Текст книги "Кім Джійон, 1982 року народження"

Автор книги: Чо Намджу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

У матері Джійон, О Місук, було двоє старших братів, старша сестра та молодший брат. Усі вони, подорослішавши, покинули рідне місто. До того усі покоління її сім’ї безбідно жили, займаючись фермерством. Та світ змінювався. Корея із традиційно сільськогосподарської країни перетворилася у високотехнологічну, і заробляти на життя одним лиш фермерством стало неможливо. Тому батько Місук, як і всі його односельчани, зробили все, щоб відправити своїх дітей у місто. Але у нього не було можливості оплачувати навчання та проживання усіх його дітей. Як-не-як, життя у місті було дорогим, а оплата за навчання – ще дорожчою.

О Місук закінчила початкову школу, після чого вона почала допомагати у домашньому господарстві та на полі. У п’ятнадцять років вона переїхала в Сеул. Її сестра, старша за неї на два роки, уже жила і працювала там на текстильній фабриці в Чхонгечхоні, куди влаштувалась і Місук. Разом із старшою сестрою та ще двома дівчатами, які працювали з ними, вона поселилася у крихітній кімнатці, що мала не більше ніж сім квадратних метрів. Майже всі працівниці фабрики були її однолітками. Вони були майже одного віку, подібні були й освіта та історії, що привели дівчат на фабрику. Юні дівчата працювали з ранку до ночі, не маючи змоги нормально виспатись, відпочити чи навіть поїсти, і вони думали, що так і має бути, що у всіх такі умови праці. Жар від ткацьких верстатів нагрівав приміщення фабрики настільки, що здавалось, можна зійти з розуму від цієї спеки. Дівчата підтягували свої й без того короткі спідниці якомога вище, але піт все одно стікав по руках і ногах. У приміщеннях постійно висів серпанок із пилюки, якою працівниці дихали і яка у багатьох спричинила захворювання легень. Щоб не спати, вони пригорщами їли кофеїнові таблетки і працювали днями та ночами, від чого їхні обличчя втрачали здоровий колір. Той мізер, який дівчата отримували за свою роботу, вони відправляли братам, аби ті могли оплатити своє навчання. Тоді вважалося, що саме сини повинні досягнути успіху в житті, адже від їхнього особистого успіху залежатиме благополуччя усієї родини. Доньки, своєю чергою, повинні були усіма силами підтримувати братів на шляху до цього успіху[9]9
  Пак Джехон, Кім Хйондже. Сімейна статистика, 2015. Матхі, с. 61.


[Закрыть].

Старший брат О Місук закінчив регіональний медичний університет і все життя пропрацював у лікарні при альма-матер. Другий брат на пенсію пішов з посади начальника поліцейського відділку. Місук дуже пишалася своїми братами, які добре вчилися та виросли достойними членами суспільства. Вона навіть хвалилася успіхами братів співробітницям на фабриці. Коли старші брати стали фінансово незалежними, вони оплатили навчання наймолодшого з них. Завдяки цьому він зміг вступити у Сеульський педагогічний університет. Уся сім’я хвалила найстаршого сина, дякували йому за те, що він підтримав своїх молодших братів, допоміг їм стати на ноги, і не могли натішитись, що завдяки такому первістку сім’я нарешті зажила щасливо. Тоді-то Місук та її старша сестра зрозуміли, що шанс на підтримку та допомогу від сім’ї вони не отримають ніколи. Сестри із запізненням записалися у професійне училище і, працюючи вдень та навчаючись по вечорах, врешті-решт змогли отримати атестат про неповну середню освіту. О Місук на цьому не зупинилася і почала готуватися до кваліфікаційних екзаменів для отримання атестата про повну середню освіту[10]10
  У Кореї навчання у школі ділиться на початкову (1-6 класи), середню (7-9 класи) та старшу (10-12 класи) школи. Диплом про закінчення старшої школи прирівнюється до нашого атестату про повну середню освіту (прим. перекладача).


[Закрыть]. У той рік, коли її молодший брат став учителем старшої школи, вона змогла отримати атестат про закінчення старшої школи.

Одного разу, коли Джійон ще ходила в початкову школу, її мама, прочитавши якесь повідомлення від учителя у шкільному щоденнику, сказала:

– А я теж колись хотіла стати вчителькою.

Маленькій Кім Джійон, яка тоді думала, що мама може бути тільки мамою, це бажання мами стати кимось іншим здалось таким дивним, що вона розсміялася.

– Я серйозно, серед своїх братів та сестер я вчилася найкраще. Навіть краще, ніж твій старший дядько, – додала мама.

– Тоді чому ж ти не стала вчителькою? – поцікавилась Джійон.

– Я повинна була заробляти гроші, щоб оплатити навчання братів. У той час усі дівчата жили так. Такий у нас був обов’язок.

– Ну тоді ти можеш зараз стати вчителькою, – підбадьорила донька маму.

– А зараз я повинна заробляти гроші, щоб оплатити навчання вам. Зараз усі матері живуть так. Такий наш обов’язок.

Мати шкодувала себе, своє життя і навіть те, що вона стала матір’ю Джійон. Невеликий, але важкий камінь, який міцно притис довгу мамину спідницю до підлоги. Саме таким тягарем відчула себе Джійон, і їй стало дуже сумно. Мати помітила зміну настрою доньки та ніжно провела рукою по її скуйовдженому волоссі.

Джійон ходила у велику початкову школу, до якої від будинку йти 20 хвилин пішки. У кожній паралелі було від 11 до 15 класів, а у кожному класі налічувалось до 50 учнів. До того, як Джійон пішла в цю школу, тут навчалось так багато учнів, що школа була змушена працювати у дві зміни – ранкову та денну.

Для Джійон школа стала першим досвідом життя у соціумі поза сім’єю, адже в садочок вона не ходила, та із цим проблем у неї не було. Як тільки Джійон звикла до шкільного життя, мама доручила старшій із сестер – Инйон – відводити молодшу у школу. Кожного ранку Инйон перевіряла розклад сестри та спаковувала у ранець підручники та зошити, а у великий товстий пенал, на якому була зображена казкова принцеса, клала чотири підточені олівці та гумку. Якщо чогось бракувало, Инйон просила гроші у мами та купувала те, що потрібно, у магазині канцелярських товарів, що розташовувався поряд зі школою. Джійон була зразковою ученицею – вона ніколи не губилась по дорозі у школу чи додому, на уроках поводилася слухняно, не пісялась. Джійон старанно переписувала із дошки завдання для домашньої роботи і часто отримувала найвищу оцінку за диктанти.

Першим неприємним шкільним досвідом для Джійон стала оказія, з якою дають раду більшість дівчаток у школах – жартівливі зачіпання-залицяння з боку сусіда по парті. Для Джійон вони здавалися далеко не жартівливими. Вона оцінювала ці зачіпання скоріше як агресію і дуже через це переживала, проте нічого не могла з цим зробити, окрім лиш як поплакати та пожалітись сестрі та мамі. Але їхні поради нічим не допомагали. Сестра сказала, що всі хлопці – дурні, з цим нічого не вдієш, тож найкращий спосіб – просто ігнорувати їх, а мама насварила Джійон за те, що та, мовляв, плаче через дурниці, адже однокласник просто так жартує.

У якийсь момент цей сусід по парті почав зачіпати Джійон не лише словами. Коли він сідав за парту, ставав у чергу чи порпався у своєму рюкзаку, він ніби ненароком штовхав її. Проходячи біля Джійон у коридорі, він зумисне підходив ближче, боляче бив її по руці і тікав. Він також позичав у неї гумки, олівці та лінійки, але ніколи не повертав їх. Коли Джійон просила повернути її речі, він кидав їх на підлогу, сідав на них або говорив, що взагалі нічого не позичав. Якось вони посварилися через це просто посеред уроку, за що обоє були покарані. Коли Джійон врешті перестала позичати свої речі сусіду, він почав висміювати її одяг та помилки, які вона робила, перекривляти, ховати її ранець чи сумку для змінного взуття так, щоб Джійон не могла їх знайти.

Якось на початку літа, коли Джійон було особливо спекотно, вона зняла капці і поставила спітнілі ноги на нижню перекладину парти. Раптом її сусід витягнув ногу і щосили копнув один з капців. Той, пролетівши по проходу, зупинився аж біля учительського столу. Весь клас засміявся, а вчителька розчервонілася і розгнівано спитала:

– Чий це капець?

Джійон мовчала. По-перше, їй було просто страшно, а по-друге, хоч капець і належав їй, вона очікувала, що сусід зізнається у тому, що це його рук, чи то пак, ніг, справа. Проте сусід, похиливши голову, мовчав.

– Ну, я чекаю. Ніхто не зізнається? Чи ви чекаєте, щоб я особисто перевірила, у кого не вистачає пари? – не вгавала учителька.

Джійон штовхнула ліктем сусіда, прошепотівши йому: «Це ж ти зробив!» На що той відповів, ще нижче схиляючи голову: «Але ж капець твій!» Коли вчителька вкотре стукнула по столу, Джійон не знайшла іншої ради, як підняти руку. Вчителька викликала її до дошки і добряче насварила, назвавши Джійон боягузливою брехункою за те, що та так довго не признавалася, чим забрала у своїх однокласників дорогоцінний час уроку. Джійон розплакалась і не могла пояснити, що це не її провина. І тут раптом хтось тихеньким голосом сказав:

– Це зробила не Джійон, – сказала дівчинка, яка сиділа у сусідньому ряді позаду Джійон. – Це її капець, але це зробила не вона. Я бачила, як це сталось.

– Ти про що? Хто ж тоді це зробив? – спантеличено спитала учителька.

Дівчинка теж розгубилася і лиш мовчки глянула на винуватця. Учителька та інші учні прослідкували за її поглядом, і тільки відчувши, як погляди всього класу зупинились на ньому, сусід Джійон зізнався у скоєному. Учителька почервоніла ще більше і почала сварити тепер його. Цього разу кричала вона вдвічі довше та вдвічі голосніше.

– Ти уже давно зачіпаєш Джійон, чи не так? Я давно за тобою стежу. Сьогодні вдома на листочку напиши все, чим ти провинився перед Джійон. Навіть не думай щось пропустити, я про все дізнаюсь. Сядеш писати це зі своєю мамою, і хай вона розпишеться наприкінці! А цей лист завтра принесеш мені.

У той день сусід Джійон покидав клас, похиливши голову та плечі, та примовляючи, що мама його приб’є, а вчителька попросила Джійон затриматися після уроків.

Джійон розпереживалася, що вчителька знову її сваритиме, але, на її подив, та сіла поряд і вибачилася. І сказала, що їй дуже шкода, що вона, не розібравшись у ситуації, почала кричати на Джійон, адже тоді була впевнена: так невдало пожартував саме той, кому цей капець належав. Що це був необачний вчинок з її боку і що надалі вона буде обережнішою. Поки вчителька вибачалася, напруга поступово покидала Джійон, і вона знову розревілася. Вчителька спитала, чи у Джійон є якісь запитання або прохання, на що та відповіла, схлипуючи:

– Відсадіть його, будь ласка... І, будь ласочка, зробіть так, щоб він уже ніколи не сидів зі мною за однією партою.

Учителька погладила Джійон по плечу:

– Джійон, я уже давно помітила дещо, про що ти, здається, не здогадуєшся. Ти йому дуже подобаєшся.

Те, що Джійон щойно почула, здавалось таким безглуздим, що вона аж перестала плакати:

– Та ви що, він мене ненавидить. Ви ж самі сказали, що бачили, як він постійно мене ображає.

Учителька розсміялася:

– Хлопці завжди найбільше дражнять тих дівчат, які їм подобаються. Ти не поспішай міняти сусіда по парті через те, що сталося сьогодні. Давай я з ним поговорю, і, можливо, вам вдасться знайти спільну мову.

«Я йому подобаюсь? Те, що він мене постійно дражнить, означає, що я йому подобаюсь?» Джійон здавалось, що вона вже геть нічого не розуміє. Усі ті ситуації, коли її діставав сусід по парті, промайнули у неї перед очима, і вона не могла повірити словам вчительки. Якщо тобі хтось подобається, ти, навпаки, маєш поводитися з ним більш ніжно та ласкаво! Це правило працює і для друзів, і для членів сім’ї, і навіть для домашніх тваринок. Навіть восьмирічна Джійон це розуміла. А через зачіпання сусіда її шкільне життя стало просто нестерпним. Мало того, що весь цей час її постійно дражнили та ображали, так ще й тепер вона виглядала недружелюбною дитиною, яка не хоче розуміти свого друга. Джійон лиш похитала головою:

– Ні, я його ненавиджу.

На наступний день їх розсадили. Новим сусідом Джійон став найвищий у класі хлопець, який через свій зріст завжди сидів сам за останньою партою. З ним вони жодного разу не сварилися.

У третьому класі вони почали двічі на тиждень обідати в школі, і для Джійон, яка їла дуже повільно, це стало справжньою каторгою. Їхня початкова школа була однією з перших, яка почала впроваджувати систему шкільних обідів. Школа могла похвалитися новісінькими чистими кухнею та їдальнею. Під час обідньої перерви школярі ставали у чергу та заходили в їдальню за номерами. Оскільки місця було недостатньо, учні повинні були швиденько їсти, щоб звільнити місце однокласникам.

Учні, які справлялися зі своєю порцією, бігли гратися на шкільний майданчик, а Джійон у той час сиділа, набивши рот рисом і намагаючись пошвидше його прожувати. Найважче їй було з класним керівником у третьому класі, який не дозволяв брати менші порції, але в той же час гнівався, якщо хтось не доїдав усе, що було на тарілці. За п’ять хвилин до кінця обідньої перерви він починав обходити їдальню і квапив та кричав на тих, хто все ще їв свій обід. При цьому він стукав ложкою по столу, рис ставав переляканим дітям посеред горла, і вони намагалися проковтнути його, наче таблетку, запиваючи водою.

У Джійон був тридцятий порядковий номер із сорока дев’яти в її класі. У кожного учня класу був номер, який призначався відповідно до місяця народження, при тому у хлопців були номери з першого по двадцять сьомий, а у дівчат – із двадцять восьмого по сорок дев’ятий. Джійон народилася у квітні, тому її номер був одним із перших серед дівчат. Ті ж дівчата, які народилися у пізніші місяці, були змушені чекати, поки учні, номери яких передували їхнім, з’їдять свій обід. Саме тому найчастіше вчитель кричав саме на дівчат, адже вони їли останніми.

У той день настрій у вчителя був дуже паскудний. Він уже встиг покарати весь клас за те, що чергові погано витерли дошку. Після того він неочікувано влаштував перевірку нігтів та чистоти рук, через що Джійон довелося у паніці швидко стригти нігті, тримаючи руки під партою. Учні, яким завжди доводилося їсти в останню чергу, помітивши настрій класного керівника, запихали у себе обід так швидко, як могли, але той все одно підганяв їх, грюкаючи кулаком по столу з такою силою, що їжа на підносах аж підскакувала. Декілька учениць розплакались, сидячи з набитим рисом ротом. Так сталося, що в цей день усі ті, хто розплакався під час обіду, затримались після уроків, щоб поприбирати у класі. Обмінявшись поглядами, жестами та короткими фразами, вони домовилися зустрітися після школи на ринку Йонгджін, у ресторанчику «Бабусині токпоккі[11]11
  Токпоккі – страва з галушок, зроблених із рисового тіста, які готуються у соусі із гострого перцю – кочхуджан (прим. перекладача).


[Закрыть]».

Щойно школярки зустрілися, навперебій почали жалітися одна одній:

– Він просто зриває злість на нас. Із самого ранку кричав ні за що.

– Саме так! Ти правду кажеш! – погоджувалися подруги.

– Чим більше він кричить і підганяє, тим важче стає їсти, кусок в горло не лізе! – додавала інша.

– Ми ж не спеціально їмо повільніше, не робимо це йому на зло, ми просто так звикли їсти, за що на нас так кричати? – підкидала третя.

Джійон була з ними згодна. У цій ситуації вчитель повівся недобре. Вона не могла точно виразити словами, у чому ж саме він поводився неправильно, але відчувала, що поведінка класного керівника засмучує її. Джійон не звикла висловлювати свою думку, тому вона просто мовчки кивала, погоджуючись із тим, що кажуть інші. Її однокласниця Юна, яка теж сиділа весь час мовчки, раптом вставила:

– Проблема в тому, що це просто нечесно, – і пояснила. – Ми постійно обідаємо відповідно до наших порядкових номерів, а це нечесно. Ми повинні попросити, щоб нам поміняли номери.

Джійон спочатку розхвилювалась: це вони мають вчителя просити? Чи вони взагалі мають право щось таке казати вчителю? Та подумавши, сама себе заспокоїла – якщо хтось із них і може таке просити, то це Юна. Вона була відмінницею, а її мама була головою батьківського комітету. Тому в п’ятницю, під час класної години, Юна підняла руку і сказала на весь клас:

– Я вважаю, що ми повинні змінити порядкові номери для отримання обіду.

Тихим, спокійним голосом, дивлячись учителю в очі, Юна пояснила, що оскільки обіди видають за порядковими номерами, ті, хто в кінці списку, отримують свою порцію пізніше, через що й останніми закінчують їсти. А це, як-не-як, нечесно стосовно тих, хто у хвості списку, і тому справедливим буде міняти порядкові номери час від часу. Учитель усміхався, ніби нічого й не сталося, але було помітно, як кутики його губ нервово посмикувалися. Атмосфера у класі стала напруженою, немов натягнута струна, що, здавалось, ось-ось трісне. Хоча весь цей час говорила лише Юна, Джійон відчувала, як від хвилювання тремтять її власні ноги. Урешті, вчитель, дивлячись на Юну, з тією ж незмінною посмішкою мовив:

– Ну гаразд. Починаючи з наступного тижня, першим обід отримуватиме номер 49 і далі. А порядок відтепер мінятимемо щомісяця.

Дівчата, які завжди були у кінці списку, переможно закричали. Проте радість їх була поспішна – хоч порядок отримання порцій і помінявся, атмосфера обідів залишилася тією ж. Черговий учитель, як і завжди, злився, коли хтось повільно їв, зганяючи злість на таких учнях настільки сильно, що ті могли ледве проковтнути ложку рису від страху. Для Джійон, яка була акурат посередині списку їхнього класу, взагалі нічого не змінилося – обід свій вона отримувала приблизно в один і той самий час. Боячись потрапити у групу тих учнів, яким діставалося від учителя найбільше, Джійон доклала усіх зусиль, щоб з’їдати свою порцію якомога швидше.

Однак Джійон відчула, що вони здобули, хай невелику, але перемогу. Їм вдалося висловити свою думку сильнішому і при тому добитися якихось змін. Для Юни, Джійон та інших дівчаток, які були у списку останніми, це стало надзвичайно цінним досвідом. Хоч вони про це ще не здогадувалися, але саме тоді у них почало зароджуватися щось, що віддалено нагадувало критичне мислення та впевненість у собі, у своїх силах. Але у їхніх головах усе ще не виникало питання: «А чому це у хлопців у всьому є перевага?» Хлопцям віддавали перші номери в черзі, їм першим дозволяли виступати з доповідями на уроках, їхні домашні завдання перевірялися у першу чергу, а дівчатам залишалося лише чекати – коли з нудьгою, а коли з полегшенням. Та ніколи такий стан речей не здавався дівчатам дивним чи нечесним, вони просто мовчки очікували своєї черги. Точно так само ніколи нікому не приходило в голову спитати: чому реєстраційні номери громадян у чоловіків починаються з цифри 1, а у жінок – із цифри 2.

Починаючи з 4-го класу, учням дозволялось самостійно вибрати старосту, шляхом голосування. Обирали старосту двічі на рік, кожного семестру, і за три роки, на пам’яті Джійон, усі шість разів у її класі старостою обирали хлопця. При цьому вчителі завжди окремо вибирали 5-6 дівчаток, яким доручали різноманітні завдання, давали на перевірку домашню роботу однокласників, примовляючи, що дівчата все ж кмітливіші, а тому краще справляються з такими завданнями. Тобто, хоча всі – й учні, й учителі – вважали, що дівчата старанніше вчаться і однозначно чемніші за хлопців, їхні кандидатури ні разу не розглядали на роль старости класу. Така тенденція простежувалася не лише у класі Джійон – здавалося, у школі існувало неписане правило: старостою має бути хлопець, і крапка.

Якось, коли Джійон уже перейшла у середню школу, її мати зі здивуванням прочитала у газеті:

– Ти ба, пишуть, що тепер у школах кількість дівчат-старост значно збільшилась. Їх тепер більше ніж сорок відсотків[12]12
  «Чому дівчина не може стати старостою школи?», газета «Hangyore sinmun», 4 травня 1995 року.


[Закрыть]. Хтозна, можливо колись ви, мої дівчатка, застанете і жінку-президента!

І справді, хоча у школі Джійон старост-дівчат було менше ніж половина, це було все одно більше, ніж колись. При цьому зберігався чіткий поділ – відповідальними за чистоту у класах завжди були дівчата, а хлопцям діставалися посади, пов’язані з проведенням спортивних занять чи змагань. І не важливо, чий голос був вирішальним у виборі відповідальних – чи то вчителів, чи то учнів – розподіл ролей залишався незмінним.

Коли Кім Джійон була у п’ятому класі, вони з сім’єю переїхали у квартиру, що містилася на третьому поверсі нещодавно зведеного будинку. У новій оселі було три спальні, об’єднана з кухнею вітальня й одна ванна кімната. Нова квартира за розмірами була удвічі більшою за попередню, а за зручністю – удесятеро. Щоб її купити, мама Джійон складала копійку до копійки, відкладаючи гроші як із зарплати чоловіка, так і зі своїх непостійних заробітків. Вона прискіпливо порівнювала депозити та накопичувальні програми у різних банках, обираючи найвигідніші з них, а частину коштів інвестувала у житлові фонди.

Мати була дуже мудрою і обережною, тож вона принципово відмовляла своїй сестрі та іншим родичам, коли ті зверталися до неї з проханням взяти їх у долю. Вона завжди казала так:

– Ніколи не довіряй у грошових питаннях родичам, які живуть далеко від тебе – а то втратиш і гроші, і рідню.

Стара квартира Джійон після численних ремонтів являла собою своєрідний вінегрет із старовини і сучасності. На тій квартирі підлога кухні, яка, як і на новій, була об’єднана з вітальнею, була покладена просто на плити внутрішнього дворика і не обігрівалася. У акуратно облицьованій плиткою ванній не було ні умивальника, ні ванни, тому вмивалися та милися вони, набравши воду у величезний таз. Туалет був надворі, одразу поряд із вхідними воротами. Нова ж квартира повністю обігрівалася, а ще там була ванна. Ба більше, можна вже не взуватися щоразу, як треба в туалет чи помити руки, адже туалет – у квартирі.

Та найважливішою зміною було те, що у сестер з’явилася нарешті власна кімната. Найбільшу спальню зайняли батьки Джійон з братом, другу за розмірами спальню – сама Джійон із сестрою, а найменша дісталася бабусі. Тато Джійон з бабусею спочатку виступали за те, щоб віддати одну зі спалень брату Джійон, а сестри, як і раніше, хай би жили в одній кімнаті з бабусею, та мати була категорично проти такого поділу. Вона аргументувала це тим, що бабусі просто необхідна окрема кімната у її віці, щоб та могла, коли їй заманеться, включати радіо, слухати свої буддійські піснеспіви чи просто у будь-який момент спокійно лягти відпочити, додаючи:

– А малому для чого взагалі окрема кімната? Він ще ж навіть у школу не ходить! Тим більше, що він і так щоночі приходить до нас із подушкою і лягає поряд. Синку, як скажеш, ти хочеш спати сам чи з мамою?

Семилітній брат Джійон відповів, що він буде спати тільки з мамусею і що йому не потрібна окрема кімната. Таким чином, як мати й планувала, сестрам нарешті дісталася власна окрема кімната. Мама Джійон, потай від чоловіка, відклала трохи грошей, щоб прикрасити й гарненько облаштувати кімнату доньок – вона придбала два нові столи, розмістивши їх перед вікном так, щоб їх заливало сонячне проміння. Також мати купила дівчатам два новенькі комплекти для сну – покривала та подушки. Попід стіною розмістилися шафа для одягу та книжкові полички, а на протилежній стіні мати повісила велику карту світу.

– Дивіться, оце – Сеул. Цілий Сеул – всього лиш ця невеличка цятка на карті, крапка. А ми з вами живемо у цій малюсінькій цяточці. Можливо, вам і не вдасться побувати всюди, але завжди пам’ятайте, який безкраїй цей світ.

Через рік бабуся померла. Брату Джійон дісталася її кімната, але він ще довго по ночах приходив з подушкою у кімнату батьків та засинав у маминих обіймах.