Текст книги "Монте Веріта"

Автор книги: Дафна дю Мор'є

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

Жінка приготувала йому какао і він жадібно випив. Дуже втомився.

– Все гаразд, – сказав він, посміхаючись, – не бійся. Проб’ємся.

Ліг на матрац і заплющив очі. Одразу ж заснув. Сон його був неспокійним, бо все йому снувалася думка, наче він щось забув. Пропустив якусь справу, що її конче слід було зробити. Якийсь захист – він добре про нього знав, але забув і уві сні не міг згадати назви. Це було якось пов’язано з палаючим літаком та скиртою на пагорбі. А все ж не сам прокинувся. Це дружина врешті його розбудила, торсаючи за плече.

– Вже почали, – хлипала вона, – всю цю годину. Я не можу їх слухати сама. І чимось тхне, чимось горілим.

Тоді він згадав. Забув докласти до вогню. Він ледве тлів. Нат устав і швидко засвітив лампу. Стукали у вікна й двері, але не це привернуло його увагу. Тхнуло смаленим пір’ям. Запах заповнив кухню. Він одразу ж зрозумів, що це. Птахи пробралися крізь димар, протискаючись вниз, до кухні.

Схопив щіпки, папір, поклав їх на тліюче вугілля і потягся до банки з гасом.

– Відійди, – гукнув він дружині, – мусимо ризикнути.

Вилив гас у вогонь. Полум’я з ревом шугнуло димарем угору. До плити впали обгорілі, почорнілі трупи птахів.

Діти прокинулися з плачем.

– Що таке? – питала Джилл. – Що трапилося?

Нату ніколи було відповідати. Вигрібав тушки з димаря, виволікаючи їх на підлогу. Полум’я все ще ревло і залишалася небезпека займання димаря, але він мусив. Вогонь відігнав би живих птахів від димаря на даху. Але з нижнім коліном недобре. Воно геть забите тліючими безвладними тілами птахів, спійманих у вогненну пастку. Майже не зважав на стукіт у вікна й двері; хай вони б’ють крилами, ламають дзьоби, гинуть, намагаючись проламати собі вхід до його дому. Не вламаються. Подякував Богу за їхній старий котедж із маленькими вікнами та товстими стінами. Йому не подобалися нові муніципальні будинки. Хай небеса охороняють тих у нових муніципальних будинках.

– Годі плакати, – звернувся він до дітей. – Нічого боятися, годі плакати.

Далі вигрібав тліючі обсмалені тіла, щойно вони потрапляли до плити.

– Це їх зупинить, – сказав він собі, – тяга і полум’я вкупі. З нами все буде гаразд, доки димар у порядку. Розстріляти мене за це. Це все я завинив. Останнє, що я мав би зробити, – підкласти до вогню. І знав же, – щось занехаяв.

Серед дряпання і тріску дощок у вікнах раптом затишно пробив кухонний годинник. Третя ранку. Зосталося трохи більше чотирьох годин. Він не зовсім точно знав час піку припливу. Прикинув, що це десь о пів на восьму, за двадцять восьма.

– Розпали примус, – сказав він дружині. – Зроби нам чаю, а дітям какао. Чого нам сидіти склавши руки?

Оце правильна лінія. Вона має бути чимось зайнята, а діти теж. Рухатися, їсти, пити; завше краще бути при ділі.

Приглянувся до плити. Полум’я стихло. Але з димаря більше не падали почорнілі тіла. Він просунув кочергу так далеко, наскільки зумів, і не знайшов нічого. Чисто. Димар чистий. Витер піт із чола.

– Ходи сюди, Джилл, – сказав він, – принеси мені ще щіпок. Ми зараз влаштуємо справжнє багаття!

Але вона не могла підійти. Втупилася в купу обгорілих пташиних тіл.

– Не переймайся ними, – промовив він, – ми їх викинемо до коридору, коли вогонь добре розгориться.

Небезпеки для димаря більше не було. Якщо вогонь горітиме вдень і вночі, то вона й не повториться.

«Завтра мені треба буде взяти побільше палива з ферми, – подумав він. – Цього надовго не вистачить. Що ж, якось викручусь. Зроблю все потрібне під час відпливу. Все, що нам потрібно, слід робити під час відпливу. Якось до цього пристосуватися та й все.

Вони пили чай і какао та їли скибки хліба з боврілом[8]8
  Бовріл (Bovril) – солоний м’ясний соус з домішками горіхів та дріжджів, традиційний британський харчовий продукт.


[Закрыть]. Нат зауважив, що зосталося всього пів буханця. Ну нічого, вони обійдуться.

– Геть, – казав малий Джоні, ложкою вказуючи на вікна, – геть, старі погані птахи.

– Правда, – промовив Нат, посміхаючись, – нам старі жебраки непотрібні. Досить з нас.

Били браво, почувши глухий звук, з яким гинув черговий птах.

– Ще один, татусю, – кричала Джилл, – ще один здох.

– Так йому й треба, – казав Нат, – туди йому й дорога, бандюзі.

Отак вони мусять триматися. Зберігати дух. Якщо вони протримаються так до сьомої, до перших новин, то це буде незле.

– Дай мені сигарету, – попросив він дружину. – Трохи диму переб’є запах смаленого.

– У пачці зосталася лише дві, – відповіла вона. – Я збиралася купити тобі в кооперації.

– Я лише одну, – сказав він, – другу на чорний день.

Не було сенсу заганяти дітей спати. Під це дряпання і стук у вікна ніхто б і ока не склепив. Він сидів, обнявши одною рукою дружину, іншою – Джилл, малий Джоні у мами на колінах, ковдри купою звалили на матрац.

– Можна не пропадати за цими жебраками, – сказав Нат, – але завзяття у них є! Вже б мали втомитися від цієї гри, та ба!

Але недовго птахи їх тішили. Стук тривав і тривав, аж вухо Ната вловило нову скрипучу нотку, наче хтось із дзьобом гострішим, ніж у його попередників, приєднався до побратимів. Нат спробував згадати назви птахів, намагався уявити, хто б до цього надавався. Це не стукіт дятла. Той легший і частіший. Це хтось серйозніший, коли довбтиме так далі, то деревина розколеться, – як раніше скло. Тоді згадав яструбів. Невже яструби перейняли чергу чайок? Чи, може, на підвіконнях були канюки, орудуючи кігтями і зубами? Яструби, канюки, боривітри, соколи, – він забув про хижих птахів. Забув, які вони сильні. Залишилися три години – а доти вони мусять чекати під тріск дерева, яке ламали кігті.

Нат оглянувся довкола, вирішуючи, які меблі можна розламати, щоб зміцнити двері. Завдяки креденсу вікна були в безпеці. Стосовно ж дверей він певності не мав. Піднявся нагору, але, коли дістався сходового майданчика, зупинився і прислухався. Почув легеньке дріботіння з дитячої спальні. Птахи прорвалися… Притулив вухо до дверей. Йому не причулося. Чути було шелест крил і дріботіння – вони перешукували підлогу. У другій спальні все ще було чисто. Він увійшов туди і почав витягати меблі, навалюючи їх купою на сходовій площадці, якби так піддалися двері дитячої спальні. Про всяк випадок. Може, й не придасться. Не міг підперти меблями двері – вони відкривалися всередину. Усе, що можливо, – стягти їх на верхній майданчик сходів.

– Нате, спускайся, що ти робиш? – гукнула дружина.

– Я вже недовго! – відгукнувся він. – Дещо тут підлаштовую.

Не хотів, щоб вона приходила, не хотів, щоб чула дріботіння пташиних ніг у дитячій спальні і шелест цих крил за дверима.

О пів на шосту він запропонував поснідати – смажений хліб із шинкою, – аби тільки вгамувати зростаючий переляк в очах дружини і заспокоїти дітей, що розвередувалися. Дружина не знала про птахів нагорі. На щастя, спальня була не над кухнею. А то б вона не могла не почути, як вони там, угорі, шумлять, намагаються клювати підлогу. А ще дурний і безглуздий стукіт падіння птахів-самогубців, «смерть і слава хлопців[9]9
  Перефразоване «смерть чи слава хлопців» («Death or Glory Boys») – девіз полку королівських лансьєрів.


[Закрыть]», що влітали у спальню, розбиваючи голови об стіни. Він знав, що це старі сріблясті мартини. У них зовсім немає мізків. Інша річ морські мартини, ті знали, що роблять. Ну й канюки, яструби…

Помітив, що дивиться на годинник, пильнуючи за стрілками, які повільно повзли по циферблаті. Якщо його теорія неправильна, якщо атака не припиниться зі спаданням припливу – їм кінець, це він добре розумів. Недовго витримають без повітря, без перепочинку, без більшої кількості палива, без … його мозок працював зі всіх сил. Знав – щоб витримати облогу, їм потрібна сила-силенна речей. Вони не встигли забезпечитися. Не були готові. Може ж бути, що в містах усе-таки безпечніше. Якби ж він міг через телефон на фермі зв’язатися зі своїм кузеном – лише коротка подорож поїздом углиб країни, вони могли б взяти авто напрокат. Було б швидше, якщо взяти напрокат автомобіль, – між припливами.

Голос дружини, що повторювала його ім’я, прогнав раптовий і непереборний потяг до сну.

– Що? Що трапилося? – різко спитав він.

– Радіо, – сказала дружина. – Я пильную за годинником. Вже майже сьома.

– Не крути ручку, – він вперше роздратувався, – вона настроєна на внутрішнє мовлення. Передаватимуть звідти.

Вони чекали. Годинник на кухні пробив сьому. Ані звуку. ні сигналів часу, ні музики. Чекали ще чверть години, переключили на Лайт. Те саме. Жодних новин не передавали.

– Ми, певно, зле почули, – сказав він, – вони не передаватимуть до восьмої.

Радіо залишили увімкненим. Нат спитав себе, наскільки вистачить батарейки. Зазвичай її заряджали, коли дружина вибиралася до міста на закупи. Якщо батарея розрядиться, вони не почують інструкцій.

– Світає, – шепнула дружина. – Не бачу цього, але відчуваю. І птахи вже так гучно не барабанять.

Вона мала рацію. Скрип і тріск що далі, то слабшав. Так само, як штовханина на підвіконні та на порозі. Настав відплив. До восьмої було тихо, – лише вітер завивав. Діти, заколисані тишею, врешті заснули. О пів на дев’яту Нат вимкнув радіо.

– Що ти робиш? Пропустимо новини, – сказала дружина.

– Жодних новин не буде, – відповів Нат. – Мусимо покладатися самі на себе.

Він підійшов до дверей і повільно розібрав барикаду. Відсунув засув, відіпхнув ногою тіла на східцях за дверима, вдихаючи морозне повітря. Його чекало шість дуже працьовитих годин і необхідно було правильно розподілити сили, не витрачаючи їх намарне. Харчі, світло, паливо, – це їм необхідне в першу чергу. Якщо він зможе цим забезпечитись, вони переживуть ще одну ніч. Вийшов до саду і одразу ж побачив живих птахів. Чайки відлетіли погойдатися на морських хвилях, як вони це робили раніше, – їм треба було підживитися і перепочити, перш ніж знову йти в наступ. Інша річ сухопутні птахи. Ті чекали і пильнували. Нат побачив, як вони сиділи на живоплотах, на землі, юрмилися на деревах, на полях, – стрій за строєм непорушних птахів.

Дійшов до кінця їхнього маленького саду. Птахи не ворушилися. Пильно придивлялися до нього.

– Мушу роздобути харчі, – сказав собі Нат. – Мушу піти на ферму, щоб знайти там харчі.

Повернувся до котеджу. Оглянув вікна й двері. Піднявся нагору і відкрив дитячу спальню. Там порожньо – лише мертві птахи на підлозі. Живі були надворі, в саду, в полях. Він спустився вниз.

– Йду на ферму, – сказав він.

Дружина притислася до нього. З відкритих дверей бачила живих птахів.

– Візьми нас з собою, – заблагала вона, – ми тут самі не витримаємо. Я б воліла померти, ніж залишатися тут сама.

Він подумав і кивнув.

– Раз так, – сказав він, – то принось кошики і візочок Джоні. Завантажимо візочок.

Вони тепло вдяглися, щоб захиститися від колючого вітру, вдягли рукавички, замоталися в шалики.

Дружина посадила Джоні у візочок. Нат взяв Джилл за руку.

– Птахи, – запхинькала вона, – там, у полях.

– Вони нас не зачеплять, – сказав він, – не при денному світлі.

Пішли через поле до перелазу, а птахи не рухалися. Чекали, – з головами, повернутими до вітру.

***

Коли вони дійшли до повороту на ферму, Нат зупинився і наказав дружині чекати його з дітьми, сховавшись за огорожею.

– Але ж я хочу побачити місіс Трігг, – запротестувала вона. – Якщо вони вчора були на ринку, то стільки всього можна в них попросити, окрім хліба ще й…

– Почекай тут, – перебив її Нат. – Я за хвильку повернуся.

Корови мукали, неспокійно ходячи подвір’ям. Він побачив пролом у паркані, проламаний вівцями, що безладно блукали у палісаднику перед будинком ферми. З димарів не йшов дим. У Ната були недобрі передчуття. Він не хотів, щоб дружина чи діти спускалися до ферми.

– Не впирайся, – жорстко сказав він, – роби, що кажу.

Вона покотила візок під огорожу, сховавшись разом із дітьми від вітру.

Він сам спустився до ферми. Продерся крізь стадо корів, що ревли і товклися на дорозі, страждаючи через переповнені вим’я. Він побачив автівку – чомусь біля воріт, не в гаражі. Вікна будинку ферми були розбиті. У дворі та довкола дому лежало багато мертвих чайок. Живі птахи сиділи на деревах за фермою і на даху будинку. Не ворушилися. Пильнували за ним.

Тіло Джима лежало на подвір’ї…, те, що від нього зосталося. Коли птахи зробили своє, його ще й потоптали корови. Поруч із ним була його рушниця. Двері будинку були зачинені на засув, але через розбиті шибки легко було підняти вікна та пролізти всередину. Тіло Трігга лежало біля телефону. Він, мабуть, намагався додзвонитися до комутатора, коли птахи до нього добралися. Слухавка бовталася, апарат відірваний від стіни. Жодних ознак місіс Трігг. Вона мала б бути нагорі. Піти туди? Стримуючи нудоту, Нат розумів, що він знайде.

– Дяка Богу, – сказав він собі, – дітей у них не було.

Змусив себе піднятися сходами, але на півдорозі обернувся і пішов назад. Побачив її ноги, висунуті з відчинених дверей спальні. Поруч із нею лежали тіла морських мартинів і парасолька, зламана.

– Тут нічого не вдієш, – подумав Нат. – У мене лише п’ять годин, а то й менше. Трігги зрозуміли б. Мушу завантажити все, що знайду.

Пішов назад до дітей і дружини.

– Я хотів би завантажити машину, – сказав він. – Вугілля і гас для примусу. Відвеземо це додому і повернемося за новою партією.

– А що Трігги? – спитала дружина.

– Мабуть, перебралися до друзів.

– Мені піти й допомогти тобі?

– Ні, там справжній бедлам, усюди корови й вівці. Почекай, я піджену машину. Зможете туди сісти.

Він незграбно вивів автівку з двору на вулицю. Звідти його дружина й діти не побачать тіла Джима.

– Залишайтеся тут, – сказав він, – а візок покинь. Візок можна забрати пізніше. Я збираюся завантажити машину.

Вона весь час дивилася на нього. Він вирішив – жінка зрозуміла, бо інакше запропонувала б йому пошукати хліб і продукти.

Вони зробили три ходки між фермою та їхнім будинком, перш ніж він вирішив, що в них є все необхідне. Обдумуючи це, вразився тим, без якої сили-силенної речей неможливо було обійтися. Головне – дошки для вікон. Він усе обійшов, шукаючи деревину. Хотів замінити щитки на всіх вікнах котеджу. Свічки, гас, цвяхи, консерви в бляшанках, – список був нескінченним. Ще він подоїв трьох корів. Решта мусила блукати, мукаючи, бідна худоба.

Під час останнього рейсу він підвів машину до автобусної зупинки, висів і підійшов до телефонної будки. Та дарма. Лінія не працювала. Піднявся на насип і оглянув місцевість довкола, але жодних ознак життя не було, на полях нікого, лише птахи – ті стерегли і очікували. Деякі з них спали, – він бачив занурені в пір’я дзьоби.

– Хтось подумав би, що вони їстимуть, – сказав він собі. – А не просто сидітимуть отак.

Тоді згадав. Вони напхалися їжею. Нажерлися за ніч. Тому сьогодні й не рухаються.

З димарів у муніципальних будинках не виходило ні цівки диму. Подумав про дітей, які бігли ввечері через поля.

– Я мусив знати, – подумав, – мусив забрати їх з собою.

Глянув угору на небо. Воно було безбарвним і сірим. Головний елемент пейзажу, голі дерева, виглядали обшарпаними і вичорненими під східним вітром. Живі птахи, які чекали в полях, не зважали на холод.

– Ось добра нагода дістатися до них, – сказав Нат, – зараз вони нерухома мішень. Мали б зробити це по всій країні. Чому наші літаки не злітають і не розприскують отруйного газу? Що роблять наші хлопці? Мали б знати, мусили б побачити.

Повернувся до машини і сів на місце водія.

– Швидше їдь повз другі ворота, – шепнула дружина. – Там лежить листоноша. Я б не хотіла, щоб Джилл побачила.

Він натиснув на газ. Маленький морріс застрибав і заторохкотів по дорозі. Діти радісно заверещали.

– Гоп-гоп, гоп-гоп! – кричав малий Джоні.

Коли вони дісталися котеджу, була за чверть перша. Зоставалася лише година.

– Я краще пообідаю потім, холодним, – сказав він. – Підігрій щось для себе й дітей, трохи супу. Мені ніколи їсти, мушу розвантажити це все.

Переніс усе всередину котеджу. Пізніше вони це розберуть. Треба всім дати роботу на довгі наступні години. Він насамперед мусить зайнятися вікнами й дверима.

Методично обійшов котедж, перевіряючи всі вікна, всі двері. Забрався на дах і забив дошками усі димарі, крім кухонного. Холод був таким сильним, що він ледь витримував, але це слід було зробити. Він раз у раз дивився в небо, за літаками. Не було нічого. Працюючи, він лаяв нездалу владу.

– Все те саме, – пробурмотів він, – знову нас покинули напризволяще. Балаган, від самого початку балаган. Ні плану, ні організації. Їм плювати на нас, отут. От що. В першу чергу населення з глибини країни. Там, ані хиби, використовують газ, там усі літаки. Ми мусимо чекати і брати, що зосталося.

Зупинився, закінчивши з димарем спальні, і глянув на море. Там щось рухалося. Щось сіре й біле між гривачів.

– Старий добрий флот, – сказав, – ніколи нас не кине. Йдуть у протоку, повертають у бухту.

Напружуючи очі, що сльозилися на вітрі, вдивлявся в море. Але він помилився. Там не було кораблів. Це не флот. З моря здіймалися чайки. Зграї, зібрані в полях, нашорошивши пір’я, загонами здіймалися із землі та, крило при крилі, злітали вгору до неба.

Настав приплив.

Нат спустився вниз драбиною і ввійшов до кухні. Сім’я обідала. Було по другій. Він зачинив і заставив двері, запалив лампу.

– Нічка, – сказав малий Джоні.

Дружина ще раз увімкнула радіо, але воно мовчало.

– Я прокрутила по всій шкалі, – сказала вона, – усі закордонні, багато. Нічого не піймала.

– Мабуть, ті самі клопоти, – сказав він, – може, у всій Європі таке.

Вона налила повну тарілку супу Тріггів, відрізала йому великий окраєць хліба Тріггів і полила скибку їхньою підливкою.

Вони мовчки їли. По підборіддю малого Джоні потекла підливка і капнула на стіл.

– Манери, Джоні, – сказала Джилл, – ти мусиш навчитися витирати рота.

Розпочалося стукання у вікна й двері. Шелест, штовханина, спихання одне одного з підвіконня. Перший глухий удар падіння чайки-самогубиці на сходах.

– Невже Америка нічого не зробить? – сказала дружина. – Вони завжди були нашими союзниками, правда? Напевне, Америка щось робитиме?

Нат нічого не відповів. На вікнах були міцні дошки, на димарях теж. Котедж був заповнений припасами, паливом, усім необхідним на кілька наступних днів. Пообідавши, він розсортує речі і акуратно їх розкладе, щоб було зручно. Дружина зможе йому допомагати, діти теж. Вони мусять бути зайняті відтепер і до за чверть дев’ятої, коли почнеться відплив; потім він вкладе їх на матраци, припильнує, щоб вони добре виспалися до третьої ранку, коли почнеться шум.

Він придумав нову схему укріплення вікон – натягти перед дошками колючий дріт. Приніс великий моток його з ферми. Незручно, що доведеться працювати в темряві, у період затишшя між дев’ятою і третьою. Шкода, що він не подумав про це раніше. Ну що ж, доки дружина й діти спатимуть, це для нього буде головним заняттям.

Менші птахи добивалися до вікон. Він розпізнавав легке постукування їхніх дзьобів та м’який шелест крил. Яструби вікнами не переймалися. Зосередили свої сили на дверях. Нат чув, як тріщало, розриваючись, дерево і думав, скільки мільйонів років пам’яті збиралося у цих маленьких мізках, за колючими дзьобами й гострими очима, аж тепер сформувався інстинкт, який дає їм змогу нищити людство зі справністю й точністю машини.

– Викурю останню сигарету, – сказав він дружині. – От з мене дурень, це єдине, що забув привезти з ферми.

Потягся за сигаретою, переключив німе радіо. Кинув порожню пачку у вогонь та спостерігав, як вона горить.

Старий

Я чув, ви про Старого[10]10
  В оригінальному тексті всюди, крім цього речення, «старий» (old man) написаний з маленької літери. Переклад відтворює авторське написання.


[Закрыть] питали? Отож, отож! Ви тут нові, на відпочинку. Влітку в нас багато таких. Так чи сяк, завжди знаходять дорогу вниз зі скель до цього пляжу, а потім зупиняються і дивляться спершу на море, а тоді знову на озеро. От як ви щойно.

Гарна місцина, авжеж? Тиха і самотня. Не дивуватися старому, що тут поселився.

Не знаю, коли це було. Ніхто не знає. Либонь, багато років тому. Коли я сюди перебрався, задовго до війни, він уже жив тут. Може, втік од цивілізації, як оце я. Або, може, там, де він жив раніше, залили йому сала за шкіру. Важко сказати. У мене з самого початку було почуття, наче він щось таке скоїв або ж проти нього скоєно, що він озлобився на весь світ. Пам’ятаю, вперше його побачивши я собі сказав: «Поб’юся об заклад, що старий – пекельний характер!»

Так, отут він мешкає біля озера зі своєю місіс. Мають щось наче курінь, відкритий усім вітрам, але, схоже, їм це байдуже.

Мене попередив про нього один із парубків на фермі. Радив мені, сміючись, обходити далеким рейдом старого, що мешкає поблизу озера, – він неприхильний до чужих. Тож я ходив із острахом і не залишався там надовго. Та й що з того було б, я його говіркою ні слова не знав. Вперше, коли його побачив, він стояв біля краю озера і дивився на море. З тактовності я не пішов через кладку над потоком, щоб не йти повз нього, а, натомість, перейшов пляжем на інший бік озера. Потім з неприємним почуттям, наче я пхаюся не до свого діла, прикуцьнув за кущем дроку, витяг свою підзорну трубу і примружився на нього.

Він був чималим хлоп’ягою, кремезним і дужим – тепер, звісно, постарів; я розповідаю про те, що було кілька років тому, але й зараз видно, яким він був колись. Що за ореол влади витав над його прекрасною головою, яку він носив із величчю короля. Маю свою думку з цього приводу. Ні, не жартую. Чи не успадкував він королівської крові від якогось далекого предка? Час від часу вона в ньому прокидається – він у цьому не винен – підіймає в ньому все краще і кидає у шал битви. Але тоді я про це не думав. Просто дивився на нього і давав нурка за дрік, побачивши, що він повернувся. Ще й питав себе, чи він знає, що я за ним підглядаю, і як на це зреагує.

Якщо вирішить дістатися до мене через озеро, я виглядатиму геть дурним. Але мусив надумати що іншого, хоча, можливо, взагалі про мене не дбав. Далі дивився на море, спостерігаючи за чайками і підступаючим припливом, а тоді попрошкував на свій бік озера, до свого дому, місіс, і, мабуть, вечері.

А от її я в той перший день і краєм ока не бачив. Не було її й близько. Вони мешкали на лівому березі озера, не було туди властивої стежки, а я зовсім не мав зухвальства підходити туди близько, щоб зіткнутися з нею віч-на-віч. А зустрівши був розчарований. Взагалі ні на що дивитися. Себто, нічого схожого на його характер. Я зміркував, що це спокійна, м’яка і терпляча істота.

Коли я їх побачив разом, вони обоє поверталися з риболовлі та прямували до берега озера. Він, звісно, попереду, а вона плуганилася ззаду. Жодне з них не звернуло на мене найменшої уваги, а я тішився, бо старий міг зупинитися, почекати, сказати їй, щоб поверталася додому, а тоді спуститися до скель, де я сидів. Питаєте, що я сказав би, якби він так зробив? Побий мене грім, якщо знаю. Може, встав би, насвистуючи з робленою байдужістю, а потім із поклоном та посмішкою, – даремною, але завченою, ви ж розумієте, – сказав би добридень і забрався звідти. Не думаю, що він щось би мені заподіяв. Лише дивився б на мене тими своїми дивними вузькими очима і дозволив піти.

Потому я і взимку, і влітку бував там на пляжі чи на скелях, а вони далі вели своє дивне самотницьке життя, інколи рибалячи в озері, інколи в морі. Час від часу я зустрічав їх у гавані в гирлі ріки – вони дивилися там на яхти, що стояли на якорі, та на морські кораблі. При такій нагоді цікаво мені було, хто з них пропонував мандрівку. Можливо, його раптом тягло на суєтне і життя в гавані, і все те, від чого він необачно відмовився або й ніколи не знав, і тоді він казав їй: «Вибираємося сьогодні до міста». А вона, щаслива йому догодити, йшла з ним.

Бачте, певна річ впадала в очі – ця пара була повністю поглинута одне одним. Я не раз спостерігав, як вона його вітала, коли він повертався додому із денної риболовлі, а вона щовечора сходила до озера, на пляж і аж до моря, чекаючи його. Бачила здалека – а я теж – як він обходить ріг затоки. Тоді – просто до пляжу, а вона назустріч йому, і вони обіймалися, не переймаючись, чи якийсь дідько їх не бачить. Це зворушувало, ви ж розумієте. Відчувалося, що в старому мусить бути щось лагідне, раз між ними таке можливе. Для чужаків він міг бути дияволом, але для неї – усім світом. Отож я мав до нього тепле почуття, коли бачив їх разом.

Питаєте, чи мали вони якусь родину? Я до цього й веду! Саме про родину і хочу вам розповісти. Бо, бачте, сталася трагедія – і ніхто, крім мене, про це не знає. Може, розказати про це комусь, але не знаю… Старого, мабуть, забрали б, а їй це зламало б серце, та й, хай там як, коли все вже сказано і зроблено, то це не моя справа. Знаю, що проти старого є вагомі докази, але ж не безперечні, це міг бути і нещасний випадок, ніхто ж не робив жодного слідства, коли хлопчик зник, то хто я такий, щоб пхатися і доповідати?

Я спробую розповісти, що трапилося. Але зрозумійте – воно доволі довго тривало, а я інколи був деінде чи зайнятий – не сидів біля озера. Здавалося, ніхто, крім мене, не цікавився життям цієї пари, тому все, що я розповім, я бачив власними очима, це не почуті від когось байки чи плітки, про які шепочуться за їхніми спинами.

Ну так, не завше вони жили самотньо, як оце зараз. Мали четверо діток. Трьох дівчаток і хлопчика. Виплекали їх чотирьох у тій старій халабуді над озером і просто диво, як їм це вдалося. Господи, та я пам’ятаю дні, коли дощ періщив по озері, здіймаючи хвильки, що розбивалися якраз біля їхньої садиби, перетворюючи твань на справжнє багно, а вітер дув просто на них. Можна б подумати, що хтось з олією в голові забрав би звідти свою місіс і дітей та й пішов туди, де є бодай якась вигода. Але не старий. Я так вважаю, він вирішив – раз він це витримує, то й вона мусить, а діти тим паче. Може, він хотів, щоб вони пройшли сувору школу.

А завважте, вони були дуже милими дітьми. Особливо молодша дівчинка. Я ніколи не знав її імені, але назвав її Цяткою, щось таке в ній було[11]11
  Оригінально вона зветься Tiny – підліток, тінейджер.


[Закрыть]. Осколок старого стовбура, хоча й маленька. Наче зараз бачу, як вона, дрібка, одного прекрасного ранку першою вигрібає в озеро, залишивши далеко позаду сестер і брата.

Її брата я назвав Хло’. Він був найстаршим і, між нами, трохи дурнем. Не був таким доладним, як сестри, – от неоковирний паруб’яга. Дівчатка собі гралися, ловили рибу, а він товкся позаду, не знаючи, що з собою робити. Найрадше залишався б удома біля мамусі. Мамин хлопчик. Тому я його так і назвав. І не те, щоб вона переймалася ним більше, ніж іншими. Наскільки я розумію, трактувала всіх чотирьох однаково. Її думки були звернуті на старого – не на них. Але ж Хло’ був просто великою дитиною і, як на мене, простаком.

Як і їхні батьки, молодь завжди трималася окремо. Гадаю, це їм старий утовкмачив. Ніколи не приходили до берега гратися, хоча, думаю, спокуса була чимала – у розпал літа, коли люди спускалися зі скель на пляж, на купання і пікніки. Мабуть, старий з якихсь дивних і лише йому відомих причин попередив їх, щоб вони не мали жодних стосунків із незнайомцями.

Вони вже звикли, що я – день за днем – товчуся, витягаю плавник та інше. Часто робив перерву і спостерігав за дітьми, що гралися на озері. Але ніколи не озивався до них. Могли повернутися і розповісти старому. Звикли дивитися на мене, коли я проходив повз них; проте відразу ж відводили погляд, наче засоромившись. Всі, крім Цятки. Цятка задирала голову і робила кузьовку, от просто щоб показати себе.

Інколи я спостерігав, як вони йдуть усі шестеро – старий, місіс, Хло’ і три дівчинки, – на денну риболовлю до моря. Старий, звичайно, на чолі; Цятка, завше готова допомогти, біля татуся; місіс оглядається довкола, чи все гаразд із погодою, поруч – інші двоє дівчаток, а Хло’, бідний дурненький Хло’, завжди останнім виходив із дому. Я ніколи не знав, як їм пішло полювання. Зазвичай вони довго затримувалися і мене вже не було на березі, коли вони поверталися. Але, гадаю, вдавалося добре. Мусило вдатися – адже вони жили майже винятково тим, що вполювали. Ну, в рибі повно вітамінів, правда? Можливо, старий мав свій пунктик стосовно їжі?

Минув час і молодь почала доростати. Цятка, як на мене, дещо втратила свою індивідуальність. Стала більше схожою на сестер. Все-таки з них було гарне тріо. Спокійні, знаєте, ґречні.

А от Хло’ – той був величезним. Майже зі старого завбільшки, але ж яка різниця! Не мав ні батькової постави, ні сили, ні вдачі, – от великий незграба та й годі. Я думаю, найгірше те, що старий його соромився. Та й дома він не працював як належить, я в цьому певен. І на риболовлі не було з нього жодного толку. Дівчата працювали як мурашки, а Хло’ товкся десь ззаду, роблячи хіба безлад. Якщо там була мама, то просто залишався біля неї.

Я бачив, як старого трусило, що має такого дурня-сина. А ще й тому дратувався, що Хло’ був таким великим. У його нетерпимому розумі таке не поміщалося. Сила й тупість не могли співіснувати. Звичайно, у будь-якій нормальній сім’ї Хло’ пішов би тепер з дому і знайшов собі роботу. Раніше мені було цікаво, чи місіс і старий розмовляли про це ввечері, чи ця тема не обговорювалася, відколи виникло мовчазне порозуміння – Хло’ не вдався.

Що ж, урешті вони пішли з дому. Принаймні дівчата.

Я розповім вам, як це сталося.

Була пізня осінь, а я вибрався на закупи до містечка над гаванню, за три милі звідси, і раптом побачив старого, його місіс, трьох дівчат і Хло’ по дорозі в Понт, – це біля витоку струмка. У Понті є кілька котеджів, а ще ферма і церква позаду. Діти виглядали вимитими та причепуреними, старий і його місіс теж, а я питав себе, чи вони йдуть у гості. Якщо справді так, то для них це геть незвичайна річ. Але, можливо, там у них були друзі чи знайомі, про яких я нічого не знав. Хай там як, востаннє я їх бачив у той гарний суботній полудень по дорозі в Понт.

Решту вихідних дув гострий східний штормовий вітер. Я сидів удома і носа на вулицю не висовував. Знав, що море тяжко битиметься об пляж. Я турбувався, чи старий з родиною зуміли повернутися. Добре б зробили, зоставшись у Понті в друзів, якщо тільки вони мали там друзів.

Вітер вщух щойно у вівторок, і я тоді знову пішов на пляж. Всюди морські водорості, плавник, смола, мастило. Завше так буває після східного шторму. Я глянув на озеро, в бік халабуди старого і побачив його з місіс на краю озера. І жодного знаку молоді.

Я подумав, що це якось дивно і чекав поблизу їхньої появи. Але їх не було. Я обійшов озеро, – там з протилежного боку добре видно їхні володіння, – і навіть витяг свою стару підзорку, щоб краще роздивитися. Дітей ніде не було. Старий коло чогось там порався, не надто прикладаючи сили, як це він зазвичай, коли не рибалив, а місіс прилаштувалася погрітися на сонечку. Цьому могло бути лише одне пояснення. Вони залишили дітей у Понті в друзів. На канікули абощо.

Зізнаюся, що мені одлягло від серця. Одну страшну мить я думав, що, можливо, вони подалися додому того суботнього вечора, їх застала буря; ну і – старий з місіс благополучно повернулися, а діти ні. Хоча такого не могло бути. Я б почув. Хтось щось би розповів. Не міг би старий звичайно собі безтурботно байдикувати, а місіс вигріватися на сонці. Ні, неможливо. Вони залишили дітей у друзів. Чи, можливо, дівчата з Хло’ вирушили вглиб країни, щоб урешті знайти собі роботу.