Текст книги "Тяжкі часи"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 23 страниц)

_{Та хіба морально-етичний кодекс Бітцерів хоч на дрібку відхиляється від тієї філософії зиску, що нею керуються в своїй діяльності «вищі класи» Кокстауна, вигаданого міста, де розгортається дія Діккенсового роману? Певне, що ні. Тут, як і повсюди на Британських островах (Діккенс якнайнаполегливіше звертав увагу критики на те, що кокстаунські події мають не локальний, а типізований, збірний характер), грізні сили відчуження, зречевлюючи звичний світ людських взаємин, водночас «духотворять» найжорстокіші форми експлуатації. «У світі, де можливе неподільне панування касти багатіїв над знедоленими масами, що працюють на неї, – писав ще 1856 року англійський літературознавець Джон Кент, пояснюючи образно-композиційну структуру «Тяжких часів», – завжди існує часом комічна, але найчастіш трагічна невідповідність між фантомами містифікованої влади предметів над особою, не тільки перетвореною на річ, а й загубленою серед речей… Цим і пояснюється те, що пластичний метод Діккенсів, запозичений ще в романтиків, набуває несподівано змертвілості геометричних ліній… Це прямий наслідок нівелювання особистості, її спредметнеиня».}

_{Цим феноменом і зумовлено значною мірою образний лад Діккенсового роману. Тут ніби не існує тієї межі, що пролягає між портретною характеристикою героїв і способом змалювання речового світу. В перших розділах роману, як ми пам’ятаємо, образ пана Товкматча окреслено не пластичними мазками, якими звичайно відтворюють у літературі людські характери: він постає перед нами як нагромадження геометричних ліній. Але й клас, де вливалося «галони фактів» у «розміщені рівними рядами на похилій площині малі посудинки» (в такій подобі виступають тут школярі), – це також сувора геометрична фігура, що своєю чергою становить тільки невеличку деталь того «безрадісного креслення», що його являє собою місто Кокстаун: «У ньому було кілька великих вулиць, дуже подібних одна до одної, і багато ще подібніших один до одного завулків, де жили так само подібні одне до одного люди, що всі виходили з дому й верталися додому тієї самої години, так само тупотіли ногами по тих самих хідниках і робили таку саму роботу і що для них кожний день був такий самий, як учорашній чи завтрашній, а кожний рік – достоту минулий або наступний».}

_{У цьому місті не було жодного примітного куточка, що міг би оживити мертвий краєвид грою барв, диханням живого життя. «В’язниця могла б бути лікарнею, лікарня в’язницею, ратуша або в’язницею, або лікарнею, або і тим і тим відразу, або ж іще чим-небудь», так самісінько й люди, що мірно ступали попід стінами нудних одноманітних будинків з однаковими вікнами й дверима, були такі подібні одне до одного й до навколишніх речей, що не лишалось ніякої змоги вирізнити їх з «матеріального образу міста».}

_{В романі «Тяжкі часи» Діккенс зумів досягти такого рівня художньої індивідуалізації, що дозволяє читачеві крізь призму соціальних і класових конфліктів побачити неповторну людську сутність героїв. І тут не можна не згадати мудрих слів Івана Франка: «Ціль поезії є – викликати в душі читателя живі образи тих людей та речей, котрі нам малює поет… Так саме в живих образах теперішній поет змалює нам і злого, і доброго чоловіка, пана, і хлопа, і єврея, і то не жодного «загального» пана або єврея, але того пана або єврея, котрого він там і там, тоді й тоді бачив, знав, з котрим розмовляв, покаже нам його з його осібним ходом, в його одежі, з його способом говорення, з його поступками. Се називається латинським словом «індивідуалізовання». Великі сучасні поети, як Діккенс… навіть мертві речі – море, сад, скелі, степ, ба навіть найменші дрібниці, як склеп з сиром, ринштік з брудною водою, гіпсову кітку, котрою притискають папір на столі, і т. д. – малюють так, що надають таким речам осібні індивідуальні риси, що одна така річ являється нам зовсім не подібною на другі»} [6]6
  Іван Франко. Із поезій Павла Думки. Твори в 20-ти томах, т. XVI. К., 1955, стор. 157–158.


[Закрыть] _.

_{Коли з цією міркою підійти до проблеми індивідуалізації, то ми переконаємося, що в «Тяжких часах» маємо справу з типовими й воднораз наділеними всіма рисами художньої неповторності людськими характерами та образами речей. Одначе коли в таких твоpax, як «Девід Коштерфілд», «Мартін Чезлвіт», «Домбі і син», речі, ставши «додатком людини», доповнюють її портретну характеристику, то в «Тяжких часах», романі, в якому Діккенс пробує намацати шляхи до подолання стихії відчуження, він знаходить і нові естетичні засоби для розкриття її сутності. Саме через це таке двовимірне, геометричне зображування людей і предметів, коли ота зречевлена особистість зливається з «одухотвореними» речами, і є необхідний модус індивідуалізації людських характерів і суспільних конфліктів, породжених феноменом відчуження, що самою своєю природою являє деструктивну силу відносно живої людської індивідуальності.}

_{Ця невідповідність і визначає об’єктивно трагічну, але суб’єктивно комічну контроверзу між живим життям і автоматизмом механічного буття, такого типового для пізніх стадій капіталізму. Ця нерозв’язна суперечність визначала природу безжальних гротесків Діккенса в «Тяжких часах». Але ще задовго до появи в світ цього твору Гоголь у розширеній метафорі, що становить фінальний епізод «Сорочинського ярмарку», розкрив саму квінтесенцію того різновиду руйнівного й воднораз творчого сміху, що стане невід’ємним складником не тільки Діккенсового гротеску, а й поетики критичного реалізму XIX сторіччя загалом: «Дивне, невимовне почуття опанувало б глядача, коли б він побачив, як від одного удару скрипалевого смичка… люди, на чиїх похмурих обличчях, здається, зроду не майнула усмішка, притупували ногами й поводили плечима. Все кружляло. Все танцювало. Та ще дивніше, ще нез’ясовніше почуття збудилось би в глибині душі при погляді на бабусь, на чиїх староденних обличчях віяла байдужість могили, бабусь, що тислися поміж новою, сміхотливою, живою людністю… Навіть без дитячої радості, без іскри співчуття, бо їх самий лише хміль, як механік свого безживного автомата, змушує робити щось подібне до людського, вони тихо похитували захмелілими головами, пританцьовуючи за веселим людом (Підкреслення моє. – З. Л.)… Гук, регіт, пісні лунали тихіше й тихіше. Смичок умирав, слабнучи й гублячи невиразні згуки в порожнечі повітря. Ще чулося десь тупання, щось подібне до гомону далекого моря, і скоро всюди стало пусто й глухо… Чи не так і радість, прекрасна й нестала гостя, відлітає від нас, і дарма одинокий згук сподівається виразити веселість? У власному відлунні чує вже він смуток і пустелю й нестямно вслухається в нього».}

_{Така якраз картина розкривається перед нами й у «Тяжких часах». Міняються тільки акценти. На краєвидах непроглядної нуди й туги, що постають перед нами на перших сторінках роману, пробиваються зелені паростки нового життя, які, коли настане тому час, розростуться так, що сховають від очей потворне громадище механізованого буття, позбавлене будь-якого людського змісту. І справді, там, де «з ранку до вечора все стугоніло й двигтіло й де толок паровика безперестану ходив угору та вниз, немов голова тихобожевільного слона», автомати, що зовсім недавно вважали себе за людей, у такт йому, мов страшні гоголівські бабусі, робили якісь безглузді рухи, спрямовувані не почуттям, не розумом, а самою лише фальшивою «необхідністю», помалу пробиваються живі голоси.}

_{Спочатку це несміливі слова протесту, що зірвалися з уст дочки циркача Сесі Джуп, не згодної пожертвувати на догоду фактам тих радощів, що їх дарує уява. Згодом це биття налитих гнівом сердець робочого люду, що усвідомив історичну необхідність колективної дії в ім’я ясного майбутнього для своїх дітей і онуків. Але змушує ті серця битись сильніше й сильніше знов же творча уява, сповнена не тільки стихії руйнування, а й пафосу творення. І нехай два потворні «автомати» – Товкматч і найщиріший його «друг» Горлодербі (коли взагалі можливо говорити про дружбу між двома людьми, цілковито позбавленими теплих людських почуттів, як каже Діккенс), зроблений увесь з грубого матеріалу, мов гоголівський Собакевич, – буржуазний монстр, що ладен скорше «гарячий лій пити», аніж зректися фактів свого життя, зітканого з брехні, лицемірства і ницих пристрастей, – усе правлять один одному, що їхні «робочі руки» теж повинні назавжди відмовитись від живого життя й зажити тим механічним життям, яким живуть їхні хазяї; робочий люд Кокстауна ніколи не зречеться осяйної й барвистої творчої думки, що кличе його на боротьбу проти своїх гнобителів.}

_{Ось чому таких «людей», як Товкматч, найдужче тривожила та впертість, що з нею «нижчі» класи обстоювали своє право «задумуватись» над своєю долею, і не тільки задумуватись, але й втілювати свої роздуми в життя. Владарі Кокстауна гадали, ніби знають усе про свої «робочі руки». Яка сліпота! Бо хоч би скільки торочив Горлодербі, що його «робочі руки», давно перетворені в додаток до машини, не живуть, а розкошують, а тому кожен робітник, що вимовить хоч слово протесту, – то «баламут», що тільки й мріє, аби його «возили в кареті шестернею й годували черепаховим супом та дичиною з золотої ложки», – він, як і його «філософія зиску», кінець кінцем зазнає в романі моральної поразки.}

_{І це станеться лише тому, що робітник, на відміну від своїх хазяїв, – не автомат, не машина, а людина. І з цього погляду програмними для Діккенсового роману про Тяжкі часи стають його рядки: «Ось на ціп фабриці стільки й стільки «робочих рук» і стільки й стільки парових кінських сил. На що спроможна машина, можна виміряти з точністю до одного силового фунта; однак уся армія рахівників… не зможе сказати мені, яка здатність до добра й зла, до любові й ненависті, до патріотизму чи бунтівництва, до переродження чесноти в нечестя чи навпаки таїться тільки в одну яку-небудь мить у душі в першого-ліпшого з цих мовчазних слуг машини з зосередженими обличчями й розмірними рухами. В машині немає ніяких таємниць; а в найнікчемнішому з них є навіки незглибима таємниця. Якби ж то ми полишили арифметику для з’явпщ матеріальних, а цими страшними недовідомими силами кермували за допомогою інших засобів!»}

_{Ні, ці схвильовані рядки, попри запевнення вульгарної критики, зовсім не свідчать про те, що «Діккенса безнадійно обплутало павутиння м’якотілого реформізму». В цих гірких словах великий митець, скрушений тяжкими часами для англійського робочого класу, залітає мрією в майбутнє, що, як він твердо вірить, розкує «робочі руки», верне їм відібрану в них людяність. Ось чому заклик Діккенсів – це зовсім не апологія «морального подвигу в собі», а життєствердний гімн передовим класам людства, що розривають кайдани капіталістичного рабства в запеклій боротьбі з механічним автоматизмом віджитих форм буття. В цьому пафос Діккенсового роману. Нехай сміх, що його несуть у собі гротескні образи цього твору, притлумлений, нехай у відгомоні його чимраз частіше чути ридання, та саме цей гнівний безгучний сміх робить з роману один з найкращих Діккенсових творів. Бо ніколи не слід забувати навдивовижу вірного спостереження А. В. Луначарського: «Тільки іноді Діккенс і Теккерей робляться злі. Але часто саме в ті хвилини вони перестають сміятись».}

_{Захар ЛІБМАН}

Книга перша
ЗАСІВ

Розділ I
ОДНО ПОТРІБНЕ

– Отже, я хочу від вас одного – фактів. Навчайте оцих хлопців і дівчат самих фактів. Бо тільки факти потрібні в житті. Не насаджуйте більше нічого, виривайте все інше з корінням. Розум мислездатної тварини можна сформувати лише на фактах, більше ніщо не піде їй на пожиток. На такій засаді виховую я своїх власних дітей, на тій самій засаді хочу виховати й оцих. Дотримуйтеся фактів, пане вчителю!

Діялось те в нудному класі з голими стінами, непривітному, мовби склеп. Задля більшої ваги промовець іще підкреслював кожну свою фразу, черкаючи квадратовим пальцем по вчителевому рукаві. Додавало ваги тим словам і промовцеве чоло, що квадратовим муром здіймалося на підмурку з брів, під яким, у двох темних западинах, ніби в підвалах, вигідно поміщались затінені муром очі. Додавав їм ваги й промовців рот – великий, тонкогубий та суворий. Додавав їм ваги й голос його – рівний, сухий і владний. Додавала їм ваги й лисина його з вінчиком настовбурченого волосся, неначе обсаджена ялинками, щоб захистити від вітру лискучу її поверхню, всю гудзувату, як шкуринка на пирогу з сливами, – ніби в тій голові вже тісно було нагромадженим там, як у коморі, невідпорним фактам. І його несхитна постава, квадратовий сурдут, квадратові ноги, квадратові плечі – ба навіть сама краватка, привчена цупко стискати йому горлянку, мов невблаганний факт, – усе те додавало ваги його словам.

– В цьому житті, добродію, нам потрібні тільки факти, самі тільки факти!

І сам промовець, і вчитель, і третій чоловік, що був у класі, – всі відступили трохи назад і обвели очима розміщені рівними рядами на похилій площині малі посудинки, готові прийняти в себе галони й галони фактів, що ними їх наливатимуть аж по вінця.

Розділ II
ВИГУБЛЕННЯ НЕМОВЛЯТ

Томас Товкматч, пане добродію. Людина здорової думки. Людина фактів і розрахунку. Людина, яка завжди керується правилом, що два плюс два – чотири і ні на крихту не більше, і якої ніхто в світі не переконав, ніби може бути й не так. Томас Товкматч, пане добродію, – Томас, затямте! – Томас Товкматч. Завжди з лінійкою й терезами в руках, пане добродію, і з таблицею множення в кишені, завжди готовий зважити й виміряти будь-який вияв людської натури й сказати вам достоту, чому він дорівнює. Бо все воно зводиться до цифр, до звичайнісінької арифметики. Може, вам і пощастило б накинути якісь інакші, безглузді уявлення Джорджеві Товкматчеві, або Огастесові Товкматчеві, або Джонові Томкматчеві, або Джозефові Товкматчеві (все це особи уявні, вигадані), але Томасові Товкматчеві – вибачайте, пане добродію!

Такими словами пан Товкматч завжди рекомендувався подумки й вузькому колові своїх знайомих, і широкому загалові. І такими ж самими словами, тільки замінивши «пане добродію» на «діти», Томас Товкматч, напевне, подумки рекомендував себе оцим малим збанкам, що їх малося вщерть наповнити фактами.

Завзято блискаючи на них очима із згаданих вище підвалів, він був схожий на якусь немовби гармату, по саме горло набиту фактами й готову одним випалом вибити їх із царини дитинства. Або ж на якийсь гальванічний пристрій, наснажений байдужою механічною силою, що мала заступити в їхніх душах геть виметену ніжну дитячу уяву.

– Учениця номер двадцять, – промовив пан Товкматч і тицьнув просто себе квадратовим своїм пальцем. – Я цієї учениці не знаю. Що це за дівчина?

– Сесі Джуп, пане, – спаленівши, відповіла учениця номер двадцять, підвелася й присіла, вклоняючись.

– Сесі? Такого ім’я немає, – сказав пан Товкматч. – Не називай себе так. Називай себе Сесілія.

– Це мій тато назива мене Сесі, – тремтячим голосом відповіло дівча, знову присівши.

– Ну, то й він не гаразд робить, – сказав пан Товкматч. – Скажи йому, хай більше так тебе не називає. Сесілія Дикун. Ага… Хто твій батько?

– Він у кінному цирку робить.

Пан Товкматч насупився й махнув рукою, ніби відмахнувся від такого негожого діла.

– Про це ми нічого не хочемо знати. І більше тут про це не кажи. Твій батько виїжджає коней, еге?

– Авжеж, пане, як дістануть нових коней, то їх виїжджають на арені.

– Про арену нам тут не згадуй ніколи! Ну, гаразд. Називай свого батька виїжджачем коней. Він, напевне, й лікує слабих коней, еге?

– О, аякже!

– От і гаразд. Значить, твій батько коновал, себто ветеринар, і виїжджач коней. Ану скажи нам, що таке кінь. (Та вимога вкрай збентежила Сесі Джуп).

– Учениця номер двадцять не може сказати, що таке кінь! – оголосив пан Товкматч до відома всіх посудинок. – Учениця номер двадцять не знає ніяких фактів про одну з найзвичайніших тварин! Ану, хто-небудь із хлопців, визначте, що таке кінь. Ось ти, Бітцере!

Квадратовий палець, обводячи ряд за рядом, раптом спинився на Бітцері – либонь, просто тому, що на хлопця надав той самий сонячний промінь, який, пробившись у густо побілений клас незавішеним вікном, освітив Сесі Джуи, Бо похилу площину класу вузький прохід поділяв на дві половини: по один бік, під вікнами, сиділи дівчата, а по другий – хлопці; і сонячне пасмо, одним краєм зачепивши Сесі, першу в своєму ряду, другим досягало до Бітцера, що сидів теж кінець лави, тільки з другого боку й на кілька рядів попереду. Та коли темні кучері й карі очі дівчинині видавалися на сойці ще темніші й блискучіші, з білявого, світлоокого хлопця те саме сонце неначе злизувало й ту мізерну дрібку барви, що вділила йому природа. Водяві його очі, либонь, зовсім не вирізнялись би на обличчі, якби їх не окреслювала куценька щетинка він, ще біластіших за самі очі. Коротко обстрижений чуб зливався кольором з рудуватим ластовинням на лобі й на щоках. І цера в хлопця була така нездорово-бліда й безбарвна, що здавалось – як він уріжеться, то й кров потече біла.

– Бітцере, – промовив пан Товкматч, – скажи нам ти, що таке кінь.

– Тварина. Чотиринога. Травоїдна. Зубів сорок, а саме: двадцять чотири кутніх, чотири очних, дванадцять різаків. Навесні линяє, в мочаристих краях скидає й копита. Копита тверді, але потребують залізних підків. Вік визначають по зубах. – Усе те (і ще багато дечого) Бітцер висипав без передиху.

– Тепер, ученице номер двадцять, ти знаєш, що таке кінь, – сказав пан Товкматч.

Сесі знову присіла і спаленіла б ще дужче, якби не була вже й так червона як жар. А Бітцер кліпнув на Тома Товкматча обома очима зразу, аж білі вії його замигтіли на сонці, мов вусики метушливих комашок, стукнув себе щиколодками по лобі й сів.

Тоді виступив наперед третій чоловік. То був великий мастак на готові рецепти; урядовець посадою і фаховий боксер натурою (та й статурою), завжди з кулаками напоготові, завжди з якимсь прожектом напохваті, ладний запихати його в горлянку суспільству, мов здоровецьку пігулку, він зі своєї канцелярійки, наче з рингу, весь час викликав на бій цілу Англію. Уживаючи й далі боксерських термінів, він завжди бував у чудовій формі й показував себе чіпким та технічним бійцем. Він зразу кидався в наступ, сипав ударами і правою рукою, й лівою, і клінчував, і закривався, й відступав, і відбивав удари, й контратакував, і притискав партнера (а бився він завжди з цілою Англією) до линв, і здобував перемогу чистим нокаутом. Він умів так певно вибивати дух із здорового глузду, що той його нещасливий супротивник падав крижем і не чув уже голосу великого судді – Часу. Ось на такого добродія найвища влада й поклала велику місію – приспішувати настання на землі Тисячолітнього царства канцелярій, коли світом правитимуть урядовці.

– Чудово, – промовив він, усміхнувшись зраділо, і згорнув на грудях руки. – Ось що таке кінь. А тепер, діти, я спитаю вас: чи ви б обклеїли кімнату шпалерами, де зображено коней?

Хвилинку школярі мовчали, тоді половина їх вигукнула хором: «Так!» А друга половина, постерігши з його обличчя, що перша схибила, закричала теж хором: «Ні!» – як то звичайно й буває в таких випадках.

– Авжеж, що ні. А чому?

Мовчанка тривала довгенько. Аж ось один гладкий, длявий хлопчак, що ядушливо хрипів, зважився відповісти: бо він, мовляв, узагалі не обклеював би кімнати шпалерами, а радніш побілив би.

– Але ти повинен її обклеїти! – сказав урядовець уже досить сердито.

– Ти повинен її обклеїти, хоч-не-хоч, – докинув і Томас Товкматч. – І не кажи нам, що ти б її не обклеював. Це що за витівки?

Цей раз мовчанка прикро затяглась, і урядовець нарешті сказав сам:

– Ну, то я вам поясню, чому б ви не обклеювали кімнати зображеннями коней. Бачили ви коли-небудь, щоб справдешні живі коні ходили по стінах у кімнаті? Бачили ви такий факт? Га?

– Так! – знов закричала половина школярів. – Ні! – гукнула хором друга.

– Авжеж, що ні, – сказав урядовець, гнівно глипнувши на ту половину, що схибила. – То навіщо ж вам бачити будь-де те, чого ви не бачите насправді? Чого нема в житті, того не повинно бути ніде. Виявити так званий смак – це означає просто визнати факт.

Томас Товкматч схвально закивав головою.

– Це новий принцип, це відкриття, велике відкриття, – провадив урядовець. – Ану спитаймо вас ще раз. Ось, приміром, ви надумали застелити кімнату килимом. Чи вибрали б ви для цього килим, де зображено квіти?

Школярі вже встигли збагнути, що цьому панові треба завжди відповідати «ні», отож цього разу «Ні!» дружно закричав майже ввесь клас. Лиш декілька голосів озвалося нерішуче й запізнено: «Так», – поміж них і голос Сесі Джуп.

– Ученице номер двадцять, – промовив урядовець, осміхаючись упевнено з височини свого всевідания.

Сесі підвелася, знову спаленівши.

– Отже, ти б застелила свою кімнату – чи чоловікову кімнату, якби ти була доросла жінка й мала чоловіка, – килимом, на якому зображено квіти? – спитав урядовець. – А чому?

– Бо я дуже люблю квіти, пане, – відказало дівча.

– І через те ти поставила б на них столи та стільці, і щоб люди топтали їх важкими чобітьми?

– А яка ж їм з того шкода, пане? Вони б же не пом’ялись і не пов’янули. Вони ж не живі, а виткані; а я б дивилась на них, милувалася та уявляла…

– О, о, о! А уявляти якраз і не слід! – вигукнув урядовець, вельми радий, що так швидко добився, чого хотів. – Ото ж бо й уся річ! Школи нічого не уявляй!

– Ніколи більше цього не роби, Сесіліє Джуп! – поважно проказав і Томас Товкматч.

– Тільки факти, тільки діло! – оголосив урядовець.

– Тільки факти, тільки діло! – відгукнувся слідом і Томас Товкматч.

– Ви маєте завжди й у всьому керуватися фактами й звірятися на факти, – сказав урядовець. – Є надія, що ми незабаром матимемо міністерство фактів, де фактами врядуватимуть призначені для того службовці, і тоді ми примусимо наш народ бути народом фактів, самих тільки фактів! Слово «уява» викиньте зовсім з голови. Воно вам не потрібне. Ні в ужиткових речах, ні в оздобах ніщо не повинне суперечити фактам. Ви ж не топчете ногами справжніх квітів – отже, не можна топтати й квітів, витканих на килимі. Вам ніколи не траплялося, щоб заморські птахи та метелики прилітали й сідали на ваші тарілки чи філіжанки, – отже, не слід і малювати на посуді заморських птахів та метеликів. Ви ніколи не бачили, щоб живі тварини ходили вгору й униз по стінах, – отже, не годиться й зображувати тварин на шпалерах. Для всіх цих потреб, – докінчив урядовець, – треба вживати різні сполучення й відміни (в основних кольорах спектра) геометричних фігур» наочних і приступних для доведення. Оце і є нове відкриття. Це і є визнання факту. Це і є смак.

Дівча знов уклонилося й сіло. Воно було ще зовсім юне; картина майбутнього світу голих фактів видимо налякала його.

– А тепер, пане Товкматчу, – обернувся до нього урядовець, – коли пан Дітодавс готовий почати свій перший урок у вашій школі, я радий буду прослухати його, як ви мене просили.

Пан Товкматч запевнив, що він дуже вдячний.

– Прошу вас, пане Дітодавсе.

І пан Дітодавс показав себе якнайліпше. Йбго самого й ще з півтораста шкільних учителів тільки нещодавно виготовили однією партією, за одним зразком, на тій самій фабриці, ніби виточили сто сорок ніжок до фортеп’яно. Він пройшов безліч усіляких іспитів і відповів на цілі томи головокрутних запитань. Орфографію, етимологію, синтаксис, просодію, історію, астрономію, географію й загальну космографію, арифметику, алгебру, геометрію й геодезію, співи й малювання з натури – все це він знав як свої п’ять завжди змерзлих пальців. На кам’янистому шляху науки він добився аж до списку «Б» Таємної ради її величності, заживши премудрості вищої математики, фізики, французької, німецької, латинської та грецької мов. Він знав усе иро всі вододіли земної кулі, де які не є, і історію всіх народів світу, і назви всіх річок та гір, і закони та звичаї всіх країн, і що в якій виробляється, і їхні кордони та розташування за тридцятьма двома румбами компаса. Чи не забагато, Дітодавсе! Якби-то він сам вивчав трошечки менше, як незмірно краще міг би він навчати куди більшого!

На вступному своєму уроці він учинив десь так, як Мардасана з казки иро Алі-Бабу й сорок розбійників: заглянув по ряду у всі виставлені перед ним глеки, аби пересвідчитися, що там є. А скажи, приятелю Дітодавсе: чи ти, наливаючи такого глека по вінця кип’ячим варивом своїх знань, щоразу буваєш певен, що вб’єш насмерть причаєного там розбійника Уяву – чи, може, трапляється й так, що ти його тільки знівечиш?