355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Чак Паланік » Бійцівський клуб » Текст книги (страница 5)
Бійцівський клуб
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 02:15

Текст книги "Бійцівський клуб"


Автор книги: Чак Паланік


Жанры:

   

Контркультура

,

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Що скажеш? Він трясе папером у мене під носом. Що, на мою думку, питає він, треба зробити з працівником, котрий гає службовий час на дрібний вигаданий світ? Якби я був на його місці, що б я зробив?

Діра в моїй щоці, синьо-чорні кола під очима, здутий червоний шрам Тайлерового цілунку на моїй руці – копія копії копії.

Напруж мізки.

Нащо Тайлерові десять копій правил бійцівського клубу?

Індуїстські корови.

Що б я зробив, кажу, я був би дуже обережним із тим, із ким говорю про цей аркуш.

Кажу, це звучить так, ніби воно написане яким-небудь небезпечним убивцею-психопатом. І цей шизофренік без гальм може будь-якої миті посеред робочого дня зійти з рейок і почати ходити від офісу до офісу із напівавтоматичним карабіном «Armalite AR-180», що перезаряджається газом.

Мій бос дивиться на мене.

Можливо, кажу я, вечорами цей хлоп сидить удома з маленьким терпугом, надпилюючи хрест-навхрест кінчик кожної кулі. Потім якось він прийде на роботу і випустить кулю в свого буркотливого, слабкого, дріб’язкового, скигливого, боягузливого базіку-боса; ця куля розділиться вздовж надпилів, розкриється всередині вас, мов квітка кулі «дум-дум» і винесе кавалок ваших смердючих кишок крізь хребет. Уявіть, як розкривається ваша черевна чакра від уповільненого виверження маленьких кишок-сосисок.

Мій бос прибирає аркуша з-під мого носа.

Не соромтеся, кажу, зачитайте ще.

Ні, справді, звучить чарівно. Витвір геть хворого розуму.

І я усміхаюся. Краї діри в моїй щоці схожі на анус і мають той самий синьо-чорний колір, що й псячі ясна. Шкіра, натягнута на моїх вилицях, має вигляд лакованої.

Мій бос дивиться на мене.

Дозвольте вам допомогти, кажу.

Четверте, кажу, правило бійцівського клубу – одна бійка за раз.

Мій бос дивиться в правила, а потім на мене.

Кажу: під час бійки ніяких сорочок і взуття.

Мій бос дивиться в правила, а потім на мене.

Мабуть, кажу, цей геть хворий мудак скористається карабіном «Eagle Apache», бо в нього магазин на тридцять набоїв і важить він лише дев'ять фунтів. В «Armalite» магазин лише на п’ять набоїв. З тридцятьма набоями наш довбонутий на всю голову герой може перестріляти всіх віце-президентів, що сидять за столами червоного дерева, ще й на директорів лишиться.

Слова Тайлера спадають із моїх вуст. А я ж був такою приємною людиною.

Я дивлюся на свого боса. У нього блакитні, ніжно-ніжно-волошкові очі.

Напівавтоматичний карабін «J&R-68» теж має магазин на тридцять набоїв, але важить усього лиш сім фунтів.

Мій бос дивиться на мене.

Страхіття, кажу. Можливо, це хтось, кого він знає багато років. Може, цей хлоп знає про нього все: де він живе, де працює його дружина, куди його діти ходять до школи.

Ця розмова мене виснажує, і, що найдивніше, мені дуже-дуже обридло.

І нащо Тайлерові десять копій правил бійцівського клубу?

Чого не варто казати – це те, що я знаю про шкіряні салони, що викликають вроджені каліцтва. Я знаю про гальмівні колодки, котрі виглядають досить переконливо, аби пройти контроль в агента із закупівлі, проте відмовляють після двох тисяч миль.

Я знаю про реостат кондиціонування повітря, котрий може нагрітися так, що підсмажить мапи в бардачку. Я знаю, скільки людей згоріли живцем через перекид паливного інжектора. Бачив людей, яким відрізало ноги по коліно, – через вибух турбіни запальника лопаті виносило крізь протипожежну переділку до пасажирського салону. Був на місці подій і бачив звіти, де у графі ПРИЧИНА АВАРІЇ було записано «невідома».

Ні, кажу, це не мій аркуш. Беру його двома пальцями й висмикую з його рук. Схоже, краєчком йому порізало пальця, бо рука злетіла до рота, він важко дихає, а очі широко відкриті. Я зминаю папір у кульку й жбурляю її до смітнички біля мого столу.

Може, наступного разу, кажу, ви не приноситимете мені кожен шмат сміття, котрий підбираєте.

У суботу ввечері я йду на «Лишаємось Чоловіками Разом» – підвал єпископальної церкви Святої Трійці майже порожній. Тільки Великий Боб, і я заходжу всередину – кожен м’яз побитий зсередини й ззовні, але серце досі женеться і в думках у голові проносяться торнадо. Це безсоння. Всю ніч твої думки носяться в повітрі.

Усю ніч гадаю: я сплю чи ні? Я спав?

До всього, руки Великого Боба напнуті м’язами і яскраво сяють. Великий Боб усміхається, він радий мене бачити.

Він гадав, що я вмер.

Ага, кажу, я теж так думав.

– Гаразд, – каже Великий Боб, – у мене добрі новини.

– Де всі?

– Це і є добрі новини, – каже Великий Боб. – Групу розпустили. Я ходжу сюди попереджати тих, хто може підійти.

Я сідаю, закривши очі, на один із диванів із комісійного.

– Добрі новини, – продовжує Боб, – що є нова група, проте перше правило цієї нової групи: ти не говориш про неї.

Ти ба.

Великий Боб каже: «А друге правило – ти не говориш про неї».

От лайно. Я відкриваю очі.

Блядь.

– Група зветься бійцівським клубом, – каже Великий Боб, – і вони збираються щоп’ятниці ввечері в закритому гаражі на іншому кінці міста. Щочетверга ввечері є інший бійцівський клуб, у гаражі ближче.

Я не знаю про ці місця.

– Перше правило бійцівського клубу, – каже Великий Боб, – ти не говориш про бійцівський клуб.

У середу, четвер і п’ятницю ввечері Тайлер працює кіномеханіком. Минулого тижня я бачив його платіжне доручення.

– Друге правило бійцівського клубу, – каже Великий Боб, – ти не говориш про бійцівський клуб.

У суботу ввечері Тайлер ходить зі мною на бійцівський клуб.

– Б’ються тільки двоє.

У неділю зранку ми повертаємося додому побиті й спимо весь ранок. «Одна бійка за раз», – каже Великий Боб. Увечері в неділю й понеділок Тайлер працює офіціантом. «Під час бійки ніяких сорочок чи взуття». По вівторках увечері Тайлер варить мило, загортає його у вишуканий папір, відправляє його замовникам. Миловарня Пейпер-стрит. «Бійки, – каже Великий Боб, – тривають стільки, скільки мають тривати. Це правила, що вигадав хлоп, який вигадав бійцівський клуб». Великий Боб питає: «Ти знаєш його? Сам я його ніколи не бачив, – продовжує Великий Боб, – але цього хлопа звуть Тайлер Дерден». Миловарня Пейпер-стрит. Чи знаю я його? Хтозна, кажу. Можливо.

Глава 13

Коли я дістаюся готелю «Regent», Марла у вестибюлі вдягає халат. Марла подзвонила мені на роботу й спитала, чи не пропущу я спортзалу, чи бібліотеку, чи що я там собі планував після роботи і, натомість, не прийду побачити її.

Марла мене ненавидить, тому і подзвонила.

Вона не згадує про колагеновий фонд.

Марла питає, чи не зроблю я їй послугу. Цей день вона провела в ліжку. Харчується тим, що служба доставки їжі для немічних привозить її мертвим сусідам – вона бере їжу й каже, що вони сплять. Лежала, коротше, Марла сьогодні в ліжку, чекала на службу доставки їжі, яка мала приїхати між дванадцятою і другою. У неї нема медичного страхування, кілька років тому вона перестала ходити на огляди, але цього ранку вона подивилася й знайшла щось схоже на затвердіння, а вузлики під пахвою коло затвердіння були водночас твердими і ніжними, а вона не могла сказати нікому з тих, кого любить, вона не хоче їх лякати, їй нема за що відвідати лікаря, їй могло лише видатись, але їй потрібно було з кимось поговорити і щоби хтось інший подивився.

У Марли брунатні очі запеченої тварини, яку кинули в холодну воду. Те, що звуть вулканізацією, чи гальванізацією, чи закалюванням.

Марла каже, що забуде про колаген, якщо я допоможу їй з оглядом.

Зауважую собі, що вона не подзвонила Тайлерові, бо не хотіла його лякати. Я нейтральний у її нотатнику, я їй винен.

Ми підіймаємось у її кімнату, і Марла розповідає мені, що в дикій природі ти не бачиш старих тварин, бо коли вони починають старішати, вони вмирають. Якщо вони захворюють чи сповільнюються, хтось сильніший їх убиває. Тварини не створені для того, щоби старішати.

Марла лягає на ліжко, розперізує халат і каже, що наша культура зробила смерть чимось неправильним. Старі тварини мають бути протиприродним винятком.

Покручами.

Марла лежить, холодна й спітніла, у той час як я розповідаю їй про те, як у коледжі в мене була бородавка. На пенісі, тільки я називаю його членом. Я пішов на медичний факультет, щоби мені її видалили. Бородавку. Опісля я розповів батькові. Відтоді вже пройшли роки, як батько розсміявся і сказав, що я був дурнем, бо бородавки такого штибу діють, мов шипчаки на презервативах. Жінкам вони до вподоби, і Господь зробив мені послугу.

Я стою на колінах біля Марлиного ліжка, – руки все ще холодні, відчуваю її шкіру, стискаючи потрохи тіло Марли між пальців – дюйм за дюймом; Марла каже, що ці бородавки, шипчаки, даровані Господом, викликають у жінок рак матки.

І ось я сидів на одноразовій пелюшці в оглядовій кімнаті медичного факультету, студент-медик пшикав мені на член зрідженим азотом із балончика і ще восьмеро студентів за тим спостерігали. Ось де ти опиняєшся, якщо не маєш медичного страхування. Тільки вони не називали його членом, вони казали «пеніс», і як би там його не називали, пшикни на нього зрідженим азотом – і відчуєш майже те саме, що й при опіку лугом, не менше.

Марла сміється, доки не помічає, що мої пальці зупинилися. Мовби я щось знайшов.

Марла тамує подих, її живіт напинається, мов барабан, серце б’ється, наче кулак у цей барабан натягнутої зсередини шкіри. Проте ні, я спинився, бо я розповідав і тому, що на якусь мить ми щезли з Марлиної спальні. Ми були в оглядовій, багато років тому, сиділи на липкому папері пелюшки, мій член, обпалений зрідженим азотом, горів, доки один зі студентів-медиків не побачив мою оголену ногу і в два кроки полишив кімнату. Студент повернувся з двома справжніми лікарями, і вони відвели хлопця з балончиком убік.

Справжній лікар згріб мою праву ногу і пхнув її під ніс іншим справжнім лікарям. Утрьох вони крутили її, розвертали й робили полароїдні знімки, ніби решти людини, напіводягненої, з напіввідмороженим даром Божим, і не існувало. Сама лише стопа, а студенти-медики напирали, щоби все роздивитися.

– Як довго, – спитав лікар, – у вас ця пляма?

Лікар мав на увазі мою родимку. На моїй правій стопі є родимка, про яку батько жартує, що то скидається на темно-червону Австралію з маленькою Новою Зеландією поруч. Це я їм і розповів, на тому всі й розійшлися. Член поволі розмерзався. Усі, окрім студента з балончиком, пішли, і складалося враження, що він би теж не проти звалити: він був настільки розчарований, що не дивився мені в очі, коли відтягував голівку члена. Балончик трохи пшикнув на те, що лишилося від бородавки. Можна закрити очі й уявити, що член у тебе сотню миль завдовжки, – і все одно буде боляче.

Марла дивиться на мою руку і на шрам від цілунку Тайлера.

Кажу студентові-медику, що, певно, не багато ви тут родимок бачите.

Не в тому справа. Студент сказав, що усі подумали, що це не родимка, а рак. Був якийсь новий вид раку, на який хворіли молоді чоловіки. Прокидалися з червоною плямкою на стопі чи гомілці.

Ці плямки не щезали – вони поширювалися, доки не вкривали тебе всього, а тоді ти вмирав.

Студент сказав: усі так зацікавилися через те, що гадали, що ви хворі на цей новий рак. Досі він був знайдений лише в кількох людей, але він розповсюджувався.

Це було роки й роки тому.

Ось так і з раком, кажу Марлі. Помилки ще будуть, і, схоже, найбільш правильним буде не забувати про всього себе, якщо щось не так із твоєю частинкою.

Марла каже: «Можливо».

Студент з азотом закінчив і повідомив, що бородавка відпаде за кілька днів. Поруч липкого паперу з відбитком моєї голої дупи лежав нікому не потрібний полароїдний знімок моєї ноги. Я спитав, чи можу я забрати світлину.

Це фото досі в моїй кімнаті, пришпилене до кутика рами дзеркала. Щоранку, йдучи на роботу, я зачісуюся перед цим дзеркалом і думаю, що одного разу в мене був рак на десять хвилин, навіть гірше, ніж рак.

Кажу Марлі, що цей День Подяки буде першим, коли ми з дідусем не пішли кататися на ковзанах, хоча крига цьогоріч шість дюймів завтовшки. У моєї бабусі завжди на чолі й руках були ці маленькі круглі пластирі, котрими вона все життя прикривала родимки, які, на її думку, її псували. Вони або намагалися розширитися нерівними краями, або змінювали колір із брунатного на синій чи чорний.

Коли бабуся востаннє виходила зі шпиталю, дідусь ніс її валізу – настільки важку, що він пожалівся, що його всього перекосило. Моя франко-канадська бабуся була такою сором’язливою, що ніколи не носила купальника на людях і завжди вмикала воду, котра могла заглушити всі звуки, які вона могла видати в туалеті. Виходячи зі шпиталю Лурдської Богоматері після часткової мастоктомії, вона перепитала: «Це тебе перекосило?»

Для мого дідуся це було щось на штиб підсумку їхнього життя: моя бабуся, рак, їхнє весілля, твоє життя. Кожного разу, коли він розповідає мені цю історію, він сміється.

Марла не сміється. Я хочу розсмішити її, щоб їй відлягло. Щоби вона вибачила мені за колаген. Що я нічого не знайшов. І якщо вона знайшла щось сьогодні вранці, то помилилася. Родимка.

У Марли є шрам від цілунку Тайлера на тильній стороні руки.

Я хочу, щоби Марла розсміялася, тому не розповідаю, як востаннє обіймав Хлою – лисий скелетик, вмочений у жовтий віск, із шарфом навколо голови. Я обіймав Хлою востаннє, перш ніж вона щезла назавжди. Сказав їй, що вона схожа на пірата, і вона розсміялася. Коли я ходжу на пляж, завжди підгинаю праву ногу під себе. З Австралією та Новою Зеландією – чи зариваю її в пісок. Мене лякає те, що люди можуть побачити ногу, і в їхніх думках я почну вмирати. Рак, якого в мене нема, тепер повсюдно. Але цього я Марлі не кажу.

Є чимало речей, які ми не хочемо знати про тих, кого любимо.

Щоб розвеселити Марлу, щоби почути її сміх, розповідаю їй про жінку, що написала до «Любої Еббі»[30]: вона вийшла заміж за привабливого успішного трунаря, і першої шлюбної ночі він змусив її лежати в крижаній ванній, доки шкіра не стала холодною на дотик, і наказав непорушно лежати в ліжку, доки він здійснював статевий акт із її холодним застиглим тілом.

Гумор у тому, що жінка робила це на початку шлюбного життя і продовжувала робити ще десять років шлюбу, а тепер писала до «Любої Еббі»: чи не гадає Еббі, що це може щось значити?

Глава 14

Коли люди думали, що ти вмираєш, вони приділяли тобі якнайбільше уваги – через те я й полюбив групи підтримки.

Коли вони могли бачити востаннє, вони тебе справді бачили. Решта – стан банківського рахунку, пісні по радіо, скуйовджене волосся – відкидалося геть.

Вони приділяють тобі всю свою увагу.

Люди слухають, а не чекають своєї черги, щоби висловитися.

І коли вони говорять, вони не розповідають історії. Коли ви удвох розмовляєте, ви щось будуєте, а опісля – ви вже не ті, якими були.

Марла почала ходити на групи підтримки, коли знайшла перше ущільнення.

Наступного ранку після того, як ми знайшли друге ущільнення, Марла пристрибала до кухні двома ногами в одній панчосі й сказала: «Глянь, я схожа на русалку?»

Марла сказала: «Це не той випадок, коли хлопці сідають задом наперед на унітаз і уявляють себе на мотоциклі. Це приємна випадковість».

Якраз перед нашою зустріччю на «Лишаємось Чоловіками Разом» Марла знайшла перше ущільнення, і ось – друге.

Ви маєте знати, що Марла досі жива. За її словами, померти можна будь-якої миті. Трагедія її життя в тому, що вона не вмирає.

Коли Марла знайшла перше ущільнення, то пішла до клініки, де згорблені опудала матерів колисали або клали собі під ноги кульгавих лялькових дітей. Діти були змарнілі, з темними колами під очима кольору бананів чи апельсинів, що от-от зіпсуються, а матері зчісували з їхніх скальпів лупу, спричинену занедбаним грибком. Порівняно з хирлявими обличчями, зуби в людей у клініці виглядали величезними – доказ того, що зуби – тільки скалки кісток, що проходять крізь шкіру, аби розжовувати їжу.

Ось де ти опиняєшся, якщо не маєш медичного страхування.

Перш ніж щось стало відомо, чимало геїв схотіли завести дітей – зараз діти хворі, матері вмирають, а батьки мертві; сидячи в шпитальному блювотному смороді з сечі та оцту, в той час як медсестра опитувала кожну матір, скільки часу та хвора, скільки ваги вона втратила і чи в її дитини є живі родичі або опікуни, Марла вирішила – ні.

Якщо вона має померти, знати про це Марла не хоче.

Марла вийшла з клініки, завернула за ріг до міської пральні й вкрала з сушарок усі джинси, тоді віднесла їх до дилера, котрий дав їй п’ятнадцять баксів за пару. Тоді Марла придбала собі справді добрі колготки – з тих, що не пускають стрілок.

– Навіть справді добрі, які не пускають стрілок, – каже Марла, – усе одно рвуться.

Ніщо не вічне. Усе розвалюється.

Марла пішла до груп підтримки через те, що їй було легше знаходитися серед таких самих підтирок для дупи. З усіма було щось не те. I потроху Марла заспокоїлася.

Вона влаштувалася до моргу, де займалася клієнтами, які наперед оплачували свій похорон: де зрідка пузани, а частіше товстулі виходили з демонстраційної зали, виносячи урночку розміром з підставку для яйця, а Марла сиділа у фойє із зібраним волоссям, у порваних колготах та доленосним ущільненням у грудях, і казала: «Мадам, не обманюйте себе. У цю урночку ми не зможемо вкласти навіть вашу спалену голову. Поверніться й принесіть щось розміром із кулю для боулінгу».

Серце Марли було схожим на моє обличчя. Лушпиння й відходи світу. Уживані підтирки для дуп, у переробці яких ніхто не зацікавлений.

Межи групами підтримки й клінікою, розповіла мені Марла, вона зустріла чимало мертвих людей. Вони вже померли, вони там, по той бік, а ночами вони телефонують. Марла могла піти до бару і почути, як бармен кличе її до телефону, а коли вона брала слухавку, там була мертва тиша.

Тоді вона й відчула, що досягла дна.

– Коли тобі двадцять чотири, – каже Марла, – ти й уявити собі не можеш, як низько можеш впасти, проте я швидко вчилася.

Коли вона вперше наповнювала кремаційну урну, то не вдягнула маску на обличчя – пізніше вона прочищала ніс, а на серветці лишилися темні сліди містера хтозна-якого.

Якщо в будинку на Пейпер-стрит телефон дзвонив лише раз, ти підіймав слухавку, і там була мертва тиша – ти знав, що хтось хоче знайти Марлу. Це траплялося частіше, ніж можна було очікувати.

У будинок на Пейпер-стрит подзвонив детектив, що розслідує вибух моєї оселі, і Тайлер стояв поруч і шепотів мені у вухо в той час, як в іншому вусі детектив питав мене, чи не знаю я кого-небудь, хто міг би виготовити динаміт у домашніх умовах.

«Нещастя – це природна частина мого розвитку, – шепотів Тайлер, – у напрямку трагедії та розпаду».

Я сказав детективу, що мою квартиру підірвав холодильник.

«Я перестаю тяжіти до фізичної влади й власності, бо тільки через саморуйнацію я зможу віднайти справжню силу мого духу», – шепотів Тайлер.

Динаміт, сказав детектив, не був чистим, там лишилися сліди щавлевокислого амонію й перхлориду калію, це свідчить про те, що бомбу робили кустарно, а замок у вхідних дверях був вибитий.

Я сказав, що тоді був в окрузі Вашингтон.

Детектив у телефоні пояснив, що хтось пшикнув фреоном до замкової шпаринки і зубилом роздробив серцевину. Так викрадають велосипеди.

«Визволитель, що знищує власність, – продовжував Тайлер, – бореться заради звільнення мого духу. Учитель, який прибере всю власність на моєму шляху, звільнить мене».

Детектив сказав, що той, хто підклав домашній динаміт, міг позбивати запальники і увімкнути газ за дні до вибуху. Газ був лише спусковим гачком. День у день газ заповнював приміщення, доки не досягнув компресора холодильника, який і спричинив вибух.

«Скажи йому, – прошепотів Тайлер. – Так, це ти зробив. Ти все підірвав. Ось що він хоче почути».

Кажу детективу, що ні, я не напускав газу, коли полишав місто. Я любив своє життя. Свою оселю. Кожен предмет меблів.

То було все моє життя. Усе: лампи, стільці, ковдри – було мною. Тарелі в серванті. Рослини. Телевізор був я. Це я вибухнув. Невже він того не бачить?

Детектив наказав не полишати місто.

Глава 15

Пан Його честь, містер президент місцевого відділення національної спілки кіномеханіків і операторів незалежних кінотеатрів, просто сидів.

Під, і поза, і всередині всього, що людина сприймає за належне, народжується щось жахливе.

Ніщо не вічне.

Усе розвалюється.

Я це знаю, тому що Тайлер це знає.

Три роки Тайлер різав і склеював плівки для мережі кінотеатрів. Кінофільми перевозять у шести чи семи невеличких котушках, складених до металевої валізки. Тайлер мав склеювати ці котушки в одну п’ятифутову, котру використовують проектори з автоматичним перемотуванням. За три роки: сім кінотеатрів, щонайменше три зали в кожному театрі, нові фільми щотижня – через Тайлера пройшли сотні копій.

Дуже шкода, проте зі зростанням кількості автоматичних проекторів потреба в Тайлері відпадає. Містер президент відділення викликав Тайлера на коротку розмову.

Робота була нудною, зарплатня – низькою, тож президент місцевого відділення національної спілки кіномеханіків і операторів незалежних кінотеатрів сказав, що відділ робить Тайлерові Дердену послугу, дозволяючи йому дипломатично піти.

Не сприймайте це як звільнення. Назвемо це скороченням кадрів.

І ще цей містер мудак місцевого відділення каже: «Ми цінуємо ваш внесок у наш успіх».

О, жодних проблем, сказав Тайлер і всміхнувся. Доки спілка продовжуватиме надсилати йому чеки, він триматиме рота на замку.

Тайлер сказав: «Сприйміть це як ранній вихід на пенсію».

Через Тайлера пройшли сотні копій.

Фільми поверталися до дистрибутора. Фільми виходили в повторний показ. Комедії. Драми. Мюзикли. Мелодрами. Пригодницькі бойовики.

Із доданими Тайлером кадрами порнографії.

Содомія. Феляція. Кунілінгус. Бандаж.

Тайлеру не було чого втрачати.

Тайлер був пішаком у цьому світі, його сміттям.

Ось що Тайлер звелів сказати керуючому готелем «Pressman».

На іншій роботі Тайлера, в готелі «Pressman», він був ніким. Ніхто не переймався, чи живий він, чи мертвий, і він відповідав їм довбаною взаємністю. Ось що Тайлер звелів мені сказати в офісі керуючого готелем із охоронцями за дверима.

Після всього ми з Тайлером сиділи допізна й розповідали один одному про все це.

Якраз після того, як Тайлер пішов до спілки кіномеханіків, він наказав мені піти і побалакати з керуючим готелем «Pressman».

Ми з Тайлером ставали все більш схожими на близнюків. У нас обох були розбиті щелепи, наша шкіра втратила пам’ять і забула, куди повертатися на місце після удару.

Мої шрами були з бійцівського клубу, а обличчя Тайлера втратило форму через президента спілки кіномеханіків. Коли Тайлер виповз із офісу спілки, я пішов на зустріч із керуючим готелем «Pressman».

Я сидів там, в офісі керуючого готелем «Pressman».

Я – Вишкірена Помста Джо.

По-перше, сказав керуючий готелем, у мене три хвилини. У перші тридцять секунд я розповів йому про сцяння до супів, бздіння на крем-брюле, чхання на тушкований цикорій, а тепер я хотів, щоби готель щотижня висилав мені чек у розмірі моєї зарплатні плюс приблизні чайові. Натомість я більше не приходитиму на роботу й не піду до газет чи закладів охорони здоров'я зі зніченим, слізним зізнанням.

Заголовки:

«Розкаяння: офіціант зізнається в сплюндруванні їжі».

Звісно, кажу, мене можуть і посадити. Можуть мене повісити, відрізати мені яйця, протягти вулицями, здерти шкіру й спалити лугом, але готель «Pressman» назавжди лишиться місцем, де найбагатші світу цього споживали сцяки.

Слова Тайлера спадають із моїх вуст.

А я ж був такою приємною людиною.

В офісі спілки кіномеханіків Тайлер сміявся після того, як президент спілки вдарив його. Одним ударом Тайлера вибили зі стільця, він сів, спершись на стіну, і сміявся.

«Давай, ти ж мене не вб'єш, – сміявся Тайлер, – ти, тупий мудак. Вибий з мене лайно, проте ти мене не вб’єш».

Тобі забагато чого втрачати.

У мене ж нема нічого.

А в тебе є все.

Уперед, прямо в живіт. Пройдися ще раз моєю пикою. Вибий мені зуби, проте виплачуй чеки. Зламай мені ребра, проте якщо ти проґавиш бодай тиждень оплати, я влаштую розголос, і тебе з твоєю нікчемною спілкою втоплять у позовах від кожного власника кінотеатрів, кожного дистрибутора фільмів і кожної матусі, чия дитинка побачила стирчака у «Бембі».

«Я сміття, – каже Тайлер. – Я сміття, лайно і псих для тебе і для цього довбаного світу. Тобі все одно, де я живу, чи як почуваюся, чи що я їм або чим годую своїх дітей, або як оплачую лікаря, коли хворію, – так, я тупий, і знуджений, і слабий, проте все одно: ти за мене відповідаєш».

Сиджу в офісі готелю «Pressman», мої губи досі поділені на десять частинок. Анус у моїй щоці дивиться на керуючого готелем і виглядає дуже переконливо.

Власне, я сказав приблизно те саме, що й Тайлер.

Після того як містер президент скинув Тайлера на підлогу, після того як цей містер побачив, що Тайлер не захищається, його честь зі своїм величезним, мов «кадиллак», тілом, більшим і сильнішим, ніж йому коли-небудь у житті знадобиться, його честь розмахнувся і вперіщив Тайлерові по ребрах, а Тайлер сміявся. Його честь зарядив Тайлеру по нирках, коли той скоцюрбився, але Тайлер продовжував сміятися.

«Давай, зроби це, – казав Тайлер. – Повір мені. Тобі полегшає. Ти чудово себе почуватимеш».

В офісі готелю «Pressman» я питаю керуючого готелем, чи можу скористатися їхнім телефоном, і набираю номер газетного відділу міських новин. Керуючий готелем спостерігає, а я кажу:

– Привіт, я скоїв страшний злочин супроти людства в якості політичного протесту. Я протестую проти експлуатації робітників сфери обслуговування.

Якщо мене посадять, мова вже йтиме не про неврівноваженого робітника, що сцить до супу. Усе це набуде героїчних масштабів.

«Офіціант-Робін Гуд, заступник знедолених».

Мова йтиме про значно більше, ніж один готель і одного офіціанта.

Керуючий готелю «Pressman» дуже м’яко відбирає в мене слухавку. І каже, що більше не хоче, аби я тут працював, принаймні не з таким виглядом.

Я стою біля торця столу керуючого, коли питаю: «Що?»

Закінчення задуманого вам не сподобається.

Без вагань, продовжуючи дивитись на керуючого, я з розмаху заціджую кулаком собі по носу, – і кров цебенить з незагоєних ранок.

З якогось дива я згадую ніч, коли ми з Тайлером уперше билися. Вдар мене що є сили.

Це був не такий уже й сильний удар. Б'ю себе ще раз. Вся ця кров виглядає незле, однак щоби зчинити якнайбільше шуму і розбити картину на стіні, я кидаюся об стіну.

Розбите скло, рама, картина з квіточками й кров летять додолу, а я поруч блазнюю. Такий собі кривляка. Кров падає на килим, я доповзаю до столу керуючого готелем і лишаю на ньому страхітливі криваві відбитки, кажу, будь ласка, допоможіть мені, і починаю гиготіти.

Допоможіть мені, будь ласка.

Будь ласка, більше не бийте мене.

Я сповзаю на підлогу і повзу килимом у своїй крові. Перше, що я збираюся вимовити, – будь ласка. Тому стискаю губи. Чудовисько плазує крізь букети й вінки східного килима. Гаряча кров ллється по носоглотці. Чудовисько плазує килимом, нитки й пил чіпляються до крові на його кігтях. І воно підповзає достатньо близько, щоби вхопити керуючого готелем «Pressman» за його щиколоток у тонку смужку й сказати це.

Будь ласка.

Сказати це.

«Будь ласка», – виходить з мого рота разом із кривавою бульбашкою.

Сказати це.

І кров із бульбашки заливає все довкола.

Ось як Тайлер отримав можливість відкривати бійцівський клуб кожного вечора. Опісля було сім бійцівських клубів, потім п’ятнадцять, а невдовзі й двадцять три, і Тайлер хотів більше. Гроші надходили завжди.

Будь ласка, благаю я керуючого готелем «Pressman», дайте мені гроші. І я знову смиюся.

Будь ласка.

І будь ласка, більше не бийте мене.

У вас стільки всього є, а в мене нема нічого. І я починаю дертися по штанях у тонку смужку керуючого готелем «Pressman», який відсахується все більше, спираючись на підвіконня, і навіть його губи сахаються мене, оголюючи зуби.

Чудовисько чіпляється скривавленою лапою за ремінь керуючого, підтягується, щоби вхопитись за білу накрохмалену сорочку, і охоплює його м’які зап’ястя кривавими руками.

Будь ласка, всміхаюся гак, щоби розійшлися шви на губах.

Ми боремося, керуючий скрикує і намагається прибрати руки від мене, моєї крові і мого розбитого носа, ми обидва вимазуємося в крові; саме тої чудової миті вирішує зайти охорона.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю