Текст книги "Тяжкі часи"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц)

Розділ XV
БАТЬКО Й ДОЧКА

Хоч пан Товкматч нітрохи не нагадував Синьої Бороди, кабінет його був достоту синій покій – так багато було в ньому Синіх книг. Ціле військо їх, безнастанно поповнюване новими рекрутами, доводило там усе те, що вони могли довести (цебто, що вам завгодно). В тому зачарованому покої переводилось на цифри, точно підсумовувалось і врешті розв’язувалося щонайскладніші суспільні проблеми – шкода тільки, що люди, яких вони стосувались, не мали змоги про те дізнатися. Уявіть собі астрономічну обсерваторію, де нема жодного вікна й де сидить астроном, що дає лад зоряному небові самим лише пером та чорнилом на папері: отак і пан Товкматч у своїй обсерваторії (а таких, як вона, є чимало) навіть не відчував потреби хоч би одним оком глянути на міріади людей, що роїлись у довколишньому світі, а міг вирішувати їхні долі на грифельній дошці та втирати їхні сльози брудним шматочком губки.

Ось до цієї обсерваторії, похмурої кімнати, де убійчо точний годинник вицокував секунди неначе молотком по вікові домовини, і зайшла другого дня Луїза. Одне вікно кабінету дивилося на Кокстаун, і коли вона сіла навпроти батькового бюрка, перед очима її постали високі комини та довгі хвости чорного диму, що важко підіймались угору вдалині.

– Люба моя Луїзо, – сказав пан Товкматч, – я тебе вчора попередив, що ми говоритимемо про дуже серйозну справу, отож вислухай мене уважно. Ти дістала таке гарне виховання і – я радий це сказати – так добре засвоїла все, чого тебе вчили, що я цілком покладаюся на твій добрий розум. Ти не запальна, не мрійлива, ти звикла судити про все, керуючись не почуттями, а холодним розумом і розрахунком. Саме так, я певен, ти сприймеш та зважиш і те, що я маю тобі зараз сказати.

Він помовчав хвильку, немов йому хотілося, щоб дочка відповіла щось. Але вона не розтулила уст.

– Люба моя, у мене просять твоєї руки.

І знов він трохи помовчав, і знов вона ані словом не відмовила. Це так його здивувало, аж він ще раз лагідно проказав:

– Твоєї руки, доню.

Аж тоді вона озвалася цілком незворушно:

– Я чую, тату. Я вас слухаю, не турбуйтесь.

– Чудово! – мовив пан Товкматч, аж усміхнувшись заспокоєно. – Ти навіть розважливіша, ніж я сподівався, Луїзо. Чи, може, те, про що я маю тебе повідомити, не така й несподіванка для тебе?

– Цього, тату, я не можу сказати, поки не почую, про що йдеться. Несподіванка чи ні, а я хочу почути все з ваших уст. Хочу, щоб ви самі сказали, тату.

Дивна річ, але пан Товкматч ту хвилину був далеко не такий спокійний, як його дочка. Він узяв зі столу розрізального ножа, покрутив його, поклав назад, тоді знову взяв у руку й навіть подививсь одним оком уздовж леза, обмірковуючи, як же повести мову далі.

– Твої слова, люба моя Луїзо, цілком розумні. Отже, я взявся повідомити тебе, що… ну, коротше, пан Горлодербі сказав мені, що він багато років з великим зацікавленням і втіхою стежив, як ти зростаєш, і багато років сподівався діждатись нарешті того дня, коли він зможе посвататись до тебе. І ось цей день, що його він чекав так довго і так, завважмо, вірно, настав. Пан Горлодербі просить твоєї руки і доручив мені переказати це тобі та висловити його надію, що ти поставишся до його сватання прихильно.

Запала мовчанка. Убійчо точний годинник цокав глухо. Чорний дим удалині наче ще погустішав.

– Тату, – мовила нарешті Луїза. – Ви гадаєте, що я кохаю пана Горлодербі?

Це несподіване запитання вкрай збентежило пана Товкматча.

– Доню моя, – відповів він, – я… що я можу тут гадати?

– Тату, – провадила Луїза таким самим тоном, як і перше, – ви жадаєте, щоб я кохала пана Горлодербі?

– Ні, ні, доню. Я нічого не жадаю.

– Тату, – далі провадила вона, – пан Горлодербі жадає, щоб я його кохала?

– Донечко, – сказав пан Товкматч, – далебі, на твоє запитання важко відповісти.

– Важко відповісти «так» чи «ні», тату?

– Авжеж, доню. Бо ж… – Тут можна було вдатися в розважання, і він ураз підбадьорився. – Бо ж відповідь у даному разі цілком залежить від того, в якому значенні вживаємо ми цього слова. Пан Горлодербі має занадто велику повагу до тебе – і до себе також, – щоби жадати якихось витребеньок, химер чи сентиментів (це все синоніми). Ти ж виросла в нього перед очима! То невже таки він зміг би настільки забути за твій добрий розум (не кажучи вже за свій власний), щоби сподіватись від тебе чогось такого! А тому, можливо, саме слово – це я тільки висловлюю свою думку, доню, – тут не дуже доречне.

– Якого ж слова, тату, порадите ви мені вжити натомість?

– Що ж, люба доню, – сказав пан Товкматч, що вже цілком оговтався від свого збентеження, – я порадив би тобі (коли вже ти просипі поради) розглянути це питання так самісінько, як ти звикла розглядати всі інші питання, – цебто з погляду фактів. Хай люди нетямущі та легковажні заплутують у такі справи всілякі недоречні химери, всіляку бридню, що її, як поглянути тверезим оком, і на світі зовсім не існує, але чи треба ще казати, що ти в мене не така! Отже, які ми маємо факти в даному випадку? Тобі, круглим числом, двадцять років; панові Горлодербі, теж круглим числом, п’ятдесят. Таким чином, у літах ваших є деяка невідповідність, зате в майновому й суспільному становищі немає жадної: навпаки, тут ми маємо змогу відзначити цілковиту відповідність. Тепер постає питання: чи досить цієї єдиної невідповідності, щоб перешкодити вашому шлюбові? Розглядаючи це питання, корисно буде звернутися до наявних статистичних даних про шлюби в Англії та Уельсі. Цифри свідчать, що значну частину шлюбних угод у нас укладаєтеся між особами вельми нерівними за віком і що здебільшого, частіше ніж у трьох чвертях таких випадків, старіший буває саме чоловік. Цікаво відзначити, що повсюдне панування цього закону засвідчують і дані з нотаток мандрівників про звичаї тубільного населення британських володінь в Індії та значної частини Китаю, а також про звичаї калмиків, що живуть у Татарії. А тому невідповідність, за яку я згадав, навряд чи варто називати невідповідністю, бо її фактично майже не існує.

– Але чим ви, тату, радите мені замінити те слово, що його я вжила і що видалось вам не дуже доречне? – знов запитала Луїза так само незворушно, ніби на неї анітрохи не вплинули ці втішні висновки.

– Я гадаю, Луїзо, нема нічого простішого, – відповів батько. – Держачись твердо фактів, ти ставиш собі запитання: «Чи сватається до мене пан Горлодербі? Так, сватається». Лишається тільки одне запитання; «Чи йти мені за нього?» По-моєму, що ж може бути простіше!

– Чи йти мені за нього? – повільно-повільно проказала за ним Луїза.

– Саме так. І мені, твоєму батькові, люба Луїзо, дуже втішно знати, що на твою ухвалу не можуть вплинути погляди й звички, властиві багатьом дівчатам.

– Що ні, то ні, тату, – відповіла Луїза.

– А тепер я полишаю тобі самій усе зважити, – сказав пан Товкматч. – Я тобі виклав суть справи так, як її звичайно розуміють практичні люди. Так, як свого часу розглядалося цю справу в мене з твоєю матір’ю. А далі, люба моя доню, вирішуй сама.

З самого початку розмови Луїза не відривала від батька погляду. Тепер і він, відхилившись на спинку фотеля, спрямував на неї свої глибоко посаджені очі й міг би вловити ту коротку мить, коли дочка його завагалась, коли її поривало кинутись йому на груди та виповісти згнічені в серці почуття. Але, щоб те постерегти, він мусив би враз переплигнути всі штучні перепони, що їх сам стільки років споруджував між собою й тією найтоншою сутністю людської душі, що була, є й буде неприступна найбільшим мудрощам алгебри, аж доки пролунає сурма архангела і навіть сама алгебра розсиплеться на порох. Та перепони ті були занадто численні й занадто високі, щоб їх переплигнути враз. Незрушне, сухо-діловите його обличчя знов скувало Луїзу, і миттєве її поривання кануло в безодні глибини минулого, де потопають усі прогавлені нагоди.

Вона відвела погляд від батька й так довго сиділа мовчки, дивлячись на місто, аж він нарешті поцікавився:

– Ти питаєш поради в кокстаунських коминів, Луїзо?

– Та зараз там тільки нудний і млявий дим. Але як настане ніч, тоді з них виривається вогонь, тату! – відмовила вона, обернувшися рвучко.

– Та я це знаю, Луїзо. Тільки я не розумію, до чого воно тут…

Треба визнати, що він і справді нічого не зрозумів.

Луїза тільки ледь відмахнулась рукою і, знов утупивши в нього очі, сказала:

– Тату, я часто думаю, що життя людське дуже коротке…

Ці слова так тісно дотикалися його улюбленої науки, що він зразу підхопив:

– Безперечно, воно коротке доню, моя. І все ж статистика доводить, що пересічна тривалість людського життя за останні роки значно зросла. Це засвідчують підрахунки різних страхових товариств і пенсійних контор та інші незаперечні дані.

– Я маю на увазі своє власне життя, тату.

– Ах, он як! І все ж, чи треба тобі ще пояснювати, Луїзо, – сказав пан Товкматч, – що й воно підлягає тим самим законам, яким підлягає людське життя взагалі.

– Я тільки хочу, поки жива, робити бодай те невелике, що я можу, на що я здатна. То чи не однаково?

Видимо не зрозумівши, до чого ці останні слова, пап Товкматч спантеличено перепитав:

– Не однаково? Що не однаково?

– Пан Горлодербі, – не відповівши, говорила вона далі повільно й виразно, – сватається до мене. Тепер я маю себе спитати: чи йти мені за нього? Так, тату? Ви ж так мені сказали. Сказали чи ні?

– Авжеж, доню.

– Хай же буде так. Коли пан Горлодербі хоче взяти мене за дружину на таких умовах, я згодна вийти за нього. Перекажіть йому, тату, цю мою відповідь хоч би й сьогодні. Перекажіть по змозі до слова, бо я хочу, щоб він знав, як саме я висловилась.

– Ти маєш рацію, доню, – відповів батько схвально, – завжди треба бути точному. Я виконаю твоє цілком слушне прохання. Чи маєш ти якісь побажання, на коли призначити весілля, дитино моя?

. – На коли завгодно, тату. Хіба не однаково?

Пан Товкматч присунувся з фотелем трохи ближче й узяв її за руку. Видно, в тому запитанні, проказаному вже вдруге, йому вчувся якийсь дисонанс. Він хвильку дивився на неї мовчки, тоді, все держачи її за руку, промовив:

– Луїзо, я досі не вважав за потрібне питати тебе про одну річ, бо ймовірність її здавалась мені надто мізерна. Але, може, слід би все ж спитати. Скажи мені, а ти нікому іншому не обіцялась вийти за нього?

– Тату, – відмовила вона майже саркастично, – кому б це я могла обіцятись? Кого я знаю? Де я бувала? Які почуття знало моє серце?

– Правда твоя, люба доню. Я тільки хотів виконати свій обов’язок, – погодився заспокоєний і вдоволений пан Товкматч.

– Що я знаю, тату, – провадила Луїза спокійно, як і весь час, – про смаки й нахили, про поривання й симпатії, про всю ту частину своєї душі, де б могли зродитись такі дрібнички? Чи мала я змогу вийти за межі кола незаперечних істин та наочних фактів? – Вона несвідомо стисла жменю, наче держала в ній щось тверде, а тоді повільно розтулила, мов висипаючи з неї порох чи попіл.

– Щира правда, доню, щира правда, – потвердив надзвичайно практичний батько.

– Як це вам спало на думку питати про таке в мене, тату? – провадила Луїза. – Найневинніше дитяче вподобання, таке звичайне в дітей, що навіть я про те чула, ніколи не проникало до моїх грудей. Ви так пильно оберігали мене, що моє серце ніколи не було дитячим. Ви так добре виховували мене, що я ніколи не снила дитячих снів. Ви так мудро ростили мене, тату, від колиски аж до цієї хвилини, що я ніколи не знала ні дитячої віри, ні дитячих страхів.

Пана Товкматча аж зворушило таке визнання успіху його системи.

– Люба доню, ти щедро відплачуєш мені за моє піклування, – сказав він. – Поцілуй мене, рідна моя.

І дочка поцілувала його. Не випускаючи її з обіймів, батько провадив:

– Тепер я можу тобі сказати, кохана моя дитино, що я щасливий від твоєї розумної ухвали. Пан Горлодербі людина визначна, а якщо між вами й є, сказати б, невеличка нерівність, то твоя вдача, твоє виховання, твої погляди більше ніж урівноважують її. Я ввесь час саме цього й прагнув: виховати тебе так, щоб ти з самого малечку могла почуватись, коли можна так сказати, майже в будь-якому віці. Поцілуй мене ще, Луїзо. А тепер ходімо до матусі.

І вони спустилися до вітальні, де, як звичайно, спочивала в подушках та достойна пані без фанаберій, а біля неї сиділа Сесі з якоюсь роботою в руках. Коли вони увійшли, пані Товкматч кволо заворушилась, ніби до неї верталося життя, і незабаром тьмяний транспарант зображував ужо не лежачу, а сидячу жінку.

– Паніматко, – сказав їй чоловік, що досить нетерпляче дожидався здійснення цього подвигу. – Дозвольте рекомендувати вам пані Горлодербі.

– Ой! То вже все впорано! – озвалась пані Товкматч. – Ну що ж, Луїзо, сподіваюся, що в тебе стане здоров’я, бо коли й тобі голова почне отак розсідатись, як оце мені, зразу після шлюбу, то я не певна, що тобі слід позаздрити, хоч ти, либонь, так думаєш, як і всі дівчата. Та все ж я благословляю тебе, доню, і сподіваюся, що тепер тобі на щось придадуться всі оті логії, що ти їх учила. Йди я тебе поцілую, Луїзо, тільки не зачепи мого правого плеча, бо мені його з самого ранку крутить. А тепер, – заскиглила пані Товкматч, поправляючи на собі хустки та укривала після того вияву матерньої любові, – а тепер мені знов суши собі голову день і ніч, як же його звати!

– Про що це ви, паніматко? – суворо запитав її чоловік.

– Та про те ж, пане мій, як мені його звати, коли він ожениться з Луїзою. Якось же я муситиму його називати! Адже ж неможливо мені весь час із ним балакати й ніяк не казати на нього, – аж надулась пані Товкматч, обурена чи то думкою про таку нечемність, чи то несподіваною морокою. – Я не можу звати його Джозая, бо це ймення мені гидке. А казати на нього Джо – хіба ж ви мені дозволите? То що ж мені, свого власного зятя величати паном чи добродієм? Ні, даруйте, цього не буде, хіба що вже моя родина думає, що мене, бідну каліку, й ногами топтати можна. То як же мені його звати?

Та що ніхто з присутніх не знав ніякої ради на ту химерну притугу, пані Товкматч знов на якийсь час перебралася до іншого світу, додавши спершу до своєї духівниці ще ось якого пункта:

– Що ж до весілля, Луїзо, то я тебе прошу, прошу з таким трепетом у серці, що аж до п’ят мене проймає, – аби його справити чимскоріш. Бо як ні, то я добре знаю, що мені знов хтозна-поки чистої години не буде.

Ще як пан Товкматч вимовив слова: «Дозвольте рекомендувати вам пані Горлодербі», – Сесі рвучко повернула голову й спрямувала на Луїзу погляд, сповнений здивування, і жалю, й скорботи, і сумніву, і ще бозна-яких почуттів. Луїза відчула те, й не бачивши, не дивлячись на неї. І з тої хвилини вона враз відмінилась до Сесі – стала байдужа, холодна, гордовита, одно слово, тримала її на відстані.

Розділ XVI
ЧОЛОВІК І ЖІНКА

Почувши про своє щастя, пан Горлодербі відразу занепокоївся: адже цю новину треба було якось довести до відома пані Спарсіт. А як це зробити і що може з того вийти, він, хоч убий, не знав. Чи вона відразу збере своє манаття та від’їде до леді Скеджерс, а чи стане руба й відмовиться покинути його дім, чи в сльози вдариться, а чи в прокльони, чи їй розіб’ється серце, а чи вона сама розіб’є люстро, – пан Горлодербі не годен був того передбачити.

І все ж хоч круть хоч верть, а якось треба було це зробити. Отож він спершу був спробував написати їй листа, але, порвавши їх декілька, вирішив просто сказати їй усе.

Вертаючи з банку додому того вечора, на коли він призначив цю поважну розмову, він зайшов до аптеки й купив про всяк випадок пляшечку щонайміцнішої нюхальної солі. «їй же богу, – подумав пан Горлодербі, – як їй заманеться зомліти переді мною, то від цього їй і в носі облізе!» Але, хоч і озброївшись у такий спосіб, він зайшов до власної оселі не дуже відважно і став перед очі своєму пострахові з таким винуватим виглядом, наче пес, що допіру побував у коморі.

– Добривечір, пане Горлодербі!

– Добривечір, пані, добривечір! – пан Горлодербі підсунув свого стільця ближче до каміна, й пані Спарсіт відсунула свого далі, немов промовляючи: «Це ваш камін, пане добродію. Я ж не заперечую. Коли вам так до вподоби, займайте його хоч і ввесь».

– Та чого ви втікаєте аж на Північний полюс! – сказав пан Горлодербі.

– Дякую, пане добродію, – відмовила пані Спарсіт і присунулась назад, одначе не так близько, як була.

Пан Горлодербі посидів трохи, дивлячись, як вона гострими кінчиками ножиць простромлює в шматку мусліну дірочки, що якимсь незбагненним чином мали його прикрасити. Та робота, в поєднанні з римським носом та густими бровами доморядниці, враз викликала в уяві образ яструба, що видовбує очі якійсь упертій малій пташині. Пані Спарсіт так поринула в своє діло, що збігла не одна хвилина, поки вона підвела очі, і аж тоді пан Горлодербі мотнув головою, щоб привернути її увагу.

– Пані Спарсіт, – почав він, – застромивши руки до кишень і пересвідчившись, що пляшечка в правій кишені відтикається легко, – нема потреби зайвий раз казати вам, що ви не лише походите з високого роду й здобули відповідне виховання, а ще й з біса розумна жінка.

– Справді, пане добродію, – відповіла вона, – це вже не вперше я сподобилась честі почути з ваших уст таку високу думку про мене.

– Пані Спарсіт, – провадив пан Горлодербі, – я збираюся вас здивувати.

– Невже, пане добродію? – відмовила пані Спарсіт запитливим тоном, однак цілком спокійно. Тоді поклала свою роботу й почала розгладжувати на руках рукавички, що їх не скидала майже ніколи.

– Я, добродійко, маю намір одружитися з Томовою Товкматчевою дочкою, – сказав Горлодербі.

– Справді, пане добродію? – відмовила пані Спарсіт. – Ну що ж, зичу вам щастя, пане Горлодербі, і сподіваюся, що ви дійсно будете щасливі! – В тих її словах чулась така сумна та мудра іронія і таке велике співчуття до нього, що Горлодербі, спантеличений куди дужче, ніж якби вона жбурнула свою робочу скриньку в люстро або гепнулась зомліла на килимок перед каміном, тугіше заткнув пляшечку в кишені й подумав: «Хай їй абищо, хто ж міг знати, що вона в он який бік зверне!»

– Від щирого серця бажаю вам, пане добродію, щоб ви були дуже щасливі, – провадила пані Спарсіт досить зверхньо: з цієї хвилини вона неначе назавжди взяла собі право жаліти його.

– Дякую вам, добродійко, – відповів Горлодербі трохи ображено й мимоволі знижуючи тон, – дуже дякую. Я й сам сподіваюся, що буду щасливий.

– Справді, пане Горлодербі? – солодко сказала пані Спарсіт. – Ну авжеж, авжеж. Певне, що ви сподіваєтесь.

Пан Горлодербі не знайшов, що відповісти, і запала досить прикра для нього мовчанка. Пані Спарсіт спокійнісінько взялася знову до роботи й лиш час від часу тихенько кахикала; і в тому кахиканні теж учувалася свідомість своєї сили й переваги.

– Я гадаю, добродійко, – нарешті заговорив знову Горлрдербі, – що тепер ви, скільки я вас знаю, навряд чи захочете зостатися в цьому домі, хоч вам тут були б тільки раді.

– Ні, ні, пане добродію, ні в якому разі! Про це годі й думати, – пані Спарсіт так само зверхньо, гордовито похитала головою і знов тихенько кахикнула, але вже інакше так, немовби в ній здіймався пророчий дух, тільки вона воліла його притримати.

– Одначе, добродійко, – провадив Горлодербі, – у банку пані такого роду й так вихована, як ви, на посаді доглядачки була б як знахідка. Там є й вільні покої, і коли така сама платня…

– Пробачте, добродію. Ви, з ласки вашої, колись обіцяли мені вживати натомість вислову «щорічна винагорода».

– Гаразд, пані, хай буде щорічна винагорода. Коли така сама щорічна винагорода задовольнить вас і на тій посаді, то я не бачу ніяких причин з вами розлучатись. А ви?

– Пане добродію, – відказала пані Спарсіт, – я впізнаю вас у цій ласкавій пропозиції, і якщо моя нова посада в банку не означатиме для мене нижчого щабля на суспільних сходах…

– Та певне, що ні! – заспокоїв її Горлодербі. – Коли б було так, то невже б таки я, гадаєте ви, запропонував її жінці, що оберталась у такому товаристві, як ви. Мені, звісно, байдуже до того товариства, ви самі знаєте. Але вам не байдуже.

– Ви дуже уважні до мене, пане Горлодербі.

– Там ви матимете свої окремі покої, і вугілля на паливо, і свічки, і все що потрібно, і служницю для себе, і кур’єр там ночуватиме задля охорони; одно слово, житиметься вам у банку, дозволю собі сказати, якнайвигідніше, – запевнив її пан Горлодербі.

– Пане добродію, не треба більше ні слова, – відмовила пані Спарсіт. – Зрікшися своєї тутешньої служби, я ж не звільняюся від необхідності їсти хліб з чужих рук, – їй краще було б сказати «паштет», бо цю добірну страву з темною пікантною підливою їй подавалось на вечерю день у день, – тож я волію їсти його з ваших, аніж з чиїх інших. А тому, пане добродію, я радо приймаю вашу пропозицію й щиро дякую за всю ту ласку, що мала від вас досі. І сподіваюся, пане добродію, – додала пані Спарсіт із глибоким співчуттям у голосі, – всім серцем сподіваюся, що з панни Товкматч буде вам така дружина, якої ви собі бажаєте і якої ви варті.

І вже ніщо не могло зрушити пані Спарсіт з цієї позиції. Дарма Горлодербі бундючився, дарма хизувався та вихвалявся: пані Спарсіт твердо наважилась жаліти його як бідолашну жертву. Вона була чемна, запобіглива, весела й бадьора; але що чемніше, що запобігливіше, що веселіше й бадьоріше, взагалі що взірцевіше поводилась вона, то нещаснішим мучеником почувався він. Вона так щиро крушилася гіркою його долею, що йому аж холодний піг виступав на широкому червоному виду, щойно вона погляне на нього.

Тим часом весілля вирішено справити за два місяці, й пан Горлодербі щовечора бував у Кам’яній Осаді яко законний наречений. Свої почуття до нареченої він виливав у формі обручок, і взагалі все готування до весілля мало чисто промисловий характер. Шилося вбрання, замовлялося коштовності, робилося печиво й рукавички, складалося шлюбну угоду, щедро, як і годилось, начинену фактами. Від початку й до кінця все стояло на самих фактах. Час не жартував любо з молодятами, як то звичайно бува в такі дні, коли вірити нерозумним поетам: стрілки годинників рухались ані швидше, ані повільніше, ніж будь-якої іншої пори. Убійчо точний хронометр у Товкматчевому кабінеті стукав по голівці кожну щойно народжену секунду й скидав їх у домовину розмірно, як звикле.

І ось настав призначений день, так самісінько як настають і всі дні для людей, що держаться тільки розуму; і того дня в церкві з чотирма точеними ніжками на дзвіниці – шедеврі кокстаунської архітектури – звінчано Джозаю Горлодербі з Кокстауна і Луїзу, старшу дочку Томаса Товкматча з Кам’яної Осади, члена парламенту від тієї округи. А з’єднавшись у святому лоні шлюбу, вони повернулися до згаданої Кам’яної Осади, де на них чекав сніданок.

З такої радісної нагоди там зійшлося добірне товариство, де кожне знало, з чого зроблено те, що вони мали їсти й пити за сніданком, і звідки та як його привозять, і скільки, і на яких суднах – чужоземних чи вітчизняних, одно слово – геть усе про нього. Дружки, аж до малої Джейн Товкматч, своїм розумовим розвитком могли б позмагатися з першою-ліпшою цирковою «людиною-рахівницею». І за жодним з гостей не знано ніяких фанаберій.

Під кінець сніданку молодий звернувся до товариства з такими словами:

– Пані й панове! Я Джозая Горлодербі з Кокстауна. Як ви вже вшанували мене та мою дружину, п’ючи за наше здоров’я й щастя, то, мабуть, годиться й мені віддячити вам тим самим. Одначе, добре знаючи мене, знаючи, хто я такий і якого роду, ви не сподіватиметеся промов від чоловіка, що, побачивши ложку, каже: «Це ложка», – а побачивши дошку, каже: «Це дошка», – і нізащо в світі не погодиться назвати ложку дошкою, а дошку ложкою, а її і те чи друге шпичкою до зубів. Коли вам хочеться почути промову, то ось мій приятель і тесть Том Товкматч член парламенту, його й просіть. А я на промови не мастак. Я тільки гадаю, що ви мене не осудите, коли я скажу, що трохи запишався, сидячи за цим столом і дивлячись на вас. Чи могло мені хоч уві сні приснитися, що я оженюся з Томовою Товкматчевою дочкою, коли я ще був вуличний халамидник і вмивався тільки з-під помпи, та й то не частіш, як двічі на місяць? Отож я гадаю, що й ви поділяєте мою пиху, а ні, то вибачайте, нічого не можу вдіяти. Я пишаюсь, і квит. Отже, як я допіру сказав і як ви самі знаєте, я сьогодні одружився з Томовою Товкматчевою дочкою. І я дуже радий з цього. Я дуже давно цього хотів. Я стежив, як вона росла й виховувалась, і вважаю, що вона гідна мене. А з другого боку, скажу вам відверто, я вважаю, що й я гідний її. Отже, я дякую вам і від себе й від своєї дружини за ваші побажання й сам зичу всім неодруженим з-поміж вас ось чого: щоби кожен панич знайшов собі не гіршу жінку, як оце я, і щоб кожна панна знайшла собі не гіршого чоловіка, ніж у моєї дружини.

А незабаром щасливе подружжя вже вирушало на вокзал, у весільну подорож до Ліона, щоб пан Горлодербі міг при такій нагоді побачити, як живуть «робочі руки» в тих краях, та дізнатись, чи й там вони жадають, щоб їх годували золотою ложкою. Вже вбрана в дорогу молода, спустившись униз, побачила Тома, що чекав її, червоний на виду чи то від надміру чуттів, чи то від надміру трунків за весільним столом.

– Ти козир-дівчина, Лу! Такої сестри більш ні в кого у світі немає! – шепнув він їй.

Луїза обняла його міцно, як мала б того дня обняти куди гіднішу людину, і вперше її незворушність зрадила її.

– Старий Горлодербі вже готовий, – сказав Том. – Поспішай, Лу. Бувай здорова! Я тебе дожидатиму. А що я казав, сестричко? Хіба не чиста розкіш тепер?

Кінець першій книзі