Текст книги "Монте Веріта"

Автор книги: Дафна дю Мор'є

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Віктор сказав: він насилу вірив, що от вона стоїть там і каже це йому. Це нагадало йому так звані психічні послання, які медіуми виголошують родичам померлих під час спіритичних сеансів. Не вірив, що зуміє відповісти.

Можливо, вона загіпнотизована і говорить під чиїмсь навіюванням?

– Чому ти хочеш, щоб я повернувся додому? – сказав він, дуже лагідно, щоб не вразити її розуму, вже й так, видно, розладнаного цими людьми.

– Бо це єдино можлива річ, – відповіла вона. А тоді, сказав Віктор, вона посміхнулася, звичайно, щасливо, наче вони вдома обговорюють плани. – Зі мною все гаразд, милий, – сказала вона. – Це не божевілля, не гіпноз, жодна з тих речей, які ти собі уявив. Зрозуміло, в селі тебе налякали. Це понад сили більшості людей. Але я завжди знала, що десь це існує, і всі ці роки чекала. Коли чоловіки стають схимниками, коли жінки замикаються в монастирях, їхні родичі дуже страждають, я знаю це, але з часом звикають. Я хочу, щоб і ти зробив це, Вікторе, будь ласка. Я хочу, щоб ти зрозумів, якщо зможеш.

Вона стояла там, цілком спокійна, цілком сумирна, усміхаючись йому згори.

– Ти хочеш сказати, – озвався він, – що залишишся тут назавжди?

– Так, – відповіла вона, – для мене не може бути жодного іншого життя, ніколи. Мусиш цьому повірити. Я б хотіла, щоб ти повернувся додому, жив, як досі, господарював у домі та маєтку, а якщо ти закохаєшся в когось, то одружуйся і будь щасливим. Будь благословен за твою любов, твою доброту і відданість, найдорожчий, я ніколи їх не забуду. Якби я померла, ти б вірив, що я упокоїлася в раю. Для мене це місце – рай. Я воліла б кинутися в цю прірву, на каміння за сотні футів піді мною, ніж повернутися до світу з Монте Веріта.

Віктор сказав, що дивився на неї, коли вона говорила – і вона променилася, як ніколи не було з нею, навіть у дні найбільшого задоволення.

– Ми з тобою, – сказав він, – читали колись у Біблії про Преображення. Це єдине слово, яке я можу використати для опису її обличчя. Не істерика, не емоційне збудження – Преображення. Щось – з-поза нашого світу – наклало на неї руку. Благати її було марно, силувати – неможливо. Анна справді радше кинулася б зі скелі, ніж повернулася у світ. Я б нічого не вдіяв.

Він казав, що його охопило почуття цілковитої безпорадності, розуміння, що він нічого не може вчинити. Це було так, наче він і вона стоять на пристані, і вона збирається ступити на корабель, що відпливає невідомо куди, минають останні хвилини і ось-ось заревуть корабельні сирени, попереджаючи, що трап буде піднято і вона мусить іти. Він запитав, чи має вона все потрібне, чи дають їй достатньо їжі, чи має чим вкритися, чи є тут щось на випадок хвороби. Нехай би він знав і зумів прислати їй усе, що вона забажає. Вона посміхнулася йому і запевнила, що за цими стінами вона має все, чого потребує.

Він сказав їй:

– Я щороку приїжджатиму сюди о цій порі та проситиму тебе повернутися. Я ніколи цього не забуду.

Вона відповіла:

– Для тебе ж це буде тільки важче. Це як класти квіти на могилу. Я воліла б, щоб ти залишався вдома.

– Я не можу залишатися вдома, – промовив він, – знаючи, що ти тут, за цими стінами.

– Я не зможу знову вийти до тебе, – сказала вона, – ти востаннє мене бачиш. Пам’ятай, однак, що я завжди виглядатиму так, як зараз. Це частина віри. Такою збережи мене у своїй пам’яті.

Тоді, сказав Віктор, вона попросила його піти. Не могла повернутися за стіну, доки він не пішов. Сонце низько стояло на небі і маківка була вже в тіні. Віктор довго дивився на Анну; потім повернувся до неї спиною, стоячи на виступі, і, не оглядаючись, відійшов од стіни до ущелини. Діставшись ущелини, він почекав кілька хвилин і знову подивився на маківку. Анна вже не стояла на виступі. Там не було нічого, крім стін, вікон-щілин і вище, але не в тіні, – піків-двійнят Монте Веріта.

***

Я щодня викраював півгодини чи близько того, щоб відвідати Віктора в його санаторії. З кожним разом він виглядав усе сильнішим, більше схожим на себе. Я розмовляв із його лікарем, старшою медсестрою та доглядачками. Вони казали мені, що нема й мови про психічну ненормальність, що, потрапивши до них, він страждав од сильного потрясіння та нервового зриву. Зустрічі й розмови зі мною дуже йому допомогли. Через два тижні він уже почувався досить добре, щоб покинути санаторій. Тоді на якийсь час поселився в мене у Вестмінстері.

Упродовж тих осінніх вечорів ми знову й знову поверталися до того, що трапилось. Я розпитував його детальніше, ніж досі. Він запевняв, що в Анні не було нічого дивацького. Їхній шлюб був звичайним щасливим шлюбом. Погоджувався, що її неприязнь до власництва, її спартанський спосіб життя були незвичайними, але це не здавалося йому нічим винятковим, – бо це була Анна. Я розповів йому, як побачив її вночі, коли вона стояла босоніж на морозному травнику. Так, згодився він, вона таке робила. Але була надто мімозною, дещо потайною, а він це шанував. Ніколи не ліз їй у душу.

Я спитав, що він знав про її життя до їхнього одруження. Він відповів – не надто багато було того, що б можна знати. Батьки померли, коли вона була дитиною, росла у Вельсі в тітки. Нічого особливого, ніяких скелетів у шафі. І виховання її було з усіх боків звичайним.

– Це все дарма, – казав Віктор, – ти не збагнеш Анни. Вона сама по собі, унікальна. Не можеш пояснити її так само, як раптової появи музиканта, народженого звичайними батьками. Чи поета, чи святого. Цього не можна розрахувати. Те, що я її знайшов, було моїм великим щастям, даром Божим, а її втрата – моїм особистим пеклом. Хай там як, житиму далі, бо вона цього хотіла. І щороку повертатимусь на Монте Веріта.

Таке покірне сприйняття краху всього його життя дивувало мене. Я відчував, що не зміг би подолати свого відчаю, якби то була моя трагедія. Мені здавалося жахливим, що якась невідома секта на схилі гори за кілька днів здобула таку владу над інтелігентною жінкою з сильною особистістю. Зрозуміло, що неосвічені сільські дівчата легко піддавалися емоційній омані, а їхні засліплені марновірством родичі ніяк цьому не протистояли. Я казав це Віктору. Казав, що можна через звичайні канали нашого посольства звернутися до уряду тієї країни, добитися всенародного зацікавлення, привернути пресу, забезпечити підтримку нашого уряду. Я казав, що готовий привести це все в рух. Адже ми живемо у двадцятому столітті, а не в середньовіччі. Таке місце, як Монте Веріта, не повинне існувати. Я б постарався, щоб ця історія стала відомою всій країні, здобула міжнародний розголос.

– Але чому? – тихо спитав Віктор. – Навіщо?

– Щоб повернути Анну, – відповів я, – та звільнити решту. Щоб уберегти життя інших людей від катастрофи.

– Але ж, – сказав Віктор, – ми не руйнуємо монастирі. Їх сотні, у всьому світі.

– Є різниця, – твердив я. – Це організовані групи побожних людей. Вони існують багато століть.

– Ймовірно, що Монте Веріта теж.

– А як вони живуть? Що їдять, що відбувається, коли вони хворіють чи помирають?

– Не знаю. Намагаюся про це не думати. Чіпляюся за Аннині слова – що вона щаслива, знайшла те, чого шукала. Я не збираюся руйнувати її щастя.

Потім він глянув на мене, наполовину здивовано, наполовину розуміюче, і сказав:

– Дивно, що саме ти це кажеш. Ти мав би розуміти Аннині почуття краще, ніж я. Адже в наші альпіністські дні ти завжди ходив з головою в хмарах і цитував мені:

 
Світ надмірний для нас, раніш чи пізніше
Втрати і здобутки спустошують наші сили
 

Пам’ятаю, як вставав, підходив до вікна і дивився на туманну вулицю, аж до набережної. Не казав нічого. Його слова дуже вразили мене. Я не міг на них відповісти. І знав у глибині душі, чому я ненавидів історію Монте Веріта й хотів знищити це місце. Бо Анна знайшла свою Істину, а я ні.

Ця розмова між мною та Віктором стала коли не розривом, то, принаймні, поворотним моментом нашої дружби. Ми досягли півшляху свого земного світу. Він повернувся додому в Шропшир, а потім написав мені, що збирається передати своє майно юному небожеві, ще школяреві, і кілька наступних років забиратиме хлопця до себе на канікули, щоб познайомити його з місцевістю. Що буде пізніше, не знав. Не будував планів для себе. А от моє майбутнє у той час принесло великі зміни. Робота вимагала від мене перебратися на два роки до Америки.

А тоді виявилося, що весь світ повернув у іншому напрямку. Наступним роком був 1914.

Віктор пішов до війська одним із перших. Можливо, думав, що це вихід. Можливо, думав, що загине. Я не міг вчинити за його прикладом, доки не закінчився мій американський період. Це, звичайно, не було моїм виходом і мені неприємна була кожна хвилина моїх армійських років. Впродовж усієї війни я жодного разу не бачив Віктора, ми воювали на різних фронтах і не зустрічалися навіть під час відпусток. Якось я отримав від нього звістку. Ось що він писав:

«Попри все, мені вдалося цього року побувати у Монте Веріта, як я обіцяв. Ночував у старого в селі, а наступного дня вибрався на гору. Вона не змінилася. Безживна й мовчазна. Я залишив лист для Анни під стіною і весь день сидів там, дивлячись на монастир і відчуваючи її близькість. Я знав, що вона не вийде до мене. Назавтра пішов туди знову і не тямився від радості, знайшовши листа від неї. Якщо це можна назвати листом. Він був вирізаний на пласкому камені, гадаю, це їхній єдиний спосіб зв’язку. Писала, що здорова, сильна і дуже щаслива. Посилає мені своє благословення, тобі теж. Щоб я ніколи за неї не хвилювався. Це все. Як я тобі казав у санаторії, це наче спіритична звістка з краю мертвих. Я мусив цим удовольнитися, що й зробив. Якщо я переживу цю війну, то, напевне, виїду й поселюсь у тому краю, щоб бути ближче до неї, навіть якщо ніколи її не побачу і нічого не почую, крім кількох видряпаних на камені слів раз на рік.

Хай тобі таланить, старий. Цікаво, де ти зараз.

Віктор

Коли було укладене перемир’я, я демобілізувався і почав відбудову нормального життя, то однією з перших зроблених мною речей було довідатися про Віктора. Я написав йому в Шропшир. Одержав чемну відповідь від небожа. Він перебрав дім і маєток. Віктор був поранений, але не тяжко. Покинув Англію і кудись виїхав, до Італії чи Іспанії, небіж достеменно не знає. Але він вважає, що дядько вирішив там поселитися назавжди. Якщо отримає звістку від нього, сповістить і мене. Більше ніяких новин не було. Що ж стосується мене, то я вирішив, що не люблю повоєнного Лондона і його мешканців. Розірвав усе, що в’язало мене з домом і переїхав до Америки.

Відтоді минуло майже двадцять років, перш ніж я знову побачив Віктора..

***

Те, що звело нас разом, не було випадком. Я в цьому певен. Такі речі визначені наперед. У мене є теорія, що життя кожної людини схоже на колоду карт і ті, кого ми зустрічаємо та кого любимо, перемішуються разом із нами. Тих, що мають ту саму масть, рука Долі тримає разом. Гра триває, а нас скидають і здають. Та комбінація подій, що за два-три роки до початку Другої Світової війни привела мене, п’ятдесятип’ятирічного, до Європи, не стосується цього оповідання. Але трапилося так, що я повернувся.

Я летів із однієї столиці до іншої – назви обох несуттєві – і мій літак здійснив вимушену посадку в дикому гірському краю. На щастя, обійшлося без жертв. Два дні екіпаж та пасажири, а з ними і я, були відрізані від зовнішнього світу. Ми отаборилися в частково розбитій машині й чекали порятунку. Ця пригода втрапила до заголовків тодішньої світової преси, навіть на кілька днів відібравши першість у репортажів про киплячу ситуацію в Європі.

Труднощі, які ми пережили за ті сорок вісім годин, не були надмірними. Дяка долі, серед пасажирів не було жінок чи дітей, отож ми, чоловіки, зберігали спокійний вираз обличчя в очікуванні рятівників. Були впевнені, що допомога невдовзі надійде. Наша рація функціонувала аж до вимушеної посадки, а радист устиг передати наші координати. Зоставалося набратися терпцю і підтримувати тепло.

Що стосується мене, то свою місію в Європі я виконав, а нитки, які зв’язували мене зі Штатами, були не настільки сильними, щоб вірити, наче мене там нетерпляче чекають. Те що я раптово опинився в краю, схожому на ті, які гаряче любив багато років тому, було дивним переживанням. Я став уже великоміським жителем, звичним до комфорту. Жвавий пульс американського життя, темп, життєздатність, невтомна енергія Нового Світу об’єдналися, щоб змусити мене забути все те, що раніше прив’язувало мене до Старого.

Тепер, дивлячись на розкішне пустків’я довкола, я розумів, чого мені не вистачало усі ці роки. Забув про своїх супутників, забув про сірий фюзеляж розбитого літака – геть недоречного на тлі цієї столітньої пустелі – забув про мою сиву голову, обважніле тіло і весь тягар моїх п’ятдесяти п’яти років. Я знову був хлопчаком, повним надії, нетерплячим, у пошуках відповіді на вічні питання. І ця відповідь була тут, чекала за далекими вершинами. Я стояв там, недоречний у своєму міському одязі, а гірська лихоманка знову пульсувала в моїй крові.

Мені захотілося відійти від розбитого літака та запалих облич моїх супутників; я хотів забути згайновані роки. Чого б я не дав, щоб знову стати молодим, юнаком, що, не переймаючись наслідками, рушає в гори і піднімається до слави. Я знав, яке це відчуття – підійматися на найвищі гори. Повітря гостріше й холодніше, тиша глибша. Дивно обпікаючий лід, пронизливе сонячне проміння і та мить, коли серце пропускає удар, якщо нога, послизнувшись на вузькому виступі, шукає безпеки; руки вчеплені за мотузку.

Я знизу дивився на них, – на гори, які я любив, – і почував себе зрадником. Я зрадив їх заради низин, комфорту, легкості, безпеки. Коли рятувальники доберуться до мене і до моїх супутників, я надолужу згайнований час. Ніщо не змушувало мене поквапом повертатися до Штатів. Я міг би взяти відпустку, – тут, у Європі, – та знову піти в гори. Куплю належний одяг, спорядження, візьмусь за це. Рішення прийнято, я почувався легким, безтурботним. Здавалося, ніщо більше не має значення. Я повернувся до свого гуртка людей, які тулилися біля літака та сміявся і жартував кілька наступних годин.

Допомога прийшла вже завтрашнього дня. Ми впевнились у порятунку, побачивши на світанку на висоті сотень футів над нами літак. Пошукова група складалася зі справжніх альпіністів і провідників, це були хлопці прості, грубуваті, але симпатичні. Принесли одяг, речі та їжу для нас і, як зізналися, були вражені, що все це згодилося. Думали, що не застануть жодного з нас живим.

Допомогли нам зробити кілька легких переходів у долину, тож ми зійшли туди вже наступного дня. Уночі стали табором на північній стороні великого гірського пасма, яке нам, з нашого непридатного літака, здавалося таким далеким і недоступним. На світанку виступили знову, в чудовий ясний день, і вся долина нижче нашого табору постала перед нашими очима. На схід від нас гори ставали прямовисними і, наскільки я міг судити, непрохідними, аж до засніженої вершини чи, можливо, двох, які проколювали сліпуче небо, наче суглоби пальців стиснутої долоні.

Як тільки ми почали спускатися, я сказав старшому в групі рятівників:

– Колись, замолоду, я часто ходив у гори. Але цього краю зовсім не знаю. Багато експедицій приходить сюди?

Він похитав головою. Сказав, що умови важкі. Він сам і його товариші не місцеві. Люди у східній долині темні й відсталі, для туристів та мандрівників тут мало що є. Якщо я хочу підійматися, він може забрати мене в інші місця, там я матиму добрий спорт. Хоча зараз надто пізня пора року для гірських походів.

Я далі дивився на той східний хребет, далекий і дивно красивий.

– Як називають, – спитав я, – ті два піки на сході?

– Монте Веріта, – відповів він.

Тепер я знав, що повернуло мене до Європи.

Я розлучився зі своїми супутниками в маленькому містечку, миль за двадцять від місця, де розбився літак. Їх повезли до найближчої залізниці, до цивілізації. Я відстав. Забронював номер у невеличкому готелі і залишив там свій багаж. Придбав міцні черевики, бриджі, шкіряну куртку і пару сорочок. А тоді повернувся до міста спиною і рушив у гори.

Як і казав мені провідник, було вже надто пізно для гірських походів. Але я чомусь не переймався цим. Був сам і знову в горах. Я забув, якою цілющою може бути самотність. Давня сила повернулася до моїх ніг та легень, часточки холодного повітря пронизали мене всього. Попри мої п’ятдесят п’ять, я міг би кричати від захвату. Зникли метушня та напруга, клопітлива багатомільйонна колотнеча; щезли вогні та нудотні міські запахи. Божевіллям було так довго це терпіти.

У такому збудженому настрої я дістався долини біля східного підніжжя Монте Веріта. Вона не надто змінилася, якщо порівнювати з Вікторовим описом багато років тому, ще до війни. Містечко було малим і примітивним, мешканці тупими і впертими. Була там якась груба подоба заїзду – назва готелю була надто пишною для цього закладу, – де я планував переночувати.

Прийняли мене байдуже, хоча і без грубощів. Після вечері я запитав, чи прохідна ще дорога до вершини Монте Веріта. Мій інформатор за своєю барною стійкою – це був бар і кафе водночас, а я там їв, бувши єдиним відвідувачем, – дивився на мене без жодного інтересу, попиваючи вино, яке я йому поставив.

– Думаю, прохідна, принаймні до села. А далі не знаю, – відповів він.

– А чи є якийсь зв’язок між вашими в долині і тими в селі у горах? – спитав я.

– Та ходимо інколи. Але не в цю пору року.

– А туристів багато?

– Туристів мало. Вони йдуть на північ. Там краще.

– А я міг би завтра переночувати в селі?

– Не знаю.

Я на хвильку замовк, стежачи за його важким похмурим обличчям, і сказав:

– А «sacerdotesse» досі живуть на вершині Монте Веріта?

Він стрепенувся. Повернувся до мене, широко розплющивши очі та перегнувшись через стійку.

– Хто ви такий? Звідки ви про них знаєте?

– То вони все ще там? – спитав я.

Він підозріливо дивився на мене. Багато чого відбулося в його країні за останні двадцять літ: насильство, революція, ворожнеча між поколіннями, – і навіть цьому віддаленому закутку дісталася його пайка. Можливо, це зробило мешканців такими замкненими.

– Кажуть таке, – повільно вимовив він. – Я волів би до цього не пхатися. Небезпечно. Якогось дня можуть бути клопоти.

– Для кого клопоти?

– Для тих із села, для тих, хто може мешкати на Монте Веріта – я нічого про них не знаю – та й для нас у долині теж. Якщо я нічого не знаю, то й ніхто мене не чіпатиме.

Допив своє вино, сполоснув склянку і протер стійку ганчіркою. Прагнув мене позбутися.

– Коли б ви завтра хотіли сніданок? – спитав він.

Я відповів, що о сьомій, і пішов до своєї кімнати.

Відчинив подвійні вікна і став на вузькому балконі. Містечко стихло. Нечасті вогники блимали в темряві. Ніч була ясною і холодною. Завтра чи позавтра місяць буде уповні. Сяяв над темною громадою гір переді мною. Я відчував якийсь дивний рух, – наче ступав у минуле. Можливо, номер, у якому я мав переночувати, був тим самим, де колись спали Віктор та Анна, багато років тому, влітку 1913-го. Можливо, Анна самотою стояла тут, на балконі, дивлячись на Монте Веріта, а Віктор, не передчуваючи трагедії, що трапиться через кілька годин, кликав її зсередини.

А тепер, ступаючи їхніми слідами, я прийшов до Монте Веріта.

Наступного ранку я одержав свій сніданок у кафе-барі, але мого нічного господаря не було. Каву й хліб принесла дівчина, можливо, його донька. Поводилася тихо і ввічливо, побажала мені приємного дня.

– Я збираюся рушити в гори, – сказав я, – здається, встановилася добра погода. А ви були колись на Монте Веріта?

Її очі зблиснули і вмить утекли від мене.

– Ні, – сказала вона, – ні, я ніколи не віддалялася від долини.

Мій стиль розмови відразу ж став сухо-діловим, наче недбалим. Я згадав про своїх друзів, які колись тут були, – я не сказав, як давно, – що вони піднялися на вершину і знайшли там споруду, на маківці між вершинами, – і дуже зацікавилися сектантами, які мешкали за стінами.

– Не знаєте, вони все ще там? – запитав я, запалюючи сигарету, роблено байдуже.

Вона нервово зиркнула на мене через плече, наче боячись, що хтось її підслуховує.

– Так кажуть, – відповіла вона. – Мій батько такого при мені не обговорює. Це заборонена тема для молодих.

Я продовжував палити сигарету.

– Я живу в Америці, – сказав я, – і помітив, що там, як і в багатьох місцях, коли молодь збирається разом, то ніяких тем вони не обговорюють так охоче, як заборонені.

Вона ледь посміхнулася, але нічого не сказала.

– Насмілюся припустити, що ви й ваші юні друзі часто перешіптуються про те, що відбувається на Монте Веріта.

Я трохи соромився свого лукавства, але відчував, що цей метод підступу найкраще годиться для здобуття інформації.

– Так, – сказала вона, – це правда. Але вголос ми нічого не кажемо. От тільки останнім часом…

Знову зиркнула через плече і заговорила, знизивши голос.

– Дівчина, яку я добре знала, невдовзі мала вийти заміж, одного дня пішла з дому і не повернулася. Кажуть, що вона була покликана на Монте Веріта.

– Ніхто її не бачив?

– Ні, вона пішла вночі. Не залишила ні словечка, нічого.

– А, може, вона пішла деінде, до великого міста, до якогось туристичного центру?

– У це не вірять. До того ж, перед тим вона дивно поводилась. Говорила уві сні про Монте Веріта.

– Звідки таке захоплення Монте Веріта? – спитав я. – Життя там має бути суворим і дуже жорстоким.

– Але не в покликаних, – сказала вона, хитаючи головою. – Вони назавжди зостаються молодими, ніколи не старіють.

– А звідки ж це можна знати, якщо ніхто їх не бачив?

– Так завжди було. Це така віра. Тому тут, у долині, їх ненавидять, бояться, а ще заздрять. Вони, на Монте Веріта, знають таємницю життя.

Дивилася на гори крізь вікно. Її очі мали замислений вираз.

– А ви? – спитав я. – Як ви думаєте, вас колись покличуть?

– Я не гідна, – відповіла вона. – Крім того, я боюся.

Забрала мою каву і запропонувала мені фрукти.

– Тепер, – казала вона, а її голос ще знизився, – від часу цього останнього зникнення все йде до біди. Чоловіки тут, у долині, розлючені. Дехто з них піднявся до села і підбурюють їх там, щоб зібрати більшу силу, а тоді нападуть на монастир. Наші чоловіки зовсім здичавіють. Намагатимуться убити всіх, хто там живе. Тоді може бути великий клопіт, звалиться на нас армія, буде слідство, розправа, стрілянина; це все погано закінчиться. Та й зараз уже нічого доброго. Всі налякані. Всі про щось таємно перешіптуються.

Звук кроків, які наближалися, одразу ж загнав її за барну стійку. Вона поралася там, низько схиливши голову, коли її батько увійшов до кімнати. Він підозріливо глянув на нас обох. Я відкинув сигарету і підвівся з-за столу.

– Ви й далі збираєтесь підніматися? – спитав він мене.

– Так, – відповів я. – Повернуся через день чи два.

– Було б нерозумно залишатися там довше, – сказав він.

– Маєте на увазі, що погода зіпсується?

– Погода зіпсується, атож. Крім того, там може бути небезпечно.

– Як це небезпечно?

– Можуть бути заворушення. Діється щось непевне. Люди роздратовані. А коли вони роздратовані, то себе не тямлять. У такий час можуть потерпіти мандрівники, чужинці. Краще б ви відмовилися від своєї ідеї піднятися на Монте Веріта і повернули на північ. Там спокійно.

– Дякую. Але я всім серцем прагну піднятися на Монте Веріта.

Він здвигнув плечима і відвернувся від мене.

– Як собі хочете. Це не моя справа.

Я вийшов із заїзду на вулицю і, перейшовши мостик над гірською річкою, опинився на стежці, що вела через долину до східного схилу Монте Веріта.

Спершу звуки з долини були розрізнені. Гавкання собак, дзвякання коров’ячих дзвоників, чоловічі голоси, що перегукувалися між собою, – всі вони виразно долинали до мене у непорушному повітрі. Синій дим з будинків зливався в одну туманну димку, а самі будинки виглядали наче з іграшкового міста. Доріжка, що звивалася переді мною, бігла все вище, до самого серця гори, аж доки ополудні долина зовсім не щезла в глибині. У моїй свідомості не було жодної іншої думки, окрім як підніматися вгору, вище, ще вище, здолати перший гребінь гори зліва, залишити його за собою, перевалити через другий, забути про обидва, досягши третього, ще крутішого і тінистішого. Я рухався повільно, м’язи були детренованими, а вітер несприятливим, але душевне піднесення допомагало мені йти далі. Я зовсім не втомився, радше навпаки – міг би йти так вічно.

Я здивувався, врешті діставшись села, бо вважав, що до нього ще принаймні година ходи. Мабуть, я піднімався швидким темпом, бо на годиннику була всього четверта. Село виглядало покинутим, майже спорожнілим, і я вирішив, що нині там зосталося небагато мешканців. Деякі оселі були забиті, інші запалися і частково зруйнувалися. Лише з двох чи трьох йшов дим, і я не бачив нікого, хто б працював на довколишніх пасовищах. Кілька корів, худих і недоглянутих, паслися збоку від стежки, а їхні дзвоники на шиях якось порожньо подзвонювали у застиглому повітрі. Місце було похмурим, гнітило, – особливо після піднесення підйому. Якщо я мушу тут заночувати, то це страх як весело.

Я підійшов до дверей першої ж хатини, над дахом якої здіймалася тонка цівка диму, і постукав. Через деякий час їх відкрив хлопчина років чотирнадцяти, глянув на мене і покликав когось із темної кімнати. До дверей підійшов огрядний чоловік, приблизно мого віку, на вигляд простакуватий. Щось сказав мені на патуа, але за мить, зрозумівши свою помилку, заговорив загальновживаною мовою краю, плутаючись у ній ще більше, ніж я.

– Ви доктор із долини? – спитав він.

– Ні, – відповів я. – Я мандрівник, у відпустці, лажу тут по горах. Я просив би ліжко на ніч, якщо можна.

Його обличчя витягнулося. Він не відповів прямо на моє прохання.

– У нас тяжкохворий, – сказав він, – я не знаю, що робити. Сказали, що з долини прийде лікар. Ви нікого не зустрічали?

– Боюся, що ні. Крім мене, ніхто з долини не піднімався. А хто хворий? Дитина?

Чоловік похитав головою.

– Ні, ні, тут у нас дітей нема.

Далі дивився на мене, розгублено і безпомічно, мені було його жаль, але я не бачив, чим можу допомогти. Не мав при собі жодних медикаментів, крім пакету першої допомоги і пляшечки з аспірином. Якщо це лихоманка, то аспірин може бути корисним. Розкоркував пляшечку і відсипав трохи чоловікові в жменю.

– Це може допомогти, – сказав я, – спробуйте, якщо бажаєте.

Він покликав мене всередину.

– Будь ласка, дайте йому самі, – сказав він.

Мені не дуже хотілося заходити всередину і зіткнутися з похмурим видовищем помираючого родича, але проста людяність підказала, що інакше зробити не можна. При стіні стояло польове ліжко, а на ньому, накритий двома ковдрами, лежав чоловік із заплющеними очима. Був блідим, неголеним, а його риси загострилися, обличчя виглядало як у тих, кому зосталися три чисниці до смерті. Я підійшов упритул до ліжка і глянув на нього. Він розплющив очі.

Якусь мить ми дивилися один на одного, не вірячи своїм очам. Тоді він простяг мені руку і посміхнувся. Це був Віктор…

– Дяка Богові, – сказав він.

Від зворушення мені відібрало мову. Побачив, як він підкликав чолов’ягу, що стояв окремо, та заговорив із ним на патуа. Либонь, сказав, що ми друзі, бо на обличчі чоловіка з’явилося якесь просвітління і він відійшов. Я далі стояв біля ліжка, тримаючи Вікторову руку в своїй.

– Як довго це з тобою? – спитав я нарешті.

– Майже п’ять днів, – сказав він. – Плеврит. У мене й раніше таке бувало. Але цього разу гірше. Старію.

Він знову посміхнувся і, хоча я здогадувався, що він безнадійно хворий, – він не дуже змінився. Це був той сам Віктор.

– А ти, схоже, процвітаєш, – сказав він, далі посміхаючись, – маєш усі лискучі ознаки успіху.

Я спитав його, чому він ніколи не писав і що з ним діялося впродовж цих двадцяти років.

– Плив за течією, – відповів він. – Наскільки розумію, ти робив те саме, тільки в інший спосіб. Покинувши Англію, я вже туди не повертався. Що це ти тримаєш?

Я показав йому пляшечку з аспірином.

– Боюся, що особливої користі тобі з нього не буде, – сказав я. – Найкраще, що я можу зробити для тебе, – це зостатися тут на ніч, а зранку попросити цього чоловіка і ще одного-двох, щоб допомогли мені знести тебе в долину.

Він похитав головою.

– Марна трата часу. Мені кінець. Я це знаю.

– Нісенітниці. Ти потребуєш лікаря, належного догляду. Тут це неможливо.

Я оглянув примітивну вітальню, темну й задушливу.

– Не думай про мене, – сказав він. – Є дехто важливіший.

– Хто?

– Анна, – сказав він, а потім, коли я нічого не відповів, бо не міг добрати слів, він додав:

– Знаєш, вона все ще тут, на Монте Веріта.

– Ти маєш на увазі, що вона далі в тому місці, замкнена, що вона ніколи його не покидала?

– Тому я й тут, – відповів Віктор. – Приїжджаю сюди щороку, з самого початку. Я ж писав і розповідав тобі про все, після війни? Цілий рік живу в маленькому рибальському порту, дуже ізольованому й тихому, і раз на дванадцять місяців приїжджаю сюди. Цього року запізнився через хворобу.

Це було неймовірним. Що це за існування всі ці роки, – без друзів, без інтересів, упродовж довгих місяців, аж доки не настане час цього безнадійного щорічного паломництва.

– Ти колись її бачив? – спитав я.

– Ніколи.

– Ви з нею листуєтесь?

– Щороку я приношу листа. Беру його з собою і залишаю під стіною, а наступного дня повертаюсь.

– Цей лист забирають?

– Завжди. А на його місці лежить кам’яна плитка з видряпаним написом. Ніколи не більше, ніж кілька слів. Я забираю камінь з собою. Тримаю їх усі внизу на узбережжі, там, де живу.

Серце розривалося від його віри в неї, його багатолітньої вірності.

– Я намагався вивчити це, – сказав він, – цю релігію, віру. Вони дуже давні, ще дохристиянські. Існують старі книги, які натякають на них. Час від часу я щось таке розкопував, а ще розмовляв із людьми, вченими, які досліджували містицизм і древні обряди стародавньої Галлії та друїдів; між усіма гірськими народами досі є тісний зв’язок. І завжди, хоч би що я читав, наполегливо підкреслюється сила місяця та певність, що послідовники цієї віри завжди залишаються молодими і прекрасними.

– Говориш так, Вікторе, наче й сам у це віриш.

– Вірю, – сказав він. – Діти в селі теж у це вірять, тих кілька, які зосталися.

Розмова зі мною втомила його. Потягся до глечика з водою, що стояв поруч із ліжком.

– Слухай, – сказав я, – аспірин тобі не зашкодить, може лише допомогти, якщо в тебе гарячка. Ти міг би заснути.

Я змусив його проковтнути три таблетки і закутав його ковдрами.

– В домі є жінки? – спитав я.

– Ні, – відповів він. – Я сам здивувався, коли прийшов сюди цього разу. Село дуже спорожніло. Всі жінки й діти спустилися в долину. Зосталося зо два десятки чоловіків та хлопців, це все.