Текст книги "Монте Веріта"

Автор книги: Дафна дю Мор'є

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

Всі інші притислися до стіни, щоб дати мені пройти, і я побачив, що Анна єдина з них була одягнена в білий плащ із відлогою. Велична вежа відкривалася небу. Що характерно, я пам’ятав, як Анна сиділа колись на низькому стільці перед каміном у великій залі, – і так само вона сиділа зараз на найвищому щаблі вежі, одне коліно підняте, лікоть спертий на коліні. Сьогодні було вчора, сьогодні було двадцять шість років тому, а ми знову були самі в домі шропширського маєтку, і мир, який вона принесла мені тоді, вона принесла й сьогодні. Я хотів опуститися перед нею навколішки і взяти її руку. Натомість я відійшов і став біля стіни, склавши руки.

– Нарешті ти знайшов нас, – сказала вона. – Це зайняло трохи часу.

Її голос був м’яким, лагідним і нітрохи не змінився.

– Це ти привела мене сюди? – спитав я. – Ти мене покликала, коли наш літак розбився?

Вона засміялася, наче я ніколи з нею не розлучався. Час зупинився на Монте Веріта.

– Я задовго до цього хотіла, щоб ти прийшов, – сказала вона, – але ти сховав свій розум від мене. Наче затулив слухавку. Для телефонної розмови завжди потрібні двоє. Це й досі так?

– Так, – відповів я, – наші новіші винаходи потребують для контакту клапанів. Зовсім не душ.

– Твій розум багато років був закритою скринькою, – промовила вона. – Шкода, – ми могли б мати так багато спільного. Віктор мусив передавати мені свої думки в листах, а нам з тобою вони були б непотрібними.

Тоді, думаю, до мене прийшла перша надія. Я мусив пробити їй шлях, хоча вкрай обережно.

– Ти читала його лист, – спитав я, – і мій теж? Ти знаєш, що він помирає?

– Так, – сказала вона, – він уже багато тижнів нездужає. Ось чому я хотіла, щоб ти був тут у цей час, був із ним, коли він помре. Для нього буде добре, якщо ти повернешся і скажеш йому, що розмовляв зі мною. Тоді він буде щасливим.

– Чому б тобі самій не прийти?

– Так краще, – сказала вона. – Тоді він зможе зберегти свою мрію.

Свою мрію? Про що вона? То вони тут, на Монте Веріта, не всевладні? Вона розуміє небезпеку, яка їм загрожує.

– Анно, – промовив я. – Я зроблю все, чого ти хочеш. Повернуся до Віктора і буду з ним до кінця. Але часу мало. Найважливіше те, що тобі й іншим тут загрожує велика небезпека. Завтра, можливо ще цієї ночі люди з долини збираються піднятися на Монте Веріта, вони ввірвуться і повбивають вас. Ви мусите піти звідси до їхнього приходу. Якщо ви не маєте жодного способу порятуватися, то дозволь мені якось вам допомогти. Ми не настільки далеко від цивілізації, щоб це було неможливим. Я спущуся в долину, знайду телефон, викличу поліцію, армію, якусь владу…

Я замовк, бо, хоча й сам не розумів гаразд власних планів, то хотів, щоб вона мені довіряла, відчути, що вона на мене покладається.

– Річ у тім, – сказав я, – що відтепер життя тут буде для вас неможливим. Якщо цього разу я зможу запобігти нападу, що сумнівно, то це трапиться наступного тижня, наступного місяця. Дні вашої безпеки полічені. Ви так довго жили, замкнувшись, що не розумієте теперішнього стану світу. Навіть ця країна розділена надвоє, одна частина не довіряє іншій, а мешканці долини – більше не забобонні селяни; вони озброєні сучасною зброєю, а в їхніх серцях жадоба вбивства. Тут, на Монте Веріта, ні ти, ні інші не маєте шансів.

Вона не відповіла. Сиділа на сходинці, слухаючи, далека і безмовна постать у білому плащі з відлогою.

– Анно, – продовжив я, – Віктор помирає. Можливо, вже помер. Коли ти покинеш це місце, він не зможе тобі допомогти. Але я зможу. Я завжди тебе кохав. Не треба це тобі казати, ти й так мусила здогадатися. Ти знала, що зруйнувала життя двох чоловіків, коли двадцять шість років тому пішла на Монте Веріта. Але це більше не має значення. Я знову тебе знайшов і ще є віддалені місця, недоступні цивілізації, де ми могли б жити, – ти, я і всі інші, якщо вони захочуть піти з нами. Я маю досить грошей, щоб усе влаштувати; ти не мусиш нічим турбуватися.

Я вже подумки бачив ділові розмови у консульствах і посольствах, – обговорення питання паспортів, документів, одягу. А ще подумки бачив карту світу. Мандрував від гірських хребтів у Південній Америці до Гімалаїв, від Гімалаїв до Африки. Або ж північні пустині Канади, великі й недосліджені, простори Гренландії. А ще острови, численні, незліченні острови, де ніколи не ступала людська нога, – лише морські птахи їх відвідували і самотнє море їх омивало. Байдуже, що вона вибере, – гори, острів, чагарники, пустелі, непрохідні джунглі, пустків’я Арктики, – я так довго був без неї, а тепер єдине, чого хотів, – це бути з нею завжди.

Тепер це можливо, бо Віктор, що на неї претендував, скоро помре. Я був неделікатним. Я був щирим. Я сказав їй і це. А тоді чекав, що вона відповість.

Вона сміялася, тим теплим, любим і таким мені пам’ятним сміхом, я хотів кинутися до неї й обійняти, бо цей сміх був повним життя, радості й надії.

– То як? – спитав я.

Вона встала зі сходинки, підійшла і стала поруч зі мною, – дуже тихо.

– Був колись чоловік, – сказала, – що прийшов до каси на вокзалі Ватерлоо і благально сказав касирові: «Я хочу квиток до раю. Один-однісінький, зворотного не треба». Коли касир сказав йому, що такого місця не існує, чоловік схопив чорнильницю і жбурнув її касирові в обличчя. Викликали поліцейських, вони забрали чоловіка і посадили в тюрму. Чи ж ти не просиш зараз у мене квитка до раю? Тут гора істини, це величезна різниця.

Я образився, навіть роздратувався. Вона не прийняла жодного слова з моїх планів усерйоз – та ще й глузує з мене.

– То що ж ти пропонуєш? – запитав я. – Чекати тут, за стінами, людей, які прийдуть і розіб’ють їх?

– Не клопочися нами, – сказала вона. – Ми знаємо, що зробимо.

Вона говорила так байдуже, наче про щось геть неістотне, і я болісно помітив, що майбутнє, плани якого для нас двох я почав будувати, вислизає з моїх рук.

– То ви справді маєте якусь таємницю? – спитав я, ледь не звинувачуючи її. – Ти справді можеш сотворити чудо, врятувавши себе й інших? А як же я? Ти не можеш взяти мене з собою?

– – Ти б сам не пішов, – мовила вона і поклала руку на мою руку. – Знаєш, щоб збудувати Монте Веріта, потрібно багато часу. Це ж не лише відмова від одягу та поклоніння сонцю.

– Я все розумію, – сказав я їй. – Я готовий почати усе спочатку, щоб здобути нові цінності, стартувати з нуля. Знаю, – все, що я зробив у світі, даремне. Талант, працьовитість, успіх, усі ці речі не мають сенсу, але, якби я міг бути з тобою…

– Як? Зі мною? – спитала вона.

І я не знав, що відповісти, бо питання було надто раптовим і надто прямим; але я знав, чого хотів у глибині серця: всього, що могло бути між чоловіком і жінкою; не одразу, звісно, пізніше, коли ми знайдемо наші інші гори чи наші дикі хащі, будь-що, де ми могли б сховатися від світу. Не було жодної необхідності розповідати це негайно. Головне те, що я готовий піти за нею куди завгодно, якщо вона це мені дозволить.

– Я люблю тебе і завжди любив, – сказав я. – Чи ж цього не досить?

– Ні, – відповіла вона, – не на Монте Веріта.

Відкинула відлогу плаща і я побачив її обличчя.

Дивився на неї з жахом… Не міг рухатися, не міг говорити. Це було так, наче всі мої почуття скрижаніли. Серце застигло… Половина її обличчя була з’їдена задавненою хворобою, спотворена, жахлива. Хвороба вразила її чоло, щоки, горло, покрила плямами і випалила шкіру. Мої кохані очі почорніли, глибоко запали в очниці.

– Бачиш, – сказала вона, – це не рай.

Можливо, я відвернувся. Не пам’ятаю. Знаю, що я притулився до каменя вежі і дивився вниз, у глибину піді мною, але не побачив нічого, крім великого пасма хмар, що раптом закрило світ.

– З іншими теж таке траплялося, – мовила Анна, – але вони померли. Я пережила їх, бо була витривалішою. Проказа може вразити будь-кого, навіть гаданих безсмертних на Монте Веріта. Та, знаєш, насправді це неістотно. Я ні за чим не шкодую. Пам’ятаю, що колись давно я тобі казала, – ті, що йдуть в гори, повинні віддати все. Я віддала все. Я більше не страждаю, тож немає потреби страждати через мене.

Я не сказав нічого. Відчував, що по моїх щоках стікали сльози, і не намагався їх витерти.

– На Монте Веріта немає ні марева, ні ілюзій, – казала вона. – Вони належать світу, а ти теж йому належиш. Якщо я знищила твої фантазії про мене, прости мене. Ти втратив ту Анну, яку знав колись, натомість знайшов іншу. Від тебе залежить, котру ти пам’ятатимеш довше. А тепер повертайся до свого світу чоловіків та жінок і будуй свою Монте Веріта.

Десь там був чагарник, трава, карликові деревця, десь там була земля, каміння і дзюркіт потічка. Внизу в долині були домівки, де чоловіки жили зі своїми жінками, плекали своїх дітей. Вони мали вогнища, цівки диму та світло у вікнах. Десь там були дороги, залізниці, великі міста. Так багато міст, так багато вулиць. Всі заповнені густо заселеними будинками з освітленими вікнами. Там, унизу, нижче хмар, нижче Монте Веріта.

– Не турбуйся і не бійся, – сказала Анна, – про людей долини теж – вони не можуть заподіяти нам шкоди. Лише одне…

Вона зупинилася і, хоча я й не дивився на неї, відчув, що вона посміхнулася.

– Нехай Віктор збереже свою мрію, – мовила вона.

Тоді взяла мене за руку і ми разом пішли униз сходинками вежі, через подвір’я і до стін довкола маківки гори. Вони стояли, приглядаючись до нас, всі інші, голорукі, голоногі, короткострижені, і я знову побачив маленьку сільську дівчинку, неофітку, що відреклася від світу і стала однією з них. Я бачив, як вона повернулася та глянула на Анну, я бачив вираз її очей, де не було ні страху, ні переляку, ні відрази. Вона і всі інші дивилися на Анну з тріумфом, з радістю, з усією повнотою знання і розуміння. І я знав: усе, що вона відчула й пережила, вони відчували разом із нею та приймали це. Вона не була одинокою.

Вони звернули свої погляди до мене, і вираз їх змінилося; замість любові та знання я прочитав співчуття.

Анна не попрощалася зі мною. На мить поклала руку мені на плече. Потім стіна відкрилася і вона пішла від мене. Сонце вже не стояло над головою. Почало хилитися на західну частину неба. Великі білі пасма хмар котилися вниз. Я відвернувся від Монте Веріта.

***

Коли я прийшов до села, був вечір. Місяць ще не зійшов. Але невдовзі, через дві години чи раніше, він перетне східний гребінь далеких гір і освітить усе небо. Вони чекали цього – люди з долини. Було їх триста або й більше, чекаючи, зібралися групами довкола хатин. Усі мали зброю, одні гвинтівки та гранати, інші, простіші, – кирки та сокири. Розклали багаття на сільській вуличці між хатами і винесли провізію. Стояли чи сиділи перед вогнищами і їли, пили, курили та розмовляли. Дехто з них мав собак, яких міцно тримали на повідку.

Господар крайньої хати стояв біля дверей разом зі своїм сином. Вони теж були озброєні. Хлопчина мав кирку і ніж за поясом. Чоловік дивився на мене з понурим, тупим виразом обличчя.

– Ваш приятель мертвий, – сказав він. – Помер багато годин тому.

Я протиснувся повз нього і увійшов до вітальні хати. Горіли свічки. Одна в узголів’ї ліжка, друга в ногах. Я схилися над Віктором і взяв його за руку. Чоловік збрехав мені. Віктор ще дихав. Відчувши, що я торкнувся його руки, він розплющив очі.

– Ти її бачив? – спитав він.

– Так, – відповів я.

– Щось мені це підказувало, – сказав він. – Лежачи тут, я відчував, що це станеться. Вона моя дружина і я кохав її усі ці роки, але лише тобі було дозволено її побачити. Тепер надто пізно ревнувати?

Свічки були тьмяними. Він не міг бачити тіней біля дверей, не чув руху та шепоту знадвору.

– Ти передав їй мого листа? – спитав він.

– Він у неї, – відповів я. – Вона переказала, щоб ти не хвилювався і не турбувався. У неї все гаразд. Все добре.

Віктор посміхнувся. Він відпустив мою руку.

– То це правда, – сказав він, – усі мої мрії про Монте Веріта. Вона щаслива, задоволена, ніколи не постаріє і не втратить своєї краси. Скажи мені, її волосся, її очі, її посмішка – вони все такі ж?

– Такі ж, – сказав я. – Анна завжди буде найпрекраснішою жінкою, яку ми з тобою коли-небудь знали.

Він не відповів. Чекаючи там, біля нього, я почув, як раптово затрубив ріг, а йому відповів другий і третій. Почув неспокійний гамір чоловіків на сільській вулиці, вони витягали зброю, гасили вогні та збиралися разом, щоб підійматися в гори. Я чув гавкіт собак і сміх чоловіків, наготовлених, збуджених. Коли вони пішли, я вийшов і стояв сам у спорожнілому селі та дивився на повний місяць, що піднімався із темної долини.

Птахи

За ніч на третє грудня змінився напрям вітру та настала зима. Досі трималася тепла і лагідна осінь. Жовтогаряче листя не опало з дерев, а живопліт зоставався зеленим. Земля, зорана плугом, була масною.

Нат Гокен, військовий інвалід, мав пенсію і не відпрацьовував на фермі повного робочого тижня, – лише три дні. Діставав легшу роботу: огороджувати, покривати дах, лагодити господарські будівлі.

Хоча він був людиною сімейною – жінка, діти, – завжди тримався самотою і любив працювати наодинці. Йому подобалося підправляти насип, ремонтувати ворота на дальшому кінці півострова, де море з обох боків омивало територію ферми. Ополудні він тоді перепочивав, їв спечений дружиною м’ясний пиріг та, сидячи на краю скелі, спостерігав за птахами. Осінь надавалася для цього краще, ніж весна. Навесні птахи летіли всередину країни; цілеспрямовано, з явним наміром; вони знали, куди їх тягло, ритм і ритуал їхнього життя не допускав затримок. Восени ті, що не відлітали за море, а залишалися на зиму, теж підпадали під владу цього інстинкту, але, оскільки не мали права на переліт, вдовольняли його по-своєму. Великі їх зграї, зібрані на півострові, невтомні, невгамовні, витрачали всю свою енергію на рух; то вони кружляли, обертаючись на льоту, тоді сідали, щоб попастися на масній свіжозорані ріллі, але навіть клювали так, наче знехотя, не через голод. Тоді неспокій знову гнав їх у небеса.

Чорні та білі, галки і чайки, об’єднані в чудну спілку, шукали якесь звільнення, але ніяк не могли вдовольнитися. Зграї шпаків, шурхочучи мов шовк, перелітали на свіже місце годівлі, гнані тією ж потребою пересування, а дрібніші птахи, зяблики і жайворонки, кидалися від дерев до живоплоту, наче хтось їх гнав.

Нат придивлявся до них, а ще спостерігав за морськими птахами. Внизу, в бухті, вони чекали припливу. Ті мали більше терпіння. Кулики-сороки, коловодники, піщанки та кроншнепи вичікували на кромці води, доки ліниве море засмоктувало пляж, а потім відступало, залишаючи оголеною смугу морських водоростей і перемішану рінь, – тоді морські птахи зривалися і бігли на пляж. Їх захоплював той сам імпульс польоту. З криком, свистом, гомоном вони черкали об гладеньку морську поверхню, покидаючи берег. Вперед, швидше, геть звідси, – але куди і навіщо? Неспокійний порив осені, даремний, сумний, зачаровував їх, і вони мусили збиратися в зграї, кружляти, кричати, мусили вилити себе в русі, перш ніж настане зима.

– Можливо, – міркував Нат, жуючи свого пирога на краю скелі, – звістка, що приходить до птахів восени, – це як попередження. Наближається зима. Багато з них загине. Птахи чинять подібно до людей, що, боячись смерті, коли настає їхній час, кидаються в роботу чи несамовито розважаються.

Сьогодні птахи поводилися невгамовніше, ніж будь-коли наприкінці року, їхнє збудження було помітнішим, бо день видався тихим. Коли трактор на західному пагорбі залишав за собою сліди, їдучи то вгору, то вниз, а постать фермера виднілася на сидінні, час від часу людина й машина на мить губилися у величезній хмарі птахів, що кружляли й кричали. Їх було набагато більше, ніж зазвичай, – Нат у цьому не сумнівався. Вони завжди восени літали за плугом, але не в таких великих зграях і не з таким шумом.

Нат зазначив це, коли закінчив огорожу на сьогодні.

– Так, – відповів фермер, – птахів більше, ніж звичайно; я це теж помітив. І деякі з них такі вже нахабні, навіть на трактор не зважають. Пополудні одна чи дві чайки пролетіли біля самісінької моєї голови, я думав, скинуть мені шапку. Я тоді ледве міг бачити, що роблю, над головою птахи, а сонце сліпить очі. Думаю, що погода переміниться. Зима буде сувора. От птахи і непокояться.

Простуючи додому через поля і стежкою вниз до свого котеджу, в останніх променях сонця Нат побачив, що птахи, як і раніше, збираються над західними пагорбами. Вітер не дув, сіре море виглядало високим і спокійним. Смілки у живоплоті ще цвіли, повітря було м’яким. Але фермер мав рацію, – вночі погода перемінилася. Натова спальня виходила на схід. Він прокинувся після другої і почув завивання вітру в димарі. То був не шторм і не пориви південно-західного вітру, який приносить із собою дощ, а сухий і холодний східний вітер. Глухо звучав у димарі та гримав незакріпленою дранкою на даху. Нат прислухався – чув, як море реве в бухті. Навіть повітря у маленькій спальні похолоднішало: протяг з-під плінтуса дверей дув на ліжко. Нат закутався в ковдру, ближче притулився до спини сплячої дружини, але сон не приходив – він зоставався пильним, повним якогось безпричинного остраху.

Потім почув стукіт у вікно. На їхніх стінах не було витких рослин, які могли вивільнитися і дряпати панелі. Він слухав – а постукування тривало, дратуючи своїм звуком; Нат устав із ліжка та підійшов до вікна. Відчинив його – і тут щось мазнуло його руку, ткнувшись у пальці, дряпаючи шкіру. Тоді він помітив тріпотіння крил – і те щось полетіло через дах, зникнувши за котеджем.

То був птах, але він не міг сказати, який саме. Мабуть, вітер змусив його шукати притулку на підвіконні.

Зачинив вікно і повернувся до ліжка, але, відчувши, що палець мокрий, запхнув його до рота. Птах подряпав його до крові. Зляканий птах, – припустив Нат, – збився з пантелику, шукаючи сховку, і вдарився об нього в темряві. Ще раз умостився спати.

Незабаром постукування повернулося, цього разу сильніше, наполегливіше, тепер від звуку прокинулася його дружина і, повернувшись у ліжку, сказала:

– Глянь у вікно, Нате, щось деренчить.

– Я вже дивився, – відповів він, – це якийсь птах намагається потрапити всередину. Чи ти не чуєш вітру? Він дме зі сходу, жене птахів шукати сховку.

– Віджени його, – сказала вона. – Я не можу спати через цей шум.

Він удруге підійшов до вікна, і, коли тепер відкрив його, на підвіконні був не один, а з півдюжини птахів; вони летіли просто йому в обличчя, атакуючи його.

Він закричав, замахав руками, відганяючи їх; вони, як і той перший, злетіли вище даху та зникли. Він швидко опустив вікно і зачинив його.

– Ти чула? – промовив. – Налетіли на мене. Намагалися очі виклювати.

Він стояв біля вікна, вдивляючись у темряву, і нічого не бачив. Дружина щось спросоння пробурмотіла з ліжка.

– Я не вигадую, – сказав він, сердячись через її припущення. – Кажу тобі, птахи були на підвіконні і намагалися потрапити до кімнати.

Раптом пролунав переляканий крик із кімнати через коридор, де спали діти.

– Це Джилл, – сказала дружина, яка, прокинувшись од шуму, сіла в ліжку. – Іди до неї, глянь, що трапилось.

Нат запалив свічку, але, коли він відкрив двері спальні, щоб перейти коридор, протяг задув полум’я.

Пролунав другий нажаханий крик, цього разу обох дітей, і, спотикнувшись об поріг їхньої кімнати, він відчув, як у темряві повз нього лопотять крила. Вікно було широко відкритим. Крізь нього влітали птахи, спершу б’ючись об стелю та стіни, а тоді, збочивши посеред польоту, повертали до дітей у їхніх ліжках.

– Все гаразд, я тут, – крикнув Нат, і діти з криком кинулися до нього, тим часом як у темряві птахи злітали, пірнали вниз і знову кидалися на нього.

– Що там, Нате, що трапилося? – озвалася дружина зі спальні, а він швидко виштовхав дітей за двері в коридор, зачинивши їх за ними і зоставшись сам у спальні з птахами.

Схопив ковдру з найближчого ліжка і, орудуючи нею, наче зброєю, махав у повітрі зліва й справа від себе. Почув глухий стукіт тіл, тріпотіння крил, але вони ще не були переможені, бо знову й знову кидалися на приступ, клюючи його руки й голову, маленькі колючі дзьоби були гострими, наче зубці вилки. Ковдра стала для нього захистом, він обгорнув нею голову і, вже у повній темряві, бив птахів голими руками. Не смів наблизитися до дверей і відкрити їх, щоб птахи не полетіли слідом за ним.

Не міг сказати, скільки часу борюкався з ними у темряві, але врешті відчув, – лопотіння крил довкола нього послабшало, а там і припинилося. Крізь товсту ковдру помітив, що посвітлішало. Чекав, прислухався; не було чутно жодного звуку, крім вередливого плачу когось із дітей з другої спальні. Тріпотіння і шелест крил припинилися.

Нат відкинув ковдру з голови та оглянувся довкола. Світло холодного сірого ранку заповнювало кімнату. Світанок і відкрите вікно вигнали живих птахів; мертві лежали на підлозі. Нат вражено і нажахано дивився на трупики. Це все були маленькі птахи, жодної хоч трохи більшої; либонь, із п’ятдесят їх лежало на підлозі. Були то вільшанки, зяблики, горобці, синички, жайворонки, в’юрки, – птахи, що, згідно із законами природи, трималися власної зграї та власної території, а тепер, об’єднавшись у запалі бою з іншими, розбилися об стіни спальні або ж були вбиті ним. Деякі втратили пір’я у бою, на дзьобах інших була кров – його кров.

Відчуваючи нудоту, Нат підійшов до вікна і глянув на свій клаптик саду та поля за ним.

Було дуже холодно і вся земля виглядала твердою і чорно замерзлою. Не білий блискучий мороз, що виблискує у сонячному промінні, а чорний мороз, принесений східним вітром. Море, тепер, з черговим припливом ще буремніше, білоспінене та роздуте, люто билося об берег. Птахів не було й сліду. Жоден горобець не цвірінькав на садовій хвіртці, жоден ранній дрізд чи омелюх не клювали черв’яків на траві. Жодного іншого звуку, крім вітру й моря.

Нат закрив вікно та двері маленької спальні і пішов через коридор до своєї. Його дружина сиділа в ліжку, одна дитина спала поруч із нею, а меншого, з перев’язаним обличчям, вона тримала на руках. Вікно було затягнуте шторами, свічки горіли. Її обличчя у жовтому світлі виглядало грубо розмальованим. Похитала головою, просячи мовчати.

– Заснув, – шепнула, – аж тепер. Щось його поранило, мав кров у кутку ока. Джилл сказала, що це птахи. Казала, що прокинулася, а птахи були в кімнаті.

Дружина глянула на нього, шукаючи в його обличчі підтвердження. Дивилася злякано і спантеличено, а він не хотів, щоб вона довідалася, – те, що сталося за цей час, і його самого перелякало та вразило.

– Там птахи, – сказав, – мертві, десятків зо п’ять. Вільшанки, кропив’яники, уся тутешня дрібнота. Наче здуріли через той східний вітер. – Сів на ліжко поруч із дружиною та взяв її за руку. – Це все погода, все через зимницю. Може, вони і не звідси. Може, загнало їх сюди зсередини краю.

– Але ж, Нате, – прошепотіла дружина, – погода лише цієї ночі перемінилася. Не було снігу, щоб їх вигнати. І не могли ще голодувати. В полях, отам, мають їжу.

– Це погода, – повторив Нат, – кажу тобі, погода.

Його обличчя було таке ж запале і змучене, як у неї. Якийсь час вони мовчки дивилися одне на одного.

– Піду вниз і приготую горнятко чаю, – сказав він.

Вигляд кухні заспокоїв його. Чашки й тарілки, акуратно складені в креденсі, стіл та стільці, жінчине в’язання на її плетеному кріслі, дитячі іграшки в кутку шафи.

Опустився навколішки, вигріб старе вугілля і запалив вогонь. Палаючі щіпки умиротворювали, паруючий чайник і коричневий чайничок для заварки дарували почуття комфорту й безпеки. Він попив чаю, відніс дружині. Тоді помився у комірчині за кухнею і, взувши черевики, відкрив задні двері.

Небо було холодно-свинцевим, а коричневі пагорби, які вчора вилискували на сонці, нині виглядали темними й голими. Східний вітер, гострий мов бритва, роздяг дерева, і листя, сухе й шелестке, здригалося та розліталося під його поривами. Нат черевиком потупав по землі. Вона замерзла. Ще ніколи він не бачив такої різкої наглої переміни. За одну ніч спустилася чорна зима.

Діти вже не спали. Джилл щебетала нагорі, а малий Джоні знову плакав. Нат почув жінчин голос, заспокійливий, втішний. От вони зійшли вниз. Він наготував для них сніданок і почався звичайний день.

– Ти прогнав птахів? – спитала Джилл, заспокоєна кухнею, днем, сніданком.

– Так, вони вже забралися, – відповів Нат. – Це східний вітер їх пригнав. Вони злякалися і заблудилися, шукали притулку.

– Вони хотіли нас поклювати, – сказала Джилл, – кинулися Джоні в очі.

– Це вони з переляку, – мовив Нат, – у темній спальні не знали, де вони.

– Хай би вони знову не прилітали, – сказала Джилл. – Може, коли ми їм накришимо на підвіконні, вони наїдяться і відлетять собі.

Доїла сніданок, а тоді пішла за пальтом, каптуриком, шкільними підручниками і ранцем. Нат нічого не сказав, але дружина глянула на нього через стіл. Вони порозумілися мовчки.

– Відведу її до автобуса, – промовив він. – Мені сьогодні на ферму не треба.

І, доки мала вмивалася в комірчині, сказав дружині:

– Зачини всі вікна і двері теж, просто для безпеки. Я піду на ферму. Довідаюся, чи вони нічого вночі не чули.

Потім пішов із донькою вуличкою вгору. Здавалося, вона забула нічну пригоду. Виплигувала і пританцьовувала перед ним, ганялася за листям, її обличчя порум’янішало на морозі, у своєму каптурику була наче ельф.

– Буде сніг, татку? – спитала вона. – Вже так похолоднішало!

Він глянув на похмуре небо, відчув порив вітру на плечі.

– Ні, – сказав, – снігу не буде. Це чорна зима, не біла.

Весь цей час він шукав очима птахів на живоплотах, дивився на поля за ними, на лісок вище ферми, де збиралися граки й галки. Не бачив жодного птаха.

Інші діти чекали на автобусній зупинці, закутані, в каптуриках, як Джилл, їхні обличчя зблідли і натяглися від холоду.

Джилл побігла до них, вистрибуючи:

– Тато каже, що снігу ще не буде, – гукнула вона, – це чорна зима.

Про птахів не сказала нічого. Почала штовхатися і борюкатися з іншою дівчинкою. Вгору котив автобус. Нат побачив, як вона всіла туди, а потім повернувся і пішов назад до ферми. У нього був неробочий день, але він хотів упевнитися, що все гаразд. Коровник Джим грюкав на подвір’ї.

– Господар близько? – спитав Нат.

– На базар поїхав, – відповів Джим. – Таж вівторок, нє?

Потупав за ріг сараю. Не мав часу для Ната. Ната називали пихатим. Книжки читає, те-се. Нат і забув, що сьогодні вівторок, – з цього ясно, як вразили його події минулої ночі. Він підійшов до задніх дверей будинку ферми і почув, як місіс Трігг на кухні підспівує радіо.

– Ви вдома, місіс? – спитав Нат.

Вона підійшла до дверей, промениста, широкоплеча, добродушна жінка.

– Альо, містере Гокен, – сказала вона. – Не скажете, звідки взявся цей холод? З Росії чи що? Я ніколи не бачила, щоб так зразу похолодало. Щось там відбувається, радіо казало. Десь за Полярним колом.

– Ми ще сьогодні радіо не вмикали, – відповів Нат. – Мали тяжку ніч.

– Діти похворіли?

– Ні.

Він не знав, як це пояснити. Тепер, при світлі дня, битва з птахами виглядала абсурдно. Намагався розповісти про все місіс Трігг, але бачив по її очах, що вона вважає його розповідь нічною марою.

– То це були справжні птахи? – сказала вона, посміхаючись. – З пір’ям і все таке? Не такі, що привиджуються чоловікам у суботу під вечір?

– Місіс Трігг, – сказав він, – там п’ятдесят пташок, вільшанок, кропив’янок, інших, лежать на підлозі нашої дитячої спальні. Налетіли на мене, кинулися малому Джоні до очей.

Місіс Трігг недовірливо глянула на нього.

– Ну добре, – відповіла вона. – Думаю, що це погода їх пригнала. Певно, залетіли до спальні і не знали, де вони. Певно, здалеку птахи, може, якраз полярні.

– Ні, – сказав Нат, – звичайні птахи, щодня таких бачу.

– Цікава річ, – промовила місіс Трігг, – справді дивно. Ви мусите все це описати і запитати «Гардіан». Вони б щось відповіли. Ну добре, мушу йти.

Вона кивнула, посміхнулася і пішла на кухню.

Нат, невдоволений, повернувся до воріт ферми. Якби ж не ці трупики на підлозі спальні, які йому доведеться ще зібрати і десь закопати, він і сам вважав би цю оповідь перебільшенням.

Джим стояв біля воріт.

– Не мали ви клопотів з птахами? – спитав Нат.

– З якими птахами?

– Звалилися на нас минулої ночі. Сила-силенна їх залетіла до дитячої спальні. Якісь шалені.

– Так? – Щоб якась думка дійшла до Джима, потрібно було багато часу. – Ніколи я не чув про шалених птахів, – нарешті сказав він. – От ручні бувають. Я сам бачив, як вони прилітали до вікон за крихтами.

– Ну, ті минулонічні птахи не були ручними.

– Ні? Певно, змерзли. Голодні. Ви їм крихт накидайте.

Виглядало, що Джимові це так само цікаво, як місіс Трігг. Нат подумав, що так само було з повітряними нальотами під час війни. Ніхто в цьому кінці країни не знав, що бачили і перетерпіли люди в Плімуті. Аби щось зрозуміти, треба його пережити. Він пішов доріжкою назад і переступив через перелаз до котеджу. Застав дружину на кухні, з малим Джоні.

– Бачив когось? – спитала вона.

– Місіс Трігг і Джима, – відповів він. – Здається, вони мені не повірили. Хай там як, у них все гаразд.

– Ти б не міг прибрати птахів? – попросила дружина. – Не смію зайти туди без тебе, щоб застелити ліжка. Боюся.

– Тепер уже нічого боятися, – сказав Нат. – Вони ж мертві.

Він зайшов до кімнати з мішком і закинув туди стужавілі тільця, одне за одним. Атож, їх там було п’ятдесят, як є. Все то були звичайнісінькі птахи з живоплотів, жодної навіть завбільшки з дрозда. Мабуть, це переляк змусив їх так чинити. Синички, кропив’янки, неймовірно, що їхні маленькі дзьобики з такою силою клювали вночі його обличчя та руки. Він забрав мішок до саду і постав перед новою проблемою, – ґрунт надто тяжко було копати. Земля замерзла, а снігу не було, нічого не було за ті кілька останніх годин, окрім східного вітру. Неприродно, дивно. Провісники погоди мали рацію, – ця зміна якось пов’язана з Полярним колом.

Здавалося, вітер пронизував його до кісток, доки він стояв з мішком, не знаючи, що робити. Бачив білі шапки піни на морі в затоці. Вирішив віднести птахів на берег і поховати їх там.

Коли він дійшов до пляжу нижче мису, то ледве міг утриматися на ногах, так сильно задув вітер. Боляче було дихати, а його голі руки посиніли. Не пам’ятав такого холоду, – за найсуворіших зим, які міг згадати. Був відплив. Нат із хрускотом прошов по гальці до м’якшого піску, а потім, ставши спиною до вітру, каблуком викопав яму в піску. Збирався скинути туди птахів, але, щойно відкрив мішок, вітер підхопив їх, поніс, наче вони знову летіли, та розкидав вздовж берега. Розметав мов пір’я – тіла п’ятдесяти захололих птахів. Щось у цьому було недобре. Йому це не сподобалося. Вітер вирвав у нього та розвіяв мертвих птахів.