Текст книги "Монте Веріта"

Автор книги: Дафна дю Мор'є

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

Коли вона відчинила двері, я жахнувся, побачивши змарніле обличчя, що дивилося на мене з-над крісла поряд із газовим обігрівачем, так він схуд, так змінився.

– Любий хлопче, старий, – сказав я, йдучи до нього. – Я лише п’ять хвилин тому почув, що ти тут.

Медсестра зачинила двері і залишила нас удвох.

На мій жах, очі Віктора наповнилися слізьми.

– Все гаразд, – сказав я. – Не зважай на мене. Ти ж знаєш, що я все розумію.

Здавалося, він не міг говорити. Просто сидів, згорбившись, у халаті, а по його щоках текли сльози. Ніколи ще я не почувався таким безпорадним. Він вказав на стілець і я присунув його до Віктора. Чекав. Якби він не захотів розповісти мені, що трапилося, я б на нього не тиснув. Хотів лише заспокоїти його, якось допомогти.

Врешті він заговорив і я насилу пізнав його голос.

– Анна пішла, – сказав він. – Ти знаєш? Вона пішла.

Я кивнув. Поклав руку йому на коліно, наче він знову був маленьким хлопчиком, а не чоловіком за тридцять, мого віку.

– Знаю, – лагідно сказав я, – але все ще буде гаразд. Вона повернеться. Ти її напевне повернеш.

Він похитав головою. Ніколи ще я не бачив такого відчаю і такої цілковитої певності.

– О ні, – відповів він, – вона не повернеться. Я дуже добре її знаю. Вона знайшла те, чого шукала.

Жаль було дивитися, як він повністю поглинутий тим, що трапилося. Віктор, зазвичай такий сильний, такий урівноважений.

– Хто він? – спитав я. – Де вона зустрілася з тим іншим?

Віктор спантеличено глянув на мене.

– Про що ти? – сказав він. – Нікого вона не зустріла. Це геть інше. Якби так, це було б легко.

Він замовк, розводячи руки в безнадійному жесті. І раптом зламався знову, але цього разу не через слабкість, а щось страшніше – через лють, безсилий даремний гнів людини, яка бореться з чимось сильнішим від себе.

– Її забрала гора, – сказав він, – ця Богом проклята гора, Монте Веріта. Там якась секта, закритий орден, вони там замкнулися на все життя, – на тій горі. Мені й уві сні не снилося, що таке можливо. Я не знав. І вона там. На цій проклятій горі. На Монте Веріта.

***

Я просидів у нього в санаторії весь день і, слово за словом, він виклав мені всю історію.

Віктор сказав, що сама подорож була приємною і без ускладнень. Врешті вони дісталися запланованого місця, звідки мали дослідити околиці Монте Веріта, – і тут зіткнулися з труднощами. Край був Вікторові незнайомий, люди видавалися похмурими й недружелюбними, як він розповідав, зовсім не такими як ті, що колись так привітно нас зустрічали. Розмовляли незрозумілою говіркою-патуа і видавалися тупуватими.

– Принаймні мене це вразило, – казав він. – Вони були дуже грубими і примітивними, наче вийшли з минулого століття. Ти ж знаєш, коли ми піднімалися разом, люди не могли настаратися, щоб допомогти нам, і ми завжди легко знаходили провідників. Ну, а тут вийшло інакше. Коли ми з Анною спробували дізнатися, як краще підійти до Монте Веріта, вони нічого нам не відповіли. Лише по-дурному дивилися і знизували плечима. Якийсь чолов’яга сказав нам, що провідників у них немає, а гора дика й недосліджена.

Віктор замовк і з тим самим відчаєм глянув на мене.

– Бачиш, – продовжив він, – отут я й зробив помилку. Я мав би зрозуміти, що наша експедиція провалилася, – у всякому разі, саме сюди, – та запропонувати Анні повернутися назад і знайти щось інше, ближче до цивілізації, з послужливішими людьми і знайомішим краєм. Але ж знаєш, як це буває. В горах тебе охоплює така завзятість, що всяка перепона лише підстьобує.

– Та й сама Монте Веріта. – він затнувся, дивлячись перед себе. Наче знову подумки оглядав її. – Ти ж знаєш, я ніколи не вмів робити ліричні описи. У наших прекрасних сходженнях я завше був практиком, а ти – поетом. Істинна краса, ніколи я не бачив нічого схожого на Монте Веріта. Ми з тобою вилазили на куди вищі вершини, – і куди небезпечніші. Але ця була якоюсь… найчистішою.

Помовчавши кілька хвилин, він вів далі.

– Я спитав Анну: «Що робимо?» І вона, не вагаючись, відповіла: «Мусимо йти далі». Я не сперечався, бо чудово знав, що вона цього хоче. Місцевість причарувала нас обох.

Вони покинули долину й почали підйом.

– День був чудовим, – казав Віктор, – вітерець ледь повівав, у небі ні хмаринки. Сонце припікало, ти ж знаєш, як це буває, але повітря було чистим і холодним. Я підсміювався з Анни, згадуючи наше сходження на Сновдон, і змусив її пообіцяти, що цього разу вона мене не покине. Вона мала на собі відкриту сорочку і коротку спідницю-кілт, волосся розпущене. Виглядала… просто прекрасно.

Доки він говорив, – повільно, незворушно, – я було вирішив, що трапився звичайний нещасний випадок, що його вражений трагедією мозок опирався усвідомленню Анниної смерті. Це мало бути так: Анна впала, а він бачив її падіння і не мав змоги допомогти їй. Тоді повернувся, з розбитим розумом і духом, запевняючи себе, що вона досі живе на Монте Веріта.

– Ми дісталися села за годину до заходу сонця. Сходження зайняло весь день. За моєю оцінкою, до самої вершини зосталося години три. Село складалося з кількох дюжин будиночків чи хатин, щільно притиснутих одна до одної. І, коли ми підійшли до крайньої хати, трапилася чудна річ.

Він зупинився і знову втупився перед себе.

– Анна трохи випередила мене, вона швидко рухалася, роблячи довгі кроки, знаєш, як це вона зазвичай. Я побачив двох чи трьох чоловіків, кількох дітей, кіз, що вийшли на дорогу з пасовищ праворуч від нас. Анна підняла руку, вітаючись, а чоловіки, лишень це побачили, наче жахнулися, похапали дітей і побігли до найближчої групи хатин, немов за ними дідьки з пекла гналися. Я чув, як вони засували двері та зачиняли вікна. Це було дуже дивним. Кози, такі ж перелякані, кинулися врозтіч стежкою, що вела вниз.

Віктор сказав, що промовив Анні кілька жартівливих слів про чарівний прийом, але вона, здається, засмутилася, бо не розуміла, чим їх налякала. Віктор підійшов до крайньої хатини і постукав у двері.

Ніхто не відгукнувся, але він чув шепіт і плач дитини всередині. Тоді втратив терпець і почав кричати. Це подіяло, невдовзі одна з віконниць привідчинилася, в щілині з’явилося чоловіче обличчя і видивилося на нього. Для заохочення Віктор кивнув і посміхнувся. Чоловік повільно відкрив віконницю повністю і Віктор заговорив із ним. Спершу чоловік похитав головою, та потім, здавалося, передумав, пішов і відчинив двері. Він стояв при вході, нервово оглядаючись довкола, і, не звертаючи уваги на Віктора, придивлявся до Анни. Сердито хитав головою і, щось швидко й невиразно кажучи, вказав на вершину Монте Веріта. Тоді з маленької затіненої кімнати, спираючись на дві палиці, вийшов старий чоловік, відігнав переляканих дітей і пройшов повз них до дверей. Він, принаймні, розмовляв мовою, яка не цілковито була говіркою.

– Хто ця жінка? – спитав він. – Чого вона від нас хоче?

Віктор пояснив, що Анна його дружина, що вони прийшли з долини, щоб піднятися на гору, що вони туристи на канікулах і що раді б знайти притулок на ніч. Він казав, що старий дивився повз нього на Анну.

– Вона ваша дружина? – спитав він. – Вона не з Монте Веріта?

– Вона моя дружина, – повторив Віктор. – Ми з Англії. Ми тут на канікулах. Раніше ми тут ніколи не були.

Старий повернувся до молодшого і вони кілька хвилин тихо перемовлялися. Тоді молодший чоловік повернувся до хатини і продовжив розмову всередині. З’явилася жінка, ще більше налякана, ніж той молодик. Віктор сказав, що вона просто тремтіла, зиркнувши з дверей на Анну. Це Анна так їх перелякала.

– Вона моя дружина, – знову сказав Віктор, – ми з долини.

Врешті старий зробив знак злагоди і порозуміння.

– Я вам вірю, – сказав він. – Можете зайти всередину. Якщо ви з долини, то все гаразд. Ми мусимо бути обережними.

Віктор махнув до Анни, вона повільно зійшла зі стежки і стала поруч із ним на порозі хатини. Навіть тепер жінка дивилася на неї з острахом, а тоді позадкувала разом із дітьми.

Старий жестом запросив гостей всередину. Вітальня була вбогою, але чистою, і там був розведений вогонь.

– Ми маємо їжу, – сказав Віктор, знявши наплічника, – і матраци теж. Ми не хочемо вас клопотати. Але, якби ми могли тут поїсти і переспати на долівці, то було б дуже добре.

Старий кивнув.

– Гаразд, я вам вірю.

А потім вийшов разом зі всією родиною.

Як сказав Віктор, вони обоє були спантеличені прийомом і не могли збагнути, чому те, що вони подружжя і прийшли з долини, дозволило їх впустити, попри початковий дивний переляк. Вони поїли, розпакували багаж, а потім знову з’явився старий, принісши їм молоко й сир. Жінка зосталася в себе, а молодик через цікавість прийшов разом зі старим.

Віктор подякував старому за гостинність і сказав, що тепер вони спатимуть, а завтра, щойно зійде сонце, вирушать на вершину гори.

– Дорога легка? – спитав він.

– Не тяжка, – відповів той. – Я б послав з вами провідника, але ніхто не хоче йти.

Він поводився невпевнено і, як сказав Віктор, знову глянув на Анну.

– Вашій дружині добре буде тут, у домі. Ми подбаємо про неї.

– Дружина підійматиметься зі мною, – відповів Віктор. – Вона не захоче лишатися.

На обличчі старого з’явився вираз тривоги.

– Вашій дружині краще не йти на Монте Веріта. Це для неї небезпечно.

– Чому для мене небезпечно підійматися на Монте Веріта? – спитала Анна.

Старий дивився на неї з усе сильнішою тривогою.

– Для дівчат… для жінок це небезпечно.

– Але чому? – спитала Анна. – Ви ж казали моєму чоловікові, що дорога легка.

– Це не дорога небезпечна, – відповів той. – Мій син може показати вам стежку. Це через…– і Віктор сказав, що він ужив слово, якого ні він, ні Анна не зрозуміли, але воно звучало наче «sacerdotessa» чи «sacerdozio».

– Чи то священиці, чи то святиня, – сказав Віктор. – Нонсенс якийсь. Цікаво, що він, з ласки Божої, має на увазі?

Старий заклопотався і зніяковів, переводячи погляд з одного свого гостя на іншого.

– Для вас безпечно піднятися на Монте Веріта і спуститися вниз, – повторив він Вікторові, – але не для вашої дружини. Вони мають велику силу, ці «sacerdotesse». Ми тут у селі живемо у вічному страху за наших молодих дівчат, за наших жінок.

Віктор казав, що все це звучало як африканські мандрівничі байки, де плем’я дикунів вибігає з джунглів і забирає усіх жінок до неволі.

– Не знаю, про що він, – сказав Віктор Анні, – але здається, в них є якісь забобони, що, можливо, відгукнуться у твоїй валлійській крові[4]4
  Вважається, що Вельс-Валлія, окрім того, що є батьківщиною багатющого фольклору, зокрема, артурівської легенди, – країна чародіїв.


[Закрыть].

Далі він розповів мені, що засміявся, звівши все до жарту, а потім вони, страшенно сонні, розклали свої матраци перед вогнем. Побажавши старому на добраніч, вони з Анною полягали спати.

Він міцно спав, тим глибоким сном, що приходить після гірської мандрівки, і прокинувся раптово, саме перед світанком, від кукурікання півня надворі. Повернувся на бік, щоб глянути, чи Анна збудилася. Матрац був складений удвоє і порожній. Анна пішла…

Віктор сказав, що в будинку не було жодного руху, а єдиним звуком було піяння півнів. Він встав, узувся, накинув пальто, підійшов до дверей і вийшов надвір.

Було холодно і тихо, як буває перед світанком. На небі блідо світилося кілька зірок. Розміщену на кілька тисяч футів нижче долину закривали хмари. Лише тут, біля вершини гори, було ясно.

Спершу Віктор не мав почуття тривоги. Досі він уже знав, що Анна може дати собі раду і ходить по горах так само впевнено, як і він, – а то й краще. Вона не ризикуватиме по-дурному і, хай там як, старий сказав їм, що сходження не становить небезпеки. Натомість Віктор образився, що вона не зачекала на нього, порушивши цим свою обіцянку – вони мали піднятися разом. І він гадки не мав, наскільки вона його випередила. Єдине, що він міг вчинити, – доганяти її так швидко, як тільки міг.

Він повернувся до кімнати, щоб забрати їхній харчовий запас на день, – Анна про це не подумала. Свій багаж вони могли забрати, спустившись і, схоже, їм доведеться попросити притулку ще на одну ніч.

Його збори мусили розбудити господаря, бо старий раптом з’явився з дальшої кімнати. Його погляд упав на порожній Аннин матрац і він майже звинувачувально пошукав очима Віктора.

– Моя дружина пішла першою, – сказав Віктор. – Я піду слідом за нею.

Старий виглядав дуже серйозним. Підійшов до відчинених дверей і стояв, дивлячись на гору за селом.

– Недобре було відпускати її, – сказав він, – ви не мали їй цього дозволити.

Віктор казав, що старий виглядав дуже занепокоєним і хитав головою, щось бурмочучи собі під ніс.

– Та все гаразд, – сказав Віктор. – Я швидко її піймаю і ми, напевне, повернемося одразу ж після полудня.

Він поклав руку старому на плече, щоб його заспокоїти.

– Дуже боюся, що буде запізно, – сказав старий. – Вона піде до них, а як буде з ними, то не повернеться.

Він ще раз вжив слово «sacerdotesse», влада «sacerdotesse», і його тривога, його занепокоєння передалися Вікторові. Тепер теж відчув страх, що гнав уперед.

– Ви хочете сказати, що на вершині Монте Веріта хтось живе? – спитав він. – Люди, що можуть на неї напасти і завдати шкоди?

Старий почав швидко говорити і в потоці слів, який він вивергав, тяжко було знайти сенс. Ні, сказав він, «sacerdotesse» її не скривдять, вони нікого не кривдять; річ у тому, що вони її заберуть, щоб вона стала однією з них. Анна піде до них, вона нічого не зуміє з собою вдіяти, така сильна їх влада. Старий казав, що двадцять, тридцять років тому його донька пішла до них: він ніколи вже її не бачив. Інші молоді жінки з села і з долини внизу були покликані «sacerdotesse». Коли покликані пішли, ніхто не зумів їх повернути. Ніхто їх знову не побачив. Ніколи, ніколи. Так було впродовж багатьох років, за часів його батька і батька його батька, і навіть ще раніше.

Нині невідомо, коли «sacerdotesse» вперше з’явилися на Монте Веріта. Жоден живий чоловік їх не бачив. Вони жили там, замкнувшись, за стінами, але, як він уперто запевняв, мали чарівну силу. «Хто каже, що це від Бога, хто – від диявола, – говорив він, а ми не знаємо, не можемо розказати. Ходять чутки, що «sacerdotesse» на Монте Веріта ніколи не старіють, завжди залишаються молодими і прекрасними, і що свою силу вони черпають від місяця. Це місяцю вони поклоняються, і сонцю».

Віктор мало що збагнув із тієї дикої розмови. Це все мусило бути легендою, марновірством.

Старий похитав головою і глянув на гірську стежку.

– Минулої ночі я побачив це в її очах. Цього я боявся. В неї були такі очі, як у тих, що їх покликали. Я бачив таке раніше. В моєї доньки, в інших.

До того часу решта членів сім’ї прокинулись і по одному зайшли до кімнати. Здавалося, вони відчули, що трапилося. Молодший чоловік, жінка, навіть діти дивилися на Віктора з тривогою і дивним співчуттям. За його словами, все довкола викликало в нього не стільки тривогу, скільки роздратування і гнів. У думках зринали коти і мітли, відьми й шістнадцяте сторіччя.

В долині повільно розходився туман, пливли хмари. Лагідне світло в небі, на сході за горами, сповістило про схід сонця. Старий сказав щось молодшому і вказав йому палицею.

– Мій син покаже вам стежку, але пройде лише частину дороги. Далі він йти не хоче.

Віктор казав, що коли він виходив, усі очі були звернуті на нього, не лише з тієї крайньої хати, а з усіх інших домівок сільця, він помічав обличчя, що дивилися з-за привідчинених віконниць і напіввідкритих дверей. Усе село було на ногах і, зворушене, пильно спостерігало за ним.

Його провідник навіть не спробував заговорити з ним. Йшов уперед, плечі опущені, очі втуплені в землю. Віктор відчував, що він пішов лише з наказу старого, його батька.

Стежка була вибоїстою і кам’янистою, у багатьох місцях розбитою і, як вважав Віктор, йшла руслом висохлого струмка, непрохідного під час дощу. Але зараз, у розпал літа, нею легко було підійматися. Після годинного підйому зелень, терен та чагарники зосталися позаду і вершина гори проколювала небо прямо над їхніми головами. Вона була розділена надвоє, наче два пальці одної руки. З глибини долини і навіть із села цього поділу не було видно, – два піки зливалися в один.

Доки вони підіймалися, зійшло сонце і тепер світило з усіх сил, коралово осяваючи південно-східний схил. Котилися великі вали м’яких хмар, закриваючи світ унизу. Вікторів провідник раптово зупинився і показав уперед, де скальний виступ, наче втятий лезом бритви, повертав на південь і тягся, скільки було видно.

– Монте Веріта, – сказав він і повторив. – Монте Веріта.

Тоді швидко повернувся і подерся назад шляхом, яким вони прийшли.

Віктор гукнув до нього, але чоловік не обізвався, навіть голови не повернув. За мить його вже не було видно. Вікторові не зосталося нічого іншого, як іти самому довкола виступу. Він сподівався, що Анна чекає його по той бік.

Йому потрібно було півгодини, щоб обійти виступ, і з кожним кроком його неспокій зростав, бо там, з південного боку, не було ніякого пологого схилу, – прямовисна гора. Невдовзі дальше просування стало неможливим.

– Тоді, – розповідав Віктор, – я пройшов через щось схоже на розколину в скелі, всього за футів триста від вершини; і побачив монастир, побудований з каменю між двома піками, простий і неприкрашений; його оточувала стрімка кам’яна стіна, нижче вона обривалася у тисячофутову прірву, а зверху не було нічого крім неба і двох піків Монте Веріта.

То це було правдою. Віктор не збожеволів. Це місце існувало. Це був не нещасний випадок. Він сидів біля газового обігрівача, в санаторії, і те, що трапилося, не було фантазією, породженою трагедією.

Тепер, розповівши мені так багато, він здавався спокійним. Напруження майже спало, руки перестали тремтіти. Більше скидався на давнього Віктора і голос його був рівним.

– Мусив мати сотні років, – сказав він через хвилину-другу. – Бог знає, скільки часу довелося висікати його з такої скелястої маківки гори, як ця. Я ніколи не бачив нічого разючішого, дикішого і, дивним чином, прекраснішого. Здавалося, він висів між горою і небом. Багато довгих вузьких щілин – для світла й повітря. Не справжніх вікон, звичних для нас. Вежа звернута на захід, а нижче прямовисна прірва. Велика стіна оточувала монастир, роблячи його неприступним, немов фортеця. Жодного входу я не помітив. Там не було жодних ознак життя. Жодного сліду бодай когось.

Я стояв, дивився на маківку, а вузькі щілини-вікна дивилися на мене. Не міг нічого зробити, окрім як чекати, доки покажеться Анна. Бо тепер, розумієш, я впевнився, що старий мав рацію, і я знав, що трапилось. Мешканці монастиря побачили Анну з отих щілинних вікон і покликали її. Зараз вона з ними, всередині. Вона мусить побачити, що я стою за стіною, і зараз вийде до мене. Отож я чекав там, увесь день…

Його слова були простими, звичайним викладом фактів. Будь-який чоловік міг би отак чекати дружину, яка під час їхньої відпустки вийшла зранку, покликана друзями. Він сів, пізніше перекусив і дивився на пасма хмар, що закривали світ унизу, розсіювалися і збиралися знову; а сонце з усією літньою силою вдаряло по незахищеній поверхні Монте Веріта, по вежі, по вузьких вікнах-щілинах, по великій довколишній стіні, з-за якої досі не вийшло жодного руху, жодного звуку.

– Я сидів там весь день, – казав Віктор, – але вона не з’являлася. Сонце палило й сліпило, тож я мусив повернутися до ущелини, якою прийшов, і сховатися. Там, лежачи в тіні виступаючих каменів, я далі міг пильнувати за вежею і вікнами-щілинами. Ми з тобою знали в минулому гірську тишу, але її не порівняти з тишею під подвійним піком Монте Веріта.

Години тяглися за годинами, а я далі чекав. Холоднішало, і, разом зі зростанням моєї тривоги, прискорився й час. Сонце швидко хилилось до заходу. Змінився колір маківки. Не було вже того сліпучого блиску. Тоді я почав панікувати. Підійшов до стіни і закричав. Обмацував руками стіни, але не було входу, нічого не було. Мій голос луною повертався до мене, знову й знову. Глянув угору – і побачив там ті ж самі сліпі щілини вікон. Я почав сумніватися в історії старого, у всьому, що він сказав. Це місце було безлюдним, там уже тисячу років ніхто не жив. Монастир був збудований дуже давно і спорожнів. Анна взагалі ніколи сюди не приходила. Вона впала, на тому вузькому виступі, де закінчилася стежина і провідник мене покинув. Вона мусила впасти у глибоченну прірву, там, де біля південного плеча гори починався хребет. Те саме трапилося з іншими жінками, які йшли цією дорогою, з донькою старого, з дівчатами з долини, всі вони упали, жодна не дійшла до маківки, тут між піками.

Цю непевність легше було б витримати, якби до голосу Віктора повернулася первісна напруженість та ознаки нервового розладу. Але це було так: він сидів у лондонському санаторії, у простій, нічим не примітній кімнаті, серед рутинних медичних баночок і пігулок на столі поруч із ним, із Вігмор-стріт долинав вуличний шум, а його голос був таким самим монотонним, як цокання годинника. Природніше було б, якби він раптом обернувся і закричав.

– Але я не зважувався повертатися, доки вона не вийшла. Я мусив далі чекати там, під стіною. Хмари наді мною згустилися й посіріли. Добре знайомі мені вечірні тіні виповзли на небо. Якусь мить маківка, стіна, вікна-щілини були золотими, а тоді сонце раптово зникло. Сутінків узагалі не було. Холодно, ніч.

Віктор розповів, що залишився біля стіни до світанку. Не спав, ходив туди-сюди, щоб зігрітися. Коли настав світанок, він геть перемерз, усе тіло стерпло, а голова паморочилась від голоду. Він мав з собою лише їхню обідню перекуску.

Здоровий глузд підказав йому, що чекати ще день було б божевіллям. Йому слід повернутися до села по харчі та воду, і, якщо це можливо, зібрати там людей для пошукової групи. Коли сонце зійшло, він змушений був покинути маківку. Все, як і раніше, огортала тиша. Тепер він упевнився, що за стіною не було нікого живого.

Він обійшов довкола гори, вийшов на стежку і, у ранковому тумані, пішов униз до села. Його зустрічали. Так, наче очікували його приходу. Старий стояв біля входу до своєї хатини, а довкола нього зібралися сусіди, переважно чоловіки й діти.

Першим Вікторовим питанням було: «Моя дружина повернулася?» Попри все, коли він спустився з вершини, до нього повернулася надія. Можливо, вона взагалі не підіймалася на гору, пішла деінде і повернулася до села якоюсь іншою дорогою. Але, коли він побачив їхні обличчя, ця надія розвіялась.

– Вона не повернеться, – сказав старий, – ми ж вам казали, що вона не повернеться. Вона пішла до них, на Монте Веріта.

Віктору вистачило розуму попрости їсти й пити, перш ніж вступати в суперечку. Йому все дали. Стояли поруч із ним, співчутливо приглядаючись. Віктор казав, що найболіснішим для нього було побачити Аннин багаж, її матрац, пляшку для води, усілякі особисті дрібнички, яких вона не взяла з собою.

Доки він їв, вони стояли поруч, чекаючи, коли він заговорить. Він усе розповів старому. Як чекав увесь день і всю ніч. Як не почув жодного звуку, не помітив ані знаку життя із вікон-щілин на маківці Монте Веріта. Час від часу старий перекладав усе, сказане Віктором, сусідам.

Коли Віктор закінчив, старий сказав:

– Усе так, як я говорив. Ваша дружина там. Вона з ними.

Нерви Віктора не витримали, він закричав:

– Як вона може бути там? Там немає нікого живого. Там мертво, там порожньо. Це місце мертве вже багато століть.

Старий нахилився вперед і поклав руку Вікторові на плече.

– Воно не мертве. Раніше багато хто так казав. Вони пішли туди й чекали, як і ви. Двадцять п’ять років тому я робив те саме. Цей чоловік, мій сусід, чекав три місяці, день за днем, ніч за ніччю, багато років тому, коли покликали його дружину. Вона ніколи не повернулася. Ніхто з покликаних на Монте Веріта не повертається.

То вона впала. Вона загинула. Ось як це було. Віктор казав це їм, наполягав, прохав, щоб вони негайно пішли з ним і шукали в горах її тіло.

Старий похитав головою, – лагідно, співчутливо.

– Колись ми вже так робили. Серед нас є дуже вмілі скелелази, що знають у горах кожен дюйм. Вони спустилися на південну сторону, аж до краю льодовика, за яким не можна жити. Там немає тіл. Наші жінки не падали. Їх там не було. Вони на Монте Веріта, у «sacerdotesse».

Все було марно. Даремно їх переконувати. Віктор знав, що мусить спуститися в долину, а, якщо не знайде допомоги там, рушити ще далі, до тієї частини краю, де його знали, де він міг би знайти провідників, які згодилися б повернутися з ним.

– Тіло моєї дружини на цій горі, – сказав він. – Я мушу його знайти. Якщо тутешні мешканці мені не допоможуть, я знайду інших.

Старий глянув через плече і сказав якесь ім’я. З групки безмовних глядачів вийшла дитина, дівчинка років дев’яти. Старий поклав руку їй на голову.

– Ця дитина, – сказав він Віктору, – бачила і розмовляла зі «sacerdotesse». Інші діти, колись давно, теж бачили їх. Вони показуються лише дітям, та й то рідко. Вона розповість вам, що бачила.

Дитина почала декламувати високим наспівним голосом, її очі були втуплені у Віктора і, як він казав, схоже, що вона стільки раз повторювала цю оповідь тим самим слухачам, аж це стало піснею, уроком, вивченим напам’ять. Говорила на патуа, Віктор не розумів жодного слова. Коли вона закінчила, старий взявся перекладати. Через звичку, він продекламував так само, як і дитина, тим самим наспівним тоном.

– Я з подружками була на Монте Веріта. Почалася буря, мої подружки втекли. Я йшла і заблудилася, і вийшла до місця, де стіна й вікна, і я плакала; я боялася. Вона вийшла зі стіни, висока й дуже гарна, а з нею ще одна, також молода й прекрасна. Вони мене втішали, а я хотіла зайти за стіну до них, коли почула спів із вежі, але вони сказали, що це заборонено. Коли мені буде тринадцять, я зможу повернутися і жити з ними. Вони були одягнені в білий одяг до колін, їхні руки й ноги були голі, волосся обтяте при самій голові. Вони були гарнішими, ніж люди цього світу. Вони відвели мене з Монте Веріта, вниз до стежки, де я могла знайти дорогу. Тоді вони мене залишили. Я розповіла все, що знала.

Закінчивши свою декламацію, старий дивився на обличчя Віктора. Віктор сказав, що віра, якою була сповнена дитяча розповідь, його приголомшила. Він вирішив, що дитина заснула, побачила сон, а потім перевела його у дійсність.

– Даруйте, – сказав він перекладачеві, але я не можу повірити дитячій розповіді. Це все фантазія.

Дівчинку покликано ще раз, щось їй наказано, вона одразу ж вибігла з дому і щезла.

– Там, на Монте Веріта, їй дали низку камінців, – сказав старий. – Батьки тримають їх під замком, від лихої пригоди. Вона пішла їх попросити, щоб показати вам.

Через кілька хвилин дитина повернулася і поклала Вікторові в долоню поясок, короткий, – щоб носити довкола тоненької талії або ж як намисто. Камені, схожі на кварц, були вирізані й оброблені вручну і щільно зчіплювались між собою завдяки видовбаним канавкам. Робота була майстерною, навіть ювелірною. Зовсім не те, що грубі селянські вироби, вирізувані для розваги довгими зимовими вечорами. Посеред тиші Віктор віддав дитині оздобу.

– Вона могла знайти це на схилі гори, – сказав він.

– Ми такого не робимо, – відповів старий, – ні люди з долини, ані навіть у тих містах, де я був. Все було так, як вона казала: це їй подарували ті, що живуть на Монте Веріта.

Віктор знав, що далі переконувати даремно. Вони були надто впертими, а їхнє марновірство було сильнішим за здоровий глузд. Він спитав, чи може залишитися в домі на ще один день і ніч.

– Можете залишатися, доки не довідаєтесь правди, – відповів старий.

Сусіди поступово розходилися, відновлювався звичайний денний лад. Наче нічого й не трапилось. Віктор вийшов знову, на цей раз до північного схилу гори. Трохи пройшовши, зрозумів, що цей схил неприступний, у всякому разі, без кваліфікованої допомоги і без спорядження. Якщо Анна пішла сюди, то на вірну смерть.

Він повернувся до села на східному схилі вже як зайшло сонце. Увійшов до вітальні і побачив, що йому наготували їжу, а його матрац лежить на долівці перед вогнищем. Був надто втомленим, щоб їсти, – упав на матрац і заснув. Назавтра встав рано, ще раз піднявся на Монте Веріта і просидів там увесь день. Чекав, пильнуючи за вікнами-щілинами, доки гаряче сонце впродовж довгих годин палило маківку, а потім опустилося на захід. Ніщо не ворухнулося, ніхто не вийшов.

Він думав про того селянина, що кілька років тому чекав три місяці, день за днем, ніч за ніччю. Віктор питав себе, наскільки вистачить його терпіння і чи дорівняється він тому селянинові силою духу.

Третього дня, коли сонце було найсильнішим, він не міг витримати спеки і сховався в ущелині, в тіні та блаженній прохолоді під виступом скелі. Змучений напруженим чеканням і відчаєм, що заполонив його повністю, Віктор заснув.

Враз він прокинувся. Стрілка годинника показувала п’яту, в ущелині похолоднішало. Він вибрався з неї і глянув на маківку, золотаву в призахідному сонці. Тоді він її побачив. Стояла під стіною, на виступі всього кілька футів у окружності, а під нею прямовисна скеля, тисячу футів чи й більше.

Вона чекала, дивлячись на нього, а він побіг до неї, скрикуючи: «Анно… Анно…» Казав, що чув своє власне ридання і думав, що серце йому розірветься.

Підійшовши ближче, він побачив, що не дотягнеться до неї. Їх розділяла глибока прірва. Вона була за дванадцять футів від нього, а він не міг її торкнутися.

– Я стояв на місці, дивлячись на неї, – казав Віктор. – Мовчав. Здавалося, – щось здушило мій голос. Відчував, як сльози течуть по моєму обличчі. Я плакав. Бачиш, я ж переконав себе, що вона померла, зірвалася й упала. А вона була там, жива. Звичайні слова не приходили. Я намагався сказати: «Що трапилось? Де ти була?» – але це було марно. Бо, дивлячись на неї, я раптом зі страшною сліпучою певністю збагнув, – усе, що казали старий і дитина, це не фантазія і не марновірство. Це правда. Хоча я нікого, крім Анни, не бачив, уся місцевість раптом ожила. Бозна скільки очей дивилися, спостерігали за мною з тих вікон-щілин. Крізь стіну я відчував їхню близькість. Це було дивно, жахливо і реально.

Голос Віктора знову напружився, руки затремтіли. Він потягся за склянкою води і жадібно випив.

– Вона була не в своєму власному одязі, – сказав він. – Мала на собі щось наче сорочку, наче туніку, довжиною по коліна, а довкола стану таку саму низку камінців, як мені показала дитина. Босоніж, руки оголені. Найбільше мене вразило те, що волосся її було коротко обстрижене, коротке, як у нас із тобою. Це її дивно змінило, вона виглядала молодше, але якось жахливо суворою. Тоді вона озвалася до мене. Говорила зовсім природно, наче нічого й не сталося:

– Вікторе, любий, я хочу, щоб ти повернувся додому. Не треба тобі більше гризтися через мене.