Текст книги "Бійцівський клуб"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Не чуй свого плачу.

Керована медитація.

Ти в Ірландії. Заплющ очі.

Ти в Ірландії, в літо закінчення коледжу, ти п’єш у пабі біля фортеці, де переповнені автобуси англійців та американців щодня приїжджають поцілувати камінь Бларні^[23].

«Не тікай, – каже Тайлер, – мило і людські жертви йдуть пліч-о-пліч».

Ти полишаєш паб разом із натовпом, проходячи крізь нанизану вологу машинну тишу вулиць після дощу. Ніч. І ось ти дістаєшся фортеці Бларністоун.

Підлоги у фортеці геть прогнили, і ти видираєшся кам’яними східцями, у той час як темрява стає глибшою і щільнішою з кожним твоїм кроком. Усі мовчазно підіймаються, прямуючи до традиційного маленького акту помсти.

«Послухай мене, – каже Тайлер. – Розплющ очі».

«У давнину, – продовжує Тайлер, – людські жертви приносилися на пагорбі біля річки. Тисячі людей. Послухай мене. Приносилися жертви, а тіла спалювалися на поховальному вогнищі».

«Можеш ревти, – каже Тайлер. – Можеш піти до раковини і пустити воду на руку, але це дурня, і ти помреш. Подивись на мене».

«Колись, – каже Тайлер, – ти помреш, і доки ти це не усвідомиш, з тебе нема користі».

Ти в Ірландії.

«Можеш ревти, – каже Тайлер, – проте кожна сльозинка, котра впаде на пластівці лугу, зробить тобі ще один цигарковий шрам».

Керована медитація. Ти в Ірландії, у літо закінчення коледжу, і, мабуть, саме там тобі вперше схотілося анархії. За багато років до зустрічі з Тайлером Дерденом, задовго до того, як ти вперше надзюрив у свій перший соус для пудингу, ти дізнався про маленькі акти помсти.

В Ірландії.

Ти стоїш на майданчику на вершині фортечних східців.

«Можна скористатися оцтом, – каже Тайлер, – щоби нейтралізувати опік, але спочатку ти маєш змиритися».

Після сотень людських жертв, розповідає Тайлер, з вівтаря вниз по пагорбу до ріки почала стікати густа біла маса.

Спочатку ти маєш зійти на дно.

Ти на майданчику фортеці в Ірландії: навколо бездонна темрява, а на відстані руки в пітьмі – кам’яна стіна.

«Дощ, – каже Тайлер, – рік за роком падав на поховальне багаття, і рік за роком спалювалися люди, вода проходила крізь деревне вугілля, щоби стати розчином лугу, а луг поєднувався з розплавленим жиром жертв, і з вівтаря вниз по пагорбу до ріки почало стікати густе біле мило».

І ірландці навколо тебе в своєму маленькому акті помсти йдуть до краю майданчика, стають на край бездонної темряви і сцять.

Ірландці кажуть: уперед, надзюр своєї надзвичайної американської сечі, жовтої і перенасиченої вітамінами. Перенасиченої, коштовної й нікому не потрібної.

«Це найвидатніша мить твого життя, – каже Тайлер, – а ти невідомо де намагаєшся її проґавити».

Ти в Ірландії.

О, і ти це робиш. О, так. Так. І відчуваєш запах аміаку і денної дози вітаміну В.

«Коли мило потрапило до ріки, – каже Тайлер, – після тисяч років убивання людей і дощу, давні люди довідалися, що одяг, випраний у тім місці, стає чистішим».

Я сцю на камінь Бларні.

«А-я-яй», – каже Тайлер.

Я всцикаюся в свої чорні штани з плямами висохлої крові, від котрих нудить мого боса.

Ти в орендованому будинку на Пейпер-стрит.

«Це дещо значить», – каже Тайлер.

«Це знак», – каже він. Тайлер повен корисної інформації. Ті культури, котрі не знали мила, каже Тайлер, використовували свою й собачу сечу для прання одягу й волосся, бо там містяться сечова кислота й аміак.

З’являється запах оцту, і вогонь на твоїй руці наприкінці довгої дороги зникає.

З’являється запах лугу, від якого пече в носі, й нудотний шпитальний запах сечі й оцту.

«Убити всіх тих людей було правильним», – каже Тайлер.

Тильна сторона долоні почервоніла, здулася і сяє, мов губи, точно повторюючи цілунок Тайлера. Навколо цілунку цятки, наче від цигаркових опіків, – хтось плакав.

«Розплющ очі, – каже Тайлер, його обличчя сяє від сліз. – Вітаю, ти ще на крок наблизився до дна».

«Ти маєш знати, – каже Тайлер, – що перше мило було зроблене з героїв».

Подумай про тварин, на яких тестуються продукти.

Подумай про мавпочок, запущених у космос.

«Без їхньої смерті, їхнього болю, їхніх жертв, – каже Тайлер, – ми б нічого не мали».

Глава 10

Я зупиняю ліфт між поверхами, Тайлер у цей час розстібає ремінь. Коли ліфт зупиняється, перестають подзенькувати супниці на візку, і пара грибоподібною хмарою здіймається до стелі кабіни, у той час як Тайлер знімає кришку з каструлі.

Тайлер дістає і каже: «Не дивись на мене, інакше я не зможу».

У супниці – томатний суп-пюре із коріандром та молюсками. Між цими складниками ніхто не відчує ще дечого, що ми додамо.

Кажу: «Швидше» – і обертаюся через плече на Тайлера, останні півдюйма котрого вже звисають до супниці. Виглядає це прекумедно: наче високий слон у білій офіціантській сорочці та краватці-метелику п’є суп маленьким хоботом.

Тайлер каже: «Я ж просив не дивитися».

У дверях ліфта переді мною є маленьке віконце, через яке я зазираю до коридора банкетної обслуги. Усе, що вдається побачити в зупиненому між поверхами ліфті з висоти тарганячого зросту, – зелений лінолеум, і звідси зелений коридор простягається до горизонту, обриваючись у напіввідчинених дверях, де гіганти та їхні величезні дружини п’ють шампанське барелями і гаркотять одне до одного, обвішані діамантами, більшими за мене.

Минулого тижня, кажу Тайлерові, коли в адвокатів з Емпайр Стейт була різдвяна вечірка, у мене встав, і я штрикав прутнем у всі їхні апельсинові муси.

Минулого тижня, каже Тайлер, він зупинив ліфт і набздів на цілий візок boccone dolce^[24] на чаюванні Юнацької Ліги.

Бо Тайлер знає, що безе вбере сморід.

З висоти тарганячого зросту ми чуємо гру полоненої арфістки, у той час як гіганти підіймають виделками тремтливі ягнячі відбивні, кожен шмат розміром зі свиню, кожен рот – хижий стоунгендж слонової кістки.

Я кажу: давай уже.

Тайлер каже: «Не можу».

Якщо суп вихолоне, вони відішлють його назад.

Гіганти можуть повернути будь-що взагалі без причини. Їм просто хочеться побачити, як ти плазуватимеш за їхні гроші. Вони знають, що на подібних обідах, на таких бенкетах чайові вже включені в рахунок, тож ставляться до тебе як до лайна. Насправді ми нічого не завертаємо на кухню. Трохи пересунь на тарелі pommes parisienne та asperges hollandaise^[25], подай їх кому-небудь іншому, і напродив усе владнається.

Кажу: водоспад Ніаґара. Річка Ніл. У школі ми вважали, що коли покласти руку сплячого у миску з теплою водою, він надзюрить у ліжко.

Тайлер каже: «О, так». Позаду мене він каже: «О, так. Пішло. О, так. Ага».

Крізь напівпрочинені двері із залів наприкінці службового коридора видніють золоті, чорні та червоні спідниці довжиною із золоту вельветову завісу старого театру на Бродвеї. Знову і знову сновигають пари «кадиллаків» із чорної шкіри зі шнурівками на місці вітрового скла. Над машинами рухається місто хмарочосів, підперезаних червоними пасками.

Не захоплюйся, кажу я.

Ми з Тайлером стали партизанами-терориста-ми сфери обслуговування. Диверсантами святкових вечерь. Готель обслуговує святкові вечері, і якщо комусь багнеться їжі, вони отримують їжу, вино, порцеляну, і кришталь, і офіціантів. Вони отримують усе й оплачують один рахунок. 1 поза-як вони знають, що не можуть відмовити тобі в чайових, то ставляться, мов до таргана.

Якось Тайлер обслуговував святкову вечерю. Саме тоді він і став офіціантом-відступником. Тоді він подавав рибні страви в такому собі біло-скляному будинку-хмаринці, що ніби маяв над містом на сталевих ніжках, які спиралися на схил пагорба. Посеред зміни рибних страв, коли Тайлер мив тарелі зі зміни спагеті, господиня зайшла до кухні, тримаючи клаптик паперу, що майорів прапорцем, – так трусилася її рука. Крізь стиснуті зуби мадам спитала, чи, бува, не бачили офіціанти когось із гостей, котрі проходили холом, що веде до спалень будинку? Особливо жінок-гостей. Чи прислугу?

Тайлер, Альберт, Лен та Джері миють і складають тарелі й готують їжу, Леслі збиває часникове масло для артишоку, фаршированого креветками й равликами.

«Ми не повинні заходити в ту частину будинку, – каже Тайлер. – Ми заходимо через гараж, і все, що маємо бачити, – гараж, кухню і їдальню».

Господар приходить вслід за дружиною і бере в неї з тремтячих рук клапоть паперу. «Усе буде гаразд», – каже він.

– Як мені дивитися в обличчя цим людям, – говорить мадам, – доки я не дізнаюся, хто це зробив?

Господар кладе долоню їй на спину в білій шовковій сукні, що так пасує до її будинку, і мадам виструнчується, випрямлює плечі й раптово заспокоюється. «Вони твої гості, – каже він. – А цей вечір вельми важливий».

Уся сцена виглядає приблизно так, ніби черевомовець оживлює свою ляльку. Мадам дивиться на чоловіка, і, легенько підштовхуючи, господар виводить дружину знов до їдальні. Нотатка падає на підлогу, і протягом від зачинених дверей її підносить до ніг Тайлера.

Альберт питає: «Ну, і що там?»

Лен починає вичищати тарелі зі зміни рибних страв.

Леслі засовує тацю з артишоками назад у піч і каже: «Справді, що ж там таке?»

Тайлер дивиться прямо на Леслі і каже, не підіймаючи нотатки: «Я додав трохи сечі до щонайменше одного з ваших вишуканих парфумів».

Альберт усміхається: «Ти надзюрив їй у парфуми?»

Ні, каже Тайлер. Він просто полишив нотатку межи флаконів. У неї їх на столику у ванній не менше ста.

Леслі всміхається: «То ти справді того не робив?»

«Ні, – каже Тайлер. – Але вона того не знає».

Решту біло-скляної вечері в не£і Тайлер продовжував вичищати тарелі від вистиглих артишоків, потім від холодної телятини з pommes duchesse^[26] і від холодного суфле по-польськи, не забуваючи щонайменше дюжину разів наповнити вином бокал господині. Мадам сиділа, спостерігаючи, як кожна з її гостей-жінок їсть, доки між чищенням тарілок від шербету й подаванням абрикосового печива місце мадам на чолі стола раптом не спорожніло.

Вони вже збиралися після відходу гостей і складали відерця для охолодження вина і порцеляну до готельного фургона, коли підійшов господар і попрохав Альберта допомогти з чимось важким.

Леслі каже, що, може, Тайлер зайшов надто далеко.

Голосно й чітко Тайлер каже, що вони вбивають китів. Він каже, це заради вироблення парфумів, що коштують дорожче, ніж золото. Більшість людей кита ніколи не бачили. У Леслі двійко дітей у кімнатці біля шосе, а в господині у флакони на туалетному столику вкладено більше грошей, ніж усі ми заробляємо за рік. Альберт повертається після допомагання господареві й набирає 911. Прикриває рота рукою і каже: «Хлопці, не слід було Тайлерові це робити».

Тайлер каже: «То розкажи розпоряднику бенкету. Хай мене звільнять. Я не одружувався на цій лайновій роботі».

Усі втупились у підлогу.

«Звільнення, – каже Тайлер, – найліпше, що може статися з будь-ким із нас. Бо тоді ми б перестали ходити водою і зробили що-небудь із нашим життям».

Альберт каже в слухавку, що потрібна швидка, називає адресу. Залишаючись на зв’язку, Альберт каже, що в господині справжня істерика. Альберту довелося підіймати її з підлоги біля дверей туалету. Господар не міг того зробити, бо мадам заявила, що це він насцяв у її парфуми, і казала, що він хоче довести її до божевілля, фліртуючи з однією з гостей, і що вона втомилася, втомилася від усіх тих людей, яких вони звуть своїми друзями.

Господар не міг її підняти через те, що мадам упала на підлогу біля дверей туалету і розмахувала скалкою від розбитого флакона. Мадам казала, що переріже собі горло, якщо він спробує до неї доторкнутись.

«Круто», – каже Тайлер.

А від Альберта смердить. Леслі каже: «Альберте, любий, ти смердиш».

Нема шансів на те, що ти вийдеш з тої ванної і не смердітимеш. Альберт каже, що кожна пляшечка з тих парфумів лежить розбита на підлозі, а унітаз набитий іншими флаконами. Виглядає, наче лід, каже Альберт, як на тих найкрутіших вечірках, де ми наповнюємо льодом пісуари. З ванної смердить, і вся підлога у скалках, котрі ніколи не розтануть, і коли Альберт допомагає мадам піднятися, її біла сукня вкрита жовтими патьоками: вона жбурляє розбитим флаконом у господаря, послизається на парфумах і битому склі і падає на долоні.

Вона плаче й стікає кров’ю, скоцюрбившись біля унітаза. «О, і мені пече, – каже вона. – Волтере, воно пече. Воно все ще пече».

Парфуми, всі ці мертві кити в її порізаних руках, вони печуть.

Господар підводить її на ноги, мадам тримає руки ніби під час молитви, тільки не повністю складеними, кров стікає долонями, зап’ястками крізь діамантовий браслет аж до ліктів, де і скрапує.

А господар каже: «Все буде гаразд, Ніно».

– Мої руки, Волтере, – каже мадам.

– Усе буде гаразд.

Мадам питає: «Хто вчинив так зі мною? Хто міг так мене ненавидіти?»

Господар звертається до Альберта: «Чи не могли б ви викликати швидку?»

Це і була перша місія Тайлера в якості терориста сфери обслуговування. Партизана-офіціанта. Порушника спокою за мінімальну зарплатню. Тайлер роками займався цим, але каже, що завжди веселіше робити що-небудь разом.

Наприкінці оповіді Альберта Тайлер усміхається і каже: «Круто».

Прямо зараз, у готелі, ліфт зупинився поміж кухнею і банкетною залою, я розповідаю Тайлерові про те, як я чхнув у заливну форель на з’їзді дерматологів, і троє гостей сказали мені, що вона пересолена, а один – що форель надзвичайна.

Тайлер струшує прутень над супницею і каже, що випустив усе, що міг. Такі штуки проходять легше з холодними супами, yichyssoise^[27] чи коли шеф-кухарі готують справді свіжий ґаспачо^[28]. Таке не зробиш із цим цибулевим супом, що вкритий шкоринкою розплавленого сиру і який подають у горщичках. Якщо я коли-небудь тут їстиму, це і замовлю.

У нас із Тайлером закінчувалися ідеї. Проробляти щось із їжею стало звичним, майже частиною роботи. Згодом я якось почув від одного з лікарів чи адвокатів, – яка, власне, різниця, – що збудник гепатиту може жити на нержавіючій сталі до шести місяців. Ви здивуєтесь, скільки він здатен прожити на ромовій шарлотці з солодким кремом.

Чи в лососині, запеченій у тісті.

Я спитав того лікаря, де можна дістати цей збудник гепатиту, і він був достатньо п’яний, щоби розсміятися.

Усе йде на звалище медичних відходів, сказав він.

І розсміявся.

Усе.

Звалище медичних відходів звучить як «дістатися дна».

Тримаючи руку на пульті керування ліфтом, я питаю Тайлера, чи він готовий. Шрам на тильній стороні долоні червоний, здутий і сяє, мов губи, точно повторюючи цілунок Тайлера.

«Секундочку», – каже Тайлер.

Томатний суп має бути досі гарячим, бо зігнута штукенція, котру Тайлер заправляє до штанів, – рожевого кольору великої свіжозвареної креветки.

Глава 11

У Південній Америці, у Зачарованих Землях, ми могли б переходити ріку, в якій маленькі рибки могли б запливти до Тайлерової уретри. У рибок є шипи, які вони можуть висовувати і втягувати назад, тож коли шипи встромляються в Тайлера, рибки беруться облаштовувати помешкання й готуються відкладати ікру. Суботній вечір можна провести значно гірше, ніж оце ми зараз із Тайлером.

«Дещо все-таки є, – зауважує Тайлер. – Те, що ми зробили з матір’ю Марли».

Кажу йому, припни язика.

Тайлер каже, що французький уряд міг би помістити нас до підземного комплексу неподалік Парижа, де навіть не хірурги, а недовчені техніки зрізали б нам повіки для перевірки на токсичність нового дубильного аерозолю.

«Таке трапляється, – каже Тайлер. – Почитай газети».

Найгірше те, що я точно знаю, що саме вчинив Тайлер із матір’ю Марли, але вперше з того часу, як ми познайомились, у Тайлера були круті бабки. Він заробляв реальні гроші. Дзвонили з «Nordstrom», замовили до Різдва двісті шматків Тайлерового мила із тростиновим коричневим цукром. При двадцяти баксах за шмат, рекомендованій роздрібній ціні, у нас з’являються гроші на відпочинок у суботу ввечері. Гроші на лагодження газопроводу. На танці. Якби можна було б не перейматися грошима, я, певно, полишив би роботу.

Тайлер називає себе «Миловарня Пейпер-стрит». Люди кажуть, що ліпшого мила не існує.

«Могло бути ще гірше, – каже Тайлер. – Наприклад, якби ти випадково з’їв матір Марли».

Із ротом, набитим курчам «kung рао», я бубоню Тайлерові, щоби він припнув свого паскудного язика.

Цієї суботньої ночі ми сидимо на передніх сидіннях «ітраіа» 1968 року випуску з двома спущеними шинами в передньому ряду стоянки зужитих машин.

Ми базікаємо, п’ємо банкове пиво, а переднє сидіння цієї «ішраіа» більше, ніж у декого дивани. Ця частина бульвару всуціль заставлена машинами, на жаргоні її звуть «Планета залізяк» – усі автівки тут коштують до двох сотень баксів, а цигани, котрі тримають ці стоянки, сидять неподалік у своїх фанерних офісах, курячи тонкі довгі сигари.

Ці машини – ті самі чортопхайки, що 'їх водять школярі у старших класах: «gremlin» та «pacers», «maverick» і «hornet», «pinto», пікапи «international harvester», «сатаго» та «duster» зі зниженими підвісками й «ітраіа». Машини, котрі люди любили і котрих позбулися. Тварини в притулку. Сукні дружок нареченої із комісійних крамничок «Goodwill». Із ум’ятинами на передку і крилах, ґрунтованими сірим, червоним, чорним; із грудками шпаклівки для кузова, котру вже ніхто не розрівняє. Пластикове дерево, пластикова шкіра і пластикові хромовані деталі. Цигани навіть не закривають машини на ніч.

Світло фар на бульварі висвітлює ціну, намальовану на вітровому склі «ітраіа», загнутому, мов екран панорамного кінотеатру. Ось вам і США. Ціна – дев’яносто вісім доларів. Зсередини це читається як вісімдесят дев’ять центів. Нуль, нуль, крапка, вісім, дев’ять. Америка чекає на твій дзвінок.

Більшість автомобілів тут коштують близько сотні баксів, у всіх до віконця водія прикріплена торгова угода: «ЗАБИРАТИ ЯК Є».

Ми обрали «ішраіа» – якщо нам і доведеться спати в ніч на суботу, то в ній – найбільші сидіння.

Ми їмо китайську їжу, бо не можемо піти додому. Або слід спати тут, або стирчати всю ніч у танцювальному клубі. А в клубах ми не танцюємо. Тайлер каже, що гучна музика, особливо баси, псує його біоритми. Востаннє, коли ми там були, Тайлер сказав, що від гучної музики в нього запор. До того ж там просто неможливо розмовляти: після пари келишків кожен відчуває себе пупом землі, але насправді він повністю відрізаний від світу.

Ти труп у класичному англійському детективі.

Ми спимо в машині через те, що приходила Марла і погрожувала викликати поліцію, яка заарештує мене за те, що я зварив її матір. Потім вона носилася навколо будинку з криками, що я пожирач мертвяків і канібал, згодом – копала ногами стоси «Reader’s Digest» та «National Geographic», там я її і полишив. У шкаралупі.

Після її випадкового навмисного самогубства «ксанаксом» у готелі «Regent» я не можу уявити, як Марла викликатиме поліцію, проте Тайлер вирішив, що ліпше поспати надворі. Мало чого.

Раптом Марла дощенту спалить будинок.

Раптом Марла дістане пістолет.

Раптом Марла досі в будинку.

Раптом.

Я спробував зосередитись:

Зрять блідий місяць —

Люті не знають зорі.

Бла, бла, от і все.

Машини швендяють бульваром, я стискаю в руці пиво, холодне бакелітове кермо в «ітраіа» ледь не три фути в діаметрі, тріщини у вініловому сидінні колють крізь джинси мою дупу, а Тайлер каже: «Давай ще раз. Розкажи мені, що трапилось».

Я тижнями не зважав на те, чим займався Тайлер. Якось я ходив із ним до відділення «Western Union» і бачив, як він надсилав матері Марли телеграму:

ВКРИЛАСЯ ЗМОРШКАМИ (крпк)

ПРОШУ ДОПОМОЖИ МЕНІ (окл)

Тайлер показав клеркові Марлиного бібліотечного квитка і вписав ім’я Марли в графу відправника, скрикнувши: атож, Марла може бути і чоловічим ім’ям, а клеркові незле було б повернутися до своїх справ.

Коли ми полишили «Western Union», Тайлер сказав, що коли я його люблю, мушу йому довіряти. Це не те, що тобі конче треба знати, сказав Тайлер і потягнув мене до «Garbonzo» на гум-мус^[29].

По-справжньому мене налякала не телеграма, а Тайлерове запрошення поїсти. Ніколи, нізащо, у жодному разі Тайлер нічого не платив – одяг він діставав, звертаючись у відділи знахідок тренажерних зал і готелів. Принаймні це ліпше, ніж тактика Марли, котра краде джинси з сушарок автоматичних пралень і продає їх по двадцять доларів за пару кудись, де купують заношені джинси. Тайлер ніколи не їв у ресторанах, а в Марли ніколи не було зморщок.

Без будь-яких підстав Тайлер відіслав матері Марли п’ятнадцятифунтову коробку шоколадних цукерок.

Ще один спосіб провести цю ніч гірше, розповідає мені в «ітраіа» Тайлер, це брунатний павук-самітник. Коли він жалить, він впорскує тобі не отруту, а харчовий фермент, котрий розчиняє тканини навколо укусу, і рука, чи нога, чи обличчя, образно кажучи, тануть на очах. Тайлер десь ховався, коли все це трапилось. Марлу якось занесло до будинку. Навіть не грюкаючи, Марла спирається на одвірок і верещить на все горло: «Тук, тук».

Я на кухні, читаю «Reader's Digest». І я геть збентежений.

Марла верещить: «Тайлере, ти вдома? Я можу увійти?»

Я кричу, що Тайлера нема вдома.

– Не будь букою, – кричить Марла.

Я вже підходжу до вхідних дверей. Марла стоїть у фойє з бандероллю «Federal Express» і каже: «Мені треба дещо покласти тобі до морозилки».

Іду вслід за нею на кухню й кажу: «Не треба». Ні.

Ні.

Ні.

Вона ж не збирається зберігати тут свій мотлох?

– Але, гарбузику, – каже Марла, – у мене в готелі нема морозилки, ти сам казав, що я можу користатись твоєю.

Ні, я не казав. Останнє, чого мені кортить, – щоби Марла тут оселилася, річ за річчю.

Марла вже розкрила свою бандероль на кухонному столі й дістала звідтам щось біле, оточене розсипчастим пінопластом, і почала трусити цим білим переді мною. «Це не річ, – каже вона. – Це моя матір, тому відібись від мене».

Те, що Марла витягнула із бандеролі, – один з тих пакунків білої речовини, з яких Тайлер витоплює сало, щоби зробити мило.

«Усе могло бути ще гірше, – каже Тайлер, – якби ти випадково з’їв те, що було в одному з тих пакетів. Прокинувся б якось уночі, вичавив би трохи тої гидоти, додав суміші для каліфорнійського цибулевого супу і з’їв би з чіпсами. Чи броколі».

Поки ми з Марлою стояли на кухні, більше за все на світі я хотів, щоби Марла не відкривала морозилку.

Я спитав, що вона збирається робити з цією білою штукою.

– Пухкі губи, – сказала Марла. – 3 віком губи западають. А я збираю колаген для ін’єкцій у губи. У мене в твоїй морозилці майже тридцять фунтів колагену.

Я спитав, якого розміру губи вона хоче.

Вона відповіла, що сама операція її дуже лякає.

Речовина з пакунку «Federal Express», кажу я Тайлерові в «ітраіа», була тою самою речовиною, з якої ми виготовляли мило. З того часу, як визнали небезпечність силікону, колаген став користуватися неабиякою популярністю для розгладжування зморщок, збільшення губ чи увиразнювання підборіддя. Марла пояснила, що найбільше колагену можна задешево отримати з коров’ячого жиру, стерилізованого й обробленого, але надовго він у твоєму тілі не затримається. Вколють тобі, скажімо, в губи, а організм відторгає ін’єкцію і виводить її. За шість місяців у тебе знов тонкі губи.

Найліпший колаген, каже Марла, твій власний жир, відсмоктаний зі стегон, оброблений, очищений і загнаний назад у твої губи чи кудись іще. Цей колаген буде триматися.

Ця речовина в холодильнику була колагеновим фондом Марли. Коли в її матусі наростав зайвий жир, вона його відсмоктувала й пакувала. Марла каже, що цей процес зветься «підбирання». Якщо Марлиній матусі колаген непотрібний, вона відсилає його дочці. У самої Марли жиру ніколи не було, а матуся Марли вважає, що колаген від родича все одно триматиметься ліпше, ніж той дешевий яловичий.

Світло вуличних ліхтарів уздовж бульвару проходить крізь торгову угоду, і на щоці Тайлера відбивається «ЗАБИРАТИ ЯК Є».

«Павуки, – каже Тайлер, – могли відкласти тобі під шкіру яйця, а коли б вивелись личинки, то почали б прогризати в тобі ходи. Ось наскільки гіршим могло б стати твоє життя».

Тепер моє курча в теплому кремовому мигдалевому соусі смакує як щось відсмоктане зі стегон матері Марли.

Тоді, стоячи разом із Марлою на кухні, я і втямив, що зробив Тайлер.

ВКРИЛАСЯ ЗМОРШКАМИ.

І я втямив, нащо він послав цукерки Марлиній матері.

ПРОШУ, ДОПОМОЖИ.

Кажу: Марло, ти не хочеш зазирати до морозилки.

– Чого не хочу? – перепитує Марла.

«Ми ніколи не їмо червоного м'яса, – каже Тайлер мені в “impala” – і не можемо використовувати курячий жир – мило не застигатиме. Ця штука, – продовжує Тайлер, – принесла нам удачу. Цим колагеном ми оплатили оренду».

Кажу: ти мав сказати Марлі. Тепер вона гадає, що винен я.

«Омилення, – каже Тайлер, – хімічна реакція, необхідна для виробництва доброго мила. Ані курячий, ані будь-який інший жир із високим вмістом солей тут не підійде».

«Слухай, – продовжує Тайлер, – у нас велике замовлення. Зробимо ось що: пошлемо матері Марли ще шоколаду і, може, якихось фруктових кексів».

Гадаю, це більше не спрацьовуватиме.

Коротше, Марла зазирнула до морозилки. Атож, перед тим ми трохи почубилися. Я намагався її зупинити, і пакет, який вона тримала, впав і розмазався по лінолеуму, то ми обидвое послизнулися на цій липкій білій масі й нас ледь не знудило. Я обхопив Марлу за талію, притиснув руки до боків, її волосся лізло мені в обличчя, а я раз по раз казав, що то був не я. То був не я.

Я того не робив.

– Моя мама! Ти її всю розмазав!

Ми мали зробити мило, кажу я, притискаючи обличчя їй до потилиці. Ми мали випрати штани, заплатити оренду, полагодити газопровід. Це був не я.

Це був Тайлер.

Марла кричить: «Що ти верзеш?» – і викручується зі спідниці. Я ковзаю підлогою, намагаючись підвестися, в руці затиснена Марлина строката спідниця, а Марла, у трусиках, танкетках «Feels» і селюцькій блузі, тягнеться до морозилки, а там нема колагенового фонду.

Усе, що там є, – дві батарейки від ліхтарика.

– Де вона?

Я вже відповзаю геть, руки й взуття ковзають лінолеумом, дупа протирає чисту смугу на брудній підлозі – від Марли та холодильника. Прикриваю обличчя спідницею, щоби не бачити обличчя Марли, коли я скажу їй.

Правду.

Ми зробили мило. З цього. З неї. З матері Марли.

– Мило?

Мило. Вариш жир. Змішуєш з лугом. Отримуєш мило.

Коли Марла починає верещати, я кидаю спідницею їй в обличчя і біжу. Послизаюся. Біжу.

Коло за колом, першим поверхом, Марла за мною, пригальмовуючи на кутах, відштовхуючись від віконних рам для прискорення. Послизаючись.

Лишаючи масні відбитки маси й бруду на розквіткованих шпалерах. Падаючи і в’їжджаючи в стінні панелі, підіймаючись, продовжуємо бігти.

Марла кричить: «Ти зварив мою матір!»

Тайлер зварив її матір.

Марла кричить, зовсім близько позаду мене.

Тайлер зварив її матір.

– Ти зварив мою матір!

Вхідні двері досі відчинені.

Ну я й дав драла через ті двері, а Марла лишилася верещати позаду. На асфальті ноги вже не ковзали, тож я продовжував бігти. Біг, доки не знайшов Тайлера, чи то він мене знайшов, тоді я й розповів йому, що сталось.

Ми з Тайлером розляглись із пивом – він на задньому сидінні, я на передньому. Марла, напевно, досі в будинку, жбурляє часописи в стіни й верещить, який я мудак, чудовисько і двоєдушний хитродупий капіталістичний покидьок. Милі ночі межи мною й Марлою загрожують комахами, меланомами та м’ясоїдними вірусами. Там, де я зараз, не так уже й зле.

«Коли в людину влучає блискавка, – каже Тайлер, – його голова згоряє до розмірів тліючого бейсбольного м’яча, а змійка на штанях зварюється».

Я кажу, цієї ночі ми дійшли дна?

Тайлер відкидається назад і питає: «Якби Мерилін Монро була зараз жива, що б вона робила?»

Кажу на добраніч.

Зі стелі звисає пошматований постер, і Тайлер каже: «Дряпалась би об кришку труни».

Глава 12

Бос стоїть біля мого столу зі своєю гиденькою усмішкою – губи розтягнуті й стиснуті, його пах на рівні мого ліктя. Я підводжу погляд від листа, котрий складав для процедури відкликання. Ці листи завжди починаються однаково:

«Це повідомлення надсилається вам у відповідності до вимог Національного акту безпеки моторних транспортних засобів. Ми виявили дефект…»

Цього тижня, під час застосування формули, показник А, помножений на показник В, помножений на показник С, перевищив вартість відкликання.

Цього тижня винна маленька пластикова застібка, котра утримує гумову смужку на двірниках. Викидний товар. Тільки двісті автомобілів. Нічого не вартуватиме замінити.

Минулий тиждень був більш типовим. Минулого тижня проблема полягала у шкірі салону, обробленій чимось із тератогенними властивостями, – синтетичний нірретол, чи що там досі використовують при дубленні в країнах Третього Світу. Щось настільки потужне, що могло викликати вроджені каліцтва плоду у вагітних тільки при доторку. Минулого тижня ніхто не дзвонив до Міністерства транспорту. Ніхто не почав відкликання.

Нова шкіра, помножена на вартість робіт, помножена на вартість організації, становила більше, ніж наш прибуток за перший квартал. Якщо хтось коли-небудь і довідається про нашу помилку, ми зможемо заплатити багатьом убитим горем сім’ям, перш ніж наблизимося до вартості заміни шести з половиною тисяч шкіряних обшивок.

Проте цього тижня ми відкликаємо автомобілі. І цього тижня повернулося безсоння. Безсоння: коли увесь світ зупиняється біля твоєї могили, аби кинути грудку землі.

Бос одягнув сіру краватку, значить, сьогодні вівторок.

Бос приніс аркуш паперу і цікавиться, чи я, бува, нічого не згубив. Каже, цей папір був полишений у ксероксі, і починає читати:

«Перше правило бійцівського клубу – ти не говориш про бійцівський клуб».

Він водить очима по рядках і гигикає.

«Друге правило бійцівського клубу – ти не говориш про бійцівський клуб».

Я чую слова Тайлера від свого боса. Містер бос, зі своєю кризою середнього віку, сімейним фото на столі й мріями про ранню пенсію та зими, проведені у трейлерних парках у якійсь аризонській пустелі. Мій бос із надто накрохмаленими сорочками і щотижневою стрижкою у вівторок після ланчу, він дивиться на мене й каже:

– Сподіваюся, це не твоє?

Я – Кривавий Окріп Люті Джо.

Тайлер попрохав мене набрати правила бійцівського клубу й зробити десять копій. Не дев’ять і не одинадцять. Каже, десять. А в мене знову безсоння, і я не пам’ятаю, чи спав останні три доби. Мабуть, це і є набраний мною оригінал. Я зробив десять копій і забув про оригінал. Світло із ксерокса б’є мені в обличчя, мов фотоспалах папарацці. Безсоння відокремлює тебе від всього – копія копії копії. Ти не можеш ні до чого торкнутися, і ніщо не торкає тебе.

Мій бос читає:

«Третє правило бійцівського клубу – б’ються тільки двоє».

Ми не моргаємо.

Бос читає:

«Одна бійка за раз».

Я не спав три доби – якщо, звісно, я не сплю зараз. Мій бос трясе аркушем паперу в мене під носом. То що, питає бос? Це якась маленька гра в робочий час? Мені платять за мою цілковиту віддачу, а не за марнування часу на дрібні військові ігри. І мені не платять за використання копіювального апарата в особистих цілях.