Текст книги "Монте Веріта"

Автор книги: Дафна дю Мор'є

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Дафна дю Мор'є
Монте Веріта
Оповідання

Монте Веріта

Пізніше вони сказали мені, що не знайшли нічого. Жодного сліду, ні живих, ні мертвих. Безтямні від гніву і, я підозрюю, від страху, вони нарешті зуміли прорватися крізь ці заборонені стіни, яких боялися й уникали впродовж незліченних літ, – і були зустрінуті мовчанням. Обмануті, розгублені, перелякані, ошалілі від вигляду цих порожніх келій, цього голого двору, мешканці долини вдалися до примітивних засобів, що багато століть слугували багатьом селянам: вогню та руйнування.

Я думаю, що такою була їхня єдина відповідь на щось незбагненне. Потому, коли їхній гнів проминув, вони мусили збагнути, – те руйнування було марним. Тліючі почорнілі стіни, що постали перед їхніми очами на зоряному й морозному світанку, все-таки їх обдурили.

Звісно ж, розіслали пошукові партії. Найдосвідченіші їхні альпіністи, не боячись голої скелі на вершині гори, обнишпорили весь хребет, з півночі на південь, зі сходу на захід, усе даремно.

І це кінець історії. Нічого більше невідомо.

Двоє чоловіків із селища допомогли мені знести тіло Віктора в долину, і він був похований біля підніжжя Монте Веріта. Думаю, я заздрив йому, упокоєному там. Він зберіг свою мрію.

Що ж я? Давнє моє життя знову зголосило свої права на мене. Друга війна ще раз перемісила світ. Нині, наближаючись до сімдесятки, я зберіг небагато ілюзій, але часто думаю про Монте Веріта і мізкую, що могло бути розгадкою.

Маю три теорії, можливо, всі неправильні.

Перша і найфантастичніша: Віктор усе-таки мав рацію, тримаючись своєї віри, що мешканці Монте Веріта досягли якогось дивного стану безсмертя і це дало їм спромогу, – коли настала година потреби, – подібно до пророків давнини, зникнути в небесах. Давні греки вірили, що так могли чинити їхні боги, іудеї вірили, що на небо був забраний Ілля, християни – у вознесіння їхнього Засновника. Впродовж тривалої історії релігійних забобонів та вірувань постійно поверталося переконання: деякі особи досягли такого рівня святості й потуги, що здолали смерть. Така віра є сильною на Сході та в Африці; це лише нашим змудрілим західним очам видається неможливим зникнення відчутних на дотик предметів і людей з плоті та крові.

Релігійні вчителі не погоджуються між собою, намагаючись показати різницю між добром і злом: те, що для одних є чудом, для інших стає чорною магією. Добрих пророків каменували, чаклунів – теж. Богохульство певного століття стає святим словом наступного віку, сьогоднішня єресь – завтрашнім кредо.

Я не великий мислитель і ніколи ним не був. Але ще зі своїх давніх альпіністських днів я знаю: в горах ми найсильніше наближаємося до того Буття, що керує нашою долею. Великі проповіді давнини були проголошені з гірських вершин: пророки завше підіймалися на пагорби. Святі, месії єдналися зі своїми батьками у хмарах. Бувши у піднесеному настрої, я вірю, що чудотворна рука опустилася тієї ночі до Монте Веріта і забрала їхні душі в безпечне місце.

Пам’ятайте, – я ж бачив, як місяць уповні сяяв над горою. А ополудні я бачив сонце. Те, що я бачив, чув і відчував, було не від цього світу. Я пізнаю маківку гори під місяцем; я чую спів за недоступними стінами; я бачу чашоподібну ущелину між здвоєними піками гори; я чую сміх; я бачу голі, бронзові від засмаги руки, простягнуті до сонця.

Згадуючи це, я вірю у безсмертя.

Тоді, – можливо, тому, що мої альпіністські дні скінчилися і магія гір втрачає свою владу над старіючою пам’яттю, так само як над старіючим тілом, я згадую: очі, які я бачив того останнього дня на Монте Веріта, були очима живої дихаючої істоти; руки, яких я торкався, були з плоті.

І навіть промовлені тоді слова були людськими. «Будь ласка, не переймайся нами. Ми знаємо, що слід зробити». А тоді ще останнє, трагічне: «Нехай Віктор збереже свою мрію».

Отоді з’являється моя друга гіпотеза, і я бачу, як спадає ніч, бачу зорі та мужність тієї душі, що вибрала наймудріший вихід для себе та для інших – доки я повертався до Віктора, а мешканці долини лаштувалися йти на приступ, невеликий гурток вірних, останні шукачі Істини піднялися до тієї розколини між піками і зникли там.

Третя моя теорія приходить до мене, коли я перебуваю в стані більш цинічному і самотнішому, коли, добре пообідавши з друзями, які небагато для мене важать, я опиняюся вдома, у своїй нью-йоркській квартирі. Дивлячись із вікна на фантастичне світло й кольори мого блискучого краю чудесної реальності, де нема ні спокою, ні лагідності, я раптом прагну миру та розуміння.

Тоді я кажу собі, що, можливо, мешканці Монте Веріта давно вже збиралися відійти і, коли настала мить, вона застала їх готовими не до смерті чи безсмертя, а до світу чоловіків і жінок. Крадькома, таємно, ніким не помічені, вони спустилися в долину і розділилися, змішавшись із людьми. Дивлячись униз із моєї квартири на круговерть і шум мого світу, я задумуюсь, чи дехто з них не блукає зараз цими багатолюдними вулицями та підземкою-метро, і чи, коли б я зараз вийшов та пильно придивився до облич тих, що проходять повз мене, то пізнав би когось і здобув би свою розгадку.

Інколи, під час подорожі, при зустрічі з якимсь чужоземцем, мені видавалося, наче є щось незвичайне у повороті голови, у виразі очей, щось одночасно нездоланне й дивне. Я хотів заговорити, втягти цю людину в розмову, але, – можливо, це лише моя фантазія, – їх наче попереджає якийсь інстинкт. Секундна пауза, вагання, – і вони відходять. Це може трапитися в поїзді, на тлумній вулиці і лише впродовж короткої миті я усвідомлюю щось більше за звичайну красу та людську грацію, мені хочеться простягнути руку та швидко, тихо сказати: «Чи були ви серед тих, кого я бачив на Монте Веріта?» Але часу завжди бракує. Вони щезають, відходять, а я знову зостаюся сам зі своєю третьою, досі недоведеною теорією.

В міру того, як я старішаю, – близько сімдесятки, я вже казав, і пам’ять коротшає разом із подовшанням віку, – історія Монте Веріта стає в моїй уяві все тьмянішою та неймовірнішою, тому я дуже хочу записати її, перш ніж пам’ять підведе мене остаточно. Можливо, читач любитиме гори, як і я любив їх колись, та привнесе своє власне розуміння оповіді, свою власну інтерпретацію.

Слівце попередження. В Європі багато гірських вершин і безліч їх може зватися Монте Веріта. Можна їх знайти у Швейцарії, у Франції, в Іспанії, Італії, Тіролі. Я волію не називати точного місця моєї Монте Веріта. Нині, після двох світових воєн, жодна гора не видається недоступною. На будь-яку можна забратися. Ні, при належній обережності немає ніякої небезпеки. Моя Монте Веріта ніколи не була недоступною через надмірну висоту чи сніг, чи лід. Стежкою, що веде до вершини, будь-хто може піднятися певним кроком, навіть пізно восени. Не звичайна небезпека стримувала альпіністів, а трепет і благоговіння.

У мене майже немає сумнівів – сьогодні моя Монте Веріта, як інші гори, нанесена на карту. Мабуть, біля самої вершини розбили туристичний табір, у маленькому селищі на східному схилі спорудили готель і туристи підіймаються до здвоєних піків фунікулером. Але мені хочеться думати, що не все було осквернене, що опівночі, коли здіймається місяць уповні, вершина гори усе ще залишається недоступною, незмінною, що взимку, коли сніг, лід, сильний вітер і сунучі хмари роблять сходження неможливим для людини, маківка Монте Веріта, її двійнята-піки здіймаються до сонця, мовчки й співчутливо дивлячись униз, на засліплений світ.

***

Ми від хлоп’яцтва були разом, – Віктор і я. Обидва вчилися у Мальборо і до Кембриджа пішли в один рік. У ті дні я був його найкращим другом і якщо ми не надто часто бачилися, закінчивши універ, то це тому, що опинилися в різних світах: моя робота вимагала частих поїздок за кордон, а він енергійно керував своїм маєтком у Шропширі. Коли ми бачились, то наша дружба воскресала і не було ніякого почуття відчуженості.

Моя робота поглинала мене майже повністю, його теж; але ми мали досить коштів і дозвілля для нашої улюбленої розваги – альпінізму. Сучасний фахівець, зі своїм обладнанням і науковою підготовкою, назвав би наші експедиції вкрай аматорськими, – я кажу про ідилічні дні перед першою світовою війною, – і, озираючись у минуле, я вважаю, що вони такими й були. Звичайно, не було нічого професійного у двох молодиках, які, чіпляючись руками і ногами, підіймалися на скелі Камберленду та Вельсу, а потім, здобувши певний досвід, спробували свої сили у небезпечніших гірських сходженнях на півдні Європи.

З часом ми стали дещо обачнішими, більше зважали на погоду і навчилися ставитися до гір з повагою – не як до ворога, що його слід подолати, а як до союзника в перемозі. Ми з Віктором піднімалися на гори не через прагнення небезпеки і не тому, що хотіли додати гірську вершину до нашого списку здобутків, а через бажання і тому, що любили речі, які перемогли.

Настрої гір мінливіші та швидкозмінніші, ніж у будь-якої жінки, і приносять радість, страх, а ще – глибокий спокій. Прагнення підійматися на вершини ніколи не буде пояснене. Колись, можливо, воно було прагненням дістатися зірок. Сьогодні кожен може придбати місце в літаку і вважати себе господарем неба. А все ж у нього не буде відчуття каменю під ногами, вітру на обличчі, він не знатиме тиші, що приходить лише у верховині.

Найкращі години мого життя, – коли я був молодим і в горах. Цю жадобу вилити всю свою енергію, всі думки, стати нічим, розмазаною плямкою на тлі гір, ми з Віктором називали гірською лихоманкою. Після таких пригод він оговтувався швидше, ніж я. Він оглядав усе довкола, методично й ретельно планував спуск, а я тим часом був загубленим у подиві, замкненим у мрії, якої не міг збагнути. Витривалість випробувана, вершина здобута, але зоставалося щось непевне, яке чекало, щоб його перемогти. У цьому досвіді, якого я так бажав, мені було відмовлено і щось начебто підказувало – винуватий у цьому лише я. Але то були добрі дні. Найкращі, які я знав…

Якось улітку, невдовзі після того, як я повернувся до Лондона з ділової поїздки в Канаду, надійшов дуже піднесений лист од Віктора. Він заручився. Насправді він дуже скоро одружиться. Вона найчарівніша дівчина, яку він тільки бачив, і чи згоджуся я стати його весільним дружбою? Я відписав так, як заведено в таких випадках, – висловлюючи свою радість і бажаючи йому всього щастя світу. Хоча, бувши сам переконаним кавалером, я вважав, що втратив ще одного друга, найкращого з усіх, який загруз у домашньому житті.

Його наречена була валлійкою і жила при самому кордоні з маєтком Віктора у Шропширі. «Чи ти повіриш, – писав Віктор у другому листі, – вона ніколи не підіймалася на Сновдон[1]1
  Сновдон – найвища гора Вельсу


[Закрыть]. Доведеться взяти її освіту в свої руки». Я не міг уявити собі нічого неприємнішого за недосвідчену дівчину, яку волочать в гори, хоч би які.

Третій лист попередив про приїзд Віктора до Лондона разом із нею, щоб залагодити всі передвесільні справи і клопоти. Я запросив їх обох на ланч. Не знаю, кого я очікував. Думаю, якусь маленьку, хоч кремезненьку жіночку з гарними очима. Але, звичайно, не ту красуню, що вийшла мені назустріч, подала руку і промовила: «Я Анна».

У ті часи, перед першою світовою війною, молоді жінки не робили макіяжу. Анна не мала помади на губах, її золоте волосся було закручене у «баранячі роги», опущені на вуха. Пам’ятаю, як я дивився на неї, на її неймовірну красу, а Віктор, дуже задоволений, розсміявся і промовив:

– Що я тобі казав?

Ми сіли їсти, усі трійко, почуваючись дуже легко і невимушено розмовляючи. Частиною її чарівності була деяка відстороненість, але оскільки вона знала, що я кращий друг Віктора, я відчув, – мене прийняли ще й схвалили.

Віктору пощастило – подумав я, – а сумніви, що їх я відчував при звістці про шлюб, щезли, як тільки я на неї глянув. Посеред ланчу розмова, як звичайно у нас із Віктором, перейшла на гори й гірські сходження.

– Отож, ви збираєтесь заміж за чоловіка, хобі якого – альпінізм, – сказав я їй, – і ви ніколи не підіймалися на ваш власний Сновдон?

– Ні, – відповіла вона, – ні, ніколи.

Певне вагання в її голосі змусило мене здивуватися. Маленька насуплена хмарка з’явилась між її прекрасними очима.

– Чому ж? – спитав я. – Це злочин – бути валлійкою і не знати вашої найвищої гори.

Віктор перебив нас.

– Анна боїться, – сказав він. – Щоразу, коли я пропоную їй вилазку в гори, вона вигадує відмовку.

Анна швидко до нього обернулася.

– Ні, Вікторе, – відповіла вона, – це не так. Ти просто не розумієш. Я не сходження боюся.

– Чого ж тоді? – промовив він. Простяг руку і накрив її долоню на столі. Я бачив, як він їй відданий і якими щасливими, ймовірно, вони будуть. Вона глянула крізь мене, наче промацуючи очима, і раптом я інстинктивно вгадав, що вона збирається сказати.

– Гори дуже вимогливі, – сказала вона. – Ви мусите віддати їм усе. Тому таким, як я, краще триматися від них подалі.

Я зрозумів, що вона мала на увазі; принаймні тоді вирішив, що зрозумів; але, оскільки Віктор кохав її, а вона його, мені видалося – найкраще, щоб вони мали спільне хобі, як лишень її початковий страх буде подолано.

– Але ж це чудово, – озвався я, – саме це є правильним підходом до альпінізму. Звичайно, ви повинні віддати їм усе, але разом ви зможете це зробити. Віктор не дозволить вам перенапружуватися. Він куди обережніший за мене.

Анна посміхнулася, а потім вивільнила свою руку і забрала її зі столу.

– Ви обидва дуже вперті, – промовила вона, – і ніхто з вас не розуміє. Я народилася в горах. Я знаю, про що кажу.

А потім якийсь наш спільний із Віктором друг підійшов до столу, щоб бути представленим Анні, і більше ми вже про гори не розмовляли.

Шість тижнів потому вони побралися і я ніколи не бачив нареченої, прекраснішої за Анну. Віктор був блідий від хвилювання; я ж думав, добре це пам’ятаю, яка велика відповідальність лежить на його плечах – він мусить зробити все життя цієї дівчини щасливим.

Я часто бачив її впродовж шести тижнів їхніх заручин і, хоча Віктор ніколи про це не здогадався, покохав її так само, як він. Не її природна привабливість, не її краса привернули мене до неї, а дивне поєднання того й того, своєрідне внутрішнє сяйво. Лише одного я боявся в їхньому майбутньому: що Віктор трохи занадто галасливий, занадто легковажний і безжурний, – він мав дуже відкриту, просту вдачу, – і що вона через це може сховатися в собі. Звичайно, була з них прегарна пара, коли вони від’їжджали з прийому, влаштованого старенькою тіткою Анни, – батьки її померли, – а я сентиментально заглядав у майбутнє, мріючи замешкати в них у Шропширі та стати хрещеним батьком їхнього первістка.

Одразу ж після весілля мене закрутили справи і не відпускали аж до наступного грудня, коли я отримав од Віктора запрошення на Різдво. Я охоче погодився.

Тоді вони вже близько восьми місяців були подружжям. Віктор виглядав здоровим і дуже щасливим, Анна, натомість, видалася мені прекраснішою, ніж будь-коли досі. Від неї важко було відвести очі. Вони дуже радо прийняли мене і я мав провести мирний тиждень у Вікторовому гарному старому домі, добре знайомому мені ще з попередніх відвідин. Одразу ж було видно, що їхній шлюб виявився вдалим. І хоча виглядало, що про спадкоємця ще не йшлося, вони мали багато часу для цього в майбутньому.

Ми прогулювались маєтком, трохи полювали, ввечері читали, і були найбільш задоволеною трійкою людей.

Я помітив, що Віктор пристосувався до спокійнішої вдачі Анни, хоча слово «спокійний», либонь, не надто точно відтворює її дар притишеності. Ця притишеність – бо іншого слова для цього немає – виходила з якоїсь її внутрішньої глибини і сповнювала чаром весь будинок. Скільки я його знаю, він завжди був приємним місцем із високими, безладно розкиданими кімнатами та вітражними вікнами-шпросами; але тепер мирна атмосфера в ньому немов якось посилилась і поглибилася – виглядало це так, неначе всі кімнати просякли дивною задумливою тишею, як на мене, дуже прикметною, куди більш значущою, ніж їхня давніша відпочинковість.

Дивно, але, озираючись назад на цей різдвяний тиждень, я зовсім не можу згадати самого традиційного свята. Не пам’ятаю, що ми їли й пили, чи заходили до церкви, що, безумовно, мусили робити, адже Віктор був місцевим сквайром. Пам’ятаю лише цілком неймовірний спокій вечорами, коли віконниці зачиняли і ми сиділи перед каміном у великій залі. Моя нещодавня подорож стомила мене більше, ніж я це усвідомлював досі, отож, сидячи у домі Віктора й Анни, я не мав жодного іншого бажання, окрім як розслабитися і віддатися цій благословенній цілющій тиші.

Інша зміна в домі, яку я не цілком усвідомлював у перші дні, полягала в тому, що він став куди порожнішим, ніж досі. Численні дрібнички та колекції меблів, успадковані від предків Віктора, схоже, зникли. Великі кімнати спустіли, а у великій залі, де ми сиділи, не було нічого, крім довгого обіднього стола і крісел перед коминком. Це видавалося дуже доречним, але дивно, що такі зміни зробила жінка. Зазвичай наречена купує нові завіси та килими, щоб внести жіночність у кавалерський дім. Я ризикнув натякнути про це Віктору.

– О, так, – сказав він, непевно оглядаючись, – ми позбулися безлічі речей. То була Аннина ідея. Знаєш, вона з природи не власниця, це їй байдуже. Ні, ми не влаштовували розпродажу чи чогось схожого. Просто все роздали.

Відведена мені гостьова кімната була тією ж, де я жив раніше, і там мало що змінилося. Я мав усі давні вигоди – пляшки з гарячою водою, ранковий чай і печиво, що подавалися у ліжко, скринька, повна сигарет, – усе точнісінько так, як належить у дбайливої господині.

Але якось, проходячи довгим коридором до сходового майданчика, я помітив, що зазвичай зачинені двері Анниної кімнати були відкритими. Я знав, що колись то була кімната матері Віктора, обставлена масивними меблями та чудовим старовинним ліжком із балдахіном на чотирьох колонах, – відповідно до стилю будинку. Звичайна цікавість змусила мене зазирнути туди, оглянувшись через плече, коли я проходив повз відкриті двері. Кімната була порожньою, без меблів. На вікнах не було фіранок, на підлозі – килима. Прості дерев’яні дошки, на них – стіл, стілець і довгий тапчан, застелений не покривалом, а ковдрою. Вікна широко розчинені в наповзаючі сутінки. Я відвернувся і пішов униз сходами, зустрівшись із Віктором, який саме піднімався. Він мусив бачити, як я зазирав до кімнати, а мені не хотілося щось приховувати.

– Даруй, – сказав я, – але я випадково помітив, що кімната виглядає геть не так, як за твоєї матері.

– Так, – коротко відповів він, – Анна не терпить витребеньок. Ти готовий до обіду? Вона послала мене по тебе.

Ми пішли вниз, більше не розмовляючи. Хай там як, я не міг забути цієї голої порожньої спальні, порівнюючи її з вишуканою розкішшю моєї. Неприємно було відчувати: Анна мусить вважати мене кимсь таким, хто не може обійтися без вигод і прикрас, як це – з незрозумілих причин – легко чинила вона.

Того ж вечора я придивлявся до неї, коли ми сиділи біля коминка. Віктора викликали з зали у якійсь справі і ми з нею на кілька хвилин зосталися самі. Як завше, я відчував у її присутності спокій і мир, що зійшли на мене разом із тишею; я був оповитий ними повністю і це так відрізнялося від усього, що я знав у своєму звичайному буденному житті; ця притишеність, походячи від неї, була, проте, наче з іншого світу. Я хотів це сказати їй, але не міг дібрати слів. Врешті я сказав:

– Ви щось зробили з цим домом. Не можу цього збагнути.

– Не можете? – відповіла вона. – Думаю, що можете. Врешті-решт, ми обоє шукаємо того ж самого.

***

Не знати чому, я злякався. Притишеність усе ще була з нами, але сильніша, майже всевладна.

– Я й не знав, – мовив я, – що я чогось шукаю.

Мої банальні слова були кинуті на вітер і одразу ж загубилися. Досі мої очі вдивлялися у вогонь, але чомусь, наче під примусом, звернулися до неї.

– Хіба? – сказала вона.

Пам’ятаю, що мене охопило відчуття глибокої тривоги. Я вперше побачив себе як когось, хто живе намарне і вкрай тривіально, подорожує сюди-туди без усякої мети та займається нікому не потрібними справами разом з іншими такими ж даремними людьми і що все це не має жодного іншого сенсу, окрім бути ситими, вдягненими і жити в комфорті аж до смерті.

Я подумав про власний будиночок у Вестмінстері, обраний після довгих роздумів та дбайливо обставлений. Побачив свої книги, фотографії, колекцію порцеляни, а ще двох хороших слуг, які дбали про мене і завжди тримали дім чистісіньким, готовим до мого повернення. Досі і цей будиночок, і все, що в ньому було, приносили мені велику втіху. А тепер я не був певним, чи це мало бодай якесь значення.

– А що б ви запропонували? – я почув, як питаю Анну, – Я мушу продати все, що маю, і відмовитися від своєї роботи? Що тоді?

Згадуючи нашу коротку розмову, я розумів – ніщо, сказане нею, не виправдовує мого раптового питання. Вона мала на увазі, що я чогось шукав, і замість просто відповісти їй так чи ні, я спитав, чи маю я відмовитися від усього, що в мене було. Але тоді я цього не усвідомив. Лише розумів: це мене глибоко зворушило, кілька хвилин тому я був спокійним, а тепер стурбований.

– Ваша відповідь не може збігатися з моєю, – сказала вона. – Хай там як, у своїй власній я досі не певна. Колись я її знатиму.

Звісно ж, подумав я про неї, вона вже має відповідь – з її красою, ясністю, розумінням. Чого вона ще може досягти, якщо тільки причиною її відчуття нереалізованості є те, що зараз у неї немає дітей?

Віктор повернувся до кімнати й мені здалося, що його присутність принесла в атмосферу надійність і тепло; було щось свійське та зручне у його старому смокінгу з вечірніми штанами.

– Підморозило, – сказав він. – Я вийшов надвір глянути. Термометр показує нижче 30[2]2
  За Фаренгейтом, себто трохи нижче 1 градусу морозу за Цельсієм.


[Закрыть]. Але ніч прекрасна. Місяць уповні.– Він присунув своє крісло до вогню і чуло посміхнувся Анні. – Майже так само холодно, як тої ночі, котру ми провели на Сновдоні. О Небо, як же це я забув? – зі сміхом звернувся він до мене. – Я ж не сказав тобі, що Анна, врешті-решт, зволила піти зі мною в гори?

– Ні, – здивовано сказав я. – Я думав, що вона проти цього.

Я глянув на Анну і помітив, що її очі стали дивно порожніми, безвиразними. Інстинктивно відчув, що тема заведеної Віктором розмови не була тією, яку вибрала б вона.

– Вона темна конячка, – сказав він. – Знає про гори стільки ж, як ми з тобою. Насправді вона весь час мене випереджала і врешті я її загубив.

Він вів далі, напівжартома, напівсерйозно, переповідаючи кожну деталь того сходження, вкрай небезпечного, бо вони вибралися надто пізньої пори року.

Видавалося, що погода, яка зранку, коли вони почали підйом, була багатообіцяючою, посеред дня змінилася на бурю з громом і блискавками, а там і хурделицею, отож темрява застала їх при спусканні і вони змушені були ночувати під відкритим небом.

– Ніколи не розумію, – промовив Віктор, – як це я її загубив. От щойно була при мені, а за мить – вже її нема. Зізнаюся, наступні три години були тяжкими для мене, – цілковита темрява, майже шторм.

Доки він розповідав, Анна не зронила й слова. Так, наче була геть деінде. Нерухомо сиділа у своєму крісла. Мені було ніяково, тривожно. Я волів би, щоб Віктор припинив цю розмову.

– Хай там як, – сказав я, щоб підігнати його, – ви успішно спустилися і нічого поганого не сталося.

– Так, – з жалем промовив він, – близько п’ятої ранку, я був мокрий до нитки і геть переляканий. Анна вийшла до мене з туману, – в сухому одязі, здивована моїм гнівом. Сказала, що сховалася від дощу під кам’яною брилою. Чудо, що не скрутила в’язів! Я сказав їй, що, коли ми наступного разу піду в гори, вона може бути провідником.

– Можливо, – сказав я, глянувши на Анну, – наступного разу не буде. Одного досить.

– В жодному разі! – радісно відповів Віктор, – Знаєш, ми вже зібралися піти влітку наступного літа. Альпи, Доломіти чи Піренеї, ще не вирішено. Краще б і ти пішов з нами, – ми мали б таку команду, як слід.

Я з жалем похитав головою.

– Я б охоче, якби міг, але це неможливо. У травні мушу бути в Нью-Йорку і не повернуся до вересня.

– Та ще багато часу попереду, – сказав Віктор, – до травня щось може змінитися. Ми ще про це поговоримо, ближче до часу нашої мандрівки.

Анна досі й слова не промовила і я спитав себе, чому Віктора не дивує її мовчазність. Несподівано вона попрощалася й пішла нагору. Я не сумнівався, що ця розмова про альпінізм не була їй приємною. Мені захотілося налаяти Віктора.

– Слухай, – сказав я, – двічі подумай про ті гірські канікули. Я певен, що Анна проти.

– Проти? – здивувався Віктор. – Адже це повністю її ідея.

Я глянув на нього.

– Ти певен?

– Звісно ж певен. Кажу тобі, старий, вона не тямиться від гір. Вони для неї як фетиш. Думаю, це її валлійська кров. Я напівжартом розповів тобі про ту ніч на Сновдоні, але, між нами кажучи, я був вражений її відвагою і витривалістю. Зізнаюся, що через ту хуртовину і страх за неї я вранці був ледь живим; але вона вийшла з туману наче дух з іншого світу. Я ніколи не бачив її такою, як тоді. Спускалася з тієї клятої гори, наче провела ніч на Олімпі, а я тупцював за нею, мов дитина. Вона дуже прикметна людина, розумієш?

– Так, – повільно мовив я, – згоден. Анна дуже прикметна.

Незабаром ми пішли спати. Знявши одяг і надягнувши піжаму, залишену для мене перед вогнем, щоб нагрілася, я помітив термос із гарячим молоком на нічному столику, – на випадок безсоння. Ступаючи ногами у м’яких тапочках по товстому килиму, я ще раз подумав про дивну голу кімнату, де Анна спала на вузькому тапчані. Безглуздим жестом я відкинув убік важке атласне покривало, що лежало поверх моїх ковдр, і, перш ніж лягти, широко розчинив вікна.

Хоча я й потребував відпочинку, але заснути не міг. Вогонь вигорів і ледь жеврів, до кімнати проникло холодне повітря. Я чув, як мій старий зношений дорожній годинник відцокує години ночі. О четвертій я вже не міг витримати і з вдячністю згадав про термос із молоком. Перед тим, як випити, я вирішив – потуратиму собі ще трохи й зачиню вікно.

Виліз із ліжка і, тремтячи, пішов через кімнату, щоб зробити це. Віктор мав рацію. Білий іній покривав землю. Місяць був уповні. Якусь мить я постояв біля зачиненого вікна, і серед дерев у тіні побачив постать, що підійшла і стала внизу, на травнику. Не ховаючись, як заброда, не крадькома, як злодій. Хай хто б це був, – стояв він нерухомо, з обличчям, звернутим до Місяця.

Тоді я зрозумів, що це була Анна. Вона була одягнена в халат, оперезана шнурком, її розпущене волосся падало на плечі. Безмовно стояла на замерзлому травнику і я вражено помітив, що вона була босоніж. Стояв і дивився, тримаючись рукою за завісу, і раптом відчув, що дивлюсь на щось інтимне й таємне, яке мене не стосується. Отож я зачинив вікно й повернувся до ліжка. Інстинкт підказував мені не говорити про те, що я бачив, ні Вікторові, ні самій Анні, і це сповнювало мене тривогою, майже страхом.

Наступного ранку світило сонце, ми вибралися погуляти маєтком із собаками, Анна та Віктор обоє були такими нормальними й веселими, аж я вирішив, що даремно так перейнявся попередньої ночі. Якщо Анна вирішила ходити босоніж у години світанку, то це її справа, і я поводився недобре, підглядаючи за нею. Решта мого візиту пройшла без інцидентів, ми всі троє були щасливими й задоволеними і мені дуже не хотілося покидати їх.

Через кілька місяців, перш ніж я від’їхав до Америки, ми ненадовго зустрілися. Я зайшов у Дім Карт на Сент-Джеймс[3]3
  Магазин географічних книг у Лондоні.


[Закрыть], аби купити кілька книг для читання під час довгої подорожі через Атлантику, – в ті дні така подорож викликала певне вагання, трагедія «Титаніка» ще була свіжою в пам’яті, – та помітив Віктора й Анну, що пильно вдивлялися в карти, розкладені де тільки можна.

Ми не могли зустрітися по-справжньому. Решту дня я був зайнятий, вони теж, отож ми лише привіталися й попрощалися.

– Ти застав нас, – сказав Віктор, – за плануванням літніх канікул. Маршрут намічений. Передумай і приєднайся до нас.

– Неможливо, – відповів я. – Коли все буде добре, буду вдома у вересні. Зголошуся до вас, як тільки повернуся. Ну й що ж ви напланували?

– Це Анна вибирала, – сказав Віктор. – Думала тижнями і натрапила на місце, яке виглядає цілком недоступним. У всякому разі, ми з тобою там ніколи не лазили.

Він тицьнув у великомасштабну карту перед ним. Я побачив, що його палець вказав на точку, яку Анна вже відмітила крихітним хрестиком.

– Монте Веріта, – прочитав я.

Я підняв голову і зустрівся поглядом з очима Анни.

– Наскільки я розумію, геть незнайома територія. Впевніться і порадьтесь, перш ніж йти. Знайдіть місцевих провідників і все таке. Що змусило вас вибрати саме це гірське пасмо?

Анна посміхнулася і я почувся дріб’язковим, незначним порівняно з нею.

– Гора Істини, – сказала вона. – Ходімо з нами!

Я похитав головою і пішов своєю дорогою.

Впродовж кількох місяців я думав про них обох і ще – заздрив їм. Вони підіймалися, а я був затиснутий, не горами, які любив, а тяжкими справами. Не раз мені хотілося набратися сміливості та відсунути свою роботу, покинути цивілізований світ з його сумнівними принадами й піти шукати істину разом із двома моїми друзями. Але мене стримували умовності, відчуття, що я робив успішну кар’єру і нерозумно було б її обривати. Моє життя усталилось. Пізно було щось міняти.

У вересні я повернувся до Англії й здивувався, що в купі листів, яка мене чекала, не було нічого від Віктора. Він обіцяв написати й розповісти мені про все, що вони бачили й робили. У них не було телефону, отож не можна було з ними зв’язатися, а я занотував собі написати Віктору, як тільки розберу свою ділову пошту.

Через кілька днів, вийшовши зі свого клубу, я зіткнувся з одним чоловіком, нашим спільним другом, який на мить мене затримав, щоб розпитати про мою подорож, а потім, коли я вже спускався сходами, кинув через плече:

– Кажу, – яка трагедія з бідним Віктором. Ти з ним побачишся?

– Про що ти? Яка трагедія? – спитав я. – Невже нещасний випадок?

– Він дуже хворий і зараз у санаторії, в Лондоні. Нервовий зрив. Ти знаєш, що його покинула дружина?

– Мій Боже, ні, – скрикнув я.

– О так. Ось причина всіх бід. Це його геть зламало. Ти ж знаєш, що він любив її без тями.

Я був приголомшений. Стояв і дивився на приятеля, моє обличчя застигло.

– Ти маєш на увазі, – сказав я, – що вона пішла з кимсь іншим?

– Не знаю. Думаю, так. З Віктора нічого не можна витиснути. Хай там як, він там уже кілька тижнів, із цим зривом.

Я попросив адресу санаторію і одразу ж, не зволікаючи, стрибнув у таксі й поїхав туди.

Коли я спитав, спершу мені сказали, що Віктор нікого не хоче бачити, але я витяг свою візитку і нашкрябав рядок на звороті. Напевне ж він не відмовиться побачитись зі мною? Медсестра повернулася і повела мене вгору, до кімнати на другому поверсі.