Текст книги "Тяжкі часи"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 23 страниц)

Розділ III
РІШУЧЕ І ТВЕРДО

– Невтомна пані Спарсіт, прикро застуджена, зовсім охрипнувши, раз у раз чхаючи так, що здавалось, наче поставне її тіло ось-ось розпадеться, ганялася за своїм принципалом, аж поки спобігла його в столиці; а там, велично впливши до його покою в готелі на Сент-Джеймс-стріт, підпалила порох, що ним була набита, і вибухла. А виконавши з безмежною втіхою свою місію, ця шляхетна жінка зомліла в пана Горлодербі на грудях.

Пан Горлодербі насамперед струснув пані Спарсіт із себе додолу й полишив її там обмирати далі, як сама знає. А потім, щоб вернути її до тями, вдався до сильних засобів: почав викручувати їй великі пальці, клепати по долонях, щедро хлюпати водою в обличчя та запихати сіль у рот. А коли ті дбайливі заходи відживили її (і то дуже швидко), він упхнув її в вагон швидкого потяга, навіть не покріпивши більше нічим, і повіз назад до Кокстауна ні живу ні мертву.

Наприкінці тієї подорожі пані Спарсіт являла досить цікавий зразок античної руїни, одначе ні в якій іншій ролі не могла б претендувати на чиєсь захоплення, такої великої шкоди зазнав її зовнішній вигляд. Та пан Горлодербі, нітрохи не зважаючи на жалюгідний стан її вбрання і здоров’я, не зворушуючись відчайдушним чханням, відразу запхав її в найнятий повіз і приставив до Кам’яної Осади.

– Слухайте-но, Томе Товкматчу, – сказав Горлодербі, вдершись пізно ввечері до тестевого кабінету, – ось ця леді, пані Спарсіт, ви ж її знаєте, має вам розповісти щось таке, від чого вам і заціпить.

– То ви не одержали мого листа! – вигукнув пан Товкматч, здивований несподіваною появою.

– Вашого листа, пане добродію? – ревнув Горлодербі. – Тепер не час для листів! Нікому не раджу торочити Джозаї Горлодербі з Кокстауна про якісь там листи, коли вія у такому настрої, як оце тепер!

– Горлодербі, – сказав пан Товкматч остережливо, – я вам кажу про дуже поважного листа, що я вам написав про Луїзу.

– А я, Томе Товкматчу, – знову гримнув Горлодербі, розлючено ляскаючи долонею по столі, – кажу вам про одну дуже поважну звістку, що я одержав про Луїзу. Пані Спарсіт, підійдіть, прошу вас, ближче!

Нещасна жінка почала викладати своє свідчення, однак голосу її зовсім не було чутно, і вона тільки жалібно показувала на своє захрипле горло та стражденно кривилася. Врешті панові Горлодербі урвався терпець, і він схопив її за плече та струсонув як слід.

– Як ви не можете розповісти, добродійко, то я сам усе розповім, – сказав він. – Не така тепер хвилина, щоб панії, хоч би й якого високого роду, харчати та кривитись, немов вона крем’яхи ковтає. Томе Товкматчу, пані Спарсіт нещодавно трапилось ненароком підслухати в гаю одну розмову між вашою дочкою і вашим дорогим високородним приятелем, паном Джеймсом Гартгаусом.

– Он як? – озвався пан Товкматч.

– Еге ж, он як! – передражнив його Горлодербі. – І в тій розмові…

– Не треба переказувати мені її зміст, Горлодербі. Я знаю, що сталося.

– Ах, знаєте? – витріщився Горлодербі на свого тестя, навдивовижу спокійного й примирливого. – То, може, ви й те знаєте, де ваша дочка тепер?

– Аякже! Вона тут.

– Тут?

– Любий мій Горлодербі, перш за все я б вас попрохав не галасувати так. Луїза тут. Щойно їй пощастило спекатися того чоловіка, що його ви оце згадали і що з ним, на превеликий мій жаль, ви познайомились через мене, вона зразу подалась сюди шукати захисту. Я сам тоді тільки-но повернувся з Лондона, коли вона прийшла до мене, в оцю кімнату. Вона приїхала першим же потягом до Кокстауна, а тоді прибігла до Кам’яної Осади пішки, в страшенну бурю, і стала переді мною майже не при тямі. І, звичайно, від тої хвилини ввесь час була тут. Тож прошу вас дуже, задля вас самого й задля неї, заспокойтеся.

Пан Горлодербі якусь хвильку мовчки водив виряченими очима в усі боки, тільки не в бік пані Спарсіт, а тоді, раптово повернувшись до небоги леді Скеджерс, сказав сердешній жінці:

– Ну то що, добродійко? Ми були б дуже раді почути від вас, чим ви сподіваєтесь виправдати оце ваше гасання по всій країні без ніякої поклажі, крім пустих брехень!

– Пане добродію, – просичала пані Спарсіт, – мої нерви тепер так прикро розхитані, а здоров’я так тяжко підірване вірною моєю службою вам, що я можу тільки шукати утечища в сльозах. (Що вона й зробила негайно).

– Знаєте що, добродійко? – відповів Горлодербі. – Я не хочу сказати вам нічого такого, чого б не годилося казати жінці з доброго роду, та все ж мушу зауважити, що, по-моєму, ви можете шукати утечища ще в одному місці, а саме в повозі. А що той повіз, яким ми сюди приїхали, стоїть біля дверей, то дозвольте мені провести вас до нього й відрядити додому, до банку; приїхавши ж туди, раджу я вам, устроміть ноги в чимгарячішу воду, яку лишень можете витерпіти, а лігши в ліжко, випийте склянку гаряченного рому з маслом.

По тих словах пан Горлодербі подав праву руку залитій слізьми дамі й повів її до вищезгаданого екіпажа; дорогою вона раз у раз жалібно чхала. За хвильку він повернувся до кабінету сам.

– З вашої міни, Томе Товкматчу. я бачив, що ви хочете зі мною поговорити, – знову почав він. – Ну що ж, прошу. Тільки я вам зразу кажу: я тепер не в дуже мирному настрої, бо вся ця історія однаково мені не до смаку, і взагалі я вважаю, що ваша дочка не виявляла мені такої відданості й послуху, яких Джозая Горлодербі з Кокстауна має право сподіватись від своєї дружини. Я знаю, що у вас про це є своя думка, але й у мене є своя. І якщо ви хочете зараз сказати щось навкір моїм відвертим словам, то ліпше цього не робіть.

Бачивши, що пан Товкматч поводиться лагідніше, ніж звичайно, пан Горлодербі тим дужче силкувався поводитись якомога крутіше. Така вже була його щира вдача.

– Любий мій Горлодербі… – почав був на відповідь пан Товкматч.

– Вибачайте, – відрубав Горлодербі, – але я волію не бути для вас дуже любим. Це насамперед. Бо як я роблюся комусь дуже любий, то звичайно виявляється, що мене хочуть убрати в шори. Я говорю з вами не дуже чемно, але ви й самі знаєте, що я не дуже чемна людина. Як ви любите чемність, то вам відомо, де її шукати. У вас же є високородні приятелі, то вони вам можуть постачити цього добра скільки вам захочеться. А я такого краму не тримаю.

– Горлодербі, – налягав пан Товкматч, – усім нам трапляється помилятись…

– А я гадав, що ви ніколи не помиляєтесь, – знову впав йому в річ Горлодербі.

– Може, я й сам так гадав. Одначе, кажу, всім нам трапляється помилятись. І я був би вам дуже вдячний, якби ви трохи стримались та не натякали мені раз у раз на Гартгауса. Я не збираюсь зачіпати в цій розмові вашу з ним приязнь та гостинність, що ви йому виявили, отож, будь ласка, не тикайте ним і ви мені раз у раз у вічі.

– Та я ні разу й імення його не згадав! – відказав Горлодербі.

– Ну гаразд, гаразд, – мовив пан Товкматч терпляче, навіть покірливо. Тоді хвильку замислено помовчав і нарешті сказав: – Горлодербі, я маю підстави сумніватись, чи добре ми розуміли Луїзу.

– Хто це «ми»? – визвірився Горлодербі.

– Ну, хай буде «я», – відповів пан Товкматч. – Я маю сумнів, чи так, як треба, я розумів Луїзу. Я маю сумнів, чи добре я їй дав виховання.

– Оце ви правду сказали, – підхопив Горлодербі. – Отут я з вами згоден. Нарешті й вам свінуло, еге? Виховання! Я вам скажу, що таке виховання: коли тебе витурять утришия за двері, і живи, мовляв, чим знаєш, хоч би й самими стусанами. Оце я називаю вихованням!

– Все ж, гадаю, ваш добрий розум підкаже вам, – лагідно домовляв йому пан Товкматч, – що цю систему, хоч би які вона мала переваги, не завжди можна застосовувати до дівчат.

– Не бачу, з якої речі, – вперто відповів Горлодербі.

– Ну дарма, – зітхнув пан Товкматч, – зараз не варто вдаватись у це питання. Запевняю вас, що мені зовсім не хочеться з вами сперечатись. Я лише хочу, скільки моєї змоги, направити лихо і сподіваюся, що ви, Горлодербі, з вашої доброї ласки мені в тому поможете, бо мені тепер дуже тяжко.

– Я ще не добрав, куди це ви хилите, а тому нічого наперед обіцяти не можу, – ще затятіше відмовив Горлодербі.

– Сталося так, любий мій Горлодербі, – провадив пан Товкматч так само журно і примирливо, – що за кілька годин я дізнався про Луїзину натуру більше, ніж за всі попередні роки. Це не моя заслуга, мені відкрито очі силоміць, і то вельми болюче. Тепер я гадаю – ви, Горлодербі, певне, здивуєтесь, почувши таке від мене, – тепер я гадаю, що в Луїзиній вдачі є риси, які… яким не приділялось належної уваги, і тому… І тому вони розвивалися збочено. І я хотів вам сказати, що… що якби ви ласкаво підтримали мої зусилля, погодившись, що їй треба на якийсь час дати цілковитий спокій… полишити її на саму себе, щоб у ній відродилися її кращі якості… та сприяти тому ласкою й увагою… то так було б краще і для її щастя, і для вашого, і для мого. Ви ж знаєте, – докінчив пан Товкматч, прикривши рукою очі, – що Луїзу я з усіх своїх дітей найдужче люблю.

Слухавши ті слова, загонистий Горлодербі так надувся й почервонів, неначе його ось-ось мав ударити, а може, й справді трохи не вдарив грець. Хоч йому аж вуха збуряковіли, проте він стримав своє обурення й спитав:

– То це ви хочете на якийсь час зоставити її в себе?

– Я… я хотів порадити вам, любий мій Горлодербі, щоб ви дозволили Луїзі трохи погостювати в Кам’яній Осаді, побути вдвох із Сесі (цебто з Сесілією Джуп), що її розуміє і що з нею в Луїзи щира приязнь.

– З усього цього, Томе Товкматчу, – сказав Горлодербі, підвівшись і застромивши руки в кишені, – я бачу, що ви гадаєте, ніби межи мною й Лу Горлодербі, як то кажуть, немає злагоди?

– Я відчуваю, що Луїза тепер у незлагоді з… майже з усім тим оточенням, що я для неї добрав, – скрушно відповів батько.

– Ну, то слухайте, Томе Товкматчу, – почав зчервонілий ще густіше Горлодербі, широко розставивши ноги й застромивши руки ще глибше в кишені, а чуприна йому колихнулась, мов трава під бурею його гніву. – Ви свов сказали, тепер я скажу своє. Я кокстаунець. Я Джозая Горлодербі з Кокстауна. Я знаю кожну цеглину в цьому місті, знаю всі фабрики в ньому, і всі комини, і дим з усіх коминів, і всіх робітників у цьому місті. І знаю дуже добре. Це все справжнє. Та як хто-небудь починає мені торочити про щось вигадане, то я йому, хоч би хто він був, завше кажу в вічі, що в нього на думці. В нього на думці черепаховий суп та дичина з золотої ложки. І ще він хоче, щоб його возили в кареті шестернею. Оце й вашій дочці того забаглося. Та як ви думаєте, що їй треба дати все, чого вона хоче, то доведеться вам самому його для неї добувати, бо від мене, Томе Товкматчу, вона цього не діжде.

– А я, Горлодербі, сподівався, що ви після мого прохання заговорите не такпм тоном, – сказав пан Товкматч.

– Стривайте, – відрубав Горлодербі, – ви, здається, своє вже сказали. Я пас дослухав, тепер будьте ласкаві й ви дослухати мене, не хитруючи. Бо мені й так прикро бачити, що Том Товкматч розкис і зрікся своїх принципів, то принаймні не завдавайте мені ще більших прикрощів, почавши хитрувати. Ви дали мені наздогад, ніби межи мною й вашою дочкою є, мовляв, якась незлагода. Ну, на це я вам мушу відповісти, що, по-моєму, незлагода таки справді є, та ще й дуже велика, і полягає вона в тому, що ваша дочка не вміє належно цінувати свого чоловіка й не відчуває так, як повинна б відчувати, що він, грім побий, учинив їй велику честь, одружившися з нею! По-моєму, ясно сказано.

– Горлодербі, але ж це нерозумно, – не здавався пан Товкматч.

– Та невже? – відмовив на те банкір. – Дуже радий, що ви так гадаєте. Бо коли Том Товкматч, набравшися нової мудрості, каже мені, що мої слова нерозумні, то я зразу впевняюся, що вони з біса розумні. Слухайте ж, будь ласка, далі. Ви знаєте, з якого я поріддя, і знаєте, що я замолоду по багато років не купляв собі шнурків, бо не мав черевиків. А тим часом – хоч вірте, хоч ні, це ваше діло – є такі жінки, не прості, а природжені леді, з вельможних родів – вельможних! – що трохи не моляться на ту землю, по якій я ступаю.

Горлодербі вистрелив те, мов бомбу, на голову тестеві.

– А ваша дочка, – провадив він, – зовсім не з вельможного роду. І ви самі те знаєте. Я, звісно, за такі речі не дбаю ані на понюх табаки, але такий факт, і ви, Томе Товкматч у, не можете його змінити. Навіщо я все це кажу?

– Та, либонь, не на те, щоб мене потішити, – озвався тихо пан Товкматч.

– Дослухайте мене до кінця й не перебивайте, поки не настане ваша черга, – урвав його Горлодербі. – Я це того кажу, що жінки з вищого світу не йняли віри, бачивши, як поводиться ваша дочка, і обурювались її нечулістю. Вони дивувались, як я можу таке терпіти. А тепер я й сам дивуюсь і далі терпіти не збираюся.

– Горлодербі, – мовив пан Товкматч, підводячись, – по-моєму, що менше ми сьогодні скажемо, то краще.

– А по-моєму, навпаки, Томе Товкматчу, – що більше ми сьогодні скажемо, то краще. Цебто, – похопився він, – поки я скажу все, що хотів, а тоді, про мене, можна й кінчати. Та я, аби швидше, ще тільки про одне вас спитаю. Що ви мали на увазі під вашою пропозицією?

– Що я мав на увазі?

– Еге ж, під отим гостюванням, – нагадав Горлодербі, грізно тріпнувши травою на голові.

– Я сподівався домовитися з вами по-товариському, щоб ви дозволили Луїзі якийсь час побути тут, відпочити, заспокоїтись, бо, на мою думку, від цього багато що може помаленьку змінитись на краще.

– Цебто вляжеться та незлагода, що ви собі в голову вбгали, – сказав Горлодербі.

– Авжеж, коли ви волієте висловитись так.

– А чого це ви так надумали?

– Я ж вам уже сказав: я боюся, що Луїзи не розуміли. Невже я хочу від вас забагато, Горлодербі, коли прошу, щоб ви, бувши настільки старший за неї, помогли направити її душу? Ви ж маєте перед нею великий обов’язок, ви ж брали її на щастя й на біду, на…

Пана Горлодербі, видно, діткнули ці слова, що їх він сам колись нагадував Стівенові Бездолові, бо він аж тіпнувся й перебив тестеві мову:

– Годі! Не розказуйте мені цього. Я не згірше за вас знаю, нащо я брав її. Ви за це не клопочіться, нащо я її брав: це моє діло.

– Я тільки хотів зауважити, що всі ми, Горлодербі, не вилучаючи й вас, можемо більш чи менш помилятися, і ви не тільки появитс правдиву добрість, поступившися в цьому ділі, а можливо, зважаючи на ваші обов’язки в шлюбі, навіть повинні так зробити.

– А я з вами не згоден! – загримів Горлодербі. – І я зроблю кінець цій справі так, як мені моя голова підказує. Зчиняти за це сварку з вами, Томе Товкматчу, я не бажаю. Сказати правду, я занадто себе шаную, щоб сваритися через таке. Щодо вашого високородного приятеля, то нехай собі забирається куди хоче. Коли він мені де стрінеться, то я з ним побалакаю як слід, а не стрінеться – то й не треба, шукати його я не буду, шкода часу. Що ж до вашої дочки, з якої я зробив Лу Горлодербі, хоч ліпше б мені було лишити її Лу Товкматч, то як вона не повернеться додому завтра опівдні, рівно о дванадцятій годині, я так і вважатиму, що вона не хоче вертатись, і пришлю сюди її вбрання й усе манаття, та й дбайте надалі за неї самі. А людям нашу незлагоду, що призвела до такої рішучої постанови, я поясню ось як. Я Джозая Горлодербі, і мене виховано так і так. А вона дочка Тома Товкматча, і її виховано зовсім не так. І супряга з нас вийшла погана. Про мене, здається, всі знають, що я не абихто, отож більшість людей зрозуміють відразу, що до пари мені треба й жінки справді неабиякої, а інакша зі мною не вживеться.

– Я вас дуже прошу, Горлодербі, – ще умовляв його пан Товкматч, – подумайте як слід, перше ніж остаточно зважитись на таке.

– Я ніколи не боявся на щось зважуватись, – відповів Горлодербі, насаджуючи на голову капелюха, – і як що роблю, то роблю його зразу. Я був би здивувався, почувши, що Том Товкматч звертається з такими словами до Джозаї Горлодербі з Кокстауна, так давно його знаючи, але тепер, коли Том Товкматч ударився в слиняві сентименти, він уже нічим не може мене здивувати. Я вам ознаймив свою ухвалу і більше не маю чого сказати. На все добре!

І пан Горлодербі подався спати додому, до міської своєї оселі. А другого дня за п’ять хвилин по дванадцятій наказав, щоб усе майно пані Горлодербі, гарненько спакувавши, відіслали до Тома Товкматча, потім оголосив, що заміську садибу продається, і вернувся до парубоцького життя.

Розділ IV
ХТОСЬ ПРОПАВ

Тим часом пограбування банку не забулось, а, як і перше, посідало чільне місце в думках його господаря. Радий зайвій нагоді попишатися своєю заповзятливістю та справністю, яко чоловік видатний, що самотужки вибився в люди, комерційний геній, подиву гідніший за саму богиню Афродіту, бо ж вона вийшла тільки з піни морської, а він виліз із болота, пан Горлодербі щосили намагався показати, як мало відбиваються на діловій його ревності родинні клопоти. А тому перші тижні свого нового парубоцтва він поводився навіть галасливіше, ніж звичайно, і щодня збивав таку бучу з приводу слідства, що поліцаї, яким його доручено, вже трохи не кляли той день, коли стався грабунок.

Та вони й справді дали маху, згубили слід. Хоч після першого сполоху вони принишкли й вичікували тихенько, так що в Кокстауні щиро гадали, ніби справу облишено як безнадійну, та нічого нового не ставалось. Ніхто з підозрюваних не роззухвалився й не зрадив себе нічим. Стівена Бездола взагалі ні слуху ні духу не було, і таємниця загадкової бабусі теж лишалась не розгадана.

Бачачи, що справа захрясла на місці й ніяких ознак зрушення не показує, пан Горлодербі зважився на сміливий захід, щоб її підштовхнути. Він склав оголошення, де пропонував двадцять фунтів нагороди за спіймання Стівена Бездола, гаданого співучасника нічного пограбування «Кокстаунського банку», вчиненого такого й такого числа, далі якнайдокладніше змалював прикмети вищезгаданого Стівена Бездола – його обличчя, вбрання, приблизний зріст, поводження; зазначив, за яких обставин та коли щез він з міста і в якому напрямку йшов, коли його востаннє бачено. Потім дав надрукувати те оголошення грубими чорними літерами на великих аркушах і наказав порозліплювати його по місті, щоби враз тикнути ним у вічі всій кокстаунській людності.

Фабричним дзвонам того ранку довелось калатати чимдуж, аби розігнати купки робітників, що тислися вдосвіта перед оголошеннями, жадібно вп’явши в них цікаві очі. Не менша цікавість була й в очах у тих, хто не вмів читати. Слухаючи, як хто-небудь читає оголошення вголос, – а такі послужливі люди знаходилися скрізь, – вони дивились на повні такого важливого змісту літери зі страхом і шанобою, що могли б видатися смішні, коли б те видовище згубної темноти народної не було таке прикре й тяжке. Ще й за кілька годин по тому багатьом з них у стугоні верстатів, у гудінні коліс, у мигтінні веретен вчувалися слова оголошення, ввижалося те, про що воно повідомляло, і коли ввечері робітники висипали з фабричних брам на вулицю, біля плакатів скупчились такі самі гурти.

Якраз того вечора Слекбрідж, делегат, мав виступати на зборах. Він добув у друкарні свіжого примірника оголошення й приніс його з собою в кишені. О друзі мої й краяни, пригноблені кокстаунські трудівники, брати мої, товариші й співгромадяни, який зчинився галас, коли Слекбрідж розгорнув те, що він назвав «ганебним тавром», і підніс угору перед робітничою громадою, щоб усі могли в подиві й обуренні споглядати його!

– О брати мої, дивіться, до чого може і мусить докотитися зрадник табору відважних борців, чиї ймення занесено до священних сувоїв Справедливості і Єднання! О мої окривджені друзі, що несете на своїх шиях тверде ярмо тиранства й корчитеся під залізною п’ятою деспотизму в поросі земному, де ваші гнобителі раді були б вас бачити, покіль віку вашого, щоб ви плазували там ницьма, як той змій у райському саді! О брати мої, та чи не повинен я, яко чоловік, додати – і сестри! Що ви скажете тепер про Стівена Бездола, трохи згорбатілого, приблизно п’яти футів і семи дюймів на зріст, як пишеться в оцьому жахливому й огидному свідоцтві ганьби, в оцьому вбійчому плакаті, в оцьому мерзотному оголошенні, і з якою грізною погордою розтопчете ви гадину, що заплямила б і зганьбила ваше боговидне плем’я, якби ви, на щастя, не викинули її з-поміж себе! Так, мої співвітчизники, на щастя, ви його викинули з своїх лав і прогнали геть! Бо ж ви пригадуєте, як він стояв перед вами на цьому помості і як я стявся з ним віч-на-віч та розгадав усі його хитрі викрути; ви пригадуєте, як він тут вибріхувався, і крутився, і в’юнився, і напускав туману, аж поки я загнав його на слизьке і вишпурнув геть з-поміж нас, щоб довіку всі, хто любить волю і вміє думати, презирливо показували на нього пальцями й пекли та в’ялили вогнем своєї справедливої зненависті! А тепер, о мої друзі, о брати-робітники – бо я люблю це зневажене наймення й пишаюся ним, – о ви, що спите на твердих, але добутих чесною працею постелях і варите в нестатках та скруті свою вбогу, але ні в кого не прохану страву, – скажіть тепер мені, друзі мої, якого ж назвиська варт цей підлий боягуз, коли з нього здерто личину й він постає перед нами у всьому своєму природному плюгавстві? Хто він? Злодій! Грабіжник! Утеклин злочинець, за чию голову призначено ціну! Чорна пляма, гидкий гнояк на добрій славі кокстаунського робітництва! А тому, о брати мої в священному братстві, що його скріпили печаттю своїх невинних рученяток ваші діти й ще не народжені діти ваших дітей, я від імені Об’єднаного Всеанглійського Трибуналу, що невтомно дбає за ваш добробут і завжди вас ревно обстоює, пропоную, щоб наші збори постановили: оскільки громада кокстаунських робітників уже врочисто зреклася Стівена Бездола, ткача, зазначеного в цьому оголошенні, то тим самим ганьбу за його злочин на неї не падає і він не плямує всього їхнього стану.

Так розпинався Слекбрідж, аж зубами скрегочучи й рясно зрошуючись потом. Кілька суворих голосів озвалися: «Ні!», один гукнув застережливо: «Помалу, Слекбріджу! Дуже розігнався!», і ще кільканадцятеро підхопило: «Правда, правда!» Але то була жменька проти цілого війська: загал одностайно прийняв євангеліє від Слекбріджа, і збори прокричали йому тричі «слава!», коли він сів, переможно відсапуючись.

Ще робітники й робітниці, спокійно розходячися зі зборів, не встигли дістатись до своїх домівок, коли Сесі, що її за кілька хвилин перед тим викликано з кімнати, вернулась до Луїзи.

– Хто там такий? – спитала Луїза.

– Та пан… Горлодербі, – відповіла Сесі, паче спіткнувшись на тому йменні, – а з ним ваш брат Том і ще якась жінка. Вона каже, що її звуть Рейчел і що ви нібито її знаєте.

– А чого їм треба, серденько?

– Вони хочуть бачити вас. Рейчел заплакана й дивиться наче сердито.

– Тату, – сказала Луїза, бо пан Товкматч теж був у кімнаті, – я не можу не прийняти їх, а чому – ви самі зрозумієте. Нехай зайдуть сюди?

Пан Товкматч погодився; тоді Сесі вийшла привести їх і зразу вернулася з ними. Том ішов позаду і зостався біля дверей, у найтемнішому куті.

– Пані Горлодербі, – сказав її чоловік, холодно кивнувши головою на вході, – сподіваюся, що я вас не потурбував. Час трохи пізній для візитів, але оця ось жінка заявила мені таке, що я мусив до вас прийти. Томе Товкматчу, ваш сип чогось затявся й не хоче ні потвердити, ні заперечити того, що вона заявила, а тому мені нічого не лишається, як звести її очі на очі з вашою дочкою.

– Ви вже колись бачили мене, пані, – сказала Рейчел, приступивши до Луїзи.

Том кахикнув.

– Ви вже колись бачили мене, пані, – не дочекавшись відповіді, ще раз проказала Рейчел.

Том знову кахикнув.

– Бачила.

Рейчел гордо скинула очима на пана Горлодербі й спитала в Луїзи:

– То може, ви, пані, скажете, де мене бачили і хто ще там був?

– Я ходила додому до Стівена Бездола того вечора, коли його звільнено з роботи, і бачила вас у нього. Він теж там був і ще якась стара жінка, що весь час мовчала. Я не могла її розглядіти, бо вона стояла в темному кутку. Зі мною ходив туди мій брат.

– А чого ти сам не міг цього сказати, Томе? – спитав Горлодербі.

– Я обіцяв Луїзі, що мовчатиму.

Луїза поквапно ствердила те.

– А крім того, – додало щеня понуро, – вона так гарно все розповідає, і так докладно, то навіщо ж мені було пхатись поперед неї?

– Скажіть іще, пані, будьте ласкаві, – провадила далі Рейчел, – навіщо ви, в недобру годину, приходили до Стівена додому того вечора?

– Мені стало шкода його, – зашарівшись, відповіла Луїза, – і я хотіла його спитати, куди він думає податись та чи не можу я йому чим помогти.

– Щиро дякую, пані добродійко, – озвався Горлодербі. – Низенько кланяюсь за таку ласку.

– Ви давали йому гроші, папірця? – спитала Рейчел.

– Давала, але він відмовився і взяв тільки два фунти золотом.

Рейчел знову скинула очима на пана Горлодербі.

– О, звичайно, звичайно! – сказав той. – Як ви нагадуєте за свою сміховинну, неймовірну заяву, то мушу визнати, що вона потвердилась.

– Пані, – знов почала Рейчел, – а тепер про Стівена Бездола розліплено оголошення, ославлено його злодієм по всьому місту й ще бозна-де! І збори вже сьогодні відбулись, де його так само паплюжено. Це Стівена б то! Та чеснішого, щирішого, кращого чоловіка й на світі немає! – Гнівпа гордість зрадила її, і вона, не договоривши, розридалась.

– Мені дуже, дуже жаль… – мовила Луїза.

– Ой, пані, пані, – відказала Рейчел, – може, вам і жаль, та хіба ж я знаю! Звідки мені відомо, чого ви наробили! Адже ж такі, як ви, нас не знаєте, за нас не дбаєте, і ми вам чужі. Хто ж мені скаже, навіщо ви тоді приходили. Може, у вас щось своє на думці було, а якого ви клопоту наробите бідному чоловікові, вам про те байдуже. Я тоді сказала: «Хай вас бог благословить за те, що прийшли», – і від щирого серця сказала, бо ви наче так пожаліли його, а тепер не знаю, не знаю!

Луїза не могла ображатись на неї за ту несправедливу підозру, бачивши таку глибоку її віру в Стівенову чесність і тяжку її тугу.

– А як подумаю, – говорила Рейчел крізь ридання, – який він вам, сердега, вдячний був за вашу ласку… коли згадаю, як він очі рукою затулив, щоб сліз його ніхто не побачив… ой, може, й правда вам жаль, може, ви й не винні нічим, тільки не знаю я, не знаю.

– Оце гарно! – пробурчало щеня, заворушившись неспокійно в своєму темному кутку. – Прийшла сюди когось винуватити! Вигнати б вас утришия, щоб знали, як треба поводитись у чужому домі.

Рейчел нічого не відповіла, тільки тихо плакала, поки не озвався пан Горлодербі.

– Ну, годі! – сказав він. – Ви самі знаєте, що зобов’язалися зробити, от про те й думайте, а сліз ваших нам не треба.

– Я сама не рада, що мене люди бачать такою, – відповіла Рейчел, утираючи сльози, – але більше цього не буде. Пані, коли я прочитала, що ото оголошено про Стівена – а правди в тому не більше, ніж якби й про вас таке оголошено, – то зразу пішла до банку сказати, що знаю, де Стівен тепер, і поручитися, що він за два дні буде тут. Пана Горлодербі я не застала, а ваш брат мене відпровадив. Тоді я почала вас шукати, але не знайшла й вернулась до своєї роботи. Сьогодні ввечері, щойно вийшла з фабрики, подалась на збори послухати, що там казатимуть за Стівена – я-бо певна, що він повернеться і всю цю неправду розвіє, – а тоді знов пішла до пана Горлодербі, застала його вдома й сказала до слова все, що знала, та він мені не повірив і оце привів сюди.

– Усе це правда, – потвердив пан Горлодербі, що так і стояв, як зайшов, не скидавши капелюха й не виймавши рук із кишень. – Та я вашу породу не від сьогодні знаю, затямте собі, і знаю, що за балачки ви дорого не берете. Отож раджу вам менше балакати, а більше робити діла.

Ви ж зобов’язалися щось зробити, то зробіть, а доти я більше не маю чого вам сказати.

– Я сьогодні денною поштою послала Стівенові листа на ту адресу, що вже раз я йому писала на неї, – повідомила Рейчел, – і щонайпізніш за два дні він буде тут.

– Ну, тоді я вам дещо скажу. Ви, либонь, не маєте й гадки, що за вами теж трошки наглядали, – відказав пан Горлодербі, – бо в цьому ділі й ви не зовсім чисті від підозри. Адже здебільшого хто з ким знається, за такого й сам уважається. І за пошту ми також не забули. Отож я хочу вам сказати, що жодного листа на ім'я Стівена Бездола туди не приносили. А що сталося з вашими листами, здогадуйтеся вже самі. Може, вам тільки приснилося, що ви їх писали.

– Я, пані, отримала від Стівена тільки одного листа, десь за тиждень по тому, як він подався звідси, – пояснила Рейчел, звертаючись до Луїзи. – То він мене звідомляв у тому листі, що мусить шукати роботи під чужим іменням.

Горлодербі аж свиснув, почувши те. Труснувши головою, він вигукнув:

– А, он воно що, грім побий! То він змінив прізвище! Ну, це не надто сприятлива річ для такого поштивого чолов’яги. Бо в суді, здається, не дуже ймуть віри невинним людям, коли в них забагато прізвищ.

– А що ж йому, пані, лишалося діяти, сердешному? – сказала Рейчел, знов зі слізьми на очах. – 3 одного боку хазяї на нього в’їлися, з другого боку – свої товариші, а він же тільки хоче мирно хліб заробляти та жити по правді, як сам знає. Невже таки чоловікові не можна своєї душі мати, ані своєї голови? Невже він мусить проти свого сумління весь час руку тягти або за одними, або за другими, а ні – то його зацькують, мов зайця?

– Повірте, мені його від щирого серця жаль, – відмовила Луїза, – і я сподіваюся, що він виправдається.

– За це. пані, не бійтеся. Його діло певне.

– І тим певніше, мабуть, – озвався пан Горлодербі, – що ви відмовляєтеся сказати, де він. Еге, небого?

– Я не хочу, щоб через мене його вернули сюди силоміць, а потім ще й це йому закидали. Він повернеться сам і виправдається, і нехай тоді соромно буде всім, хто знеславив його позаочі, коли він не міг себе оборонити. Я йому написала, що на нього тут наклепано, і щонайпізніш за два дні він буде тут, – відказала Рейчел твердо: всяка недовіра розбивалась об її непохитну певність; як буруни розбиваються об скелю.

– А все ж, – додав пан Горлодербі, – як пощастить злапати його ще раніше, то він матиме нагоду раніше й виправдатись. До вас я, власне, нічого не маю, бо те, що ви мені сказали, потвердилось, і я дав вам змогу довести, що ви кажете правду, та й квит. Бувайте ж здорові всі! Я мушу йти, бо мені треба ще дещо розвідати в цьому ділі.

Коли пан Горлодербі рушив до дверей, Том виступив зі свого кута й слідком за ним, трохи не наступаючи йому на п’яти, вийшов з покою. На відході він тільки буркнув: «Добраніч, тату», – а на сестру лише злісно глипнув спідлоба.

Пан Товкматч, відколи завалилась головна підпора його життя, зробився дуже мовчазний. Не озивався він і тепер. Луїза ласкаво промовила до Рейчел:

– Як ви мене спізнаєте ближче, то не матимете до мене такої недовіри.