Текст книги "Тяжкі часи"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц)

Розділ III
ШПАРИНКА

Пан Товкматч ішов з школи додому в пречудовому гуморі То була його школа, і він хотів зробити з неї взірець для всіх шкіл. Кожен учень у ній мав бути такий взірцевий, як і малі Товкматчі, його власні діти.

Тих малих Товкматченят було п’ятеро, і всі до одного – взірцеві. Їх почали вчити трохи не з пелюшок і ганяли по науках, як солоних зайців. Щойно навчившися ходити, вони вже мусили ходити до класу. І найперший спогад, що лишився в них від дитинства, найперша річ, яку вони пам’ятали, була велика класна дошка, по якій страшний Змій писав крейдою зловісні білі цифри.

Не подумайте тільки, ніби вони знали щось про Змія чи бодай чули таке слово. Боронь факте! Я тільки вжив цього назвиська, щоб змалювати те страховище з бознаскількома головами, убганими в одну, що краде дітей та за чуприни тягне їх у похмурі статистичні клітки свого навчального замку.

Жодному з малих Товкматчеият ніколи не здавалося, що місяць дивиться на них з неба, бо вони вже знали, що таке місяць, ще й говорити як слід не навчившися. Жодне з малих Товкматченят не вчило дитячої співаночки: «З неба зіронька сія, хто ти, зіронько моя?» – і жодне з них про те не питало, бо всі Малі Товкматченята вже з п’яти років уміли розбирати Великого Воза не згірш за будь-якого професора механіки й правувати Малим Возом, мовби добрячий фурман. І ніколи малі Товкматченята, вгледівши корову на пастівнику, не згадували про ту славнозвісну корову, що не хотіла пити тієї води, що не хотіла гасити того вогню, що не хотів пекти того вовка, що не хотів дерти тієї кози, що не хотіла гризти тієї лози, що не хотіла поколихати горобця – доброго молодця, ані про ту ще славнозвіснішу корову, що проковтнула була Мізинчика, бо про обидві ті знакомитості вони зроду не чули й були знайомі з коровою тільки як з травоїдною жуйиою твариною, що має кілька відділів шлунка.

Отож пан Товкматч простував до свого дому. Той дім, де неподільно панували факти, звався Кам’яна Осада. Пан Товкматч поставив його недавно, облишивши справи (він був гуртовий торговець залізними виробами), і тепер вичікував нагоди стати певною арифметичною величиною в громадському житті, цебто членом парламенту. Кам’яна Осада стояла в долині милі за півтори від великого міста, що в цьому цілком вірогідному путівнику назване Кокстауном.

Кам’яна Осада була вельми прикметна риса в краєвиді. Ніщо-бо не прикривало й не пом’якшувало тієї топографічної деталі, того невблаганного факту. Великий коробкуватий будинок з масивним піддашшям на колонах, що притінювало чільні вікна, достоту як густі навислі брови притінювали очі його господаря. Все розраховано, вимірено й зважено. Шестеро вікон по один бік дверей, шестеро по другий, а разом на обох поверхах фасаду дванадцятеро в лівому крилі й дванадцятеро в правому; і відповідно двадцять четверо вікон з затилля. Лужок, сад, зародок алеї – все розкреслене під лінійку, мов якась ботанічна бухгалтерська книга. Газове освітлення, вентиляція, каналізація, водогін – усе зроблене якнайліпше. Залізні балки й клямри – згори донизу цілковита безпека від пожежі; механічні підіймачі для служниць із їхніми віниками та віхтями, – одно слово, все, чого лишень душа забажає.

Невже таки все? Либонь, що так. Було там навіть наочне приладдя з усіляких наук для малих Товкматченят. Вони мали невеличку мінералогічну колекцію, невеличку металургійну колекцію, невеличку мінералогічну колекцію; всі зразки розікладеио якнайакуратніше, і на кожному етикеточка, аж здавалося, наче ті грудочки мінералів та руд відколото від матерньої породи саме оцим страхітливо твердим знаряддям – їхніми власними назвами. І якщо малим Товкматченятам ще й цього всього було не досить, то я вже й не знаю, якої ще халепи було їм треба.

Отже, батько їхній ішов собі додому, вельми втішений і задоволений. Він був добрий батько і по-своєму любив дітей; але сам (коли б від нього, як від Сесі Джуп, зажадали визначення), певне, назвав би себе «надзвичайно практичним» батьком. Він узагалі непомалу пишався тим висловом «надзвичайно практичний», раз у раз прикладуваним до його особи. Хоч би які громадські збори відбувалися в Кокстауні й хоч би про що там говорилось, неодмінно котрий-небудь з кокстаунців знаходив пагоду послатися на свого надзвичайно практичного приятеля Товкматч а. І це щоразу тішило надзвичайно практичного приятеля. Він знав, що то лишень належна йому шана, та однаково було приємно.

Він уже вийшов на околицю Кокстауна, на нічию, мовляв, землю, що не була ні містом, ні селом, але мала всі погані прикмети і того, й другого, коли нараз у вуха йому вдарила музика. Капела мандрівного цирку, що розташувався там недалечко в великій дощаній буді, вигравала що є духу. Прапор, маючи на вершечку того храму розваг, звістував усьому людству, що на його прихильну увагу претендує «Кінний цирк Слірі». Сам Слірі, поставивши біля себе касову скриньку, стояв, наче масивна сучасна статуя, в будці, схожій на нішу ранньоготичного собору, й збирав гроші за вхід. Панна Джозефіна Слірі, як ознаймували довгі та вузькі друковані афіші, мала розпочати виставу граційним тірольським «танцем квітів» верхи на коні. Поміж інших дуже веселих, але завжди цілком пристойних див, що в них і повірити важко, поки не побачиш, того вечора синьйор Джуп мав виконати цікаві номери зі своїм чудово надресированим ученим собакою Танцюєм, а також показати знаменитий свій «залізний фонтан», цебто без перерви підкидати над головою сімдесят п’ять центнерів чавуну, – «номер, якого ще ніколи не виконувалося ні в нашій країні, ані за її межами, і він завжди викликає в публіки такий захват і знімає таку бурю оплесків, що його неможливо зняти з програми». Той-таки синьйор Джуп мав «у проміжках між численними номерами розважати високошановну публіку своїми доброзвичайними жартами й дотепами в шекспірівському дусі». А на закінчення він мав виступити в своїй улюбленій ролі пана Вільяма Гудза з Шпулі-стріту в «вельми оригінальному й кумедному кінному водевілі під назвою «Як кравець їздив до Брентфорда».

Томас Товкматч, звичайно, і не глянув на те нікчемство, а поминув його, як і годиться практичній людині, ніби відмахуючись подумки від дзижчання тієї людської комашні, що їй місце у виправному домі. Але дорога, звернувши, вивела його до затилля цирку, а там він побачив з кільканадцятеро дітей, що, позгинавшися на всякі лади, попринишкали біля дощаної стіни, силкуючись хоч у щілинку побачити циркові дива.

Пан Товкматч зупинився.

– От волоцюги! – обурився він. – Вони ж навіть вихованців взірцевої школи можуть розбестити!

Між ним і тими дітлахами була широченька смуга миршавої трави, закидана всяким сміттям, і він видобув з кишеньки монокля подивитися, чи нема там школярів, яких він знає на ймення, щоб попроганяти їх звідти. І що ж він побачив! Річ майже неймовірну, хоч видну цілком виразно: його рідна дочка, його металургійна Луїза, прикипіла одним оком до дірки в дошці, а син його, математичний Томас, не погребував і на землю сісти, аби вгледіти в шпарку хоч одне копито з граційного тірольського танцю квітів верхи на коні.

Німий з подиву, пан Товкматч підійшов до того позорища своєї родини, поклав руки на плече обом своїм заблудлим дітям і покликав:

– Луїзо! Томасе!

Обоє випросталися, червоні, збентежені. Однак Луїза дивилася на батька сміливіше за Томаса. Той, власне, і зовсім на нього не дивився, а покірно, наче машина, дав відвести себе геть.

– Що це за дурощі, що за розпуста! – вичитував пан Товкматч, за руку ведучи обох додому. – Чого вам тут треба?

– Хотіли побачити, що воно таке, – відмовила Луїза уривано.

– Що воно таке?

– Еге ж.

Вирази облич у обох дітей були зиудьговапі, попурі, надто в дівчини; і все ж саме в неї крізь ту безрадісність пробивалося якесь світло, що не мало чого осявати, просвічувався якийсь вогонь, що не мав чого гріти, зниділа уява, що не знати як живилася сама собою, і те трохи ожвавлювало її обличчя. Але то була не природна жвавість безтурботного дитинства, а якісь непевні, нетерплячі й хисткі спалахи, як відміни на обличчі в сліпця, що помацки шукав дороги.

Вона була ще підліток – років п’ятнадцять-шістнадцять, але вже видно було, що недалеко той день, коли вона відразу розквітне в жінку. Про це подумав її батько, дивлячись на неї. Гарне личко… Була б свавільна, якби не так вихована, ще додав він у думці, надзвичайно практичний, як завжди.

– Томасе, хоч я бачив цей факт на власні очі, але мені важко повірити, що ти, такий розвинений юнак, діставши таке виховання, міг привести сестру в таке місце!

– Це я його привела, – похопилася сказати Луїза. – Це я його покликала з собою.

– Дуже прикро. Дуже, дуже прикро це чути. Бо його це не виправдовує, а твою провину побільшує.

Дівчина знову звела на батька очі, однак сліз у них не було.

– Яка ганьба! – вигукнув пан Товкматч. – Вам з Томасом відкрито весь обшир науки, вас, можна сказати, напихали фактами, вас змалечку привчалося до математичної точності, а ви – прийшли сюди! До чого докотилися! Ні, я не годен збагнути!

– Я знудилась, тату. Я вже давно знудилась, – відмовила Луїза.

– Від чого ж ти знудилася?

– Не знаю. Мабуть, від усього.

– Годі, ні слова більше! – відрубав пан Товкматч. – Ти вже не маленька. І слухати нічого не хочу.

З півмилі всі троє йшли мовчки, й аж тоді в нього знову прорвалось обурення:

– А що ж скажуть твої найкращі друзі, Луїзо! Невже для тебе нічого не важить їхня добра думка? Що скаже нам Горлодербі?

Зачувши те ймення, Луїза враз крадькома зиркнула на батька. Погляд той був навдивовижу пильний і допитливий; але пан Товкматч нічого не помітив, бо вона зразу й опустила очі.

– Що скаже пан Горлодербі? – ще раз мовив він. І далі, всю дорогу до Кам’яної Осадн, ведучи провинників додому, він час від часу проказував суворо й гнівно: – Що скаже пан Горлодербі? – так, наче пан Горлодербі був не пан Горлодербі, а пані Гранді.

Розділ IV
ПАН ГОРЛОДЕРБІ

А як пан Горлодербі був не пані Гранді, то хто ж він був такий?

О, пан Горлодербі був найщиріший друг пана Товкматча – наскільки взагалі можливі такі щирі взаємини між двома людьми, цілковито позбавленими теплих людських почуттів. Ото якраз такий близький – чи, коли хочете, такий далекий – приятель панові Товкматчеві був пан Горлодербі.

Він був великий багатій – банкір, і комерсант, і фабрикант, і ще бозна-хто. Мав дебелу статуру, гучний голос, дивився зухвало, сміявся різко, металічно. Природа неначе зробила пана Горлодербі з грубого матеріалу, ще й добре його розтягавши, аби стачило на таке одоробло. Велика кругла голова, пукатий лоб, на скронях понадимані жили, а шкіра на обличчі була натягнена так туго, що здавалося, наче то вона не дає очам заплющуватися й весь час зводить йому вгору брови. Загалом він дуже нагадував повітряну кулю, тільки-но надуту газом і готову до злету. Пан Горлодербі ніколи не минав нагоди похвалитися тим, що він сам вибився в люди, і ніколи не міг тим нахвалитися. Він одно сурмив, мов у рупор, своїм мідним голосом, який він був колись харпак та невіглас. Одно слово, він був чванько-смиренник.

На рік чи й два молодший за свого надзвичайно практичного приятеля, пан Горлодербі виглядав старішим: якби він на свої сорок сім чи вісім років накинув ще сім чи вісім, то нікого б тим не здивував. Волосся на голові в нього було небагато, і мимохіть уявлялося, ніби його повиривали ті бурі та шквали теревенів і хвальби, що без упину вилітали йому з уст; та й те, що лишалося, бувало завжди розпатлане, напевне, тими самими вітрами.

Пан Горлодербі стояв на килимку перед каміном у похмурій вітальні Кам’яної Осади, гріючись біля вогню, і розповідав пані Товкматч дещо з нагоди своїх уродин, які припадали саме на той день. Біля каміна він став почасти тому, що весняна днина надвечір була хоч і сонячна, однак прохолодна; почасти ж тому, що в тьмавих покоях Кам’яної Осади й досі ще витав дух сирого вапна; а почасти ще й тому, що так він займав над господинею панівну позицію.

– Взутись я не мав у що. А за панчохи то й не чував ніколи. Днював я в канаві, а ночував у свининці. Так я перебув і свої десяті уродиии. Не скажу, щоб канава була яка дивина для мене, бо я й народився в канаві.

Пані Товкматч була невеличка, щуплявенька, скручена з теплих хусток лялька, бліда, аж жовта, з червоними очима, не знати чим немічніша – душею чи тілом. Вона одно пила якісь ліки, що їй нітрохи не помагали; а тільки-но більш-менш оклигувала, щоразу її знов приголомшував, звалившись на неї, який-небудь важелезний факт. На ті слова пана Горлодербі вона висловила надію, що в канаві було бодай сухо.

– Де там! Мокрісінько. По коліна води, – відповів пан Горлодербі.

– Так недовго й застудити дитину, – зауважила пані Товкматч.

– Застудити? Та я вродився з запаленням легенів! І не тільки легенів, а, либонь, усього, що лишень може запалюватись, – відказав пан Горлодербі. – Такого нещасного здохляти, як я був змалку, добродійко, ще, мабуть, і світ не бачив. Одно, було, хирію, одно стогну, одно скиглю. А брудний та обшарпаний був такий, що ви б мене й щипцями взяти погидували.

Пані Товкматч тільки поглянула спокволу на щипці біля каміна – нічого розумнішого їй не спало на думку.

– І як я з того виборсався – сам не знаю, – провадив Горлодербі. – Хіба що настирливістю. Я згодом був чоловік дуже настирливий, то, напевне, й зроду такий удався. Та хай там як, а ось я перед вами, пані Товкматч, і нікому не маю за те дякувати, що я аж куди вибився, як лиш собі самому.

Пані Товкматч кволо висловила надію, що його мати…

– Моя мати? Накивала п’ятами, добродійко! – сказав Горлодербі.

Пані Товкматч, як звичайно, приголомшена й прибита тим фактом, здалася.

– Мати покинула мене на бабу, – пояснив Горлодербі, – а скільки я її пам’ятаю, другої такої паскудної старої відьми, як моя баба, ще й у світі не було. Як мені траплялося випадком добути собі черевики, то вона їх з мене стягне, продасть, а гроші проп’є. Чи ж не бачив я сам, як вона, бувало, ще до сніданку, в ліжку лежачи, по чотирнадцять чарок сивухи вицмулювала!

Пані Товкматч тільки осміхнулася мляво, не подаючи більше ніяких ознак життя. Вона ту хвилину (як і завжди) нагадувала абияк вирізаного й тьмяно підсвіченого транспаранта, що зображував жіночу фігурку.

– Вона держала крамничку, – провадив Горлодербі, – а мене держала в ящику з-під яєць. Ото така в мене була колиска – старий ящик з-під яєць. Ледве-но підрісши настільки, що міг уже втекти від неї, я, певна річ, і втік. Зробився малим волоцюгою. Доти мене поштуркувала та морила голодом одна стара баба, а то стали поштуркуватп та морити голодом усі – і старе і мале. Я на них не нарікаю: так воно й годилось. Я ж був усім за халепу, за перечіпку, за сіль в очі, я це дуже добре знав.

Він, видно, так пишався з того, що колись був досяг таких високих громадських становищ, як халепа, перечіпка й сіль в оці, що аж тричі замішувано проказав ті слова.

– Мені, мабуть, судилося вилізти з того болота, пані Товкматч. Та чи судилося, чи ні, а я не здужав. Я таки виліз, хоч ніхто не простяг мені руки. Спершу волоцюга, потім побігач, знов волоцюга, чорнороб, кур’єр, конторник, управитель, молодший компаньйон і нарешті Джозая Горлодербі з Кокстауна. Ось по яких сходинах я підіймався. Джозая Горлодербі навчився читати з вивісок, а час на годиннику розрізняти – з дзигарів на дзвіниці церкви святого Егідія в Лондоні, а за вчителя йому був п’яний каліка, непоправний волоцюга, суджений уже й за крадіжку. От і розказуйте Джозаї Горлодербі з Кокстауна про ваші парафіяльні школи, та про взірцеві школи, та про фахові школи, та ще про казна-які школи. Джозая Горлодербі з Кокстауна скаже вам у вічі: все це дуже добре, дуже корисне – хоча він таких вигод не мав, – але нам потрібні люди з міцними головами й твердими кулаками. Такі школи, як пройшов він, не кожному до снаги, він це добре знає, але він їх пройшов отакі й отакі, і ви скорше примусите його гарячий лій пити, аніж зректися фактів свого життя!

Аж упрівши з власного запалу, Джозая Горлодербі з Кокстауна спинився. І саме ту мить розчинилися двері й до вітальні ввійшов його надзвичайно практичний приятель, ведучи за собою обох юних провинників. Загледівши у вітальні гостя, надзвичайно практичний приятель теж спинився й кинув на Луїзу докірливий погляд, що неначе промовляв: «Бач, ось тобі й пан Горлодербі!»

– О! Що сталося? – зарепетував пан Горлодербі. – Чого це малий Томас так скис?

Хоч питав він за Томаса, однак дивився на Луїзу.

– Ми заглядали шпаринкою до цирку, – процідила дівчина згорда, не підводячи очей, – і тато нас застав на тому.

– Що ж це таке, паніматко! – суворо сказав пан Товкматч до дружини. – Це я, чого доброго, діждуся, що мої діти ще й вірші читатимуть!

– Горенько моє! – заквилила пані Товкматч. – Ну як таки можна, Луїзо, Томасе! Просто диво бере. Оце така мені втіха з дітей! Таж тут хоч-не-хоч подумаєш, що ліпше б їх не мати й зовсім! От що б ви тоді робили, цікава я знати!

Однак, хоч які невідпорні були ті слова, пана Товкматча вони чомусь не задовольнили. Він аж нахмурився нетерпляче.

– Невже таки ви, знавши, що в матері голова болить, аж розсідається, не могли собі роздивлятись на свої скойки, та камінці, та на все, що для вас накуплено! – не вгавала пані Товкматч. – Ви ж не згірш за мене знаєте, що в дітей не бува ні вчителів з цирку, ні колекцій циркових, ані уроків про цирк! То що ж вам треба було там бачити, в тому цирку? Хіба вам дома не знайшлося чого робити, якби лишень схотіли? Я ж знаю, що знайшлося б! У моїй бідній голові зболілій не вдержаться й самі назви всіх тих фактів, що ви мусите вивчити. Я Ц половини їх, либонь, не пам’ятаю.

– Ото ж бо й є, – буркнула Луїза.

– Не переч мені! Яке там ото ж бо й є! – простогнала пані Товкматч. – Ідіть зараз же та беріться вчити яку-небудь логію! – Вона була жінка не дуже вчена і, проганяючи дітей до їхніх книжок та зошитів, завжди вживала цього загального слова: хай, мовляв, самі вибирають, що їм учити.

Запас фактів у голові в пані Товкматч і справді був аж надто вбогий, і не її вченість спонукала пана Товкматча піднести її до високого становища своєї дружини, а дві зовсім інші обставини: по-перше, вона уособлювала більш ніж задовільну суму, а по-друге, не мала ніяких «фанаберій». Цим словом пан Товкматч називав уяву, і дійсно, його дружина настільки була позбавлена цієї властивості, наскільки те взагалі можливо для людини, що не є довершеним ідіотом.

Саме лиш те, що вона лишилася на самоті з своїм чоловіком та паном Горлодербі, так спантеличило цю достойну панію, що вже не треба було більш ніякого факту, аби її до решти приголомшити. Вона знов завмерла, і ніхто на неї більше не зважав.

– Горлодербі, – сказав пан Товкматч, присовуючи стільця до каміна. – Ви завжди так цікавитесь моїми дітьми – надто Луїзою, – що я можу без сорому признатися вам, яке прикре мені це відкриття. Я ж (як вам відомо) невхильно силкувався розвивати в своїх дітях розум. Бо це (як вам відомо) єдина людська здатність, на яку слід націлювати виховання. А проте, Горлодербі, оця сьогоднішня несподіванка, хоч сама з себе й нікчемна, немовби показує, що Томасові й Луїзі закралося в голову щось таке, що слід… чи, радше, чого не слід;., як би його краще висловитися… ну, чого я ніколи не мав наміру в них виховувати і що не має нічого спільного з розумом.

– Авжеж, тут небагато розумного – цікавитися жменею волоцюг, – відказав Горлодербі. – Як я сам був волоцюга, мною ні одна душа не цікавилась, будьте певні.

– Тепер постає питання, – провадив надзвичайно практичний батько, втупивши очі в вогонь, – у чому корениться ця вульгарна цікавість.

– Я вам скажу, в чому: в пустих мріях.

– Не може того бути! Хоча, признаюся, така прикра думка наверталася й мені на розум, як я оце йшов додому.

– В пустих мріях, Товкматчу, – ще раз сказав Горлодербі. – Це річ негожа й для будь-кого, а для такої дівчини, як Луїза, то й зовсім чортбатьказна-що. Я не перепрошую пані Товкматч за круте слово, бо вона добре знає, що я чоловік нескребений. Добрих манер від мене дожидатися шкода. Не так мене виховувано.

– Невже це вони від кого з учителів або слуг набралися? – міркував пан Товкматч, сховавши руки в кишені й утупивши ямкуваті свої очі у вогонь. – Чи, може, Луїза або Томас що-небудь таке прочитали? Може, попри всю осторогу, в дім попав якийсь пустий роман? Бо ж інакше як пояснити таке незбагненне збочення в дітях, що їх від самої колиски виховувано в неухильно практичному дусі?

– Стривайте! – вигукнув Горлодербі, що все стояв, як і перше, біля каміна, чванячись своєю настирливою смиренністю навіть перед меблями в кімнаті. – У вас же в школі є дочка одного з тих фіглярів!

– Авжеж… Сесілія Джуп, – відказав пан Товкматч, аж вражено звівши очі на приятеля.

– Стривайте, стривайте! – знову гукнув Горлодербі. – А як вона туди потрапила?

– Та я, правду сказати, до сьогодні її в вічі не бачив. Але вона сама приходила сюди, до Кам’яної Осади, проситися, щоб її прийняли, хоч вона й не мешкає постійно в нашому місті, і… так, так, ваша правда, Горлодербі, ваша правда.

– Стривайте, стривайте! – ще раз вигукнув Горлодербі. – А Луїза бачила її, як вона була тут?

– Авжеж, бачила. Бо це сама Луїза мені й сказала, що вона приходила проситись. Але, я певен, Луїза бачила її тільки при матері.

– Будьте ласкаві, пані Товкматч, – звернувся до господині Горлодербі. – Як воно все було?

– Ой, лишенько, – застогнала пані Товкматч. – Ну, прийшла вона, і каже, що хоче до школи ходити, а пан Товкматч же хотів, щоб до школи ходили й дівчата, і Луїза з Томасом кажуть мені, що ось дівчина хоче до школи і що батько хоче, щоб до школи ходили й дівчата, то як же я могла перечити їм, коли такий факт?

– Знаєте що, Товкматчу? – сказав пан Горлодербі, – Витуріть це дівчисько геть, і буде по всьому.

– Та я вже й сам гак подумав.

– І то зразу! – додав Горлодербі. – Це моє правило ще змалечку – робити все зразу. Як надумав я втекти від своєї баби та від ящика з-під яєць, то зразу ж утік. І ви так робіть. Виженіть її зразу!

– Ви не хочете пройтися? – спитав його приятель. – У мене десь є її адреса. Може, сходимо туди вдвох?

– А чого ж! – радо погодився пан Горлодербі. – Аби тільки зробити це діло зразу.

Отож пан Горлодербі насадив на голову капелюха – він завжди саме насаджував, а не надягав його, як і годиться тому, хто мусив сам вибиватися в люди й не мав коли навчитись, як треба носити капелюхи, – застромив руки в кишені й посунув до дверей. «Я рукавичок не ношу, – любив він казати. – Я дерся вгору без них. У рукавичках я б так високо не заліз».

Поки пан Товкматч ходив до себе нагору по адресу, він потоптався хвильку по сінях, а тоді прочинив двері до класу – тихої, світлої, застеленої килимом кімнати, що, попри книжкові шафи, колекції та всіляке навчальне приладдя, чимось дуже нагадувала перукарню. Луїза саме знуджено дивилася в вікно, спершися ліктями на підвіконня, а Томас, сердито сопучи, стояв біля каміна. Двоє менших Товкматчів, Адам Сміт і Мальтус, пішли на якусь екскурсію під учителевим конвоєм, а найменша, Джейн, уся обмурзана рідким глеєм з грифеля та сліз, заснула над простими дробами.

– Ну, вже все, Луїзо! Вже минулося, Томасе, – сказав нам Горлодербі. – Ви більше не робитимете так, і я вам обіцяю, що тато вас більше за це діло не картатиме. Ну як, Луїзо? Хіба не заробив я поцілуйка?

Дівчина помовчала холодно, тоді сказала: «Як хочете, пане Горлодербі», – повільно перейшла кімнату й знехотя підставила йому щоку, відвертаючи очі вбік.

– Ти ж завше була моя мазушка! – сказав пан Горлодербі. – Ну, бувай здорова, Луїзо!

Він вийшов і зачинив двері, а дівчина все стояла на місці й терла хусточкою ту щоку, що він поцілував, аж поки вона стала червона, як вогонь. І п’ять хвилин минуло, а вона все терла щоку.

– Що ти робиш, Луїзо! – промовив понура брат. – Дірку ж протреш!

– Як хоч, Томе, візьми свого ножика й виріж це місце. Я не заплачу!