Текст книги "Кім Джійон, 1982 року народження"

Автор книги: Чо Намджу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

1995 – 2000

До середньої школи, у яку перейшла Джійон, було 15 хвилин пішки від будинку, куди переїхала її сім’я. У цю школу ходила старша сестра Джійон, і тоді, коли Кім Инйон там навчалася, вона вважалася школою для дівчат, але на момент вступу Джійон школа уже стала змішаною.

Протягом тривалого часу, аж до 90-х років минулого століття, у Кореї проблема гендерного дисбалансу серед новонароджених відчувалася особливо гостро. У 1982 році, коли народилася Кім Джійон, на 100 дівчат народжувалося 106,8 хлопців, а станом на 1990 рік співвідношення сягнуло 116,5 хлопців на 100 дівчат[13]13
  Державна служба статистики Республіки Корея. Статистичні показники демографічного співвідношення населення.


[Закрыть]. Природними вважаються показники народжуваності від 103 до 107 хлопців на 100 дівчат. Тож кількість учнів чоловічої статі й так була досить великою, а через те, що вона постійно збільшувалась, шкіл для хлопців бракувало. У змішаних школах, де дівчата та хлопці навчалися разом, хлопців завжди було мінімум удвічі більше. Для батьків було проблематично відправляти своїх дітей у спеціалізовані школи для дівчаток або хлопців, які нерідко розташовувалися далеко від дому, тому дітей дедалі частіше відправляли у змішані школи. Школи поступово змінювали форму навчання на змішану – саме це й сталося зі школою, у яку пішла Джійон – і уже зовсім скоро більшість шкіл почали приймати як хлопців, так і дівчат.

Середня школа Джійон нічим не відрізнялася від інших, середньостатистичних старих міських шкіл. Стадіон був такий маленький, що стометрівку доводилось бігати, перетинаючи стадіон по діагоналі, а від стін час від часу відвалювалася штукатурка. У школі були строгі правила щодо шкільної форми, особливо стосовно форми дівчаток. Старша сестра Джійон – Кім Инйон – стверджувала, що правила дуже посуворішали, коли школа стала змішаною. Довжина шкільної спідниці мала сягати нижче колін, а ширина – бути достатньою, щоб приховувати вигини стегон і сідниць. Під літні блузки, тонка тканина яких сильно просвічувалась, дівчата були зобов’язані одягати білу майку з круглим вирізом та широкими бретельками. Варіації – футболки, маєчки з тоненькими бретельками, з мереживом чи іншого кольору – були заборонені, і абсолютно неприпустимим вважалося вбрати блузку лише на бюстгальтер. Улітку дівчата мали одягати колготки та білі шкарпетки, а взимку – лише чорні непрозорі колготи, без шкарпеток. При тому взувати будь-що, крім шкільних туфель, було також заборонено. Дівчатам узимку в одних колготах, без шкарпеток та в туфлях, бувало настільки холодно, що на очах виступали сльози.

Для хлопців висували лише одну сувору вимогу – їхні штани не повинні були бути занадто широкими чи занадто вузькими. На все інше вчителі закривали очі. Під шкільні сорочки хлопці могли одягати і майки, і футболки, мало того – вони могли бути і сірими, і навіть чорними. У дуже спекотні дні хлопці могли собі дозволити розстібнути верхні ґудзики чи ходити в одній футболці під час перерв. Також хлопці могли взувати кросівки, бутси та бігові кросівки.

Якось одна з учениць школи, яку не пустили на заняття через те, що вона прийшла у школу в кросівках, почала обурюватися, чому це хлопцям можна приходити у спортивному взутті, а дівчатам – ні, на що вчитель, який у той день відповідав за порядок у школі, сказав, що хлопці кожну вільну хвилину займаються спортом, а отже, у їхньому випадку те, що вони постійно взуті в кросівки, річ цілком виправдана:

– Хлопці не можуть і десяти хвилин спокійно посидіти. Вони грають у футбол, баскетбол, бейсбол чи у «слона». Тому очікувати від хлопців, що вони будуть акуратно застібати сорочку чи щодня ходити до школи у туфлях не варто.

– І що? Ви думаєте, що дівчата не грають у спортивні ігри тому, що їм це не подобається? Та ми просто не можемо у них грати у спідницях, колготках та туфлях, це ж незручно! У початковій школі ми теж на перервах постійно грали у «слона», класики чи «резинку».

За таке порушення правил ця учениця була покарана – її примусили пройти навприсядки навколо шкільного стадіону. Хоча учитель чітко наказав дівчині притримувати спідницю так, щоб не було видно спідньої білизни, вона спеціально проігнорувала цю частину наказу, через що учитель був змушений здатися і сказав їй зупинитись після першого ж кола. Поки ця учениця чекала в учительській на наступне покарання за непослух, її однокласниця, яку теж викликали в учительську через порушення правил щодо шкільної форми, спитала бунтарку, чому та виставила усім напоказ свою білизну.

– Я хотіла, щоб учитель на власні очі переконався, наскільки наша форма незручна, – відповіла вона.

Після цього інциденту правила залишилися незмінними, але старости та вчителі, не змовляючись, стали закривати очі на дрібні порушення учениць, і ті могли собі дозволити одягнути футболку чи навіть прийти до школи у спортивному взутті.

Ще однією вічною проблемою учениць був сумнозвісний місцевий ексгібіціоніст. Протягом багатьох років він постійно з’являвся в той самий час у тих самих місцях. Зранку його зазвичай можна було зустріти на дорозі, що вела до школи, де він своєю несподіваною появою у непристойному вигляді розлякував дівчат. У похмурі дні він полюбляв тинятися на площадці просто попід вікнами класу, який був закріплений за 8-ю групою 8-ого класу, який, за збігом обставин, складався з одних дівчат. І так уже сталося, що коли Джійон перейшла у восьмий клас, вона потрапила саме у цю групу. Дівчата, які потрапили у восьму групу, хоч і розпереживалися, знаючи, що їм доведеться споглядати з вікон класу, але водночас підхіхікували між собою.

Це сталося згодом після початку весняного семестру. У той день на світанку накрапав дощ, і місто огорнув туман. На перерві після третього уроку одна з учениць, яка сиділа на останній парті і мала репутацію хуліганки, виглянула у вікно і раптом щось збуджено вигукнула. Ще декілька дівчат, які полюбляли пустувати, підбігли до вікна і почали вигукувати: «Ще! Давай ще раз! Ууууу!» Вони плескали в долоні і сміялися до сліз. Джійон, парта якої стояла далеко від вікон, сиділа і лише чимдуж витягнула шию, намагаючись розгледіти, що ж там таке відбувається. Їй було цікаво, але вона соромилася підійти до вікна, здогадуючись, хто саме став причиною неспокою. Пізніше однокласниця, яка сиділа біля вікна, розказала, що цього разу ексгібіціоніст, підбадьорений вигуками школярок, влаштував під вікнами незабутнє шоу.

Та в той час веселощі були вмить припинені вчителем, відповідальним за шкільну дисципліну, який увірвався у клас, немов ураган:

– Ви що?! Хто це там кричить з вікон? Ану всі стали сюди! Негайно!

Вишикувавши тих, хто стояв чи сидів біля вікон, перед усім класом, учитель спробував знайти винних. Проте абсолютно всі учениці повторювали одне: «Ми нічого не робили, ми лише сиділи біля вікна, ми нічого не вигукували». Урешті-решт, учитель вибрав на свій розсуд п’ятьох дівчат, яких відправив отримувати своє покарання в учительську, а решту класу заставив писати пояснювальні записки з вибаченнями і присвятив весь четвертий урок читанню нотацій. Після обіду у клас повернулася головна хуліганка і, плюнувши у відчинене вікно, вигукнула:

– Ця сука світить голим задом під вікнами, а винуваті ми? Замість того, щоб зловити збоченця, ці ідіоти змушують нас вибачатися і писати пояснювальні записки! Вибачатися за що?! Це що, я роздяглася?!

Дівчата захихотіли, а хуліганка ніяк не могла вгамуватися, і ще кілька разів сердито сплюнула у вікно.

П’ятеро дівчат, яких тоді відправили в учительську, зазвичай запізнювалися на уроки, але після того випадку почали приходити в школу раніше за всіх, через що постійно куняли на заняттях. У всіх складалось враження, що це неспроста, і дівчата щось затіяли, але оскільки нічого не відбувалося, а дівчата поводилися чемно, вчителі перестали звертати на це увагу. Через деякий час усі дізналися, у чому полягала причина їхньої дивної поведінки. Дівчата весь цей час, мов розвідники на війні, вистежували ворога. Якось рано-вранці вони таки зустріли ексгібіціоніста на одній з бічних вулиць і уп’ятьох накинулися на нього, зв’язали заздалегідь приготованими мотузками і ременями та потягли у найближче відділення поліції. Ніхто так і не дізнався, що тоді відбувалося в поліції і що потім сталося з цим ексгібіціоністом, але він уже не з’являвся біля школи. П’ятеро дівчат отримали сувору догану. Їх на тиждень звільнили від занять, і їм знову довелося писати пояснювальні записки і вибачатися. І дівчат покарали тим, що змусили вичистити усі шкільні туалети і прибирати стадіон. Коли героїні цієї історії повернулися до занять, вони не сказали нікому ні слова. Усім, що свідчило про те, що щось таки сталося, і чутки виникли неспроста, були лиш поодинокі потиличники, які діставалися дівчатам від учителів час від часу, і супроводжувалися чимось на кшталт:

– І як вам не соромно, ви ж дівчата! Як ви могли таке зробити? Осоромили всю школу!

У таких випадках найзлісніша хуліганка лише тихо матюкалася крізь зуби вслід учителям, коли ті уже не могли її почути.

У восьмому класі у Джійон почалися місячні. Це було не рано і не пізно. Тим більше, що у її старшої сестри Инйон місячні також почалися у восьмому класі, а у сестер будова тіла, ріст та вага були ідентичними – вони могли спокійно носити одяг одна одної, тому можна було очікувати, що фізіологічні процеси відбуватимуться у сестер подібним чином. Коли цей день настав, Джійон не розгубилася і спокійно взяла одну із прокладок у голубій упаковці, які старша сестра зберігала у верхній шухляді свого столу, а ввечері розказала Инйон, що тепер і у неї почалися місячні, на що сестра відповіла:

– Ну що ж, от і скінчилися твої щасливі дні.

Джійон не знала, чи варто розказувати про це батькам, а якщо варто, то що саме і як краще сказати. Кінець сумнівам поклала Инйон, яка сама розказала все матері, на цьому все й закінчилося. Батько у той день затримався на роботі, тому вечеряли вчотирьох. Рису у рисоварці залишалося небагато, тому мама вирішила зварити три пакети рамьону[14]14
  Рамьон – корейська локшина швидкого приготування (прим. перекладача).


[Закрыть], щоб з’їсти їх разом із залишками рису. На стіл поставили одну велику каструлю з локшиною й чотири миски, і молодший брат Джійон одразу кинувся набирати собі порцію, наповнивши миску по самі вінця.

– Ану! З такими темпами ти нам ні рисиночки не залишиш! – дала братові ляща Инйон. – І де твої манери? Першою порцію собі має набрати мама, а не ти, шмаркач малий.

Инйон сама набрала в мамину тарілку локшини, влила бульйону з каструлі, додала яйце. Після цього вона вихопила миску брата і всипала собі половину з його тарілки, але мама, побачивши це, віддала частину своєї порції сину, розізливши цим Инйон:

– Мам! – закричала Инйон. – Навіщо? Поїж нормально, врешті-решт! Наступного разу просто звари кожному окрему порцію, в окремих каструльках!

– Відколи це ти так турбуєшся про мене? Чого ти здіймаєш бучу через якусь нещасну порцію рамьону? Ну і хто митиме посуд, якщо я наступного разу зварю вам всім окремі порції в окремих каструльках? Ти?

– Без проблем, помию. Я й так це роблю – і посуд мию, і квартиру прибираю, і білизну розвішую після прання. Джійон також допомагає. Тут лише одна людина й пальцем не поворухне, щоб зробити щось у хаті, – відповіла Инйон, гнівно зиркнувши на брата, та мати стала на його захист:

– Твій брат ще маленький, – сказала вона, погладивши сина по голові.

– Маленький? Йой, та я з десяти років уже піклувалася про Джійон, збирала її портфель і перевіряла її домашнє завдання. А у його віці ми з Джійон і підлогу мили, і білизну розкладали сушитись, і навіть готували собі їжу! Хай простеньку – локшину чи яєчню – але робили це самі!

– Инйон, він ж наймолодшенький...

– Йому все сходить з рук не тому, що він наймолодший, а тому, що він – хлопець! – крикнула Инйон, жбурнувши на стіл палички для їжі, і втекла у свою кімнату.

Мама важко зітхнула, дивлячись услід Инйон на зачинені двері кімнати, у якій та сховалася. Кім Джійон сиділа, гадаючи, що локшина, мабуть, уже геть розмокла, але не насмілювалася починати вечерю без мами.

– Якби бабуся була жива, вона б показала Инйон її місце. Як дівчисько сміє піднімати руку на чоловіка! – пробурчав молодший брат, запихаючи в рот локшину. На що Джійон мовчки вліпила брату ще потиличника.

Мама не пішла втішати Инйон, але й не злилася.

– Тобі потрібно їсти більше гарячої їжі. І одягатися тепло, – сказала вона, натякаючи на подію, що сталася з Джійон, і налила в тарілку доньки один черпак ще теплого бульйону.

Серед подружок Джійон були такі, хто отримував від батьків букет квітів на честь початку місячних, були навіть такі, хто влаштовував цілі сімейні вечірки з тортом, щоб відсвяткувати цю подію. Таких, звісно, було небагато, і у більшості випадків ця подія залишалася секретом, яким ділилися лише з матерями чи старшими сестрами. Так сталося і у сім’ї Джійон. Жест матері ніби натякав, що про це не варто говорити вголос, і таким чином тема була закрита.

Уночі Джійон лежала поряд із сестрою і все ніяк не могла заснути – на душі їй було неспокійно і чогось лячно. Вона лежала і думала. Думала про менструацію і рамьон. Думала про рамьон і синів. Про синів і доньок. Про синів, доньок і домашню роботу. Усі ці думки роїлися в її голові і не давали спати.

Декілька днів по тому Джійон отримала подарунок від сестри – невеличкий пакетик-косметичку, у якій було спаковано шість звичайних прокладок середнього розміру.

Популярні сьогодні прокладки з гелем, що моментально вбирає виділення, і прокладки з «крильцями» з’явилися лише через декілька років. У той час прокладки, які дівчата купували потайки і одразу ховали у чорні непрозорі пакети (не дай бог, хтось побачить!), були звичайнісінькі, з наповнювачем, який погано вбирав і постійно збивався до центру, через що користуватися ними було дуже незручно. Хоч Джійон намагалася бути максимально обережною та акуратною, через те, що вона крутилася уві сні, кров час від часу протікала на її одяг та постіль. Особливо це було помітно влітку, коли вона носила одяг з легких тканин. Бувало, коли сонна Джійон, збираючись у школу, ходила туди-сюди між ванною кімнатою та кухнею, намагаючись водночас умитися, поїсти і зібрати речі у школу, мама злякано хапала її за руку і жестами показувала дочці, що протекло. Тоді Джійон негайно бігла в кімнату і швидко перевдягалася, поки ніхто ще цього не помітив.

Та це все були дрібниці супроти болю, який Джійон відчувала під час місячних. Хоча старша сестра попереджала, як це буде, вона не очікувала аж такого болю. Мало того, що у перші дні місячних її ніби проривало, і кровотечу, здавалося, не спинити, у неї боліло все – груди, живіт, стегна – усе набрякало, і Джійон було важко рухатись. Шкільна медсестра у таких випадках, щоб полегшити симптоми, давала дівчатам грілку, наповнену гарячою водою, але грілка була такою великою і так смерділа гумою, що носити її з собою, приклавши до живота, було рівносильно мигаючому рекламному оголошенню: «Дивіться усі! У неї місячні!» Натомість Джійон спробувала пити знеболюючі, які рекомендувалися при «болях голови, зубному та менструальному болях», але від цих таблеток її нудило, і виникало запаморочення, тому і цей варіант не годився. У будь-якому разі, думала Джійон, це ж доведеться пити таблетки регулярно, кожного місяця, що явно може бути шкідливо для організму.

Вдома, лежачи на підлозі і притискаючи руку до живота, Джійон намагалася робити уроки, час від часу повторюючи про себе: «Ні, ну я цього не розумію». Ні, уроки вона розуміла прекрасно. Чого вона не розуміла, то це того, чому, незважаючи на те, що кожного місяця половина населення Землі страждає від менструального болю, фармацевтичні компанії й досі не придумали ефективне знеболююче, яке б позбавило жінок від страждань, і при тому не мало би стількох побічних ефектів. Та ж той, хто придумає таку пігулку, зразу озолотиться! Сестра налила у пластикову пляшку гарячу воду, завернула пляшку у рушник і простягнула її Джійон:

– Та отож! У світі, де лікують рак, роблять пересадку серця, і досі не придумали нормальної таблетки від болю під час місячних, – підтримала сестру Инйон і, показуючи рукою на свій живіт, іронічно зауважила: – Очевидно, наша матка – священна і недоторканна, ми не маємо права оскверняти її якимись жалюгідними таблетками.

Джійон вдячно взяла простягнуту пляшку з гарячою водою, притиснула її до живота і пирскала від сміху, слухаючи, як сестра побивається.

Джійон пішла у старшу школу[15]15
  У корейській системі освіти останні три класи школи – 10, 11 і 12 – належать до старшої школи (прим. перекладача).


[Закрыть] для дівчат, до якої добиралися 15 хвилин автобусом. Крім школи, Кім Джійон також ходила на додаткові заняття з математики на досить відомих курсах, куди потрібно було їхати автобусом 30 хвилин, і взагалі проводила досить багато часу в районі університетського студмістечка, до якого можна було дістатися на автобусі за годину часу. З переходом у старшу школу, межі світу, у якому жила Джійон, значно розширилися, і перше, що вона чітко усвідомила – у цьому світі купа збоченців. У метро та автобусі чужі руки постійно намагалися вхопити чи хоча б торкнутися її грудей або сідниць. Особливо нахабні типи у переповнених і не дуже вагонах притискалися до жінок ззаду і терлися об їхні спини та стегна. Але і без цих психів, дівчата були змушені постійно стикатися з тим, що і на курсах, і на додаткових заняттях, і навіть у церкві можна було напоротися на слизнів, які постійно норовили прилаштувати десь свої липкі руки – то покладуть їх дівчині на плече, то почнуть погладжувати шию чи спину, намагаючись при цьому розгледіти щось у вирізах дівчачих футболок чи розстебнутих на верхній ґудзик блузках. Це викликало стійке відчуття відрази у дівчат, але вони не могли нічого сказати. Усе, що їм залишалося робити – це уникати зустрічі з тими, хто дозволяв собі розпускати руки.

Навіть у школі дівчата не могли почуватися у безпеці. Завжди знаходився якийсь учитель, який міг узяти ученицю за руку і злегка вщипнути, буцімто невинно поплескати по сідницях чи провести рукою по спині вздовж застібки бюстгальтера. У десятому класі класним керівником Кім Джійон був чоловік років п’ятдесяти, який постійно носив із собою указку, яка мала вигляд руки з витягнутим вказівним пальцем. Цією указкою вчитель полюбляв тикати дівчатам в груди, нібито для того, щоб звернути їхню увагу на те, що вони забули прикріпити на форму значок зі своїм іменем (чи, навпаки, похвалити, що значок на місці), або ж задирав спідниці, щоб «перевірити», чи дотримані усі правила щодо шкільної форми. Якось, коли після чергової ранкової перевірки вчитель вийшов, забувши ту прокляту указку на столі, однокласниця Джійон, яка мала пишний бюст, а тому дуже часто піддавалася «перевірці іменного значка», підбігла до учительського столу, схопила указку, жбурнула її на підлогу і почала, плачучи, ламати її ногами. Інші однокласниці швидко позбирали уламки ненависної указки, не залишивши ні сліду, а найближча подружка цієї дівчини обняла її і почала заспокоювати.

Джійон ще відносно пощастило, адже вона ходила тільки до школи і на додаткові заняття, тоді як багато її однокласниць були змушені підробляти після школи. Працедавці постійно вигадували безпідставні зауваження щодо неохайного вигляду чи погано виконаної роботи, затримували їм зарплату, а більшість покупців вважали, що право принижувати юних працівниць входило в ціну, яку вони платили за товар. Таким чином потихеньку, непомітно навіть для самих дівчат, глибоко в душі у них зароджувались підсвідомий страх та розчарування у чоловіках.

Одного дня Кім Джійон пізно поверталася із додаткових занять додому. У той день вона, окрім обов’язкових занять, залишилися ще на додаткову лекцію, тому година була справді пізня. Коли Джійон стояла, позіхаючи, на автобусній зупинці, якийсь хлопець глянув на неї і привітався. Хлопчина здався Кім Джійон знайомим, але де саме вона його бачила, вона згадати не могла. Врешті, Джійон вирішила, що він, мабуть, ходить на ті ж курси, що й вона, і просто злегка кивнула у відповідь. Хлопець, який спочатку стояв на відстані 3-4 кроків від Джійон, почав повільно, крок за кроком, підходити ближче. У якийсь момент, коли люди, які стояли між ними, сіли в свої автобуси, Кім Джійон усвідомила, що він стоїть зовсім поряд.

– На який автобус чекаєш? – раптом спитав цей хлопець.

– Перепрошую? – розгубилася Джійон.

– Я так подумав, може, ти хочеш, щоб я тебе провів?

– Мене? – ще більше здивувалася Джійон.

– Так.

– Ні-ні, не потрібно. Не потрібно мене проводити.

Вона хотіла спитати, хто він взагалі такий, та звідки він її знає, але чомусь побоялася продовжити розмову. Джійон мовчки стояла, уникаючи погляду хлопця, і вдивлялася у вогні машин, що проїжджали. Нарешті під’їхав її автобус. Джійон спочатку зробила вигляд, що це не той автобус, який їй потрібний, і заскочила всередину в останній момент, але її дивному співрозмовнику якимось чином вдалося застрибнути вслід за нею. Час від часу поглядаючи на відображення його спини у вікні автобуса, вона подумала, що і він, либонь, зараз розглядає її відображення у вікні, і тут їй стало по-справжньому страшно.

– Дівчинко, з тобою все в порядку? Тобі погано? Ану, присядь, – якась жіночка, яка, вочевидь, поверталася втомленою з роботи додому, уступила місце Джійон, яка від страху миттю зблідла та вкрилася холодним потом.

Сідаючи на крісло, Кім Джійон схопила цю жінку за кінчики пальців і подивилася на неї поглядом, сповненим відчаю та благання, але пасажирка, звісно, не зрозуміла, що відбувається:

– Тобі геть погано? Відвезти тебе у лікарню? – спитала вона.

Джійон похитала головою, відпустила руку жінки і, впевнившись, що хлопець цього не побачить, стиснула руку в кулак, виставивши вказівний палець і мізинець, показуючи жестом «телефон». Жінка, дивлячись то в обличчя Джійон, то на жест, який та показувала, на секунду ніби задумалась, витягнула із сумки великий мобільний телефон і непомітно передала його Джійон. Та, схопивши телефон і схиливши над ним голову так, щоб нічого не було видно, відправила татові смс-ку: «ЦЕ ДЖІЙОН ЗУСТРІНЬ НА ЗУПИНЦІ ТЕРМІНОВО БУДЬ ЛАСКА».

Автобус уже під’їжджав до її зупинки, і коли Джійон у розпачі глянула у вікно, вона зрозуміла, що тата там немає. Хлопець стояв на крок позаду від неї, автобус зупинився, і двері відчинилися. Кім Джійон боялася вийти, але й їхати пізно ввечері далі, у незнайомий район, було поганою ідеєю. Повторюючи подумки, ніби молитву: «Будь ласка, не переслідуй мене, будь ласочка, не йди за мною», – Джійон вийшла з автобуса на безлюдну зупинку. Незважаючи на молитви, хлопець вийшов одразу за нею. Вийшли тільки Джійон і він. На вулиці не було ні одного перехожого, зламаний вуличний ліхтар не світив, тому на зупинці було геть темно. Від страху Джійон завмерла на місці, а її переслідувач підійшов до неї:

– Ти постійно сідаєш просто переді мною, усміхаєшся, передаючи папери, вічно заграєш зі своїм «Па-па!» солоденьким голосом, а тепер що, морозишся?

О боже, та Джійон не мала ні найменшого поняття, хто там сидить за нею на курсах, з яким лицем вона передає роздатковий матеріал і як прощається чи що каже, коли намагається розминутися з випадково перестрілими у вузькому коридорі учнями. Раптом автобус, який уже від’їжджав від зупинки, знову зупинився і з нього вибігла та сама жінка, яка давала Джійон телефон:

– Дівчинко! Стривай! Ти забула це у автобусі! – вигукувала вона, розмахуючи шарфом, який, як міг сказати будь-хто, глянувши на цей старомодний шарф, явно не належав старшокласниці Кім Джійон.

Хлопець, прошипівши: «Сучки!», – швидким кроком пішов геть. Коли жінка нарешті добігла до зупинки, Кім Джійон, сівши просто на тротуар, гірко заплакала. Якраз у цей момент на зупинку примчався тато Джійон, і та спробувала пояснити двом дорослим, що ж усе-таки сталося. Вона, затинаючись, розказала, що хлопець цей, можливо, і справді вчиться з нею на курсах, але Джійон його не пам’ятає, при тому він якимось чином вбив собі в голову, що вона весь цей час із ним фліртувала. Жінка, Джійон та її батько утрьох сиділи на лавочці, очікуючи наступного автобуса. Батько вибачався, що прибіг з пустими руками, адже дуже поспішав, і тепер не може навіть оплатити рятівниці таксі, та обіцяв обов’язково віддячити.

– Ой, ви що, не варто, у таксі в такий час жінці їхати ще страшніше, ніж у автобусі. Ваша донька дуже злякалася, ви краще її заспокойте, – заперечила жінка, відмахуючись руками.

Але замість того, щоб втішити доньку, тато Джійон у той день добряче на неї викричався. Чому вона ходить на курси так далеко від дому? Чому вона розмовляє з незнайомцями? Чому вона вдягнула таку коротку спідницю? Ці та інші питання – усе це вона чула вже не раз. Кім Джійон виховували, постійно нагадуючи, що вона має бути обережною, що повинна одягатися скромно і відповідно поводитися, що вона повинна уникати темних місць, не виходити на вулицю, коли стемніє, а також уникати небезпечних людей. Якщо щось із цього вона не зробила і не помітила вчасно небезпеку – що ж, сама винна.

Мама Джійон телефонувала тій жінці, аби віддячити, якщо не грошима на таксі чи невеличким подарунком, то хоча б чашкою кави чи пакетом мандаринів, але та відмовилася. Кім Джійон хотіла подякувати їй ще раз, тому через декілька днів зателефонувала рятівниці особисто. Жінка лиш сказала, що вона дуже рада, що все обійшлося і що Джійон має пам’ятати: у тому, що сталося, її вини немає. Вона додала, що у світі багато дивних, ба навіть ненормальних чоловіків, і вона сама не раз стикалася з такими ситуаціями, як Джійон, тому завжди варто пам’ятати, що проблема полягає саме у цих дивних чоловіках, а не у жінках, до яких вони пристають. Почувши це, Кім Джійон раптом заплакала. Ковтаючи сльози, Джійон мовчала у слухавку, не в змозі відповісти співбесідниці.

– Але ти все ж пам’ятай – добрих чоловіків на світі набагато більше, – додала жінка на прощання.

Кім Джійон була змушена покинути курси, на які ходила, і ще протягом тривалого часу вона боялася підходити чи проходити біля автобусних зупинок у темну пору доби. Вона перестала усміхатися і старанно відводила погляд, коли їй траплялися незнайомці. Джійон почала боятися осіб чоловічої статі настільки, що іноді скрикувала з переляку, неочікувано зустрічаючись з рідним братом на сходах, що вели до їхньої квартири. Та кожного разу вона згадувала прощальні слова тієї жінки: «Пам’ятай, це – не твоя провина. Добрих чоловіків на світі набагато більше», – і саме вони допомогли Джійон впоратися зі своїми емоціями. Якби та жінка не сказала цього, хтозна, скільки би ще дівчина жила наодинці зі своїми страхами.

Неждано-негадано вдарила азійська фінансова криза, і її наслідки, а саме реформи, які корейський уряд був змушений провести на вимогу МВФ для отримання рятівного траншу, зачепили сім’ю Кім Джійон. Держслужбовців, роботу яких до того моменту вважали найбільш стабільною, почали масово скорочувати. Батько Джійон, хоч і був чиновником досить низького рівня, завжди щиро вірив, що такого з ним не станеться, адже скорочують тільки працівників приватного сектору, де це бачено, щоб звільняли держслужбовця! Але настав час, і він також отримав пропозицію вийти на пенсію достроково. Його колеги відмовилися добровільно приймати цю пропозицію, і батько Джійон вирішив наслідувати їхній приклад. Та на душі йому було неспокійно. Колись, незважаючи на те, що заробляв він небагато, він міг не переживати за те, чи вдасться йому утримувати сім’ю, адже він точно знав, що його не звільнять і що дохід буде стабільним. А тепер, хоч він і пропрацював усі ці роки старанно, відповідально, не припускаючись жодної помилки, йому загрожувала перспектива бути звільненим, що остаточно вибило тата Джійон із колії.

У той час Кім Инйон навчалася у випускному дванадцятому класі. Не звертаючи уваги на напружену і непросту ситуацію вдома, Инйон старанно вчилася, і отримувала такі ж добрі оцінки, як і завжди. Їй навіть вдалося отримати трохи вищі оцінки в останньому семестрі, і випускні іспити Инйон склала досить успішно.

Настав час обирати університет. Мама ненав’язливо запропонувала доньці розглянути варіанти педагогічних інститутів за межами Сеула. Вона довго роздумувала, перш ніж почати про це розмову. У ситуації, де старше покоління масово скорочували, а молоде взагалі не могло влаштуватися на роботу; де її чоловік, який працював на, як здавалося, надійній роботі, більше не був впевнений у завтрашньому дні, а економічна ситуація в країні кожного дня ставала все гіршою, таке рішення здавалося найкращим. Мати хотіла, щоб Инйон обрала професію, яка гарантувала б їй надійну та стабільну роботу – заради самої Инйон і заради усієї сім’ї. Тим паче, що вартість навчання у педагогічному інституті була дешевшою. Результати випускних іспитів цілком давали змогу Инйон вступити у будь-який сеульський університет, крім педагогічного, адже на той час спеціальності, пов’язані зі сферами державних послуг та освіти, були надзвичайно популярними, і прохідний бал у педагогічні інститути був дуже високим.

Инйон мріяла стати телевізійним продюсером, заради чого планувала вступати на факультет журналістики. Вона уже почала активно шукати минулорічні матеріали вступних творчих іспитів тих університетів, у які вона проходила зі своїми балами. Тому коли мама запропонувала їй варіант з педагогічним інститутом, Инйон, не вагаючись ні секунди, відповіла:

– Я не хочу бути учителькою. Я чітко знаю, чим хочу займатися у майбутньому. Тим більше, з якого це дива я повинна їхати чортзна-куди і вчитися незрозуміло де?

– Подумай про майбутнє. Для дівчини немає професії – кращої за професію вчителя.

– Так? І чим таким вона хороша для дівчини?

– Ну подумай, ти зможеш рано закінчувати роботу, є канікули, можна у будь-який момент взяти відпустку. Ти зможеш навіть виховувати свою дитину, не кидаючи роботу, – не вгавала мама.

– Так-так, звісно, чудова робота для тих, у кого є діти. Чому ж ти кажеш, що вона ідеальна саме для жінок? Що, тільки жінки виховують дітей? Ти брату те саме скажеш? Також запропонуєш йому вступати в педагогічний інститут?

Насправді, Джійон та Инйон ані разу не чули від своїх батьків настанов, як-от: «Ти маєш знайти надійного чоловіка і вийти за нього заміж!», «Ти маєш стати хорошою матір’ю!» або ж «Ти маєш вміти добре готувати!» Звичайно, вони змалечку допомагали батькам у хатніх справах, але то була саме допомога батькам, а не обов’язок, бо вони – дівчата. Нотації, які сестри вислуховували від батьків, можна було поділити на дві групи: перша – зауваження щодо їхньої поведінки та звичок (не горбся, сиди рівно, не розводь бардак на столі, не читай у темряві, пакуй портфель до школи завчасно, будь ввічливою зі старшими і таке інше), друга була пов’язана з навчанням і завжди звучала однаково: «Добре вчися!»