Текст книги "Кім Джійон, 1982 року народження"

Автор книги: Чо Намджу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Начальниця похвалила Кім Джійон за сьогоднішній звіт і сказала: «Я спостерігала за твоєю роботою – ти завжди обираєш справді актуальні і корисні статті, а твої аналітичні коментарі доречні та логічні. Продовжуй в тому ж дусі». Для Джійон це була перша похвала за перше самостійно виконане завдання на її першій роботі – і це значило багато. Кім Джійон подумала, що як би там її кар’єра не склалася, ці слова стануть наріжним каменем, який дасть їй змогу переборювати будь-які труднощі, які трапляться на її життєвому шляху. Щаслива і трішки горда за себе Кім Джійон подякувала начальниці, стараючись, аби відповідь прозвучала якомога скромніше:

– І ще одне – ви можете вже не готувати мені каву щоранку, – сказала Иншіль, усміхаючись. – І перестаньте постійно накривати на стіл і прибирати зі столу за обідом.

– Вибачте мене, якщо я щось зробила не так...

– Вам немає за що вибачатися – просто це все не належить до ваших посадових обов’язків, і я хочу, щоб ви про це не забували. Скільки разів я спостерігала за цим – кожного разу наймолодша серед новообраних працівників звалює на себе всілякі дрібні завдання, якими ніхто не хоче перейматися, при тому, що її ніхто про це не просить. Зауважте, лише жінки так роблять, чоловікам таке й в голову не прийде – вони нізащо не почнуть робити те, про що їх не попросять прямим текстом. Ви ніколи не задумувалися, чому жінки завжди все звалюють на себе? – поставила риторичне питання начальниця.

Вона почала працювати в компанії тоді, коли її лише створили, і кількість працівників дорівнювала трьом. Разом з ростом компанії, росла і впевненість Иншіль у своїх силах і у тому, що вона робить. Її колеги-чоловіки, з якими вона починала кар’єру, також очолили команди-підрозділи, дехто перейшов працювати у маркетингові відділи відомих компаній, дехто зайнявся власним бізнесом, а от колеги-жінки – усі на якомусь етапі кинули роботу.

Заради того, щоб вписатися у чоловічий колектив, Кім Иншіль завжди залишалася до останнього на корпоративах, погоджувалася працювати допізна, їздила у відрядження, і навіть повернулася на роботу всього лиш через місяць після пологів. Спочатку вона пишалася собою та своїми досягненнями, але кожного разу, коли компанію покидала чергова співробітниця чи підлегла, Иншіль починала переживати і переосмислювати все. Кім Иншіль чесно собі признавалася, що більшість корпоративів були абсолютно зайвими, і що своєю готовністю працювати по ночах і без вихідних вона всього-на-всього перекривала нестачу працівників, яких, по правді кажучи, компанія повинна би була наймати для такого об’єму роботи. Пожертвувавши своїм законним правом на декретну відпустку, вона створила прецедент і подала негативний приклад, який тепер повинні були наслідувати усі працівниці, які планували стати матерями. Тому перше, що Кім Иншіль зробила, коли стала начальницею – відмінила нікому не потрібні корпоративи, пікніки і виїзні посиденьки з колегами. Наступним кроком було забезпечення гарантованої декретної відпустки і відпустки по догляду за дитиною, яку міг отримати будь-який працівник, незалежно від його статі. Кім Иншіль завжди казала, що одним із найнезабутніших днів у її житті став той, коли вона купила оберемок квітів, щоб привітати одну із підлеглих, яка в той день уперше виходила на роботу після року, проведеного у декретній відпустці. Цілий рік у декреті! Таке сталося вперше за весь час існування компанії.

– А хто це була? – спитала Джійон.

– Вона звільнилася через декілька місяців після виходу з декрету.

Причиною було те, що, як не старалася Кім Иншіль, вона не могла нічого зробити з тим, що її підлеглі часто були змушені працювати допізна та у вихідні. У підсумку більша частина зарплати тієї співробітниці йшла на оплату нянь, і при тому вона постійно перебувала у пошуках когось, хто зможе посидіти з дитиною тоді-то й тоді-то, і це все довершувалося постійними сварками із чоловіком. Якось їй навіть довелося взяти дитину з собою на роботу у вихідні. Врешті-решт, слізно вибачаючись, вона таки подала заяву на звільнення, і Кім Иншіль не знайшла що сказати.

Кім Джійон отримала перше офіційне доручення. Вона повинна була скласти аналітичний звіт щодо результатів вимірювання ступеня забруднення текстилю для сну, який виробляв один із їхніх клієнтів – компанія з виробництва екологічно чистого домашнього текстилю. Для того, щоб підготувати двосторінковий звіт, Джійон не спала декілька днів, адже вона хотіла не просто виконати поставлене перед нею завдання, а виконати його дуже добре. Начальниця сказала, що написано непогано, але це більше схоже на статтю, ніж на звіт:

– Зрозумійте, – пояснювала вона, – ми не пишемо статті – це робота журналістів. Наше завдання полягає в тому, щоб написати звіт, дивлячись на який всі репортери кинуться писати статті. Тому я попрошу вас переписати його.

Джійон не залишалось нічого іншого, як провести ще одну безсонну ніч, переписуючи все, та цього разу це було не на марне. Начальниця була дуже задоволена. Реліз пішов у публікацію без значних змін, і його передрукувало безліч журналів для домогосподарок та інших друкованих видань, згадка про результати досліджень з’явилася навіть у новинах одного з телеканалів. Кім Джійон перестала готувати всім каву вранці і накривати стіл за обідом. Ніхто на це не сказав їй ні слова.

Кім Джійон подобалась її робота і колеги. Та, на жаль, ситуація із журналістами, клієнтами компанії і особливо маркетинговими відділами цих компаній була не така райдужна. Незважаючи на те, що Джійон набралася достатньо досвіду і була впевнена у тому, що робить, їй ніяк не вдавалося налагодити співпрацю із цими групами людей. Компанії клієнтів зазвичай представляли менеджери вищої ланки. Більшість з них були старшого віку і, звичайно, чоловіками. Основна проблема полягала в тому, що Джійон ніяк не могла налаштуватися з ними на одну хвилю щодо гумору і жартів, які ті полюбляли відпускати. Кім Джійон скільки не намагалася, все не могла зрозуміти, коли сміятися і що відповідати на їхні старомодні і абсолютно не смішні жарти, яким, здавалося, не було кінця-краю. Якщо вона сміялася – вони далі жартували, засипаючи її все новими й новими порціями гнилих анекдотів, якщо ж вона не сміялася – починали допитуватися, чи все гаразд і чи нічого не сталося.

Якось Кім Джійон обідала з одним із клієнтів у дорогому корейському ресторані. Вона замовила собі кантвенджан[23]23
  Кантвенджан – страва з рису та соусу із соєвих бобів (прим. перекладача).


[Закрыть], на що директор компанії-клієнта пожартував:

– Нічого собі, така молода, а любить бобову пасту. Я й не підозрював, дорога пані Кім, що ви теж «мисливиця за бобами». Ха-ха-ха!

У той час якраз з’явився неологізм – «твенджанньо[24]24
  Doenjangnyeo (кор. 된장녀) – буквально «жінка-бобовий соус». Неологізм, так називають жінок, які купують дорогі брендові речі, хоча рівень їхнього доходу надто низький для цього, через що вони економлять на їжі та речах першої необхідності. Часто так називають жінок, які задовольняють свою пристрасть до дорогих покупок за рахунок батьків або чоловіків (прим. перекладача).


[Закрыть]» – услід за десятками інших образливих слів, які закінчувалися на «-ньо», тобто «жінка». Кім Джійон так і не зрозуміла, чи то було сказано справді як жарт, хоч і невдалий, чи клієнт хотів цілеспрямовано образити її – вона навіть не зрозуміла, чи він до кінця усвідомлює значення цього слова. Директор компанії голосно розсміявся, за ним – його підлеглі, а Джійон зі старшим колегою лиш мляво посміхнулися і спішно змінили тему розмови.

Одного разу Кім Джійон разом зі своєю начальницею Кім Иншіль організовували свято ювілею однієї з компаній. Вони зробили всю роботу – від етапу планування до підготовки серії прес-релізів, присвячених ювілею, і маркетинговий відділ цієї компанії запросив їх на святкову вечерю у знак подяки за чудову роботу. Коли Джійон вже їхала у таксі з начальницею до місця зустрічі – в один із барбекю-ресторанів поблизу університету – її начальниця раптом відчеканила: «Я. Не. Хочу. Туди. Їхати»:

– Якщо вони такі вдячні, – пояснила вона, – то чому б їм не віддячити нам премією або якимись подарунками? Вони ж прекрасно розуміють, у яку ситуацію ставлять нас, і все одно «запрошують» нас їсти і пити з ними, щоб просто ще раз використати нас як обслугу! Як я ненавиджу все це. Це останній раз, відтепер я не буду погоджуватися на таке.

Маркетинговий відділ компанії-клієнта складався із начальника, чоловіка п’ятдесяти років, його помічника, років на десять молодшого, керівника підрозділу, чоловіка років тридцяти, і трьох співробітниць, яким було трохи за двадцять. З компанії Кім Джійон приїхало троє – її начальниця Кім Иншіль, сама Джійон і її співробітник, який допомагав з організацією ювілею. Начальник відділу компанії-клієнта, вочевидь, уже встиг перехилити декілька чарок. Він сидів із червоним лицем і коли побачив Джійон, почав бурхливо радіти. Керівник підрозділу, який сидів поряд з ним, схопив свій кухоль з пивом, ложку і палички для їжі, підвівся і сказав Джійон, що та може сісти на його місце. Начальник почав голосно хвалити підлеглого і верзти щось на кшталт: «Ви просто читаєте думки!» У цей час Джійон не знала, куди себе подіти – їй було неприємно, і вона гарячково намагалася придумати, як уникнути сумнівного задоволення сидіти поряд з п’яним начальником. Вона спробувала делікатно заперечити, що сяде поруч зі своїми колегами, але заступник начальника разом із першочерговим винуватцем цієї ситуації схопили її попід руки і потягнули до вільного місця поряд з начальником. Її колега не міг нічого вдіяти у цій ситуації і лише мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Кім Иншіль взагалі не було поряд – вона в той момент була у вбиральні, і коли начальниця повернулася, було занадто пізно – Джійон уже сиділа біля начальника маркетингового відділу і пила те, що він їй наливав.

Цього начальника перевели на його теперішню посаду у відділі маркетингу всього лиш місяці три тому – до того він працював у відділі розробки продукції. Проте він не переставав давати Джійон поради щодо рекламних стратегій і їх реалізації, які були засновані на «його власному досвіді у сфері маркетингу». Плавно ці поради переходили у сумнівні компліменти: «У тебе дуже красива форма лиця і ніс, от зробити би тобі ще операцію на повіки[25]25
  Йдеться про так звану операцію на подвійні повіки – «європеїзація» азіатської форми повік, у яких відсутня складка на повіці, притаманна людям європеоїдного типу (прим. перекладача).


[Закрыть] – і взагалі будеш незрівнянною красунею». Тоді він спитав, чи є у Кім Джійон хлопець, пояснивши свою зацікавленість тим, що «забивати гол цікавіше, коли поряд з воротами стоїть воротар» і продовжуючи свій монолог масними жартами з категорії «18+», наприклад: «Хай є дівчата, які не робили цього ні разу, але нема таких, які, пізнавши заборонений плід, займалися цим лише раз». При цьому начальник не забував постійно підливати Джійон алкоголь. Вона спробувала зупинити його, пояснюючи, що й так випила уже забагато, і що їй ще потрібно якось добратися додому, але її мучитель лиш сміявся:

– Та що ти переживаєш, глянь, скільки тут дужих парубків, які готові провести тебе аж до дому!

«Та певно, через вас я й найбільше хвилююся» – подумки відповіла йому Джійон, непомітно виливаючи алкоголь у порожні стакани і миски, що стояли на столі.

Коли на годиннику було уже за північ, начальник маркетингового відділу, востаннє наповнивши кухоль Кім Джійон пивом, повільно піднявся з-за столу, похитуючись. Він, перекрикуючи всіх у ресторані, викликав по телефону шофера і сказав:

– Моя донька – студентка університету, що тут неподалік. Вона така молодець, допізна вчиться в бібліотеці і зателефонувала таткові, щоб я її забрав, бо їй страшно йти так пізно додому самій. Так що прошу мене вибачити, але я змушений вас покинути. Кім Джійон, цей келих ви маєте випити до дна!

Терпець у Джійон уривався. «Якщо ти і далі так будеш поводитися, хтозна, чи не доведеться колись твоїй дорогій дочці розплачуватися за твої ж гріхи, опинившись на моєму місці», – подумала вона. Кім Джійон раптом відчула, що таки сп’яніла, і написала хлопцю, щоб той її забрав, але відповіді так і не дочекалася.

Після того, як начальник поїхав, усе затихло. Всі розбилися по групках і тихо розмовляли між собою, кілька людей вийшли покурити, а однієї із дівчат з компанії-клієнта взагалі не було ніде видно. Хтось запропонував було розпочати другий раунд і продовжити посиденьки у іншому місці, але Кім Иншіль відмовилась і разом зі своєю командою відкланялася. Иншіль одразу ж викликала таксі і поїхала додому до хворої матері, а Джійон запропонувала співробітнику відпочити трохи і випити по банці кави на стільчиках цілодобового магазинчику поряд. Джійон надіялася, що холодна кава протверезить її, але натомість тіло наздогнала моментальна втома після декількох годин, проведених у постійному напруженні, і Кім Джійон заснула просто там, за столиком, заляпаним залишками рамьону. Як не намагався колега її розбудити, Джійон спала мертвим сном.

Як на зло, саме в той момент їй зателефонував її хлопець. Джійон не вдавалось розбудити, тому її співробітник вирішив відповісти на дзвінок, щоб попросити хлопця приїхати і забрати дівчину, але це було помилкою.

– Доброго вечора, я колега Джійон...

– Де вона?

– Джійон спить, тому я підняв трубку.

– Що ти сказав?! Спить? Що відбувається? Ти взагалі хто такий?

– Ні-ні! Це не те, що ви подумали! Джійон просто трохи перебра... – намагався врятувати ситуацію колега.

– Негайно дай їй трубку!

Зрештою, вечірня пригода закінчилась добре – хлопець Джійон таки приїхав – і на спині дотягнув її до дому. Але із закінченням пригоди прийшов кінець і їхнім стосункам.

На роботі Джійон оточували справді добрі люди, тому офісне життя було не таким складним, не таким стресовим і не настільки втомлювало, як вона боялась спочатку. Зарплата теж радувала – Кім Джійон часто вгощала свого хлопця, вона купила йому сумку, гаманець і багато одягу. Іноді Джійон давала йому гроші на таксі. Натомість бойфренд багато часу став проводити, очікуючи на неї – він чекав, поки вона закінчить роботу, чекав, коли у неї будуть вихідні, щоб провести час разом, чекав, коли їй нарешті дадуть відпустку, щоб поїхати кудись. Кім Джійон не могла ніяким чином впливати на те, о котрій годині закінчиться її робочий день, та й про вихідні та відпустки її повідомляли в останню чергу, не даючи можливості вибирати зручні дати, адже в команді вона була наймолодшою. Хлопець чекав на її повідомлення та дзвінки – зрозуміло, що на роботі у Джійон не було можливості часто говорити з ним по телефону чи відповідати на його смс-ки. Він дорікав Джійон за це і постійно допитувався, чому вона не може написати хоча б коротку смс-ку по дорозі на роботу, під час обідньої перерви чи знайшовши вільну хвилинку протягом довгого робочого дня. Джійон розуміла, що проблема полягає не стільки у тому, що у неї геть немає часу, а в тому, що її голова завжди була забита іншими думками та проблемами, і їй просто було не до цього. Їхня пара нічим не відрізнялася від сотень таких самих молодих пар, у яких один із закоханих працював в офісі, а інший – навчався.

Окрім всього цього, Кім Джійон постійно почувала себе винною за те, що не може належним чином допомагати своєму хлопцю з підготовкою і пошуком роботи. Вона чудово пам’ятала, як свого часу він підтримував її у такій самій ситуації. Спогади про той тяжкий період і його підтримку викликали у неї такі сильні приливи ніжності до хлопця, що німіли руки. Але щоденне життя Кім Джійон нагадувало поле бою, на якому вона була змушена безупинно виборювати своє право на місце під сонцем, і ця постійна боротьба не залишала місця на те, щоб піклуватися про когось, окрім себе самої. Розчарування накопичувалося між ними, немов пилюка, що збирається на холодильнику чи на верхній поличці шафки у ванній – її ніби й видно, і ніби й пасувало би прибрати, але руки ніколи не доходять. Таким чином Кім Джійон і її хлопець поступово віддалялися одне від одного, а той вечір, коли Джійон напилася на діловій вечері, став останньою пилинкою, яка остаточно розсварила їх.

Її хлопець знав, що Джійон собі ніколи не дозволяла напиватися до відключки, він розумів, що в той вечір у неї не було іншого вибору, адже її примушували старші за неї ділові партнери, і що між нею та тим співробітником, який підняв трубку замість Джійон, нічого немає. Та це все й не було важливо. На глибоко затаєні образи, які накопичувалися так довго, що, здавалося, уже давно перетворилися на височезний стіг сіна, упала іскра полум’я, яка враз розрослася до небачених масштабів і спопелила усі ті ніжні почуття, що ще тліли у їхніх серцях.

Після розставання Кім Джійон декілька разів сходила на побачення наосліп. Деякі з цих побачень пройшли успішно, і вона ще кілька разів ходила з цими хлопцями на повторні побачення у кіно чи в ресторан. Усі потенційні партнери були набагато старші за неї, мали непогану кар’єру і, як здогадувалася Джійон, більшу зарплату. Вони робили те, що колись лежало на плечах Джійон у стосунках – оплачували ресторани, купували квитки в кіно та театр і дарували їй подарунки. Та ні до кого у неї не виникло почуттів, тому серйозних стосунків із цих побачень так і не вийшло.

Компанія, у якій працювала Кім Джійон, прийняла рішення створити відділ планування. Увесь цей час робота компанії базувалася на тому, що вони знаходили клієнтів, у яких була уже готова маркетингова стратегія і чітко проставлені цілі, а вони допомагали їх реалізувати. Але така робота створювала постійні обмеження, адже їм доводилося догоджати клієнтам за всіма пунктами. Тепер вони хотіли піти іншим шляхом – створювати маркетинговий проект самостійно, а під нього уже підбирати клієнтів, пропонуючи їм готову стратегію. Хоча такий підхід не гарантував моментального доходу, у перспективі модель ділових стосунків, у яких компанія займає позицію лідера, за яким йтиме клієнт, обіцяв стабільний приріст і значні прибутки. Більшість працівників були дуже зацікавлені у новому напрямку, і Джійон не стала винятком. Кім Иншіль назначили начальником нового відділу, і Кім Джійон підійшла до неї, щоб попросити взяти її в команду:

– Хм, а що, хто-хто, а ви маєте впоратися, – сказала начальниця.

Хоча Кім Иншіль була не проти, та Кім Джійон не потрапила у новий відділ. У команду відібрали трьох менеджерів вищого, ніж Джійон, рівня, а також двох її колег-чоловіків, які прийшли в компанію одночасно з нею. Новостворений відділ враз набув слави своєрідного елітного спецпідрозділу, від чого Кім Джійон і Кан Хесу, дівчина, яка теж почала працювати одночасно з Джійон, відчули себе обділеними. Вони встигли зарекомендувати себе краще, ніж колеги-чоловіки – старші працівники навіть полюбляли жартувати, що от ніби й вибрали їх чотирьох одночасно, за одними і тими ж критеріями, чому ж тоді хлопці ніяк не можуть наздогнати дівчат? Звісно, вони не працювали погано, але все ж таки складніші завдання зазвичай довіряли дівчатам.

Незважаючи на ці розмови і на те, що у всіх чотирьох був абсолютно різний характер, вони ні разу не сварилися і завжди були дружніми. Але з тих пір, як хлопців перевели у відділ планування, усе змінилося. Вони перестали переписуватися у спільному чаті, перестали робити перерви на каву з дівчатами, ходити разом з ними на обід і в бар після роботи. Коли дівчата перетиналися з ними в коридорі, вони лиш ніяково кивали головами, вітаючись, але при цьому відводили погляд. Врешті найстаршій з-поміж них, Кан Хесу, це набридло, і вона організувала спільний похід в бар.

Вони пили допізна, але ніхто не п’янів. Зазвичай в такі вечори колеги любили по-дурному жартувати, нити про тяжке офісне життя і пліткувати про співробітників, але того разу атмосфера була серйозніша – тон вечора задала Кан Хесу, розповівши про свій недовготривалий службовий роман:

– Між нами вже все закінчилося. Тільки не питайте і не намагайтеся вгадати, хто це. І нікому не розказуйте! Почуваюсь паршиво – втіште мене якось, абощо.

Кім Джійон почала перебирати в голові всіх неодружених співробітників, аж враз її осяяло, що таємний коханець не обов’язково має бути холостяком. Від цієї думки у неї розболілася голова. Хлопці глушили пиво. Один із них раптом заговорив про свого молодшого брата, який закінчив університет і уже понад рік шукає роботу. Він сам і досі виплачував кредит на навчання і хвилювався, чи безробітному братові, борги якого були ще більші, взагалі вдасться колись розрахуватися з банком. Другий співробітник, почухавши потилицю, невпевнено сказав:

– У нас що, вечір признань? Тоді давайте і я приєднаюся: по правді кажучи, я думаю, що не підходжу для роботи у відділі планування.

У той вечір за кухлем пива Кім Джійон дізналася багато нового. Працівників у відділ планування обирав директор компанії особисто. Менеджери старшої ланки були обрані тому, що вони мали сформувати міцну базу для роботи відділу, а хлопців обрали тому, що відділ планування задумувався як довгостроковий проект, на що дівчата, як вважав директор, не годилися. Він обґрунтовував це тим, що обсяг та інтенсивність роботи у новому відділі робили неможливим баланс між роботою та особистим життям, особливо в тому випадку, коли мова йшла про заміжжя чи виховання дітей, а отже, співробітники-жінки апріорі не могли гарантувати довготривалу самовіддачу. Директор також не бачив сенсу в тому, щоб покращувати умови роботи для жіночої частини колективу. Він був твердо переконаний в тому, що краще інвестувати час і кошти у розвиток тих співробітників, які можуть витримати напружений робочий графік, аніж полегшувати роботу тим, кому важко з нею справлятися. Саме через це Кім Джійон і Кан Хесу постійно доручали найскладніших клієнтів – не тому, що їм більше довіряли, а тому що директор наказував не переобтяжувати зайвий раз більш перспективних, на його погляд, працівників-чоловіків.

Кім Джійон здавалося, що вона вперто намагається знайти вихід з лабіринту без виходу. Рідні підбадьорювали, казали йти до кінця, а якщо треба – йти напролом, але Джійон розуміла, що це – бізнес, головна ціль якого – заробляти гроші, а отже критикувати директора за те, що той намагається отримати максимальну вигоду з мінімальними витратами просто безглуздя. Та хіба правильно віддавати перевагу хоча й моментальному, але короткостроковому прибутку? На що перетвориться світ, у якому керуються лише матеріальною вигодою? І чи будуть щасливими ті, хто житиме в такому світі?

Мало того, Джійон дізналася, що її співробітникам-чоловікам пропонували вищу зарплату ще з моменту співбесіди. Після всього того, що вона почула того вечора, ця новина не справила на неї такого шокуючого враження. Кім Джійон глибоко розчарувалася і подумала, що вже не зможе довіряти начальству і працювати з такою ж віддачею, як і раніше. Та уже наступного ранку, коли вона встала, а у крові не залишилось ні краплі алкоголю, Джійон зібралася на роботу, ніби нічого й не сталося. На роботі вона, як завжди, старанно виконувала доручені начальством завдання. Єдине, що змінилося – Джійон тепер не відчувала того піднесення, що було раніше, і довіри до старших співробітників теж як і не було.

Серед країн Організації економічного співробітництва і розвитку Південна Корея є країною з найвищим показником різниці у зарплатах чоловіків та жінок. Згідно з даними за 2014 рік, середньостатистичний показник розриву в заробітній платні у країнах ОЕСР становить близько 16%, але у Кореї цей показник сягає 37%[26]26
  «Гендерний розрив в оплаті праці серед країн ОЕСР», звіт за 2014 рік.


[Закрыть]. Крім того, згідно з результатами опитування для визначення індексу «скляної стелі», проведеного журналістами англійського журналу «The Economist», Корея посіла останнє місце і отримала статус країни, у якій жінкам працювати найскладніше[27]27
  «Найкращі – і найгірші – країни для жінок, що працюють». The Economist, березень 2016 р. https://www.economist.com/graphic-detail/2016/03/03/the-best-and-worst-places-to-be-a-working-woman


[Закрыть].