Текст книги "Тяжкі часи"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц)

Книга друга
ЖНИВА

Розділ I
У БАНКУ

Стояв сонячний літній день. Вряди-годи такі дні бували навіть у Кокстауні.

За такої днини, як дивитися здаля, Кокстаун лежав угорнений у свою власну імлу, начебто зовеш непроникну для сонячного проміння. Ви тільки здогадуєтеся, що місто там, бо знаєте, що без міста не було б і отого чорного пасма на обрії. Тією хмарою з диму та сажі, що витягується то в той бік, то в той, то здіймається до небесної бані, то стелиться важко по землі, коли зривається, чи стихає, чи змінює свій напрям вітер, тією густою розпливчастою плямою, прорізаною смугами світла, що осявали тільки клубки темряви, Кокетаун виявляв себе з далечі, хоча з нього самого не видно було ні цеглини.

Та й диво брало, що він взагалі ще існує. Його руйновано так часто, що годі збагнути, як це він витримав стільки катастроф. Либонь, і в самому Китаї ніколи не було такої тонкої та крихкої порцеляни, як та, що з неї роблено кокстаунських промисловців. Щойно доторкніться до них трохи необережніше, і вони розсипалися на скалки так легко, що аж підозра брала – чи не були вони вже понаколювані. Все для них означало руїну – і коли від них вимагалося, щоб вони посилали робітничих дітей до школи, і коли настановлялось інспекторів перевіряти їхні фабрики, і коли ті інспектори висловлювали сумнів щодо їхнього права калічити людей машинами, а надто згубні чули для них навіть самі натяки на те, що, може, не слід би їм весь час так дуже чадіти з коминів. Окрім золотої ложки пана Горлодербі, загальновизнаної в Кокстауні, там була дуже поширена ще одна така вигадка. Вона мала форму погрози. Щоразу, коли хто-небудь з кокстауицтв почувався скривдженим – цебто коли йому не давали цілковитої змоги робити що заманеться або казали, що він повинен відповідати за наслідки якогось свого вчинку, – він неодмінно починав кричати, що «краще викине все своє добро в Атлантичний океан». Ця погроза вже разів кілька так ужахнула міністра внутрішніх справ, що він трохи не вмер з переляку.

А проте кокстаунці були такі патріоти, що досі ще ніхто з них ні разу не викинув свого добра в Атлантичний океан, а навпаки, всі вони ревно берегли його. Отож воно й громадилось у тій імлі, й зростало, й множилося.

На вулицях того літнього дня панувала спекота й курява, а сонце світило так яскраво, що пробивало навіть важкі випари, навислі над Кокстауном, і на нього не можна було довго дивитись простим оком. У фабричних подвір’ях з низьких підвальних дверей виходили кочегари, сідали на приступках, на тумбах, на огорожах, утирали чорні обличчя й дивились на купи вугілля. Ціле місто неначе пряжилось в оливі. Тяжкий дух розігрітої оливи стояв повсюди. Паровики лисніли нею, одежа на робітниках просякла нею, по всіх поверхах усіх фабрик цідилась і крапала олива. Повітря в казкових палацах було наче подув самуму, і люди в тій пустелі працювали насилу, зморені духотою. Але на тихобожевільних слонів не впливало ніщо. Їхні голови кивали так само рівно й обридливо і в спеку, і в холод, і в сльоту, і в сушу, і в погоду, і в негоду. Їхні тіні, що розмірно рухалися на мурах, заступали Кокстаунові тінь шелестливих дерев, а замість літнього бриніння комах ви могли там чути цілий рік, літо й зиму, від ранку в понеділок до вечора в суботу, гудіння пасів та коліс.

Дрімотно гули вони й цілий той скварний день, і від того сон та спека ще дужче морили людей, що йшли попри фабричні мури. Більші вулиці поливалося водою, в крамницях поспускали завіси, і там було трохи не так душно, але на фабриках, по завулках та подвір’ях було чисте пекло. На річці, чорній і аж густій від фарби, кілька хлопчаків, що вирвались на дозвілля – видовище досить рідкісне в Кокстауні, – катались у вутлому човні, що лишав за собою пінявий слід, і за кожним замахом весла з води здіймався нудотний сморід. Саме сонце, для всіх благодійне, було до Кокстауна жорстокіше за лютий мороз і, заглядаючи пильніше в його тісні закутки, сіяло там більше смерті, аніж життя. Так навіть око неба стає лихим оком, коли нездольні або захланні руки затуляють від нього те, що воно мало б благословляти своїм поглядом.

Пані Спарсіт надвечір сиділа біля вікна в банку, по тінистому боці розпеченої вулиці. Банк було вже зачинено; в таку пору, теплої години, вона звичайно прикрашувала своєю шляхетною персоною кабінет членів правління, що містився над приймальною залою. Власна її вітальня була ще вище, на третьому поверсі. Звідти з вікна, мов зі спостережного посту, вона щоранку співчутливим поглядом, як нещасну жертву, зустрічала пана Горлодербі, що простував через вулицю до дверей. Після його одруження минув уже рік, але пані Спарсіт ні на хвилину не давала йому пільги від свого невблаганного співчуття.

Банк Горлодербі виглядом своїм нітрохи не порушував розумної одноманітності міста. То був такий самий, як і всі, червоний цегляний будинок з чорними віконницями, зеленими завісами, двома білими приступками й чорними парадними дверима з мідяною табличкою на них та мідяною ручкою, схожою на крапку в кінці речення. Від оселі пана Горлодербі він різнився тільки розміром, бувши на номер більший, так само як інші будинки були на номер чи кілька менші за неї, опріч того ж від загального взірця не відступав нічим.

Пані Спарсіт була певна, що, сходячи надвечір поміж бюрка та письмове приладдя, вона вносить у кабінет правління жіночий – аби не сказати аристократичний – поваб. Сидячи біля вікна з гаптуванням чи плетінням у руках, вона тішилась думкою, що своєю витонченою особою вшляхетнює сухий діловий вигляд кабінету. Під враженням цієї приємної ролі пані Спарсіт уважала себе немовби за фею банку. Зате кокстаунці, проходячи повз банк і помітивши її у вікні, вбачали в ній дракона, що стереже сховані в банкових льохах скарби.

Що то за скарби, пані Спарсіт знала не краще за них. Уявлялись їй головно золоті та срібні монети, цінні папери, таємниці, що їх розкриття загрожувало якимись лихами якимсь людям (здебільшого тим, кого вона не полюбляла). Ну, а крім того ввечері, коли банк зачинялось, до неї переходила найвища влада над усіма конторськими меблями й над замкненою на три замки, окутою залізом коморою. Біля дверей того неприступного приміщення, на висувному ліжку, що зникало вмить, тільки-но запіють треті півні, прихиляв свою голову на ніч кур’єр. Далі, вона владарювала над склепистими підвалами, відгородженими від хижого світу шпичастими гратами у вікнах, і над усіма залишками й слідами цілоденної роботи – чорнильними плямами, зіпсованими перами, зламаними облатками та клаптями паперу, такими дрібними, що пані Спарсіт, хоч як силкувалася, не могла розібрати на них нічого цікавого. І нарешті вона була охоронниця невеличкого арсеналу з тесаків та рушниць, грізно розвішаних над одним з камінів у приймальні, а також неодмінної традиційної оздоби всіх фірм, що претендують на багатство, – ви опікуваних шерегою пожежних цебрів. Тримають їх не так задля пожежі, бо з них тоді користі мало, як задля тонкого морального впливу на відвідувачів, що, як давно помічено, майже рівний вражінню від золотого чи срібного зливка.

Глуха служниця та кур’єр довершували собою царство пані Спарсіт. Про служницю подейкували, ніби вона має грошики, і серед кокстаунського простого люду вже багато років ходила балачка, що її колись заріжуть та пограбують у зачиненому на ніч банку. Усі вважали, що вона вже й так зажилась на світі, бо те мало статися давно, але вона затято держалася за своє життя і службу, непомалу вражаючи та розчаровуючи тим кокстаунців.

Пані Спарсіт саме збиралася пити чай за невеличким гарненьким столиком на трьох ніжках, що його вечорами, коли зачинять банк, з її ласки переношено в товариство довгого, бундючного, оббитого шкірою стола посеред кабінету правління. Кур’єр поставив на столик тацю з чаєм і стукнув себе щиколодками по лобі на знак пошани.

– Дякую вам, Бітцере, – сказала пані Спарсіт.

– Дякую вам, пані, – відказав кур’єр. Він був такий самий безбарвно-білявий, як і в ті давні дні, коли, кліпаючи очима, відповідав на уроці замість учениці номер двадцять, що таке кінь.

– Усе позачиняно, Бітцере? – спитала пані Спарсіт.

– Усе, пані.

– А що чути сьогодні новенького? – знов спитала вона, наливаючи в філіжанку чаю. – Є що-небудь?

– Та ні, дуже цікавого не чув нічого, пані. Люд у нас паскудний, але це, на жаль, ніяка не новина.

– А що роблять нині ці невгамовні баламути? – спитала пані Спарсіт.

– А те, що й завше, пані. Все об’єднуються, та спілкуються, та обіцяються стояти одні за одних.

– Велика шкода, – промовила пані Спарсіт, насупившись так суворо, що ніс її став ще більш римський, а брови ще більш коріоланівські, – що об’єднання хазяїв дозволяє всякі отакі класові спілки.

– Авжеж, шкода, пані, – відказав Бітцер.

– Вже як вони самі об’єднались, то їм би слід домовитись твердо, та й не брати на роботу нікого, хто з кимсь іншим у спілку заходить, – сказала пані Спарсіт.

– Та вони вже пробували, папі, – відповів Бітцер. – Тільки не вийшло нічого.

– Я не хвалюся, ніби розуміюсь на таких справах, – провадила пані Спарсіт гідно, – бо мені судилося замолоду обертатись у зовсім інших, вищих колах. І мій небіжчик чоловік, бувши родом з Паулерів, теж ніколи не мав дотичності до цієї сварні. Але я знаю одне, що тим людцям треба вкрутити роги, і давно вже час зробити це раз і назавжди.

– Ваша правда, пані, – притакнув Бітцер шанобливо, видимо вражений глибоко незаперечним висновком пані Спарсіт. – Краще годі й сказати, иіж ви сказали.

Доглядачка банку мала звичку гомоніти з Бітцером саме в цю годину, і він бачив з її очей, що вона хоче про щось його запитати. Тому він не виходив, а почав пересувати на столах чорнильниці, лінійки тощо, ніби даючи там лад, поки шановна пані сьорбала звільна чай, позираючи крізь відчинене вікно на вулицю.

– Що, Бітцере, дуже клопітний день був? – спитала вона.

– Та ні, міледі, не дуже. День як день. – Бітцер час від часу вкидав у свою мову «міледі» замість «пані», мовби виявляючи мимовільну шанобу до особистої гідності пані Спарсіт та до її високого походження.

– Наші службовці, звичайно, чесні, сумлінні, пильні в роботі? – спитала вона, старанно струшуючи з лівої рукавички невидиму крихітку хліба з маслом.

– Авжеж, пані, певне, що так. Крім одного, як завше.

Бітцер справляв у банку почесну службу головного шпигуна й викажчика і за ті добровільні послуги діставав, крім своєї постійної платні, ще грошову нагороду на різдво. З нього виріс надзвичайно кмітливий, обачний і розважливий молодик, що безперечно мав багато добитись у житті. Голову йому було відрегульовано так точно, що він не знав ніяких почуттів чи пристрастей. Усі його вчинки випливали з щонайтоншого і щонайхолоднішого розрахунку, і недарма любила казати пані Спарсіт, що зроду ще не бачила юнака з такими твердими принципами. Коли помер Бітцерів батько і він пересвідчився, що мати його має право на притулок коштом парафії, цей знаменитий юний економіст почав добиватися для неї здійснення того права так наполегливо й принципово, що вона незабаром опинилась у робітному домі, де пробувала й досі. Треба визнати, що він приносив їй щороку гостинця – півфунта чаю, виявляючи тим деяку хибкість: адже, по-перше, всі дарунки неминуче зубожують того, хто їх одержує, а по-друге, єдино розумний спосіб повестися з цим продуктом полягає в тому, щоб купити його якомога дешевше й продати якомога дорожче. Філософи довели з цілковитою очевидністю, що це й є ввесь обов’язок кожної людини – не якась там частина обов’язку, а саме ввесь.

– Певне, що так, пані. Крім одного, як завше, – ще раз проказав Бітцер.

– Ага!.. – озвалась пані Спарсіт, покивавши головою над філіжанкою й повільно сьорбнувши гарячого чаю.

– Це я за панича Томаса, пані. Непевний він мені здається. Не подобається мені його поведенція.

– Бітцере, – промовила пані Спарсіт з притиском, – ви не пригадуєте, як я вам щось казала за імена?

– Вибачте, пані. Ваша правда. Ви сказали, що не любите, коли називається імена, і що краще їх зовсім уникати.

– Прошу вас не забувати, що я обіймаю тут посаду, – велично додала пані Спарсіт. – Я перебуваю на службі в пана Горлодербі, Бітцере! Хоч колись і панові Горлодербі, й мені так само навряд чи й приснитися могло, що він буде моїм принципалом і сплачуватиме мені щорічну винагороду, однак тепер я не можу розглядати його в іншому світлі. Пан Горлодербі завжди виявляв таку глибоку пошану до мого суспільного рангу та походження, якої я лишень могла сподіватись від нього, і навіть більшу, багато більшу. А тому я повинна бути непохитно вірна своєму принципалові. А я не вважатиму, не могтиму, не матиму права вважати, – виголосила пані Спарсіт, появляючи зразу весь свій наявний капітал честі й моральності, – що я йому непохитно вірна, коли дозволятиму називати під його дахом імена, хоч і на нещастя, безперечно, – на превелике нещастя, – але все ж пов’язані з його ім’ям.

Бітцер знову стукнув себе щиколодками по лобі й ще раз перепросив її.

– Отож, Бітцере, – провадила пані Спарсіт, – коли ви скажете «один молодик», я вас слухатиму, а як скажете «панич Томас» – тоді вибачайте.

– Авжеж, пані, крім одного молодика, як завше, – поправився Бітцер.

– Ага!.. – знову протягла пані Спарсіт, і покивала головою над філіжанкою, і сьорбнула повільно чаю, ніби вертаючи розмову назад до тієї хвилини, коли вона перервалась.

– Один молодик, пані, – повів далі Бітцер, – відколи прийшов сюди на службу, весь час поводиться не так, як би годилось. Він розбещений, марнотратний гультяй. Він тільки дурно хліб їсть. Та він би не їв його, коли б не мав у хазяйському домі родичів, пані.

– Ага!.. – протягла знову пані Спарсіт, покивавши скрушно головою.

– Я тільки сподіваюся, пані, – провадив Бітцер, – що ті його родичі не постачають йому грошей на гульню. Бо коли так, то хіба ж ми не знаємо, з чиєї кишені йдуть ті гроші?

– Ага!.. – зітхнула знову пані Спарсіт і покивала скрушно головою.

– Мені жалко його, пані. Того, на кого я оце допіру натякнув, – пояснив Бітцер.

– Так, Бітцере, – згодилась пані Спарсіт, – мене завжди брав жаль на цю його прикру помилку.

– Що ж до того молодика, пані, – мовив Бітцер, підсуваючись ближче і стишивши голос, – то він такий самий легковажний, як усі в нашому місті. А які вони легковажні, ви це добре знаєте. Хто ж би знав те ліпше, ніж така значна пані, як ви.

– Їм би слід брати приклад з вас, Бітцере, – відказала пані Спарсіт.

– Дякую, пані. Як ви вже згадали за мене, то знаєте що? Я, пані, вже й наскладав собі дещицю. Тієї нагороди, що мені на різдво дають, я ніколи не чіпаю. У мене навіть платня не вся виходить, пані, хоч вона не яка й велика. То чого б же й їм не робити так, як оце я роблю? Що один може, те можуть і всі.

То була ще одна з модних у Кокстауні вигадок. Кожнісінький багатій, що з шести пенсів розжився до шістдесяти тисяч фунтів, любив дивуватись, чого це й шістдесят тисяч тамтешніх робітників не нажили собі кожен по шістдесят тисяч фунтів, почавши з шести пенсів, і немовби аж докоряв їм за те, що вони не спромоглись на таке нехитре діло. Мовляв, що я зробив, те й ви можете. То чого ж не заходитесь та й не зробите?

– А що їм буцімто розривок якихось потрібно, – провадив далі Бітцер, – то це все бридня й нісенітниця, пані. Ось мені ж не треба ніяких розривок, і не було треба, і не буде ніколи. Мені й не хочеться нічого такого. А ніж ото об’єднуватись, то я знаю: не один з них міг би постежити за іншими, доповісти куди треба, та й заробив би коли-не-коли дещицю чи грішми, чи ласкою хазяйською, то й життя б собі поліпшив. Чого ж тоді вони не хочуть його поліпшувати, пані? Адже ж це найперша мета кожного розумного створіння, та й самі вони все тільки на це й звертають.

– Звертають, авжеж! – озвалася пані Спарсіт.

– А хіба не торочать вони безперестану, аж нуда бере, про своїх жінок та дітей, пані? – не вгавав Бітцер. – Погляньте ви знов на мене! Мені ж не потрібні жінка й діти. То нащо вони їм?

– Бо вони легковажні, – пояснила пані Спарсіт.

– Отож-бо, пані, – притакнув Бітцер. – Якби вони були не такі легковажні та розбещені, то як би вони робили? Подумали б собі: «Поки я сам», чи «Поки я сама», – це вже як до того, – «мені треба тільки одну душу годувати, і то якраз ту, що я її годую найохочіше».

– Ще б пак! – потвердила пані Спарсіт, надкушуючи пампушку.

– Дякую вам, пані, – знову стукнувши себе щиколодками по лобі, подякував їй Бітцер за повчальну розмову. – Може, принести вам ще окропу, пані, чи ще чогось вам потрібно?

– Ні, Бітцере, поки що не треба нічого.

– Дякую вам, пані. Мені б не хотілось турбувати вас за їжею, надто за чаєм, бо я знаю, як ви його любите, – сказав Бітцер, витягши трошки шию і виглядаючи у вікно, – але там навпроти стояв допіру якийсь пан і дивився сюди, а тоді рушив просто до наших дверей. О, чуєте, це напевне він стукає, пані.

Він ступив до вікна, вистромив голову, тоді втяг її назад і потвердив своє спостереження.

– Так, пані, це він. Упустити його сюди?

– І хто б це міг бути? – мовила пані Спарсіт, витираючи губи та розгладжуючи на руках рукавички.

– Видно, хтось нетутешній, пані.

– Не знаю, чого це треба в банку нетутешньому чоловікові в таку годину, хіба що він приїхав у якій справі та запізнився, – сказала пані Спарсіт, – але пан Горлодербі доручив мені тут порядкувати, і я від свого обов’язку не відступлюсь. Якщо прийняти цього добродія належить до тих повинностей, що я взяла на себе, то я його прийму. А про це судіть ви самі, Бітцере.

Ту хвилину незнайомець, не чувши величних слів пані Спарсіт, постукав удруге так гучно, що кур’єр мерщій побіг відчиняти, а сама пані Спарсіт про всяк випадок сховала маленького столика з усім чайним причандаллям до шафи й ретирувалася до себе нагору, щоб з’явитися, коли те буде потрібно, з усією помпою.

– Вибачте, пані, той добродій хоче бачити вас, – сказав Бітцер, приклавши водяве своє око до замкової дірки в її дверях.

І пані Спарсіт, що тим часом поправила чепчика на голові, знов понесла свої класичні риси вниз і вступила до кабінету правління, немов римська матрона, що виходить за браму обложеного міста провадити переговори з ворожим полководцем.

На гостя, що вже підійшов до вікна і знічев’я визирав на вулицю, той ефектний вихід не справив аніякісінького враження. Він стояв собі недбало, навіть капелюха не скинувши, і байдужісінько посвистував. Вигляд у нього був стомлений – почасти від надмірної спеки, почасти ж від надмірної вишуканості. Бо видно було з першого погляду, що це справжній джентльмен, до того ж найсучаснішої моди: всім на світі знуджений і здатний у щось вірити не більш, ніж сам Люцифер.

– Здається, ви хотіли бачити мене, добродію? – промовила пані Спарсіт.

– Ой, перепрошую, – відказав він, обертаючись і скидаючи капелюха. – Вибачте. «Гм!.. – подумала пані Спарсіт, велично вклоняючись. – Років тридцять п’ять, гарне обличчя, гарна постава, гарні зуби, гарні манери, гарно вбраний, приємний голос, темний чуб, зухвалі очі». Все те вона відзначила по-жіночому блискавично, поки схиляла голову та підводила її – достоту як той султан, що був устромив голову в цебро з водою.

– Сідайте, будь ласка, добродію, – сказала вона.

– Дякую. Дозвольте мені… – він підсунув їй стільця, але сам не сів, тільки сперся недбало на край стола. – Я лишив свого слугу на станції забрати речі – потяг був новнісінький, і багажний вагон геть напхано – а сам прийшов пішки, щоб розглядітись трохи. Що за чудне місто!

Дозвольте вас запитати: чи воно завжди буває таке чорне, як оце тепер?

– Звичайно куди чорніше, – відповіла пані Спарсіт своїм непохитним тоном.

– Невже? Перепрошую: ви, мабуть, родом не тутешня?

– Ні, добродію, – відповіла пані Спарсіт. – Колись, ще як я не була вдовою, я мала щастя – чи, може, нещастя – обертатись у зовсім інших колах. Мій небіжчик чоловік був з Паулерів.

– Як, як, пробачте? – перепитав гість. – Із кого?

– З Паулерів, – ще раз сказала пані Спарсіт.

– З роду Паулерів? – подумавши хвилинку, спитав знову гість.

Пані Спарсіт ствердно кивнула головою. Гостеве обличчя зробилося неначе ще стомленіше.

– Ви тут, напевне, дуже нудитеся? – такий висновок зробив він з її повідомлення.

– Я покірна обставинам, – відказала пані Спарсіт, – і давно вже навчилася пристосовуватись до сил, що спрямовують моє життя.

– Вельми мудра філософія, – погодився гість, – і вельми похвальна, і… – певно, полінувавшися докінчувати думку, він замовк, знехотя перебираючи пальцями ланцюжок від годинника.

– Чи дозволите спитати, добродію, – почала пані Спарсіт, – кому я завдячую честь…

– Авжеж, авжеж, – похопився незнайомець. – Дуже вдячний, що нагадали. Я маю рекомендаційного листа до банкіра Горлодербі. Вийшовши погуляти по цьому чудернацькому чорному місту, поки в готелі поспіє обід, я спитав одного перехожого, певне, робітника, – він немовби щойно побував під душем з чогось пухнастого, мабуть, якоїсь сировини…

Пані Спарсіт нахилила ствердно голову.

– … спитав його, де мешкає пан банкір Горлодербі. А він, либонь, почувши слово «банкір», та подумавши, що мені треба до банку, й спровадив мене сюди. Але, я гадаю, пан Горлодербі навряд чи мешкає в цьому будинку, де я маю честь з’ясовувати вам свою появу?

– Ні, добродію, він тут не мешкає, – відказала пані Спарсіт.

– Дякую. Я не мав наміру вручати зразу свого листа, не маю його й тепер. Просто я вирішив пройтися до банку, аби якось збавити час, а щасливим випадком забачивши в оцьому вікні, – він недбало махнув до вікна рукою і ледь уклонився своїй розмовниці, – даму вельми достойного й приємного вигляду, подумав, що найліпше буде, як я зайду та спитаюся в цієї дами, де ж мешкає пан банкір Горлодербі. Що я й дозволив собі зробити, даруйте вже мені ласкаво.

Неуважливу й недбалу його поведінку цілком відшкодовувала в думці пані Спарсіт властива йому невимушена галантність, що відчувалась і в його поводженні з нею. Ось, скажімо, й тепер – він трохи-трохи не сидить на столі, а все ж ліниво нахиляється до неї, мовби даючи взнаки, що і в ній є своя принадність, свій чар.

– Я знаю, що в банках люди схильні до підозріливості, та воно так і повинно бути, – провадив гість, що мав до всього ще й приємну манеру говорити вільно, плавко й таким тоном, ніби в словах його таїлося більше змісту й дотепності, ніж здавалось відразу (такий хитрий спосіб винайшов, мабуть, сам засновник цієї численної секти, хоч ми й не знаємо, хто ж був цей визначний муж), – а тому доводжу до вашого відома, що листа того – ось він, прошу, – дав мені депутат парламенту від вашої округи Товкматч, із ким я мав приємність познайомитися в Лондоні.

Пані Спарсіт упізнала руку пана Товкматча, зауважила, що показувати листа не було ніякої потреби, і дала гостеві адресу пана Горлодербі, пояснивши докладно, як туди дійти.

– Безмежно вдячний, – сказав незнайомець. – Ви, звісно, добре знаєте самого банкіра?

– Ще б пак, добродію, – відповіла пані Спарсіт. – Я перебуваю на службі в нього ось уже десять років.

– Цілу вічність! Він, здається, одружений з Товкматчевою дочкою?

– Так, – потвердила пані Спарсіт, стиснувши нараз губи. – Він сподобився такої… честі.

– І його дружина, як я чув, трохи не філософ?

– Та невже? – здивувалась пані Спарсіт.

– Вибачте мені настирливу мою цікавість, – мовив гість облесливо, побачивши, як насупила вона брови, – але ви знаєте цю родину і взагалі знаєте людей. Я теж маю познайомитися з банкіровою родиною і, можливо, мені доведеться часто бувати в них. Скажіть, це правда, що пані Горлодербі таке страховище? Батько змалював її такою непохитно суворою, що мене просто кортить знати, чи цс правда. Що, вона зовсім неприступна? Вчена й розумна, аж з душі верне? Я бачу з вашої багатозначної усмішки, що ви так не думаєте? Ви влили бальзам у мою неспокійну душу. А скільки їй років? Сорок? Тридцять п’ять?

Пані Спарсіт голосно засміялась.

– Дівчисько, – сказала вона. – Їй ще й двадцяти не було, як вона заміж вискочила.

– Слово честі, пані Паулер, – промовив гість, випростуючись, – я ще зроду не був такий здивований!

Він, видно, й справді дуже здивувався, принаймні наскільки те було для нього можливо, бо дивився на пані Спарсіт добру чверть хвилини, мовби сторопілий з подиву. А тоді сказав зовсім знеможено:

– Запевняю вас, пані Паулер, що все чуте від її батька підготувало мене до зустрічі з жінкою дійшлою й несхитно суворою. Надзвичайно вам вдячний за те, що ви виправили цю кумедну помилку. Вибачте, що потурбував вас. Дуже дякую. Бувайте здорові!

Попрощавшись, він вийшов; а пані Спарсіт сховалась за шторою й стежила, як він спокволу йде тінистим боком вулиці, привертаючи увагу кокстаунців.

– Що ви скажете про цього добродія, Бітцере? – спитала пані Спарсіт, коли кур’єр вернувся прибрати після чаю.

– Силу грошей на одежу витрачає, пані.

– Але треба визнати, – сказала пані Спарсіт, – що вбраний він з великим смаком.

– Авжеж, пані, – погодився Бітцер, – тільки чи варте воно тих грошей. А крім того, – додав він, витираючи столик, – здається мені, що він картяр.

– Грати в карти – це негоже діло, – сказала пані Спарсіт.

– І дурне, пані, – додав Бітцер. – Бо програти завжди легше, ніж виграти.

Чи то духота вадила пані Спарсіт, чи просто робота не ладилась, але того вечора вона не плела й не гаптувала. Вона сиділа біля вікна, коли й сонце вже почало спускатися за густий дим, і коли дим той пойнявся червоним вогнем, і коли та вогненна барва зблякла, погасла, і темрява, ніби виступивши повільно з землі, посунула вгору, все вище й вище, до дахів, до церковних шпилів, до вершечків фабричних коминів, аж до самого неба. Без світла сиділа пані Спарсіт при вікні, згорнувши руки на колінах, не звертаючи уваги на вечірні згуки: галакання хлопчаків, собачий гавкіт, гуркотіння коліс, голоси й тупіт перехожих, пронизливі вуличні вигуки, і цокіт дерев’яних підошов по брукові після кінця робочого дня, і грюкіт зачинюваних на ніч віконниць по крамницях. Аж коли Бітцер прийшов сказати, що незмінну її вечерю – паштет – уже подано, пані Спарсіт збудилася з тієї задуми, підвелась і понесла нагору свої густі чорні брови, так уже настовбурчені від тяжкого намислу, що видимо потребували праски.

– Йолоп! – раптом вимовила вона, лишившись сама за своєю вечерею.

Кого те слово стосувалось, вона не пояснила, але ж навряд чи паштета…