Текст книги "Тяжкі часи"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 23 страниц)

Розділ VIII
ВИБУХ

Другий ранок видався занадто погожий, аби довго спати, тому Джеймс Гартгаус, раненько вставши, сидів у віконній ніші своєї кімнати й палив одну з тих знаменитих сигар, що свого часу так добре вплинули на його юного приятеля. Сизий димок повільно танув у щедро напоєному літніми пахощами повітрі, а він, гріючись на осонні, підбивав підсумок своїм успіхам, мов картяр, що знічев’я підраховує вчорашній виграш. Навдивовижу йому зовсім не було нудно й думалося охоче.

Він здобув її довіру, вона відкрила йому те, що приховувала від чоловіка. Здобув таку довіру, якої чоловік ніколи в неї не мав, бо вона до нього цілком байдужа і між ними нема й не було ніякої духовної спорідненості. Він дуже тонко, але дуже виразно показав їй, що вміє зазирнути їй у душу аж до найглибших і найтаємніших куточків; він зумів так близько відступитись до неї, скориставшися найніжнішим її почуттям; він сам присусідився до того почуття, і ось стіна, що за нею вона жила, розтанула. Вельми химерно і вельми непогано!

І все ж навіть тепер він ще не мав на меті ніякої справжньої капості. І з громадського погляду, й з особистого було б куди краще для тієї доби, в якій він жив, коли б він і легіон подібних до нього коїли лихо умисне, а не без наміру, з байдужості. Бо судна розбиваються якраз об плавучі крижини, що їх течія косить по морі куди попало.

Коли диявол ходить серед нас яко лев рикучий, він ходить у такій подобі, що мало кого може спокусити, крім хіба дикунів та мисливців. Та коли він вичепурений, випрасуваний, виглянсований за останньою модою, коли він однаково стомився й від гріха, і від чесноти й так уже стоптався, що не потрібен ні пеклові, ні раєві, – отоді-то він справдешній диявол, хоч топитиме він душі в чорнилі, хоч палитиме їх у вогні пристрастей.

Отож Джеймс Гартгаус сидів біля вікна, смоктав спокволу сигару й рахував ті кроки, що вже ступив по дорозі, на яку йому трапилось набрести. Куди та дорога заведе, видно було цілком ясно, але він лінувався про те думати. ІЦо буде, те й буде.

Того дня він мав відбути далеченьку подорож верхи, бо в одному з містечок округи готувалося збори, що давали непогану нагоду повоювати язиком за Товкматчеву партію, а тому він досить рано вбрався й спустився вниз до сніданку. Його брала цікавість – чи не охолола вона до нього з учорашнього вечора? Ні. Він міг іти далі з того місця, де спинився, – погляд її був не байдужий.

Перебувши день більш-менш (скорше менш) приємно, настільки те було можливо за таких стомливих обставин, він повертався надвечір, о шостій годині. Від воріт садиби до будинку було з півмилі, і він ступою їхав рівною жорствяною доріжкою, колись Нікітсовою, аж нагло з-за кущів вихопився пан Горлодербі, та так спрожогу, що Гартгаусів схарапуджений кінь рвонув убік.

– Гартгаусе! – закричав пан Горлодербі. – Ви вже чули?

– Що саме? – перепитав Гартгаус, укоськуючи коня й по думки зичачи панові Горлодербі чогось не дуже доброго.

– То ви ще нічого не чули?

– Я оце почув вас, і моя коняка теж. А більше я нічого не чув.

Пан Горлодербі, червоний, спітнілий, став серед доріжки просто перед конячою мордою, щоб його бомба вибухнула гучніше.

– Банк пограбовано!

– Та що ви кажете!

– Пограбовано вчора ввечері, пане добродію! І пограбовано дуже дивним чином. Підробили ключа.

– І багато вкрадено?

Панові Горлодербі так хотілося роздути ту подію якомога, що він відповів наче аж невдоволено:

– Та ні, не дуже. Але могли взяти й багато.

– Ну, а скільки ж?

– О, як ви вже такі цікаві знати точну суму, то лише півтораста фунтів, – відказав Горлодербі дратливо. – Але ж не в сумі річ, а в самому факті. Сам факт, що банк пограбовано, – ось що важливо. Мені дуже дивно, що ви цього не розумієте.

– Любий мій Горлодербі, – сказав пан Гартгаус, зсівши з коня й віддавши повід слузі, – я чудово все розумію і такий уражений картиною, що малюється в моїй уяві, як лишень ви можете жадати. І все ж, сподіваюся, ви дозволите мені поздоровити вас – від щирого серця, повірте мені, – з тим, що ви не зазнали більшої втрати.

– Дякую, – буркнув Горлодербі уривчасто й холодно. – Але, щоб ви знали, вони могли й двадцять тисяч фунтів узяти!

– Мабуть, що могли!

– Еге ж, мабуть! Добре мабуть, грім мене побий! – вигукнув пан Горлодербі, грізно мотаючи та трусячи головою. – Могли вкрасти й двічі по двадцять тисяч! Навіть подумати страшно, що б могло статись, якби тих грабіжників не сполохали!

Ту хвилину надійшли Луїза, й пані Спарсіт, і Бітцер.

– Ось Томова Товкматчева дочка дуже добре розуміє, що могло статись, коли ви не розумієте! – репетував Горлодербі. – Гепнулась додолу, як нежива, щойно я їй сказав! Скільки знаю, такого з нею ще ніколи не бувало. Що ж, по-моєму, дуже хвально, як при такій пригоді!

Луїза ще й досі була бліда і насилу стояла. Пан Гартгаус подав їй руку і, повільно ведучи її доріжкою, спитав, як же вчинено грабунок.

– А ось я вам розкажу, – озвався пан Горлодербі, сердито подаючи руку пані Спарсіт. – Я б вам давно все докладно розповів, якби ви не допитувалися так, скільки вкрадено. Ви знаєте оцю леді (бо вона таки леді) – пані Спарсіт?

– Так, я вже мав честь…

– Чудово. А оцього молодика, Бітцера, ви теж бачили тоді ж таки?

Пан Гартгаус ствердно нахилив голову, а Бітцер стукнув себе щиколодками по лобі.

– Чудово. Вони живуть у банку. Чи ви, може, і це знаєте, що вони живуть у банку? Чудово. Отже, вчора ввечері, як зачинялося банк, усе було прибрано, як завше. У коморі, біля дверей якої спить оцей парубійко, лежало… ну, дарма вже, скільки. А в малому сейфі, що в Томовій кімнатці – в тому сейфі ми держимо гроші на всякі дрібні, виплати, – було десь фунтів півтораста з гаком.

– Сто п’ятдесят чотири фунти, сім шилінгів і один пенс, – устряв Бітцер.

– А ти помовч, коли тебе не питають! – відрубав Горлодербі, зупинившись і обернувшись до нього. – Мало мені того, що мене пограбовано, поки ти хріп на м’якенькій постелі, так ти ще пхаєшся зі своїм «сім шилінгів і один пенс!» Я в твоїх літах не хріп, щоб ти знав. З порожніми кишками не дуже захропеш. І не перебаранчав нікому, хоч був не дурніший за людей.

Бітцер знову стукнув себе щиколодками по лобі з підлесливою міною, видимо вражений, ба приголомшений таким прикладом самовладання й самозречення свого хазяїна.

– Сто п’ятдесят фунтів з гаком, – ще раз сказав пан Горлодербі. – Таку суму Том замкнув у своєму сейфі. Сейф той не дуже міцний, але не в цьому річ. Звечора все залишено, як мало бути. А десь уночі, поки оцей парубійко хріп собі… Пані Спарсіт, ви кажете, що самі чули, як він хріп?

– Пане добродію, – відповіла пані Спарсіт, – я не можу сказати, ніби чула достеменно, що він саме хріп, а тому не буду на цьому наполягати. Але взимку, вечорами, коли йому траплялося заснути за столом, я тоді чула, як він, краще сказати, здушено харчав. Такі згуки, знаєте, часом буває чути з настінного дзигаря. Але я зовсім не хочу кинути тінь на його репутацію, – гідно, тоном непідкупно правдивого свідка додала пані Спарсіт. – Анітрохи. Навпаки, я завжди вважала Бітцера за юнака з вельми твердими моральними принципами і прошу вас узяти це до уваги.

– Ну, дарма, – повів далі вкрай роздратований Горлодербі, – поки він там хріп, чи харчав, чи гарчав, як дзигар, чи ще там що, одно слово, поки він спав, якісь людці якимсь робом, чи то сховавшись у банку за дня, чи ні, це ще треба з’ясувати, добулися до Томового сейфа, зламали замок і забрали, що там було. Потім їх, видно, щось сполохало, і вони вшилися парадними дверима, відчинивши їх підробленим ключем і знов замкнувши за собою на два оберти (їх завше замикається на два оберти, і ключа пані Спарсіт кладе собі під подушку). Того підробленого ключа опівдні знайдено недалеко банку. Тривоги, звісно, ніхто не зняв, аж поки вранці оцей-о парубійко, Бітцер, устав та почав прибирати в кімнатах. Глянув – аж Томів сейф стоїть нарозтіж. Він до нього – замка зламано і гроші забрано.

– До речі, а де ж це Том? – спитав Гартгаус, озираючись довкола.

– Він помагав поліції й зостався в банку, – відповів Горлодербі. – Еге, хай би ці поганці спробували пограбувати мене, як я був у його літах. Хоч би тільки півтора шилінга на це діло потратили, і то б навіть своїх грошей не вернули.

– А є на кого підозра? – поцікавився пан Гартгаус.

– Підозра? А ви ж як думаєте! – відказав Горлодербі, висмикуючи руку з-під руки пані Спарсіт, аби втерти спітнілого лоба. – Еге! Щоб Джозаю Горлодербі з Кокстауна пограбовано та не було ні на кого підозри? Ні, вибачайте, пане добродію!

– А можна спитати, на кого?

– Гаразд, я вам скажу, – відповів Горлодербі, зупинившись і повернувшись до всіх обличчям. – Тільки не треба про це скрізь плескати, чи радше ніде не треба про це плес кати, щоб не остерегти поганців (бо їх була ціла банда). Отож глядіть, це таємниця. Слухайте ж, – пан Горлодербі знов витер лоба. – Що ви скажете… коли тут знати пальці одного з моїх робітників? – вибухнув він.

– Сподіваюсь, не нашого приятеля Безбола? – байдуже мовив Гартгаус.

– Ви вгадали, – відповів Горлодербі, – тільки не бола, а дола.

– Не може бути! – зойкнула тихо Луїза.

Горлодербі враз учепився за той здивований і недовірливий вигук:

– О, аякже! Я так і знав. Я вже звик до цього. Знаю все до слова Як їх послухати, то вони найкращі люди в світі, ці робітники. О, язиками молоти вони зугарні! Вони, бач, нічого не хочуть, тільки щоб їм їхнє право пояснили. Але я вам заявляю: покажіть мені невдоволеного робітника, і я вам покажу людину, готову на будь-яке погане діло. На будь-яке, чуєте?

То була ще одна модна в Кокстауні вигадка, що її невтомно розповсюджувалось і що в неї дехто з кокстаунців справді вірив.

: – Але я цих людців добре знаю, – не вгавав Горлодербі. – Я їх усіх наскрізь бачу. Пані Спарсіт, ось пригадайте: застерігав я цього лобуря, коли він уперше прийшов до мене й почав допитуватись, як поламати віру й повалити державну церкву? Ви ж, пані Спарсіт, із високого роду, ви найвищим вельможам рівня, то не дасте мені збрехати. Сказав я йому чи не сказав: «Від мене правди не втаїш! Я таких, як ти, не люблю. І затям, що це діло тебе до добра не доведе!»?

– Авжеж, пане добродію, – потвердила пані Спарсіт, – ви тоді його напучували дуже переконливо саме такими словами.

– Це тоді, як він прикро вразив вас, – іще нагадав нам Горлодербі, – уразив і обурив.

– Так, пане добродію, – відмовила пані Спарсіт, – він мене тоді безперечно вразив. Правда, мушу визнати, що я, може, й не була б така вразлива в цих питаннях – така по-дурному вразлива, коли хочете, – якби я завжди посідала своє нинішнє становище в суспільстві.

Пан Горлодербі, аж надувшися з пихи, втупив очі в Гартгауса, ніби промовляв: «Ця жінка – моя власність, а вона, либонь, варта вашої уваги?» А тоді повернувся до своєї розповіді:

– Ну, а що я йому сказав при вас, Гартгаусе, ви, певне, й самі пригадаєте. Я йому висипав усе в вічі. Я з ними ніколи не марципанюся. Бо я їх знаю. Що ж далі, пане добродію? А ось що: за три дні по тому він здимів. Ушився хтозна-куди, точнісінько як моя мати, коли мене малого покинула. Різниця тільки та, що він іще гірша негідь, ніж була вона, якщо це лишень можливо. А що ж він робив, перше ніж ушитись? Що ви скажете, – пан Горлодербі говорив, ніби рубаючи фрази, і за кожною пристукував кулаком, як по бубоні, по вершку капелюха, що його держав у руці, – що ви скажете, почувши, що його всі три вечори бачено коло банку? Що він уже смерком тинявся там та підглядав? І пані Спарсіт іще тоді його завважила та подумала, що це річ непевна, а тоді сказала Бітцерові, і вони стежили за ним удвох? А на слідстві сьогодні виявилося, іцо й сусіди його помітили? – і, скінчивши на найвищій ноті, пан Горлодербі, мов східна танцівниця, насадив свого бубона на голову.

– Справді підозріло, – погодився Джеймс Гартгаус.

– Ще б пак ні! – сказав Горлодербі, грізно мотнувши головою. – Ще б пак не підозріло. Але він не сам був у цьому ділі. Там ще якась баба заплутана. Бачте, воно завше так: поки біда не станеться, нічого й не знаєш, а як коня вкрадено, аж тоді виявляється, що замки несправні. Виринула якась стара баба. Якась стара відьма, що час від часу, либонь, на мітлі прилітала до міста. Отож вона ще перед тим цілий день назирала за моїм домом і того самого вечора, що ви його бачили, коли він вийшов від мене, покралася геть удвох з ним раду радити – певне, він їй сказав, що роботу кидає, і пристав на це чортяче діло. «Справді, у нього в кімнаті була якась стара жінка й ховалася в темному кутку», – подумала Луїза.

– І це ще не все, що ми про них дізналися, – сказав Горлодербі, таємниче киваючи головою. – Але годі, поки що я більш нічого не скажу. А ви ж, будьте ласкаві, глядіть, щоб нікому про це ні слова! Може, й не зразу, але ми їх злапаємо! Навмисне дамо їм трохи погуляти, це не зашкодить.

– Звичайно, їх покарають з усією суворістю закону, як пишеться в оголошеннях, – зауважив Джеймс Гартгаус, – і так їм і треба. Хто береться грабувати банки, мусить за те й платитися. Коли б не так, то ми б усі взялися грабувати банки. – Він лагідно забрав з руки в Луїзи парасольку, розгорнув і підняв у неї над головою, хоч вони й так ішли в холодку.

– А тим часом, Лу Горлодербі, – сказав її чоловік, – треба подбати про пані Спарсіт. У неї нерви розладнались від цієї історії, то хай перебуде тут днів кілька. Отож улаштуй її вигіднеиько.

– Дуже вдячна вам, пане добродію, – озвалась та поміркована пані, – але, прошу вас, не дбайте дуже за мої вигоди. Мені не треба нічого.

Проте дуже скоро виявилося, що саме її невибагливість найтяжче вдовольнити: пані Спарсіт так мало дбала за себе і так дуже піклувалась за інших, що аж у печінки всім уїлась. Коли їй показали приділену їй кімнату, вона так ужахнулась її пишнотою, що могло спасти на думку, ніби вона воліє переночувати в пральні на маглі. Безперечно, Паулери й Скеджерси звикли до розкошів, «але я повинна пам’ятати, – раз у раз промовляла пані Спарсіт гідно, надто як поблизу був хто-небудь із слуг, – що для мене все те минулось. Якби я могла, – казала вона, – взагалі стерти зі своєї пам’яті те, що мій небіжчик був родом з Паулерів, а сама я рідня Скеджерсам, чи навіть зовсім скасувати цей факт та обернутись на людину простого походження і без вельможних родичів, я б дуже радо це зробила. Я б уважала, що за нинішніх обставин просто повинна так зробити». Тон самий аскетичний настрій примушував її за столом доти відмовлятися від вин та закусок, аж поки пан Горлодербі навпростець звелів їй призволитись; тільки тоді, відказавши: «Ви дуже ласкаві, пане добродію», – вона зреклася своєї допіру оголошеної постанови «зачекати простої баранинки». Так само ревно вибачалась вона, попросивши солі; а з вдячності до пана Горлодербі, аби якнайпереконливіше потвердити те, що він сказав за її нерви, час від часу відхилялась на бильце й тихо плакала. В такі хвилини всі могли (чи радше повинні були) бачити, як по її римському носі котиться велика, схожа на кришталеву сережку, сльозина.

Але головною зброєю пані Спарсіт була її непохитна звага жаліти пана Горлодербі. Не раз вона, поглянувши на нього, мимовільно хитала головою, ніби промовляючи: «Бідолашний Йорику!» А дозволивши собі в такий спосіб зрадити свої почуття, вона з усієї сили напускала на себе гарячкову веселість і казала: «Яка я рада, пане добродію, що ви не берете нічого до серця», – і всіляко виявляла свою безмірну втіху з того, що пан Горлодербі так уміє кріпитись. Іще однієї химерної хиби вона ніяк не вміла в собі побороти, хоч перепрошувала за неї раз по раз: її весь час тягло називати пані Горлодербі панною Товкматч, і за вечір вона помилилась так разів із п’ятдесят, коли не всі сто. Врешті пані Спарсіт аж збентежилась трохи від того, але виправдалась тим, що, мовляв, їй здається так природно називати молоду господиню гіаниою Товкматч, і навпаки, вона майже не годна переконати себе, що оця дівчина, яку вона мала приємність знати ще дитиною, тепер направду стала пані Горлодербі. І дивна річ: що більше вона про це думає, то тяжче видається їй це збагнути: «бо ж, – пояснила вона, – різниця така…»

Після обіду пан Горлодербі урядив у вітальні справдешній суд над гаданими грабіжниками: допитав свідків, занотував їхні свідчення, визнав підозрюваних осіб винними й засудив їх до найсуворішої кари, яку визначає закон. Потім Бітцера відіслано до міста з дорученням переказати Томові, щоб той вертався додоиу поштовим потягом.

Коли внесено свічки, пані Спарсіт прошепотіла:

– Не журіться, пане добродію! Прошу вас, будьте веселий, такий, як я звикла вас бачити!

Пан Горлодербі, що від того потішання вже почав украй недоладно й кумедно розчулюватись, гучно зітхнув чи то засопів, наче якась велика морська тварина.

– Мені серце крається на вас дивлячись, – сказала пані Спарсіт. – Може, заграємо в трик-трак, пане добродію, як колись бувало, ще коли я мала честь мешкати під одним дахом з вами?

– Я, добродійко, відтоді ні разу й не грав у трик-трак, – відказав пан Горлодербі.

– Я так і думала, – співчутливо мовила пані Спарсіт. – Я ж пам’ятаю, що панна Товкматч ніколи не цікавилась цією грою. Але як ви зволитесь, то я буду дуже рада.

Вони сіли грати біля вікна, що дивилось у садок. Вечір був прегарний: не місячний, але дуже теплий і запашистий. Луїза з паном Гартгаусом вийшли до садка погуляти, і звідти долітали в тиші їхні голоси, хоча слів не можна було розчути. Пані Спарсіт, сидячи за трик-траковою дошкою, весь час пильно поглядала у вікно, силкуючись пронизати очима вечірню сутінь.

– Що там таке, добродійко? – спитав нарешті пан Горлодербі. – Чи не пожежу ви вгледіли?

– Ні, ні, що ви, пане добродію, – відмовила пані Спарсіт, – я просто за росу здумала.

– А що вам до тої роси, добродійко? – здивувався пан Горлодербі.

– Та мені нічого, – відповіла пані Спарсіт, – але я боюся, щоб панна Товкматч не застудилась.

– А вона ніколи не застуджується, – сказав пан Горлодербі.

– Та невже, пане добродію? – і пані Спарсіт нараз сама закашлялась.

Вже як настав час іти спочивати, пан Горлодербі налив собі склянку води.

– Ой, пане добродію! – вжахнулась пані Спарсіт. – А де ж ваш теплий херес із цитриновою скоринкою й мускатним горіхом?

– Е, я вже давно від нього відвик, добродійко! – сказав пан Горлодербі.

– Душе шкода, пане добродію… Так ви всіх своїх давніх добрих звичок збудетеся, – докорила йому пані Спарсіт. – Та дарма, не журіться! Коли панна Товкматч дозволить, я зготую його вам, як давніш готувала.

Панна Товкматч радісінько дозволила пані Спарсіт робити, що їй завгодно, і ця дбайлива жінка, зготувавши трунок, піднесла його панові Горлодербі зі словами:

– Випийте, пане добродію, і вам ураз полегшав! Серце зігріється! Це якраз те, чого вам треба й чого вам бракує.

А коли пан Горлодербі сказав: «Будьте ж здорові, добродійко!» – вона відповіла вельми зворушено:

– Дякую, пане добродію! І ви будьте здорові й щасливі.

Нарешті вона, трохи не плачучи, сказала йому на добраніч, і пан Горлодербі пішов спати, відчуваючи тихий жаль до себе, немов його скривджено в чомусь найдорожчому, хоча він нізащо в світі не зміг би сказати, в чому саме.

А Луїза, роздягтись і лігши в ліжко, ще довго не спала: дожидала, коли вернеться брат. Вона знала, що він навряд чи приїде раніш як о першій годині, але в нічній тиші, що нітрохи не заспокоювала її збурених думок, час волікся аж надто повільно. Темрява й тиша неначе підсилювали одна одну, і їй здавалося, що минуло вже багато годин, коли нарешті вона почула дзвоник біля брами. Їй нараз захотілося, щоб він дзвонив до самого ранку; але він урвався, останній дзеньк, завмираючи, розійшовся в повітрі все ширшими й ширшими колами, і знов настала тиша.

Луїза почекала трохи, так із чверть години. Тоді встала з ліжка, накинула широкого капота, потемки вийшла зі своєї спочивальні й побралася сходами нагору, до братової кімнати. Обережно відчинила двері, нечутно підійшла до ліжка й тихенько покликала Тома. Тоді, ставши біля ліжка навколішки, обняла брата за шию і повернула до себе обличчям. Вона знала, що Том тільки удає сонного, але не казала йому нічого.

Аж ось Том здригнувся, немов допіру прокинувшись, і спитав, хто це та що сталося.

– Томе, ти не маєш чого мені сказати? Як ти мене зроду коли-небудь любив і як ти щось від усіх приховуєш, відкрий те мені.

– Я не розумію, про що це ти, Лу. Тобі, мабуть, щось приснилося.

– Братику мій любий! – Луїза поклала голову до нього на подушку, і розсипані її коси вкрили його, немов вона хотіла сховати брата від усіх, крім себе. – Ти справді не маєш чого мені сказати? А може, маєш? Може, сказав би, якби захотів? Я не перестану тебе любити, хоч би що ти мені відкрив. Томе, скажи мені всю правду!

– Я не розумію, чого ти хочеш, Лу.

– Томе, любий, отак, як ти лежав тут сам, серед смутної тиші, лежатимеш ти колись не тут, а десь-інде, і навіть я, коли ще житиму тоді, муситиму з тобою розлучитись. Як нині я оце біля тебе, невдягнена, боса, невидима в темряві, так і я колись муситиму лежати довгу-довгу ніч без кінця, поки не зотлію на порох. В ім’я того часу, Томе, скажи мені зараз правду!

– Та що ти хочеш знати?

В пориві любові вона міцно пригорнула його до грудей, як дитину.

– Не бійся нічого! Будь певен, що я тобі не докорятиму. Будь певен, що я тебе пожалію й лишуся тобі вірна. Будь певен, що я тебе врятую, хоч би що! Томе, ти справді не маєш чого мені сказати? Шепни тихенько. Тільки скажи «так», і я тебе зрозумію!

Вона притулила вухо йому до губів, але Том затято мовчав.

– Ані слова, Томе?

– Як я можу сказати «так» чи «ні», коли я не знаю, за що ти питаєш? Лу, ти щира, добра дівчина і, мабуть, варта кращого брата, ніж я. Але більше я не маю чого тобі сказати. Іди вже спати, йди.

– Ти втомився, – прошепотіла вона вже звичайнішим тоном.

– Авжеж. Геть виморився.

– Бідний, скільки в тебе сьогодні було біганини й тривоги! Ну, виявилося щось нове?

– Ні, нічого. Тільки те, що ти чула від… нього.

– Томе, а ти розповідав кому-небудь, що ми тоді ходили до тих людей і бачили їх там трьох?

– Ні. Хіба ж ти сама не застерігала мене, щоб нікому нічого не казати, як просила провести тебе туди?

– Так, але ж я тоді не знала, що має статися таке.

– Та й я ж не знав. Звідки б же я міг знати? – щось аж надто швидко відповів Том.

– А тепер, як воно сталося, чи мені розповісти, що я туди ходила? – спитала Луїза, вже стоячи біля ліжка: вона помалу відсунулась від брата й підвелася. – Чи треба розповідати? Чи повинна я це зробити?

– Господи, Луїзо, – відмовив брат, – чи ти коли питала моєї ради? Роби, як сама знаєш. Як ти мовчатимеш, то я нікому не скажу. А як розкажеш – значить, розкажеш.

У темряві вони не могли бачити одне одного, але обоє говорили дуже обережно, ніби зважуючи кожне слово.

– Томе, а як ти гадаєш, той чоловік, що я йому дала гроші, справді причетний до цього грабунку?

– Не знаю. А чом би й ні?

– Мені він здався чесною людиною.

– Ну то й що? А хто-небудь інший може тобі здатись нечесний, насправді ж він чесний.

Луїза не відповіла нічого.

– А втім. – мовби зважившись по короткому намислі, знову заговорив її брат, – коли вже ти за це питаєш, то мені він не дуже сподобався. Я ж навіть вийшов з ним за двері, аби там сказати йому віч-на-віч, що як уже йому перепала така дурничка від моєї сестри, то хай шанується та не переведе тих грошей казна на що. Ти ж пам’ятаєш, як я з ним виходив? Я, власне, нічого не маю проти нього, може, він добрячий чолов’яга, хто ж його знає. Дай боже, щоб воно було так.

– А він тоді не уразився?

– Ні, вислухав спокійно й відповів досить чемно. Де ти, Лу? – Том звівся з ліжка й поцілував сестру. – Добраніч, рідненька, добраніч.

– Справді ти більше не маєш чого мені сказати?

– Ні. Що ж я тобі скажу? Невже ти хочеш, щоб я вигадав щось та збрехав?

– Ні, Томе, я не хочу, щоб ти мені сьогодні брехав. Я б воліла ніколи не чути брехні від тебе, хоч би скільки ти прожив, але сьогодні найдужче цього не хочу.

– От і гаразд, рідненька. Ой, я так виморився, що ладен, здається, сказати що завгодно, аби мені дали заснути. Йди лягай, Лу.

Ще раз поцілувавши її, Том відвернувся до стіни, натяг укривало на голову й відразу затих так, мовби вже настала та година, що нею сестра заклинала його сказати правду. Луїза ще трохи постояла біля ліжка, тоді повільно відійшла. Відчинивши двері, ще зупинилась, озирнулася й спитала, чи він її не кликав. Але Том лежав тихо, і вона, нечутно зачинивши двері, повернулася до своєї спочивальні.

Тоді нещасний хлопець обережно визирнув з-під укривала, побачив, що вона пішла, вибрався з постелі й замкнув двері. Впавши знову на подушки, він і рвав на собі чуприну, і плакав злісно, і душив у собі любов до сестри, і ненавидів та зневажав себе, однак не каявся, і так само марно ненавидів та зневажав усе, що є доброго на світі.