Текст книги "Монте Веріта"

Автор книги: Дафна дю Мор'є

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

– Коли почнеться приплив, їх змиє, – потішив він себе.

Глянув на море, придивляючись до гребенястих зеленавих бурунів-гривачів. Вони вертикально вставали, закручувалися і знову опадали, оскільки ж це був відплив, ревіння долинало здалеку і видавалося слабшим, ніж під час припливу.

Тоді він побачив їх. Чайки. Там, гойдалися на морських хвилях.

Те, що йому на перший погляд здалося білими шапками піни, – насправді чайки. Сотні, тисячі, десятки тисяч… Здіймалися і опускалися разом з морськими хвилями, головами до вітру, наче могутній флот, що стоїть на якорі, очікуючи припливу. На схід, на захід – усюди чайки. Скільки сягало око, в щільному строю, шеренга за шеренгою. Якби море було спокійним, вони покрили б затоку, наче біла хмара, голова при голові, тіло до тіла. Лише східний вітер, здіймаючи гривачі, ховав їх від берега.

Нат повернувся і пішов з пляжу, крутою стежкою підіймаючись додому. Хтось мусить про це знати. Комусь треба розповісти. Щось відбувається, незрозуміло лише, через погоду чи східний вітер. Питав себе, чи не слід піти до телефонної будки на зупинці та подзвонити в поліцію. Але що вони зроблять? Що взагалі можна зробити? Десятки тисяч чайок гойдаються в затоці на морських хвилях, чи то через шторм, чи то через голод. Поліція вирішить, що він божевільний або п’яний, або ж спокійно сприйме його повідомлення. «Дякуємо. Так, нам уже сповістили. Сувора погода жене велику кількість птахів у глибину країни». Нат оглянувся довкола. Але ніяких інших птахів не було й знаку. Можливо, холод усіх їх погнав углиб краю? Коли він підійшов додому, дружина вийшла йому назустріч, до дверей.

– Нате, – сказала вона схвильовано, – це було по радіо. Щойно передали спеціальні новини. Я тут нижче все записала.

– Що було по радіо? – спитав він.

– Про птахів. Це не тільки тут, всюди. У Лондоні, по всій країні. Щось сталося з птахами.

Вони разом пішли на кухню. Він прочитав з листка паперу, що лежав на столі:

«Заява Міністерства внутрішніх справ об одинадцятій годині ранку цього дня. З усієї країни надходять звістки про величезну кількість птахів, що злітаються до міст, сіл та віддалених районів, спричиняючи пробки, пошкодження та навіть нападаючи на окремих осіб. Вважається, що арктичні повітряні маси, в зоні дії яких опинилися Британські Острови, змушують птахів у величезних кількостях мігрувати на південь, а причиною нападів на людей міг стати сильний голод. Попереджаємо домовласників, що їм слід захистити вікна, двері й димарі, а ще вдатися до розумних методів задля безпеки дітей. Наступне повідомлення з’явиться пізніше».

Нат навіть утішився, з тріумфом глянувши на дружину.

– Ну от, сама бачиш. Сподіваюся, що й на фермі це почули. Хай місіс Трігг довідається, що це не вигадка. Все правда і всюди так. Я ще зранку казав собі, – щось негаразд. Щойно на узбережжі я дивився на море, там чайки, їх тисячі, десятки тисяч, яблуку ніде впасти, всі гойдаються на хвилях і чекають.

– Чого чекають, Нате? – спитала вона.

Він глянув на неї і перевів погляд на листок паперу.

– Не знаю, – повільно вимовив. – Тут сказано, що птахи голодні.

Пішов до скриньки, де тримав свій молоток та інструменти.

– Що ти збираєшся робити, Нате?

– Заосмотрити вікна й димарі, як там сказано.

– Ти думаєш, що вони увірвуться, якщо закрити вікна? Горобці, вільшанки й інші такі самі? Як же це?

Він не відповів. Думав не про горобців та вільшанок. А про чайок…

Піднявся нагору та працював там до кінця ранку, зашиваючи дошками вікна спалень, оббиваючи основи димарів. Добре ще, що в нього вихідний і він не працює на фермі. Це нагадало йому давні часи на початку війни. Тоді він ще не був жонатим і робив затемнення в будинку його матері у Плімуті. І сховище зробив. Не те, щоб від цього сховища була якась користь, коли настав його час. Питав себе, чи вдадуться на фермі до таких запобіжних заходів. Сумнівався в цьому. Надто вже вони легковажні, Гаррі Трігг і його місіс. Може, сміятимуться з усього. Поїдуть на танці чи на партію вісту.

– Обід готовий! – покликала жінка з кухні.

– Добре. Вже спускаюся.

Він був задоволений своєю роботою. Фрамуги гарно перекрили кватирки та основи димарів.

Коли обід закінчився і дружина мила посуд, Нат увімкнув першогодинні новини. Повторили те саме повідомлення, що й уранці, але бюлетень був подовжений. «Зграї птахів спричинили безлад у всіх регіонах, – читав диктор, – о десятій ранку небо Лондона було настільки щільно заповнене ними, наче місто накрила величезна чорна хмара. Птахи сиділи на дахах, підвіконнях і димарях. Серед них були різні види дроздових, горобці звичайні, та, як і слід було сподіватися у столиці, величезна кількість голубів, шпаків і постійних мешканців лондонської ріки, мартинів. Видовище було настільки незвичайним, що багато магістралей було перекрито, робота в магазинах і офісах припинилася, а вулиці та тротуари заповнилися людьми, які спостерігали за птахами.

Перелічувалися різні інциденти, знову заявили, що гіпотетичною причиною стали голод і холод, тоді повторили попередження домовласникам. Голос диктора був рівним і ґречним. У Ната склалося враження, наче цей чоловік про себе трактує всю справу як спланований кимось відбірний жарт. Так само як інші, сотні людей, – вони не знали, що таке у темряві змагатися зі зграєю птахів. Мабуть, влаштують у Лондоні вуличні розваги, наче ввечері після виборів. Люди юрмитимуться, крик і сміх, випивка. «Приходьте, подивимося на птахів!»

Нат вимкнув радіо. Встав і зайнявся кухонними вікнами. Дружина дивилася на нього, малий Джоні ходив за нею хвостиком.

– Що, і тут дошки? – спитала вона. – Я ж муситиму світити о третій. Не розумію, нащо ці дошки.

– Краще впевнитись, ніж шкодувати, – відповів Нат. – Я не хочу ризикувати.

– От що їм треба зробити, – промовила дружина, – викликати армію і стріляти в птахів. Це б їх швидко відлякало.

– Якби й спробували, – сказав Нат, – то як за це взятись?

– Вони ж мають армію для доків, – відповіла вона, – коли докери страйкують. Тоді солдати спускаються і розвантажують кораблі.

– Так, – промовив Нат, – але ж населення Лондона – мільйонів вісім чи й більше. А подумай про всі споруди й будинки. Чи наберешся солдат, щоб обсадити кожен дах?

– Не знаю. Але ж треба щось робити. Вони мусять щось робити.

Нат подумав, що «вони», ані хиби, у цей самий час обдумують проблему, але, незалежно від того, що «вони» вирішать для Лондона та великих міст, тут їм, за триста миль від столиці, ніхто не допомагатиме. Кожен господар мусить подбати про свій дім.

– А як у нас із їжею?

– Нате, ну що ще?

– Не сперечайся. То що там у тебе в коморі?

– Торговий день завтра, ти ж знаєш. Я не тримаю вдома сирих продуктів, псуються. Різник не обізветься до післязавтра. Але я можу щось привезти, коли виберуся завтра.

Нат не хотів її лякати, але думав, що, можливо, вона не зможе завтра вибратися до міста. Сам глянув у комору та на полиці, де вона тримала банки з консервами. На кілька днів вистачить. Хліба мало.

– А пекар?

– Теж завтра прийде.

Подивився до борошна. Якщо пекар не обізветься, їй вистачить, щоб спекти один буханець.

– Колись би нам краще було, – сказав він. – Жінки пекли двічі на тиждень, солили сардини, сім’я мала досить їжі, щоб перебути облогу, коли треба.

– Я давала дітям рибні консерви, їм не смакувало, – відповіла вона.

Нат закріпив дошки впоперек кухонних вікон. Свічки. Свічок теж мало. Мусять придбати їх завтра, – окрім усього іншого. Ну що ж, зараз цьому не зарадиш. Доведеться рано піти спати. Якщо тільки…

Він встав, вийшов через задні двері та постояв у саду, вдивляючись у напрямку моря. Сонця весь день не було, а тепер, уже о третій, вже було темно, мов увечері, небо виглядало похмурим, важким, безбарвним наче сіль. Він чув, як розлючене море барабанить об скелі. Пройшов доріжкою половину дороги до узбережжя. Тоді зупинився. Побачив приплив. Скелі, голі посеред ранку, були тепер закриті, але це не море привернуло його погляд. Здійнялися чайки. Сотні, тисячі чайок кружляли, крилами переборюючи вітер. Це чайки закрили небо. Вони мовчали. Не видавали жодного звуку. Просто ширяли, кружляли, піднімалися, падали, намагаючись пересилити вітер.

Нат повернувся. Побіг доріжкою назад до котеджу.

– Йду по Джилл, – сказав він. – Чекатиму її на зупинці.

– Що трапилося? – спитала дружина. – Ти геть зблід.

– Тримай Джоні всередині, – сказав він. – Зачини двері. Засвіти світло і затягни штори.

– Та ж тільки третя, – здивувалася вона.

– Нічого. Роби, що я тобі кажу.

Заглянув до комірчини із інструментами, за дверима. Небагато з них користі. Лопата надто важка, вила теж не годяться. Взяв мотику. Лише вона придатна, та й досить легка, щоб нести з собою.

Пішов доріжкою до автобусної зупинки і знову оглянувся через плече.

Чайки знялися вище, їх кола все ширшали, величезні загони заповнили небо.

Він поспішав, хоча й знав, що автобус не приїде до вершини пагорба перед четвертою, а все ж не міг не поспішати. По дорозі не зустрів нікого. Був цьому радий. Ніколи йому зупинятися й базікати.

Чекав на вершині пагорба. Він надто рано прийшов. Залишалося ще з півгодини. Східний вітер віяв з пагорбів на поля. Нат тупотів ногами і хухав на руки. Здалека видно було глинисті пагорби, білі й чисті на тлі понуро-блідого неба. З них здійнялося щось чорне, спершу видавалося плямою, тоді розширилось, поглибшало, розмазалося в хмару, хмара розділилася на п’ять частин, що посунули на північ, схід, південь і захід, – і це були зовсім не хмари. Це були птахи. Він бачив, як вони переміщаються в небі, частина пролетіла просто йому над головою, дві-три сотні футів понад ним. З їх швидкості він зрозумів, що вони тягнуться всередину, в глибину країни, їм нема жодного діла до людей на півострові. То були граки, ворони, сороки, сойки, усі ті птахи, які зазвичай полюють на дрібніших, але сьогодні пополудні у них була інша мета.

– Їм доручені міста, – подумав Нат, – вони знають, що повинні робити. До нас їм байдуже. Нами займуться чайки. Решта летить у міста.

Він підійшов до телефонної будки, зайшов усередину та підняв слухавку. Комунікатор працюватиме. Він прийме і передасть повідомлення.

– Я дзвоню з шосе, – сказав він, – з автобусної зупинки. Хочу повідомити про великі зграї птахів, що летять від берега. Чайки теж збираються в бухті.

– Гаразд, – озвався голос, лаконічний, втомлений.

– Я можу бути впевненим, що це повідомлення передадуть кому слід?

– Так, так… – тепер нетерпляче, наче це вже набридло. Знову пішли гудки.

– Така, як інші, – подумав Нат, – недбала. Може, вона сьогодні увесь день мусила відповідати на дзвінки. А ввечері збирається в кіно. Ухопить якогось хлопця за руку та й тицьне в небо – «диви, птахи!». Недбала.

Автобус тяжко виліз на пагорб. З нього вийшла Джилл і ще троє-четверо інших дітей. Автобус поїхав до міста.

– Нащо тобі мотика, татку?

Вони товпилися довкола нього, сміючись, показуючи пальцем.

– Так просто, – сказав він. – Ану скоренько, біжіть додому. Холодно, нічого тут товктися. Ану біжіть. Я пильнуватиму за вами в полі, подивлюся, як ви швидко бігаєте.

Він розмовляв із приятелями Джилл, – їхні сім’ї мешкали у муніципальних будинках. Вони могли піти короткою дорогою.

– Ми хотіли трохи побавитися по дорозі, – сказав один.

– Ні, не можна. Додому або ж я скажу твоїй мамі.

Вони перешіптувалися, округливши очі, а потім заквапилися через поля. Джилл дивилася на батька, надувши губи.

– Ми завжди бавимося по дорозі, – сказала вона.

– А цього вечора ні, – сказав він. – Швиденько, не гайся.

Він бачив, як чайки кружляють над полями, опускаючись до землі. Все ще мовчки. Жодного звуку.

– Дивися, татку, глянь, глянь на чайок.

– Так. Хутенько, хутко.

– Куди вони летять? Куди це вони?

– Певно, в глибину країни. Там, де тепліше.

Він схопив її за руку і потяг по доріжці.

– Татусю, не так швидко, я не можу встигнути.

Чайки копіювали граків і ворон. Їхні загони заповнили небо, а потім багатотисячними групами рушили на всі чотири сторони світу.

– Татку, що це? Що роблять чайки?

Але вони не збиралися летіти як ворони чи галки. Далі кружляли над головами. І не злітали високо. Ніби чекали на якийсь сигнал. Наче мало бути прийняте якесь рішення. Наказ ще не ясний.

– Джилл, хочеш, щоб я тебе поніс? Залазь на спину.

Він думав, що так буде швидше, але помилявся. Джилл була важкою, сповзала. І плакала. Його страх, почуття нагальності передалися їй.

– Хочу, щоб чайки забралися. Не люблю їх. Вони вже біля доріжки!

Знову її опустив. Біг, волочачи Джилл за собою. Коли вони проминали поворот на ферму, він побачив, що фермер виводить свою машину з гаража. Нат озвався до нього.

– Можете нас підкинути? – спитав він.

– А що трапилось?

Містер Трігг повернувся на шоферському сидінні і глянув на них. Тоді на його веселому рум’яному обличчі з’явилася посмішка.

– Виглядає, що матимемо невелику розвагу, – сказав він. Ви бачили чайок? Ми з Джимом збираємося трохи з ними позмагатися. Через цих птахів усі подуріли, ні про інше не розмовляють. Я чув, уночі ви мали клопоти. Хочете пукавку?

Нат похитав головою.

Маленька машина була переповнена. Місце б знайшлося лише для Джилл, якщо вона сяде на бензинові каністри на задньому сидінні.

– Мені пукавка непотрібна, – сказав Нат, – але я був би вам вдячний, якби ви відвезли Джилл додому. Вона боїться птахів.

Говорив стисло. Не хотів усе пояснювати при Джилл.

– Окей, – згодився фермер. – Відвезу її додому. А, може, ви прилаштуєтесь ззаду і приєднаєтесь до нашого матчу? Таке їм влаштуємо – аж пір’я летітиме!

Джилл всіла в машину, водій розвернувся і рвонув на доріжку. Нат пішов слідом. Той Трігг ошалів. Що там із тієї рушниці проти цілого неба птахів?

Тепер, коли Нат не мусив перейматися Джилл, він мав час оглянутися довкола. Птахи усе ще кружляли над полями. Переважно сріблясті мартини, але й чорноголові морські мартини теж. Зазвичай вони трималися окремо. А тепер об’єдналися. Щось звело їх разом. Чорноголові мартини нападали на дрібних птахів, а навіть на новонароджених ягнят – таке він чував, хоча сам і не бачив. Згадав це, дивлячись вгору, на небо. Вони націлилися на ферму. Низько кружляли в небі, а морські мартини були спереду, на чолі. Ферма, – от що було їхньою метою. Вони мають залагодити ферму.

Вже біля свого дому Нат пішов швидше. Побачив, як автівка фермера повернулася і знову виїхала на дорогу. Різко зупинилася біля нього.

– Мала побігла всередину, – сказав фермер. – Ваша дружина на неї чекала. Ну, що ви про все це думаєте? В місті кажуть, що це все наробили росіяни. Отруїли птахів.

– Як вони могли це зробити? – спитав Нат.

– Мене не питайте. Ви ж знаєте, як ширяться плітки. Ну що, приєднаєтесь до нашої стрілецької вечірки?

– Ні, мені треба додому. Жінка турбуватиметься.

– Моя дружина каже, що з цього всього була б якась користь, якби ми їли чайок, – сказав Трігг. – Ми б їх мали смажити, запікати, ще й маринувати на додачу. От почекайте, випущу кілька обойм у цю пташню. Розлякаю їх.

– А вікна ви забили? – спитав Нат

– Ні. Сім мішків гречаної вовни. Радіо любить полякати. Чи в мене сьогодні іншого діла нема, щоб вікна забивати?

– Бувши вами, я б забив.

– Фігня. Це вас розіграли. Хочете в нас переночувати?

– Ні, але однаково дякую.

– Гаразд, побачимось вранці. Дістанете чайку на сніданок.

Фермер посміхнувся та повернув автівку до воріт ферми. Нат поспішив далі. Повз лісок, повз старий сарай, а тоді через перелаз, а там уже остання латка поля – і вдома. Перестрибуючи через перелаз, він почув шелест крил. На нього зверху круто падав чорноголовий мартин, промахнувся, перевернувся в польоті, злетів, щоб знову піти в піке. До нього миттю приєдналися – шість, сім, дюжина, сріблясті, морські, вперемішку. Нат кинув мотику. З неї й так жодної користі. Прикриваючи голову руками, побіг до будинку. Вони далі кидалися на нього зверху, безгучно – лише крила шелестіли. Жахливі помахи крил. Він відчув кров на руках, зап’ястях, шиї. Кожен укол нападаючого дзьоба розривав його тіло. Якби ж тільки втримати їх подалі від очей. Усе інше – дрібниця. Він мусить захистити від них очі. Вони ще не навчилися чіплятися до плеча, розривати одяг, гуртом накидатися на голову чи тіло. Але з кожним нирком, з кожним нападом вони смілішали. І зовсім не дбали про себе. Кидаючись зверху і промахуючись, вони, потовчені й побиті, падали на землю. Тікаючи, Нат спотикався, відштовхував ногами їхні розтрощені тіла.

Дістався до дверей, замолотив по них своїми скривавленими руками. Забиті дошками вікна не світилися. Довкола було геть темно.

– Впусти мене, – закричав він, – це Нат. Впусти мене!

Голосно гукав, щоб перекричати шелест пташиних крил.

Тоді побачив олушу, що вже наготувалася пірнути на нього з неба. Чайки кружляли, відступали, злітали, одна за одною, проти вітру. Залишилася тільки олуша. Єдина олуша, в небі над ним. Раптом вона склала крила і впала, мов камінь. Нат закричав і двері відчинилися. Він перечепився об поріг, а дружина усією своєю вагою налягла на двері.

Вони почули глухий стукіт падаючої олуші.

***

Дружина обробила його рани. Не були глибокими. Найбільше постраждали тильні боки долонь та зап’ястя. Якби не мав на собі шапки, дісталися б і голови. Ота олуша… могла б і череп пробити.

Діти, звичайно, плакали. Бачили кров на батькових руках.

– Вже все гаразд, – казав він їм. – Зі мною нічого страшного. Кілька подряпин. Джилл, побався з Джоні. Мамуся промиє мені порізи.

Він причинив двері до комірчини, щоб вони не бачили. Дружина спопеліла. Пустила воду до мийки.

– Я їх бачила вгорі, – прошепотіла вона. – Вони почали збиратися, коли Джилл приїхала з містером Тріггом. Я мерщій зачинила двері і їх заклинило. Тому я не могла відразу відкрити, коли ти прийшов.

– Дяка Богу, що вони чекали на мене, – сказав він. – Джилл пропала б тільки так. З нею впорався б один-єдиний птах.

Доки вона перев’язувала йому руки й потилицю, вони крадькома, щоб не лякати дітей, перешіптувалися.

– Летять всередину країни, – розповідав він, – їх там тисячі. Граки, ворони, всі більші птахи. Я бачив їх із автобусної зупинки. Летять на міста.

– Але що вони можуть зробити, Нате?

– Нападатимуть. Спершу на вулицях. А потім прориватимуться крізь вікна, димарі.

– То чому ж влада нічого не робить? Чого не пошлють армію, кулемети, бодай щось?

– Часу не було. Ніхто не готовий. Почуємо, що скажуть в новинах о шостій.

Нат повернувся до кухні, а дружина за ним. Джоні спокійно грався на підлозі. Лише Джилл виглядала стривоженою.

– Я чую птахів, – сказала вона. – Послухай, тату.

Нат прислухався. Від вікон та дверей долинали приглушені звуки. Крила мели поверхню, ковзали, шкребли, шукали дорогу всередину. Звуки тіл, притиснутих одне до одного, човгання об підвіконня. Знову і знову глухий стукіт, тріск, коли окремі птахи, кидаючись зверху, падали. «Частина їх отак позабивається, – думав він, – але ж не всі. Далеко не всі».

– Нічого, – врешті сказав він. – Наші вікна закриті дошками, Джилл. Птахи не можуть потрапити всередину.

Він пішов та оглянув усі вікна. Вирішив, що добротно зробив свою справу. Кожна щілина була забита. Але, напевно, можна ще укріпити, додатково. Знайшов клинці, шматки старої бляхи, обрізки дерева, смужки металу, і прикріпив їх з боків, щоб зміцнити дошки. Стукіт його молотка заглушив пташині звуки: човгання, постукування і найзловісніші – він не хотів, щоб дружина чи діти це почули, – тріск розбитого скла.

– Увімкни радіо, – сказав він, – хай буде радіо.

Це також допоможе заглушити ті звуки. Піднявся нагору і укріпив вікна й там. Тепер він чув птахів на даху, скрегіт ковзаючих кігтів, їхню штовханину.

Вирішив, що вони спатимуть на кухні, підтримуючи вогонь у плиті та поклавши матраци на підлогу. Боявся за димарі спалень. Хрестовини, які він забив у основах димарів, можуть не витримати. На кухні, біля вогню, вони будуть у безпеці. Можна це подати як забаву. Представити все дітям як гру в табір. Якщо трапиться найгірше і птахи проберуться вниз крізь димарі спалень, то пройдуть години, а, можливо, дні, перш ніж вони проламають двері. Птахи будуть ув’язнені в спальнях. Там вони нікому не зашкодять. Стиснуті разом, задихнуться і погинуть.

Почав зносити вниз матраци. Коли дружина це побачила, очі її широко розплющились. Подумала, що птахи вже вломилися нагору.

– Все добре, – весело сказав він, – сьогодні ми всі переночуємо на кухні. Тут, біля вогню, дуже затишно. Тут ці старі дурні птахи не заважатимуть нам своїм стуканням у вікна.

Наказав дітям допомогти йому пересовувати меблі, а ще разом із дружиною перетяг креденс до вікна. Це було додатковим захистом. Тепер можна постелити матраци поряд, аж до стіни, де раніше стояв креденс.

– Тепер ми в безпеці, – подумав він, – затишно і надійно, як у бомбосховищі. Можемо протриматись. Але їжа мене турбує. Їжа і вугілля для вогню. Вистачить на два-три дні, не більше. А до того часу…

Нічого загадувати далеко вперед. І по радіо щось пояснять. Скажуть людям, що робити. І тут, усе ще поглинутий вирішенням інших проблем, він зрозумів, що в радіоефірі чути лише музику. Не «Дитячу голину», як це мало бути. Глянув на шкалу приймача. Так, вітчизняне радіомовлення, все гаразд. Танцювальні записи. Клацнув, щоб перейти на розважальну програму «Лайт». Зрозумів причину. Звичайні радіопрограми були припинені. Таке траплялося лише за виняткових обставин. Вибори, абощо. Спробував згадати, як це було під час війни, під час тяжких авіанальотів на Лондон. А, так, звичайно. Під час війни BBC[6]6
  British Broadcasting Corporation – британська телерадіомовна компанія.


[Закрыть] не перебувало в Лондоні. Програми транслювалися з інших, тимчасових приміщень. «Тут нам краще, – подумав він. – краще тут на кухні із забитими дверми і вікнами, аніж тим, що в містах. Дяка Богу, ми не в місті».

О шостій записи припинилися. Пройшли сигнали точного часу. Злякаються діти чи ні, він мусить почути новини. Після сигналів настала пауза. Потім заговорив диктор. Його голос був урочистим, поважним. Геть не такий, як в обід.

– Це Лондон, – сказав він. – Сьогодні о четвертій годині дня було оголошено надзвичайний стан. Вживаються заходи для захисту життя і майна населення, але слід розуміти, що це нелегко зробити негайно через непередбачений і безпрецедентний характер нинішньої кризи. Кожен домовласник повинен вдатися до заходів обережності щодо свого будинку, а мешканці кількохквартирних чи багатоквартирних будинків мусять об’єднатися і зробити усе необхідне, щоб зробити неможливим доступ ззовні. Цілковито необхідно, щоб усі без винятку починаючи з сьогоднішнього вечора зоставалися у своїх оселях і не виходили на вулиці, дороги чи взагалі на відкритий простір. Птахи у великій кількості атакують усіх, кого побачать, і вже розпочали нападати на будинки; але при належному догляді будинки можуть бути для них недосяжними. Населення просять зберігати спокій і не панікувати. З огляду на винятковий характер надзвичайного стану всі радіостанції країни припиняють своє мовлення до сьомої ранку завтрашнього дня».

Залунав національний гімн. Більше не було нічого. Нат вимкнув радіо. Глянув на дружину. Вона дивилася на нього.

– Що це таке? – спитала Джилл. – Що сказали в новинах?

– Що цього вечора вже передач не буде, – відповів Нат. – Там, на BBC, щось поламалося.

– Птахи? – спитала Джилл. – Це птахи наробили?

– Ні, – відповів Нат. – просто всі дуже зайняті, ну і, звичайно, мусять позбутися птахів, вони чимало безладу наробили там у містах. Нічого, один вечір можна обійтися і без радіо.

– Я б хотіла, щоб ми мали грамофон, – сказала Джилл, – це краще, ніж нічого.

Обличчя її було повернуте до креденса, що затуляв вікна. Попри всі старання, вони не могли не зважати на човгання, стукіт, постійне биття і шелест крил.

– Повечеряємо раніше, – запропонував Нат, – для розваги. Попросимо мамусю. Смажений сир, добре? Таке, що ми всі любимо?

Підморгнув і кивнув дружині. Хотів, щоб з обличчя Джилл зник вираз тривоги й остраху.

Він допоміг з вечерею, при цьому посвистуючи, наспівуючи та роблячи стільки гуркоту, скільки міг; йому здалося, що човгання і стукіт стали трохи тихішими, ніж досі. Підійшов до спалень і прислухався, але більше не чув штовханини на даху.

– Вміють зміркувати, – подумав він. – Знають, що тут їм нелегко пробитися. Спробують деінде. Не гаятимуть часу на нас.

Вечеря пройшла без пригод, а потім, коли зі столу вже було прибрано, вони почули новий звук: гудіння. Звичайний звук, який усі вони знали й розуміли.

Дружина подивилася на нього, її обличчя просвітліло.

– Літаки, – сказала вона, – проти птахів вислали літаки. Я ж казала, що це треба зробити. Тепер їм покажуть. Це не постріли? Чуєш постріли?

Це й справді могли бути постріли – у відкритому морі. Нат не знав, що сказати. Великі корабельні гармати справді могли стріляти у чайок в морі, але ж чайки зараз були всередині країни. Берег обстрілювати не можна, через населення.

– Як добре чути літаки, правда? – казала жінка.

Джилл, розділяючи її ентузіазм, підстрибувала разом із Джоні.

– Літаки покажуть птахам! Літаки їх усіх повбивають!

Тоді десь милі за дві вони почули вибух, потім другий, третій. Гудіння віддалилося, відійшло у відкрите море.

– Що це було? – спитала дружина. – На птахів скидали бомби?

– Не знаю, – відповів Нат. – Не думаю.

Не хотів їй казати, що звуки, які вони почули, – це авіакатастрофа. Не сумнівався, що уряд вирішив вислати літаки на розвідку, але ж могли там збагнути, що ця авантюра – самогубство. Що може літак проти птахів-смертників, які кидаються на пропелер і фюзеляж, окрім як сам упасти? Він припустив, що таке зараз діється у всій країні. Які втрати. Хтось там угорі втратив голову.

– Куди полетіли літаки, татку? – спитала Джилл.

– Назад на базу, – відповів він. – А тепер пора стрибати в ліжко!

Дружина була зайнята, роздягаючи дітей при вогні, стелячи їм постелі, те й се, а він тим часом обійшов котедж, аби впевнитись, що ніде нічого не пропущено. Літаки вже не гули, корабельні залпи припинилися. «Марнування життів і зусиль, – сказав собі Нат. – Ми жодним чином не можемо достатньо їх знищити. Занадто дорого це обійдеться. Хіба що газом. Можливо, спробують розпорошувати газ, гірчичний газ. Звичайно, спершу попередять. Певно, кращі мізки країни міркують над цим уже цього вечора.

Чомусь така думка його заспокоїла. змалював собі картину, як науковців, натуралістів, техніків і всіх тих парубків – хлопців із задньої кімнати[7]7
  Словосполучення «the backroom boys» (дослідники, науковці), походить від висловлення лорда Бівербрука, який згодом став міністром повітряного флоту Великої Британії. У своїй промові про “неоспіваних героїв війни” він сказав: «Кому треба віддавати честь та шану? Я вам скажу. Хлопцям у задній кімнаті (the backroom boys). Вони не перебувають у центрі загальної уваги, а просто роблять свою справу».


[Закрыть], – викликали на нараду, щоб вони негайно почали працювати над проблемою. Це робота не для уряду, не для начальників штабів, – всі вони просто виконуватимуть накази вчених.

– Мусять бути безжальними, – думав він. – Щоб уникнути гірших бід, доведеться ризикувати людьми, якщо використають газ. І худоба теж, і земля – все буде заражене. Але доки це все триватиме – без паніки. Оце біда. Під час паніки люди втрачають голови. BBC мало рацію, застерігаючи нас від цього.

Нагорі в кімнатах усе було тихо. Ніхто більше не шкрібся і не стукав у вікна. Затишшя під час бою. Перегрупування сил. Адже так це називали у старих воєнних повідомленнях? Хоча вітер не послабшав. Він усе ще чув, як той реве в димарях. Море билося об берег. Тоді згадав про припливи й відпливи. Зараз відплив прийде на зміну припливові. Можливо, затишшя в бою трапилося через відплив. Мусив існувати якийсь закон, котрому підкорялися птахи, – і це все було пов’язане зі східним вітром та припливом.

Глянув на годинник. Майже восьма. Пік припливу пройшов годину тому. Це пояснює затишшя: птахи нападають під час припливу. Може, всередині країни це не працювало, але на узбережжі, здавалося, це було саме так. Нат подумки розраховував час. У них буде шість годин без нападів. Коли знову настане приплив, приблизно двадцять по першій ночі, птахи повернуться…

Були дві речі, які він міг би зробити. Перше – відпочити, і йому, і дружині й дітям, нехай би вони перехопили стільки сну, скільки вдасться, до передранкових годин. Друге – вийти на вулицю, глянути, як справи на фермі, перевірити, чи працює там телефон, чи не могли б вони довідатися новин з комутатора.

Тихо покликав дружину, яка щойно вклала дітей. Вона пройшла півдороги вгору сходами і він зашепотів до неї.

– Не підеш, – одразу відповіла вона, – не підеш і не залишиш мене з дітьми саму. Я цього не витримаю.

В її голосі наростала істерика. Він утихомирив, заспокоїв її.

– Гаразд, – сказав він, – усе гаразд. Почекаю до ранку. А тоді послухаємо новини о сьомій. Але вранці, коли настане відплив, я спробую дістатися ферми. Там нам можуть дати хліба, картоплі, ще молока.

Його думка знову запрацювала, плануючи, як уникнути непередбачуваного. Звичайно ж, вони цього вечора не доїли худобу. Корови, напевне, стоять біля воріт, чекаючи на подвір’ї, а господарі сиділи всередині, за забитими вікнами, як вони тут у котеджі. Звісно, якщо в них був час удатися до таких заходів безпеки. Згадав про фермера, Трігга, як той усміхався йому з автівки. Не було жодної стрілецької вечоринки, не цього вечора.

Діти спали. Дружина, все ще одягнена, сиділа на матраці. Дивилася на нього неспокійними очима.

– Що ти збираєшся робити? – прошепотіла вона.

Він похитав головою, – мовчи! Легко, крадькома, відкрив задні двері і виглянув назовні.

Темно, хоч в око стрель. Вітер дув сильніше, ніж досі, регулярними крижаними поривами з моря. Вдарився об щось ногою на першому ж кроці за дверима. Все було завалено птахами. Всюди мертві птахи. Під вікнами, біля стін. Самогубці, смертники, що, кидаючись униз, зламали собі в’язи. Де б він не подивився – всюди мертві птахи. Жодного сліду живих. Живі з відпливом відлетіли вглиб моря. Чайки мали б гойдатися на хвилях, як вони це робили опівдні.

Там далеко, де два дні тому працював трактор, щось горіло. Один із розбитих літаків, рознесений вітром вогонь перекинувся на скирту.

Глянув на пташині тільця і подумав, що коли їх поскладати одне на одне на підвіконні, то це буде додатковим захистом від наступної атаки. Може, невеликим, а все ж. Тіла треба буде роздряпати, розклювати і відтягти вбік, перш ніж живі птахи знайдуть точку опори і накинуться на шибки. Напотемки взявся за роботу. Трясця, як же неприємно до них торкатися. Тіла були ще теплими і кривавили. Пір’я злиплося від крові. Він відчув, як його шлунок підступає до горла, але далі працював. Похмуро зауважив, що всі шибки побиті. Лише дошки не дали птахам увірватися. Він заткнув діри у шибках скривавленими тільцями птахів.

Закінчивши, повернувся в будинок. Забарикадував двері до кухні, забезпечив подвійно. Зняв бинти, цього разу клейкі від пташиної крові, а не з його власних порізів, та наклав свіжий пластир.