Текст книги "Кім Джійон, 1982 року народження"

Автор книги: Чо Намджу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Уже давно минули ті часи, коли батьки вважали, що дочкам не обов’язково здобувати освіту чи що їм не потрібно вчитися стільки ж, скільки хлопцям. Тепер дівчата нарівні з хлопцями одягали шкільну форму, брали ранці і йшли до школи, задумувалися над своєю кар’єрою, мали мету і намагалися скласти план досягнення своїх цілей. Це був період, коли у суспільстві у весь голос заговорили про те, що жінки у всьому рівні з чоловіками, і можуть усе, ба навіть більше. У 1999 році, коли Кім Инйон виповнилось двадцять, в уряді прийняли закон, який забороняв дискримінацію за статевою ознакою, а у 2001 році, коли двадцять виповнилось уже Кім Джійон, було створено Міністерство з питань гендерної рівності та сім’ї. Проте і далі ярлик «жінка» часто ставав якорем, який тягнув жінок на кар’єрне дно, зв’язував їм руки і ноги та не давав рухатися вперед.

– І взагалі, я не знаю, чи вийду колись заміж і чи буду народжувати дітей. Може, я взагалі помру молодою. Чому тоді я повинна відмовлятися від своїх мрій заради майбутнього, яке, можливо, ніколи й не настане? – відрізала матері Инйон.

Мама глянула на карту світу, що висіла на стіні у кімнаті доньок. Краї карти були геть протерті, і де-не-де на ній виднілися наклейки у формі сердечок зеленого та синього кольору. Мати знала, що означають ці позначки. Колись Кім Инйон запропонувала молодшій сестрі відмічати на карті країни, які вони хотіли відвідати, і заради цього пожертвувала наклейками, які купила для того, щоб прикрасити свій щоденник. Джійон обирала країни, якій були їй добре знайомі, адже завжди були на вустах – США, Японія, Китай, а Инйон позначала країни Північної Європи – Данію, Швецію, Фінляндію. Коли її питали, чому вона обрала саме ці країни, Инйон, не задумуючись, відповідала: «Бо там буде мало корейців».

– Доцю, твоя правда, – сказала мама. – Ти мене вибач, що я затіяла цю розмову. Успіху тобі в підготовці до творчого конкурсу!

– Мам, – мовила Инйон, коли мати уже обернулася, щоб вийти з кімнати, – скажи чесно, ти мені пропонуєш вступити у педінститут тому, що там нижча вартість навчання? Чи тому, що професія вчителя надійна? Чи через те, що це єдиний варіант, який дає змогу влаштуватися на роботу одразу після випуску і почати заробляти гроші? Я знаю, що у тата зараз проблеми з роботою, та, крім мене, у вас ще двоє дітей...

– Так, у цьому є частка правди, але я й справді вважаю, що професія вчителя з багатьох причин є дуже хорошою і перспективною. Але хай там що, твої аргументи мають сенс, тому я згодна з тобою.

Мама постаралася відповісти чесно, тому Инйон було нічого додати.

Кім Инйон почала цікавитися інформацією, пов’язаною з викладанням у молодшій школі, декілька разів сходила на консультацію до кар’єрного радника у їхній школі, та навіть особисто з’їздила в один із педагогічних інститутів за межами Сеула, звідки привезла зразок заяви на вступ. Але тепер уже мати була проти варіанту з педінститутом. Вона як ніхто розуміла, що таке – пожертвувати всім і відмовитися від своїх мрій заради сім’ї, адже у свій час їй довелося це пережити. Уже давно мати перестала спілкуватися зі своїми братами. Необдумана жертва, яку батьки змусили її принести багато років тому на благо братів, назавжди вселила в серці О Місук розчарування та жаль за втраченими можливостями, і врешті-решт ці гіркі почуття, які постійно терзали душу Місук, зруйнували стосунки всередині сім’ї.

Инйон наполягала, що річ не в сім’ї, а в тому, що, загорівшись ідеєю стати телевізійним продюсером, вона не розібралася як слід, що це означає і яку роботу їй потрібно буде виконувати. І що, подумавши, вона зрозуміла, що їй і в дитинстві подобалось читати книги сестрі та брату, допомагати їм робити уроки і займатися з ними рукоділлям, а отже, працювати вчителем їй точно сподобається більше, ніж телевізійним продюсером:

– Мам, ну ти ж сама казала, що це чудова професія. Закінчуєш рано, є канікули, це надійна і стабільна робота. Та ще я навчатиму чомусь новому ще зовсім зелених малих! Це ж так круто! Хоча, звісно, доведеться і багато кричати, та все ж.

Кім Инйон таки подала документи у той педінститут, у який їздила. Її прийняли і дали місце в гуртожитку. Мама спакувала речі, потрібні для життя в гуртожитку, і дала на прощання декілька корисних порад, які двадцятилітня Инйон, сповнена радісного збудження в очікуванні чогось нового, пропустила мимо вух. Провівши доньку, О Місук повернулася додому і гірко заплакала, похиливши голову на тепер уже пустий стіл Инйон: «Вона ж іще дитина, я не повинна була відпускати її саму так далеко. Я повинна була змусити її піти саме туди, куди вона хотіла, а тепер вона повторить мою долю». Важко було сказати, кого саме жаліє О Місук: чи свою доньку, чи себе.

– Мамусю, не плач, Инйон і справді хотіла вчитися у педагогічному. Вона навіть спати лягала обійнявшись із брошурами педінституту, ось, глянь, Инйон так їх затерла, що вони навіть купи не тримаються, – втішала маму Джійон.

Кинувши поглядом на стос потріпаних університетських брошур, на які показувала Джійон, мати нарешті заспокоїлася:

– Ти ба, і справді не тримаються.

– Мамо, ти 20 років ростила Инйон, невже ти сама не розумієш, що з її характером заставити Инйон робити те, що їй не подобається, просто нереально? Вона вступила у педагогічний тому, що справді цього хотіла, ти тут ні до чого. Тому не засмучуйся даремно.

Мати заспокоїлася і з кімнати виходила, повністю скинувши тягар, який несла в душі усі ці дні. Кім Джійон лишилася сидіти одна. Кімната здавалася дещо пустою і незвичною без сестри, але відчуття радості уже починало поступово наповнювати і розпирати її зсередини. Здавалося, ще трішки – і Джійон злетить, немов повітряна кулька. У неї нарешті буде власна кімната! Так, перше, що потрібно зробити – позбутися столу сестри і поставити натомість повноцінне ліжко. Як вона мріяла, що колись спатиме не на підлозі, а на власному ліжку!

Як не крути, вступ Кім Инйон у педінститут став для сім’ї великою радістю.

Батько Кім Джійон врешті вирішив-таки погодитися на ранній вихід на пенсію. Світ стрімко змінювався, прийшла епоха масової комп’ютеризації, і батькові як представнику докомп’ютерної епохи було складно освоїти нову техніку. Все, на що його стало – це навчитися друкувати на комп’ютері, і то лише двома вказівними пальцями. Він і так уже відпрацював необхідний мінімум, який давав змогу претендувати на пенсійні виплати, а за достроковий вихід на пенсію передбачалася солідна компенсація. Тож поки роки дозволяють, батько вирішив «почати життя спочатку». Це рішення тата здавалося Джійон необдуманим. Хоч життєвого досвіду в неї було небагато, проте і його було достатньо для того, щоб зрозуміти, наскільки ризикованим є цей крок, зважаючи на те, що одна дитина щойно вступила в інститут, навчання у якому потрібно оплачувати, та й двоє школярів, а це теж постійні витрати. Кім Джійон постійно нервувалася через це, а от її мама, здавалося, була цілком спокійною – вона не сперечалася і не відмовляла тата від цієї ідеї.

Батько вирішив, що на гроші, які він отримає як компенсацію за звільнення, відкрити якийсь бізнес. Один з його співробітників, який вийшов на пенсію у той самий час, разом зі своїми колишніми однокласниками зайнявся торгівлею з Китаєм, і запропонував колезі долучитися. Коли батько розказав мамі, що збирається інвестувати більшу частину грошей у цю торгівлю, думка матері була категоричною:

– Усі ці роки ти важко працював для того, щоб забезпечувати сім’ю, за це я тобі щиро вдячна. Тепер просто відпочинь. Розважайся, роби що хочеш, але про цей Китай і торгівлю з ним – навіть не думай. Якщо ти посмієш інвестувати в це діло хоча б копійку – я тієї ж секунди подам на розлучення.

Батьки Джійон були не з тих пар, які яскраво демонструють свої почуття одне до одного, але мінімум раз у рік вони обов’язково вибиралися удвох у якусь подорож, а також час від часу ходили на побачення – в кіно чи ресторан. Батьки ніколи не сварилися при дітях. Навіть коли потрібно було приймати серйозні і непрості рішення, мама старалася ненав’язливо ділитися своїми думками з татом, і той зазвичай дослухався до них. Першим великим рішенням за всі двадцять років шлюбу, яке батько прийняв, не порадившись із мамою, був якраз вихід на пенсію, а тепер ця суперечка через бажання тата інвестувати у торговельний бізнес загрожувала стати справжнім яблуком розбрату.

Холод у стосунках між батьками після сварки відчувався постійно. Якось, коли тато, збираючись кудись, рився у шафі у пошуку необхідної речі, він спитав у дружини: «Де воно?» Мама мовчки витягнула з шухляди комода синій кардиган. Тато знову попросив знайти йому «ще оту річ», на що мама, не уточнюючи, що саме він має на увазі, простягнула чоловікові чорні шкарпетки. І навіть коли він попросив подати йому «цейво», мама моментально принесла і допомогла застібнути наручний годинник, примовляючи:

– Бачиш, я розумію тебе без слів, а все тому, що я знаю тебе краще, ніж ти сам себе. Є багато речей, які тобі легко вдаються, але це точно не торгівля. Серйозно, не лізь ти в цей китайський бізнес.

Батько здався і відмовився від ідеї інвестицій у торговельний бізнес, але сказав, що натомість спробує відкрити щось своє. Мама продала квартиру, яку колись купила як інвестицію і яку тривалий час здавала в оренду, на чому заробила непогані гроші. Цієї суми разом із компенсацією, яку отримав чоловік, було достатньо, щоб подружжя придбало комерційне приміщення на першому поверсі новозбудованого бізнес-центру. Хоча будівля центру не була розташована поряд з проїжджою частиною, та й загалом розташування її виявилося не найвдалішим, ціну за приміщення попросили немалу. Зваживши всі за і проти, мати все ж вирішила, що це вигідна інвестиція. Вона керувалася тим, що новий бізнес-центр оточували старі будівлі, які поступово зносили, щоб побудувати нові багатоповерхові житлові комплекси, у яких житиме багато людей, і краще вже завчасно купити приміщення для ведення бізнесу, хай навіть за досить високу ціну і у поки незаселеному районі, ніж щомісяця платити орендну плату.

Першим їхнім бізнесом став ресторанчик, який спеціалізувався на приготуванні ччімтак – гострої тушкованої курки з овочами. Такі ресторанчики були особливо популярними в ті часи, тому коли вони відкрилися, відвідувачів спершу було так багато, що черга з бажаючих скуштувати курку сягала вулиці. Але ця популярність тривала недовго. Бізнес не був збитковим, але й заробити нічого не вдавалося, тому тато прийняв рішення закрити ресторан. Наступною спробою став ресторанчик, у якому вони готували курку-гриль. Хоч згідно з назвою то був гриль-бар, та фактично то був пивний бар. Татові доводилося працювати з дев’ятої вечора до шостої ранку, що, звичайно, негативно відобразилося на його здоров’ї, і їм знову довелось закрити свій бізнес – цього разу через те, що стан здоров’я тата різко погіршився. Третьою спробою стала пекарня, відкрита за франшизою, але за короткий час поблизу відкрилося декілька точно таких самих пекарень, та ще таку ж пекарню відкрили у будівлі навпроти. Цей бізнес теж йшов мляво, тому досить скоро більшість пекарень закрилися. Татові вдалося протриматися трохи довше за рахунок того, що їм не потрібно було платити оренду, але і йому довелося врешті-решт здатися і закрити магазин, коли неподалік відкрилася велика кав’ярня із власною випічкою.

Коли Кім Джійон перейшла у випускний клас, атмосфера в домі стала такою ж напруженою, як і в ті часи, коли випускницею була її сестра. У спробах врятувати свій бізнес, щоб забезпечити дітям майбутнє, батьки забували про їхнє теперішнє. Більшу частину свого випускного класу Джійон була змушена присвятити не стільки навчанню і підготовці до випускних іспитів, скільки пранню і прасуванню своєї та братової форми, приготуванню обідів, контролю виконання братом домашнього завдання та іншій роботі по дому. Іноді, коли Джійон ставало особливо важко і хотілося все кинути, вона згадувала слова сестри, яка обіцяла, що університетське життя гарантуватиме Джійон дві речі – втрату зайвої ваги і появу хлопця. Своїм прикладом Инйон демонструвала, що це – не пусті обіцянки, адже сестрі й справді вдалося схуднути і знайти хлопця, тому, згадуючи це, Джійон з новими силами бралася до роботи.

Джійон вдалося непогано скласти випускні екзамени, але вона була не впевнена, чи зможуть батьки оплатити навчання в університеті. У якийсь з днів, коли мама ненадовго забігла додому, щоб приготувати щось поїсти дітям, Джійон почала говорити про те, як вона переживає за виручку з батьківського ресторану і за здоров’я тата. Кім Джійон не могла спитати маму про те, що її насправді турбує, бо боялася, що мама розплачеться чи скаже, що Джійон повинна сама розібратися з цим питанням, якщо хоче навчатися в університеті. Але мамі вдалося одним реченням заспокоїти Джійон:

– Ти, головне, вступи, а ми подумаємо, де дістати гроші.

Кім Джійон вдалося вступити на гуманітарний факультет одного із сеульських університетів. Оскільки у членів сім’ї не було часу розбиратися і допомагати Джійон зі вступом, це був її особистий вибір і результат її зусиль. Як і сказала мама, Джійон вступила, тепер прийшов час переживати за оплату. Мама Джійон чесно призналася, що на даний момент у них є сума для оплати першого року навчання:

– Але ти не переживай, якщо за цей рік справи у нас не підуть краще, ми продамо квартиру чи магазин і обов’язково оплатимо все.

У день випуску Кім Джійон вперше напилася. Кім Инйон покликала молодшу сестру і двох її подруг пити соджу[16]16
  Соджу – корейська горілка, вміст алкоголю у якій становить від 15 до 45% (найбільш популярний варіант – 17-20%) (прим. перекладача).


[Закрыть]. Джійон соджу тоді здалось навдивовижу солодким та смачним, вона перехиляла чарку за чаркою і непомітно для себе так напилася, що її просто вирубило. Инйон мусила тягнути сестру додому на собі. Батьки, побачивши у якому стані повернулися їхні діти, лише з докором сказали старшій: «Ну і чого ти вчиш свою сестру?» Але самій Джійон ані словом не дорікнули.

2001 – 2011

Кім Джійон планувала старанно вчитися, щоб отримати стипендію від університету, але її надіям не судилося здійснитися. У першому семестрі її середній бал ледве перетнув позначку в 2.0 бали (за шкалою від 1.0 до 4.0), незважаючи на те, що відвідування у неї було ідеальне, домашні завдання вона здавала всі і вчасно, а вчилася не покладаючи рук. Для Джійон, яка звикла, що в школі у неї завжди були добрі оцінки, та яка завжди могла постаратися та виправити оцінку за погано написану контрольну роботу, така ситуація була стресовою. На відміну від школи, в університеті навчалися студенти, кожен з яких у свій час був одним з найкращих у своїй школі, так що стати «найкращим з найкращих» було не так просто. У Джійон не було довідкових матеріалів, які могли б допомогти розібратися з матеріалом у підручниках, не було і підказок, як правильно відповідати на екзаменаційні завдання, тому їй було дуже складно зрозуміти, що ж потрібно робити, щоб отримати найкращу оцінку.

Дні, коли студентські роки називали найлегшими у житті, давно промайнули – тепер студенти не могли собі дозволити гуляти і розважатися, відсунувши навчання на задній план. Більшості студентів доводилося постійно боротися за свої оцінки, вивчати англійську, змагатися за вакансії інтернів у компаніях, а «на десерт» ще й підробляти. Якось втомлена Кім Джійон пожалілася сестрі, що студентське життя втратило всю свою чарівність, на що та відповіла, що Джійон здуріла, і нічого кращого й бути не може.

Ще у ті часи, коли Джійон ходила в школу, вона часто чула історії своїх друзів про те, як бізнес їхніх батьків прогорів чи про те, як їх скоротили. Ситуація не покращилася і тоді, коли Джійон пішла в університет – її друзі, які були змушені постійно шукати підробітку, і навіть батьки цих друзів, отримували дуже низьку зарплату, у той час, коли вартість навчання, яка до того була тимчасово заморожена на вимогу МВФ, різко подорожчала. Здавалося, університети намагаються надолужити все те, що вони не могли заробити за період дії тимчасових обмежень. У 2000 році коефіцієнт зростання вартості навчання вдвічі перевищив рівень інфляції[17]17
  «Серйозні протести проти зростання вартості навчання», газета «Yonhap News», 6 квітня 2011 року.


[Закрыть]. Найближча університетська подружка Джійон була змушена піти у академвідпустку після першого курсу. Сама вона приїхала з невеликого міста, яке було на відстані трьох годин їзди на швидкісному автобусі від Сеула. Подруга розказувала Кім Джійон, що відчайдушно хотіла вирватися з-під батьківського крила, і тому зробила все, щоб вступити у сеульський університет. Вона не вдавалася у деталі, але, наскільки Джійон могла зрозуміти, батьки нічим не допомагали її подрузі. Як би та не старалася, скількома підробітками вона б не займалася, цього виявилось недостатньо, щоб сплатити за навчання, підручники, оренду житла та решту витрат.

– Вдень я викладаю на курсах – навчаю учнів писати екзаменаційні твори, ввечері підпрацьовую офіціанткою. Поки прийду додому, поки вмиюся – бац, і на годиннику уже друга година ночі, а перед тим, як лягти спати ще ж потрібно підготуватися до наступних занять, перевірити учнівські твори... А, ну і ще, як ти знаєш, я час від часу підробляю в університеті, коли випадає вільна годинка між парами. Чесно, я так втомлююсь, що на парах просто вирубуюсь, – ділилася своїми переживаннями подруга. – Заробляючи на навчання, я просто руйную своє університетське життя... Що там вже казати про оцінки, мене вже ніщо не врятує, це якийсь кошмар.

Вона вирішила зробити перерву, повернутися до батьків і заробити гроші. Кім Джійон, розуміючи, що допомогти подрузі тим, чого у цій ситуації вона потребувала найбільше – грошима – вона не може, давала їй те, що могла – була співрозмовницею, яка вміла вислухати та розділити її біди. За перший рік навчання подруга Джійон, ростом трохи більше ніж 160 сантиметрів, втратила 12 кілограмів, і тепер важила близько сорока кілограмів. Сміючись так, ніби вона щойно почула найсмішніший жарт у світі, вона завжди примовляла: «От правду кажуть, що в університеті усі худнуть!» Розтягнуті рукави старенького піджака не могли приховати її кістляві зап’ястки.

Якщо порівнювати із життям подруги, університетське життя Кім Джійон можна було вважати щасливим, якщо не розкішним. Вона жила у батьківському домі, їй не потрібно було оплачувати кредит за навчання, а підробіток обмежувався репетиторством чотири години на тиждень, який їй організувала мама. Хай оцінки Джійон були невисокими, сам процес навчання їй подобався, їй було цікаво. Кім Джійон ніяк не могла визначитися, де саме вона хоче працювати після університету, тому відвідувала безліч різноманітних студентських конференцій, зустрічей і гуртків, більшість з яких не мали ніякої користі у плані працевлаштування. Від цієї різношерстої діяльності не варто було очікувати моментального результату, однак якась користь від неї була. У школі Джійон не мала можливості роздумувати над цікавими темами, ділитися власними поглядами на ті чи інші питання, та й взагалі, вона була досить мовчазною, через що Джійон завжди думала, що вона – інтроверт, але університетське життя довело, що вона помилялася. Виявилось, що їй подобається спілкуватися і знайомитися з новими людьми, подобається бути у центрі уваги. І що важливо – в одному з гуртків, туристичному гуртку, Кім Джійон познайомилася зі своїм першим хлопцем.

Хлопець цей був однолітком Джійон і збирався стати вчителем фізкультури. Старші члени гуртка завжди ставили його в пару Джійон, щоб він допомагав їй у походах, завдяки чому вони й зблизились. Зі своїм хлопцем Кім Джійон вперше сходила на футбол та бейсбол. Вона не розуміла, що відбувається на полі, але чи то через запальну атмосферу матчів, чи через те, що вона була зі своїм хлопцем, їй цей досвід дуже сподобався. Насправді її хлопець перед початком матчу у загальних рисах розказував Джійон правила гри і навіть називав імена основних гравців, та під час самого матчу і він, і Джійон зосереджувалися лише на грі. Уже потім Джійон спитала у свого хлопця, чому він нічого не коментував і не пояснював їй у процесі гри, на що той відповів:

– Ну ти ж мені не пояснюєш кожну фразу і сцену з фільму, коли ми разом щось дивимося. Чесно кажучи, ті хлопці, які під час матчу щось постійно пояснюють своїм дівчатам... здаються мені якимись... як би це сказати... зарозумілими? Вони прийшли гру дивитися чи вимахуватися перед дівчиною? Коротше, це якось безглуздо.

Вони часто ходили на безкоштовні покази фільмів, які організовував студентський кіноклуб, і Кім Джійон завжди обирала, на який фільм вони підуть. Її хлопцю подобалися фільми усіх жанрів – жахи, мелодрами, історичні фільми, наукова фантастика. Під час перегляду він завжди сміявся голосніше і плакав більше за Джійон. Він ревнував, якщо Джійон казала, що актор, який з’являвся на екрані, красивий. Спеціально для Джійон він записав компакт-диск із саундтреками зі всіх її улюблених фільмів.

Зазвичай вони зустрічалися в університеті. Разом готувалися до занять у бібліотеці, робили домашнє завдання у комп’ютерному класі чи просто сиділи без діла на лавочках університетського стадіону. Обідали у студентській їдальні, бігали за перекусами у цілодобовий магазинчик, що відкрився у центрі для студентів і пили каву у кав’ярні поряд. У якісь особливі для них обох дні вони ходили у дорогі ресторани, недоступні пересічному студенту, на старанно зібрані заради цього гроші. Хлопець любив слухати, як Кім Джійон розказує сюжети коміксів, які читала в дитинстві, переказує йому сюжет популярних романів чи серіалів, і при кожній нагоді нагадував Джійон, що та має займатися спортом – будь-яким, хай би й стрибками на скакалці.

Якимось чином мама Джійон дізналася, що у новобудові навпроти викупленого ними приміщення планують відкрити дитячу лікарню зі стаціонаром. Вона вмовила чоловіка, який клявся, що більше ніколи не влізе у жодні франшизи, таки відкрити чергову франшизу – ресторанчик, у якому готують чук – каші. Через деякий час через дорогу і справді відкрилася дитяча лікарня в кілька поверхів – з другого по восьмий. Мабуть, їжа, яку готували в лікарні, була несмачною, тому батьки дітей почали часто купувати каші навинос, було багато й таких, хто заходив перекусити по дорозі до або з лікарні. Відвідувачів стало ще більше, коли було добудовано житловий комплекс поблизу, і молоді сім’ї стали постійними гостями у ресторанчику. Сім’ї з маленькими дітьми часто приходили навіть у будні дні і ставали постійними клієнтами, адже в тому районі практично не було закладів харчування, де пропонувалося меню для дітей. Виручка виросла настільки, що місячний дохід батьківського ресторанчика в рази перевищував розмір зарплати, яку тато Джійон отримував у свій час на державній службі.

Тим часом мама Джійон, не кажучи нікому, купила квартиру площею 139 м² у багатоквартирному житловому комплексі неподалік від їхнього ресторанчика. Протягом багатьох років вона самостійно виплачувала іпотечну позику, і завдяки успіху з рестораном та продажу старої квартири кредит врешті вдалося закрити. Сім’я переїхала у нову простору квартиру. Переїхала з ними й Инйон, яка після закінчення університету вирішила ризикнути і скласти держіспит на посаду вчителя у Сеулі, пожертвувавши додатковими балами, які давалися тим, хто погоджувався залишитись викладати у провінційних школах. Ризик був виправданий – Кім Инйон успішно склала іспит.

Одного вечора тато Джійон пізно повернувся додому напідпитку після посиденьок із колишніми колегами. Він почав голосно кликати дітей, піднявши всіх на ноги. Молодший син, який слухав музику в навушниках, і дві сестри, які вже давно спали, вийшли у вітальню, привіталися з татом, а той витяг гаманець і почав роздавати дітям гроші. Мама, позіхаючи, теж вийшла зі спальні, і почала дорікати чоловіку за те, що той прийшов таким п’яним і всіх розбудив, та батько не зважав на неї:

– От всі й побачили, що моє життя склалося найкраще! У мене все вийшло! Недарма я так горбатився усі ці роки! Ми впорались!

Як виявилося, його друг, який займався торгівлею з Китаєм і тоді пропонував татові Джійон долучитися, втратив усі гроші, а колишні колеги, які продовжували працювати на держслужбі чи займалися якимось бізнесом, заробляли копійки. У батька Джійон був найвищий дохід і найпросторіша квартира. Усі заздрили тому, що його старша донька працювала вчителькою, друга – була студенткою столичного університету, а син ріс здоровим і мужнім. Тато стояв посеред кімнати, гордо вип’ячуючи груди, а мама, сміючись, підійшла і обійняла його за плечі:

– Любий, ти не забувай, що ідея з ресторанчиком з кашею – моя, та й квартиру цю купила я. А діти самі виросли і добилися всього. У тебе справді щасливе життя, варте того, щоб твої колеги заздрили тобі, але пам’ятай, завдяки кому воно таке. Тож веди себе гарно і піклуйся про мене та дітей. А спати сьогодні будеш у вітальні, від тебе за кілометр несе алкоголем.

– Звісно, звісно, люба! Половина успіху – цілком твоя заслуга! Я твій боржник до кінця життя, пані О Місук!

– Половина? Тут, скоріше, варіант 70 на 30, де 70% – моя заслуга, а 30% – твоя.

Мати знову позіхнула і пішла за подушкою та ковдрою для чоловіка. Тато Джійон сказав, що спатиме у вітальні зі своїм єдиним сином, але той відповів, що не витримає смороду алкоголю. Та навіть відмова сина не могла засмутити батька. Він, не вмившись, завернувся в ковдру і моментально заснув.

Після другого курсу хлопець Джійон пішов у армію. Кім Джійон разом з батьками хлопця поїхала провести його до місця служби, де вони довго та слізно прощалися. Уже через декілька місяців Джійон почала відчувати себе дуже самотньою без коханого. Вона писала хлопцю довжелезні листи, які ледве влізали у конверт, та водночас її іноді розбирала така злість, що Джійон переставала відповідати на його дзвінки. Постійні перепади настрою коханої виводили з себе колись спокійного і люблячого хлопця Джійон – він просто не знав, що йому робити. Не допомагали і постійні роздуми про те, що найкращі роки свого молодого життя він тратить в армії, незрозуміло на що, і ці думки викликали у нього депресію та злість. У рідкісні моменти зустрічей парі вдавалося справді насолодитися лише першими хвилинами, решту часу вони сварилися і ображалися одне на одного.

Джійон запропонувала хлопцю розстатися. Він погодився, але ще довго після цього телефонував їй кожного разу, коли його в армії відпускали у відпустку і він десь напивався, на світанку писав смс-ки: «Спиш?», а іноді навіть приходив посеред ночі, п’яний як чіп, до ресторанчика батьків Джійон, де умудрявся наблювати і заснути просто під дверима. Після того по району поповзли чутки, що молодша донька власників ресторану, у якому готують каші, кинула свого хлопця, поки той був в армії, після чого він втік з військової частини для того, щоб помститися колишній.

Після всього цього Джійон довго не могла змусити себе ходити в туристичний гурток, але з часом вона знов почала заглядати на зустрічі, допомагаючи новеньким дівчатам. Членами гуртка були в основному фізично витривалі хлопці, і дівчатам бувало важко угнатися за ними, тому вони часто кидали гурток після декількох походів в гори. Колись пережити цей переломний момент Кім Джійон допомогла її подруга Чха Синйон, тому Джійон хотілося стати такою ж рятівницею для новеньких дівчат.

Хлопці з гуртка величали дівчат «квітами» і вели себе відповідно. Як би дівчата не відмовлялися, хлопці завжди допомагали їм нести важкі сумки, допомагали з вибором страви на обід, місця для зустрічей гуртка обирали таким чином, аби було зручніше дівчатам, а у поїздках віддавали дівчатам найбільшу і найкращу кімнату, навіть якщо у таку поїздку їхала тільки одна дівчина з гуртка. При цьому хлопці переконували, що гурток тримається купи саме завдяки їм – мужнім та сильним мужчинам. Головою, заступником і секретарем гуртка завжди були хлопці, які іноді виступали ініціаторами проведення походів спільно з туристичним гуртком жіночого університету. У якийсь момент вияснилось, що випускники гуртка проводять зустрічі випускників, на які запрошують тільки хлопців. Чха Синйон постійно казала, що дівчатам сто років не потрібна ця екстратурбота – краще б хлопці чесно розділяли з ними свої обов’язки, а ще краще – дозволили призначити головою гуртка дівчину. На що хлопці, посміхаючись, лише примирливо кивали головою, заперечити щось вголос насмілювався лише хлопчина-аспірант, який був незмінним членом гуртка уже дев’ять років:

– Синйон, скільки разів тобі повторювати? Дівчатам важко займатися цим всім. Ваше завдання – надихати нас і заряджати енергією на нові звершення.

– Я ходжу в гурток і у походи не для того, щоб «заряджати вас енергією», – збісилась Чха Синйон. – Якщо ви такі втомлені – купіть собі женьшень чи енергетичний батончик. Боже, як ж мені хочеться все послати під три чорти, але я потерплю, я таки дочекаюсь того дня, коли головою гуртка стане дівчина!

На жаль, цього не сталося за період навчання Чха Синйон, та все ж потім головою гуртка таки обрали дівчину, яка вступила в університет на десять років пізніше за Синйон. Чха Синйон, дізнавшись про це, сказала лише: «Недарма кажуть, що час усе змінює».

Кім Джійон, яка досить активно ходила на зустрічі гуртка, кинула його після одного з осінніх походів на третьому курсі. Вони зупинилися на невеликій базі відпочинку, що містилася на території національного природного парку неподалік. Після короткотривалого походу члени гуртка розбилися на невеликі групки – хто грав у настільні ігри, хто – у футбол, хто просто пив. Кім Джійон відчула, що її морозить, тому вона пішла в одну з кімнат, які обігрівалися, де декілька новеньких грали в карти, лягла на купу покривал, звалених у кутку, і накрилася ковдрою так, що її не було видно. Тіло потрохи зігрівалося, голоси та сміх колег по гуртку зливалися в один нерозбірливий гул, і її почало хилити в сон. Але раптом Джійон почула своє ім’я:

– Мені здавалося, що між ним і Джійон все закінчилось.

Інші голоси майже водночас завели: «Тобі ж подобалась Кім Джійон», «Та спробуй, це твій шанс!», «Запроси її на побачення», «Ми тобі допоможемо». Все ще сонній Кім Джійон спочатку здалося, що це їй сниться, але зовсім скоро вона остаточно прокинулася і навіть змогла розрізнити, хто це говорить. Це були голоси хлопців, які, як знала Джійон, недавно повернулися з армії. Хоча їй вже не хотілося спати, та й під ковдрою ставало дедалі гарячіше, вона не могла ні вийти, ні поворухнутися, адже говорили про неї, і їй мимоволі довелося підслуховувати бесіду хлопців.

– Та ні, здалась вона мені, хто захоче жувати жуйку, яку виплюнув хтось інший? – відповів знайомий голос.