Текст книги "Бійцівський клуб"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

І я врятований.

Щось таке.

Я можу розповісти копам про Тайлера. Я розповім їм усе про бійцівський клуб і, можливо, сяду до в'язниці, а що робити з проектом «Каліцтво», тоді вже їм вирішувати, а я не буду витріщатися на ножа біля мене.

Копи заходять всередину автобуса, перший питає:

– Ви його вже порізали?

Другий каже:

– Ріжте швидше, у нас ордер на його арешт. Тоді знімає кашкета і, звертаючись до мене, каже:

– Нічого особистого, містере Дерден. Така радість нарешті з вами зустрітися.

Кажу: усі ви робите велику помилку.

Механік каже:

– Ви попереджали, що скажете так.

Я не Тайлер Дерден.

– І про це ви також попереджали.

Я змінюю правила. Лишайте собі свій бійцівський клуб, але відтепер більше нікого не каструватимемо.

– Ага, так, авжеж, – каже механік. Він стоїть посеред проходу, тримаючи ніж попереду. – Ви попереджали, що обов’язково це скажете.

Гаразд, я Тайлер Дерден. Я ним є. Я Тайлер Дерден, і я встановлюю правила, і я кажу: поклади ножа.

Механік озирається й питає когось:

– Який наш найліпший час для «відріж-і-втечи»?

Хтось кричить: «Чотири хвилини».

Механік кричить:

– Хтось завважує час?

Обидва копи вже увійшли до автобуса, один дивиться на годинник і каже:

– Секундочку. Зачекайте, доки секундна стрілка добіжить до дванадцяти.

Коп каже: «Дев’ять».

«Вісім».

«Сім».

Я стрибаю у відчинене вікно.

Ударяюся животом об тонку металеву раму вікна і чую, як механік з бійцівського клубу кричить позаду:

– Містере Дерден! Ви похерите нам час.

Напіввивісившись з вікна, я вчеплююся в чорну гуму шини заднього колеса. Хапаюся за обода й тягну. Хтось хапає мене за ногу й тягне назад. Я кричу маленькому тракторові вдалині: «Гей!» І «Гей!». Обличчя спітніло, приливла кров. Звисаю догори дригом. Потроху витягаю себе. Руки, що вчепилися в щиколотки, тягнуть назад. Краватка звисає на обличчя. Пряжкою ременя застрягаю в металевій рамі. Бджоли, мухи й будяки в дюймах від мого обличчя, і я кричу: «Гей!!!»

Руки вхоплюють мене за штанини і втягують назад, розстібаючи штани та ремінь.

Хтось в автобусі кричить: «Одна хвилина!».

Взуття злітає з ніг.

Ремінь чіпляється за віконну раму.

Руки зводять мої ноги разом. Нагріта сонцем металева рама пече живіт. Біла сорочка випростується і спадає на голову й плечі, я все ще чіпляюся за обода і все ще волаю: «Гей!»

Ноги витягнуті й зведені разом. Труси стягнуті з ніг і прибрані. Сонце пригріває мою голу дупу.

Кров шугае в голові, очі викочуються через напруження, усе, що можу бачити, – білу сорочку, що лізе в обличчя. Десь повзе трактор. Гудуть бджоли. Десь. Усе знаходиться за мільйони миль звідси. Десь за мільйон миль позаду мене хтось кричить: «Дві хвилини!»

– Не робіть йому боляче, – каже хтось.

Руки на моїх щиколотках за мільйони миль звідси. Уяви їх у кінці довгого-довгого шляху. Керована медитація.

Не думай про віконну раму як про тупий розпечений ніж, що розпорює тобі живіт.

Не думай про команду чоловіків, що розсуває тобі ноги, мовби перетягує канат.

У мільйонах, трильйонах миль звідси грубі теплі руки хапають тебе при основі й відтягують назад, щось охоплює тебе все щільніше, щільніше, щільніше.

Гумовий джгут.

Ти в Ірландії.

Ти в бійцівському клубі.

Ти на роботі.

Ти де завгодно, тільки не тут.

«Три хвилини!»

Хтось далеко-далеко звідси кричить:

– Ви знаєте правила, містере Дерден. Не прийобуйтеся до бійцівського клубу.

Тепла рука під тобою складена чашечкою. Холодний кінчик ножа. Рука охоплює тебе за тулуб. Терапевтичний фізичний контакт. Час обіймів. Ефір щільно притискають тобі до носа й рота. А потім – нічого, менше ніж нічого. Забуття.

Глава 27

Підірвана мушля моєї вигорілої квартири чорна, мов відкритий космос, зіщулена вночі над маленькими вогнями міста. У вибитих вікнах жовта поліцейська стрічка, що позначає місце злочину, перекручується і зміїться на межі п’ятнадцяти-поверхового урвища.

Прокидаюся на бетонному покритті. Колись тут був кленовий паркет. До вибуху на стінах висіли картини. Тут були шведські меблі. До Тайлера.

Я вдягнений. Засовую руку в кишеню і відчуваю.

Я увесь.

Наляканий, проте неушкоджений.

Підійди до краю покриття – ти на п’ятнадцятому поверсі над парковкою, подивися на вогні міста, на зорі – і тебе нема.

Усе це настільки не піддається розумінню.

Тут, посеред миль ночі між зорями й землею, почуваю себе однією з тих космічних тваринок.

Песики.

Мавпочки.

Люди.

Виконуєш нескладні завдання. Перемикаєш важіль. Натискаєш кнопку. Ти в цьому нічого не тямиш.

Світ їде з глузду. Мій бос мертвий. Без житла. Без роботи. І я відповідальний за все це.

Нічого не лишилося.

У мене перевищений кредит у банку.

Переступи за край.

Поліцейська стрічка тріпоче поміж мною і забуттям.

Переступи за край.

Що там ще?

Переступи за край.

Там Марла.

Стрибни за край.

Там Марла, вона в самісінькому центрі всього і не знає про це.

І вона тебе любить.

Вона любить Тайлера.

Вона не вбачає різниці.

Хтось має їй сказати. Іди геть. Іди геть. Іди геть.

Рятуй себе. Спускаєшся на ліфті до холу, і швейцар, котрий досі тебе не любив, усміхається тобі трьома вибитими зубами і каже:

– Доброго вечора, містере Дерден. Викликати вам таксі? З вами все гаразд? Може, ви хочете подзвонити?

Дзвониш Марлі до готелю «Regent».

Клерк у «Regent» каже: «Секундочку, містере Дерден».

Потім Марла бере слухавку.

Швейцар прислухається за твоїм плечем. Клерк у «Regent», мабуть, теж слухає. Кажеш: Марло, нам слід поговорити.

Марла каже:

– Хуй тобі.

Кажеш, вона в небезпеці. Вона має знати, що відбувається. Має з тобою зустрітися. Вам слід поговорити.

– Де?

Вона має прийти туди, де ви вперше зустрілися. Згадай. Згадала?

Куля цілющого білого світла. Палац із сімома дверима.

– Утямила, – каже вона. – Буду там за двадцять хвилин.

Будь там.

Кладеш слухавку, і швейцар, говорить:

– Можу викликати вам таксі, містере Дерден. Безкоштовно, куди б ви не захотіли.

Хлопці з бійцівського клубу відстежують тебе. Ні, кажеш, така чудова ніч. Мабуть, прогуляюся.

Суботній вечір, рак кишківника в підвалі Першої методистської церкви і Марла вже там, коли ти туди дістаєшся.

Марла Зінґер, що курить свою цигарку. Марла Зінґер, що закочує очі. Марла Зінґер із підбитим оком.

Сідаєш навпроти неї на жорсткий килимок у колі медитації і намагаєшся викликати тварину, що уособлює твою силу, в той час як Марла витріщається на тебе підбитим оком. Закриваєш очі й медитуєш над палацом із сімома дверима, продовжуючи відчувати Марлин позирк. Заколисуєш свою внутрішню дитину.

Марла зиркає.

Настає час обіймів.

Відкрий очі.

Хай кожен обере собі партнера.

Марла проходить кімнату трьома швидкими кроками й дає мені потужного ляпаса.

Поділіться собою без залишку.

– Ти, їбло смердюче, рагуль триклятий, – каже Марла.

Навколо нас усі стоять і витріщаються.

Потім Марла періщить мене кулаками.

– Ти когось убив, – кричить вона. – Я викликала поліцію, і вони будуть тут будь-якої миті.

Хапаю її за зап’ястя й кажу, що поліція, можливо, приїде, проте – навряд чи.

Марла викручується і каже, що поліція жене сюди, аби посадити на електричного стільця і випалити мені очі чи щонайменше зробити мені смертельного укола.

Ніби бджола вжалить.

Передоз фенобарбіталу натрію, і – великий сон. Як у «Долині псів».

Марла каже, що бачила, як я когось сьогодні вбивав.

Якщо вона має на увазі мого боса, кажу, то так, так, так, так, я знаю, поліція знає, усі шукають мене, щоби зробити смертельну ін’єкцію, проте це Тайлер убив мого боса.

Просто в нас із Тайлером однакові відбитки пальців, але ніхто цього не розуміє.

– Іди на хуй, – каже Марла і повертається до мене підбитим оком. – Те, що тобі й твоїм маленьким апостолам подобається, коли вас гамселять… ще раз мене торкнешся – і ти труп.

– Я бачила, як цієї ночі ти пристрелив людину, – каже Марла.

Ні, то була бомба, кажу, і це сталося цього ранку. Тайлер просвердлив комп'ютерний монітор і наповнив його бензином чи чорним порохом.

Люди з раком кишківника стоять витріщаючись навколо нас.

– Ні, – каже Марла. – Я стежила за тобою до готелю «Pressman», і ти був офіціантом на одній з цих вечірок із розігруванням убивства.

Вечірки з розігруванням убивства: багатії збираються в готелі на велику вечерю і розігрують детективчик у стилі Агати Крісті. Десь між boudin of gravlax^[37] та сідлом з оленини світло на хвилину вимикають, і хтось прикидається вбитим. Вважається, що це має бути дотепною уявною смертю.

Решту вечері гості напиваються, споживають своє madeira consomme^[38] й намагаються знайти докази того, хто саме серед них є вбивцею-психо-патом.

Марла кричить:

– Ти застрелив особливого представника мера з питань перероблення вторсировини!

Тайлер застрелив особливого представника мера з якихось-там питань.

Марла каже:

– І ніякого раку в тебе нема!

Усе відбувається так швидко.

Клацни пальцями.

Усі дивляться.

Я кричу: в тебе теж нема ніякого раку!

– Він ходив сюди два роки, – кричить Марла, – і в нього нічого нема!

Я намагаюся врятувати тобі життя!

– Що? Чому моє життя треба рятувати?

Тому що ти стежиш за мною. Тому що ти стежила за мною цієї ночі, тому що ти бачила, як Тайлер Дерден когось убиває, а Тайлер уб’є будь-кого, хто загрожуватиме проекту «Каліцтво».

Усі в кімнаті виглядають висмикнутими зі своїх маленьких трагедій. Їх ракових нещастячок. Навіть ті з них, хто сидить на знеболювальному, виглядають захопленими і схвильованими.

Кажу всім: перепрошую. Я нікому не хотів заподіяти шкоди. Ми маємо йти. Нам треба поговорити про це надворі.

Усі здіймають галас: «Ні! Стривайте! Що там ще?»

Кажу, я нікого не вбивав. Я не Тайлер Дерден. Він – інший бік моєї роздвоєної особистості. Питаю, хто-небудь з вас бачив фільм «Сивілла»?

Марла каже:

– То хто там збирається мене вбити?

Тайлер.

– Ти?

Тайлер, кажу, проте я можу з ним розібратися. Ти просто маєш стерегтися учасників проекту «Каліцтво». Тайлер міг наказати їм стежити за тобою, чи викрасти, чи ще щось.

– Чому я маю в це вірити?

Усе стається настільки швидко.

Кажу: тому що мені видається, що ти мені подобаєшся.

Марла питає:

– Подобаюся? Не більше?

Це трохи невдалий момент, кажу. Не підганяй.

Усі навколо усміхаються.

Я маю йти. Маю вибратися звідси. Кажу: стережися голомозих чи побитих чоловіків. Підбитих очей. Відсутніх зубів. Чогось такого.

А Марла питає:

– То куди ти намилився?

Хочу розібратись із Тайлером Дерденом.

Глава 28

Його звали Патрик Медден, і він був представником мера з питань перероблення вторсировини. Його звали Патрик Медден, і він був ворогом проекту «Каліцтво».

Виходжу в ніч навкруг Першої методистської церкви, і все починає повертатися.

Усі речі, які знає Тайлер, повертаються до мене.

Патрик Медден складав список барів, у яких збиралися бійцівські клуби.

Раптом я згадую, як запустити кінопроектор. Згадую, як вибивати замки і як Тайлер орендував будинок на Пейпер-стрит якраз перед тим, як показатися мені на пляжі.

Я знаю, чому Тайлер трапився. Тайлер любив Марлу. З першої ночі, як я її зустрів, Тайлер чи якась частина мене шукала приводу бути з нею.

Ніщо з цього вже не важить. Не тепер. Проте всі подробиці повертаються до мене, коли я йду вночі до найближчого бійцівського клубу.

Є бійцівський клуб у ніч на суботу в барі«Агтогу». Можливо, його можна знайти в списку барів, який складав Патрик Медден, добрий мертвий Патрик Медден.

Цієї ночі я йду до бару «Агтогу», і коли я заходжу, натовп розсувається, мов застібка-блискав-ка. Для всіх тут я Тайлер Дерден – Великий і Могутній. Бог і Отець.

Звідусіль навколо мене чую: «Доброго вечора, сер».

«Ласкаво просимо до бійцівського клубу, сер».

«Ми вдячні, що ви до нас приєдналися, сер».

Я із жахним обличчям, котре тільки-но почало загоюватись. Діра в моєму обличчі усміхається крізь щоку. Мій справжній рот міцно стиснений.

Оскільки я Тайлер Дерден, можете поцілувати мене в дупу, цієї ночі я викликаю на бій кожного в цьому клубі. П’ятдесят бійок. Одна бійка за раз. Ніякого взуття. Ніяких сорочок.

Бійки тривають стільки, скільки мають тривати.

Якщо Тайлер любить Марлу – я люблю Марлу.

Те, що відбувається, словами не описати. Я хотів загидити всі французькі пляжі, яких ніколи не побачу. Уяви, як вистежуєш лося у вологих низинних лісах навколо «Rockefeller Center».

У першій бійці хлоп захопив мене повним нельсоном і стусонув в обличчя, бив у щоку, вбивав діру в щоці в бетонну підлогу, доки зуби не хряснули всередину й не вп'ялися скалками і корінням мені в язика.

Тепер я пригадую Патрика Меддена мертвим на підлозі, тендітну фігурку його дружини, таку собі маленьку дівчинку з шиньйоном. Вона гиготіла й намагалася влити шампанське між мертвих губ свого чоловіка.

Дружина сказала, що штучна кров була надто, надто червоною. Місіс Патрік Медден вмочила два пальці в кров, що витікала з її чоловіка, і засунула пальці собі до рота.

Зуби вп’ялися мені в язика, смакую кров.

Місіс Патрік Медден смакувала кров.

Пам’ятаю, як був там, надворі вечірки із розігруванням убивства, із космічними мавпочками, що охоронцями стояли навколо мене. Марла у своїй сукні з мальованими чорними трояндами спостерігала з іншого боку зали.

Друга бійка, хлопець чавить мене коліном між лопаток. Заламує руки мені за спиною і вганяє грудну клітку в бетонну підлогу. Ключиця – я чув, як вона хруснула з одного боку.

Розтрощити толоком еллінський мармур і підтертися «Моною Лізою».

Місіс Патрік Медден тримала скривавлені пальці піднятими, кров лилася щілинами між її зубів і стікала додолу з пальців, по зап’ястю через діамантовий браслет до ліктя, де і скрапувала.

Бійка номер три. Я прокидаюся – і час третьої бійки. У бійцівському клубі більше немає імен.

Ти – не твоє ім’я.

Ти – не твоя сім’я.

Номер три, схоже, знає, що мені потрібно, і затискає мою голову в задушливій темряві. Це сонний захват, який лишає стільки повітря, скільки достатньо, щоби бути при тямі. Номер три тримає мою голову на згині, мов немовля чи футбольний м’яч, і кулачить моє обличчя молотом свого кулака.

Доки зуби не проривають крізь губи.

Доки діра в моїй щоці не доходить до кутика рота і вони не об’єднуються в пошматованому вишкірі від носа до вуха.

Номер три періщить, доки не збиває кулаки в кров.

Доки я не починаю плакати.

Усі, кого ти любиш, полишать тебе чи помруть.

Усе, що ти створиш, буде знищене.

Усе, чим ти пишався, завершить своє існування на звалищі.

Я Озімандіас, цар царів^[39].

Ще удар – і мої зуби перекушують мого язика. Його половинка падає на підлогу й відлітає вбік.

Маленька фігурка місіс Патрік Медден, що присіла на коліна біля тіла свого чоловіка, багатії, люди, яких вони звуть друзями, стовбичать п’яні навколо неї й іржуть.

Дружина сказала: «Патріку?»

Калюжа крові розпливається й розширюється, доки не доповзає до її спідниці.

Вона каже: «Патріку, досить, перестань бути мертвим».

Кров підіймається її спідницею, – капілярний ефект, – нитка за ниткою видирається її спідницею.

Навколо мене кричать люди з проекту «Каліцтво».

Тоді місіс Патрік Медден кричить.

І в підвалі бару «Агшогу» Тайлер Дерден падає на підлогу теплою масою. Тайлер Дерден Великий, той, хто на одну мить був досконалим і хто сказав, що мить – найбільше, на що можна чекати від довершеності.

А бійки продовжуються і продовжуються, бо я хочу бути мертвим. Тому що тільки в смерті ми здобуваємо імена. Тільки в смерті ми перестаємо бути частиною проекту «Каліцтво».

Глава 29

Тайлер стоїть там – довершено красивий янгол у всьому своему сяйві. Моя воля до життя мене вражає.

Скривавлений шмат закипілої плоті, я лежу на голому матраці в своїй кімнаті в «Миловарні Пейпер-стрит».

Усе з моєї кімнати щезло.

Дзеркало зі світлиною моєї стопи, коли я мав рак на десять хвилин. Гірше, ніж рак. Дзеркало щезло. Дверцята шафи відчинені, звідти щезло шість білих сорочок, чорні штані, білизна, шкарпетки і взуття. Тайлер каже: «Підіймайся».

Глибоко під, і поза, і всередині всього, що я сприймав за належне, народилося щось жахливе.

Усе розпалося.

Космічні мавпочки зникли. Усе змінило місцеперебування – відсмоктаний жир, ліжка, гроші, особливо гроші. Лишився тільки садок і орендований будинок.

Тайлер каже: «Останнє, що нам лишилося організувати, – це твоє мучеництво. Твій великий відхід».

Не смерть – сумна й марудна, а загибель, як надихаюча й радісна справа.

О Тайлере, мені боляче. Просто вбий мене тут.

«Підіймайся».

Убий вже мене. Убий мене. Убий мене. Убий мене.

«Це має бути знаменним, – каже Тайлер. – Уяви: ти на вершечку найвищої будівлі світу. Уся вона захоплена проектом “Каліцтво”. Дим валить із вікон. Столи падають у натовп на вулиці. Справжня опера смерті – ось що на тебе чекає».

Кажу, ні. Ти вже достатньо мною користався.

«Не йтимеш мені назустріч, ми підемо за Марлою».

Кажу, веди.

«Тоді вставай з ліжка, – каже Тайлер, – і тягни свою дупу до довбаної тачки».

Тож ми з Тайлером стоїмо на даху хмарочоса «Parker-Morris», а ствол його пістолета у мене в роті.

Спливають наші останні десять хвилин.

Хмарочос «Parker-Morris» зникне з лиця землі за десять хвилин. Я знаю це, тому що Тайлер це знає.

Ствол впирається мені в горлянку, і Тайлер каже: «Насправді ми не помремо».

Язиком я відсуваю дуло вбік, до щоки, і кажу: «Тайлере, ти говориш про вампірів».

Спливають наші останні вісім хвилин.

Пістолет – про всяк випадок, раптом поліцейські гелікоптери дістануться сюди швидше.

Для Господа це виглядає так, наче одна людина тримає пістолета у власному роті, проте це Тайлер тримає пістолета і це моє життя.

Береш 98-відсоткову паруючу азотну кислоту і змішуєш з трьома частинами сірчаної кислоти.

Отримуєш нітрогліцерин.

Сім хвилин.

Змішуєш нітрогліцерин із тирсою і одержуєш чудову пластикову вибухівку. Багацько космічних мавпочок змішують нітрогліцерин із ватою та англійською сіллю замість сульфатів. Це теж працює. Дехто з мавпочок змішує парафін із нітрогліцерином. Але в мене така вибухівка ніколи, ніколи не діяла.

Чотири хвилини.

Отже, ми з Тайлером стоїмо на даху хмарочоса «Parker-Morris» – яз пістолетом у роті, і я переймаюся, наскільки чистим виявився пістолет.

Три хвилини.

Тоді хтось кричить.

– Стривай! – Це Марла, що біжить до нас через дах.

Марла біжить до мене через те, що зник Тайлер. Бідненька. Тайлер – моя галюцинація, не її. Як у чарівному фокусі, Тайлер щезає. І тепер я справді одна особа, що пхає пістолета собі в горлянку.

– Ми стежили за тобою, – кричить Марла. – Усі люди з груп підтримки. Ти не повинен цього робити. Поклади пістолет!

Позаду Марли всі хворі на рак кишківника, паразитів мозку, люди з меланомою, туберкульозники – ідуть, кульгають, котяться на візках до мене.

Вони кажуть: «Зачекай».

їхні голоси долинають до мене на холодному вітрі – вони кажуть: «Стій».

І: «Ми можемо допомогти тобі».

«Дозволь нам допомогти тобі».

Небом доноситься «у-уп, у-уп, у-уп» поліцейських гелікоптерів.

Кричу: ідіть! Геть звідси. Будівля зараз вибухне. Марла кричить:

– Ми знаємо.

Для мене це мов богоявлення.

Я не вбиваю себе, кричу. Я вбиваю Тайлера.

Я – Тверда Рішучість Джо.

Я пам'ятаю все.

– Це не те щоб любов чи щось інше, – кричить Марла, – проте, гадаю, ти теж мені подобаєшся.

Одна хвилина.

Марлі подобається Тайлер.

– Ні, мені подобаєшся ти! – кричить Марла. – Я знаю різницю.

І – нічого.

Ніщо не вибухає.

Ствол пістолета впирається в мою вцілілу щоку. Я кажу: Тайлере, ти змішав нітрогліцерин із парафіном, чи не так?

Парафін ніколи не спрацьовує.

Я маю це зробити.

Поліцейські гелікоптери.

І я натискаю гачок.

Глава 30

У домі отця мого багато осель. Звісно, коли я спустив гачка, я помер.

Брехло.

І Тайлер помер.

З усіма цими поліцейськими гелікоптерами, що гуркотіли над нами, з Марлою і людьми з груп підтримки, що не могли врятувати себе, з усіма ними, що збиралися рятувати мене, я мусив натиснути гачок.

Це було ліпше, ніж справжнє життя.

А твоя єдина довершена мить не триватиме вічно.

На небесах усе білим-білісінько.

Симулянт.

На небесах усе тихесенько, мов на гумових підошвах.

На небесах я можу спати.

Люди пишуть мені на небеса і кажуть, що про мене пам’ятають. Що я їхній герой. Що мені буде ліпше.

Янголи тут мов зі Старого Заповіту: легіони і лейтенанти, військо небесне, що працює по днях, за змінами. Кладовище. Вони приносять їжу на таці з паперовою скляночкою ліків. Іграшковий набір «Долина ляльок».

Бачився з Богом – він сидів за довгим горіховим столом, а за його спиною висіли його дипломи; Господь спитав мене: «Навіщо?»

Чому я спричинив стільки болю?

Чи я усвідомлюю, що кожен з нас – священна неповторна сніжинка особливої надзвичайної винятковості?

Чи я не бачу, що всі ми – доказ любові?

Дивлюся на Бога за його столом, за тим, як він щось записує в нотатнику, проте він усе не так зрозумів.

Ми не особливі.

Ми не помиї чи сміття.

Ми просто є.

Ми просто є, і трапляється те, що трапляється.

І Господь каже: «Ні, це неправда».

Ага. Гаразд. Авжеж. Бога нічому не навчиш.

Господь питає, чи я пам’ятаю.

Я пам’ятаю все.

Куля, що вилітає з пістолета Тайлера, розриває мені другу щоку – тепер у мене вишкір від вуха до вуха. Ага, просто тобі розлючений геловінівський гарбуз. Японський демон. Дракон скнарості.

Марла все ще на Землі, вона мені пише. Колись, каже, вони мене повернуть.

Якби на небесах був телефон, я б подзвонив Марлі й тої миті, коли вона скаже: «Алло», я не повісив би слухавки. Я б спитав: привіт, що там відбувається? Розкажи мені все.

Проте я не хочу повертатися. Ще ні.

Просто через те що.

Через те що часом хтось приносить мені тацю з їжею і ліками, і в нього підбите око чи лоб, укритий шовчиками, і він каже:

– Нам вас не вистачає, містере Дерден.

Чи хтось зі зламаним носом пхає швабру повз мене і шепоче:

– Усе йде згідно з планом.

Шепоче:

– Ми зламаємо цивілізацію, щоби зробити щось ліпше з цього світу.

Шепоче:

– Ми чекаємо на ваше повернення.

Чак Палагнюк

Чак Палагнюк (Charles Michael «Chuck» Palahniuk) (нар. 1962) – сучасний американський український письменник.

Колись батьки взяли його з сестрою на цвинтар, де були поховані його дідусь (він приїхав до Америки з України на початку XX сторіччя) та бабуся. Побачивши на могилах написи «Paula» та «Nick», діти чомусь розсміялися (діти є діти), та з того часу почали вимовляти своє прізвище як «Поланік» або «Паланік». Згодом Чак Палагнюк написав роман «Бійцівський клуб», який призвів до справжнього вибуху у літературному світі.

Нині він – один з найпопулярніших авторів в світі, а кожна його нова книжка миттєво стає бестселером.

Спочатку молодий співробітник відділу відкликань перестав спати. Потім вибух вщент розніс його розкішну квартиру, обставлену дорогими шведськими меблями (це випадковість? а, може, це хтось зробив навмисно? а хто саме? та навіщо?).

Потім він зустрів Тайлера Дердена. Хто такий Тайлер Дерден? Цей чолов'яга живе в домі на Пейпер-стрит та робить мило. Потім з'явився перший бійцівський клуб, перше правило якого – «ти не говориш про бійцівський клуб». Але з часом бійцівські клуби почали з'являтися усюди. А потім виник проект «Каліцтво» (хто його заснував? Тайлер Дерден? чи може хтось інший?)…

Видавництво «Фоліо» презентує: вперше українською – культовий роман нашого часу «Бійцівський клуб». Це те, що варто читати…

notes

Примітки

1

Торговельні марки снотворних препаратів.