Текст книги "Монте Веріта"

Автор книги: Дафна дю Мор'є

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

– Ти не знаєш, коли пішли жінки й діти?

– Я так зрозумів, що за кілька днів до мого приходу. Цей чолов’яга – син старого, що тут жив, він давно помер, – такий недотепа, що ніколи нічого не знає. Що його не питаєш, дивиться як з туману. Але своє діло знає. Дасть тобі їжу, знайде постіль, а малий у нього доволі тямущий.

Віктор заплющив очі і я сподівався, що він зможе заснути. Я подумав, що знаю, чому жінки й діти пішли зі села. Це було після того, як зникла дівчина з долини. Їх попередили, що на Монте Веріта може трапитися щось лихе. Я не зважився сказати це Віктору. Хотів переконати його спуститися в долину.

Досі вже стемніло, а я зголоднів. Пройшов через якісь сінці до задньої частини дому. Там не було нікого, крім хлопчика. Я попросив у нього щось їсти й пити, він зрозумів. Приніс мені хліба, м’яса, сиру, я поїв у вітальні, а хлопець спостерігав за мною. Очі Віктора все ще були заплющені, я думав, що він спить.

– Йому покращає? – спитав хлопець. Він розмовляв не на патуа.

– Думаю, що так, – відповів я, – якщо тільки мені допоможуть перевезти його до лікаря в долині.

– Я вам допоможу, – сказав хлопець, – і двоє моїх приятелів. Мусимо йти завтра. Потім буде важче.

– Чому?

– Післязавтра сюди приходитимуть і відходитимуть. Чоловіки з долини, дуже роз’юшені, а я з приятелями приєднаюся до них.

– А що буде?

Він вагався. Глянув на мене бистрими блискучими очима.

– Не знаю, – сказав він. Вислизнув назад, до сіней.

З ліжка долинув голос Віктора.

– Що сказав хлопець? Хто прийде з долини?

– Не знаю, – недбало відповів я. – Можливо, якась експедиція. Але він запропонував допомогти перевезти тебе завтра в долину.

– Тут не буває експедицій, – сказав Віктор, – це якась помилка.

Покликав хлопця і, коли той з’явився, заговорив із ним на патуа. Хлопець почувався незручно і непевно; здавалося, що тепер він неохоче відповідає на питання. Я кілька разів чув, як вони обидва повторюють слово Монте Веріта. Невдовзі хлопець пішов до внутрішніх кімнат і залишив нас самих.

– Ти щось із цього зрозумів? – спитав Віктор.

– Ні, – відповів я.

– Мені це не подобається, – сказав він, – якось воно дивно. Я це відчував, коли лежав тут останні дні. Чоловіки потайні, незвично поводяться. Хлопчина казав мені, що в долині щось трапилося і люди там дуже розлючені. Ти що-небудь про це чув?

Я не знав, що сказати. Він пильно стежив за мною.

– Господар заїзду був не надто привітним, – сказав я, – але він відраджував мені йти на Монте Веріта.

– Називав якісь причини?

– Ніяких особливих причин. Просто сказав, що може бути небезпечно.

Віктор мовчав. Я відчував, що він обдумує мої слова.

– Щезла якась жінка з долини? – спитав він.

Не було сенсу брехати.

– Я щось чув про зниклу дівчину, – сказав я йому, – але не знаю, чи це правда.

– Мусить бути правдою. Он воно що.

Він довго нічого не казав, а я не міг бачити його обличчя, – воно було в тіні. Кімната була освітлена лише однією неяскравою лампою.

– Тобі доведеться зійти завтра на гору й попередити Анну на Монте Веріта, – сказав він урешті.

Думаю, що я цього чекав. Я запитав його, як це зробити.

– Можу накидати тобі дорогу, – відповів він, – ти не заблукаєш. Треба йти прямо висохлим руслом потічка, весь час тримаючи на південь. Дощі ще не зробили його непрохідним. Якщо вийдеш до світанку, матимеш весь день.

– А що робити, коли дійду?

– Залиш там листа, як і я, а тоді відійди. Вони не заберуть листа, доки ти там будеш. Я розповім Анні, що я тут хворий і що ти раптово з’явився через двадцять літ. Знаєш, доки ти розмовляв із хлопчиною, я подумав, що це немов чудо. Маю дивне почуття, наче це Анна тебе сюди привела.

Його очі сяяли давньою хлоп’ячою вірою, яку я пам’ятав.

– Можливо, – сказав я. – Або Анна, або ж те, що ти звик називати моєю гірською лихоманкою

– А хіба це не одне й те ж?

Ми глянули один на одного в тиші цієї маленької темної кімнати, а тоді я повернувся, покликав хлопчину і попросив принести мені постіль та подушку. Я мав ночувати на долівці біля ліжка Віктора.

Вночі він був неспокійним і важко дихав. Кілька разів я вставав і давав йому ще аспірину й води. Він дуже пітнів, а я не знав, добре це чи погано. Ніч видалася мені безконечною, я майже не спав. Ми обидва прокинулися, коли темрява щойно почала бліднути.

– Мусиш вийти негайно, – сказав він, і, підійшовши до нього, я помітив, що його шкіра вкрита холодним потом. Я не сумнівався, що йому погіршало і він дуже ослаблений.

– Скажи Анні, – промовив він, – що, коли прийдуть люди з долини, їй та іншим загрожуватиме велика небезпека. Я в цьому певен.

– Я все це напишу, – відповів я.

– Вона знає, як сильно я її кохаю. Я завжди пишу це в моїх листах, але ти міг би сказати їй ще раз. Почекай в ущелині. Тобі можливо, доведеться чекати дві-три години чи трохи довше. Тоді повернися до стіни і шукай відповідь на кам’яній плитці. Вона там буде.

Я торкнувся його холодної руки і вийшов на морозне вранішнє повітря. Тоді, оглянувшись довкола, відчув перший острах. Все довкола було в хмарах. Вони клубилися не лише піді мною, закриваючи доріжку з долини, якою я прийшов увечері, але і в цьому безмовному селі, сповиваючи туманом дахи хатин, і вище мене, там, де крізь чагарник бігла стежка, що зникала на гірському схилі.

Хмари м’яко й лагідно торкалися мого обличчя і пливли повз мене, не розсіюючись, не прояснюючись. Вологі краплі покрили моє волосся, руки, я відчував їх на язику. Дивився на дорогу і, в напівтемряві, вагався, що робити. Усі старі інстинкти самозбереження підказували мені повернутися. Згідно з усім моїм колишнім гірським досвідом, виходити в таку головоломну походу було безумством. Але залишатися там, у селі, і бачити втуплені в мене очі Віктора, благальні, терплячі, – це було понад мої сили. Він помирав, ми обидва це знали. А я ніс у нагрудній кишені його останній лист до дружини.

Я повернувся обличчям на південь, а хмари усе ще пливли повз мене, повільно, неухильно, опускаючись із вершини Монте Веріта.

Я почав сходження…

***

Віктор запевнив мене, що я повинен дістатися вершини за дві години. Чи й менше – а сонце, підіймаючись, буде в мене за спиною. Ще у мене був дороговказ, грубий ескіз карти, накиданий Віктором.

Але вже через годину після виходу з села я зрозумів свою помилку. Сьогодні я сонця взагалі не побачу. Попри мене повзли хмари, на моєму обличчі осідав липкий і холодний туман. Вони сховали звивисте русло потоку, яким я підіймався ще п’ять хвилин тому, а в ньому били гірські джерела, викидаючи грудки землі та каміння.

З часом поверхня змінилася; звільнившись від потреби переступати коріння та оминати чагарники, я йшов по голому камені. Було вже пополудні. Я не встиг. Ще гірше – я заблукав. Обернувся, але не міг знайти русла потоку, яке привело мене аж сюди. Підійшов до іншого, але воно вело на північний схід і було вже розмите осінньою погодою; потік води стрімко спливав униз по схилі гори. Один хибний крок – і цей потік підхопив би мене, розбиваючи мої руки, учеплені за каміння.

Моя вчорашня радість щезла. Те, що тепер мною володіло, було не піднесенням гірської лихоманки, а так само добре мені знайомим почуттям страху. В минулому мені уже не раз траплялися подібні хмари. Ніщо не робить людину такою безпорадною, як неможливість розпізнати шлях, яким вона йде і яким може спуститися. Але тоді, у ті дні мандрів та засвоєння науки альпінізму, я був молодим. Тепер я був середнього віку міщухом, сам-один на горі, на яку раніше не підіймався, і мені було страшно.

Я сів на латці трави під великим каменем, далеко від пропливаючої хмари, з’їв свій ланч – залишки сандвічів, які мені запакували у заїзді в долині, – та став чекати. Потім, усе ще чекаючи, встав і потупав, щоб зігрітися. Хоча повітря не було ще пронизливим, але просочувався холод, вологий студений холод, який завжди приходить разом із хмарами.

Зосталася ще одна, остання надія, – що з настанням темряви і зниженням температури хмара підніметься. Я згадав, що місяць буде уповні, – багато очок для мене, бо в такий час хмари рідко затримуються, а зазвичай розриваються і розсіюються. Отож я радо вітав би наплив до атмосфери різкого холоду. Повітря помітно очистилось і, дивлячись на південь, звідки увесь день мандрували хмари, я міг бачити на десять футів уперед. Шар хмар піді мною був усе ще таким самим густим. Стіна непроникного туману приховувала спуск. Я чекав далі. Наді мною, на тому ж півдні, видимість збільшилася з десяти до п’ятнадцяти футів, потім з п’ятнадцяти до двадцяти. Хмара не була вже хмарою, а лише парою, тонкою, зникаючою, і раптом увесь обрис гори чітко проступив у полі зору, щоправда, не вершина, а великий виступ, що хилився на південь, а за ним – перший побачений мною того дня проблиск неба.

Я знову глянув на годинник. Була за чверть шоста. На Монте Веріта спадала ніч.

Ще раз наповзла імла, затінюючи побачений мною ясний клаптик неба, а потім вона відпливла і знову з’явилося небо. Я покинув схованку, де пробув увесь день. Вдруге переді мною постала необхідність приймати рішення. Підійматися чи спускатися. Дорога наді мною була ясною. Я бачив виступ гори, описаний Віктором. Міг навіть побачити гребінь-хребет, що тягся вздовж нього на південь, – це був той шлях, яким я мав би пройти дванадцять годин тому. Через дві-три години зійде місяць і буде достатньо світло, щоб я зміг вийти на маківку Монте Веріта. Я глянув на схід, на спуск. Там усе було покрите тією самою стіною хмар. Доки хмара не розсіється, я змушений буду залишатися в тому ж стані, що і вдень, – не розрізняючи напрямку, безпорадний при видимості не більше трьох футів.

Я вирішив йти далі і піднятися на вершину гори, принісши туди свого листа.

Тепер, коли хмара була піді мною, я піднісся духом. Вивчив грубу карту, нарисовану Віктором, і рушив у напрямку південного виступу. Я був голодним і багато віддав би, щоб повернути з’їдені опівдні сандвічі. В мене залишився лише один рогалик. А ще пачка сигарет. Палити на вітрі було недобре, але, принаймні, це перебивало голод.

Тепер я міг бачити два піки, чіткі й виразні на тлі неба. Коли я дивився на них, мене знову охопило хвилювання, – знав, що коли обійду виступ і дійду до південного боку гори, мушу досягти кінця своєї подорожі.

Почав підійматися і помітив, як звузився гребінь і як покрутішала скеля, – вона ставала майже прямовисною в міру того, як південний схил відкривався зору, а потім із імли на сході просто над моїм плечем піднялось велике місячне обличчя. Це видовище викликало в мене нове відчуття ізоляції. Це було так, наче я сам-один йшов по земному обводі, а наді мною і піді мною був Усесвіт. Ніхто, крім мене, не ступав порожнім диском, і він у цілковитій темряві рухався своєю орбітою крізь космос.

Коли місяць піднявся, людина, що піднімалася разом із ним, зменшилася до непомітності. Я більше не був окремою особою. Оболонка, в якій містилась моя сутність, без жодних почуттів рухалась уперед, ведена до вершини гори якоюсь безіменною силою, що, видно, походила від місяця і переміщала мене, як воду під час припливів і відпливів. Не гірська лихоманка пульсувала в моїй крові, а гірська магія. Не нервова енергія вела мене, а притягання повні місяця.

Скеля звужувалася і зімкнулася над моєю головою, утворюючи арку, ущелину, отож мені довелося зігнутися і намацувати дорогу; тоді я вийшов із темряви на світло і переді мною постали сріблясто-білі близнята піки та скельна маківка Монте Веріта.

Вперше в житті я бачив чисту, без домішок красу. Забув свою місію, тривогу за Віктора, мій власний страх перед хмарою, який сковував мене впродовж усього дня. Це справді було кінцем мандрівки. Час не мав значення. Я не думав про нього. Стояв і дивився на маківку гори під місяцем.

Не знаю, як довго я так простояв, і не пам’ятаю, коли змінилися вежа й стіни, а на них раптом з’явилися постаті, яких не було раніше. Вони стояли одна за одною на стінах, вирисувані на тлі неба, можливо, це були кам’яні зображання, вирізьблені з самої скелі, такі застиглі вони були, такі нерухомі.

Я був надто далеко, щоб роздивитись їхні обличчя чи бодай обриси. Одна стояла окремо, на відкритій вежі; ця єдина постать була закрита, в одязі, що сповивав її з голови до ніг. Раптом мені спали на думку старі оповіді про давні дні, друїдів, заклання, жертвоприношення. Ці люди поклонялися місяцю, а місяць був уповні. Якусь жертву збиралися скинути вниз у прірву, а я був свідком ритуалу.

У своєму житті я знав страх, але ніколи – жах. Тепер він повністю опанував мною. Я опустився навколішки, в тіні ущелини, бо вони помітили б, що я стояв там на місячній доріжці. Бачив, як вони здіймають руки над головами, і от від них долинуло повільне наспівування, спершу низьке й невиразне, а потім усе повніше, все голосніше, аж доки не зламало дотеперішню глибоку тишу. Звуки, луною відбиті від скелі, здіймалися вгору, в повітря, і я бачив, що всі вони, як одна, повернулись до повного місяця. Це було не заклання. Не жертвоприношення. Це була їхня пісня-славень.

Я ховався в тіні, повний невідання й сорому, як той, що випадково натрапив на святе місце, чуже його знанням, а спів тим часом звучав у моїх вухах, неземний, лячний, але прекрасний настільки, що годі витримати. Я стис руки над головою, заплющив очі і низько схилився, доки чоло моє не торкнулося землі.

Потім великий гімн-славень почав повільно, дуже повільно слабнути. Понижчав, став наспівуванням, зітханням. Стишився і помер. На Монте Веріта повернулася тиша.

Проте я так і не насмілився ворухнутися. Далі закривав руками голову, схиливши обличчя до землі. Не соромився свого жаху. Я загубився між двома світами. Мій власний відійшов, а до їхнього я не належав. Прагнув заховатися у притулку між пропливаючих хмар.

Я чекав, усе ще стоячи навколішках. Потім крадькома ледь-ледь підняв голову і глянув у бік маківки. Стіни й башти були порожніми. Фігури зникли. Темна хмара з рваними краями сховала місяць.

Я чекав, доки хмара, що закрила обличчя місяця, не розсіялася. Тоді набрався відваги й намацав листи у кишені. Не знаю, що написав Віктор, але мій власний був таким:

Люба Анно,

Якась дивна гра долі привела мене в село на Монте Веріта. Я знайшов там Віктора. Він безнадійно хворий, і я думаю, що він помирає. Якщо Ви хочете відправити йому звістку, залиште її під стіною. Я віднесу її до нього. Мушу вас попередити, що я вважаю – Ваша громада в небезпеці. Люди з долини перелякані та розлючені, бо одна з їхніх жінок зникла. Вони, ймовірно, прийдуть до Монте Веріта і загрожуватимуть їй.

Прощаючись, хочу сказати, що Віктор ніколи не переставав вас любити і думати про Вас.

І мій підпис внизу сторінки.

Я рушив до стіни. Наблизившись, побачив вікна-щілини, які мені описував Віктор. До мене прийшло усвідомлення, що за кожним із них за мною можуть пильнувати очі, за кожним вузьким отвором на мене може чекати якась фігура.

Я нахилився і поклав листи на землю під стіною. Щойно я це зробив, стіна переді мною раптово відхилилася назад і відкрилася. Із зіяючої щілини простяглися руки та схопили мене. Вони кинули мене на землю і зімкнулися на моєму горлі. Останнє, що я почув, перш ніж зомліти, був хлоп’ячий сміх.

***

Я прокинувся зі зусиллям, немов викинутий в реальність із великої глибокої дрімоти, з усвідомленням, що я в цю мить не сам. Хтось був поруч зі мною та стояв на колінах, дивлячись на мене сплячого.

Я сів і оглянувся довкола, моє тіло змерзло й заніміло. Був у келії футів у десять завдовжки, примарно бліде денне світло просочувалось крізь вузьку щілину в кам’яній стіні. Глянув на годинник. Стрілки показували за чверть п’яту. Я мусив пролежати непритомним трохи більше чотирьох годин, а світло було несправжнім, як буває перед сходом сонця.

Щойно я отямився, першим моїм почуттям був гнів. Мене обдурили. Люди в селі під Монте Веріта обманули мене – і Віктора теж. Грубі руки, що мене схопили, і хлоп’ячий сміх, – це все належало селянам. Той чоловік і його син обігнали мене на гірській стежці та сховалися в засідці, чекаючи мене. Знали хід крізь стіну. Вони багато років дурили Віктора, а тепер думали й мене обдурити. Бозна-чого. Їхнім мотивом не могло бути пограбування. Ми обидва не мали нічого, крім одягу, що на нас. Келія, в яку вони мене затягли, була цілком порожньою. Жодних ознак людського житла – навіть дошки, на яку можна б лягти. Дивно, що вони мене не зв’язали. В камері не було жодних дверей. Вхід був відкритим – довга щілина, як і вікна, але не досить широка, щоб крізь нього протислася звичайна людина.

Я сидів, чекаючи, коли з’явиться денне світло, а ще коли до моїх плечей, рук і ніг повернеться чуття. Обережність підказувала, що так розумніше. Якби я зараз зважився вибратися крізь отвір, то міг би при цьому тьмяному світлі спіткнутися і впасти або ж заблукати в лабіринті галерей і сходів.

Разом із денним світлом наростав мій гнів, але заодно й відчай. Понад усе на світі мені хотілося дорватися до того чолов’яги і його сина, вилаяти їх обох, боротися з ними, якщо це необхідно, – вдруге вони б мене не звалили з ніг підступом. Але що, коли вони пішли, залишивши мене тут без можливості виходу? Коли припустити, що це їх трюк, пастка на чужинців, і вони влаштовували таке безліч разів, отой старий перед ними, а інші ще раніше, а ще заманювали жінок із долини і покидали їх серед цих стін на поталу голоду і смерті? Моє занепокоєння переросте в паніку, якщо я загадуватиму надто далеко наперед. Щоб заспокоїтися, я намацав у кишені портсигар. Перші ж кілька затяжок привели мене до тями. Запах і смак диму належали знаному мені світові.

І тоді я побачив фрески. Світло, що поступово сильнішало, виявило їх мені. Вони покривали стіни келії, а навіть частину стелі. Не примітивне малювання темних селян чи шкрябанина ревних богомазів. Ці фрески були повні життя та запалу, кольору й сили, не знаю, наскільки історичними вони були, але всі мали спільний мотив – поклоніння місяцю. Деякі постаті опустилися навколішки, інші стояли, а всі простягали руки до місяця уповні, зображеного на стелі. Проте якимсь дивним чином намальовані з разючою майстерністю очі молільників спрямовані були не вгору до місяця, а на мене. Я палив сигарету, дивлячись убік, але весь час, в міру того, як світлішало, відчував на собі їхні очі. Наче я знову стояв за стінами, знаючи про мовчазних спостерігачів за вікнами-щілинами.

Я встав, розтоптав недопалок і вирішив – усе, що завгодно, краще, ніж залишатися там у келії з цими постатями на розмальованій стіні. Рушив до виходу і, щойно це зробивши, знову почув сміх. Цього разу м’якший, наче приглушений, але так само глузливий і юнацький. Цей клятий хлопчисько…

Я втиснувся у прохід, гучно його лаючи. Хлопець міг мати при собі ножа, але мені це було байдуже. Він стояв там, притиснувшись до стіни і чекаючи мене. Я побачив блиск його очей і коротко обтяте волосся. Вдарив його по обличчю, але схибив. Я чув його сміх, коли він відхилився вбік. Через хвилину він уже був не сам, позаду з’явився ще один, а там і третій. Вони накинулися на мене і звалили на землю, наче я зовсім не мав сил. Перший став навколішки, притиснувши мені груди коліном, схопивши руками за горлянку та посміхаючись до мене.

Я лежав, борючись за кожен подих, і він послабив хватку. Усі троє дивилися на мене з такою самою глузливою посмішкою на устах. Я зрозумів, що жоден із них не був ні хлопчиком із села, ні його батьком. Їхні обличчя були не такі, як у селян чи мешканців долини: нагадували фрески на стіні.

Їхні очі з тяжкими повіками, скісні, безжалісні, були схожі на очі, що я їх бачив колись давно на єгипетській гробниці, на вазі, давно засипаній та забутій під пилом та уламками похованого міста. Вони були одягнені в туніки завдовжки до колін, мали оголені руки й ноги, а волосся коротко, при самій голові обтяте, – їм була притаманна дивна сувора краса і диявольська грація. Я спробував відірватися від землі, але той, що тримав руку в мене на горлі, знову мене притис. Я знав, що мені не змагатися з ним та його спільниками, і вони скинуть мене зі стін униз у прірву під Монте Веріта, якщо їм цього захочеться. Отож, це кінець. Лише питання часу. А Віктор помре сам, у хатині на схилі гори.

– Ну давайте, – сказав я, – покінчіть із цим, – скоряючись, не опираючись більше. Я знову чекав вибуху глузливого юного сміху і того, що вони вхоплять моє тіло своїми руками і по-дикунськи викинуть мене крізь щілину вікна назустріч темряві та смерті. Я заплющив очі і, напруживши нерви, приготувався до найжахітнішого. Нічого не сталося. Я відчув, як хлопчик торкнувся моїх губ. Розплющив очі, а він усе ще посміхався. Тримав у руці горнятко молока і безмовно запрошував мене випити. Я похитав головою, але підійшли його товариші, стали позаду мене навколішки, підтримуючи мене за плечі. Я почав пити, незграбно, з вдячністю, як дитина. Доки вони тримали мене так, відійшли страх і жах, і здавалося, що з їхніх рук до мене переходить сила, не лише до моїх рук, а до мене всього.

Коли я закінчив пити, перший забрав у мене горнятко, поставив його на землю і поклав обидві руки мені на серце, його пальці притислися, – і до мене прийшло почуття, якого я ніколи в житті не знав. Наче на мене зійшли Божий мир, спокій та сила, і дотиком рук зняли з мене усі тривоги й страхи, усю втому й жахіття минулої ночі; мої спогади про хмари й туман на горі і Віктора, що помирає на своєму самотньому ліжку, стали раптом цілком неістотними. Зменшилися, змізерніли порівняно з тим почуттям сили й краси, яке я пізнав тої миті. Якщо Віктор помре, то це не матиме значення. Його тіло стане оболонкою, що лежатиме у селянській хаті, а його серце битиметься тут, як б’ється моє, а невдовзі душа його теж прилине до нас.

Кажу «до нас», бо, коли я лежав у цій тісній келії, мені здалося, що вони прийняли мене і я став одним із них. Такого – думав я, досі вражений, спантеличений, щасливий, – такого я сподівався від смерті. Заперечення усякого болю, усякого лиха, коли центром життя стає не хитромудрий мозок, а серце.

Хлопчина, усе ще посміхаючись, забрав руки, але відчуття сили й потуги зосталося зі мною. Він підвівся, я теж, і пройшов слідом на ним та двома іншими крізь отвір у стіні келії. Не було там ні звивистих коридорів, як у вулику, ні темних галерей, а великий відкритий двір, до якого виходили всі келії. Четверта сторона двору вела до здвоєних піків Монте Веріта. Вони, покриті шапкою криги, прекрасні, ловили в цю мить рожеве сяйво сонячного світанку. Вирізані в кризі сходинки вели до вершини і тепер я знав причину тиші за стінами та на подвір’ї обителі, бо от усі вони стояли, вишикувавшись на сходах, одягнені в однакові туніки, з оголеними руками і ногами, з гірляндою-пояском довкола талії і коротко, при самій голові обтятим волоссям.

Ми пройшли через подвір’я і піднялися до них по сходинках. Жодного звуку, вони не розмовляли ні зі мною, ні одне з одним, але посміхалися, як ті троє перших; і їхня посмішка не була такою, до яких звикли ми в нашому світі – ні ввічливою, ні лагідною, а дивно радісною, так наче змішалися разом мудрість, тріумф і пристрасть. Вони не мали віку, не мали статі, не були ні чоловіками, ні жінками, ні молодими, ні старими, та краса їхніх облич і тіл хвилювала й захоплювала більше, ніж усе, раніше мною бачене чи знане, і я пристрасно зажадав стати одним із них, бути одягненим так само, як вони, любити так, як мусили любити вони, сміятися, молитися і мовчати.

Я глянув униз, на свою куртку, сорочку, альпійські бриджі, товсті шкарпетки та взуття, – і раптом відчув до них ненависть і огиду. Вони були схожі на саван небіжчика. Я поквапом зірвав їх та, щоб швидше позбутися, жбурнув через плече вниз на подвір’я, – і голий постав перед сонцем. Не відчував ні збентеження, ні сорому. Мені було цілковито байдуже, як я виглядав. Знав лише те, що хочу якомога швидше позбутися усіх атрибутів світу, а мій одяг наче символізував, ким я був колись.

Ми піднялися сходами, досягли вершини і весь світ, здавалося, лежав перед нами, вільний від хмар і туману, нижчі вершини тяглися у безкінечну безвість, а далеко внизу лежали недосяжні для нас долини, імлисті, зелені, тихі, і потоки, і маленькі сонні міста. Потім, відвернувшись від світу внизу, я побачив, що двійнята-піки Монте Веріта були розділені великою тріщиною, вузькою, але непрохідною, і, стоячи на вершині та дивлячись униз, я з подивом і благоговінням зрозумів, що мій зір не може сягнути глибин тієї розколини. Крижані блакитні стіни ущелини рівно і прямовисно спадали у бездонну прірву, назавжди сховану в серці гори. Сонце, яке підіймалося, щоб ополудні скупати піки, ніколи не торкалося глибин цієї розколини, не сягали туди й промені повні місяця. І здалося мені, що ущелина між піками формою нагадувала чашу, яку тримали дві руки.

Якась постать стояла там, на краю прірви, з ніг до голови одягнена в біле, і, хоча я не міг бачити її рис, закритих вилогою білого плаща, цей високий рівний стан, закинута голова, зведені руки змусили моє серце шалено закалатати.

Я знав, що це Анна. Я знав, що ніхто інший не міг так стояти. Забув Віктора, забув свою місію, забув час, простір і всі роки, що розділили нас. Пам’ятав лише притишеність її присутності, красу її обличчя і тихий голос, що казав: «Врешті-решт, ми обоє шукаємо того самого». Я знав, що завжди кохав її, і хоча вона зустріла Віктора першим, вибрала його і побралася з ним, ці в’язі й шлюбна церемонія нічого не значили для нас обох. Наші душі зустрілися, торкнулися і збагнули одна одну з першої ж миті, коли Віктор познайомив нас у своєму клубі і цей дивний, незбагненний союз сердець, здолавши усі бар’єри і перепони, назавжди зберіг нашу близькість, попри мовчання, порожнечу і довгі роки розлуки.

Я помилився з самого початку, дозволивши їй самій шукати свою гору. Якби я пішов із ними, з нею і Віктором, тоді давно, коли вони запрошували мене в Домі Карт, інтуїція підказала б мені, що в неї на думці, і її зачарованість передалася б і мені. Я б не спав у хатині, як Віктор, я б прокинувся і пішов із нею, і всі ті роки, що їх я змарнував, викинув на вітер, згайнував, були б нашими, Анниними й моїми, спільними роками тут на горі, далеко від світу.

Я ще раз оглянувся довкола, на обличчя тих, що стояли поруч зі мною, і неясно здогадався, з якимсь близьким до голоду болем, що вони пізнали такий екстаз любові, якого я не знав ніколи. Їх мовчання – не обітниця, не приреченість до темряви, а мир, дарований їм горою, гармонійне злиття їхніх душ. Мова непотрібна, якщо посмішки й погляди передають думки і звістки; а тим часом ніхто ніколи не стримує радісний щирий сміх. Це не був закритий орден, понурий, могильний, ворожий усьому тому, що інстинкт дає серцю. Тут Життя було повним, гомінким, інтенсивним, сонячний жар просочувався у вени, стаючи частиною потоку крові, частиною живої плоті, а морозне повітря, зливаючись із прямим сонячним промінням, очищало тіло й легені, даруючи їм силу й енергію, – силу, яку я відчув, коли пальці торкнулися мого серця.

Впродовж такого короткого часу змінилися всі мої цінності, і здавалося, що того мене, який сходив на гору крізь туман, наляканого, стривоженого, трохи сердитого, – таким я був зовсім недавно, – більше не існувало. Голова моя посивіла, вік був старшим середнього, якби світ міг мене зараз побачити, то визнав би безумцем, посміховиськом, дурнем, а я стояв разом із ними оголений на Монте Веріта і простягав руки до сонця. Воно саме піднялося на небі та світило на нас, піхурі на моїй обпеченій шкірі боліли, але цей біль був водночас задоволенням, і жар проходив крізь моє серце і мої долоні.

Очі мої впилися в Анну, я так сильно кохав її, що сам почув свій крик: «Анно, Анно…» Вона знала, що я там, бо здійняла руку вітальним жестом. Ніхто з них не звернув на це уваги, ніхто цим не перейнявся. Вони сміялися разом зі мною, вони розуміли.

Тоді з-поміж нас вийшла дівчина, повільно пішла вперед. Мала на собі просту сільську сукню, панчохи й черевики, а волосся розпустила по плечах. Я думав, що вона склала долоні, наче для молитви, але це було не так – тримала їх біля грудей, пальцями торкаючись серця.

Вона підійшла до краю розколини, де стояла Анна. Минулої ночі, під місяцем, мене, напевне, охопив би страх, але не зараз. Я був прийнятий. Був одним із них. В одну мить, у своєму часопросторі над нами, промінь сонця торкнувся краю розколини, а синій лід засвітився. Ми одностайно впали на коліна, наші обличчя звернулися до сонця і я почув гімн-славень.

«Отак, – подумав я, – люди молилися на початку часів, так вони молитимуться наприкінці світу. Немає тут ні кредо, ні спасителя, ні божества. Тільки сонце, яке дає нам світло й життя. Ось як воно було завше, споконвіку».

Сонячний промінь піднявся і помчав далі, і тоді дівчина, вставши, зняла свої черевики, панчохи й сукню, а Анна, з ножем у руках, обтяла їй волосся, вкоротивши його вище вух. Дівчина стояла перед нею, з руками на серці.

«Тепер вона вільна, – подумав я. – Ніколи не повернеться в долину. Батьки оплачуть її, наречений теж, і ніколи вони не довідаються, що вона знайшла тут, на Монте Веріта. В долині чекав би її весільний бенкет, святкування з танцями, а потім збудження короткого роману перетворилося б на одноманітне сімейне життя, домашні клопоти, турботу про дітей, неспокій, роздратування, хвороби, гризоти, щоденну рутину старіння. Тепер вона вільна від цього. Тут не гасне жодне почуття. Любов і краса не помирають і не зникають. Життя суворе, бо Природа сувора й не знає милосердя; але саме цього вона прагнула в долині, заради цього вона прийшла. Тут вона знатиме усе, чого не знала раніше і чого не зазнала б, коли б зосталася у світі внизу. Пристрасть, радість і сміх, тепло сонця, притягання місяця, любов без неспокою, сон без пробудження від мрій. Саме тому вони це ненавидять, в долині, саме тому вони бояться Монте Веріта. Бо тут, на вершині, є те, чого вони ніколи не мали й не матимуть, – і це робить їх злими, заздрісними та нещасливими».

Тоді Анна повернулася, і дівчина, що відкинула свою стать, своє минуле і свою сільську одіж, пішла вслід за нею, босоніж, голорука, коротковолоса, як інші, вона променіла, посміхаючись, і я знав, що для неї геть-усе земне вже ніколи нічого не значитиме.

Вони зійшли на подвір’я, залишивши мене самотою на вершині, а я відчув себе ізгоєм перед небесною брамою. Моя коротка мить прийшла і проминула. Вони належали цьому світу, а я ні. Я був чужинцем із нижнього світу.

Я знову одягнувся, мимоволі повернувшись до розсудливості, згадав Віктора, свою місію, і теж пішов сходинками на подвір’я. Звівши очі, побачив, що Анна чекає мене у вежі нагорі.