоб Кажана до такого стану довести, перетворити лева в кота, то тре' мати неабиякий талант. Слухай, мо' тобі Данила на тиждень залишити на перевиховання, а то він щось остатнім часом чисто від рук відбився?

– Шо? – Сашко ніби серйозно сприймає слова Морви.

– Тю на тебе! Від кохання вже дах їде. Знову кулаками почнеш махати? Не віддам нікому свого Данилечка, навіть Аліні, а то перетвориться з живчика на Тутанхамона, як ото ти. Яка з нього тоді користь?

Так, Морва – то правдива коломийка.

Прощаються на два тижні. Морва жартує: «Проводжають хлопців в армію!»

Телефонує мама. Перевіряє, чи все гаразд, попереджає, що через півгодини забіжить. «Щоб була вдома!» Вона щодня так робить, винюхує-пронюхує.

Мама про Сашка нічого не знає. Хоча як сказати… Поки що щастить, не нарвались. Та це й на ліпше. Навпаки, Аліна старанно «підставляє» їй на очі Петра. От і зараз доведеться попросити того зайти, щоб Петрусь цілком випадково виявився в майстерні, коли мама прийде. Благо, він вдома, тільки-но прийшов від Марти. Петро незадоволено крутить головою:

– Таємні агенти, блін. Слухай, Кажане, ти випадково не вампір, а твоя мама, Аліно, не винищувачка вампірів? Ну, як малі діти! Те ж мені Капулетті та Монтеккі, Ромео та Джульєтта. Середньовіччя якесь.

Який він зараз близький до істини, думаючи, що дуже влучно жартує. Сашкові Аліна сказала просто: «Мамі колись один Гонихмарник перепаскудив життя. Вона мене не зрозуміє. Це тимчасово, я щось вигадаю». Сашко лише іронічно-патетично посміхається у відповідь:

– Сумнішої оповіді ви не знайдете, ніж про любов Ромео і Джульєтти.

Петро ж відповідає Всім маминим уявленням про порядного хлопця. Охайно підстрижений, акуратно, без закидонів одягнений, завжди приємний у спілкуванні, дбайливий, чемний, вихований. До речі, мама Марти також «тащиться» від Петра: уважний, порядний, запопадливий і бла-бла-бла. Якби не халепа з Гонихмарником, тобто мамині фобії (і не лише мамині) щодо цього, плювати Аліні і на Петра, і на думку мами. А тут не буди лихо, доки в хаті тихо. Особливо знаючи мамину круту вдачу.

Петро з Аліною здебільшого розмовляють про Марту. Марті трішки ліпше, слава Богу. А ось Агнеса Петрівна зовсім змарніла, важко на неї дивитися. За Мартою постійно хтось слідкує – пані Агнеса, Петро, медсестри. Навіть уночі. Наразі – активна реабілітація. Лікарі переконують: час – найліпший лікар.

Батько Марти так і не провідав доньку. У його теперішньої дружини жахливий токсикоз – тож здоров'я майбутньої дитини важливіше, ніж здоров'я майже втраченої. То слова другої дружини, сказані пані Агнесі телефонічно.

Петро ходить, мов у воду опущений. Очевидно, не всю правду розповідає Аліні. Вона не випитує, хлопцеві й так не солодко. Аліні лікарі і далі забороняють заходити до Марти – щоб не викликати погіршення ситуації.

Уночі наснився дивний сон. Вона в Темній вежі. І знову бездумно блукає нею, відчуваючи, що її тут вже не наздоганяють, а просто підстерігають, мов здобич. Та цього разу вона чомусь не боїться. Аліна стоїть перед закритими дверима. На них величезними червоними літерами дбайливо виведено: «Alea jacta est». Вона штовхає двері вперед, вони легко піддаються… Що там? Ранок, у шибку вікна стукає Сашко: – Прокидайся, сонько!

Аліна накручує кола стадіону, тримає темп, у вухах шумить вітер. На правому кросі розв'язалась шнурівка. Зупинилася. Відступила з доріжки на траву, щоб не заважати іншим. Подвійний вузлик, як вчив тренер Єгор Вікторович. У вухах зателенькали дзвіночки. Якого милого?

– Сервус, Аліно! – чує над собою чийсь незнайомий чоловічий голос.

Аліна підводиться, озирається. Перед нею стоїть юнак, той самий «стадіонний», зодягнений у біле.

Той, що носить біле, – мимрить собі під ніс. Вона не здивована, але трохи збентежена.

їй Що? Не зрозумів? Мене звати Юрко, – він простягає їй руку для вітання, Аліна розгублено простягає свою у відповідь.

Долоня хлопця м'яка і тепла.

– Будеш насіння? – чемно перепитує юнак, виставляючи перед нею торбинку, до половини заповнену насінням гарбуза, і приязно посміхається.

Аліна заперечливо хитає головою.

– У мене до тебе розмова, – пильно вдивляючись в очі дівчини, говорить спокійно, буденно хлопець, мов до давньої приятельки.

Очі юнака дивно мерехтять чи то смарагдовим, чи то волошковим світлом. Так і не скажеш напевне, якого вони кольору.

Трішки не по собі від того мерехтіння. Юрко показує рукою на трибуни:

– Може, присядемо? Поговоримо! Будь ласка.

Аліна стинає плечима і йде слідком. Чи на щось подібне вона очікувала? Ждала, коли він врешті наважиться, і трішки боялась. Аліна, здається, здогадується – хто він. Давненько вона не бачила Юрка на стадіоні, після Карпат, здається, лише один раз.

Аліна трохи нервово глипає в бік хлопця. Може, закластися з ким завгодно: під його блакитною бейсболкою – світле волосся. І вже її фантазія домальовує під теніскою хлопця двійко сніжних крилят. Звуки дзвіночків продовжують лунати у вухах. Татко колись у дитинстві казав, що вони теленькають тоді, коли поруч пролітає янгол.

На трибунах порожньо. Вони сідають на верхній ряд. Кілька секунд Юрко сидить мовчки, немов збирається з думками. Аліна втупилася очима у свої кроси і чекає, що він їй скаже. Видається, розмова не буде простою.

– Приємно з тобою врешті познайомитись офіційно, Аліно. Дещо про тебе вже знаю, дещо зараз дізнаюсь. От, наприклад, знаю, що дуже любиш читати Борхеса. Пригадуєш його притчу «Пекло»? «Через багато років Данте вмирав у Равенні, зневажений і самотній, як кожна людина. Уві сні Господь відкрив йому таємний зміст його життя та праці; зачудований Данте взнав нарешті, хто він є, і благословив свої скорботи. Легенда оповідає, буцімто, прокинувшись, він відчув, ніби отримав і втратив щось незмірне, щось таке, чого ні віднайти, ні навіть розпізнати, бо машина світу надто складна для людського розуму».

Юрко дивиться уважно на неї, Аліна продовжує мовчки вивчати шнурівки на своїх кросах.

– Тільки, будь ласка, не вдавай, що не розумієш, про що я. Гарна робота, Аліно. Це я про Сашка. Я був певен – ти впораєшся. Звірові вернула людську подобу. Дякую! Відділила світло від тіні. Змушений попередити – не варто рухатись далі. Тобто туди, куди зібралась. Машина світу надто складна для людського розуму, Алінко. Навіть для такого гострого, як твій.

– Я вас не розумію? – вичавлює із себе Аліна. Вона нарешті відклеює свої очі від взуття.

Що означає – впоралася? І чому не рухатися далі? І як він знає – куди вона зібралася рухатися, якщо вона не зовсім певна? Не наважується запитувати, бо й сама знає відповіді. Вій читає її, мов відкриту книгу. Це обурливо, як це обурливо.

Вони сидять поруч. Вона заплела руки у вузол і пильно дивиться на хлопця. Уже Юркові стає трішки ніяково. Він не може прочитати жодної її думки, вона здогадалася, що він буде знову пробувати і:

– А тепер і ви мене не розумієте. Правда, неприємно? Навіть янголам не все можна.

Юрко починає весело сміятися. Його сміх схожий на переспів дзвіночків, не можна не посміхнутися у відповідь:

– Я – не янгол! Забагата уява, навіть для художника! Насмішила ти мене. Я – друг. Друг Сашка, кожного, хто мешкає у цьому місті. Дуже сподіваюсь, що віднині твій також.

– Ні, не просто друг. Можливо, ти янгол нашого міста. Якщо в людини є янгол-хоронитель, то чому б і місту не мати його? Га? – мрійливо кидає Аліна.

– Якби ж то! Янголам – легше. Їх ніколи ніщо не болить, вони лишень охороняють, стережуть, відвертають. Я ж не завжди це можу зробити, бо я – не янгол. Я – друг. Добрий друг. – Юрко уникає прямої відповіді.

– Гаразд, друже, розберемося з цим згодом! От що я тобі скажу. Друзі пізнаються в біді. Сподіваюсь, ти мені, друже, допоможеш, коли прийде час?

Він мовчить. На лавку, поруч із ними, опускається сірий голуб. І не чорний, і не білий. Юрко набирає в руку насіння і простягає на долоні птаху. Той скльовує все до останньої зернинки і відлітає.

– Не журись, насіння – не просмажене, лиш трішки підсушене, – знову вліз їй у голову, ненавмисне звісно ж. – Допомогти, кажеш?

Юрко дивиться на Аліну з легкою усмішкою на устах;

– Ти надто світла і добра для цього, а там, куди ти збираєшся влізти, забагато тіні.

– Тіні? Чому ж тоді ти нагодував птаха? Він не білий, і не чорний. Він – сірий! Ось ти сидиш на лавці, сонце світить на тебе і народжує тінь. Вона темна, але хіба то її провина? Хоч темна, але вона – твоя!

– Вона не винна – нормальний хід! – схоже, що Аліні таки вдалося вразити Юрка. – Що ж, розумію, відмовляти тебе від того, що замислила – зайва трата часу. Зі мною чи без, все одно наважишся. Тільки добре все обміркуй, пригадай до дрібниць, що тобі розповідала Ірина, твоя мама, з її досвіду, все, що знаєш і чого, як видається на перший погляд, знати не можеш.

Аліна встає з лавки. Він знає її маму. Так, і це також уже не дивує.

Дівчина згори вниз дивиться на Юрка. Він бере торбинку з тим насінням, що в ній залишилося, і кладе до кишені:

– Ще одне, – Юрко стає поряд із нею і зазирає пильно в душу. – Вважай, Аліно. Разом із водою не вихлюпни дитину. Не нашкодь!

Від того смарагдово-волошкового погляду в Аліни аж сльозяться очі, у вухах знову передзвін.

– Бувай, – він тисне їй руку і спускається вниз, прямуючи у бік виходу зі стадіону.

Аліна стоїть, зачудовано слідкуючи за ним, слухаючи, як той передзвін у вухах починає потроху віддалятися. На біговій доріжці Юрко зупиняється. Озирається:

– Щодо допомоги, друже! Я обіцяю подумати, – і вже собі під ніс шепоче: – Класна в Діда онука. Цього разу – то таки вона. Та, яку він не один вік жде. Має силу і про неї вже здогадується. Але хіба не можна без вивертів, Діду? Га?

2. Сліпе Кохання, Божевілля і Час

Радосте моя синьоока,

Моя радосте мила,

Як зоря, що високо

Наді мною спинилась.

Юрій Липа

Зателефонувала пані Агнеса. Лікар врешті дозволив Аліні провідати Марту.

У квартирі пахне ліками, вражає просто сліпуча чистота, мов у лікарні, і тихо та чомусь холодно, наче у домовині. Бр-р-р-р. Аліна аж наїжачилася від відчуття того, що в приміщенні тхне мороком. Марті не ліпше, вона це відчуває. Минуло три тижні, а медицина безсила, і стан хворої стабільно важкий. Дурні лікарські приписи. Мало б ставати краще від слова «стабільно», та чомусь робиться зле при слові «важкий». Агнеса Петрівна мов із хреста знята, лячно на неї дивитися. Марта напівсидить у своєму ліжку. Обличчя бліде, аж синє. Чорне волосся робить лице ще моторошнішим. Карі очі стали більшими і геть порожніми. Аліна сідає в крісло, біля ліжка. Під вікном стоїть сумний та посірілий від туги Мартин німець, тобто піаніно. Штори на вікнах чомусь щільно закриті, у кімнаті горить світло. Годинник на стіні лінькувато і ледве чутно відлічує нудні хвилино-секунди: «Не-так, не-так, не-так».

І справді – все не так…

– Привіт, Мартушко, – витискає зі себе Аліна, зібравши всю мужність у голосі. – Як ся маєш, подруго?

За спиною стоїть пані Агнеса, схожа на привида, виглядає не ліпше від доньки.

– Угу! Привіт, – ледве вичавлює із себе Марта, навіть не повертаючи голови в бік Аліни.

– Незле виглядаєш, – господи, як ті слова фальшиво звучать, але що тут ще можна сказати.

Петро переконував, що Марті краще, він брехав, щоб не засмучувати її, і мама брехала, і пані Агнеса. Бо якби вона знала, що так все зле, вже б давно тут була, незважаючи на всі приписи ескулапів.

У голосі подруги стільки туги. Отже, Аліна все вирішила вірно. А Юрко ще пробував її відмовити.

Задеренчав хатній телефон. Агнеса Петрівна вийшла в коридор, попередньо старанно прикривши двері кімнати. Аліна розуміла, що то міг телефонувати і лікар, а для чого дочці зайвий раз слухати медично-невтішні теревені. Лікарі навіть не наполягали на госпіталізації Марти. Домашня атмосфера мала б швидше поставити ту на ноги, аніж лікарня. До того ж лікарня не зовсім звичайна.

– Алінко, я рада, що ти прийшла. Я вчора сказала пану професору, якщо мені не дозволять бачитися з тобою, жодних ліків приймати не стану. Поставила ультиматум. Зате у нас цілодобово теперечки чергує медсестра. Накоїла я лиха. Я багато останнім часом сплю. Через ліки, гадаю. «Сон – то справжній цілитель», – стверджує пан професор. Може, і так. Сни, Алінко, то тепер мої друзі. Там я знову повноцінна, можу бачити. Здебільшого мені сниться дитинство, школа. Наша школа і наше дитинство. О, як то мило так спати і не прокидатися. А позавчора мені приснилася ти. Ти стояла на високій горі, одна серед бурі. Лив жахливий дощ, шумував буревій. А ти стояла й усміхалася, тому що не боялась ані грому, ані блискавок. Не боялася дощу, хоча була сама самісінька. Не можна жити тільки в снах, Лінушко. Ех, якби ти мені дозволила тоді впасти, можливо, мені стало б легше, мені… А тобі, мамі, Петрові? Ти б себе ціле життя винуватила у моїй смерті. Пробач мені, будь ласка, за це, якщо зможеш.

Аліна бере Марту за руку, і вони сидять так мовчки. Кожна думає про своє. У кімнату заклопотано зазирає Агнеса Петрівна:

– Алінко, Мартусю, мені слід ненадовго вийти, на годинки дві. Там на кухні Юлія Орестівна, медсестра, про всяк випадок нагадую. Ви тут погомоніть. Доню, ти не втомилась?

– Від лежання, мамо, чи від спання? Ні! – Марта відповідає безбарвним голосом.

Агнеса Петрівна сумно виходить, прикривши за собою двері, згодом замикаються і вхідні.

– Марто, пригадуєш, як колись твоя бабуся Роза розповідала нам різні казки-бувальщини? – Аліна досі тримає Марту за руку. – Ти знаєш, а я віднедавна збираю їх, деякі вигадую сама. Уже й не пригадаю зараз, яку вигадала, яку почула. Хочеш послухати одну?

Марта ствердно киває головою.

– Якось затіяли гру в піжмурки-хованки людські почуття. Настала черга Божевіллю жмуритись. «Один, два…» – почало Божевілля свою лічилочку і рахувало довго-довго. Почуття заховалися – хто де. Розпочалася гра. Першим Божевілля знайшло Лінь, бо через власну ледачкуватість та заховалася зовсім поруч, за каменем. Потім Божевілля почуло, як розмовляє Віра на небі з Богом, тож знайшло і її. Вулкан тремтів від емоцій – зрозуміло, там заховалися Пристрасть та Бажання. Тріумф віднайшовся на Евересті, найвищій вершині світу, недалечко, в затінку, причаїлася

і Заздрість. Егоїзм зі свого вулика прогнали розлючені бджоли – шукати його не мусило Божевілля, сам знайшовся. У плесі озера віднайшлася Краса, що милувалась собою. У свіжій і соковитій траві лежав та мріяв Талант. На дні занедбаної криниці дрімала Журба. За веселкою заховалась Брехня. Лишень Кохання мов крізь землю провалилося. Ні в океані, ні на небі, ні в лісі, ні в пустелі його не було. Раптом на галявині Божевілля помітило розкішний кущ диких руж, які пломеніли з любов'ю. Здогадалося Божевілля – хто там. І вирішило налякати Кохання. Тож воно тишком-нишком розсунуло гілки куща і раптом почувся жахливий зойк. Тисячі гострих шипів вп'ялися в очі Коханню. Прикро, але Кохання осліпло, стало безпомічним. Божевілля вважало себе винним у цій пригоді. З того часу Божевілля стало вірним поводирем Кохання. Ходять і донині вони разом – Кохання та Божевілля. Деякий час дівчата сиділи мовчки.

– До чого я веду, Мартушко? Зрозумій, поки поруч із тобою будуть ті, хто не боїться тобі дати руку, стати твоїм поводирем, спіймати тебе, коли ти падаєш, доти варто жити… Навіть якщо той поводир – Божевілля. Варто жити, подруго, коли поруч є ті, кому ти потрібна, кому потрібні твоя присутність, твоє слово, твій сміх.

– Ти говориш зараз про сліпу Марту чи про сліпу Любов? – Марта пробує жартувати, й Аліна розуміє, що варто продовжувати далі.

– І про одну, і про другу. У тебе є мама, є я, є Петро. У мене є батьки, ти і Сашко.

– Сашко? Ага, так, той хлопець, що врятував мене. Про нього Петро розповідав. Він тебе кохає. І ти його також? Правда ж. Хіба можна такого хлопця не кохати? Не розумію, Лінушко, чому ти його від пані Ірини ховаєш?

– Що, Петро накапав? А ще кажуть, що у жінок язик мов помело?

– Аліно, не з'їжджай із теми!

– А я й не з'їжджаю! Те, про що я тобі зараз розповім, не знає ніхто – ні Петро, ні моя мама, ні тато, не все знає навіть Сашко. Це стосується Кохання, отого сліпого. Спочатку це все може видатися божевіллям. Але колись люди гадали, що і Земля пласка, а те, що вона майже кругла і крутиться навколо Сонця, вважалося святотатством. Я розповім тобі дещо, а ти будеш вирішувати – божевільна я чи закохана. А може, і одне, і друге.

Аліна розповіла Марті все. Спочатку про маму та Ігоря, бабусю-травницю, про мамину родину. Про Сашка-Кажана, про Гонихмарника.

– Тепер я розумію, Алінко, чому ти мені розповіла легенду про Божевілля. Ти справді божевільна. Закохатися в такого… Господи, Аліно, воно таки сліпе, те кохання! Що ж ти будеш далі робити? Ти хіба не розумієш, що ви не можете бути разом. Він ніколи не належатиме лише тобі. Я ж тебе знаю: ти не зможеш ділити свого Сашка зі ще кимсь чи чимось. А якщо в тебе народиться син? Ти що, хочеш померти?

Марта від почутого сіла на ліжку, перейшла майже на крик. На обличчі дівчині заграв рум'янець. Гарний стрес для хворої! У кімнату перелякано зазирнула медсестра в білому накрохмаленому халатику і в такій же шапочці:

– Марто! У вас все гаразд? Нічого не трапилося? Що за крики, дівчата?

– Юліє Орестівно, то я галасую – не стримала емоцій, не звертайте уваги. – Марта вертає в свою звичну позу.

– Марто, вам не можна хвилюватися. А ви, – звертається до Аліни, – маєте піти. Хворій такі емоції протипоказані.

– Знаєте шо, Юліє Орестівно, якщо Аліна піде, то я розкажу мамі, що ви на кухні палите. Не забувайте – у мене прекрасний нюх, як для сліпої. Ну, вижене вас мама, де ви ще зможете на дурняка такі гроші заробляти? Вийдіть із кімнати і зачиніть за собою двері.

– Та я, я… Це ж тільки краще для вас! Тому що…

Марта сердито перебиває медсестру:

– Цить! Хто платить – той замовляє музику!

Медсестра, вся зблідла від хвилювання та щойно почутого, виходить із кімнати.

Дівчата починають голосно реготати.

– То ти мене, Аліно, хвору-нещасну, приречену довела! Уже на людей починаю кидатися. А ще годину тому думала, що помираю. Ти мені скажи, що робити станеш? Ти точно ненормальна.

Аліна якусь мить мовчить, ніби вирішує дилему чи варто зараз казати подрузі те, що вона замислила, але без Марти та затія не варта ніц:

– Таки щось маю зробити. Та без твоєї допомоги, Мартушко, ніяк.

– Боже, Аліно, що може сліпа немічна істота? Мені б хто допоміг.

– Хто зна, може те, що я замислила, і тобі допоможе?

Коли Аліна закінчує говорити, кімнату наповнює тиша, і вони сидять мовчки, здається, вічність. Насправді минуло лише пару хвилин. Нарешті озивається Марта. Голос звучить дуже серйозно і навіть трішки урочисто:

– Алінко, я мушу подумати.

– Згода, ти маєш все обміркувати, тому що в разі удачі – назад дороги не буде, розумієш, про що я? Врешті – то твій вибір, тільки твій, – Аліна, ніжно пригортає до себе Марту. – Знаєш, а я думала – ти мене пошлеш після почутого.

– Та що ти, Лінушко. Тепер я мушу жити! Бо в мене з'являється вибір! Точніше, вже є!

Знову повернувся той сон. Сама й не знає, який він? Учора її лякав, а сьогодні? Вона падає, падає вниз із верхівки вежі, мов осінній лист. Аліна вже знає, хто її зіштовхує, вона розгледіла його обличчя ще в Карпатах. Аліна розуміє, що могла б і не втікати, бо не боїться його. Уже не боїться. Але то гра, і в ній такі правила. Вона піднімається вкотре на вежу. І знову падає. Не долітаючи до землі, легкі й міцні руки-крила підхоплюють її. Аліна встигає розгледіти обличчя рятівника. Вірніше, рятівниці. То блакитноока дівчина із салатовим волоссям, її знайома, навіть приятелька. Вона з нею щоранку бачиться у люстерку, у ванній. І вона останнім часом їй дуже подобається.

Аліна йде вранішньою львівською літньою вулицею. Сонце ще не надто високо, щоб зуміти зіпсути зі своєю приятелькою-спекою настрій. Просто гріє. Уже серпень. Чомусь літо завжди так проходить – стрімко, чвалаючи босими ногами теплими калабаньками, струменіючи з неба скажено палаючим Сонцем, підморгуючи хитро вишнями-черешнями, чорноокою смородиною, червонобокою полуницею, суницею, порічкою, малиною… Тоді приходить сливопад, абрикосовій, неперевершені запахи кавуна та дині. На те воно і літо – щоби бути ось таким пекуче-нестримно-нестерпним, щоб згодом взимку снитися. Ніжно й терпко, як оті перші яблука-зеленушки, які так настирливо обривають діти, не даючи їм змоги дочекатися осені. І коли взимку ти п'єш липово-шипшиновий чай зі смородинним варенням, чи малиновим, чи абрикосовим, чи ожиновим, ням-ням, то ти направду п'єш літо, щедре і багате. Яке ось так дбайливо залишило по собі знимку, таку смачну, правдиволітню пам'ять.

Аліна йшла таким ще свіжим Стрийським парком і думала, думала, думала.

Сьогодні вранці при вході на стадіон її чекав Юрко, у голові закалатали дзвоники. Він звично потис їй руку і промовив дуже серйозно, майже пафосно:

– Сервус, Аліно! Я – згідний! Коли?

Двері Мартиного помешкання звично відчиняє пані Агнеса, яка аж світиться від радості. Вона ніжно пригортає до себе Аліну й шепоче:

– Спасибі, дитинко, за Марту. Завдяки тобі вона вернула до життя. Байдуже, що ти їй вчора сказала – головне, знайшла потрібні слова. Дякую, серденька Аліна відчуває, як її щоки стають вологими від дотику до обличчя щасливої матері. Весь простір у квартирі заполонює музика Мендельсона, улюблений композитор Марти. Те, що спочатку вона сприйняла за радіопередачу, брехунець із кухні, виявляється вправним віртуозним гранням Мартушенції. Марта знову грає: чарівно, впевнено, спадають звуки легким водоспадом на тіло, і воно аж терпне від тої сили. На серце – і те щемливо тріпоче в грудях, мов впіймана пташка, яка знає, що навіть якщо не вирветься з тенет на волю, не перестане нею снити. На душу – чаром мелодії, що запевняє: кожен має крила, крила надії, віри, любові. І ті крила в найважчі моменти життя рятують тебе, виносячи на собі, навіть із самого пекла. Тільки мусиш вірити, чекати і вірити, насамперед у себе і в любов.

Вони так стоять кілька хвилин, тепло обіймаючи одна одну. Зболена душа матері, яка мало не втратила найдорожче у своєму житті, і молода дівчина з дивакуватим зеленим волоссям, ладна за своє кохання битися до останнього. Аліна розуміє – Марта згодна. Коло замкнулося.

– Мам, приготуй нам щось смачненьке, будь ласка, – просить Марта.

– Так-так, дівчатка, авжеж, розмовляйте. Не стану заважати, – заметушилася пані Агнеса.

– Завтра, Аліно?

– Добре, хай буде завтра!

– А як бути з мамою? Вона мене до тебе на всю ніч не пустить, нізащо.

– Не журись, Марто, я чай принесу заспокійливий. Класна штукенція. Заварить Петро його пані Агнесі, і вона проспить міцним сном до ранку.

– Ти знаєш, Алінко, мені сьогодні нічого не снилося. Я просто спала. Отак, ніби моя душа зависла під стелею кімнати, сумно оглядає її й до ранку висить над своїм тілом. Що це? Гротеск?

– Це ти колись Коельо перечиталася, ось таке й ввижається. А може, душа стереже тіло? Боїться, сердешна, щоб ти знову якоїсь дурниці не втнула, – іронічно зауважує Аліна.

Жартуєш? Еге ж! Так от, знай, навіть якщо з нашого задуму нічого не вийде – я все одно буду жити. Досить удавати із себе мученицю. Тим більше, у мене є ви і музика. Можливо, за руку водять Кохання та Божевілля, але рятує його Час, старий немічний Час.

– Час? – перепитує Аліна і пригадує своє химерне видиво.

– Так, час. Невже ти не чула притчу про час і кохання?

Аліна заперечливо хитає головою.

– Ти ба, не всі ще казки зібрала? Тоді слухай! Додаток до колекції. Посеред океану, на одному розкішному острові, мешкали людські цінності, добрі й погані, лихі й прекрасні. Та трапилося горе, несподівано острів почав затоплюватися водою. Усі цінності, сівши на свої кораблі, повтікали геть із небезпечного острова. Залишилась тільки Любов. Вона не могла залишити милий її серцю острів. Вона ж бо Любов! Ну, так! Трішки божевільна. Та коли острів вже майже пішов під воду, то і Любов вирішила нарешті, що мусить рятуватися. Та ніхто з тих, хто пропливав мимо, не захотів взяти її до себе. Багатство не мало місця на своєму кораблі через надмір скарбів на борту. Сум був певен, що присутність Любові буде лишень відволікати його від бажання постійно сумувати. Гордість через свою пиху не стала навіть слухати Любов. Радість так веселилася, що і не почула благань Любові. Відчай закрався у серце Любові – невже це кінець? Вона сіла на краєчку суходолу, який ось-ось затопить вода, і гірко заридала. Аж раптом почула чийсь спокійний голос: «Поїхали зі мною, Любове, я врятую тебе!» То був старий сивочолий дідусь. Він довіз її до суші, до нової домівки. Любов красно подякувала старому. Та коли дід відплив і був вже далеченько, згадала, що забула запитати ім'я рятівника. «Хто був цей благородний Старий? Ви не знаєте?», – запитала вона в Знання, яке мешкало поруч. Знання усміхнулося і відповіло: «То був Час, Любове! Тільки Час насправді відає, якою важливою в житті є Любов!»