Текст книги "Тяжкі часи"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 23 страниц)

Розділ IX
ЧИСТА ГОДИНА

Пані Спарсіт, зоставшися спочивати в заміській садибі пана Горлодербі, поки заспокояться її нерви, так пильно й невсипуще додивлялась до всього з-під своїх коріоланівських брів, що її очі, мов два маяки на скелястому узбережжі, могли б остерегти всіх обачливих мореплавців перед грізним бескетом її римського носа та підводним камінням у темних водах довкола нього, якби вона не поводилась так тихомирно. Хоча й важко було повірити, ніби вона ввечері йде спочивати не тільки про людське око, такі суворі й недремні були її класичні очі, і вже за цілком неможливе здавалося, що цей несхитний ніс може піддатись утомі чи дрімоті, та все ж вона завжди – і коли просто сиділа, розгладжуючи свої цупкі, аж негнучкі рукавички (сплетені неначе з дроту, як ото кошики на м’ясо), і коли, встромивши ногу в стремена з ниток, трюхикала до якоїсь невідомої мети, – бувала така лагідна й сумирна, що мало кому, на неї дивлячись, не спало б на думку, ніби це природа з якоїсь примхи втулила душу голубки в земну шкаралущу гачкодзьобого хижого птаха.

Її хист никати по домі був просто дивовижний. Неможливо збагнути, як вона потрапляла з поверху на поверх. Звісно, годі повірити, ніби жінка, така статечна сама з себе, та ще й такого значного роду могла стрибати через поруччя на сходах або сковзатись по ньому, однак надзвичайна легкість її переміщення навіювала саме цю безглузду думку. Ще одну подиву гідну властивість мала пані Спарсіт: на ній ніколи не було знати поспіху. Вона могла клубком скотитися з горища в сіни, і все ж з’явитись там зовсім не задихана і поважна, як завжди. І ні одна душа ніколи не бачила, щоб вона піддавала ходи.

До пана Гартгауса вона ставилась вельми ласкаво й невдовзі після свою прибуття до маєтку мала з ним дуже приємну розмову. Якось уранці, після сніданку, вона зустріла його в садку і, велично присівши перед ним, сказала:

– Добродію, це ж неначе щойно вчора я мала втіху приймати вас у банку, коли ви, з вашої ласки, забажали дізнатися, де мешкає пан Горлодербі.

– І я, будьте певні, повік не забуду тієї зустрічі з вами, – відказав пан Гартгаус, уклонившись їй якнаймлявіше.

– В химерному світі ми живемо, добродію, – мовила пані Спарсіт.

– Я колись теж мав честь висловити – і дуже пишаюся таким збігом – подібну думку, тільки не в такій афористичній формі.

– Так, так, добродію, в химерному світі, – провадила пані Спарсіт, на подяку за комплімент зсунувши густі чорні брови, від чого обличчя її набуло виразу, не зовсім згідно з її солодкою мовою, – в дуже химерному, коли подумати, як нам трапляється часом близько спізнаватися з людьми, що їх ми перше не знали зовсім. Я пригадую, як ви, добродію, того разу сказали, що просто боїтеся зустрітися з панною Товкматч.

– І ви запам’ятали мої слова? Я й не сподівався такої честі! Дійсно, завдяки вашим люб’язним поясненням, я поборов свій страх і мушу відзначити, що вони були цілком точні. Хист пані Спарсіт до… до всього, що потребує точності… в сполученні з неабияким розумом… І високим родом… виявляється надто постійно, аби викликати сумнів. – Пан Гартгаус трохи не заснув, поки дотяг до кінця цього закрученого комплімента, так було йому нудно говорити і так далеко від того блукали його думки.

– То вам панна Товкматч… ой, яка я недотепна! Ніяк не можу привчитись називати її пані Горлодербі… Вам вона справді здалась така молода, як я її описала? – солоденько спитала пані Спарсіт.

– Ви намалювали її портрета досконало, – запевнив пан Гартгаус. – Викапана вона.

– І дуже принадна? – знов спитала пані Спарсіт, повільно потираючи свої рукавички.

– Надзвичайно.

– Досі вважалося, – сказала пані Спарсіт, – що пані Товкматч бракує жвавості, проте я мушу визнати, що останнім часом вона, но-моєму, просто разюче змінилась на краще. О, а ось уже й пан Горлодербі! – вигукнула вона, закивавши головою так завзято, наче якраз про нього говорила й думала. – Як ви себе почуваєте, пане добродію? Будьте веселіші, я вас благаю!

Треба сказати, що ці невпинні зусилля пані Спарсіт утішити його в притузі й полегшити його тягар уже позначалися на панові Горлодербі: він щодалі лагідніше, ніж звичайно, ставився до неї і суворіше, ніж звичайно, – до інших людей, починаючи зі своєї дружини. Отож коли пані Спарсіт сказала якомога веселіше: «Вам уже час снідати, пане добродію, та почекайте трошки, панна Товкматч, певне, зараз зійде до столу наливати чай», – пан Горлодербі відповів: «Я гадаю, добродійко, ви самі чудово знаєте, що якби я дожидався, поки моя дружина подбає за мене, то мусив би ждати до суду-віку, отож я попрошу вас бути за господиню».

Пані Спарсіт послухалась і зайняла своє давнє місце за столом. Це знов украй розчулило предобру жінку. Одначе коли з’явилась Луїза, вона страшенно засоромилась, підхопилася? й почала виправдовуватися, що, мовляв, ніколи в світі і не подумала б претендувати на місце господині, хоч скільки разів мала колись приємність годувати пана Горлодербі сніданком, поки пані Товкматч… ой, даруйте, вона хотіла сказати панна Горлодербі… нехай уже їй вибачать, але вона так-таки ще ніяк не може перевчитися на це ймення, хоча сподівається з часом до нього звикнути… поки панна Товкматч іще не посідала нинішнього свого становища. Це тільки через те, пояснила вона, що панна Товкматч сьогодні трошечки забарилась, а час пана Горлодербі такий дорогий, і вона, ще віддавна знаючи, як він звик снідати щодня в ту саму годину, дозволила собі здатись на його прохання. Адже його слово завжди було для неї законом.

– Ет! Годі вам, добродійко, – озвався пан Горлодербі. – Чого ви так затурбувались! По-моєму, пані Горлодербі тільки рада, що ви з неї цей клопіт знімете.

– Не кажіть так, пане добродію, – відповіла пані Спарсіт майже суворо, – бо ж ви кривдите пані Горлодербі. А вам це зовсім не пасує – когось кривдити.

– Та заспокойтеся вже, добродійко! Вона нітрохи на це не образиться! Правда ж, Лу? – визвірився пан Горлодербі на дружину.

– Авжеж. Мені байдуже. Яку це може мати вагу для мене?

– Чуєте, пані Спарсіт? Яку це може мати вагу для будь-кого? – підхопив Горлодербі, надимаючись від образи. – Ви, добродійко, надаєте забагато ваги таким речам. Та дарма, тут вас напоумлять! Ви старомодні, добродійко! Ви відстали від Томових Товкматчевих дітей!

– Що це з вами діється? – здивовано й холодно спитала Луїза. – Що вам не до вподоби?

– Не до вподоби? – перепитав Горлодербі. – Невже ти думаєш, що я б змовчав, якби мені щось було не до вподоби, і не зажадав, щоб його направили? Я, здається, чоловік відвертий і околясів не люблю.

– Справді, вас, мабуть, ще ніхто ніколи не мав підстави назвати занадто сором’язливим чи занадто делікатним, – стримано відповіла Луїза. – Принаймні я в вас такої вади не помічала ні змалку, ні тепер. Але я не розумію, чого ви хочете.

– Чого я хочу? – знову перепитав пан Горлодербі. – Нічого. Якби я, Джозая Горлодербі з Кокстауна, чогось хотів, я б свого добився, і ти, Лу Горлодербі, це чудово знаєш! – і він грюкнув кулаком по столу, аж забряжчали філіжанки.

Луїза, почервонівши, глянула на нього спогорда, і пан Гартгаус подумав: «А ось і ще одна відміна в її обличчі!»

– Вас сьогодні не добереш, – сказала вона. – І, будь ласка, не пояснюйте нічого, не завдавайте собі клопоту. Мені зовсім не цікаво, що з вами таке. Чи не однаково?

На тому пересварка урвалась, і за хвилину пан Гартгаус уже весело гомонів про всяке безділля. Одначе від того дня вплив пані Спарсіт на пана Горлодербі підштовхнув Луїзу ще ближче до пана Гартгауса, відштовхнув її ще далі від чоловіка й зміцнив ще дужче її спілку з гостем проти нього – спілку, в якій вона опинилася так непомітно, що не могла б пояснити, як те вийшло, коли б навіть спробувала. Та пробувала вона те чи ні – про це знало тільки її замкнене серце.

А саму пані Спарсіт ця пригода так глибоко вразила, що після сніданку, провівши пана Горлодербі в сіни й подаючи йому там капелюха, вона цнотливо поцілувала його в руку, прошепотіла: «Добродійнику мій!» – і вийшла, прибита горем. Проте слід відзначити як незаперечний і невіддільний від нашої розповіді факт, що скоро-но він вийшов з дому у вищезгаданому капелюсі, та сама родичка Скеджерсів і своякиня Паулерів посварилася обтягненим рукавичкою кулаком його портретові, скривила зневажливу гримасу перед цим мистецьким твором і сказала: «Так тобі й треба, бовдуре! Я дуже рада!»

А невдовзі по відході пана Горлодербі з’явився Бітцер. Він приїхав потягом, що домчав його, свищучи й грюкочучи, довгою низкою мостів через суворий край покинутих і нових вугільних шахт, і привіз спішного листа з Кам’яної Осади. Коротенька цидулочка повідомляла Луїзу, що пані Товкматч тяжко рознедужалась. Скільки пам’ятала її дочка, вона ніколи не бувала здорова, але за останні кілька днів занепала зовсім, а цієї ночі їй погіршало ще дужче, і як вона була досі жива, то хіба тому, що через завсідну свою нерішучість ніяк не могла зважитись перейти з одного стану в інший.

У супроводі білявого кур’єра, що своєю безбарвністю якнайліпше пасував за воротаря при тій брамі, куди саме стукалась пані Товкматч, Луїза сіла в потяг, що промчав її, гуркочучи, над покинутими й новими вугільними шахтами і вкинув у димну пащу Кокстауна. Відпустивши посланця, вона візником поїхала до батькового дому.

Луїза рідко навідувалась туди, відколи вийшла заміж. Батько її звичайно перебував у Лондоні, на національному смітнику, що зветься парламентом, і без кінця пересіював та пересіював свою купу жужелю (добуваючи з неї, скільки можна було бачити, небагато чого вартного); там він був і тепер. Мати її, що майже не вставала з канапи, ніяких відвідин не любила, вбачавши в них тільки зайву турбацію; з меншими дітьми Луїза сама не вміла поводитись; до Сесі вона так і не власкавилась від того вечора, коли дочка фігляра звела очі поглянути на майбутню дружину пана Горлодербі. Отож її ніщо не надило до батьківського дому, і вона бувала там лише зрідка.

Та й тепер, як вона туди наближалась, дух рідної домівки не обвіював її. Мрії дитинства, звійні його видива – ті милі, чарівні, людяні небилиці, що ними воно прикрашує уявний світ і що так любо вірити в них малому й так любо спогадувати їх дорослому, бо тоді наймізерніша з них виростає у нашому серці в образ великого милосердя, що пускає до себе дітей, аби вони своїми чистими рученятами насаджували на кам’янистих стежках цього світу пишний сад, де всім синам і дочкам Адамовим не завадило б частіше грітись на осонні простосердо і довірливо, забувши на час усю світову премудрість, – чи знала коли ті видива Луїза? Спогади про те, як вона, зарівно з мільйонами таких самих невинних створінь, простувала до невеликих своїх знань зачарованими дорогами сподівань і мрій; про те, як Розум уперше постав перед нею в ласкавому світлі Уяви добрим, зичливим богом, приязним до інших, не менш великих богів, а не похмурим, жорстоким і байдужим ідолом, що бовваніє в мороці, втупивши невидющий зір у свої пов’язані за руки й за ноги жертви, і що його нічим не можна порушити, крім точно вирахуваної підіймальної сили в стільки й стільки тонн, – чи знала коли ті спогади Луїза? Її згадки про рідний дім та дитинство – то були згадки про те, як висушувалося в юній душі її, щойно прорветься, кожне свіже джерельце. Живлющі води не текли там для неї. Вони зрошували край, де виноград збирають з терня, а смокви з будяків.

З важкою й холодною тугою на серці вступила Луїза в дім і зайшла до материного покою. Відколи вона покинула Кам’яну Осаду, Сесі Джуп жила там як своя в родині. Вона й тепер сиділа біля пані Товкматч, і Джейн, Луїзина сестричка, що мала вже років з дванадцять, теж була в кімнаті.

Немалої мороки коштувало з’ясувати пані Товкматч, що приїхала її старша дочка. Обмощена подушками, недужа півлежала на канапі з самої лише звички, в завсідній своїй позі, наскільки те було можливо для такої кволої істоти. Вона нізащо не погоджувалася, щоб її перенесли на ліжко, бо тоді, мовляв, їй чистої години не буде.

Кволий голос її чувся з купи укривал та хусток неначе здалеку, а слова, звернені до неї, доходили до її вух за такий довгий час, мовби вона перебувала на дні колодязя, де, як каже прислів’я, лежить правда. Сердешна жінка і дійсно була тепер ближче до правди, ніж будь-коли зроду.

Коли їй сказано, що приїхала пані Горлодербі, вона не до ладу відповіла, що ні разу не назвала його на прізвище, відколи він оженився з Луїзою, а не придумавши поки що нічого більш-менш задовільного, назива його просто Дж. І не може й зараз відійти від цього звичаю, бо так і не має ще постійного наймення для нього. Луїза просиділа біля матері кілька хвилин, раз у раз озиваючись до неї, поки вона нарешті добрала, хто це прийшов. Але тоді пані Товкматч ураз вернулася до тями.

– Ну, доню, сподіваюся, що тобі живеться непогано, – сказала вона. – Це все твій батько злагодив. То ж йому так дуже цього хотілось. Ну що ж, йому ліпше знати.

– Я приїхала спитати, як ви почуваєтесь, мамо, а не за себе розповідати.

– Спитати, як я почуваюся, доню? Оце мені новина, що хтось мною цікавиться! Зле я почуваюсь, Луїзо. Квола зовсім, і в голові паморочиться.

– А болить вам що, матусю?

– Чи болить? Мені здається, наче десь тут у кімнаті щось болить, – відказала пані Товкматч, – але чи воно мені болить, чи не мені, за це я не певна.

По цих химерних словах вона хвилинку лежала мовчки. Луїза, взявши її за руку, не змогла намацати живчика, проте, цілуючи ту руку, помітила, що життя ще тьохкає в ній тонесенькою ниточкою.

– Ти дуже рідко бачиш свою сестричку, – заговорила знову пані Товкматч. – А вона робиться схожа на тебе. Ось подивись-но сама. Сесі, приведи Джейн.

Дівчинка підійшла й нехотя подала старшій сестрі руку. Луїза, бачивши допіру, як ніжно вона обіймала за шию Сесі, не могла не завважити тієї відміни.

– Бачиш, яка схожість, Луїзо?

– Правда, мамо. Здається, вона схожа на мене. Тільки…

– Що? Ага, отож і я кажу, – вигукнула пані Товкматч несподівано жваво. – Тепер же я згадала! Я… я хотіла щось тобі сказати, доню. Сесі, любенька, залиш нас удвох на хвилинку.

Луїза вже пустила сестриччину руку, і подумала, що в неї самої лице ніколи не було таке лагідне та ясне, як у Джейн, і побачила, навіть у такому місці й у таку годину не втримавшись від прикрого почуття, що тією лагідністю воно нагадує те, третє лице, прегарне личко з довірливими очима, бліде від безсонних ночей та від жалю, а в рямці з пишних чорних кучерів наче ще блідіше.

Лишившись на самоті з матір’ю, Луїза схилилась над нею і побачила на її обличчі урочистий спокій, немов її несла кудись широка річка, і вона, вже не опираючись, радо пливла за водою. Дочка знов поцілувала безкровну руку й нагадала їй:

– Мамо, ви щось хотіли мені сказати.

– Га? А, так, так, доню. Ти ж знаєш, батька тепер майже не буває вдома, отож я мушу написати йому про це.

– Про що, мамо? Не хвилюйтеся. Скажіть, про що.

– Ти ж, мабуть, пам’ятаєш, доню, що як я, бувало, своє слово скажу хоч про що-небудь, то потім мені чистої години нема хтозна-поки, отож я давно вже закаялася щось казати.

– Я чую, мамо.

Одначе тільки нахиляючись зовсім низько до неї й водночас пильно стежачи, як ворушаться її губи, могла Луїза добрати змісту в ледве чутній, уриваній материній мові.

– Ти багато вчилася, Луїзо, і брат твій теж. З ранку до вечора, було, самі логії. Коли й знайдеться на світі ще яка-небудь логія, що її в цьому домі не пошарпали на клапті, то бодай мені вже й не почути, як вона називається.

– Я чую, мамо, кажіть далі, як маєте силу, – озвалась Луїза, побачивши, що матір знов понесло за водою.

– Та щось є таке, що твій батько прогавив чи забув, Луїзо. Не логія, ні, щось зовсім інше. Я сама не знаю, що воно таке. Я про це часто думала, отут сидячи вдвох із Сесі. Тепер я вже й не надумаюсь, як воно зветься. Але батько, може, ще й придумає. Воно мене весь час непокоїть. Я хочу йому написати, хай він, на бога, дізнається, що воно таке. Дай мені пера й чорнила, дай!

Але й непокоїтись вона вже не мала сили, тільки бідна її голова поверталася з боку на бік.

Одначе їй марилось, ніби принесли те, що вона просила і ніби вона держить перо в руці. Хтозна, які химерні знаки без змісту виводила та рука на укривалах. Але скоро й вона спинилася; те світло, що й завжди горіло лиш тьмяно за блідим транспарантом, погасло, і навіть на пані Товкматч, що піднеслася над тією темнотою, де ходить людина й клопочеться тільки про марне, зійшов жахний і величний спокій мудреців та патріархів.

Розділ X
СХОДИ ПАНІ СПАРСІТ

Оскільки нерви пані Спарсіт заспокоювались дуже повільно, цій поштивій жінці довелось пробути не один тиждень у садибі пана Горлодербі, де вона, попри аскетичні свої нахили, що випливали зі свідомості нинішнього її становища в суспільстві, героїчно терпіла всі розкоші й жила, як то кажуть, мов у бога за дверима. Весь час тієї відпустки від її обов’язків у банку пані Спарсіт являла взірець сталості, і далі виказувавши у вічі панові Горлодербі таке співчуття, якого мало кому трапляється дізнати, а портрет його, теж у вічі, називавши вкрай уїдливо й зневажливо бовдуром.

Пан Горлодербі, забравши в свою запальну голову, що пані Спарсіт чуйним своїм серцем збагнула, яку незаслужену кривду чинять йому у власному домі (хоч сам він ще не надумався, у чому ж полягає та кривда) та що Луїза опиралась би занадто частим її відвідинам, якби тільки могла зважитись на опір його могутній волі, вирішив не відпускати від себе пані Спарсіт надовго. Отож, коли нерви її вже зміцніли настільки, що дозволяли їй споживати свій паштет на самоті, напередодні її від’їзду він за обідом сказав їй:

– Знаєте що, добродійко? Поки стоїть на годині, приїздіть до нас щосуботи й лишайтеся тут до понеділка.

На те пані Спарсіт, хоча й не бувши магометанкою, відповіла, що, мовляв, слово господаря для неї закон.

Взагалі пані Спарсіт не була схильна до поезії, і все ж у голові їй зродилась одна поетична алегорія. Видно, тривале стеження за Луїзою та невпинне розважання над непроникною поведінкою молодої господині так вигострили її думку, що на неї зійшло натхнення. Вона спорудила в уяві велетенські сходи, під якими чорніла безодня прірва ганьби і згуби, і бачила, як тими сходами що день, що годину, то нижче й нижче спускається Луїза.

Це зробилося цілим змістом життя пані Спарсіт – дивитись угору на ті сходи й спостерігати, як Луїза спускається ними. Коли повільніше, коли швидше, коли переступаючи кілька сходин ураз, коли зупиняючись, але ніколи не повертаючи назад. Якби вона була хоч раз повернула назад, пані Спарсіт, либонь, померла б з горя й досади.

Проте поки що вона спускалась неухильно, аж до того дня, коли пан Горлодербі, як згадано вище, запросив пані Спарсіт щотижня гостювати в маєтку. А тому пані Снарсіт була тоді в пречудовому гуморі й не від того, щоб побалакати..

– Пане добродію, – сказала вона, – вибачте тільки, що я допитуюсь про справу, за яку ви самі поки що волієте не згадувати… я знаю, що це з мого боку зухвальство, бо ж ви нічого не робите без підстави, але скажіть, будьте ласкаві, чи не з’ясувалося чого нового про грабунок?

– Ні, добродійко, поки що нічого. Та я й не сподівався, що воно з’ясується так швидко. Рим же не за день збудовано.

– Щира правда, пане добродію, – відказала пані Спарсіт, покивавши головою.

– Та й не за тиждень, добродійко.

– Авжеж, авжеж, – притакнула пані Спарсіт засмучено.

– Отож і я можу почекати. Мені нема куди квапитись, добродійко. Як Ромул і Рем могли зачекати, то й Джозая Горлодербі може. Звісно, їм змалечку не так жилось, як мені. Вони-бо мали вовчицю за мамку, а я тільки за бабу. Вона мене молоком не годувала, пані добродійко, лишень штурханами. О, на штурхани вона була вдійна, як олдернейська корова.

– Ох! – аж здригнувшися, зітхнула пані Спарсіт.

– Ні, добродійко, – провадив Горлодербі, – поки що більше нічого не чути. Одначе слідство йде далі, і Том помагає – він тепер зробився хіба ж такий старанний. Перше я цього за ним не бачив: не пройшов він такої науки, як я! Мій наказ ось який: не зчиняти галасу, нехай вони думають, що буря вщухла. Потихеньку робити що завгодно, але на яв нічого не давати, а то їх півсотні змовляться між собою і так заховають того втеклого пройдисвіта, що й повік його не знайдеш. Не зчиняти галасу, і злодії помалу заспокояться, перестануть стерегтись, отоді ми їх і влапаємо.

– Вельми мудро, пане добродію, – погодилась папі Спарсіт. – І вельми цікаво. А ту бабу, що ви згадували…

– Ту бабу, що я згадував, добродійко, – урвав її Горлодербі, не мавши чим тут похвалитися, – ще не вистежено. Та нікуди від нас стара паскуда не втече, хай за те не турбується. А тим часом, добродійко, я так гадаю, коли вам цікаво знати мою думку: що менше про неї говорити, то краще.

Того ж вечора пані Спарсіт, спакувавшись у дорогу, відпочивала в своїй кімнаті біля вікна й стежила, як Луїза спускається її уявними сходами.

Вона сиділа у садку, в альтанці, і про щось тихенько розмовляла з паном Гартгаусом. Він стояв, нахилившись до неї так близько, що майже торкався обличчям її кучерів. «А то і не майже», – сказала до себе пані Спарсіт, напружуючи до краю яструбиний свій зір. До них було задалеко, і вона не могла розчути ні слова з їхньої розмови, ані навіть тихих їхніх голосів, а тільки з виразів їхніх облич бачила, що воли розмовляють. А розмова їхня була така:

– Ви пам’ятаєте цього чоловіка, пане Гартгаусе?

– Дуже добре пам’ятаю.

– І обличчя його, й поводження, і що він казав?

– Дуже добре. І мушу признатися, що він видався мені страшенно нудним суб’єктом. Просто виморив мене, поки розводив свої теревені. Звісно, вміє удавати з себе такого, знаєте, чесного плохуту й на жалібній струні грати, але, запевняю вас, я думав, його слухаючи: «Перебираєш міру, друзяко!»

– А мені дуже важко було повірити, що він погана людина.

– Моя люба Луїзо… як вас Том називає (ніколи Том її так не називав), ви знаєте щось добре про нього?

– Ні, звичайно.

– А про когось іншого з цих людей?

– Звідки ж, коли я взагалі про них нічого не знаю? – відмовила вона, вертаючись до тону, якого він давненько вже не чув від неї.

– Тоді, люба моя Луїзо, дозвольте розповісти вам про них вашому найщирішому другові, бо він таки дещо знає про деякі різновиди своїх знаменитих ближніх – я таки ладен вірити, що вони знамениті люди, попри такі дріб’язкові вади, як, скажімо, трохи задовгі руки, що гребуть завжди до себе. Цей чолов’яга багато набалакав. Що ж, балакають усі люди. Він проповідує моральність. Що ж, моральність проповідують усі дурисвіти, де не глянь, від парламенту й до виправного дому, скрізь самі проповідники моральності, хіба тільки серед нас їх нема, і лише завдяки цьому нашу партію ще й можна терпіти. Ви ж самі чули и бачили все спочатку. Прийшов сюди один із тих людей, що завжди ходять ніби вкачані в пух, і мій вельмишановний приятель пан Горлодербі, маючи, як нам відомо, не дуже лагідну вдачу й досить, так би мовити, важку руку, повівся з ним вельми суворо. Той чоловік образився, озлився, вийшов звідси сердитий, спіткав не знати вже кого, той запропонував йому разом пограбувати банк, він погодився, поклав дещицю в свою кишеню, де не було доти нічого, і заразом зігнав оскому. Далебі, він був би не звичайною людиною, а просто надзвичайною, якби не скористався з такої нагоди. А може, він сам і придумав усе це діло, коли йому стало клею в голові.

– Я чогось і сама собі здаюся погана, – відмовила Луїза, посидівши хвильку в задумі, – через те, що так радо з вами погоджуюсь і відчуваю таку полегкість від того, що ви сказали.

– Я казав тільки те, що мені підказує логіка, і більше нічого. Я вже не раз за це розмовляв з моїм другом Томом – у нас з ним, звичайно, як і давніше, якнайщиріші взаємини, – то ми обидва держимось однакової думки. Може, прогуляємось трохи?

Луїза підвелась, і вони звільна пішли садком, де вже згусав вечірній присмерк. Ступаючи попідруч з Гартгаусом, вона й гадки не мала, що спускається сходами пані Спарсіт усе нижче, й нижче, й нижче.

День і ніч стерегла пані Спарсіт свої сходи. Коли Луїза спуститься аж донизу й прірва поглине її, нехай і вони падають слідом за нею, але доти вони мають стояти, міцні й несхитні, в пані Спарсіт перед очима. А на них – Луїза, весь час на них. І весь час сходить нижче, й нижче, й нижче!

Пані Спарсіт щоразу відзначала, як Джеймс Гартгаус приїздить та від’їздить, і прислухалась до всього, що про нього казано, і бачила всі відміни в тому обличчі, що й він вивчав, і прикмічала тонко, як і він, коли те обличчя хмурніє, а коли яснішає; не змружуючи своїх чорних очей, без прослідку жалю, без прослідку згризоти, пильно й жадібно стежила вона, як та самотня постать, не зупинена нічиєю дружньою рукою, наближається й наближається до провалля перед цими новітніми Сходами Велетнів.

Хоч як пані Спарсіт шанувала пана Горлодербі (на протилежність його портретові), вона не мала ані найменшого наміру перепинити те сходження. Хтиво й воднораз терпляче дожидалась вона його кінця, падіння у прірву, що для неї мало стати щедрими жнивами достиглих надій. Зачаївшись у чеканні, вона не відривала невсипущих очей від сходів і лише зрідка зловісно насварилась правою рукавичкою (з кулаком усередині) на постать, що спускалася ними.