Текст книги "Гонихмарник"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

2. Небесні коні

…столочили зажурені маки вечора голубі-голубі лошата.

Грицько Чубай

– Стоять коні на припоні… Кожний кінь гожий, кожний кінь сильний. Б'ють своїми копитами, благаючи випустити їх на волю. Затримав ґазда свої коні на припоні. То коні ґазди Силуна, найпершого в усій околиці. Ще не час їх пасти, ще не час випускати. Бо коні сі не звичайні.

Перший – вороний, сильний і дужий, веде за собою ніч темну, струшуючи зі своєї гриви роси на небо, які стають зорями.

Другий кінь – буланий, вітровіями управляє, їх розганяє чи вгамовує, його наздогнати або обігнати ніхто не в силі. Хіба що третій кінь, брат його старший – гнідий. Той блискавками й громами відає, порядкуючи в небі, то гупає гучно копитами, то просто зневажливо викрешує блискавки.

Четвертий кінь білосніжно-лілейний, такий досконало-чистий, що аби подивитися на нього й не осліпнути, мусиш примружувати очі. Веде за собою день гожий. Колір очей має блакитний, а наздогнати своїх братів-вертунів, того, що, відаючи вітрами, гонить хмари, і того, що викрешує з них вогонь і звуки, не може. Тоді плаче кінь білий, вихлюпуючи зі своїх очей блакитних дощ на землю. Найгоноровіший кінь – золотавий. Він мирно пасеться собі на полі блакитного неба, поїдаючи небесну траву. Рухається завжди одним маршрутом – зі сходу на захід. А на ніч іде спати. Та інколи брати-непосиди, буланий та гнідий, проганяють його з небесного лугу і влаштовують там перегони. Ось такі бешкетники. Не міг дати Силун ладу своїм коням самостійно. Господарка в ґазди величенька, за всім не допильнуєш!

Нарікали на се люди. Бо могли бути водночас ніч із днем на світі. То на небі і зорі палають, і сонце пече… Бачить Силун – непорядок. І пообіцяв тому, хто найметься до нього пастухом, добрий заробіток. Та не було охочих до такої копіткої праці. Не проста забава – пасти коней небесних. Аж ось почув про се леґінь один, Карпом парубка звати, сирота. Міркував парубок, що хоч так зможе заробити собі на кусень хліба. Прийшов Карпо до Силуна та й мовить:

– Чесний ґаздо! Я хочу взятися за сю працю, тілько ти маєш мені пообіцяти, що не виженеш мене зі свого обійстя, допоки я буду справно нести службу. Коли ж захочу покинути сю роботу, не станеш перечити і дозволиш вибрати для себе будь-якого коня із земної твоєї стаєнки.

На тому й погодили. Уранці Карпо вийшов зі стаєнки на вулицю, відв'язав білого та золотавого коней і заграв у свою тисову флояру. Коники слухняно помандрували небом, чемно слухаючи наказів мелодії, яка лунала в небі. Прийшла пора випускати на волю буланого та гнідого. Бере тоді до рук Карпо дримбу. І бешкетники коні, вчувши ті диво-звуки, котрі звучать, мов удари серця Бога, шанобливо виконують всі накази юнака. А трембіта, дужа і шалена, вертає їх назад до стаєнки, випускаючи на волю вороного коня, а за ним і ніч. Були ті інструменти Карпові зроблені дивовижно, бо вміли самостійно грати, тільки-но леґінь їм накаже.

Став заздрити ґазда Силун такій вправності Карпа й захотів собі таку музику мати, тоді й пастух йому не потрібен. Пропонував за них хлопцеві і гроші, і землю, і дочку свою старшу з посагом. Та вподобав Карпо найменшу доньку Силунову Росяницю. Дівчинонька також закохалася її легеня. Ні не хтів видавати Силун найменшу, бо дві старших незаміжні. Так не годиться. Вирішили Росяниця з Карпом перехитрити ґазду. Обернулася дівчина на красиву чалу лошицю і стала в стаєнці, де Силун тримав свій земний табун для щоденної праці. Сказав Карпо, шо віддасть свою музику ґазді взамін на гроші та обраного ним коника із земної стаєнки. Погодився Силун. А Карпо вивів зі стаєнки свою кохану за вуздечку, взяв гроші, лишив ґазді музику і рушив додому. Зогледівся Силун – запропастилася кудись донька його найменша, а старші сестриці із заздрощів і видали Росяницю. Кинувся наздоганяти батько доньку, сівши верхи на буланого-вітрогона. Летить небом і вже от-от наздожене. І таки наздогнав. Дочку свою прокляв, щоб стала вона водою до скону віку. А Карпа захотів вбити. Ухопив парубка і як кине ним об землю. Лежить леґінь долівець і розуміє, що то смерть його прийшла. Аж раптом озивається його кохана, що стала водою:

– Випий із долонь мого кохання, любий. Це сльози мої, які стали водою живою, і зробишся дужим, як земля наша рідна.

Випив Карпо водиці і відчув силу премногу в тілі. Як ухопить ґазду Силуна своїми руками і зо всієї моці вгатить ним об землю. Аж земля розчахнулась від того удару. Провалився Силун глибоко під землю, а землю над ним Росяниця силою свого кохання замкнула. Що не робив Силун, як не намагався вишпортатися з-під землі на світ божий – не вдавалося. Сидів під землею ґазда Силун, бився щосили об її кам'яне склепіння. А на місці тих ударів почали здійматися горби, ще на вчора квітучій рівнині. І чим сильніше товк Силун під землею, тим вищими ставали вони. От і потовк він землю ізсередини, виробивши над рівниною горби високі, які ми називаємо горами. Знесилений і приречений на підземне життя, Силун і досі живе під землею. Час від часу пробує вибратися на світ божий, та міць у нього, мабуть, уже не та. От від того й бувають час від часу землетруси в горах.

– А що трапилося з Росяницею і Карпом? – перепитує Морва.

– Кохання Карпа до Росяниці було тамі величним, тому що відродило Росяницю до життя, майже здолало батьківське прокляття. Дівчина на день ставала з плоті та крові людиною. Приходив вечір, і вона падала додолу росою на трави, на квіти, на листя дерев, на хвою сосен. А вранці Карпо брав до рук свою флояру, виходячи на пасовисько золотавого й білого коней. Ті розганяли своїм світлом лихе прокляття, і відроджувалася Росяниця до життя. Сестри Росяниці довго журились, омиваючи слізно зникнення батечка. І ось одного дня від сліз стали річками. Найстарша – Тиса, середня – Тереса. Десь у глибинах земних, можливо, хоч так вони з батечком стрічаються. Мусив лишитися Карпо в тій місцині, не міг залишити своєї коханої. І донині він грає на своїх інструментах, пасе небесних коней та щоранку воскрешає силою музику свою кохану до життя.

А місцину, ще вчора рівнину, а сьогодні гористо-прекрасну, люди назвали в честь музиканта…

– Карпатами, – сказали всі хором.

– Ну ти, Аліно, даєш! – прошепотіла Морва. – Просто супер.

– Дякую. Але вже час всім спатоньки. А то на Смотрич завтра не виплентаємось, заснемо дорогою, – говорить Аліна.

– Солодких снів! – майже хором бажають одне одному.

Петро з Данилом виповзають із намету першими. Слідом за ними «до правітру» виходить Морва. За стінами намету пристрасті нарешті вгамувалися. Вереск стих. Аліна тільки тепер відчуває, що таки втомлена. Добре вгортається у свій спальник і засинає.

Прокидається від дивного гуркоту. Із спросоння заледве добирає, що то грім. Десь зовсім поруч. Замість надто яскравого ліхтарика, щоб не розбудити Морву, вмикає світло мобільного. Морва у своєму спальнику не сама. Міцно й ніжно обнімаючи кохану, поруч спить Данило. Аліна навпомацки натягує на себе теплі штани, куртку і висувається з намета, щільно заслонюючи за собою його стулки, щоб не напустити досередини вранішній холод та комарів.

Сіріє, незабаром світанок. Аліна підходить до залишків багаття. Притуляє руку. Зола ще тепла. Раптом десь у гущавині лісу між деревами помічає якесь сріблисте мерехтіння, ніби світло від мобільного. Напевне, ще комусь не спиться в цю переддосвітню пору.

Видається – це не так уже й далеко. Аліна рушає на вогник, хоча знає приказку, що цікавій Варварі за її цікавість відірвали. По-зрадницьки потріскують під ногами сухі галузки, хрумкає неперепріле старе листя. Нарешті в димних сутінках, які через годину стануть світанком, поміж деревами дівчина може добре роздивитися людську постать. Дівчина підкрадається ближче, ступаючи чомусь поволі й обережно.

«Так-так, учора увечері ми там збирали хмиз для багаття. Невеличкий зруб утворює галявинку», – пригадує Аліна.

Посередині галявини стоїть зовсім голий чоловік. Стоїть до Аліни спиною, тому вона не може добре розгледіти його. Стоїть, розставивши широко ноги, піднявши вгору руки та задерши голову до неба. У руках щось тримає, і те щось сріблясто мерехтить. То не мобільний. Воно нагадує лискучі змійки, які похапцем шарпаються, ніби мріють вирватися з міцних обіймів того, хто затис їх. Другий бік змійок губиться у високості. Людина тримає на прив'язі летючого змія.

Але то не змій, ні! То… хмари, важкі темні хмари. Аліна закриває на мить очі і трусить роздратовано головою, наввижається ж таке спросоння. Кілька секунд стоїть, проходячи до тями, тоді спокійно відкриває очі і торопіє від жаху. Видиво не розвіялось. Стало ще гірше. Бо то зовсім і не людина стоїть там, вірніше людина, та не одна. Їх двоє. Вона добре може розгледіти перекошену грізну фізіономію істоти, волохате, пооране чорними зморшками, дике, хиже, люте, знавісніле обличчя. І поруч ще один, в одному тілі – двоє. Того другого розгледіти несила, бо то, видно, не його клопіт отаке чудернацтво з небом витворяти.

Примара! Господи! Цього не може бути! Так, Аліно, спокійно, ти ж не параноїк. Це лишень гра світла. О, так, те видиво – лишень гра тіней та світла. Гра світла, гра тіней? Що ти варнякаєш, дівчино, якого світла? Яке в такій порі світлої які там достобіса тіні? Раптом істота озивається. Голосом то не назвеш. Якісь гортанні випльовуючі звуки. Але не стогін і не крики. Це мова, бо має свою, хоч і жахливу, мелодику, ритм. Але мова чужинська, незнайома. Аліна дивиться на це все широко відкритими очима, ноги мовби вросли в землю, і ні поворухнутися, ні тим паче відірвати їх від землі не в силі. Страх і цікавість паралізували волю. Дівчина старанно заштовхує в себе крик. Нарешті істота вмовкає і випускає змійок у небо. Вони губляться у високості, слідком за хмарами, які маревом розчиняються вгорі. Хмари розтанули, і стало світліше.

Раптом істота люто шкіриться. Аліна розуміє – він відчув її. Якось незбагненно, спиною. Дівчина перелякано починає задкувати, перечіплюється через гілку і боляче гепається на землю. Почвара обертається до дівчини і… Аліна впізнає в істоті Кажана. Це висмикує її із заціпеніння, і вона, миттю схопившись із землі, втікає. Думка набридливою мухою стукає в шибку свідомості: «Хай то буде сон! Хай то буде тільки сон!» Та чи можна на такій швидкості мчати у сні, вдарятися так боляче, дряпати до крові руки? То не сон, бо болить! То не сон!

Вривається в намет, застрибує відчайдушно в спальник пірнаючи в нього з головою, ніби це може якось врятувати від тільки-но побаченого. У голові Аліни все переплуталося. Здається, що зараз її мізки вибухнуть, тисячі молоточків зчиняють там жахливу бучу. Але чому побачене видається ніби знайомим? Десь вона то вже бачила. Де? У снах? Гроза, блискавка, ніч, чорна фарба… Боже, на картині, на своїй власній картині. Тільки там замість покруча була вродлива жінка, а не монстр із двома личинами в одному тілі. Ще мама налякалася тієї жінки на полотні. Стоп, мама! Чому вона так настрахалася, випитувала… Тому що вона її впізнала, ту жінку. О Боже! Мама і є ота жінка. Ні, маячня, маячня. А якщо не маячня? Якщо мама знає. Чому ж нічого їй не розповідала? А хіба в усе, що вона тільки-но побачила, можна повірити? От тому і не розповідала! А ще її сон. Той, хто наздоганяє її у вежі. Вона сьогодні його зустріла і впізнала. То він, він.

Аліна перебирає в голові всі можливі варіанти, які б підходили під логічне пояснення тільки-но побаченого. Нічого з реальності. Всі пояснення перестрибують у бік міфології. Та яка до дідька міфологія? Ти ж не печерна людина, Аліно, що тільки-но злізла з пальми чи сосни.

На вулиці чути чиїсь легкі кроки. Аліна обережно визирає з намету. Біля згарища стоїть Світлана, загорнута в теплу ковдру. Трусячись від холоду та від тільки-но пережитого, Аліна підходить до красуні. Навіть компанія Світлани зараз видається приємнішою, аніж власні думки:

– Доброго ранку, Світлано! Чому так рано схопилась? Не спиться? – ввічливо цікавиться Аліна.

Світлана повертає голову на голос і Аліна аж торопіє від побаченого. Косметика на обличчі красуні розмазана. Чорні доріжки, вперемішку з чимсь сірим і рожевим, на носі, на щоках. Під очима синці. Обличчя підпухло. Дівчина плакала.

– А, це ти? Що витріщилася? Ніколи не бачила заплаканих людей?

– Світлан! Я просто ввічливо запитала! Я…

– Та ну, не парся. Ти так, під руку попалася. Що йому треба, скажи мені, що йому тре'? О, ти у нас розумна – мудрі книжки читаєш, інколи такими словами перевертаєш, що я й не чула ніколи і, дай, Боже, щоб не почула. Глянь на мене: я в нашому модельному агентстві найкрасивіша і найперспективніша. І це не лишень заслуга природи, що ти! 90 % успіху – це все я. Тренажерні зали, басейни, безкінечні дієти, косметика, інтрижки. Ти навіть не уявляєш, якими бувають заздрісними люди! Особливо найкращі подруги. Так, подруги. Це все Лєрка, вона, сучка руда, око на мого Кажанчика поклала. Даремно я його запросила на ту презентацію, так хотілося похизуватися перед подружками, – і Світлана починає схлипувати.

Аліна здивовано кліпає очима і тільки тепер розуміє, що вся ця словесна абракадабра – то вихлюп душевного пориву неприступної феї.

– Він був завжди таким ніжним, уважним, мені ніхто ніколи таких лагідних слів не говорив. А який він у ліжку. То вашшє – шедеврально, камасутра відпочиває. Та ти не червоній, Аліно, я ж не про тебе. От все ти знаєш про Бісмерка.

– Про Бісмарка…

– Дідько з ним! А от про найважливіше анічогісінько не знаєш. Справжній мужчина, повір моєму досвіду, у нашому світі – величезна дивовижа, а такий, що знає, чого хоче жінка, і це ставить на перше місце, а не свої навколостатеві інтереси, то взагалі на цілій планеті один. От мій Кажанчик такий. То все Лєрка… Познайомила їх на свою голову. А вона хвіст розпустила віялом, кішка драна. То на танець запросить, то коктельчику принесе, очками кліп-кліп.

Шо то дивлюся останніх три тижні справ у нього море, типу сесійні хвости, ще місяць тому йому на них наплювати було. А то ось у майстерню переїхав, представляєш. Чотирьохкімнатний особнячок на Погулянці зі всіма вигодами, садок під хатою проміняв на халупку, якусь там мансандру чи щось таке! Дурдом! Та хата його стоїть пустою, його старий там рідко з'являється! Он, Морва знає. Її бабка – Кажанова сусідка. Батько Кажана все по закордонах роз'їжджає, суперскульптор, нарозхват. То термінове замовлення, то виставка, то фестиваль, то бієнале… Що ще треба? Та і я під бочком. Представляєш, мій брат Сєрж, Морвин Данило і Кажанчик – однокласники! Ще зі школи дружать. Та мені завжди було начхати на голомозу компанію брата, до того ж різниця у віці – шість років. Наші мами рідні, моя і Сєржа. З Кажанчиком ми познайомилися на вечірці в Ельки… Вона представила його, як тіпа свого хлопця. Ага, ще чого! Та він цілий вечір із мене очей не зводив, не то, що зараз. – Світлана надто голосно, як не подобає красуні, сякає носа.

– Пропав на цілу ніч! А я сама вклякаю. Мені страшно, грім гуркоче, комарі дожирають. Вам добре – вас там багато. А я залишилася однісінька.

– Та ти ж ніби із Сергієм мала ночувати? – ніби виправдовується Аліна.

– Що? Я із Сєржом. Він із твоїм Петром у наметі спить. Взнаю, хто переманив мого Кажанчика – вб'ю. – Свєта кілька секунд мовчить, тоді вже не так ображено додає: – Ні, не вб'ю! Посадять. Там перукарень і солярію нема. А ось кислота – то, шо треба. Хай живе з тою кікіморою. Усе одно до мене повернеться.

Говорити Світлані щось про душу Аліна не стала – це, мов горохом об стінку.

– А ти думаєш, що у нас, моделей, все так просто. Це вам, каракатицям, ну, тобто сірим мишам, легко, залишається єдина відрада – вчитися і…

Аліна не встигає дослухати тої тріскотні, бо Світлана, скинувши з плечей ковдру, кидається з криком вперед.

– Коханий! Любий. Де ти ходиш? Чому мене однісіньку залишив на цілу нічку? Ти мене більше не любиш?

Кажан сердито кидає на землю хмиз, запитально зазираючи в Алінині очі. Та відводить полохливо погляд і нахиляється над хмизом. Потрібно розпалити багаття.

– Що ти мовчиш? Сонечко моє! Скажи хоч що-небудь своєму світлячкові. Де ж ти блукав цілу нічку? – ніжно і трішки награно щебече Світлана.

«З відьмами на Лисій горі!» – бурмоче під ніс Аліна. Цікаво, якби Світлана побачила Кажана отаким покрученим, якої б заспівала?

– Світлано, ти зараз найменше схожа на світлячка. Іди приведи себе в порядок. А то своїм виглядом он Аліну перестрашила. А що, як хлопці попрокидаються?

Напевне, згадка про те, що її можуть побачити такою непривабливою представники сильної статі, і, що найжахливіше, саме про відсутність порядку на мармизі нагадує коханий, приводить Світлану до тями:

– Ой, а де тут можна вмитися?

– Іди візьми рушник, ну і ще щось там для миття, а я покажу тобі джерело. Та й заодно води принесемо.

Світлана стрімголов біжить до намету. Аліна продовжує чаклувати над багаттям.

– Алін, ти не хочеш мені нічого сказати? – Кажан бере Аліну за руку.

Дівчина сердито висмикує її і люто шипить на хлопця:

– Забери свої руки від мене, мерзотнику. Чи скільки вас там насправді? Не хочу я знати, що ви таке! Для мене ти навіть гірше від покруча чи яничара.

– Нам треба побалакати. Ти багато чого не розумієш. Це довга розмова. І тому…

– Коханий, я готова! Пішли! – з намету випурхує яскравим метеликом Світлана.

Аліна аж замилувалася поставою дівчини, граційною і майже бездоганною. І раптом згадала слова Морви: «Гарні речі, навіть геніальні полотна чи фантастичні статуї можуть тільки подобатися, але як їх можна кохати».

«Ох, не хотіла б я, щоб мене порівнювали зі скульптурою» – додає подумки Аліна.

Кажан бере в праву руку казан, на другій руці звисає Світлана. Аліну чомусь розбирає така лють від побаченого, що вона перепсовує півпачки сірників, поки запалює один.

3. Обличчя вітру

І я на шляху того вітру

– мов статуя древня в огні.

Він з того повернеться світу,

щоб глянути в очі мені.

Оксана Пахльовська

На сніданок «фірмовий» чай від Аліни та сухе печиво. Світлана не перестає щось лопотіти, створюючи шумове тло. Аліні байдуже. Те, що вона побачила в лісі, не дає спокою. Та воно її чомусь не лякає, лише дратує через свою непояснюваність. Морва сидить поруч і закочує сердито очі після чергової порції перлів від Світлани. Слава Богу, що погода сьогодні гожа. Аж не віриться, бо півночі сердито гуркотів грім. Світлана переконує всіх, що не варто нікуди йти. Можна і тут подивитися природу та все таке. Хлопці мовчать, Кажан також. Це сприймається Світланою як згода, і вона починає ще милозвучніше щебетати, вже переконана у своїй перемозі. Кажанові байдуже до насправді прекрасної, мов світанок, Світлани, такої красивої й витонченої, правда, з овечими мізками… Морва під ніс бурчить: «Краще б помовчала, курка-щебетушка». Кажан крадькома раз по раз зиркає в бік Аліни, намагається, хоча б мимоволі, вихопити її погляд. Дівчина не відводить очей від багаття, і в них підстрибують сердиті язички полум'я.

Врешті Морва не витримує:

– Що ж, Світланко, тобі важко – ти й зоставайся. До речі, у своїх пантофлях ти навряд чи вишкандибаєш на Смотрич. Пропоную проголосувати. Хто за те, щоб іти в гори – прошу підняти руки.

– Які ще руки? Ніхто нікуди не йде, – сердито пищить Світлана. – Тобі треба – ти і йди. Побачимо, чи далеченько зачимчикуєш сама!

Після вчорашньої Свєтчиної істерики ніхто не ризикує розпочинати нову сварку, друга серія безглуздої перепалки нікому не потрібна. У чоловіків алергія на жіночі сльози. Здебільшого вони стають слухняними баранами, коли красива жінка починає плакати. А коли вона всім єством своїм дає зрозуміти, що плаче через нього ж таки, – то все, ти пропав. З тебе можна шворки плести.

Морва обводить поглядом чоловічу половину гурту. Усі тупо дивляться в горнята, вишукуючи там вчорашній день.

Встає Аліна:

– Морво, пішли збиратися. Підемо разом. Я дорогу знаю – не заблукаємо, – Аліна люто глипає в бік Світлани.

Та не ризикує розтуляти рота, допоки дівчата не відходять на безпечну відстань.

– Ну і валіть. Нам і без вас буде пречудово, заблукаєте, повернете…

Дівчата не слухають того безглуздого шавкання. Вони, перемовляючись, збирають свої речі. До них приєднуються Данило із Сергієм. Складають намет. Ситуація нагадує вчорашній вечір. Петро намагається переконати Світлану, що вони мають іти всі, бо, можливо, доведеться заночувати в дорозі. Кажан мовчки п'є чай. Вирішують таке. Аліна, Морва, Сергій, Данило рушають вперед. Петро з Кажаном вмовляють Світлану і наздоганяють їх на горі, ідучи простішим маршрутом. Кажан прекрасно знає дорогу.

Рушають у путь. Відділяючись від табору, ще довго чують набридливе скавуління Світлани і бубоніння чоловічих голосів.

З півгодини рухаються мовчки. Сергій вирішує йти довшим маршрутом, більш пологим, однак цікавішим, на його думку. Усі погоджуються. Усю свою увагу переключають на гори, врешті-решт вони тут заради них. Добираються до стаї на полонині. Тут наймані пастухи з травня до середини вересня по угоді з громадою села Дземброня пасуть худібку. Роблять сир, бринзу, вурду. Товариство із задоволенням поповнює продовольчий провіант і далі в дорогу. Пастухи продають стільки бринзи і вурди, що кожен із туристів принаймні по півкілограма ще й привезе додому тої смакоти.

Громада рухається впевнено і в гарному темпі. У Сергія після ситного перекусу бринзою розв'язується язик, і він закохано починає розповідати історію кожного камінчика, який зустрічається дорогою, роблячи ліричні відступи у вигляді екскурсу в історію флори та фауни, які заселяють ці гори. Дорогою натрапляють на групу скель, які гуцули називають «церквами», здалеку вони направду нагадують бані церков. Краса неймовірна.

– Природа навитворяла таких химер із каменю, що навіть наймайстернішому скульптору і за сто життів не вдасться таке відтворити, – дещо з пафосом говорить Сергій.

Коли вони нарешті видряпуються на вершину Смотрича, шалений вітер радо зустрічає їх, майже збиваючи з ніг. Вітається наполегливо та голосно, із завиванням: «Добр-о-г-о-о-о-о дня-я-я!» Таке відчуття, ніби вийшов зі спокійного тихого помешкання і потрапив в обійми вертлявого торнадо. Аж дух перехоплює.

– Та тут можна спокійнісінько лягати на вітер, і він тебе навіть трішки поколихає, якщо буде лагідним. Недаремно цю гору називають Домівкою вітрів, – жартує Сергій.

– Так, заради такого вітру варто було сюди пхатися, – говорить Данило.

Вони на вершині.

– А ось і Вухатий камінь, – плескає в долоні Морва, – загублене вухо велета, ґазди Силуна з твоєї казки, Аліно! Коли Карпо його волочив, то, певно, відірвалося.

Сергій, не розуміючи, про що вона, тільки здивовано кліпає очима і провадить науково виважену лекцію про походження цього каменя.

Аліна не чує хлопця. Вона дивиться на божий світ, який відкривається перед нею. Перехоплює подих від побаченого! Врода гір дражнить тебе і закохує, вливаючи в тіло через неймовірну енергію південного вітру, який тут сьогодні владарює, натхнення, радість, бажання жити і кохати… І ти, мов той ісландський мох, про який так захопливо розповідає Сергій і який виживає тут на горі і не тільки виживає, а навпаки – розкошує. Аліна розкидає руки й відчуває лагідні поштовхи вітру в руки-крила. Можна полетіти, якщо захотіти, і ту красу побачити згори. Співзвучно з вітром в Аліні закручується маленький смерч, що готовий вирватися на волю, тільки дозволь йому – і полинеш разом із вітрогонами понад горами й плаями. І вона не знає, з чого проростають слова в ній, і говорить їх дівчина, майже перекрикуючи вітер, бо їм стає затісно в голові:

 
– І любиш цю землю зігріту
і сонце, що тихо встає.
Обличчя південного вітру
так схоже мені на твоє.
 

Чийсь сильний голос підхоплює її слова:

 
– І хто він, цей вітер, і звідки?
Куди за собою він зве?
В обличчі південного вітру
Впізнаю я тільки тебе.
 

Аліна озирається на голос. То Кажан. Вітер скинув із її голови бандану, і волосся ореолом кружляє над головою, мерехтливо створюючи зелено-русявий вінок. Блакитні очі юнки тут під небом зливаються з ним, і такий простір і глибина в них, що так і кортить пірнути в це небо й більше не вертати. Бо хіба є у неба дно? Хлопці стоять збентежені, повідкривавши від здивування роти, приголомшені побаченим та почутим. Дівчина була ніби чужа і разом із тим така рідна, невід'ємна частинка сонця, неба, гір, вітру, заплутаного в її волоссі.

Очі Аліни зустрічаються з очима Кажана, і вона читає в них те, про що донедавна мріяла. Щоб коли-небудь хтось дивився так на неї. Так дивиться тато на маму, коли вона зриває квіти чи миє посуд, коли вона читає свій жіночий роман чи коли йде вулицею у вечірній сукні. Коли вона лежить хвора, нещасна, зболена, з температурою, коли плаче від горя чи сміється від втіхи… Кажан дивиться на неї так. І від цього ще гірше. Чи може покруч кохати? Чи можна покохати вивертня? Вона не знає, вона вже нічого не знає. Аліна відвертається, продовжуючи роздивлятися світ навколо себе.

Кажан таки вмовив Петра залишитися в ліску зі Світланою.

– Бідний Петрусь, – поспівчувала Морва.

Сергій винувато дивиться на Аліну:

– Вибач.

– А ти тут до чого? То його вибір! До того ж він вперше в горах. Думаю, для нього достатньо саме такої короткої подорожі, бо до Світланиних ридань могли додатися скигління Петра, – трішки іронічно відповідає Аліна.

У тон їй продовжує Морва:

– Чоловіки – така рідкість, Алінко! їх слід берегти! Марнота марнот, хлопці! Моя мама це частенько повторює, глузуючи з тата! То з якогось старого фільму цитатка, га?

На Смотричі, майже на вершині, є печера. Добрий прихисток від вітру. Тут лишаються на ночівлю.

Сергій розповідає всяку всячину, як завжди. П'ють чай, і тиха розмова переходить у трішки романтичніше русло. Кажан не зводить з Аліни очей. І цього вже навіть не приховує. Та й Сергій, коли веде свою бесіду, то так, ніби це все розповідає лишень для неї. Морва підштовхує Аліну в бік, киваючи очима то в бік Кажана, то в бік Сергія. Аліна навіть випадково старається уникати зустрічі з поглядом першого. Вона витримає.

Зоряне небо над горами в безхмарну ніч – це правдива насолода. Ніби кожну свічечку-зірку хтось дбайливо засвітив, так пестливо виглядає цей зоряний калейдоскоп над головою. Зірочка до зірочки, свічечка до свічечки.

– Десята година. Агов, товариство! Час іти спати, – виносить вердикт Сергій.

– Ага, – каже Морва, – тільки нам Аліна розкаже казку на ніч. У неї просто суперказки. Даниле, скажи! Алінко, будь ласочка. Особливо для тих, хто ще не чув.

Чотири пари очей дивляться на неї, й Аліна без зайвих слів, що не знаю, не хочу чи дуже втомлена, розпочинає свою оповідь. Казки тут, під таким небом, народжуються легко:

– Давно це було чи недавно, та на нашій-таки землі жив-поживав дуже заможний Ґазда. За яку роботу тільки не брався – йшло на лад. Одружився той Ґазда на найвродливішій дівчині в околиці. Файнішої, ніж Марічейка, не було над всі гори. Тонкий стрункий стан, блакитні оченята, бровенята, мов крилята галки, густе шовковисте волосся. Не довго думали батьки дівчини, чи видавати донечку за багатого Ґазду. Не зважали на сльози Марічейки, яка любила всім серцем бідного вівчаря Іванка. Були то такі часи, що проти волі батьків не наважувалися йти, росли ж бо в послуху та повазі до старших. Поплакала-побідкалася Марічейка і подала рушники сватам. Тільки попросила Господа Всевишнього, щоб змилувався над неї й не дарував їй дитини від нелюба. Коли не може мати дітей від коханого, то від нелюба тим паче.

Хто зна, чи почув Господь прохання красуні, та родина була бездітною. Марічейка у вільні хвилини блукала горами, розмовляючи з деревами та травами, часто забрідала на полонину до свого Іванка, де він пас отару. Там вона, заховавшись, тишком-нишком слухала його флояру, яка співала так солодко, краячи серце, і розповідала про їхнє кохання горам. А Іванко так і не оженився. Продовжував любити свою Марічейку.

Ґазда ж милувався своєю найфайнішою у світі жоною, яка була тільки його. Принаймні, він так вважав, бо звик все вимірювати власністю, а ще вагою та кількістю грошей.

Одного разу поїхав Ґазда до міста на ярмарок. Скраєчку базару, майже при вході, розклавши свій нехитрий скарб на землі, дідок худенький, маленький, з довгою аж за пояс сивою бородою, безжурно грав на флоярі. То він так принаджував покупців до свого товару. На вицвілій від часу та потовченій міллю вереті лежали палиці з людський ріст, щось схоже на слимакові хатки й дерев'яні горнята.

Ґазда скоріше із цікавості й через те, що вперше бачив тут цього старого крамаря, підійшов до дідка. Дід, побачивши потенційного покупця, лишив флояру в спокої.

– Прошу пана купувати мій скарб! – запопадливо загудів старий.

Ґазда пихато, мов індик, випнув свої груди, потім гонорово огледів такий собі крам старого і поважно вичавив із себе:

– А що се за палиці у тебе, добродію?

– О, то не прості палиці, паночку красний! То є палиця для заклинання дощу, зроблена з борщівника, – і старий тицьнув у руки ґазді палицю.

– Ото, бачите, коли довго нема дощу, берете сей посох, виходите на поле, підносите його над собою, промовляючи: «Іди-іди, дощику! Зварю тобі борщику». Коли бажаєте зливи, то говорите: «Зливою, не дійницею – над моєю пшеницею!» А коли хочете тихого ладного дощу, то слід проказати: «Дійницею – над зливою, над моєю родиною щасливою!»

Ґазда підозріло крутить «посохом дощу» перед носом старого, але не встигає нічого вирішити, бо старий тицяє йому в іншу руку щось схоже на слимакову хатку.

– Ото, панцю любий, дуже файний чарівний інструмент. Дудулька. Зроблено її з лебединого горла. Щоб ваша жона чи любаска вас вночі сильніше кохала, ви на сон їй заграйте на цьому інструменті, і самі зобачите, що буде, – улесливо, зазираючи в очі Ґазді, промовляє вправний дідок.

Це дуже зацікавило хтивого Ґазду. Він вертів у руках дудульку, та дмухнути в неї не наважувався. А що, коли се правда й зачнуть збігатися дівки та молодиці зі всієї околиці? Дідок на це не зважав і показав Ґазді, як слід на ній грати. Мелодія була гидка й дратівлива. Але то на слух мужа, хто зна, що там у голові в тих немудрих жон. Уже точно розуму менше, ніж у Ґазди. Поки пан отак роздумував про дудульку, дід часу не марнував. Завертів-закружляв перед носом Ґазди дерев'яними кухликами.

– А то, мій панцю славний, кухлики. Але не звичайні собі кухлики. Проти коханців жони чи любаски кухлики. Ото прийде до вашої любки коханець, захоче пити, а ви йому в цей кухлик налийте води, а ще ліпше пива – то він навіки забуде до вас дорогу і навіть те, як ваша любка називаєсі.

Останнє також припало до душі Ґазді. Він знав, що добра половина легінів та жонатих мужів села ще й досі задивляється на його Марічейку. Є кого віднаджувати. І Ґазда щедро заплатив і за кухлі, і за дудульки, і за посохи. Скупив весь крам. Бо один посох підходив тільки до одного дощу, Кажане, – і Аліна зробила паузу, глузливо глипнувши в бік юнака, – а їх у році, тих дощів, ой як багато. Довелося брати всі. Дудульки йому потрібні не на одну ніч. А кухлі – та й того, що купив, замало буде.